Книжковасправа часів гетьманату
Українськедрукарство, як і його теоретична книгознавча база, до жовтневого перевороту майжезовсім не розвивалась. Українська книга протягом століть нищилась, витримувалатакий тягар переслідувань і заборон, що періодами зовсім зникала з арени буття.Та вже з березня 1917 р. в Києві та й в усій Україні розпочалось небувале національне-культурнепіднесення, в основі якого було відродження українського друкованого слова.Майже щодня створювались нові газети, літописи, журнали, кооперативні іприватні книжкові видавництва.
Ще за часівЦентральної ради (березень 1917 квітень 1918 року) були створені умови длявільного розвитку національної культури, української мови, народної освіти.Продовжив ці починання і Павло Скоропадський. За часів гетьманату (29 квітня — 14 грудня 1918 р.) було відкрито 150 нових українськомовних шкіл, 2 українськихуніверситети, засновано Національну бібліотеку України, з метою поширенняукраїнської книги, друкованої за кордоном, Рада Міністрів прийняла закон, заяким було скасовано мито, що накладалося на українські книги, ноти і мапивидані поза державою, було засновано видавничий відділ при міністерстві народноїосвіти і мистецтва, метою якого було видавництво літератури в Українськійдержаві.
З травня погрудень 1918 р. майже щодня з’являлось якесь нове видання. За цей періодвипущено приблизно тисяча нових видів української літератури: шкільніпідручники, навчальні підручники, довідкові та інформаційні видання, порівняноз ними значно менше агітаційно-пропагандиської літератури. Українська пресарегулярно повідомляла своїх читачів про діяльність видавництв.
Так у видавництві„Вік” видано твори І. Котляревського, поеми І. Франка, збірка творів Д.Марковича, оповідання ВА. Леонтовича. У Львові наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка здійснили передрук видання „Енеїди” І. Котляревського. Черкаськевидавництво „Сіяч” видало вибрані твори І. Нечуя-Левицького; повість І.Франка „Великийщит”; у Львові „Народні оповідання” Марка Вовчка і побачили світ повісті Б.Грінченка, оповідання Модеста Левицького.
Активновидавалася художня зарубіжна література, тому з метою прискореного перекладутаких творів у Катеринославі було створено гурток, який перекладав з іноземнихмов українську художню і наукову літературу. Зокрема ними перекладено оповіданняОскара Уайльда „Егоїстичний велетень”, „Щасливий принц”, О. Купріна „Білаакація”, Марка Твена „Собаки”. У видавництвах України було ряд перекладівтворів Е. По, в перекладі М. Левецького, С. Тобіневич, російських письменників МиколиЙогана, Л. Андрєєва. Другим виданням вийшли переклади історичних повістей – „Чернігівки”М. Костомарова і „Сагайдачного” Д. Мордовця.
У Київськомувидавництві „Шлях” видавалися наукові праці М. Біляшовського „Наші національніскарби”, О. Грушевського, В. Cамійленка. У Київському видавництві „Серп імолот” видавалися політично-теоретичні видання Д. Донцова „Енгельс, Маркс іЛосаль про неісторичні нації та „Похід Карла ХІІ на Україну”, „Пропащий час”, „Українапід московським царством” (1654-1876 рр.) М. Драгоманова та ін. Цікаві рецензіїна „Ілюстровану історію України” М. Грушевського, „Історію Слобідської України”з 35 малюнками і картами Д. Багалія, „Начерк розвитку української літературноїмови” М. Сумцова.
Є в часописах іматеріали про випуск наукової і науково-популярної літератури, зокремавидавництво „Українська бджола” видала книги: „Про бджіл”, „Дещо про заведенняпасічного господарства”, „Практичне господарство”, „У видавництві”, „Українськийагроном”, вийшли „Агрономічні порадники”, праці Л. Чикаленка „Агроном ікооператор”, А. Григоровича „Машина в сільському господарстві”.
