Живописний світ Катерини Білокур: особливості художнього мислення народної майстрині

Зміст
Вступ. 2
Розділ І. Історико-культурне тло розвитку українськогомистецтва радянської доби 6
1.1 Особливості художнього процесу вУкраїні 1920-1950 років. 6
1.2 Українське народне мистецтво вконтексті художньої культури. 10
Розділ ІІ. Витоки та особливості стилю Катерини Білокур. 16
2.1. Катерина Білокур – видатна народнамайстриня України. 16
2.2 Світоглядно-естетичні принципи творчості К. Білокур. 23
Розділ ІІІ. Жанрова палітра творчості Катерини Білокур. 30
3.1 Натюрморт-фантазія. 30
3.2 Пейзаж-фантазія Катерини. 44
3.3 Портретний жанр. 61
Висновки. 63
Список використаної літератури. 65
Додаток. Ілюстрації

Вступ
Життя і творчістьКатерини Білокур є складовою частиною мистецтва України. Художня спадщинавідомої народної майстрині вирізняється самобутністю і неповторністю. Вонавражає своєю органічністю поєднання професійного і народного. Рідкісний талантКатерини Білокур проявився у декоративному розписі. Унікальне за своїмихудожніми якостями відтворення форм живої природи становить гордістьнаціональної культури України і прикрашає зали багатьох музеїв світу.
Роки життяхудожниці припадають на ХХ століття, що увібрало в себе революції, братовбивчій світові війни, голодомор і голокост, знеособлення людської індивідуальності і,водночас, лицемірно гучні військові, фізкультурні свята, декади, всесоюзнінародні виставки. Були у минулому столітті спалахи визначних світових талантів,знакових подій в житті людства і серед них – народження 1900 року в селянськійродині Катрі Білокур, життєвий і творчий подвиг якої не має аналогів усвітовому мистецькому обширі.
Ім’я КатериниБілокур, самобутньої художниці, яка зберегла в своїх картинах небачену красуукраїнської природи, щедру плодючість її землі, вписало в історію українськогонародного мистецтва. Відомо, що великі шедеври мистецтва виростають з невтомноїпраці їх авторів. Катерина Василівна відзначалася феноменальною працьовитістю.Художниця як художньо обдарована особистість відзначалася високим рівнем чутливості,тобто відкритості сприйняття навколишнього світу. Ця властивість тіснопов’язана з емоційністю, особливостями переживання.
Життєвий та творчийшлях художниці був складним. Дитинство пройшло у злиднях, навчатися у школі їйне довелося, тому освіту здобула самотужки. Але пристрасть до малювання нелишала її, вона уважно вивчає живу природу, придивляється до кожної квітки,кожного стебельця. Так поступово збагачується враженнями, проникає в складніхудожні принципи, відкриваючи для себе таємниці техніки живопису.
Актуальністьдослідження:нині коли знову осягаємо і осмислюємо все зроблене Катериною Білокур стаєочевидним, що творчість цієї художниці-самоука варта не лише емоційнихзахоплень і лірико-патетичних вихвалянь, а й наукового вивчення.
Те, що 1950-тіроки здавалося елементарно красивим та уявлялося здобутком тогочасногосьогодення, тепер вбачається складним, багатоплановим укоріненням в глибиннихосновах буттєвості. Це явище закономірне для справжнього мистецтва. Великахудожниця прозріває у майбутнє, її творчість стає відкриттям і надбаннямнаступних поколінь.
Отже, сучаснізавдання історії мистецтва вимагають всебічного аналізу творчості народноїмисткині, напрацьованого методологічного інструментарію для подальшого їхзастосування у сфері вивчення явищ народного мистецтва. Адже в українськомумистецтві не існує узагальненої систематизації наукового доробку вченихстосовно вивчення життя та творчості Катерини Білокур, окрім локальнихдосліджень.
Тому постаєнагальна необхідність проведення системного вивчення даної проблематики.
Стан вивченнядосліджуваної проблеми: творчості визначної української художниці присвячено безлічпублікацій. Визнання прийшло до Катерини Білокур пізно, на 40-му році життя.Поєднання живописного й епістолярного дару Катерини Білокур визначило напрямивисвітлення творчості художниками, мистецтвознавцями, журналістами.
Красномовним євже самий бібліографічний список із „залпами” статей до ювілейних дат. Статті ЛеонідаНовиченка [38] Володимира Яворівського [62]. Наприкінці 1940-х років прояви цікавості до Білокур мають епізодичнийхарактер. У 1950-ті роки з’являється стаття майбутнього довголітнього біографамисткині В. Г. Нагая [42].
Серед дослідниківтворчості Катерини Білокур слід виділити А.Макарова [40], Л.Драча, М.Кагарлицького [31]. У 1978 році з’явилася надзвичайно вагома для історіографіїтворчості Білокур книга Ірини Конєвої, яка подала цілком новий погляд наспадщину майстрині.
Серед праць,присвячених дослідженню творчості Катерини Білокур, треба відзначити А. Загайко [24], М. Куницька, Є. Оцевич. Науковийінтерес вчених передусім спрямований на аналіз композицій народної майстрині, вяких вона відтворювала «незбагненний світ природи» [51, с.184].
До сторіччя з днянародження Білокур вийшли в світ чергові книги М.Кагарлицького [41], О.Самолевської,І.Чварова, О.Білишко, О.Стрижевського та багато інших. Варто зазначати, що хочатворчість Катерини Білокур не обділена увагою вчених, на сьогодні немаєґрунтовного дослідження, яке б розкривало незвичайне обдарування майстринівідтворювати красу української природи.
Метадослідження:вивчення мистецької спадщини Катерини Білокур, яка представляє органічнийсинтез народної і професійної творчості у царині декоративного розпису.
Завданнямдослідження є:
·       аналізісторико-культурних умов розвитку українського мистецтва 1920-1950-х років, втому числі й розвитку народного мистецтва;
·       розкритисвітоглядно-естетичні засади творчості Катерини Білокур;
·       висвітлитиособливості стилю народної майстрині;
·       з’ясуватиспецифіку трактування жанру у творчості Катерини Білокур;
·       систематизуватитворчість Катерини Білокур та проаналізувати її доробок.
Об’єктомдослідження є: живописні композиції Катерини Білокур, які є складовою українськогодекоративного мистецтва ХХ століття
Предметомдослідження є: особливості художнього мислення народної майстрині Катерини Білокур.
Межідослідження: 1920– 1960 рр. розвитку української культури та народного мистецтва.
Медотологічноюосновою роботи є: синтез культурологічного та мистецтвознавчого підходів до аналізупроблем народної творчості. У дипломній роботі використано наступні методидослідження:
·        історичнийметод;
·        методмистецтвознавчого аналізу;
·        методпорівняльного аналізу;
·        методтипологічного та стилістичного аналізу живописних творів;
Практичназначимість роботи: матеріали дослідження можна використовувати при читанні навчальних дисципліндля студентів мистецтвознавців, а саме у курсі „Історії мистецтва України”.
Структурадипломної роботи: визначається метою, завданням, логікою дослідження й має такий вигляд:вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел та додаток зілюстраціями.
У вступіобґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету, об’єкт, прикметдослідження, поставлено конкретні завдання щодо розгляду творчості КатериниБілокур.
У першому розділірозкривається історичне тло розвитку культури та мистецтва України в періодвстановлення радянської влади.
У другому розділіаналізуються естетико-стильові особливості творчості Катерини Білокур якнародної майстрині.
Третій розділ акцентуєувагу на особливостях трактування жанру у творчості Катерини Білокур, якасамотужки проникла в малярський процес і зуміла створити роботи, котрі не маютьаналогів у мистецтві.
У висновкахподаються узагальнення щодо проблематики дослідження. Список літератури включаєпонад 60 джерел.
Візуальний рядскладає 57 ілюстрацій.
Розділ І. Історико-культурне тлорозвитку українського мистецтва радянської доби 1.1 Особливостіхудожнього процесу в Україні 1920-1950 років
Встановленнярадянської влади в Україні проходило під гаслами соціальної справедливості таінтернаціоналізму. Їх абсолютизація при одночасному ігноруванні природногопрагнення пригнічених раніше народів до самовизначення та утвердженнянезалежних держав ставали під сумнів міцність і довговічність.
Саме в 20-ті рокикомуністична партія жорстоко придушувала будь-які прояви національної специфікияк ворожої „інтернаціональній пролетарській справі”. Нищівній критиціпіддавалися комуністи, які виступали на захист національних інтересів союзнихреспублік, відстоювали право на вільний розвиток економічного, культурного ідуховного життя всіх народів. У країні такими були члени РКП(б) – ВКП(б),колишні члени Української комуністичної партії та інші, яким офіційноюпропагандою було навішено ярлик націонал – комуністів [11, c.38].
Як і влітературі, музиці, театрі та інших галузях культурного будівництва мистецькийрух у цей період був відносно вільним і мало регламентувався. Партія намагаласяпоступово прибрати митців до своїх рук.
Першим кроком уцьому напрямку стала організація державного керівництва мистецтву. ПриНаркомосі було створено всеукраїнський відділ мистецтв, зокрема комітетами:образотворчого мистецтва і старовини. У його відділеннях передавалися всіісторичні та мистецькі цінності, було націоналізовано музеї, музейні колекції.Сюди ж перейшла Українська Академія мистецтв. Поряд з вивченням класичногомистецтва актуальним стало мистецтво пропаганди, що слугувало включно інтересампартії. Це політичні плакати, сатирична графіка, наочна агітація [20, c. 15].
Помітний влив нарозвиток мистецтва справляла створена Асоціація художників Червоної України,яка головною своєю метою проголосила відбиття сучасності.
Групою, щоцікавилася передовим модерним малярством, було Об’єднання сучасних Митців України,організоване А. Петрицький [28, c. 494].
Розпочалосястановлення станкового живопису, до якого митці формалістичного спрямуванняставилися негативно. До кращих належать твори Ф. Кричевського. Триптих „Життя”(1928) приніс художнику визнання на міжнародній виставці у Венеції. Високимрівнем відзначаються також його полотна „Довбуш” та „Переможці Врангеля”. Устанковому живописі працював М. Самокиш. Він написав полотна „Бій Богуна зпольським магнатом Чернецьким”, „Бій за прапор”, „Атака” та ін. Багатохудожників присвятили свої картини темам індустріалізації країни. Окреме місцев розвитку українського портрета займає творчість А. Петрицького, який у1932-1933 рр. виконав близько 150 портретів український письменників та діячівкультури і мистецтва. У жанрі пейзажу працювали митці старшого покоління.Багато зробив для його розвитку М. Бурачек, якого називали „співцем українськоїприроди” [25, c.22].
Живопис Галичининасамперед представляли художники І. Труш, О. Новаківський, П. Холодний, О.Курилас, Л. Гец, А. Монастирський, О. Кульчицька, Я. Музика, М. Бутович та ін. [21.c-16].
Успішно розвиваласяграфіка; популярними стають офорт, гравюра на дереві, ліногравюра талітографія. Досягає нових вершин мистецтво оформлення книги, що було викликанозбільшенням обсягу книгопродукції України. Крім І. Їжакевича, О. Сластьона, якіраніше працювали в цьому напрямку, великих успіхів досягли митці школи Г.Нарбута – Л. Лозовський, М. Кирнарський, Л. Хижинський, М. Алексєєва.Виконувані ними ілюстрації та обкладинки досить повно розкривали зміст істилістику літературного твору [21, c.14].
Буквально з першихднів революції скульптори включилися до реалізації плану монументальноїпропаганди, проголошеної в декреті від 14 квітня 1918 року „Про зняття пам’ятників,споруджених на честь царів та їх слуг і вироблення проектів пам’ятниківРосійської соціалістичної революції”. У списку, доданому до декрету, булозазначено осіб, яким передбачалося встановити пам’ятники першочергово; серед нихбули прізвища двох геніїв українського народу – Т. Г. Шевченка та Г, с.Сковороди. Ці пам’ятники були встановлені в Москві – за проектом С. Волнухіна, уЛенінграді – за проектом латвійського скульптора Т. Тільберга [16, c.48]. ВУкраїні також починається реалізація монументальної пропаганди – встановлюєтьсяпогруддя Т. Шевченка у Києві і Ромнах. Пізніше споруджуються стаціонарні пам’ятникиКобзареві в Києві(1939), Каневі (1939), Харкові (1935). Б.Кратко виконавпогруддя Г. Сковороди, встановлене у с. Сковородинівці. О, сокол – автормонументу „Розкутий Прометей”, встановленого у Дніпродзержинську [16, c.42].
Трагічноюсторінкою української історії у 1930 роки стала суцільна колективізація села,метою якої були ліквідація приватної власності на землю і створення колективнихгосподарств. Людей насильно відправляли в колгоспи, відбирали землюусуспільнювали худобу. Як наслідок було підірвано сільськогосподарськевиробництво, ліквідовано економічну самостійність селянства, знищеноталановитого і працьовитого господаря, якого визнано головним ворогомсоціалістичного будівництва. Зникла матеріальна зацікавленість у результатахпраці, атрофувалось почуття хазяїна. Така політика більшовиків щодо селянзначною мірою сприяла виникнення голоду 1932-1933 рр. в Україні.
В ці роки вобразотворчому мистецтві Постановою ЦК ВКП(б) „Про перебудовулітературно-художніх організацій” ліквідовано численні мистецькі угрупування іна їх місці створено єдину Спілку радянських художників України. Наприкінці1938 р. відбувся Перший з’їзд художників України. На ньому було проголошенопідсумки „боротьби” за ідейну чистоту мистецтва, виховання нових кадрів, ліквідаціїформалізму в мистецтві [61,c.50].
В українськемистецтво приходять молоді митці, завойовує популярність тематична картина,героями якої були сучасники і події сьогодення. Найпомітнішими стали полотна„Переможці Врангеля” Ф.Кричевський, „Кадри Дніпробуду” К. Трохименко, „Дорога вколгосп” М. Бурячека, „Щорс в бою під Черніговом” М, самокиша та інші [61, c.53].
Чорною хмароюпрокотилось фашистське лихоліття через Україну в 1940р. Колонізатори масовознищували цивільне населення, примусово вивозили на каторжну працю сотні тисячлюдей. Колосальнивтрат зазнали наукові культурно-освітні, медичні установи,вузи, школи.
Нечуваний утискжителів міст і сіл викликали масовий опір окупантам, мільйони з них піднялисяна боротьбу з ворогом. Із перших днів війни десятки тисяч студентів,викладачів, письменників, представників творчої наукової інтелігенції стализахисниками Батьківщини. В Галичині було заборонено всі українські організації,встановлено ретельний контроль за діяльністю засобів масової інформації, наглядза діячами культури і мистецтва.
Величезнихрозмірів набуло пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностейукраїнського народу, великих втрат зазнали історичні та краєзнавчі музеї,бібліотеки, картинні галереї.
Повоєнні рокипозначились якісним зростанням образотворчого мистецтва. Важливою подією стализ’їзди архітекторів і художників, де розглядалися питання відбудови та новогобачення образу міст і сіл. Відбудовчі роботи почалися відразу після визволеннятериторії України від фашистів.
Тематикаукраїнського живопису повоєнних років присвячена подіям другої світової війни.На матеріалах фронтових спогадів створено велику кількість картин. Фронтовімалюнки, особисті враження і переживання стали підґрунтям для написання полотенД.Безуглик „Форсування Дніпра”, С.Отрощенком „Німецькі окупанти на Україні”,Л.Чичканов „Помстимося”. Трагічні події перших днів війни знайшли правдивевідбиття у творі Т. Яблонської „Ворог наближається”. Авторами полотен на темувійни переважно були художники-фронтовики, безпосередні учасники боїв, щобезумовно, позначились на характері їх полотен [38, c.28].
Популярними булиісторичні теми: „Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському ханові свогосина Тимора” В. Задорожнього, горельєф „Переяславська Рада” І.Гончара, скульптурнагрупа „Перед боєм. Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун” А.Білостоцького та О, супруна [38, c.30].
Українські митцізасвідчили зміцнення зв’язку українського мистецтва з життя народу,багатогранність пошуків, правдиво відбили героїчний шлях і натхненну працю,пов’язану з відбудовою України.
В Україні активнорозвивається декоративно-ужиткове мистецтво. Приділяється велика увагапам`яткам фольклору і народного мистецтва. Народне мистецтво проходить різніетапи розвитку культурного та творчого життя народу. Широкого розвитку набираєукраїнське народне малярство.
1.2 Українськенародне мистецтво в контексті художньої культури
Народна художнятворчість – широке містке поняття, в якому закладено органічний і тісний зв’язокз життям народу. Народна творчість є, по суті, основою культури кожного народу,її душею глибинним потенціалом, що живить своїми невичерпними творчими силамипрофесійне мистецтво [55, c.155].
Форми виявународної творчості на всіх етапах історії і в різному середовищі є різними внаслідок специфічних для даного часу й місця суспільних – класових інаціональних зв’язків. Водночас у народному мистецтві так чи інакше знаходятьвираз світобачення і світогляд народних мас, творчий темперамент і генійнароду, традиції попередніх поколінь, здатність органічно і творчо засвоюватинове та підійматися до вершин досконалості. Чимало таких граней досі ще не зовсімвідкриті і не осмислені дослідниками українського народного мистецтва [55, c.157].
Потреба творчогосамовираження і в образотворчих формах мусила виявлятися в міру природноїобдарованості окремих творчих індивідуальностей, які згодом вливалися упрофесійне мистецтво. Тим часом риси примітиву і наївне осмисленнянавколишнього світу зберігалися у творах тих художників, які не мали змогупройти школу професійного навчання або коли їхня освіта обмежуваласяпочатковими стадіями засвоєння певних навичок, передусім технологічногопорядку.
Саме в цей час поширюєтьсянародне декоративно-ужиткове мистецтво. Одним з найдавніших видів народногомистецтва є обробка кольорових металів. Види техніки обробки металів охоплюютьлиття, кування, гравіювання, чернь, емаль, скань, кольчужне плетіння, зернь.Майстри які вміли працювати у цій галузі називалися ювелірами і відносились доремісничої еліти.
Унікальнимитворами і художнім надбанням народу були і килими України. В них знайшливідображення найкращі здобутки майстрів у галузі декоративного ткацтва, високакультура технічного виконання, колористичне розмаїття композиції. Тутвикористовувалась орнаментика килимів улюбленими рослинно – квітковимимотивами. Складним видом ткацького мистецтва є виготовлення шпалерів тагобеленів, саме український гобелен розвивався на ґрунті національних традицій.Це сприяло урізноманітненню пластично – образної мови цього виду мистецтва.
Найбільш масовим,улюбленим видом народного мистецтва є вишивка. Її місце та роль у житті людини,в обрядово-ритуальній сфері освячені віковими традиціями, відгомін яких дійшовдо наших днів. Вона завжди використовувалася, як оберіг від лиха, негараздів,хвороб, як побажання щастя й добра. Виняткової уваги заслуговували вишитірушники та вишивка шовком.
Особливе місце врозвитку народного мистецтва України належить роботі з деревом, прикладом якоїможуть бути численні вироби художньої галантереї. Техніки виконання дерев’янихвиробів були досить різноманітними і мали різні функції в обробці матеріалу.
Ще однимияскравими пам’ятками декоративно-ужиткового мистецтва є керамічні вироби, щонабули розквіту саме в Україні, бо в її надрах багато високоякісних червонихчервоно – бурих і світло – сірих глин. Керамічні вироби поділяються на чотиригрупи: декоративний посуд, побутовий посуд, оздоблювальні плитки – кахлі,будівельні матеріали.
Унікальнимукраїнським мистецтвом, пов’язаним водночас з віруванням, міфологією, обрядами,є писанкарство. Писанка – важливий предмет язичницького культу, що відображаврелігійні уявлення наших предків, їх поклоніння плодороддю, величання весняногонародження. Символіка писанки надзвичайно глибока й проста. Яйце символізуєСонце та весняне відродження природи.
Давнім видомдекоративного мистецтва є художнє скло. Виробництво речей із скла називаєтьсягутництвом. До світової спадщини художньої культури віднесено фігурний посуд длязберігання рідини. Сучасне українське скло вирізняється розмаїттямкомпозиційних образних вирішень, що ґрунтують на широкому діапазоні технік ітехнологій виробництва.
Національнітрадиції має мистецтво вибійки – виготовлення візерунків, що наносяться на тканинуза допомогою різьблених дошок. В цьому випадку орнамент утворюється не впроцесі ткання, а друкується на готовій тканині, завдяки чому вибійку називаютьнародною графікою.
Необхідно згадатище про один досить своєрідний вид українського народного мистецтва –інкрустацію соломкою. В західних областях так прикрашають невеликі речігеометричним і рослинним орнаментом. На Чернігівщині цією технікою створюютьскладні пейзажні композиції.
Давні традиціїмає живопис на склі, особливо поширений в Західній Україні. Його особливістьполягає в яскравому колориті, багатій декоративності, площинності зображення,використувані мінімума зображуваних засобів. Манера письма нагадує розписмалярів на скринях чи кольорові розписи на каменях [55, c.159].
Живопис на склі виступаєяскравою сторінкою образотворчого фольклору, що живить багатими мистецькимитрадиціями минулих віків. Живопис на склі характеризується яскравим колоритом,площинністю зображення та багатою декоративністю.
Наприкінці ХІХ –на початку ХХ століття на Україні, здебільшого по селах, поширюється сповненічару і теплоти жанрові картини на тему селянської долі, кохання тощо, створеніне відомими авторами. В той же час народні майстри продовжують малюватикомпозиції на релігійні теми, зокрема так звані образи, на дошці або полотні [53,c.4].
Коли розглядатиХХ століття, то затих часів умови загального розвитку народної творчостікардинально змінюється, разом з Тим змінюється її характер, як і характерпобуту села, починає прогресувати урбанізація. На розвиткові культури не моглине позначитись такі фактори як невпинний прогрес техніки, розвиток комунікаційта засобів масової інформації, зокрема книговидання, розвиток освіти, відпливнаселення до міста. Внаслідок нових умов відходять або й затираються чітко визначеністародавні звичаї і стильові категорії з їх символікою та семантичнимнаповненням, являються нові форми творчості.
Приділяєтьсявелика увага народній творчості, зокрема збиранню, дослідженню та публікаціїпам’яток фольклору і народного мистецтва. Вивченню і розвитку народних талантівсприяли значною мірою організація Будинків народної творчості, огляди тавиставки творів народних митців. У галузі малярства прославилися передусімпетриківські майстрині, які почали переносити на папір квіткові композиції, щоними у минулому ввійшло в звичай розмалювати інтер’єри сільських хат наУкраїні. І саме цей вид декоративної творчості набрав на Україні широкогорозвитку.
