Доля українськихкобзарів-бандуристів на Кубані
На Кубань, історичну територію колишнього Тмутараканськогокнязівства, розселився цвіт українського народу – запорозьке козацтво. КозацькаРеспубліка акумулювала і викристалізувала незалежний дух української нації,який поширився по всій Україні.
Характеризуючи музичність козацтва, осавул І.І. Кіяшкоконстатує, що вони «грали на кобзах, скрипках, ваганах, лірах («релях»), басах,цимбалах, козах, свистіли на сопілках, і тут таки інші просто співали. Алеособливо любили церковні співи, які давали їм справжню, ні з чим незрівняннунасолоду… Цю ж любов до музики і співів вони перенесли з собою і на Кубань,куди переселились у… 1792 році» [1].
Але, як скаржиться відомий кобзар Конон Безщасний, «царськісатрапи ретельно охороняли козацтво від кобзарської «крамоли» [2]. Заборони таутиски не пройшли марно: кобзарство на Кубані занепадає. Це зауважують ідослідники. Зокрема, С.Ф. Фарфоровський у праці «Кобзари на Кубани»зазначає, що «з кожним роком зменшується число кобзарів на Кубані і не звучатьуже їх журливо-прекрасні мотиви пісень про життя і подвиги козаків» [3].
Найменше досліджено історію кубанського кобзарства кінцяXVIII і всього XIX століть. Але й наявні дані доводять стійку і безперервнукобзарську традицію, її ж підтверджують і такі автори як один із першихісториків Кубані генерал-майор Іван Попко [4], Г.Ф. Квітка-Основ'яненко [5],Юрій Миролюбов [6] та ін. Відомою є одна з кубанських кобзарських династій, щовийшла з Запорозьких Січей і дотривала до новітніх часів. Це знаменитіКравченки: Степан (XVIII ст. Запорізька Нова Січ – поч. XIX ст., хутірНовомихайлівський, Кубань), Михайло (кін. XVIII ст., хутір Михайлівський,Запоріжжя – І пол. XIX ст., хутір Новомихайлівський, Кубань), Тарас (XIX ст.,хутір Новомихайлівський – поч. XX ст., Кубань), Василь (XIX ст., хутірНовомихайлівський – ?), Кость (1888, Єйськ – 1944, м. Уфа) [7].
Кобзарське відродження на Кубані розпочалося на початкуXX століття і згодом набуло масового характеру. Це підтверджують і публіциститогочасники. Так, К. Кравченко в статті «Найближчі завдання й заходи вцарині української освіти в Кубансько-Чорноморському краї», написаній в квітні1920 р., зазначає, що «…на Кубані зараз наявні до 10 кобзарів, які маютьвельми широкий репертуар і достатній музикальний досвід» [8], Кузьма Катаєнко («Життєпис»,1979 р.), Антон Чорний у статті «Історія бандури на Кубані» [9]. С. Баклаженко,зокрема, зазначає, що «серед інших видів музичного мистецтва на ПівнічномуКавказі, як ніде на Україні, дуже поширена і має велике виховне значення гра настарому народному інструменті – бандурі. Кобзарське мистецтво починаєвідновлюватися тут з 1905 року, але розвитку воно набуває з приходом радянськоївлади на Кубань» [10]. Василь Ємець пише, що на Кубані ще до революції 1917року були «козаки-бандурники… їх кількість так хутко зростала, що за царя малабандурників майже кожна паланка (станиця – О.Н.) [11].
Це відродження стало можливим завдяки трьом факторам:живучості кобзарської традиції, гастролям на Кубані прославлених кобзарів зВеликої України, організаційно-просвітницькій діяльності «бандурного батька»Миколи Олексійовича Богуславського. Серед найвідоміших гастролерів слід назватиІвана Кравченка-Крюковського (1820–1885), Михайла Кравченка (1858–1917), ГригоріяКожушка (1880–1928), Івана Запорожченка (1872–1932), Гната Хоткевича (1887–1938).Під їхнім безпосереднім або ж опосередкованим впливом артисти Кубанськогосимфонічного оркестру Конон Безщасний (1884–1967), Зот Сава та Федір Діброви,Конон Йорж (1898–1963), Степан Жарко (1877–1943), Іван Шеремет стали визначнимибандуристами, вписавши багато яскравих сторінок в історію кобзарства. К. Безщаснийпротягом тридцяти двох років, не випускаючи з рук бандуру, концертував поКубані, Великій Україні, Казахстану й Сибіру, створив й керував кобзарськоюстудією в українському технікумі в станиці Полтавській. З. Діброва, яксправжній кобзар-просвітник, увесь свій великий талант віддав визволенню рідноїКубані; Ф. Діброва брав участь у створенні першої державної капели бандуристіву Києві. С. Жарко заснував чоловічу капелу бандуристів у станиціКанівській. К. Йорж гастролював по Казахстану, Кубані, Росії.