На особливу увагузаслуговують газетні матеріали. Ця група матеріалів містить здебільшогоінформацію аналітичного жанру, в них не лише порушувались питання пов’язані зпитанням поліпшення роботи державних видавничих закладів, удосконаленнямшкільної видавницької діяльності у розвитку системи випуску шкільнихпідручників, а й піддавались критиці номенклатурні працівники за недоліки увидавничій справі, висвітлювалися її найзлободенніші проблеми. Та все жзростання кількості видань українських підручників спостерігалось, випускаласьшкільна література з арифметики, української мови, літератури, історії,географії та інших предметів, так як був прийнятий закон про обов’язковевивчення української мови та літератури, історії й географії України у всіхсередніх школах. Але при опрацювання газетних джерел були виявлені і критичні ставленнягромадськості до авторів окремих підручників та навчальних посібників для українськоїшколи. Зокрема йдеться про низький рівень окремих навчальних посібників тапідручників (наприклад, посібник для самоосвіти І.М. Яковлєва „Кратний курсукраинского языка" відзначається, що автор не знає української мови, нерозуміє її духу, її фонотечних і морфологічних законів.
Досить відомими іза часів гетьманату було Всеувито — Всеукраїнське учительське видавничетовариство. Його завданням було забезпечення шкільної мережі українськими підручникамита іншим навчальним обладнанням. Його статутом передбачалось: видавати книжки,журнали, газети та інші друковані твори, виготовляти різне шкільне приладдя,організовувати власні друкарні, майстерні, крамниці тощо, утворювати на користьсвоїх членів учительські доми, книгозбірні, читальні.
Значне місце увидавничій справі часів гетьманату надавалося підготовці і виданні словників.Зокрема був випущений чотирьохтомний „Словник української мови” Б. Грінченка,„Словник українсько-московський” В. Сильченка за ред. І. Огієнка та ін. Видавалисьі кишенькові словники, як „Український правописний словник з короткимиправилами правопису Г. Голоскевича, „Український правопис” ч. І, „Словничок” А.Ніковського, „Кишеньковий російсько-український словничок” О. Гудими,„Правничий словник” Е. Ваняка та ін.
Бурхливийрозвиток книговидання і друкарства в цілому також пов’язаний зі створення уКиєві, Полтаві та багатьох інших містах і містечках Наддніпрянської Україникультурно-освітніх громадських організацій „Просвіта”, що широко використовувалиу своїй діяльності друковане слово. На початок 1918 р. в одній тільки київськійгубернії діяло 255 „Просвіт”. Проте ситуацію у 1917-1918 рр. на книжковомуринку була дуже складною. Багато „Просвіт” на хвилі ентузіазму, попри браккоштів, кваліфікованих авторів, заходилися видавати книжки і брошури, аби бодайчастково задовольнити інформаційний голод серед населення. Відсутністькоординації в цій сфері, безсистемність, хаотичність призводили до низької ефективностівидавничих починань просвіти. Типовим явищем був вихід у різних місцевостяхпросвітянських книжечок і брошур, майже ідентичних за назвою і змістом. Переважаливидання політично-агітаційного характеру, історичної тематики, біографіївидатних діячів, збірники революційних і патріотичних пісень, брошури на темиполітичних та соціальних реформ тощо. Можливо, що це треба пояснити не тількибраком авторів, скільки хапливістю та нервовістю часу, коли вже передчувалися іпомічалися події близької громадської війни.
Видавничу роботу „Просвіт”широко висвітлювала українська преса, зокрема часопис „Книгар” та журнал„Посвітянин”, що видавався в Києві видавничим товариством „Просвіта” ім. Т.Г.Шевченка.