Імена ГанниСобачко-Шостак, Тетяни Пати, Параски Власенко, Віри та Ганни Павленко, Наталки Вовк,Параски Хоми та багатьох інших стануть в радянський час загальновідомими.Провідних майстринь залучають до оформлення виставочних павільйонів у Києві,Москві та закордоном, до розпису керамічних та різних сувенірних виробів,оформлення дитячої книжки тощо [53, c.6].
Значно рідшезустрічаємо імена тих, що працюють у станковому малярстві. Але й у цій галузі єдекілька широковідомих майстрів. Це Никифор Дровняк з Криниці (1895-1968),Катерина Білокур (1900-1961) з Богданівни, Марія Приймаченко ( нар. 1909) зБолотні, Єлизавета Миронова (нар. 1929) з Сошникова та Іван Сколоздра (нар.1934) з Розвадова. Це самоуки з народу, з українського села, які, увібрали всебе прадавні традиції, зуміли створити щось зовсім нове, по-своєму побачити івідчути навколишній світ, знайти власну художню мову. У творчості кожного з нихна свій лад заговорило на повну силу успадковане від віків, від духовноїспадщини народу, сформувався новий, не традицій спосіб творчого мислення івислову, наближений до того, що тепер називають наївним мистецтвом [53, c.12].
Однією знайяскравіших постатей наївного малярства ХХ ст. не тільки на Україні, а й вПольщі, а може, й у всьому світі, є Никифор Дровняк з Криниці. Часом у йоготворах важко знайти межу між реальним і уявним, але водночас в них яскравовиступає істотна. Про це найкраще свідчать його урбаністичні малюнки звулицями-тунелями між хмарочосами. Йому вдалося у пейзажах диференційованопередати просторову характеристику гірського краєвиду, здебільшого околиціКриниці. У його творчості поєднується і спостережливість реаліста, і наївнауява мрійника та фантаста, яки побачене переплавляє у своєрідний художнійобраз.
З поміжпредставників українського радянського народного малярства вирізняєтьсяКатерина Білокур, творчість якої можна назвати гімном природі, рідній землі.Закохана в красу квітів, у багатство їх барв і тонів. Якщо твори Никифора начепройняті драматизмом, то в Катерини Білокур вони сповнені романтичноїпоетичності і заразом речової конкретності.
Зовсім іншим єобразне мислення і творчість Марії Приймаченко, так само одержимо відданої малярству.В її творчості на диво несподівано знайшли відбиття, особливо в ранній фазітворчості, прадавні народні вірування в різні темні сили у вигляді фантастичнихзвірів, витворених народною уявою.
У подібномудекоративно-сюжетному плані працює Єлизавета Миронова, яка народилася у сім’ї колгоспниці села Сошникі. Красаприроди і мальовничий побут рідного села, мелодійна українська пісня ще змалкузачарували вразливу душу дівчинки. В таємниці народної творчості першою їїввела мати, яка за традицією розмальовувала барвистими розписами стіни убогої ітісної вдовиної хатини.
І зрештою – ІванСколоздра з Розвадова, змалку він захопився ліпленням, його невеликі жанровіскульптури на теми щоденного побуту і праці відзначаються лаконічною виразністюі компактністю форм. Вони експонувалися на виставках у 1970-х роках. Сколоздразахопився малюванням на склі й почав відроджувати забуті традиції. Художникзвертається до тем, почерпнутих з сільського фольклору, побуту а також творівукраїнських письменників. У його роботах значну роль відіграє рисунок, контур,колірна гама, то наближена до монохромної у вохристій тональності, то доситьнасичена і яскрава. Використовує він і декоративні мотиви, але значно меншоюмірою, ніж це бачимо у М. Приймаченко чи Є. Миронової.
Отож маємо метузробити спробу простежити шляхи українського мистецтва і це свідчить проневичерпні творчі сили українського народу, який і в найтяжчі роки свогобагатостраждального минулого зумів творити прекрасні, невмирущі цінності, щодарують нам утіху і радість.
РозділІІ. Витоки та особливості стилю Катерини Білокур 2.1 Катерина Білокур – видатнанародна майстриня України
Малярство КатериниБілокур народилося з пристрасної, всепоглинаючої закоханості у безкінечнозвабливий, мінливий світ мистецтва. Вона йшла впродовж усього життя до нього йіншої долі для себе не бажала. Нелегка то була стезя, зрештою, споріднена здолями інших селянських самоуків, що теж мріяли й мали віру в серці… Їйсудилося, попри кричущі умовини убогого селянського побуту, стати справжніммитцем, ствердити своє призначення в ім’я світлого, гармонійного. Визнання їїмистецтва, розуміння непересічного обдарування художниці прийшло іззапізненням, наприкінці її нелегкого страдницького життя. Воно з’явилося злистами прихильників її малярства, у офіційних реляцензіях, признанням їїталанту – Народної художниці України і принесло полегшення стражденної душі,стало чинником моральної винагороди за довгі роки наполегливої праці, йспалахнуло осяянням дива, магією фарб на полотні. Картини художниці звучатьурочисто, як органна музика, в них знаходимо відсвіт глибоких емоцій, думок,світлих почуттів і ясних настроїв, в них просвітлена зачарована квітами душа [12,c.208].
КатеринаВасилівна Білокур народилася 7 грудня 1900 року в селі Богданівці Пирятинськогоповіту полтавської губернії (нині Київської області) в бідній селянськійродині. Писати й читати навчилася самотужки. „На цьому моя освіта початкова,середня й вища закінчилася”, — згадувала потім Катерина Білокур [12.c301]. Удитинстві, що пройшло у злиднях, малюванням не займалася, про мистецтводізналася вже дівчиною з книжок та від сільського учителя Івана Калити. Першіспроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна. Не змігшивступити через нестатки в сім’ї до якогось навчального закладу, удень працювалав полі, на городі, а увечері, попоравшись у господарстві, до ночі малювала.Пензлі виготовляла сама із щетини, використовувала фарби. Які робила з буряка,бузини, калини, цибулі й різних трав. Іноді вдавалося діставати й олійні фарби.Малювала здебільшого квіти, іноді й портрети. У 20-х роках двічі хотілавступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київськоготеатрального технікуму, але не мала документів про закінчення семирічки. Зраннього періоду творчості збереглися портрет сестри Олі Білокур (1928) таколгоспниці Тетяни Бахмач (1932). Пізніше малює переважно квіти, вчитьсякомпонувати кольори у єдину гармонійну цілість. В другій половині 30-х – у 40-хроках опанувала техніку живопису. Водночас з малюванням керувала драматичнимгуртком у сільському клубі, сама виступала на сцені. Перші значні роботи цьогоперіоду – „Берізка” (1934), „Квіти за тином” (1935), „Квіти”, „Портретплемінниць” – засвідчили її високе обдаровання. Завдяки сприянню видатноїукраїнської співачки Оксани Петрусенко, якій написала листа селянка зБогданівни, її творами зацікавилися працівники Полтавського будинку народноїтворчості. 1940 року картини Білокур експонуються на виставці в Полтаві, потімна республіканській виставці у києві. 1941 року відбулася персональна виставкаїї творів у Полтаві, що мала величезний успіх. Художниця побувала у Києві таМоскві, де вперше побачила музеї і твори видатних митців. Більшість творівтогочасного періоду втрачено під час війни.
Після визволеннясела від фашистів Білокур створює одні з найкращих своїх творів – „Буйна”,„Декоративні квіти” (1945), „привіт урожаю” (1946) і славнозвісне полотно„Цар-колос” (1949). 50-ті роки – найбільш плідний період творчості. Їйдопомагає спілка художників України, вона бере участь у багатьох виставках, уБогданівку приїжджають видатні представники української культури. Білокурзустрічається й листується з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Василем Касяном,Антоном Середою, Матвієм Донцовим, Степаном Таранушенком, Степаном Кириченком.Але після смерті батька на її плечі лягло господарство та догляд за староюматір’ю, що забирало багато сил і здоров’я.
1954 року вПарижі на міжнародній виставці демонструються її картини „Цар-колос”, „Берізка”і „Колгоспне поле”, які високо оцінив Пабло Пікассо. 1956 року їй присвоєнозвання народного художника України. В останні роки життя художниця створилачудові картини „Півонії” (1959), „Букет квітів” (1959), „Квіти і овочі” (1959),„Натюрморт” (1960). Вона тяжко хворіла, давалися взнаки злигодні тогочасногосільського побуту, невлаштованість в особистому житті, хвороба матері.
Померла художниця9 червня 1961 року. 1977 року в селі Богданівці відкрито меморіальний музейхудожниці, на території якого встановлено пам’ятник (автор І. Білокур).
Коли 1954 рокувсесвітньо відомий маестро Пабло Пікассо побачив на міжнародній виставці вПарижі картини Катерини Білокур, кажуть, що він довго стояв біля них, мовзагіпнотизований, а потім назвав її геніальною й порівняв із Серафін Луїз ізміста Санлі, відомою художницею, що славилася в наївному мистецтві й такожмалювала квіти. І додав: „Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили бсвіт заговорити про неї”.
Через два рокиКатерині Білокур було присвоєно звання народного художника України. Її ім’ястало знане в республіці й поза її межами, про неї пишуть статті, в Богданівку,раніше богом забуте село, як казала мама Білокур, почали навідуватися гості зКиєва, її згадують поряд із славетними примітивістами Анрі Руссо, Іваном іЙосипом Генераличами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі, ГанноюСобачко-Шостак. А до цього були довгі роки сповненого тяжкої праці сільського життя,голод, розруха, колективізація, війна, знову голод 1946 року… Все це пережилаКатерина Білокур, як і мільйони українських селянок, але зуміла завдяки своємувеличезному, даному Богом талантові й дивовижній наполегливості сягнути вершинуспіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Їй довелося пережитиосуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробуухилитися від роботи. Вона зустріла нерозуміння матері, що вважала її малюваннябезглуздим, і все-таки, подолавши ці такі непрості в сільському життіперешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниціживопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі, готувала їх сама з рослин тащетини, не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок, навчалася уприроди.
„В будні менімалювати заборонялося, – згадує вона про свою молодість у листі до художникаМатвія Донцова. – А лише в неділю, після обіду, як уже все впораю” [9.c-19].
На більшості зполотен Катерини Білокур стоїть авторський напис: „Малювала з натури КатеринаБілокур”. Справді, природа, „натура” були її головними вчителями, а квіти –найулюбленішими мотивами. „Квіти, як і люди, – живі, мають душу!” – казалахудожниця й тому ніколи не зривала їх, а змальовувала, сидячи біля стеблиникуща, бо вважала, що „зірвана квітка – вже не квітка” [9.c-20].
Не знайшовшиособистого щастя, бачити довкруг себе злидні й гризоти щоденної боротьби заіснування, Катерина Білокур у квітах, у малюванні їх бачила високий сенс.
Малюючи їх, вонаненаче сягала найдосконалішої, найгармонійнішої краси, яку закладено природою вквітах і якої їй бракувало в житті особистому. „Та й як же їх не малювати, яквони такі красиві! А як прийде весна, та зазеленіють трави, а потім і квітизацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та щечудовіша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: „Хто ж настоді буде малювати, як ти покинеш?”[5.c-40]. То я все на світі забуду, та йзнову малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькі й далекі друзі, що ямалюю квіти, бо із квітів картини красиві” [5.c-41]. І вже пізніше, у повоєнніроки, а найбільше у п’ятдесяті, коли до неї прийшло визнання, вона варіювалаквіти нерідко у найфантастичніших сполученнях, кольорах, поєднувала знайрізноманітнішими предметами.
І донині точатьсясуперечки щодо приналежності творів Білокур: чи то до професійного живопису, чито до народного мистецтва. Проте всі дослідники її творчості одностайновизнають високу філософську наснаженість їх, глибоке осмислення життя. Зображеніна її полотнах квіти, овочі, предмети побуту осяяні її незвичайним чуттямкольору, оживлені її філігранною майстерністю й сприймаються як величальнийгімн природі, людині. Перед тим як почати роботу над картиною, художниця довговиношувала задум, вивчала навколишню природу, найтонші нюанси сонячногоосвітлення.
Вона ніколи неробила попередніх ескізів, етюдів з натури, а, опрацювавши задум в уяві,швидко, немов на одному диханні, виконувала його на полотні. Саме тому її квітизворушують своєю ліричністю й співзвучні з мелодійністю народних пісень. Другимзахопленням художниці була література. Змалку захопилася вона у поезії ТарасаШевченка, не знаючи його мистецької творчості, а коли побувала вперше 1949 рокув Музеї Т. Шевченка в Києві й побачила його картини. Його біографія стала длянеї взірцем у подоланні труднощів. Лише через рік вона наважилася подаруватимузею свій твір – „Квіти на голубому тлі” – з написом: „Цю картину присвячуюКиївському музею Тараса Григоровича Шевченка. Катерина Білокур, село Богданівкана Полтавщині” [19.c-12].
У п’ятдесятіроки, коли їй стало трохи легше жити, вона читала багато літератури зобразотворчого мистецтва, твори Івана Франка, Михайла Коцюбинського, ГенріхаГейне, Вольфганга Гете і свої відображення переливала у свої твори, а також улисти до друзів та знайомих. Її листи вражають не лише точними й глибокимихарактеристиками подій, людей, мистецьких творів, своїх і чужих, а й глибокоюфілософською мудрістю в поглядах на життя і його найбільші вартості. Вони – це мовсповідь її душі, як мудрість її народу. Леонід Новиченко назвав їх „людськимидокументами величезної сили”, в яких – весь драматизм і все подвижництво їїжиттєвого шляху. Ці листи, на думку багатьох письменників, зокрема ОлесяГончара, Миколи Бажана, щось більше, ніж література. Вони, писав Микола Бажан,„наче сплески світла, осяюють ту незбагненну, загадкову… путь, яку проходитьтворчий геній, таємниче зароджений в якійсь людській істоті і, незважаючи надошкульні терни, завади, перешкоди, розцвілий і стверджений своїми виношеними,вистражданими свідченнями правди життя і краси… Листи жінки, яка навіть невчилася у початковій школі, такі ж талановиті, як і її картини” [19.c-13].
Творчістьхудожниці з села Богданівки належать до найкращих надбань української культуриХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. УЯготинському історико-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з їїживописною та графічною спадщиною, а в Державному музеї українського народногодекоративного мистецтва у Києві є великий „білокурівський” зал, в якому зібранонайкращі її творіння. Композитор Леся Дичко 1983 року створила балет „КатеринаБілокур”, поставлено однойменний телеспектакль (1980), документальний фільм„Чарівний світ Катерини Білокур” (1986) та художній двосерійний фільм „Буйна”(1989). 1995 року видано збірку листів художниці в опрацюванні МиколиКагарлицького, які засвідчують її великий письменницький талант.
Художницяспізнала чари визнання, успіху, радощі від спілкування з друзями, однодумцями,котрі мешкали в Києві та інших містах, були для неї теплими промінцями середгіркого буття. Чиста поезія і жива правда з роками поєднувалися в її картинах ілистах, набували все відчутніших ознак і яскравих характеристик.
За свідченнямМ.Дубожинського простежувався шлях народження Генія нам сьогодні допомагаютьгеніальні картини та „одкровенія” мисткині у власних листах та спогадахсучасників. У листах сповідалася, писала про потаємне, просвітлювалася,відкривала душу. Кришталево чисті листи звеличують її мистецький та й людськийчин [5, c.106].
Однак поцінуванняй уславлення званням народної художниці України майже нічого не змінило вщоденних життєвих ситуаціях: холодна хата взимку, хвороба матері й самоїхудожниці, а найтрагічніше – постійна нестача фарб, а пізніше ліків. Вонапросить, молить і державні установи, і знайомих, і друзів допомогти їй дістатице, але відгукувалися лише одиниці – і так тривало до кінця її страдницькогожиття [5, c.107].
Працюючи в часитоталітарного режиму, коли держава пильно стежила за тим, щоб у літературі імистецтві оспівувалася щаслива радянська дійсність, мудра Катерина Василівназнайшла свою дорогу: оспівувала не неправду – „щасливе життя” – закріпаченихлюдей, а правдиву красу рідної землі. Від неї вимагали твори про соціалістичнудійсність, а вона, знаючи вартість своїх робіт, не йшла на компроміси – додати,змінити: „І до їх, до творів моїх, що-небуть добавляти і їх зміняти – не треба!не треба! Бо бони, хоч і свого роду, а все ж таки мають красу. Я їх, твори мої,вирядила в люди вже оброблені і обточені. Я не кажу, що я альфа і омега, я некажу, що мої твори – це вже все… Але ж і моєї роботи жувати не треба. І нехайвона такою, яка є, — такою й залишається. Бо вам не сподобається те, а іншим –друге, то через деякий час я вже своєї роботи не взнаю, як почну я з неї дещовикидати та дещо добавляти!”
Два останні рокижиття Катерина Василівна майже не працювала. Все гостріше, болючіше підступаластрашна хвороба, полікуватися в лікарні не могла, бо хворіла мати, якунеобхідно було доглядати.
Тяжко доживаласвої останні місяці, тижні, дні на Землі геніальна особистість, одна звизначних постатей ХХ століття художниця Катерина Білокур [34, c.20]
Велика посмертнаслава прийшла згодом. Прийшов час на пошанування: картини художниціекспонуються в музеях України; постали три пам’ятники на її рідній землі;відкрито в Яготині Картинну галерею, де експонуються її роботи ї твориукраїнських художників, присвячені її пам’яті; в Києві з’явилася вулицяКатерини Білокур; видано альбоми. Книги, мистецтвознавчі дослідження; створенонауково-документальні та художні фільми; засновано премію імені КатериниБілокур.
2.2 Світоглядно-естетичніпринципи творчості К. Білокур
Про естетичнідостоїнства творів Катерини Білокур написано чимало. Зараз ні в кого невикликає сумнівів справжня художня цінність живопису Білокур. Хотілосяспробувати розкрити світоглядну основу її чудового мистецтва.
На перший поглядкартини Білокур – різновид натюрморту. Н.Шкаровська так і пише: „Здекоративними християнськими битовими розписами творчість Білокур не повязана.Її оригінальний живопис розвивався в основному під впливом професійногомистецтва, творчески творчо приломаного фантазією художниці, про що світчать тіжанри – натюрморт, портрет, пейзаж, — які були чужі традиційному народномумистецтву». Н. Шкаровська має рацію, але лише частково. Дійсно, мистецтвопрофесіоналів вплинуло на творчість селянської художниці, але це стосуєтьсякількісно найменшої та якісно не кращої частини її робіт (пейзажів, портретів).За власним визнанням Білокур, людей вона любила малювати куди менше, ніж квіти,а пейзажі, писані аквареллю на папері, перебувають на периферії її творчості, — їх варто визнати менш досконалими, ніж олійні полотна. У листах Білокурремствує на те, що в неї закінчилася лляна олія „цілющий бальзам для живопису”– розріджувач олійних фарб [43.c-120]. Основну масу акварельних пейзажівКатерина Василівна написала досить пізно, у 50-х роках (найперші та слабкі їїпейзажі не в рахунок). Вона писала їх під впливом професійного живопису, доякого відчувала винятковий пієтет, намагаючись самостійно опанувати „таємнунауку про перспективу” (Дюкер) [43.c-121].
Улюблені об’єкти– квіти, фрукти, овочі; матеріали – полотно, олія. Чи справді картини Білокур єнатюрмортами в тому сенсі, в якому ми звикли говорити про європейськийнатюрморт?
Натюрморт, яквідома, перекладається з французької як мертва природа.
Як пише М. Бажан:якби Катерині Василівні сказали, що квіти можуть були мертвим об’єктомживопису, вона б, мабуть, простодушно здивувалася. В одному з листів Білокуррозповідає: „А як прийде весна та зазеленіють трави, а потім і квітизацвітуть!.. Ой Боже ж мій, як глянеш навкруги, то та гарна, а та ще краща, ата ще чудовіша! Та начебто аж схиляється до мене, та як не промовляють: „хто жнас тоді буде малювати, як ти покинеш?” Квіти ж настільки живі, що майжерозмовляють![56.c-172].
КатеринаВасилівна усе своє життя прожила в селі. Вона сама обробляла землю, вирощуючинай ній „об’єкти” для своїх „натюрмортів”. Рослини – невід’ємна частка їїселянського побуту. Тому ставлення до них Білокур якесь абсолютно інтимне,любовне. Один з перших її дитячих спогадів: „Синя маленька квіточка. Вона такамені, малій, показалась прекрасна! Я перестала плакати – і аж затріпотіла вматері на руках, простягаючи руки до тієї квітки”[56.c-174].
Рослини у творахБілокур більш „одушевлені”, якщо можна так висловитися, ніж, наприклад, птахи.Вправно виписані синички, що сидять на гілках яблуні (картина „Богданівськіяблука”) справляють враження швидше нерухомих опудал, а ніж живих птахів.Квітучі ж гілки яблуні, навпаки, — динамічно переплітаються, майже рухаються.
Кожна квіточка,гілочка, ягідка в рослинному світі художниці любовно, ретельно виписані, виділені,обведені світлим обідком. Зелене листя півоній на картині „Кавун, морква,квіти” виділені тонкою червоною лінією. У рослинних композиціях селянськоїхудожниці немає єдиного джерела світла; різні елементи освітлені неоднаково ікожний має так би мовити свою „точку зору”. Квіти на картинах Білокур належатьрізним порам року. Це знаходить пояснення в особливій манері майстрині писати знатури „вона брала кожну квіточку, кожну рослинку окремо, ставила її в склянкуз водою і писала з натури”, — свідчить адресат художниці та дослідник їїтворчості Василь Нагай.
У рослинномусвіті Білокур кожна деталь добре диференційована, виписані навіть прожилкипелюсток, і, враховуючи численність об’єктів – квітів, овочів, фруктів – дивно,що композиція в цілому не розпадається, а тримається дуже добре, картиназалишає враження завершеного, замкнутого в собі світу. Причому, жодна деталь негубиться, а виграє, демонструючи себе.
Зустріч квітів іпейзажу відбувається на полотні „Хата в Богданівні” (1955). Обидва світи, дляпередачі яких художниця використовує різні зображальні засоби, вже не в станідинамічного протистояння, а просто-напросто виключають один одного. Здається,що два різних полотна (на одному – пейзаж, на іншому – квіти) розрізали подіагоналі і, переплутавши половинки, склали. „Художній простір у творахБілокур” – цікава та складна тема, що вимагає спеціального мистецтвознавчогодослідження [17.c-21].
Ретельнапрописаність і багатство деталей ускладнюють виявлення важливої властивостібагатьох композицій селянської художниці – симетричності (причому вісь симетріїпроходить іноді по діагоналі). Права частина не зовсім точно повторює ліву.Якби відтворення другої частини симетрії було дзеркально точним, зображеннямало б механістичний характер (що спостерігається в картині „Тридцять роківЖовтню”). Симетричні композиції картин: „Щастя” (1959), „Півонії” (1948),„Рожі” (1950), „Пшениця, квіти, виноград” (1954), „У Шрамківському ройові начеркаській землі” (1955-1956), „Квіти та калина” (1958), „Букет квітів” (1960),„Півонії” (1958). Полотна „Кітви на блакитному тлі” (1942-1943), „Півники”(1950), „Котики” (1950), „Жоржини” (1957) і деякі інші також тяжіють досиметрії, як у композиції в цілому, так і в окремих частинах.
