Зміст
1. Поняття “етнічна культура”
2. Деякі проблеми та особливостіетногенезу українського народу
3. Культурно-історична своєрідністьреґіонів України
1. Поняття“етнічна культура”
Кожна з існуючиху світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна, є невід'ємноюскладовою скарбниці світової культури. На повнокровний розвиток етнічноїкультури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу,відособлення або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні,екологічні умови; культурна політика держави і т.п. При цьому національнакультура повинна розглядатися як цілісна система, що включає іфольклорно-етнографічні шари, і внесок в неї різних верств населення протягомтривалого історичного шляху, і вплив культури інших народів, і досягненнявихідців з країни, які проживають за її межами. Потрібно особливо зазначити, щокожний народ в культурній сфері створює своєрідний, властивий тільки йомуобраз.
Народ (грецькою — “етнос”) — поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається такезначення: етнос — це історична спільність людей, яка склалася на певнійтериторії та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічногоскладу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнєзвичайно зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступаєяк соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічнооднорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.д. Для більшстійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальноїорганізації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, — своїхавтономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.
Для внутрішньоїєдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомленнясвоєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивихетносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбуваєтьсяі зворотний процес — конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідокісторичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносухарактеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого — загальнолюдських компонентів.
2. Деякі проблемита особливості етногенезу українського народу
Формуванняетнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу(етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися напроблемах етногенезу українців. Нагадаємо основні точки зору:
1) теорія“споконвічності” — українці існують стільки, скільки взагалі існує людинасучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;
2) теоріяавтохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складалонаселення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни ібілоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;
3) теорія “єдиноїколиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження ірозвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруськоїнародності;
4) теорія“незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців,росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.
Сьогодніпідкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональноюдержавою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українціввважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодомвнаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний іпоновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягаєспецифіка етногенезу українців.
Український етносостаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цьогопроцесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримськогоханства — васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти івнутрішня зрада еліти — перехід аристократії до католицтва і укладенняцерковної унії. На хвилі національної боротьби росла національнасамосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєїприналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні — уборотьбі за національні права, за православ'я, за створення національнихдержавних інститутів і атрибутів.
Складністьетнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів),назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародженняукраїнського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періодидомінували такі його варіанти: VI-XI ст. — Русь; з 1395 р. — Мала Русь; уXVII-XVIII ст. — Малоросія; XIX ст. — початок ХХ ст. — Україна-Русь. Визнанняназви “Україна” (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воноспівіснувало з іншим — “Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження післяприєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім“Україна” став домінуючим.
Слід виділити ітаку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область,тобто Київську землю, а потім звідси найменування “Русь” розповсюдилося на всесхідне слов'янство, а “Україна” пізніше на все українство. Тобто назва “Русь”сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держававзяла його собі у назву для утвердження концепції “Третього Риму”. Щостосується назви “Україна”, то є декілька пояснень його походження: або від“краю” — кордону зі Степом, або від слова “країна” інша версія – “край” якбатьківщина, вітчизна, та ін.
Що стосуєтьсясамоназви “українець”, то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можнапояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни“козак”, “козацький народ”, одночасно продовжували існувати і старі самоназви“руські”, “русини”. Тільки в умовах національного відродження у другій половиніXIX ст. остаточно утвердилася самоназва “українець”. Таким чином, в етнічнійісторії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви: 1)слов'яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці(козаки).
Сьогодні українціскладають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народівЄвропи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Згідно з останнімпереписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже дві третининаселення (72,7%). Тут проживало 84,8% українців, які жили в тогочасному СРСР — 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території державиза винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до90% населення, в містах — до 70%.
Українці належатьдо слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Українськийетнос складається з 1) основного етнічного масиву українського народу, який восновному співпадає з територією його формування і державними кордонамиУкраїни; 2) етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву вближньому і далекому зарубіжжі — діаспори; 3) субетнічних груп, тобто спільноту середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки,бойки, поліщуки і т.д.).
Сьогодні внаслідокнаціонально-державного розмежування сотні тисяч українців виявилися за межамиУкраїни, в суміжних з нею регіонах — Кубані, Приазов'ї, Центрально-Чорноземнійобласті РФ. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід(східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в РосійськійФедерації (Кубань, Приазов'я, Центрально-Чорноземний район) — 4,4 млн. етнічнихукраїнців, Казахстані — біля 2 млн., Молдові — 561 тис., Беларусі — 291 тис.