Проте широкоорганізовувати видавничу справу за часів гетьманату „Просвітам” не вдалося, наце були, як матеріальні так і організаційні причини. Серед яких: нестабільнаполітика і соціолого-економічна ситуація тих років; невпинно наростаючийдефіцит попереду на тлі галопуючої інфляції і відсутності стабільних ідостатніх фінансових надходжень до товариства; пасивність більшості просвітян,які знову, як і в дореволюційні роки, самоосунулися від тяжкої повсякденної практичноїроботи в товаристві; відсутність належної підтримки з боку гетьмана П.Скоропадського (уряд хоч і виділяв деякі кошти для потреб просвітянського руху,однак їх було обмаль, а місцеві органи самоврядування, зокрема Київська міськадумка, майже повністю була зросійщена і до українського національно-культурногоруху ставилося відверто вороже). Тому вже на 1918 р. Із 14 видавництв „Просвіт”залишилося 4, до яких приєдналося два, створених у 1918 р. На зменшеннякількості осередків „Просвіти” також втиснуло і створення КП(б)У. Робота„Просвіт” стала набувати більш виразного політичного характеру. Вони дедалічастіше згуртовували людей, виходячи із бажань служити справі будівництва незалежноїукраїнської держави, не обмежуючись лише культурно-освітньою роботою.„Просвіти” залучали до визвольної боротьби тисячі раніше байдужих донаціональної справи українців ЦККП(б)У, місцеві більшовицькі комітети, спираючисьна підконтрольні їм органи влади, висували своїх представників до керівництва„Просвіт”.
Отже, можнасказати, що за період гетьманату видавнича діяльність „Просвіт” пішла на спад.До того ж, частину друків, фактично підготовлених просвітянами було видано під егідоюінших інституцій.
Та все жвидавнича справа за період Української Держави П. Скоропадського досяглавеликих успіхів. Наприкінці 1918 р. У Наддніпрянській Україні існувало понад110 видавництв, які випустили кілька мільйонів українських книжок. Причомувидавництва знаходились не тільки у таких великих містах, як Київ,Катеринослав, Одеса, Харків, й у менших – у Вінниці, Черкасах, Павлограді,Олександрівську, Гадячі, Широкому на Херсонщині.
друкарствокнижкове видавництво гетьманат
Видавнича справаяк галузь книжкової справи
Видавнича справа –галузь культури і виробництва пов’язаних з підготовкою, випускам ірозповсюдженням книг, журналів, газет, зображувальних матеріалів та інших видівдрукованої продукції.
Весь процесвидання книг можна поділити на три великих етапи. Перший етап – це створенняповноцінного по змісту літературного твору. Другий етап – оформлення книги,тобто розробка художньої і поліграфічної форми, яку буде мати твір внадрукованому вигляді. Третій етап – поліграфічне (друкарське) виконання книги,тобто друковане розповсюдження авторського твору, його випуск у виглядідрукованих книг.
Кожне видавництвовипускає літературу по певному плану. Цей план прийнято називати тематичним,так як в ньому перераховані теми (назви) всіх видань, над якими буде працювати видавництвов запланований період. Таким чином, тематичний план представляє собою програмудіяльності видавництва. Отримуючи багато численні і різноманітні заявки і даніпро читацький попит, видавництво аналізує їх, відбирає найбільш важливі в данийчас теми, а також пропонує теми по своїй ініціативі. При складанні тематичногоплану видавництво враховує заявки відомств, наукових закладів і організацій,навчальних закладів, підприємств, окремих спеціалістів, авторів, читачів.
Тематичний планвидавництва може бути складений на більш чи менш довготривалий період. Увідповідності до цього розрізняють тематичні плани, перспективні та річні. Видавництваскладають тематичні плани в основному на рік, но у процесі роботи розбивають їхна квартальні та місячні плани. Такий поділ річного плану необхідний дляорганізації роботи видавництв, свої квартальні та місячні плани видавництваповідомляють книготоргівельними організаціями, які закупляють їх продукцію.
Безпосереднімиучасниками процесу видання книг являється не тільки видавництво, але такожавтор і друкарня, проте на кожному із трьох етапів роль видавництва велика, івоно виконує важливі, хоча і не однакові функції. Виконання цих функцій складаєзміст роботи трьох основних оперативних частин видавництва, редакційноговідділу, відділу оформлення (чи художньо-технічної редакції) і виробленого.
В створенніповноцінного літературного твору приймає участь не тільки автор, але і видавництво.З самого початку видавництво направляє роботу автора. Передусім авторпредставляє в видавництво проспект (розгорнутий план) майбутньої книги. Тількипісля обговорення і утвердження цього проспекту видавництво заключає договір завтором, за яким доручає йому написати твір на задану тему і в заданий термін.Та буває й так, що рукопис потрапляє в видавництво „самотужки”, тобто беззаключеня договору між видавництвом і автором.