Симетричність –характерна риса давнього, народного та прикладного мистецтва. Вона пов’язана збінарністю архаїчного світогляду з системою протиставлень (наприклад, правий –лівий, щастя – нещастя, білий – чорний, верх – низ і т. д.). У натюрморті ж, якправило, ця риса відсутня.
Інша архаїчна рисатворів Білокур – ієрархічність предметів. У центрі багатьох полотен на самомупочесному місці з’являються хліб, зерно, пшениця. „Цар Колос” (так називаєтьсядві картини 1947-1949 років) дійсно царює у вінку з квітів, ягід, овочів, щойого оточують. Хліб займає центральне місце в натюрморті „Снідання” (1950). Накартинах „Пшениця, квіти, виноград” і „У Шрамківському районі на черкаськійземлі” в оточенні вінка з квітів знаходиться зерно. І на одному з найкрасивішихполотен „Польові квіти” (1941) знову, у середній частині композиції – двазолотих колоски на тлі блакитного неба [17.c-38].
На олівцевомумалюнку „Колгоспниця” фігурка селянки за розміром сягає хлібного колосся –найбільших деталей композиції. І тут панує хліб: у вигляді колосся – за своїмирозмірами, у вигляді спеченого короваю – центральне місце розташування.
Мотив„царя-колоса” у творчості Катерини Білокур нав’язливий і, треба думати,невипадковий. Що ж таке „царюючий хліб”? Про цей дивний символ О. Фрейденбергпише: „Поряд з домашніми тваринами божество з’являється у вигляді хлібноїстрави, хліба. Його битовим архетипом служать трави, зелень і плоди дерев. Наінших етапах розвитку загального краєвиду ці обєкти їжі стають священими; вонизалишаються належністю вівтарів і жертвопринесення і тому здаються освяченими іпридатні богослужінню” [33.c-4].
КатеринаВасилівна не була хлібопоклонницею (вона була православною). Поряд з мотивомхліба в картинах присутній і інший, не менш стійкий мотив вінка, що оточуєхліб. У картині „Натюрморт із хлібом” (1960) вінок утворюють квітучі стеблабарвінку та гілка сливи, що водночас цвіте та родить.
Образний світБілокур має ієрархію, щаблі сходження: птахи – комахи – дерева – квіти – плоди– хліб. Рослинне царство одушевлене, активне. Колосся, квіти, фрукти, овочі непросто об’єкти зображення, а символи, рослинні лики світу. Багато композицій по-древньомусиметричні.
Не можна незвернути увагу на те, що на багатьох полотнах квіти випромінюють світло,оточені ореолом. Художниця наче бачила це випромінювання. Вона зображуваларослини не в їхній повсякденності, швидкоплинності (зів’яла квітка, наприклад,була, стійко. Емблемою елегійної поезії), але в їхній райськів нетлінності,святості. І це не матафора. Отут нам допоможуть дані порівняльного мистецтва.„В основі слова святий — пише Володимир Топоров, — лежить словянський коріннийелемент. Який являється загальним для іншого ряду мов” [ 24.c-17].
Декілька слівслід сказати і про символіку кольору. Улюбленими фарбами Білокур булиультрамарин і синій кобальт. Найвдаліші та чисельніші картини написані саме всиньому тлі. Синій, голубий та їхні відтінки – кольори Софії Премудрості Божої,іншими словами – обоженої творі, присутність Бога у світі. Софійна синяварослинного царства сприймалася Білокур безпосередньо, як даність. Цей дарунокбачити був відповідним даром природи своїй співчутливиці та співбесідниці.
СпочаткуКатерина Василівна писала саморобними фарбами з калини, бузини, цибулі. Надалівона перейшла на ґрунтоване полотно і олійні фарби. У якості розріджувача, якуже було сказано, їй служила лляна олія – і тут рослинне походження. ПензліБілокур робила сама з коров’ячої вовни, вишневих гілочок і жерсті відконсервних банок. Саморобний пензлик був настільки тоненьким, що, нагадувавголку.
КатеринаВасилівна, як було згадано вище, йшла іншим шляхом, не від загального дочастки, а від часткового до загального, приписуючи деталь за деталлю,примальовуючи квітку до квітки так, щоб тільки на останній стадії письма, вмить останнього доторку пензля до полотна картини набувала завершеності.Методом, послідовністю роботи вона споріднюється не з професіоналами, а, радше,з українськими вишивальницями рушників, що любовно, один за одним, вишиваютьквітку за квіткою. Згадайте київські, полтавські рушники, що вишивали червоноюниткою, з гарними барочними стилізованими квітами. При всій зовнішнійнесхожості, тут глибинна кревність. Живопис Білокур – „вишивка” олійнимифарбами на полотні [24.c-20].
Українська, та йлише українська, народна вишивка вінчає собою весь процес вироблення тканини,наче розкриває властивість, внутрішню ідею полотна. Білокур, за власнимвизнанням в автобіографії, „тіпала, микала, пряла, ткала, шила”, „білила”,створювала „гарні вишивки”. Перший її малюнок вуглем був зроблений на тайкомаузятому в матері білому полотні. Внутрішня кревність між вишивкою та живописомпідтверджується й відношенням селянської художниці до полотна. Коли в Білокуркомпозиція розросталася і виходила за раму, ситуація, у котрій будь-якийпрофесіонал просто б перекомпонував роботу, — художниця робила досить дотепно:знімала полотно з підрамника та пришивала до записаного ґрунтованого полотнашматки негрунтованого або самостійно ґрунтованого з порушенням технологійполотна. Причому, пришивала великими, грубими нитками, не маскуючи швів. Таких„дошитих” робіт декілька: „Квіти, яблука, помідори”, „Снідання”, „Пшениця,квіти, виноград” та інші. У розумінні Білокур полотно – це насамперед те, що можназшивати, навіть якщо воно записане олією. Її олійний живопис так само вінчає ірозкриває ідею полотна, як і українська вишивка. Зображення при цьому – єіманентним зображальній площині. Олійне полотно селянської художниці так само„пам’ятає” своє рослинне походження, як і кубики цукру-рафінаду на картині „УШрамківському районі на черкаській землі” пам’ятають своє походження відзображеного поруч із ними цукрового буряка [57.c-64].
Такого ставленнядо полотна професійний станковіст не знає. Для нього полотно – простозображальна площина поряд із будь-якою іншою зображальною площиною, що підходитьйому для реалізації його задумів.
У професіоналівіснують різні способи нанесення олійної фарби на поверхню полотна. ХудожникиВідродження, наприклад, писали лісируванням – тонкими шарами, накладаючи їходин на другий. Більш пізні художники пишуть по-різному: перші – корпусно, інші– тонкими шарами, треті наносять фарбу на полотно мастихіном. Деякі художникипокривають роботи лаком. Олійна ж поверхня на роботах Білокур ніде не блищить,зовсім не жирна. Техніка художниці нагадує не стільки роботу олією, стількивикликає в пам’яті суворі сухі напівпрозорі мазки темпери старих майстрівіконопису. Фактура полотна в Білокур не забита фарбою, добре проглядаєтьсяпереплетення ниток, мазки такі малі, як стібки у вишивці.
Деякі ранніроботи, написані на негрунтованому полотні, на жаль, не збереглися впочатковому вигляді, фарби перемішали. Це трапилося тому, що, з одного боку,Катерина Василівна не знала технології, а з іншого, — у неї було своятехнологія. Грунт, відповідно до цієї технології, був ЕК обов’язковим; він мігвиявитися третім зайвим у діалозі художниці та полотна.
Тло на майже всіхолійних полотнах Білокур – просте, виконане чистим кольором, найчастіше синімабо блакитним. Катерина Василівна навіть не писала тло, а, скоріше, фарбувалаполотно та вже поверх писала квіти.
Цікаво, щохудожниця користувалася нетрадиційним способом закріплення полотна напідрамнику. Як правило, для кожного полотна робиться індивідуальний підрамник,й полотно на ньому закріплюється нерухомо, один раз і назавжди. Підрамник же вБілокур виконує ту ж функцію, що п’яльця для вишивки. Народна художниця,усупереч правилам, кріпила полотно на підрамнику шпагатом, а коли робота булазавершена, знімала записане полотно та кріпила на раму інше. Саме так іповодиться вишивальниця, знімаючи вишивку з п’ялець. Робити для кожної картиниокремий підрамник для художниці було і клопітно, і дорого. Ось вона і знайшладотепний вихід, підказаний їй технологією вишивання.
Отже, в олійномуживописі селянської художниці здійснюється внутрішній звязок між об’єктомзображення, способом зображення, зображальною площиною та фарбами. Виявленняцих зв’язків дозволяє простежити джерела творчості Білокур в українськійвишивці та ткацтві, у народній традиції, що сягає своїми коренями глибокоїархаїки.
РозділІІІ. Жанрова палітра творчості Катерини Білокур 3.1 Натюрморт-фантазія
Перш ніжзвернутися до натюрмортів Катерини Білокур, слід зазначити, що межі жанрів втворчості цієї художниці досить прозорі, намічені нами головним чином длязручності формального аналізу творів.
НатюрмортиКатерини Білокур можна розділити на декілька груп. Перша буде утворенароботами, наближеними за рішенням до професійного мистецтва. Її складуть різнікартини художниці – „Снідання” (1950), „Натюрморт з хлібом” (1960), „Кавун,морква, квіти” (1951), „Натюрморт” (1960), можливо „Привіт урожаю!” (1946). Доцієї групи слід долучити ранній натюрморт, написаний на фанері в дусі наївногомалярства.
Подібне сусідствопізніх та ранніх робіт повториться у групі пейзажів Катерини Білокур,наближених за рішенням до професійних, а саме – пізніх акварелей та пейзажіволівцем з пошуками законів лінійної перспективи і ранніх „наївних” пейзажів,написаних на фанері.
Складається такевраження, що художниця на схилі життя, хоч на іншому рівні, але повернулася докола тем, що володіли нею на початку шляху. Це припущення було висловлено врозмові з науковим співробітником Яготинського історичного музею ЄвдокієюОсьмак, — дослідником малярства Катерини Білокур [56, c.173]. Можна погодитисяз цим твердженням. Наївний реалізм робіт звучить далеким відлунням в „Сніданні”а також в різних пейзажах Катерини Білокур. Її майстерність, безперечно,зросла, але багато в чому ці роботи існують так би мовити на бічних стежинахсвіту Білокур, — світу її фантазійних полотен.
Аби відтворитидеякою мірою перспективу художньої манери Катерини Василівни, треба зазначити,що в її творчості співіснували два виміри з двома несхожими образами натури:трьохвимірний світ, де вона була реальною ученицею, і другий – її „авторський”,створений цілком за її специфічними законами, замішаний на фантазії. Емоційновлучним видається визначення Миколи Кагарлицького – „химерна художниця”. Їїможна назвати майстром сновидінь, майстром ілюзії і мрій. В цій двоїстості їїманери – розгадка одного дивного вислову Катерини Білокур, в якому вонапротиставляє поняття „картина і „натюрморт” поняттям „портрет” та „пейзаж” [16,c.38].
Повертаючись допершої групи натюрмортів, треба зазначити, що вони перебувають якраз на межідвох згаданих вимірів – реального та фантастичного.
Завдяки спогадамучениці Катерини Білокур Галини Копової, опублікованим Миколою Кагарлицьким вмонографії „Катерина Білокур. Я буду художником!”, ніби зберігся реальний фрагментжиття Катерини Василівни, пов’язаний з полотном „Снідання” (1950) [29, c.25].
„… Пам’ятаю, якми з Олею Бунчук малювали натюрморт з простих за композицією предметів –глечик, чашка, тарілка з розрізаною на ній хлібиною… Мені здалося, що явпоралася з роботою прекрасно, але по обличчю Катерини Василівни вгадувала, щомій малюнок їй не подобається… Відтак пішла в майстерню і винесла звідти своюкартину „Снідання”. Вона мене вразила, все на ній було як живе: хлібина ажпахнула, спори на ній виглядали натурально, редиску так і хотілося взяти зблюдечка і кинути в рот, глечик мав натуральні форми і об’єм, а квіти півоніїпросто зачаровували. Як у житті! І краще, ніж у життя! По етичніше!” [29, c.24].Цікаво передана мить знайомства з полотном – воно виникає як „з’ява”, ніби натеатрі.
З цього епізодузрозуміло, що Катерина Василівна паралельно з навчанням дівчат продовжувалавчити і себе, як вчила протягом усього життя. Її зчаста порівнювали з давнімимайстрами голландської школи натюрморту. Таке враження, що вона самостійноспробувала повести цю тему, породивши так би мовити суто український„голландський” натюрморт.
Нас захоплюєпоезія цього невибагливого світу звичних речей. Розмірене чергування форм, грарівновеликих, але спів мірних об’ємів надають композиції мелодійності. Особливуроль відіграє світло та колір. Не порушуючи цілісності й гармонії світузвичайних речей, вони примушують поставити під сумнів саме їх буденність.Таємниче враження створюють виступаючі з глибокого синього тла предмети, що невідкидають тіней. Світло, яке не має певного джерела, довільно торкається їхповерхні. Вони освітлюються то ясніше, то мерхнуть. Освітлений лише простірстільниці, далі, — серпанкова сутінь тла, у якій губляться обриси предметів:майже поглинутий глечик, слоїк видніється лише завдяки блакитним полискам, щовихоплюють його з мороку. Розташовані далі півонії посилюють атмосферутаємничості – синє тло проступає крізь пелюстки, створюючи враження, наче квітиповільно спливають з напівтемряви, ще сповнені нею. Отже, навіть у такому„класичному” натюрморті, як „Снідання”, помітні зрушення реальності. Художницязберігає реальну форму, фактуру предметів. Разом з тим, розуміючи і вміючивідтворити реальний об’єм предметів, вона подеколи наче забуває про нього, оповиваєйого ірреальною світлотінню, породженою не загальним для всіх предметівджерелом світла, а такою, ніби воно виникло для кожного предмета окремо. В ційдовільності моделювання простору – стиль Катерини Білокур [20, c.70].
У натюрморті„Кавун, морква, квіти” (1951) кавун, що лежить на полотнині, вже не приминаєїї, як хліб у попередньому натюрморті. Певне враження, що між ними існуєпрошарок повітря. Усі предмети наче линуть у просторі, не маючи опори. Разом зтим ілюзорно виписано м’якуш кавуна, соковитість якого художниця спромогласявідтворити невловними переходами кольору, полисками [21, c.25].
Так само„зависають” предмети, зображені в „Натюрморті” (1960 з колекції Яготинськоїгалереї. Груші, яблука, цибуля, помідори, кавун, хліб, виноград обертаються вякомусь повільному танку. Чим уважніше вдивляємося в їх кружляння, тим глибшепереконуємось, що „життя” на полотні тече за законами, підказаними не натурою,а скоріш — уявою художниці.
Як і впопередньому натюрморті, усі предмети перебувають наче у невагомості, невідкидаючи тіней, не приймаючи рефлексів. Крім того, виникає враження, щокожний зображений предмет має свій власний вимір: хліб заступає частину кавунатаким чином, наче той не об’ємне тіло, а натомість – пласке коло; разом з тимстаранно прокладена світлотінь доводить протилежне. Загальний простір картинивід того нагадує простір „дзеркальної галереї”, де втрачається йогобезперервність і він наче зминається на межах предметів. Разом з тим форма,фактура, колір зображеної городини залишаться цілком реальними.
Побудованатюрморту дає нам відчуття фантастичної реальності чи реальної фантастики, щоіснує на хисткій межі дійсності та марення. Як у сновидінні – цілафантасмагорія барв. Жовтий, зелений, брунатний, червоний, синій з’являються убезлічі відтінків. Кожний колір ніби залучений до спільної круговерті:спалахуючи в одній частині композиції, він ледве проявляється в інших, щобзнову виринути деінде на поверхні кольорового потоку. Так, інтенсивний синій,спалахуючи в зображенні винограду, мерхне в блакитнуватому полотні,розсипається жаринами темно-синьої ожини. Яскраво-червоним помідорам вторуютьрум’яні щічки яблук та калинові кетяжки, розміщений поряд бурячок. Зеленийколір мандрує від свіжих огірків до кавуна та зеленкуватих груш. Такої жкруговерті набуває жовтий.
Розглядаючиосновні натюрморти, які за прийнятою класифікацією залучається до першої,найбільш близької до професійних постановочних натюрмортів, групи. Разом з тим,якщо заходитися серйозно аналізувати їх композицію, колорит, співставившивисновки з аналітичним розглядом наступних груп, то не важко будепересвідчитися в умовності такого поділу. Власне кажучи, його основою ставпринцип штучної „розставленості” об’єктів, близький до класичних рішень, у„Сніданні” (1950), що поступово втрачається в „Натюрморті з хлібом” (1960) тамайже зводиться нанівець в композиції „Кавун, морква, квіти” (1951) таяготинському „Натюрморті” (1960). Але навіть у цих двох останніх творахзберігається якщо не сам принцип „розставленості”, то, принаймні, її відчуття:об’єкти розміщено наче в повітрі, яке для них – своєрідна ілюзорна опора. Окрімтого, як відгомін класичної традиції, в усіх згаданих натюрмортах присутнєзібгане примхливими драпіровками полотно. Перелічені ознаки в сукупності поєднуютьзгадані натюрморти в єдину групу.
До наступноїгрупи натюрмортів, в композиційній побудові яких відчуття „розставленості”цілковито зникає, увійдуть такі роботи як „Півники” (1950), „Бурячок” (1959),„Квіти” (1959), „Квіти і овочі” (1959), „Котики” (1950-1951), „Виноград зожиною” (1950-ті), „Тюльпани на чорному тлі”, „Тигрова лілея” (два останніхнатюрморти не підписано та не датовано, їх назви подані довільно) [21, c.28].
Ці натюрмортиневеликого формату, майже всі мають глухе темне, зрідка – прозоро-сріблястетло. Їх можна назвати камерними, бо кількість зображених предметів невелика.Саме з цієї обмеженості народжується дивовижний ефект. Виникаючи на чорномутлі, звичайні овочі навіть квіти з найневибагливіших перетворюються накоштовності. Це характерно для Катерини Білокур – світ, де кожна билинка –витвір мистецтва. Виникаючи в „тиші” чорного тла, пучечки квітів довершені вобробці деталей. Зрозумілим стає метод образотворення художниці. Її картинивиникають з мозаїки цілком закінчених фрагментів, наче тчуться в гобелени чи„вишиваються” пензлем.
Навряд чиКатерина Білокур вважала свої невеличкі за розміром твори повноціннимикартинами. В одному з листів вона так згадує про їх походження: „Це невеличкеполотно.., а вийшло воно.., коли я літом малювала квіти на картини. Квітивзагалі всі прекрасні, і передаючи яку-небудь квітку і якщо для картини требіїї одну, так я на неї не надивлюся, я не уп’юся її красою, я не втомлюся їїтворячи, передаючи її красу на полотно. Тоді я шукаю друге полотно. Якщо йогонема, то малюю на папері” [21, c.33].
Разом з тимнатюрморти другої групи настільки довершені в своїй „недомовленості”, щовоістину можуть вважатися маленькими шедеврами Катерини Білокур. В межах нашогодослідження для зручності класифікації будемо іменувати усю групу –натюрморт-етюд.
„Бурячок” (1959)– один з найцікавіших етюдів. На темному синьо-зеленому тлі тривіальний бурячоквибухає феєрверком барв. У його бадиллячку насичений бузковий, зелений,темно-червоний, жовтогарячий кольори. Внутрішнє жевріння темних тонів вибухаєжовтим – жовтогарячим. Можна заблукати уявою, наче в химерному лісі, в тійвогняній „чуприні! Пересічної городини.
Бурячок (іл. 25) зісвоїм осяйним листям раптовою іскрою з’являється з напівтемряви тла. Ефектсяйва досягається певним прийомом, характерним для більшості композиційКатерини Білокур. Звичайно кольори на її полотнах існують спокійними тоновимиградаціями. Вони узгоджуються поміж собою, розмірено поступаючись один одному;ніби відбувається їх спільний глибинний рух; але в деяких частинах композиціївони виникають цікавими сплесками, вириваючись з тих „глибин”, запалюючи усезображення. Таким чином, народжуючись короткими імпульсами із загальногорізнобарвного „океану”, насичені кольори створюють дивний ефект, підтриманий щеодним прийомом. Подеколи художниця обводить контур об’єктів, поданих на темномутлі, тонкою світлою лінією. Від того зображення отримує своєрідне світіння,„корону”.
Характерно, щорозглянутий спосіб ґрунтується не на мистецтві мазка. Мазок у звичномурозумінні відсутній в картинах Катерини Білокур. Враження вібрації, динамікикольорових плям – результат високої культури володіння технікою тонкого пензля,який залишає на полотні лише мікроскопічні „доторки”, що надає письму особливоїплавкості та перетворює поєднання кольорів на єдиний сплав.
Блідо-бузковікартопляні квіти і майже загублене у „сутінках” фону декоративно написане листялише слабко вторують його переможній красі. Вони – наче цезури, розміщеніхудожницею межи яскравим світлом та глибокою тінню.
За аналогією з„Бурячком” (іл. 25) будується колорит натюрморту „Квіти та овочі” (1959). Начорному тлі барви народжуються такими ж яскравими спалахами і так самопом’якшуються варіаціями різних за своєю інтенсивністю кольорів. Одначе в цьомунатюрморті зображення ускладнюється більш навантаженою композицією. Квіти,овочі зціплені поміж собою єдиним спіралеподібним рухом. Композиція нагадуєсвоєю динамікою шестерню, що обертається. Ефект „шестерні” досягається віяловимупорядкуванням зображень – огірків, які виступають своєрідною основою для купкигородини та розташованим меншим віялом стручків квасолі. Композиційних рухпродовжується напрямом листя, квітів, наче один закрут спіралі переходить вінший.
Характерно, що іколорит відтворює подібний кругообіг. Яскраво спалахуючи зіркою шипшини,червоний виникає в зображеннях дрібних форм – редису, дзвоників. Подібневідбувається з жовтим, зеленим – з’являючись в одній частині, вони провадятьсвою тему крізь усю композицію. Така міграція кольорів притаманна більшостіполотен Катерини Білокур.
За принципомпобудови „Квіти і овочі” нагадують „Натюрморт” (1960) з попередньої розглянутоїгрупи.
Така ж динаміка,„рухлива” композиція, але рух в „Натюрморті” сповільнений, а в „Квітах і овочах– прискорений. Така ж „ірреальна” реальність.
Катерина Білокур– майстер компонування. Віртуозність проявляються нюансами. Особливо цікавопростежувати цю особливість на прикладах споріднених композицій.
Композиція„Городніх овочів” (1952) нагадує побудову „Квітів та овочів”. Створюєтьсяефект, ніби зображення перебувають у стані стрімкого руху. Враження динамікидосягається прийомом, який багато в чому нагадує засоби мультиплікату. Миможемо уявити, що на полотні замість букету з п’яти лілей показані декількастадій руху однієї квітки. Як фантастичний птах, підхоплений вітром, окреслює усвоєму леті жовтогарячу дугу. Ця дуга продовжується вигином листя, трави, нібизім’ятих тим же поривом. Таким чином, весь букет просякнутий складноюдинамікою, втілюючи здатність живого зростати, розвиватися.
Разюче подібнізагальні абриси груп об’єктів у „Квітах” (1959) та розглянутих „Квітах таовочах” (1959) – нахил дзвоників в одному відтворюється хвилеподібним вигиномтравички в іншому; там, де віялом розходились стручки квасолі, — кучерявлятьсястеблини та вусики кольорового горошку. Можна відшукати багато аналогій, алечим більше їх знайдемо, тим дивовижнішою буде „емоційна” несхожість композицій.
Якщо в „Квітах таовочах” зображення накручені спіралеподібним рухом, то в „Квітах” вони розташованідоволі вільно: межи квітами, стеблами, листям проглядає тло. Тло проступаєнавіть там, де це просто неможливо – в глибині букету. Тобто „розряджаючи”композиція художниця переступає межу реальності, як це відбувалося в іншихнатюрмортах.