На американськийконтинент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входилидо складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX — початку ХХ ст. вона склалапонад 700 тис. чоловік. Сучасні еміграційні процеси активізувалися післярозпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США — приблизно 1млн., Канаді — понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тис., Польщі — близько 300 тис. чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна масаукраїнців, яка існувала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), післяпроведеної в 1947 р. операції “Вісла” по переселенню їх в західні воєводствафактично перестала існувати. Всього за офіційними даними, на середину 1989 р.кількість українців у світі становила 46,2 млн. За деякими сучасними оцінками,кількість українців тільки в діаспорі досягає 20-30 млн., а загальна кількістьстановить 60-70 млн.
Незважаючи назначну еміграцію, чисельність населення України зростала. Так, в 1897 р. вонастановила 28,4 млн., а в 1913 р. — вже 35,2 млн. У той же час починаючи з XIXст. в основному внаслідок освоєння і промислового розвитку Півдня і СходуУкраїни, що призвело до переселення сюди великої маси людей з інших регіонівРосійської держави, питома вага тут українців меншала. Так, якщо в XVIII ст.українці складали близько 85% населення у межах сучасної України, то в XIX ст.– приблизно 80%, а у ХХ ст. – біля 74%. В останні десятиріччя різко зменшилосясільське населення і збільшилося міське, яке склало понад 65%. Особливонебезпечними явищами стали зниження народжуваності (у 1990 р. цей показник бувнайнижчим у СРСР) і збільшення смертності, внаслідок чого з 80-х р.спостерігається депопуляція. Вона особливо посилилася з 1992 р. Серед етнічнихпроцесів потрібно виділити зменшення питомої ваги україномовного населення з71,8% у 1959 р. до 63,9% у 1989 р. Найбільш це явище властивеДонецько-Придніпровському і Південному реґіонам. Серед причин, які обумовилизменшення питомої ваги україномовного населення в Україні домінуюче місцезаймає русифікація, яка супроводжувала процес створення “радянського народу”.
3.Культурно-історична своєрідність реґіонів України
Традиції і побутукраїнського народу, які мають багато загальнонаціональних рис, і сьогоднізберігають ряд територіальних особливостей. Вони зумовлені:
— характеромісторичного розвитку окремих реґіонів України;
— природно-географічними умовами;
— взаємозв'язкамиз іншими народами.
Зісторико-етнографічної точки зору на території України можна виділити такікультурно-історичні зони: 1. Середнє Придніпров'я (Надднiпрянщина). 2. Подiлля.3. Слобожанщина і Полтавщина. 4. Полiсся. 5. Прикарпаття (Галичина). 6. Волинь.7. Закарпаття. 8. Буковина. 9. Південь. Остання зона заселена декількомаміграційними хвилями, і остаточно її населення сформувалося у XVIII-XIX ст. Ценаймолодший з точки зору етнографії район України. Південь можна в свою чергурозділити на ряд реґіонів: Причорномор'я, Таврію, Донщину (Подоння, Донеччину).Потрібно зазначити, що наведений розподіл багато в чому умовний. Більш точнерайонування можливе при всебічному вивченні історико-етнографічних явищ. Крімтого, ці райони не залишаються незмінними, як і критерії, що їх визначають. ВУкраїні до сьогодні зберігаються етнографічні групи, які мають свої особливостів культурі і мові. Найбільш значні з них українські горці (гуцули, лемки,бойки) в Прикарпатті і поліщуки, пінчуки, литвини в Поліссі. Раніше середукраїнців було більше таких груп. Але з розвитком капіталізму, а потім і врадянський час поступово пішли у минуле багато архаїчних, консервативнихзвичаїв і обрядів, набули розвитку нові елементи в побуті і духовному життіселянства, яке складало більшість українців. Значного поширення набули елементиміського одягу, нові типи житла, знаряддя праці. Тобто соціально-економічніумови стали вирішальними чинниками, які визначили формування сучасного обличчяукраїнської нації, вплинули на чисельність і географічне розміщення іншихетнічних груп, на характер етнічних процесів в Україні загалом.