Авторське право –це сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, що виникають узв’язку із створенням, використанням та охороною творів літератури, науки імистецтва. Суб’єктами авторського права є первинний суб’єкт – автор – особа,зазначена як автор на примірнику обнародуваного твору, на рукописі або наоригіналі твору мистецтва. Авторами можуть бути: громадяни України, іноземнігромадяни, особи без громадянства, громадяни, які не досягли 18 років. Правонаступникамиможуть бути громадяни, юридичні особи та держава.
Право на авторство(авторське ім’я) означає, що автору належить вибір способу позначенняприналежності йому твору (псевдонім, справжнє ім’я), і якщо він від позначенняне відмовився (анонім), ім’я повинно вказуватися при кожній публікації твору,при цитуванні тощо. Без згоди автора заборонено розкривати псевдонім чи анонім івносити зміни у вибране ним позначення. В силу права на недоторканість твору,ніхто без згоди автора не може вносити зміни чи доповнення, забезпечувати твірілюстраціями чи передмовою, коментаріями. Ці права (не майнові, особисті) неуспадковуються і не переходять по договору. А права на опублікування,відтворення, поширення твору усіма дозволеними законами, право перекладу наінші мови і право переробки в твір іншого виду (наприклад, із Романа в п’єсу чисценарій і навпаки) є не майновими і переходять у спадщину.
Право авторствазасвідчується шляхом державної реєстрації прав автора на твори науки,літератури і мистецтва і здійснюється Державним агентством з авторських і суміжнихправ (ДААСП) дійсне протягом усього терміну охорони авторського права (дляфізичної особи увесь час життя автора і 50 років після його смерті і починаючи з1 січня наступного за роком смерті автора або останнього співавтора; дляюридичної особи діє безстроково, а у разі реорганізації організації переходитьдо правонаступника, у випадку ліквідації – державі).
Захист особистихі майнових прав осіб, які мають авторське право і суміжні права, здійснюється впорядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальнимзаконодавством.
Після тог якрукопис потрапив у видавництво починається редакційна робота, яка складається зпослідовних і взаємозв’язаних етапів, основними з яких є: 1) ознайомлення зрукописом (попередній перегляд); 2) редакційний аналіз рукопису; 3)рецензування рукопису; 4) робота з автором; 5) права тексту; 6) перечитуваннярукопису після набору; 7) перечитування і правка коректурних відтисків; 8)підписання сигнального примірника на випуск в світ.
При попередньомуперегляді рукопису редактор повинен впевнитися у відповідності його назви,об’єму, структури, ілюстрацій, додатків та інших вимог, викладених в проспектіі замовлені. Якщо рукопис потрапляє у видавництво «самотужки» то редакторвизначає відповідність тематиці, технічними вимогами, які пред’являються дорукопису. Проте заключне рішення про долю рукопису редактор приймає післяредакційного аналізу.
Редакційнийаналіз являє собою складний комплекс ціле направлених операцій, які здійснюєредактор в процесі читання рукопису для того щоб оцінити твір і визначити йогопридатність до видавництва. Аналізу чи розробку теми редактор визначає чи відповідаєзміст сучасному науковому рівню знань, який фактичний та ілюстрований матеріалвикористовується в творі. Оцінюючи літературне оформлення твору розвиває йогокомпозицію, яка послідовність викладу матеріалу, наскільки обґрунтований поділна структурні частини (глави, розділи, параграфи), якою мовою написано твір, чивідповідає літературне оформлення темі, змісту, цільовому направленню.Основними засобами редакційного аналізу є читання. Однак редакційне читання, навідміну від звичайного, повільне, не однократне в процесі якого редактор маєосмислити прочитане і встановити правильність написання. Редакційний аналіззводиться не тільки для виявлення недоліків твору, тому задачею редактора єоб’єктивна оцінка рукопису, яка має підкреслити гідність авторської праці,зосередивши поряд з тим увагу на визначення шляхів подолання недоліків у вторі.Свою аналітичну роботу редактор, як правило, замінює написанням видавничоїрецензії, в якій дає чітку відповідь на питання: приймати чи не прийматирукопис до видавництва?