Можна припустити,що художниця розрізняє два типи простору: конкретний – тобто об’єм певнихпредметів, руйнування якого впливає на реальний вигляд предметів; іабстрактний, що починається за ними, який організовує ці предмети за законамиперспективи. Катерина Білокур зчаста нехтує цим другим, воліючи самостійноаранжувати живописний світ своїх полотен у відповідності з тим чи іншимзадумом. Але в той же час свято береже перший, оскільки він – невід’ємнаскладова кожного конкретного предмету і тому залишається для художниці майжевідчутним, матеріальним.
„Квіти” (1959)мають важливу рису, як ріднить „натюрморт-етюд” з наступною групою. Тутзастосовано певний прийом узгодження зображення з фоном, — спроба їхорганічного поєднання. Художниця оточує букет, особливо знизу – там, дезакінчується зображення та починається тло, — рясними крапками, утворенимилегкими доторками пензля. Отриманий таким чином кольоровий „туман” ніби топитьзображення в фоні, слугуючи, своєрідним переходом між ними.
За подібнимпринципом будуть вирішуватися усі твори наступної групи, а також пейзажіКатерини Білокур.
Третю останнюгрупу складають натюрморти „В Шрамківському районі на черкаській землі”(1955-1956), „Натюрморт з колосками і глечиком” (1958-1959), „Богданівськіяблука” (1958-1959), „Цар-колос” (1947;1949), „Квіти, яблука, помідори” (1950),„Пшениця, квіти, виноград” (1950-1954), „Квіти з горіхами” (1948), „Рожі”(1950), „Рожі та троянди” (1954-1958), „В Богданівні на Загреблі” (1955),„Букет квітів” (1959), які подеколи поєднують у собі елементи пейзажу йнатюрморту.
Роботи „ВШрамківському районі на черкаській землі” (1955-1956), „Квіти, яблука,помідори” (1950), „пшениця, квіти, виноград” (1950-1954) знаменують подальшийрозвиток композиції „Квітів і овочів” (1959), „Городніх квітів” (1952),„Натюрморту” (1960). Необхідно ще раз підкреслити – аби розібратися в законахмалярського світу Катерини Білокур, ми йдемо шляхом аналізу від простого доскладного, свідомо порушуючи хронологічний ряд творів.
КатеринаВасилівна чудово відчувала формат кожної картини. В цьому контексті цікавеполотно „В Шрамківському районі на черкаській землі”. Рух, відчутний вкомпозиціях „Квітів і овочів”, „Городніх квітів” тут набуває сили, захоплюєнові об’єкти.
Композиція нібипереповнюється зображеннями. В разі побудови її точно за принципом згаданих„Квітів і овочів”, вона має перетворитися на хаос форм кольорів. Зображення,збунтувавшись, вийдуть з-під контролю автора. Гармонія буде порушена. Тонковідчувши задачу, яка виникла, художниця до геніальності просто вирішує її. Вонарозмикає у центрі композиції розлиті повінню яскраві суцвіття і розміщує тамнейтральну за колористичним рішенням пляму – розсипане збіжжя. Це необхідно, якнеобхідна цезура в поезії чи музиці.
Зчаста вталановитому творі влучний технічний прийом призводить до появи непесічногообразу. Перед нами життєдайний потік рослин. Таке враження, ніби на йогоповерхню стрімко виштовхуються квіти х розбурханим листям, його могутнімпорухом руйнується купка цукрового буряку, теж залучаючись до спільногокругообігу. Ця свіжа стихія пелюстків, стебел та листя „омиває” острівецьпшениці.
Таким чином,композиційно насичений натюрморт різниться від попередніх не просто кількістюзображених об’єктів. Він набирає нової якості – поліфонії. А це вже інша іпостасьгармонії. „Рух” жовтогарячої лілеї з „Городніх квітів” тут набуває розвитку таімпровізується „темою” маку, бузку, жовтців, калинових кетягів. В результатівиникає картина не стільки про красу купки овочів чи окремих квітів; фрагментискладаються в ціле. Перед нами постає стихійне „обличчя” природи, яка вируєжиттям.
За подібнимпринципом вирішені і прекрасно „аранжоровані” складні натюрморти „Квіти,яблука, помідори” (іл. 24), „Пшениця, квіти, виноград” (іл. 17). Перший з нихвідтворює загальну композиційну побудову „В Шрамківському районі на черкаськійземлі”, — таким же чином виділено центр, але тут знаходяться яблука замістьзбіжжя; інші за назвами та виглядом, але в такому ж хороводі кружляють рослини.
Наступнийнатюрморт створено дещо інакше. „Пшениця, квіти, виноград” (іл. 17), подібно домаленького етюду „Тигрова лілея” і до багатьох інших полотен Катерини Білокур,будується в напрямі з правого нижнього кута композиції. До того ж, як побачитихлібні зерна в оточенні квітів, ми потрапляємо оком у складне сплетіння стела,листя в’юнкого горошку, наче тут програється прелюд твору. І лише згодом –розвиток та кульмінація. Спалахують яскраві чашечки майорців, зблискує посередних золотаве віконце пшениці. І на завершення теми – колосся, що тане легкими ореоламиу блакиті фону. Надзвичайно мелодійне полотно.
По-новомуінтерпретується композиція трьох попередніх натюрмортів в роботах „Цар-колос” ів „Натюрморті з колосками і глечиком”. Перший варіант „Царя-колоса” зберігсялише в репродукціях, загубившись після паризької виставки 1957 року разом з„Берізкою” та „Полтавськими квітами”. Цей варіант найбільш близький за своїмрішенням до попередніх розглянутих полотен. Композиція побудована наспіввідношенні спокійного за кольором центрального поля та охоплюючої його дугирослин. Разом з тим з’являються нові риси.
Відбувається наперший погляд суто зовнішня заміна; яблук чи розпису збіжжя у фокусі композиціїз’являються декілька колосків та квітка соняха на темному тлі. Суттєво, щоцентр залишається майже вільним, ніби готується певний просторовий проривплощини першого плану. Разом з тим, в цій композиції такий прорив ще невідбувся.
В „Царі-колосі”1949 року, „Натюрморті з колосками і глечиком” (1958-1959) площинністьпопереднього варіанту 1947 року деякою мірою подолано, разом з тим простір щезалишається неглибоким, „натюрмортним”. Якісно нові зміни відбулися в „Букетіквітів” (1959), „Рожах та трояндах” (1954-1958), „В Богданівні на Загреблі”(1955), де з’являться такі глибина і просторовість, не властиві натюрмортові якжанрові, що межі його будуть зламані розвоєм нового жанру – пейзажу.
Одне знайвідоміших полотен Катерини Білокур – „Цар-колос” 1949 року виконання.Величне здіймається хвиля квітів на передньому плані, трохи глибше назустріч їйрухається інша, в глибині зображення їх розміреному ритмові вторують вигиниколосся. Композицією проходить ніби відлуння ліній. Усі полотна КатериниБілокур виключно музикальні, але „Цар-колос” „звучить” особливо. Здається,квітами записано складну партитуру.
Гідне подивувміння художниці поєднувати майже несумісні речі – скрупульозну проробкудеталей та загальне враження цілісності композиції, створене за рахунокорганізації об’єктів великими узгодженими масами. Монументальність квітковихкомпозицій нашої співвітчизниці викликає асоціації з творами голландських тафламандських майстрів 17 – 18 ст. З їх роботами Катерина Василівна мала змогупознайомитися в залах Державного музею образотворчих мистецтв ім. О, с.Пушкіна, який відвідала в 1940 році. В листі до Катерини Василівни художник М.Донців іменує її майстром „чудових картин-натюрмортів, таких тонких і високих,як мистецтво голландців”. Дійсно, Катерину Білокур, як і „старих голландців”,відзначає побожне ставлення до натури [28, c.14].
Лише подеколи тлосвоїх полотен художниця трактувала у вигляді площини, на яку викладено об’ємнізображення. Таке рішення характерне саме для групи „натюрмортів-етюдів”, доякої входять Квіти і овочі” (1959), „Бурячок” (1959), „Котики” (1950-ті),„Півники” (1950-ті) та деякі інші композиції. Але вже у „Квітах” (1959) рослиниоточує ніжний „пилок”, утворений легким доторком пензля. Завдяки цьому по краяхбукету, у його глибині, утворюється своєрідне мерехтливе поле, яке поступоворозмиває контури зображень, „топлячи” їх у фоні. Рослини у „Городніх квітах”(1952) теж оповиті легким барвистим серпанком, ніби зображено їх вологий   подих. Блакитна імла перетворює тло картини на неозначену глибінь, звідкиспливають яскраві суцвіття і де, здається нам, зростають ще сотні подібнихрослин.
Відчуттяпросторовості посилюється у третій групі робіт, де простір натюрморту поступовотрансформується у простір пейзажу.
В „Букеті квітів”(1959) фон у народному розумінні остаточно зникає. Замість нього в картинз’являється повітря, „матеріалізоване” вологими пасмами туману. Хоча назваговорить про квіти, зібрані до букету, але в зображенні бачиться куток саду.Так легко нафантазувати, піддавшись чарам художниці, що ступаємо під шерехирослин крізь розквітлі зарості, а трохи далі – дерево і птахи на ньому посередморя заколисаних туманом квітів.
Відбуласяметаморфоза жанрів. Перед нами, попри назву, — пейзаж. Блакитна імла – фарба,яка ніби і зайва на полотні, бо не створює конкретних зображень, — виявляєтьсяв результаті необхідною. Вона імітує простір і не тільки поєднує зображення,оповиваючи їх, але вводить до картини і ті об’єкти з їх простором, які незображені на полотні, а лише вчуваються у м’яких хвилях туману. Подібневраження неперервності світу стане характерним для пейзажів Катерини Білокур, аленароджується ще в натюрмортах.
В композиції „ВБогданівці на Загреблі” (1955) замкнутий простір „букету” розгортається,набуває продовження, залучаючи до себе нові об’єкти. Химерне враження справляєце полотно. Ніби ми стежимо за коливанням стихії, поверхня якої здіймаєтьсяквітучими хвилями. Подібна організація зображень дещо нагадує „Цар-колос” аботрохи в іншому аранжуванні – „Буйну”.
Безумовно, маврацію Б. Бутнік-Сіверський, який помітив, що на полотнах Катерини Білокур„композиція завжди виникала на основі конкретної реальності, але її рішенняпідпорядковувалося вимогам декоративного мистецтва. Кожний окремий мотив знатури був зображений за тими ж принципами декоративного рішення. Таким чином,кожний задум вирішувався художницею одночасно ніби в двох палатах” [28.c-16].
Дійсно, переднашими очима не реальний пейзаж, а фантазія на тему „цвітучого та зеленіючого”світу.
Такою ж фантазієюпостає перед нами полотно „Рожі та троянди”, де до букету квітів здоровододаються стовбури беріз.
„В Богданівських яблуках”(іл. 29) поєднання двох жанрів вирішується інакше, ніж у попередніхкомпозиціях. Натюрморт не перетворюється на пейзаж, обидва жанри співіснують,займаючи ніби різні шари зображення. Цікаво, що подібні два способи взаємодіїжанрів: їх дифузія і їх розведене існування на полотні, зустрічаються не тількив групі „натюрморт-картина”, але й у пейзажах Катерини Білокур. Перший планполотна „Богданівські яблука” вирішено в дусі натюрморту. На селянській хустцірозкладено насичені сонцем плоди. Фоном для натюрморту слугують розквітліяблуневі віти. В результаті такого накладання картина з яблуками зависає надкроною дерева. Не зрозуміло, яким чином тримається у повітрі це імпровізованекубельце; до того ж яблука видніють з-під хустки, ніби одна з яблуневих гілокпочала плодоносити.
Як ужезгадувалось про два види простору, які зустрічаються в більшості полотенКатерини Білокур: свято збережений простір конкретного об’єкту і „абстрактний”простір картини в цілому. Наближаючись в розумінні першого з них до професійногомалярства, вона, подібно до народних живописців, нехтує законами перспективи,правилами освітлення. Художній світ народних майстрів доволі пластичний – вньому свої масштаби, співмірність, як на малюнках, наприклад, МаріїПриймаченко, де органічно поєднано те, що ніби не можна поєднати як квітирізних пір року на полотнах Катерини Білокур. До речі, неодноразово згаданінами „старі голландці” теж поєднували в натюрмортах квіти різних сезонівцвітіння (одна з цікавих паралелей з полотнами Катерини Білокур).
На завершенняогляду натюрмортів Катерини Білокур зробимо деякі підсумки. Вже в натюрмортахпроявляються загальні риси живописного світу художниці. Саме тому нам булонеобхідно на початку звернутися до цих невеличких чи порівняно невеличких полотен,у яких особливості манери Катерини Білокур постали в найбільш прозоромувигляді.
Натюрморти„постановочні”, „натюрморти-етюди”, „натюрморти-картини” були для нас, а може ідля їх авторки, своєрідною лабораторією стилю.
Маленьке полотно„Квіти і овочі” зробило зрозумілими закони могутнього руху композиції „ВШрамківському районі на черкаській землі”, а також стануть у пригоді в аналізі„Буйної”, „Декоративних квітів”. Роль дрібних крапок, які утворюють прозорийтуман, „з’ясували” для нас „Квіти”, „В Богданівці на Загреблі”. Саме завдякицим роботам ми наближаємося до розуміння „Квітів та калини”, „Квітів в тумані”,„Польових квітів”.
Вже на рівнінатюрморту кожної з груп зберігається єдність зображень на полотні. Подібнепоєднання відбувається не за рахунок реальних оптичних законів (порушуєтьсяперспектива, відсутнє світлотіньове об’єднання предметів), воно досягаєтьсяформальними засобами, тобто за допомогою ритмічної побудови композиції,колориту. 3.2Пейзаж-фантазія Катерини
Живописний світКатерини Білокур навдивовижу цілісний. Натюрморти однієї групи вже містять усобі „передчуття” полотен наступних груп. В жанрі натюрморту закладений початокнового жанру – пейзажу. З його появою світ Катерини Білокур, який ми бачили у фрагментах,ніби зазираючи у нього крізь віконця натюрмортів, постане цілісним тапросторовим. Це не означає, що основна відміна між пейзажами та натюрмортами — в кількості зображених об’єктів або в побільшених розмірах полотен. Художницяпо новому звертається до нас. Змінюється тональність „оповіді”. Її мова стаєепічною.
Сказане маєвідношення до першої групи пейзажів, які умовно назвемо „пейзаж-фантазія”. Донеї належать „Берізка” (1934) (разом з першою версією „Царя-колоса” (1947) та„Полтавськими квітами” не повернулася з виставки 1957 року), „Квіти за тином”(1935), „Квіти в тумані” (1940), „польові квіти” (1941), „Квіти увечері”(1942), „Квіти та калина” (1940), „Декоративні квіти” (1945), „Буйна” (1947),„Колгоспне поле” (1948-1949), „Квіти і берізоньки ввечері” (1950), „Хата вБогданівці” (1955).
„Квіти за тином”1935 р. – це перша з робіт художниці у специфічному „білокурівському” стилі. Внижньому куті картини є напис її рукою – малювала з натури 1935 року БілокурКатря. Але це „з натури” – містифікація. Ми наближаємося до картини як доокеанського пругу.
На першому плані– грубі полі плетеного тину, — він ніби вигинається, втримуючи навалу квітів.Коли б не огорожа, нас, мабуть, накрило з головою хвилею „розбурханих” рослин.
Художниця володієпевними формальними прийомами поєднання квітів у „стихію”. Ці прийоми знайденінею інтуїтивно. В картинах Катерини Білокур взагалі багато інтуїтивного,непевного, як у сні, де реальність межує з маренням. В цій картині, до речі,одній з найреалістичніших її робіт, вже присутні „химерні” зрушення натури.
Над тином ближчедо центру картини зображена червона квітка півонії з тих півоній, що ростутьнизько над землею. Як дісталася ця невеличка рослина аж до верхньої межіогорожі? Її немов відкинуло єдиним порухом квітучої хвилі. Красолі над тином –це теж нонсенс. Сланка рослина – якою силою дісталася вона так високо?
За красоюздіймається келих рожевого тюльпану. Ось ми візуально продовжуємо його стеблоза край картини до „землі”. Зрозумілим стає, що перед нами велетень середтюльпанів. З-за краю полотна визирають тигрові лілеї – в природі їх кущ не можезрівнятися за висотою з кущем троянд, — картина це ніби заперечує.
Катерина Білокур„підіймає” маленькі квіти над тином до високих, аби вони були разом, в єдиномусплаві, хвилями ходили полотном.
Її картинисповнені рухами, майже кінематографічною динамікою. В квіткових нетрях дужепомітні круглі червоні голівки півоній. Художниця таким чином розсипала їх вкомпозиції картини, що вони – ніби фази руху однієї квітки, немов тужавийм’ячик метляється поверхнею розквітлого моря.
Інший різновидруху композиції – плавна довга лінія. Саме в таку гнучку лінію складаютьсякручені паничі, підхоплені порухом стебел рожі над ними. Цей порух з лівогокраю полотна нагадує протяжний звук, — пасмо рослин, що складаються в мелодію.
Аби відчуттястихії було повним, художниці потрібно було створити глибину, простір,показати, що сад тягнеться за межі видимого нами. Катерина Білокур винаходитьдля себе спосіб, яким користувалися ще давньокитайські художники. Вона „топить”віддалені рослини у блакитно-білявому тлі, ніби туманом розмиваючи їх контури.Картина сповнюється повітрям, виникає відчуття глибини [15, с.7].
Полотно звучитьностальгічною нотою. Це українська сільська класика, що поволі зникає іперетворюється на спомин. Тин, а за тином квіти, їх так багато і вони з такоюсилою здіймаються перед очима, ніби там, за огорожею, райська країна, ідейнийпростір., Україна поза часом, поза історією. Доволі звернути увагу на рікнаписання „Квітів за тином” і порівняти звучання цієї картини з реальноюісторичною ситуацією, що склалася в Україні в 30-ті роки ХХ століття. Отже,своїми полотнами Катерина Білокур створює свій власний міф про Україну.
Завершаючирозгляд картини, звернемо увагу на тендітну стеблину, що вибивається з-під пальогорожі. Це ніби автопортрет художниці. Аби реалізуватися, їй потрібно буловиявити таку ж твердість та наполегливість, щоб пробитися своїй „огорожі”.
В Богданівськірідній хаті Катерини Білокур зберігається полотно, яке навіть не можна назватинезакінченим. Його майже не розпочато. Налаштовано тільки тло – масив синьогокольору різних відтінків, які нагадують нагромадження хмар. Підготованолаштунки, на фоні яких, на жаль, вже не відбутися спектаклю. Цей світ ніби застигна межі народження, але для нас саме в такому вигляді він – цікаве свідоцтвопроцесу народження полотна.
Стає зрозумілим.Що художниця спочатку повністю готувала фон, неоднорідний за відтінками. Звідти– дивна особливість квітів Білокур – кольорове тло проглядає навіть в чашечціквітів. Саме такими келихами, наповненими до вінця нічним вологим повітрям,постають квіти у химерному пейзажі „Квіти і калина”.
Картина існує встані боротьби між площинністю і прагненням просторовості. Наче відбуваєтьсягра – що перед нами: чи плаский фон, чи лісові нетрі з ілюзією глибини? Якбульбашки повітря в темній воді спливають округлі букети. Вони розташовуютьсямайже симетрично, наче на килимі. Зненацька до букетів долучаються стовбуридерев. Відбувається метаморфоза – „килим” перетворюється на пейзаж.
Неочікуванапаралель „Квітів і калини” (іл. 9) і традиційного полтавського килиму з синімтлом виникає з нетривких асоціацій: „живе” мерехтіння синього поля полтавськихнародних килимів, яке ніби коливає на своїх брижах виткані квіти, — і синій фон„Квітів і калини”, з якого спливають „справжні” квіти Катерини Білокур, — маютьніби генетичну спорідненість.
Світ КатериниБілокур дійсно „авторський”, ні на який інший врешті-решт не схожий, але,здається нам, для художниці немає ганьби у цьому порівнянні. Ніби у рідніполтавські „килимові” квіти вона вдихає життя, надає об’єм, робить пружнимипелюстки, відтворюючи реальну „архітектуру” квітів. Їх можна перелічити заназвами, замість умовних, за схематизованих – це реальні „рослини”. Вони здатнівирватися з полону площинності. Більш за те, квіти моделюють собою певнийпростір з ілюзією глибини. Тло стає нічним вологим повітрям. Воно майженепроникне для погляду, як і реальний нічний морок, що ховає у собі приспанийсвіт.
Композиціяпобудована так, ніби вона виникає у перебігові певного часу. Спочатку – синєнеоднорідне тло – початок світобудівничого процесу. Далі з-за нижнього краюполотна поступово виникають пухнасті опуклі букети. Їх рух продовжений гнучкимистеблами рож, — так підхоплено мелодію. З’являються стовбури дерев, ніби дооркестру рослин долучив свій низький голос орган. Наостанок в цей розміренийрозвій зненацька вривається стрімка квітка лілеї, наче пристрасно заговориласкрипка [35, с.20].
Це чаклунськеполотно –дійсно один з шедеврів Катерини Білокур. Наче старожитня химородницячарує та морочить нас. Межа реальності та марення, пограниччя між фантазією тадійсністю – ось простір існування цієї дивної картини, де квіти зібрані добукетів і водночас „ростуть” під деревами. Вони спливають, втрачають зв’язок зкорінням в синьому важкому повітрі, зорово не перекриваючи одне одного.Водночас враження реальності досягається тим, що жоржини, красолі, лілеї, рожіподані дуже природно – в поворотах, легких нахилах, навіть деякою міроюзбережено масштабне співвідношення між квітами та стовбурами дерев. Сад, сливе– ліс, який снить квітами [35, с.21].
На багатьохполотнах впродовж десятиліть ми зустрінемо подібну до цієї композицію в безлічіваріантів, з безліччю нюансів. „Квіти і калина” нагадають полотна „В Богданівціна Загреблі” (1955), „Рожі та троянди” (1954-1958), „Букет квітів” (1959). Доречі – деяке відчуття гобелену або килима виникає в Польових квітах”,„Декоративних квітах”, де зберігається сила площини.
„Квіти іберізоньки ввечері” (1950) – ніби взірець для „Рож та троянд” (1954-1958) –така ж розквітла хвиля, але більш вільна, динамічна, розгорнута у просторі.Межи згаданих полотен існує наче довге відлуння, — мелодія, що супроводжувалахудожницю протягом життя, повторюючись безліччю аранжувань.
Ми вжероздивилися декілька полотен Катерини Білокур, на яких можна визначити місце,звідки починала будуватися композиція. Для „Квітів і калини” (іл. 9) – ценижній край полотна. Саме тут, як перший змах смичком, з’являється тигровалілея. Ніби первинну тишу порушила скрипка. Її тему підтримують інші„інструменти”, як і в „Царі-колосі”, тут вчувається могутнє звучання органу.Наступне полотно – це поезія іншої пори дня.
„Польові квіти”задумані як пейзаж. Картина надає глядачеві ілюзорну можливість ступити на її„луку”. Краї полотна ніби довільно вихоплюють фрагмент реального пейзажу.Зображення квітів природно з’являються з-за краю рами, продовжуються в глибину.
Композиціюпобудовано так, що картина ніби „тягне” до себе. Як і в „Буйній” (іл.4),художниця вкладає рослини в пасма, але в „Польових квітах” їх рухи позбавленішаленої динаміки, вони дрібні, слабкі. Змійками чи струмками вони звиваютьсявід попереднього нижнього краю полотна, різними шляхами приманюючи наш погляддо синьої „ополонки” – своєрідного глибинного прориву в полі картини. Такимчином, в картині поєднано два типи простору. Простір переднього планунеглибокий, але має характер неперервного.
Як і в іншихроботах Катерини Білокур, відбувається цікава взаємодія зображення і фону.Рослини „розкидані” на біляво-блакитному тлі, що асоціативно створює відчуттявчорашнього повітря з пасмами туману. З цього нечітко визначеного поля квітипостають і водночас в ньому потопають, зображені ніби зростаючими з землі, що„дихає” вранішніми парами. Невизначеність фону, що ніби і віддає і вбирає всебе зображення – прийом, характерний для Катерини Білокур, її хитрування абиупіймати і залучити до картини відчуття глибини, імітувати безперервністьпростору [33, с.12].