Микола Олексійович Богуславський організував при Катеринодарській«Просвіті» дві Кубанські кобзарські школи (1913, 1916 рр.), в яких навчалосяблизько сорока учнів. Першу школу вів бандурист-віртуоз Василь Ємець (1890–1982),другу – Олексій Обабко (1883–1971), який «опинився в ролі вчителя, й передававмолоді власний досвід за системою Ємця» [12]. Школи забезпечувалися переважнодіатонічними бандурами визначного київського майстра Антонія Паплинського (нар.близько 1870 р.). На другій Київській кустарній виставці 1913 року цеймайстер був нагороджений срібною медаллю.
Школи стимулювали масове розповсюдження кобзарськогомистецтва на Кубані. Вони підготували когорту визначних кобзарів-бандуристів:Адамовича-Глібова, Докію Дарнопих, І.Т. Семенишина, Настю і СвиридаСотниченко, В.Ф. Тищенка, А.П. Чорного та багато ін. Бандура сталанастільки улюбленим інструментом, що дехто з бандуристів, як-от Петро Бугай,Іван Куліш, Федір Діброва, Михайло Теліга, Зенон Конограй та ймовірно й інші,навіть ідучи на війну, не розлучалися з нею.
На Кубані з'явилися й свої талановиті майстри бандур:Микола Вереса (1884–1937) зі ст. Саратівської, Григорій Гусар та Прокіп Смолка(1887–1947) зі ст. Канівської, Павло Кікоть з м. Геленджика, Дмитро Крикун зКраснодара, Кузьма Німченко (1899–1973) та Антін Чорний (1891–1973) зі ст.Пашківської, Тихій Строкун (1902–1965) з ст. Новопашківської, Семен Турчинський(1901–1995) з ст. Азовської. Були майстри і в інших станицях та містах краю,зокрема, в станицях Старомінській, Полтавській [13]. Майстри самостійновирішували ряд проблем кобзарства. Наприклад, Г. Гусар уже в 1923 роцісконструював бандуру з хроматичним звукорядом, вибраним (порожнім) грифом,покритим декою з додатковою розеточкою на ньому, С. Турчинськиймодифікував сучасну фабричну бандуру, поліпшив її акустичні характеристики,зменшив вагу, вдосконалив технологію виготовлення тощо.
К. Німченко сконструював чергову концертну хроматичну бандуруз підставкою-ніжкою (як у басолі) і вмонтовував ніжний демпфер, розробив одні зперших в Україні моделі оркестрових бандур [14], демонстрував їх передекспертною комісією Української держфілармонії в тодішній столиці УкраїниХаркові (15. 04. 1929 р.). Інструменти одержали високу оцінку тарекомендацію на їх серійне виробництво. Одеська музична фабрика зробила тоді 14оркестрових хроматичних бандур: пікколо, прими (1 – 2), тенорові, баритональніі басові [15].
Прославлений бандурист і неперевершений бандурний майстер-винахідникА. Чорний мріяв на еміграції: «А якщо змилостивиться доля і удостоїть мененайвищого щастя-то побачу свою милу козачу землю і допоможу там організувати вКатеринодарі виробництво бандур» [16]. Заповітна мрія Антона Павловича, напревеликий жаль, не збулася.
Бандуристи вирішували і ряд педагогічно-теоретичних проблем:З.Т. Діброва написав «Школу гри на бандурі», К. Німченко – «Підручник гри набандурі», Василь Шевченко (1889 – ?) – «Школу для бандури в 5‑тичастинах». Три з них було видано в Москві (1913–1914 рр.). Ряд бандуристівобробляли народні пісні, народну інструментальну музику, створювали оригінальнітвори та варіації на народні теми. Наприклад, К. Німченко в 1953 р. подавв українське державне видавництво «Мистецтво» власні твори: «Думку», «Легенду»,«Ліричний вальс», «Марш», «Пісню без слів», «Романс», «Українську рапсодію»[17].