Автор твору, якщовін згідний з рецензентами, вносить необхідні виправлення в рукопис,допрацьовує його в назначений видавництвом термін і знову подає у видавництво (редакцію).Редактор перевіряє в якій мірі зауваження, пропозиції і висновки рецензента врахованіавтором в процесі доопрацювання рукопису, а у випадку необхідності можеповернути йому рукопис. І тільки впевнившись в тім, що автор зробив все, щоміг, для покращення своєї праці, а рукопис не потребує подальшого вдосконалення,редактор приступає до правки авторського тексту.
Правка – один ізнайбільших складних і відповідальних етапів редактування, де редактор вноситьвиправлення в текст. Виправлення можуть бути внесені редактором тільки зазгодою автора або можуть бути зроблені і без попереднього погодження автора,однак з розрахунком на те, що автор зрозуміє їх необхідність та доцільність.
Після погодженняправки з автором рукопис передається для друку на машинці, потім передрукованийтекст зчитується з рукописом, вичитується підписується редактором в набір.
Перед тим якпередати відредактований рукопис в друкарню, видавництво розробляє оформленнямайбутньої книги, визначає її зовнішність та внутрішній вигляд.
Оформлення книгитісно пов’язане з її змістом, повинно відповідати типу книги, її читацькомупризначенню, полегшувати розуміння книги, забезпечувати її міцність, охайністьзовнішнього вигляду. При оформленні книги враховується побажання автора. Оформленнякниги включає встановлення її формату, вибір шрифту і підготовку ілюстрацій, книжковихприкрас, малюнків політурки (чи обгортки), вибір паперу і політурнихматеріалів.
Оформлення книг,може знаходитись під керівництвом спеціального відділу видавництва – художньо-технічноїредакції. Оскільки при оформленні книги вирішуються художні та виробничо-технічніпитання, художньо-технічна редакція може бути поділена на дві частини: художню(входить в склад редакційного відділу) та технічну (входить в склад виробничоговідділу) редакцію. Оформленням книг займаються кваліфіковані робітники різнихспеціальностей – художники, креслярі, фотографи, ретушери, картографи тощо.
Поліграфічневиконання книги є безпосередньою задачею друкарні, однак на цьому етапі роль виробничоговідділу велика. Робота виробничого відділу виробництва тісно пов’язана з однієїсторони з роботою редакційного відділу і відділу оформлення, а з іншої сторони– з роботою друкарні.
В процесіполіграфічного виконання книги друкарня висилає у видавництво пробні відбиткидля перевірки (коректури). Наступний етап редактування це робота редактора з коректурнимивідбитками (гранки, верстки, чисті аркуші, сигнальний примірник). Правкакоректурних відбитків проводиться у відповідності з правилами коректури іззастосуванням коректурних знаків. Відбитки з набраного в друкарні тексту виданняпризначені для коректури називаються коректурними аркушами. Вони поділяються натакі види: гранка, верстка, чисті аркуші.
Гранка – стовбецьдовільної кількості рядків (не більше 100) друкарського набору. Гранки верстаютьсяв сторінки заданого формату (верстку).
Верстка –поліграфічний процес виконання друкарської форми, яка зводиться до укладання смуг(сторінок) певного формату гранок набраного тексту, елементів оформлення. Врезультаті верстки визначається кількість сторінок у виданні, рядків насторінці, розміщення заголовків, ілюстрацій, титульних елементів, довідковихматеріалів, розміри пробілів (спусків) на початку сторінки. Головною задачею версткиє виявлення логічної структури тексту, забезпечення зручності читання (текстможе верстатися в одну, дві, три і більше колонок).
Чисті аркуші – першіще не зброшуровані відбитки тиражу, по мірі друкування, які друкарня направляєу видавництво для кінцевої перевірки твору перед його виходом у світ. Чистіаркуші передивляються з ціною виявлення помилок, які потребують виправлень вчастині тиражу чи передрукування аркуша.
Виправлення вкоректурних відбитках повинно бути мінімальним і зводиться до ліквідації. Технічнихнедоліків набору і помилок, допущених у видавничому оригіналі. Дозволяютьсятакож виправлення і по коньюктурним міркуванням, однак текст, що вноситьсяповинен бути рівносильний тому який заміняється. Свою роботу над коректурними відбиткамиредактор закінчує підписанням верстки в друк, а сигнального примірника навипуск в світ.