Ми розглянулипростір переднього плану картини. Досягнутий просторовий ефект ніби невдовольнив художницю, другий вирішується як неочікуваний стрибок в іншуірраціональну глибину. Овальний, глибокого синього тону „розрив” з’являєтьсяпід верхнім краєм полотна. Погляд зненацька провалюється туди, в невизначенудалечінь, де мріє вигнуте колосся. Аби за камуфлювати просторовий перепад,Катерина Білокур сплітає над ним гілки калини з кетягами, розквітлі стеблашипшини, кручені паничі. З’являється своєрідна рослинна арка, крізь яку мидивимося у сині далі, — там ввижається наче гладь води, але це враженнянепевне, оманливе.
Підсумовуючисказане з приводу „польових квітів”, маємо змогу визначити деякі особливостістилю Катерини Білокур: площинність фону має гіпнотичну силу; художниця нібизмагається з нею за звільнення зображень від її своєрідного полону. В ційборотьбі Катерина Білокур користується так званою „світловою перспективою” –послаблює моделювання удалених від попереднього краю полотна квітів, вони ледьнамічені фарбою, наче ввижаються нам [33, с.18].
В „Польовихквітах” також використано ефект „тональної перспективи”. Відомо, що синя табрунатна барви мають тенденцію зорово відділятися, посилюючи враження глибини,- так звані „негативні” тони. Саме ефекту просторового перепаду досягаєКатерина Білокур своєю композиційно-колористичною знахідкою – загадковимтемно-синім „розривом” площини картини.
Просторовіманіпуляції художниці залишаються неадекватними прийомами побудови лінійноїперспективи. Вона ніби шукає шляхи до їх опанування, але простір своїх полотенбудує за принципами перспективи ірраціональної. Як завжди у Катерини Білокур,простір конкретного об’єкта, тобто об’єм квітки, її побудова моделюєтьсямаксимально наближено до реальності. Стосовно ж до законів, за якими окреміоб’єкти групуються на полотні, то вони довільні, підкорені волі автора, — можуть бути наближеними до реальних, а можуть наближатися до орнаментальнихрішень [48, с.96].
Своїмипросторовими парадоксами Катерина Василівна близька до традицій сільськогомалярства, зокрема до манери сільських іконописців кінця ХІХ – поч. ХХ ст. з їхнаївним натуралізмом зображень в поєднання з абстрактними вирішеннями фону.Інша проблема – жанрового розподілу. Вона тісно пов’язана з проблемоюпросторової побудови. Перший план „Польових квітів” становить своєріднупортретну галерею кущиків зілля, окремих квітів, „сплавлених” між собоюсерпанком туману. З цього народжується відчуття досвітньої луки, враженняпаруючої землі. Але цей своєрідний пейзаж має тенденцію візуально розпадатисяна окремі елементи, які знову ніби збираються в мінливу єдність.
Пейзажсконструйовано ніби з окремих елементів, окремих мініатюрних натюрмортів. Отож„Польові квіти”, як і багато інших полотен Катерини Білокур, опиняються на межіпоміж жанрами, відбувається метаморфоза – натюрморт переріс в пейзаж, а пейзажмає тенденцію „розсипатись” на окремі натюрморти [48, с.102].
В „Декоративнихквітах” (1945), „Буйній” (1947) завдяки різким контрастам світла і тіні можнавпізнати спекотний полудень.
Композиційнапобудова „Декоративних квітів” нагадує деякі інші полотна Катерини Білокур.Найбільше – „Квіти з горіхами” (1948), багато в чому – „Польові квіти” (1941).„Польові квіти” – досвітки, молочна стиглість дня, який в „Декоративних квітах”заливається сонцем. Полотно спалахує гарячим полуднем. Емоційне наповненнязгаданих полотен різне, а побудова, структура зображення майже ідентична.
Рама нібивихоплює фрагмент реальної натури. Додаючи один до одного кущики зілля,художниця поволі вибудовує з них цілісний простір, який зненацька фонтануєхвилею рослин з правого пруга композиції, а в центрі уривається на межі темногопровалля, заповненого калиновим квітом, ягодами чорниці.
В „Декоративнихквітах”, як і в „Польових квітах”, — присутнє бажання просторовості таірраціональне її вирішення.
Катерина Білокурінтуїтивно використовує закони „тонової перспективи” – брунатне тло в центрітягне погляд до глибини, жовтогарячий навпаки ніби підіймає зображення, зорововихлюпуючи його поза раму.
Таким же чиномможна порівняти „Декоративні квіти” з „Царем-колосом”, вирішеним у іншомуколориті, „Колгоспним полем”, де на місці брунатного урвища – фрагментелегійного пейзажу з рікою і орним полем.
Порівнюючи„Декоративні квіти” з „Буйною, треба зазначити, що ці два полотна суголосні заемоційним звучанням та різняться за композиційною структурою. Зображення на цихполотнах виникають наче вогняні видовища. Накладені на жовтогарячий фон, квітивирують, ніби силою викинуті з плодючих надр землі.
Природа, показаналише „безневинними” квітами, сприймається нестримною стихією, майже грізною усвоїй силі, моторошною, наче пожежа. „Природу люблю буйною” – вислів самоїхудожниці.
„Ой Катерино,Катерино, було тобі любити-кохати, як у тобі енергія кипіла, як у вулкані лава,як ти завжди ніколи не ходила помалу, бігала-літала...”, – це вже з пізньоголиста. З цих фрагментів ясно, наскільки точно картини відтворюють „ландшафт”внутрішнього світу самої художниці.
КомпозиціїКатерини Білокур сповнені рухів, вони ніби розгортаються у часі. Рослинипереважно нагромаджуються на першому плані багатьох полотен, щоб потім злетітихвилею до верхнього пругу композиції. Ніби надлишок сил природи породжуєквіткові протуберанці, як у „Декоративних квітах”.
Таким же способомвирішені „Буйна”, „Квіти в тумані” (іл.13) „Квіти увечері”. Ще м. Врубель свогочасу казав: „коли ти задумаєш писати щось фантастичне – картину чи портрет, бопортрет теж можна писати не в реальному, а в фантастичному плані, — завждипочинай з якогось фрагменту, який напишеш цілком реалістично. В портреті цеможе бути каблучка на пальці, недопалок, ґудзик, якась малопомітна деталь, алевона повинна бути виписаною до дрібниць, цілковито з натури, це ніби камертондля доброго співу – не буде такого фрагменту, і уся твоя фантазія виявитьсяпісною і надуманою річчю – зовсім не фантастичною”. У Катерини Білокур завждиприсутній такий камертон, як би вільно не поводилася вона з простором своїхполотен.
В „Буйній”(1944-1947) вже знайомий мотив квітів за тином аранжований художницеюпо-новому. Наче швидке полум’я, полотно охопили рослини. Енергетичнимисплесками струменіють квіти, складені художницею в динамічні пасма вогню. Вспалахах цієї „пожежі” губиться земля. Крізь розриви „полум’я” з’являєтьсязакрайок тину, — він вже не в змозі стримати навалу квітів, „вогняна” хвиляметнулася вище, поширюючись в просторі картини.
Композиціябудується грою стрімких рухів. Напруга, поєднана з зовнішньою стриманістю„Квітів за тином”, де сили натиску та опору ще врівноважені, в „Буйній” вибухнулагромовицею.
Як вжезазначалося, художниця оригінально поводиться з простором. Коли пильнопридивитися до структури своєрідної „неопалимої купини” в „Буйній” (іл. 4),з’ясуються цікаві прийоми, що ними користується Катерина Білокур аби посилитивідчуття динаміки. Нижня частина вогняного стовпа складається з потоку крученихпаничів і великих півоній. Художниця різко змінює масштаб, в якому подає квіти.На передньому плані сині „грамофончики” великі, а на межі їх потоку, у глибинікартини, вони кардинально зменшуються, що вже виправдано законами лінійноїперспективи. Таким чином, реальність порушено, але від цього динаміка картинистає підкреслено нестримною.
Граничнозменшивши масштаб кручених паничів в середині картини, автор зненацькавідновлює реальну перспективу, змальовуючи над ними стебла рожі, в масштабіпогодженому з переднім планом. Ніби нічого не сталося, простір зновугомогенний, ось –тин, ось – земля, а замість містичних протуберанців –розквітлий сад. Він лише на наших очах стає вогняним, бо і рожі і витка довгарослина з червоними квітами у верхньому лівому кутку полотна знову вкладаютьсяв полум’яне пасмо.
В „Буйній” великуроль відіграє фон. Катерини Білокур накладає квіти на жовте поле, підкреслюючийого динамік додатковими смугами, закамуфльованими під стебла кручених паничів.
„Буйну” слідрозглянути ще й в іншому аспекті. В ній трансформується та по-новому оживаєобраз „дерева-квітки”, традиційний для українського народного мистецтва.Доречним буде згадати, наприклад, подніпровський вишитий рушник, який є носіємцього найпопулярнішого мотиву. Левова частка вишитих рушників кін. 18-19 ст. зколекції Державного музею українського народного декоративного мистецтва, дезберігається велика кількість картин Катерини Білокур, репрезентує рослину, щорясніє квітами. Рушникове „дерево-квітка” за схематизоване, розкладене поярусах, симетричне. Катерина Білокур підсвідомо відтворює цей рідний для неїмотив, але специфічною авторською мовою. Схематизм змінюється реалістичнимзображенням квітів, симетрія – асиметрією, рівновагу зметено динаміко.
Цікаво розглянути„Буйну” дещо в іншому плані. Здається, її композиція ніби випадає за своєюпобудовою із загалу картин Катерини Білокур. Ніде нам не зустрінеться подібнепалюче „дерево”, проквітле рожами, півоніями, „калачиками”. І в той же час, якне парадоксально, побудову „Буйної” можна назвати цілком характерною длятворчості Катерини Білокур. „Буйна” на рівні з натюрмортами „Квіти і овочі”,„Городні квіти”, „В Шрамківському районі на черкаській землі” найбільш відвертодемонструє внутрішні „струми” композиції художниці.
Лінії руху, щопотаємно об’єднують зображення на інших полотнах, тут виведені назовні.
Ми бачимо, якхудожниця використовує природні вигони стебел, листя, утримує їх, а інодіпосилює відчуття динаміки за рахунок за рахунок суто декоративних смуг(„Буйна”). Стрімко зменшуючи розміри „кручених паничів” від першого плану вглибкартини, художниця досягає відчуття динаміки цієї „лави” квітів. Хоча рожі вглибині картини внаслідок подібного перспективного скорочення постають ледь негігантами. Знову така ж пластика простору, про яку вже неодноразово йшлося.
Структурикомпозиційних побудов „Квіток та берізоньок ввечері”, „Рож та троянд” нібивідтворюють одна одну. Картини сприймаються варіантами єдиного сюжету: квіти,укладені „у хвилю”, яка здіймається під деревами. Візуально стовбури берізокдодаються до квіткового пасма, ніби до імпровізованого букету.
У Богданівці,хаті-музею Катерини Білокур, та Яготинській картинній галереї серед пензлівхудожниці, розпочатих тюбиків фарби залишились цурпалки дерева – берези,наприклад. Ця дивна на перший погляд знахідка дозволяє реконструювати процесрежисури багатьох з полотен Катерини Білокур. До квітів насправді додававсяфрагмент деревини, який правив за „дерево” у реальному масштабі, — нібикінематографічні натурні зйомки з залученням макетів.
„Квітки таберізоньки ввечері” мають більш розвинену просторовість. Картина ніби вабитьпогляд своєю глибиною. Між стовбурами, облиті місячним світлом, маряться хащірослин. Сині напівпрозоре тло ніби обіцяє нашим очам: „І так далі...” Далі унетрі саду, чи гаю, підключивши свою власну фантазію, піддавшись гіпнотичномуживописові.
„Рожі та троянди”деякою мірою простіші. Тут нема того „і так далі...”, яке ніби обіцяє попереднєполотно. Відчуття заглиблення у картину знову повернеться у полотнах „УБогданівці на Загреблі” та „Букеті квітів”. Вони схожі за принципом побудови зпопередніми двома композиціями, між собою ж вони – майже близнюки (за винятком,що перша композиція будується справа на ліво, а друга – в зворотному напрямку).Стверджуючи – „майже близнюки”, — ми маємо на увазі саме структуру,інтенсивність композиційних рухів, їх вектори. Але у цих двох однаковихспектаклях беруть участь різні актори. Катерина Білокур варіює квіти,використовуючи то вишукані „хижі” силуети тигрових лілей, співучу гнучкістьстебел рож, то „програш” дрібного трояндового листя.
На обох картинахприсутня птаха, яка скидається не на живу синичку, а на її віртуальну подобу.
Дивна річ, КатеринаБілокур дійсно була художником народженим для квітів. Саме вони були її вільноюмовою. Ними вона оперує на своїх полотнах з віртуозною легкістю. Діапазонширокий: квіти іноді „живії”, а іноді нагадують, ще трохи, — і сухий орнамент.Інша межа – квіти як стихія, що народжує ілюзію безкінечності, тут живописКатерини Білокур межує з музикою, віршуванням.
„Рожі”, „Букетквітів” сприймаються а може і дійсно були своєрідними етюдами до „Квіток іберезок ввечері” та „Рож і троянд”. Зображені квіткові „хвилі”, без розгортанняпростору за ними, без стовбурів, дивним чином переінакшують натюрморти КатериниБілокур на химерні пейзажі.
Катерина Білокурвіддячувала різним, добрим до неї людям своїми полотнами, як то часто водитьсяпоміж художниками. В листах ми часто зустрічаємо, що вона то тому, то іншомударувала „пучечок квітів”, переживаючи, чи мають „пучечки” ту чарівність, що йїї грандіозні полотна.
В натюрмортах іпейзажах Катерини Білокур існує інший спосіб поєднання окремих об’єктів вкартині. В „Квітах” (1959), „Букеті квітів” (1959), „В Богданівці на Загреблі”(1955), „Польових квітах” (1941) тощо, художниця оточувала зображення легкимтуманом. Треба зазначити, що подібні два способи поєднання 1) динамікоюкомпозиційних рухів та 2) „атмосферою”, матеріалізованою дрібними крапкамифарби) співіснують майже в кожному полотні майстра, але в кожному окремомувипадку той чи інший спосіб перевалює.
Подібний показцілісності природи, який зустрічаємо в „Квітах в тумані” ймовірно, — один знайдревніших в історії світового малярства.
Як зазначалосьвище, що „нове язичництво” вчувається і в полотнах Катерини Білокур. Безумовно,сказане – погляд з сьогодення. Сама Катерина Білокур була далекою і заобставинами свого життя і за своїм внутрішнім світом від подібних культурологічнихінтелектуальних шукань. Аби шукати, треба втратити або відсторонитися. Разом зтим, неможливо зрозуміти смисл та значення її доробку для сучасногоукраїнського мистецтва поза колом цих культурних асоціацій.
Для КатериниБілокур взаємовідносини з природою не були інтелектуальною „проблемою”, вонитаким чином не трансформувалися у певну теорію, яка лягла б підґрунтям їїмалярства. Ці взаємини були іншого ґатунку. По-перше, її щоденне існування булодалеким від „зручностей” цивілізації, позбавлене сентиментального бажання„наблизиться до природи”. Разом з тим, і це – по-друге, — саме природу, втіленуквітами, змальовувала вона все життя. В листах, коли Катерина Білокур подає вжелітературний опис природи її стиль змінюється. Вона ніби казку починаєрозповідати: „… у нас дощики пройшли гарні-гарні, кажуть люди, що це стариннідощики, такі рясні та тихі-тихі, та без грому та блискавки, то все так буйнозазеленіло… А ще після дощику уранці вийшла та глянула на вигін, — так як вінураз змінився! Лише де-не-де ще невеликі латочки залишилися жовтуваті, а то ужезелений-зелений, як барвінок, так ніби то учора на світ він народився...” [13,с.30].
„… Це наївно,але мені здається, що жити в лісі – так це рай, бо усі чотири пори року можнайого малювати.”
Ось надзвичайнийобраз: „А в березі — дивлюся – на широкому вербовому пні над водою сидитьхтось, немов людина – і не людина, немов би тінь… Волосся довге, із туману, ірозіслалося і по траві і по воді. Вона сиділа і плакала, і сльози утиралапожовклими кленовими листочками.” Це була осінь. Ми уявляємо дощову мряку.Падає листя. Воно ніби утирає краплі дощу з обличчя природи [13, с.26].
КатеринаВасилівна прожила своє життя, визначаючи час за цвітінням квітів та трав. У неїбув свій образ природи, не надуманий штучно. Вона просто таким бачила світ –непевним, безкінечним, стародавнім, в підвалини якого закладено особливудуховність.
Подібна „розмова”з художницею дозволить нам на новому рівні до розгляду її полотен.
В розділінатюрморту ми відклали на деякий час більш детальний аналіз картини„Цар-колос”, „Натюрморту з колосками і глечиком” з умовою повернутись до ньогов розділі пейзажу. Своє рішення ми обґрунтували спорідненістю „Царя-колоса” та„Колгоспного поля”, „Польових квітів” (іл.3), „Декоративних квітів”. Насампередвона проявляється в побудов і композиції згаданих робіт. Аби пересвідчитися вцьому, звернемося до розповіді самого автора: „… до пів літа я малювала квітиі трави та різні там овочі та фрукти. А тоді там мені написали люди, що в нашімПолтавськім обласнім будинку народної творчості говорили за мене, що я не вміюмалювати краєвиду. А я, по правді признатися, як коли треба для якої картини краєвид,ну малюю по пам’яті, а як там у природі – не надивлюся. Намалюю синє небо, якопівдня, а хмари можуть бути і рожевого відтінку, так, як увечері. Хто зна,думаю, вони вчені люди, все знають. А тоді надумала: ану я почну краєвид знатури малювати. То і взнаю сама себе, чи я до того вдатна, чи ні. Полотнапідготовленого не було, а готувати не було коли. Так у мене було вже картинапочата. Унизу тії намальовані квіти: вінком вони угору пішли, а в півколі тоговінка був намальований кут стола і глечик, та намалювала там краєвид.Придивлялася та вивчала, як уміла, закон перспективи і фарби, яка і яку порубуває на небі і землі… Мені дуже подобається малювати краєвид: що на рівномушматку полотна чи паперу, а виходить так, що наче узяв би і пішов туди...”
Саме таким чиномполотна типу „Царя-колоса”, „Натюрморту з колосками та глечиком”, могли перетворитися,наприклад, на „Колгоспне поле” (іл.10). Разом з тим, пояснюючи дещо, наведеніслова художниці не дають розуміння головного: чому в картині поєднані такнезвично квіти та пейзаж чи квіти та натюрморт.
Що то за потокисуцвіть, які подібно до ряски на озері затягують глибинний план „Царя-колоса”,„Колгоспного поля”? Іноді таке поєднання двох ланів у роботах Катерини Білокурвважається невдалим. Зауваження стосується насамперед „Хати в Богданівці”,„Колгоспного поля”. Разом з тим, — „Хата в Богданівці” (іл.15) – не окреманевдача, це принцип, який можна назвати невдалим, якщо розглядати його з точкизору реалістичного професійного малярства.
Ми не разнаголошували на тому, що Катерина Білокур – художник, який організовує свіймистецький світ за авторськими законами, наближеними до законів народногомистецтва, не дивлячись на те, наскільки близькі „герої” її полотен за манероювиконання до живопису професійного. Тільки пам’ятаючи про це, ми маємо шанснаблизитись до розуміння тих чи інших полотен майстра.
Одне знайцікавіших у цьому плані полотен, — „Цар-колос” (іл.7). Двома хвилямирозведені рослини краями композиції. Ніби розчахнувся квітучий покрів землі, іми долучаємося до таїни. Наче скарби, розсипані плоди, золотим пругом над нимизблискує колосся. Потаємне не акцентується переднім планом, воно залишаєтьсяприхованим. Ми почуваємося „допущеними”, ми проникаємо у споконвічне життяприроди, відчуваючи себе лише однією з її форм.
Коли згадатикомпозиції фламандців 17-18 ст. – Яна Брейгеля Молодшого, Вербрюггена, ЯкобаЙорданса, Даніеля Сегерса, де квітами оточені портрети, натюрморти, зображенняМадонни чи навіть пейзажі, як на полотні Мареуса Ван Скріка „Квіти, метелики,змії” з колекції Ермітажу, то дійсно бачимо розкішні рами з різноманітних суцвіть,- своєрідні картини в картина. Тут чітко витримано анатомію кожної квітки. Квітимають символічне значення – наприклад, різноманітних добро чинностей. Але вонипозбавлені відчуття взвихрених вільно стихій. В італійських, німецьких маньєристівта художників бароко можна знайти дещо подібні сплески енергії, як на картинахКатерини Білокур.
Світ художниціпобудований з квітів, але в шерехи рослин ніби вплетено голоси людей, птахів,тварин. Тому що усе тут єдине; в одному передбачається інше. Її таємниця –цілісне бачення природи. А це – високий рівень мистецтва. Дослідники, якіпорівнюють картини художниці з явищами космічного порядку, десь мають рацію. ВКатерини Білокур та ж „космогонія”, що була, наприклад, у М. Врубеля у його„Бузку” (1900), де стихія квітів, що перетворюються на стихію матерії, з глибинякої спливають образи, наприклад, — жінка, яка стоїть біля куща.
Свої квітиКатерина Білокур не „переплавляє” подібно до Врубеля на своєрідну субстанцію.Але, перекладаючи їх на музику, відтворює природу як стихію – єдину та вічну.Її картини дійсно „тривають” як музика, а не перебувають в заціпенінні рам таплощин.
Вклад художниці усвітове мистецтво визначається насамперед її „фантастичними” полотнами, якіналежать до ґатунку „правдивої фантастики”, що про неї згадував Михайло Врубельу цитованому фрагменті.
Повертаючись доних ще і ще раз, дивуєшся, наскільки майстер „відчуває” свої полотна. КатеринаБілокур розгортає перед нами грандіозні видовища, а ми навіть не помічаємо тихзусиль, які доклала художниця до „побудови” своїх полотен. Ми детальнозупинилися на композиційному аналізі натюрмортів. В „пейзажах-фантазіях” узагальних рисах зберігаються основні типи їх побудови, одначе в значноускладненому вигляді. Ми мали змогу простежити, як композиції „В Шрамківськомурайоні на черкаській землі”, „Пшениця, квіти, виноград” набувають просторовостів „Цар-колосі”.
„Цар-колос” всвою чергу зазнає метаморфози і „перетворюється” на пейзаж в „Польових квітах”,яким співзвучна побудова „Колгоспного поля”, „Декоративних квітів”.
Інший шляхвибрала художниця у „Букеті квітів”, „В Богданівці на Загреблі”, „Квітах затином”, „Квітах і калині”, „Квітах в тумані”, „Квітах увечері”. Тут вже немацентру, який би „тримав” композицію. Зображення розливається полотном, перебуваючиу складній гармонії. Особливо це стосується двох останніх з перелічених робіт.В „Квітах в тумані”, „Квітах ввечері” ми вже неспроможні визначити основні„струмки” композиції. В цьому пульсуючому „океані”, утвореному квітами, усетримається на суголоссі.
З наступної групипейзажів Катерини Білокур постає інший образ природи. До неї входять ранніроботи, написані ще на фанері: „Дорога в долину”, „Пейзаж з вітряком”, і пізніакварелі” За селом (1945), „Гай”(1955), „Вересень в селі Богданівці на Загреблі”(1956),”Осінь” (1960), „Напровесні” (1958), картина олією „Все йде, всеминає”(1950-ті рр.), малюнки олівцем. Тут не знайдемо тієї розкутості вспілкуванні з натурою, яка властива була художниці в її попередніх композиціях.Зникає „пластичний” простір фантазійних робіт Катерини Білокур. Художницяопановує закони лінійної перспективи, яка занадто жорстоко накладається назавжди непередбачуваний світ. Зникають „барочні” розкоші природи. Акварелі –ліричні, але нам не почути тут могутньої симфонії життя, яка звучала в пейзажахфантастичних.
Друга групапейзажів найбільш близька до традицій народної станкової картини, яка малашироке розповсюдження в Україні, зокрема на Полтавщині з давніх часів і посьогодення.
Творчість Білокурстановить своєрідний феномен художнього „синтезу”, що немає аналогів усвітовому мистецтві: органічне злиття „професійності” і „народності”. Саме вонабачила себе народною майстринею, а професіональним художником – врівень ізвітчизняними і світовими маестро живопису.