Найважливішоюознакою кожного народу є мова. Більшість українців розмовляють українськоюмовою, яка сформувалася на основі територіальних елементів давньоруської мови(хоча є й інші думки). Як вважає більшість дослідників, приблизно з другоїполовини ХII сторіччя починають виявлятися окремі відмінні риси української,російської і білоруської мов. Загалом процес формування розмовної українськоїмови продовжувався до XVII ст. На ранньому етапі розвитку українськоїнародності в її мові зберігалися традиції літературної мови Київської Русі. Посуті існувало дві мови: розмовна мова, яка формувалася на основі місцевихтериторіальних діалектів, і літературна мова, загальна для східних слов'ян іблизька до сучасної мови південних слов'ян.
З XVIII ст. вукраїнській літературній мові все більше розповсюджуються елементи, якібазуються на живій народній мові. При цьому українська мова зберігала внутрішнєрозділення на діалекти (середньо-придніпровський, поліський, подільський,закарпатський тощо). Основою сучасної української літературної мови на рубежіXVIII-XIX ст. став середньо-придніпровський (полтавсько-київський) діалект. Узв'язку з тим, що західноукраїнські землі перебували у складі Австро-Угорщини,літературна мова в цих областях мала ряд істотних особливостей, але булазрозуміла і жителям Східної України.
Такі основніособливості розвитку українського етносу — дуже складного процесу, багато зпроблем якого все ще залишаються суперечливими.
Список літератури
1. Авдиев В.И. История ДревнегоВостока. — М.: Госполитиздат, 1953.-758с2. Античная Греция. — В 2-х тт. — М.:Наука, 1983.
2. Асеев Ю.С. Джерела. МистецтвоКиївської Русі — К.: Мистецтво, 1979.- 216 с.
3. Барг М.А. Эпохи и идеи.Становление историзма. — М.: Мысль, 1987. -348 с.
4.Белічко Ю.В. Українське радянськемистецтво періоду громадянської війни. — К.: Мистецгво, 1982.- 183 с.
5. Білецький П.О. Українськемистецтво другої половини ХVII-ХVIII століття. — К.: Мистецтво, 1981.- 159 с.
6. Богомолов А.С. Античная философия.- М.: изд-во МГУ, 1985 -368 с.
7. Винничук Л. Люди, нравы и обычаиДревней Греции и Рима.- М.: Высшая школа, 1988. — 496 с.
8. Воропай О. Звичаї українськогонароду. – К.: Оберіг, 1993.- 590 с.
9. Горфункель А.X., Философия эпохиВозрождения. — М.: Высшая школа, 1990. — 368 с.
10. Гриненко Г.В. Хрестоматия поистории мировой культуры. — М.: Юрайт, 1998.- 669с.
11. Грушевский М.С. Очерк историиукраинского народа. — К.: Лыбидь, 1991.-398 с.
12. Гуревич А.Я. Категориисредневековой культуры. — М.: Искусство, 1984. -350 с.
13. Дмитриева Н.А. Краткая историяискусств. — М.: Искусство, 1990.-319 с.
14. История Древнего мира. В 3-х тт.- М.: Наука, 1983.
15. История искусства зарубежныхстран. — М.: Искусство, 1980.- 384 с.
16. История средних веков. — В 2-хтт. / Под ред. Сказкина С.Д. — М.: Высшая школа, 1977.
17. История Франции. — В 3-х тт. — Т.I. — М.: Наука, 1972.-360 с.
18. Історія світової культури. — Либідь, 1994.-320 с.
19. Історія української літератури XXст. — У двох книгах. /за ред. В.Г. Дончика.- К.Либщь, 1994.
20. Історія української культури /Зазагал. ред. Г. Крип'якевича. — К.: Либідь, 1994.- 656 с.
21. Ковальчук О.В. Українськенародознавство. — К.: Освіта, 1992.- испр. и перераб. / Гл. ред. М.Д. Аксенова.- М.: Аванта, 1999.- 704с.
22. Энциклопедия для детей.- Т.6. — Религии мира. 4.2. — 3-е изд., испр. и перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. — М.:Аванта, 1999.- 688с.
23. Энциклопедия для детей.- Т. 7. — Искусство. 4.1 — 2-е изд., испр. и перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. – М.:Аванта, 1999.- 688с.