Сигнальнийпримірник – перший, пробний примірник книги, журналу чи видання який направляєтьсяу видавництво, як зразок тиражу для затвердження. Затверджений сигнальнийпримірник являється документом на основі якого друкарня випускає весь тираж.
Суспільнадіяльність будь-якої соціальної організації – комерційної фірми, державногозакладу чи громадянського об’єднання – здійснюється в тісній взаємодії ззовнішнім середовищем. Ефективна координація діяльності організації взовнішньому середовищі реалізується з використанням принципів і механізму маркетингу.Тому заключний етап видавничої справи є маркетинг, яким займається маркетинговийвідділ видавництва.
Комплексмаркетингових закладів – це конкретний інструментарій, сукупність прийомів таметодів маркетингової діяльності підприємства з метою спричинити бажану реакціюринку. Заходи маркетингу у видавничій справі можна поділити на 4 елементи: першимкомпонентом є товар. В видавничій справі товарна політики суб’єктівпідприємництва охоплює такі процеси, як прийняття концепції нового видання, рішеннящодо маркетингових параметрів зовнішньої форми видання (оправи, обкладинки,суперобкладинки), формування асортименту видавничого репертуару чи (та)книготоргівельних засобів, а також видавничої марки, торгівельних знаків,торгівельного маркування книжкових товарів; другим важливим елементом є ціна (абоцінова політика), тобто сума коштів, які покупець готовий заплатити за товар. Книготоргівлябере до реалізації друковані видання на основі цін, сформований у видавництві (витратина виготовлення видання та визначення рівня його прибутковості). Головнимиважелями цінової політики у книготоргівлі є система націнок та знижок навідпускну ціну видавництва. Основними ціноутворюючими чинниками у галузі є: читацькіпотреби у певних виданнях, характер і рівень купівельного попиту населення,характер державного регулювання ціноутворення, характер системи оподаткування суб’єктівгалузі, цінова конкуренція на ринку. Внутрішніми ціноутворюючими чинникамифірми є її загальна стратегія і маркетингові цілі, поточні витрати, умовипоставок видавничої продукції в процесі товароруху; наступними елементами єканали розповсюдження або політика розподілу. В сучасних умовах видавництва саміпланують і вирішують питання розподілу і доставки видань до споживача. Вонивирішують проблеми оптимального вибору каналів розповсюдження видань черезгуртову, роздрібну книготоргівлю, торгівельних агентів, ефективних форм таметодів роздрібної, в тому числі через Internet, книжкові клуби,поштово-посилкову торгівлю тощо, а також низку транспортних і складувальнихпитань; останнім компонентом є просування товару на ринку, що охоплює засобиінформаційного, організаційного та економічного характеру: рекламу, пропаганду,стимулювання продажів, прямий маркетинг та особистий продаж. Інформаційнимизасобами є реклама: пропаганда товарів. Організаційні заходи охоплюють цільовийдобір форм, методів та „ноу-хау” реалізації та стимулювання продажів зорієнтацією на бажану реакцію конкретних груп покупців. Економічні заходи передбачаютьманеврування системою знижок і пільг за час, обсяг чи періодичність закупівель.
Список використаної літератури
1. ГлотоваГ. Маркетинг видавничої продукції // Вісник Кн. Палати. – 2003. — № 3. – с.7-9.
2. ДобкінС.Ф. Основи издательского дела и книгопечатания. – М., 1961. – с.
3. ЗворськийС. Видавнича діяльність київської „Просвіти” в 1917-1919 рр. // Вісник Кн.Палати. – 1999. — № 6. – с. 23-25.
4. Книговедение:Энц. Словарь. – М.,1984. – 663 с.
5. Рудий Г. Добба Української Держави:становлення видавничої справи // Бібл. вісник. – 2001. — № 6. – с. 25-30.
6. СкрипникТ. Висвітлення вітчизняного друкарства в 1917-1920 рр. )за матеріалами часопису„Книгар”) // Вісник Кн. палати. – 1998. — № 8. – с. 30-32.