3.3 Портретний жанр
Людське обличчя,як „вершина космічного процесу”, не могло не зацікавити майстриню. Ранніпортрети Катерини Білокур, як і пейзажі другої групи, тісно пов’язані зполтавською народною картиною. Спорідненість існує між „Портретом колгоспниціТетяни Бахмач” (1932-33), „Портретом Олі Білокур” (1928) і, наприклад,„Портретом миргородської міщанки (А.Д. Бовкун)” Г.Ксьондза (1935). Але вже в„Портреті племінниць” (1937-39), „Портреті Надії Білокур” (1941) художницяопановує певні „професійні” таємниці втілення моделі.
Особливо помітнийна фоні перелічених робіт „Портрет Надії Білокур”, де на одному полотніпоєднані розквіт людського життя та розвій природи. Людина, занурена уфантастичний пейзаж – це проби художниці розширити тематику своїх робіт, чомуквіти ніби чинять опір. „Іконні” немовлята („Казка”, „Щастя”), дівчатаплемінниці мають дещо нереальний вигляд посеред химерних квітів КатериниБілокур. „Іконописне” обличчя жінки на портреті 1940 р. з Яготинської збірки.Час ніби висвітлив його риси. Залишилися мудрість та всепрощення. У портреті„Олі Білокур” двоюрідної сестри художниці стоїть біля самих джерел творчогошляху художниці, портрет виконано на негрунтованій фанері, у колоритіпереважають холодні, блакитно-сірі тони. І лише у правому кутку зображено квіти– волошки, ромашки, мак: це єдиний яскравий акцент на портреті. Оля померла задва тижні після написання портрету. І художницею вона зображена саме так, щовідчувається відбиток небуття у тонкому, жовтувато-білому обличчі, узосередженому погляді…
Виняткове місцесеред робіт Катерини Білокур посідає серія її автопортретів: 1950,1955 та 1957років. Коли розташувати їх за хронологією, вони будуть сприйматись яксвоєрідний поетапний пошук певного рішення образу. Вже в першому з них автор узагальних рисах знайдено композицію: напівфігурне зображення; смислові акцентиправиця, — рука, що творить мистецтво, та звернене до глядача обличчя. Ватянката накинута на волосся хустка створюють монолітний силует, приховуючи побудовуфігури. Художниця не задовольняється подібним рішенням, вона намагаєтьсяякомога щільніше „замкнути” композицію.
В автопортреті1959 р. руку піднесено до обличчя. Таким чином головні „герої” твору – рука –художниця та звернені до глядача очі, — опиняються у фокусі композиції. Іншийвираз обличчя. Коли в попередньому автопортреті наявний елемент позування, тозараз пере нами справжній психологічний портрет. За своїм рішенням віннаближається до „Жіночого портрету” (1940-х рр.) з Яготина.
Зовсім іншого звучаннянабуває третій, „найсильніший” автопортрет – „Автопортрет в зимовий день”(1957). Силует абсолютно „герметичний”, рішуче замкнений рукою, яка охопилахустку біля підборіддя. Низько насунута хустка і цупка „кора” ватянки нібискували фігуру, залишаючи вільними лише обличчя та руку. Ми одразузустрічаємось з допитливим, сумним поглядом художниці. На своїх полотнахКатерина Білокур завжди воліла оточувати людей квітами. Себе не пожаліла. Надругому плані – покручене голе віття над головою. Ніби думки своїматеріалізувала цим химерним сплетінням.
Життя КатериниБілокур було постійним подоланням долі. Художниці повсякчас доводилосярозсувати межі, що ставило їй життя. Вона спромоглася пробитися до своговимріяного світу. Для цього їй вистачило сил і таланту.
Висновки
В результатіпроведення дослідження доцільно зробити наступні висновки:
·         Українськакультура та мистецтво у 1920-1960 рр. пройшла етап високого злету й глибокогозанепаду, проявивши при цьому риси міцної тривалості, життєздатностінаціональних традицій. Зміна моделі світосприйняття детермінувала змінуспособів його мистецького втілення. В умовах радянської дійсності художнятворчість розвивалася під впливом ідеологічного тиску, який регламентувавсвободу самовираження митця. Проте народне мистецтво України, яке завждивирізнялося стійкістю традиції та протистоянням будь-яким зовнішнім впливам,стало важливим джерелом творчих шукань і звершень.
·         У першійполовині ХХ століття в України активно розвивається декоративно-ужитковемистецтво. Народні майстри створюють художні килими, вишивки, тканини, виробигончарства та різьблення з дерева. Широкого розвитку набирає малярство.Світової слави досягають твори Марії Приймаченко, Тетяни Пати, Леонтія Гринюка,Анастасії Рак, Івана Сколодза, Катерини Білокур. Їх композиції є оригінальнимпоєднанням традиції з оригінальним новаторським.
·         Працюючив роки тоталітарного режиму, коли держава пильно стежила за розвитком культуриі мистецтва, Катерина Василівна знайшла свою творчу дорогу. Вона самотужкипроникнула в складний малярський процес, опанувавши олійний живопис, графіку,акварель, працюючи в народному типі творчості. Рідкісне обдарування народноїмайстрині проявилося у переосмисленні народних традицій вишивки, ткацтва, витинанки,які склали основу її самобутньої творчої манери. Катерина Білокур – художник,який організовує свій мистецький світ за авторськими законами, наближеними дозаконів народного мистецтва, не дивлячись на те, наскільки близькі „герої” їїполотен за манерою виконання до живопису професійного.
·         Складовоютворчості Катерини Білокур була навколишня природа, власна інтуїція та сутонародна творчість. Художниця працювала у руслі міфотворчості радянської доби,проте вона творила свою дивну казку, прекрасну й схожу на сон, у чомусьглибинному стаючи виразницею сюрреалістичних пошуків. У живописно-образномусвіті Катерини Білокур простежуються естетичні уподобання й жанровавизначеність.
·         Винятковооригінальною була робота Катерини Білокур над композицією. Подумки вонавибудовувала всю композицію, а малювала способом приєднання однієї деталі доіншої. Працюючи від подробиці до цілого, досягала властивої їй максимальноїнатуралістичності відтворення форм живої природи. Її картини вражають розкішнимцарством флори з найтоншими переливами дивовижних кольорів. Слід додати, що длякожної фарби Катерина Білокур робила окремий пензель.
·         У своємудивовижному мистецтві Катерина Білокур проявила себе у жанрі натюрморту,побудова якого дає нам відчуття фантастичної реальності чи реальної фантастики,яка існує на хиткій межі дійсності та марення. Саме в натюрморті проявляютьсяриси живописного світу художниці. Народна майстриня також опанувала професійнітаємниці втілення моделі на портретах, вдало поєднуючи у своїх композиціяхрозквіт людського життя та розквіт природи.
·         Живописнийсвіт Катерини Білокур на вдивовижу цілісний. Показує природу „безневільнимиквітами” сприймається нестримною стихією. Катерина Білокур була далекою і заобставинами свого життя і за своїм внутрішнім світом від подібнихкультурологічних інтелектуальних шукань. Художниця і на сьогодні являєтьсяфеноменальним явищем, особою утаємниченою, культовою, знаковою і, — безперечно– геніальною.