Бандуристи писали пісні на слова українських кубанськихпоетів: Тимофія Іващенка (1891–1966), Івана Луценка (1886 – ?), Івана Прийми(1891–1966) та ін. Бандурист Л. Лаврів написав вірш-пісню «Кавказ», а Т. Строкун– поклав його на музику і виконував на Краснодарському радіо [18]. Нерідко самібандуристи створювали поетичні тексти і писали музику до них. К. Безщасний,бувши на засланні в Казахстані написав і з успіхом виконував «Пісню-думу проУкраїну», та «То не орли, то не сизі» – написану в 1947 р., С. Жарко– «Легенду про отамана», К.Німченко – «Думу про Велику Вітчизняну війну»,жартівливу пісню «Сиджу я оце один та й думу гадаю» та ін. Пісня І. Прийми «Загори сонце закотилось» (1916) з музикою К. Німченка стала народною. Її особливолюбив виконувати бандурист Роман Чобітько (1884–1974) та чоловіча капела ст.Канівської. Повний текст пісні був записаний автором 1985 року зі слів учасникакапели С. Лазаренка. До речі, К. Німченко в 1953 р. пропонувавукраїнському Державному видавництву «Мистецтво» ряд власних пісень на словаукраїнських кубанських поетів, але одержав відмову: «Твори зазначених Вамиавторів є забороненими до видання й використання» [19].
Бандуристи проводили масове навчання грі на бандурі.Крім згаданих двох шкіл М. Богуславського, при Катеринодарській «Просвіті»в 1917 році працював над організацією Кубанської капели бандуристів кобзар і педагогКость Кравченко (1888–1944). В період НЕПу утворювалися гуртки, студії,ансамблі, капели при Краснодарському клубі «Нацмен», крайовому клубі промкооперації,Будинку працівників освіти, Робітфаку, в ст. Ільській, Канівській, Полтавській.Кубанські бандуристи створювали капели й ансамблі також за межами Кубанськогокраю: в Аргентині (А. Чорний), у Владивостоку (П. Шемет), Москві (В. Шевченко),Одесі (К. Німченко).
У згаданому клубі «Нацмен» була українська секція, якуочолював К. Катаєнко. Він зазначав, що секція мала власний гурток бандуристів,який виступав у театрах, клубах, на радіо та виїжджав до станиць. При ньомубули «знамениті бандуристи Мамро, Діброва, Рідкобородий, Семенишин, Німченко таінші. Гуртки драматичні, хорові та бандуристів були по всій Кубані, й клубдавав їм консультації. У деяких станицях робили бандури, напр., у Полтавській,Канівській, Старо-Мінській та ін. Пізніше, під час колективізації та припинення«українізації» клуб «Нацмен» було ліквідовано [20].
Особливою активністю відзначалася концертна діяльність.У пресі повідомлялося: «Кубанські бандуристи завжди виступають порадіостанціях, усіляких концертах, вечорах в школах, клубах, хатах-читальняхміста і станиць. Окремі групи бандуристів подорожували. Наприклад, групабандуристів на чолі з Безщасним протягом дев'яти місяців дала понад 300концертів» [21]. Ансамбль Романа Чобітька та Євдокії Бандурко зі ст. Ільськоїгастролював по всьому Кубанському краї разом з українським аматорськимдрамколективом. Чоловіча капела бандуристів Степана Жарка зі ст. Канівської вскладі 17 артистів-аматорів – по Канівському району та ін.
На Катеринодарському і крайовому радіо систематично, починаючиз 1924 р., виступали К. Безщасний, Михайло Горіх, Зот Діброва, Мамро,К. Німченко, Рідкобородий та ін.
Д. Байда-Суховій, К. Безщасний, К. Йорж,Фаїна Квітка, С. Лазаренко, К. Німченко, В. Шевченко, П. Шеметта ін. успішно працювали і на професійній сцені. Вони у роліспіваків-бандуристів концертували (від філармоній як України, так і всьогоколишнього Союзу) на Далекому Сході, Кавказі, Середній Азії, по РосійськійФедерації тощо. В Москві В. Шевченко разом з М. П'ятницькиморганізовував хор селян (згодом – «хор ім. П'ятницького»). В ньому він виступавяк бандурист і лірник. 1912 року – засновував при українському гуртку «Кобзар»ансамбль бандуристів у складі 12-ти осіб, з яким успішно виступав (до початкупершої світової війни) [22].
Високу оцінку виконавській майстерності К. Безщасногодали академік Дмитро Яворницький та А. Мікоян [23]. На турецькому фронті А. Чорногопершим було переведено в ранг сотника, а пізніше – навіть призначенокомандуючим дивізії за те, «що хорунжий Чорний чудово грає на бандурі» [24].Згодом, на еміграції в Аргентині, він зачаровував слухачів не лише в провінції,а й у столиці – Буенос-Айресі. З. Діброва настільки піднісся в своємумистецтві, що навіть генерал А.І. Денікін не чіпав його і навіть запрошуваввиступати перед іноземними дипломатами та послами [25].