Списоквикористаної літератури
1.  АнтоновичЄ. А., Захарчук – Чугай Р.В., Степанович М.Є. декоративно – прикладне мистецтво.– Львів: Світ,1992. – 270с.
2.  Альбомрепродукцій Катерини Білокур. / Вступне слово: Гончар О. Чарівний світ КатериниБілокур. – К:. Мистецтво, 1964. – 52с.
3.  Альбом.Український живопис. – К:. Мистецтво, 1985.
4.  Асєєв Ю.,Говдя П., Головко Г., Касіян В., Нельговський Ю., Юрченко П. Нариси з історіїукраїнського мистецтва. – К:, 1966.
5.  БажанМ.П. Листи про могуття творчості. Твори в 4-х томах. – К., 1985.
6.  БілокурКатерина.Листи // Вітчизна. – 1982. — № 3. – С.18-47.
7.  БілишкоО. Катерина Білокур // Вітчизна. – 1970. -№ 5. – С. 12-13.
8.  БілокурКатерина.Я буду художником !: Документальна оповідь у листах художниці,розвідках Миколи Кагарлицького. – К:. Спалах ЛТД, 1995.
9.  Богдан С.Листи її наче сплески світла… (мовний етикет епістолярії К. Білокур) //Дивослово. – 1999. — № 12. – С. 18 – 21.
10.     Боконь В.,Польовий Л. Історія культури України. – К:, 1998.
11.     БоконьВ., Польовий Л. Історія культури України. – К:. Либідь, 1998. – С.34 – 48.
12.     БугаєнкоІ. Століття Катерини Білокур. – К:. Образотворче мистецтво, 2000.
13.     ВелігодськаН. Чарівна квітка Богданівки. До 75-річчя з дня народження К.Білокур //Соціалістична культура. – 1975. — № 12. – С. 30-33.
14.     ВелігодськаН., Юрченко П. Декоративно – ужиткове мистецтво (Історія українського мистецтвау 6-ти томах ). – Т.5. Радянське мистецтво 1917-1941 рр. – К:, 1967.
15.     Волга Л.Художниця з іншої планети. – К:. Кур’єр, 2000.
16.     Говдя П.Українське мистецтво другої половини ХІХ — поч. ХХ ст. – К:, 1964.
17.     Гонджа П.Катерина Білокур. Я буду художником! // Культура і життя. — 1998.
18.     ГончарО.Т. Чарівниця. Твори в 6-ти т. – Т.6. – К:, 1979. – С. 493-497.
19.     Гура Л.Невмируща симфонія життя (про виставку укр. художн. К.В.Білокур у Києві ) //ОМ. – 1971. — № 2. – С.12-13.
20.     ДашкевичЯ. Навчальний посібник. Історія Української культури кінець ХІХ – початок ХХст. – К:, 1997.
21.     ЖаборюкА.А. Мистецтво живопису і графіки на Україні в першій половині ХІХ ст. — К:.Мистецтво, 1983.
22.     ЖуравельО. Квіт якому цвісти вічно// Культура і життя. – 1977. – 1 грудня.
23.     ЗагаєцькаО. Одержима і неповторна Катерина Білокур// Культура. – 2001. — № 12. – С.6 -8.
24.     ЗагайкоА.І. Катерина Білокур і Полтавщина. К:. Вітчизна, 1985. – 25с.
25.     ІвакінГ.Ю. Історія української культури. – К:. Мистецтво, 1994.
26.     ІсламовВ. Історія України ХХ ст. К:, 1992.
27.     Ірпа Г.Катерина Білокур: 1900-1961 //Соняшник. – 1993. — № 1. – С.3.
28.     Історіяукраїнського мистецтва в 6-ти томах. Мистецтво другої половини ХІХ – ХХ ст.Т.4. – К:, 1970.
29.     КагарлицькийМ. Катерина Білокур. Я буду художником! // Правда. – 1995. – С. 24 – 26.
30.     КагарлицькийМ. Як дві зорі на небосхилі віку // Наука культура. Україна. – 1980. – К:, 1981.– С. 491-498.
31.     КагарлицькийМ.Ф. Заспокой і упокой, Боже, душу Катерини Білокур: Писемні роздуми // Літ.Україна. – 1994. – 21 лип.
32.     КагарлицькийМ.Ф. Сяйво дружби: Листи К.Білокур. — К:, 1990.
33.     Каталогвиставки творів. Катерини Білокур. – К:, 2000.
34.     Клейн Н.Художниця мовби з іншої планети // Катерина Білокур очима сучасників/ Спогади…- К:. Томіріс, 2000. – 48с.
35.     Конєва І.Рослинні „лики буття” ( про живопис К. Білокур) //ДИ. – 1978. — № 11. – С.18-22.
36.     КоцюбинськийМ. Етюд на тему листів К. Білокур // Дивослово. – 2001. — С. 14-17.
37.     КравецьО. В. Натюрморт-фантазія Катерини Білокур. — К:,1989. – С. 79 – 83.
38.     ЛобановськийБ. Український живопис у лабетах перебудов: ( Від джерел соцреалізму до 1980-хрр.). Реалізм в українському живописі радянського часу. К:, 1998. – С. 13-92.
39.     МайбородаЗ. «Зірка» з Богданівки // Столиця. – 2000. — № 10. – С.60-62.
40.     МакаровА., Найден О. Барви щедрої землі. – К:, 1970. – 64с.
41.     Найден О.Катерина Білокур // Народне мистецтво. – 2000. — № 3-4. – С. 9-13.
42.     Найден О,с. Цар – колос (Про К. Білокур та її картини ) // Слово і час. – 1990. — № 12.– С. 67-71.
43.     НепорожнійО. Троянда Української землі // К. Білокур очима сучасників. Спогади… – 157с.
44.     НовиченкоЛ. Автопортрети з реальності: про листи К. Білокур // Дніпро. – 1982. — № 9. –С. 99-102.
45.     ПавловВ.П. Українське радянське мистецтво 1920-1930-х років.Нариси з історіїукраїнського мистецтва. – К:, 1983. – 181с.
46.     Попов М.Нариси історії культури України. К:, 2001. – 62с.
47.     РозсошинськаН. Зоряний вінок шани іпамяті // Дивослово. – 2001. — № 6. – С. 40-43.
48.     РубанВ.В. Український живопис другої половини ХІХ-ХХст. К:,1986. – 102с.
49.     РудницькаО.П. Українське мистецтво у полікультурному просторі: Навчальний посібник. –К:, «Екс Об», 2000. – 208с.
50.     Співецькраси й достатку. Памяті народної художниці Катерини Білокур // Мистецтво. –1961. — № 4. – С. 38-39.
51.     СтеповикД.В. Скарби України: Наук. – худож. кн. – К:. Веселка, 1990. – 192с.
52.     СтрижевськийО. Сторінки життя. Невідомі листи К. Білокур // Тижневик «Україна». – 1970. — №7. – С. 12-13.
53.     ТаранушенкоС. Українське малярство ХVІІ – ХХ ст. – К:, 1982.
54.     ТурченкоФ., Панченко П., Тимченко С. Новітня історія України. – К:, 2001.
55.     Українськемалярство ХІІІ –ХХ ст. Альбом. Авт.-упоряд. В.І, свенціцька, В.П.Откович. – К:.Мистецтво, 1991. – С. 155-160.
56.     ФрендейбергО. Поетика сюжету і жанру… — Л:. Госполитиздат, 1936. – С. 172-174.
57.     ШкаровськаН. Народне самодіяльне мистецтво. Л:. Аврора, 1975. – 51с.
58.     Шупта Д.,Стеценко В. Єрусалим квітів. Вокальний цикл за однойменною поемою. – Яготин,1995. – 30с.
59.     ЩербинаГ. Запалена свічка кликала душу до розмови: Вечір памяті геніальної худож. (К.Білокур) // Веч. Київ. – 1997. – 16 грудня. – С. 6.
60.     ЮхимецьГ.М. Нариси з історії українського мистецтва. Українське радянське мистецтво1941-1960 рр. – К:, 1983.
61.     ЮхимецьГ.М. Нариси з історії українського мистецтва. Українське радянське мистецтво1941-1960 рр. К:, 1983. – 204с.
62.     ЯворівськийВ. Автопортрет з уяви: Роман. – К:. Рад. письменник, 1981. – 56с.

Не сдавайте скачаную работу преподавателю!

Данный реферат Вы можете использовать для подготовки курсовых проектов.

Доработать Узнать цену написания по вашей теме

Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Заказать работу:

!	Курсовая работа
!	Дипломная работа
!	Реферат
!	Решение задач
!	Отчет по практике
!	Контрольная работа

Пишем реферат самостоятельно:

!	Как писать рефераты Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов.
!	План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом.
!	Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач.
!	Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты.
!	Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:

→	Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре.

Другие популярные рефераты:

Реферат	Механические волны
Реферат	Обратная матрица
Реферат	Инверсия и ее применение
Реферат	Социокультурная динамика межпоколенных взаимодействий
Реферат	Расследование преступлений в сфере компьютерной информации
Реферат	Туристско-краеведческая характеристика Калининградской области
Реферат	Организация административно-хозяйственной службы гостиницы
Реферат	Диагностика психологической готовности ребенка к школе 2
Реферат	Модель современного менеджера
Реферат	Условия формирования военно-административной системы Южного Зауралья в XVII - первой половине XIX века

Сейчас смотрят :

Реферат	Понятие, задачи, принципы и место уголовного права в системе права (курсовая,14шр,1.5инт,34стр)
Реферат	Business Ethics Essay Research Paper Rewards for
Реферат	1. Выведение компании из кризиса: фаза трансформации
Реферат	Газ – соперник бензина
Реферат	Как повысить устойчивость к болезням
Реферат	1. Введение 2 Обзор com-технологии 2
Реферат	1. Аденома простаты (гиперплазия доброкачественная)
Реферат	Архив новостей – 2009 г
Реферат	Анри Труайя Николай II
Реферат	Робота з файлами і папками у Windows 98
Реферат	Діяльність господарських товариств
Реферат	CricketSpitting Back By Popual Demand Essay Research
Реферат	Дворцовые перевороты 5
Реферат	Памятник усадебной культуры XIX века, усадьба ''Отрада''
Реферат	A Key Christian Belief Essay Research Paper

Реферат по предмету "Культура и искусство"

Живописний світ Катерини Білокур: особливості художнього мислення народної майстрині

Другие популярные рефераты:

Сейчас смотрят :