Кубанська кобзарська школа була широко представлена й замежами Кубані – в таких країнах як Австрія, Аргентина, Греція, Іран, Німеччина,Польща, Середньоазіатські республіки, Угорщина, Чехословаччина, Югославія, некажучи вже про СССР загалом.
Розвиток кобзарського мистецтва на Кубані, попри йогодосягнення, все ж носив переважно аматорський характер. Державні структури булидо нього якщо не ворожі, то байдужі. Бандура не була допущена в державнімузичні заклади, навіть в Краснодарську робітничу консерваторію (1927 р.).Не було запроваджено фабричний випуск бандур. Жодний музичний твір, написанийчи оброблений кобзарями, жодний методико-теоретичний посібник не був надрукований,а якщо й побачили світ три частини з п'яти «Школи гри для бандури» ВасиляШевченка, то не на Кубані, а в Москві. Нові конструкції бандур розроблялися нев експериментальних майстернях музичних фабрик, а майстрами-кустарями,концертні костюми шили самі музиканти. Такий стан речей, на жаль, має місце йдосі.
Бандуристи Кубані брали участь в подіях Національної революції1917–1920 років. Донька Петра Макаренка, члена Кубанської Ради, писала, що«Петро Леонтійович, закликаючи козаків для захисту рідного краю, посилав постаницях і бандуристів, які прославляли Запоріжжя і своїх предків – запорозькихкозаків» [26]. Брати Конон, Никін Безщасні та Іван Шеремет у складі тріобандуристів [27], Антін Чорний – як бандурист-соліст виступали для КубанськоїАрмії [28], Федір Діброва та Михайло Теліга – в армії гетьмана ПавлаСкоропадського [29], а потім – Української Народної Республіки [30].
Кобзарів-бандуристів переслідували українофоби. «Білі» й«червоні» немов би змагались у їх винищенні. Але якщо терор перших бувкороткочасним, то терор других розтягнувся на довгі десятиліття: масовірозстріли, голодомори, депортації цілих станиць, репресії 30‑х років малокого з виразників національної ідеї та національного духу залишили в живих.Сучасник тих подій В. Ємець зазначає: «Та червоні москвини, далебі, перевершилибілих. Либонь не буде помилкою повісти, що ті з козаків-бандурників, що не малиможливостей вихопитися з-під московського панування, якщо не були помордовані,то вигинули на півночі Московщини, де загинув і останній Кошовий ВійськаЗапорозького – Петро Кальнишевський» [31].
За наказом А.І. Денікіна в перший день окупаціїКатеринодару (1 березня 1918 року за ст. стилем) було розстрілянобандуриста-підлітка Міняйленка (1904–1918) зі ст. Пашківської, Свирида Сотниченка(1880–1919) [32]. Представники контррозвідки «Добровольчої армії» в одному зготелів Ростова-на-Дону смертельно поранили Миколу Рябовола (1883–1919) – головуКубанської Ради й кобзаря [33]. І це лише епізоди переслідувань.
Прийнято вважати, що смертельного удару кубанському кобзарствузавдала більшовицька репресивно-тоталітарна система. Вона його просторозгромила. Від періоду бурхливого його відродження у перші десятиліття XXсторіччя до початку другої світової війни з бандуристів залишилися в живиходиниці. Решта або була розстріляна, або загинула в концентраційних таборах.
14 грудня 1932 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) та РНКСРСР про хлібозаготівлю в Україні, Північному Кавказі та Західній області.Згідно з цією постановою по всьому Північному Кавказу на російську мовупереводилось діловодство радянських і кооперативних органів, всі українськігазети і журнали (близько 20), листівки, брошури, стінгазети, багатотиражки таінша літературна продукція. Було розпущено (точніше розігнано) українськусекцію письменницької організації. Наказано було провести «деукраїнізацію»кубанської літератури в триденний термін. Були закриті 746 українських шкіл,які діяли на Північному Кавказі [34] (з них 240 – на Кубані), українськевідділення Робфаку ім. Ілліча, українські педагогічні технікуми,Північно-Кавказький педінститут ім. М. Скрипника (в м. Краснодарі). Булозфабриковано справу «Спілки Кубані з Україною». Були розпочаті горезвіснічистки, після яких української інтелігенції у краї майже не лишилося.
В одному з пунктів постанови зазначалося: «…виселити внайкоротший термін до північних районів СРСР зі станиці Полтавської (ПівнічнийКавказ), як найбільш контрреволюційної, всих жителів» (Додамо, що замістьмешканців однієї тоді було виселено люд з півтора десятка станиць). СтаницяПолтавська на Кубані була другим українським культурним центром післяКраснодару. В ній видавалась українська газета, діяв літературний гурток,працював Всеросійський український педагогічний технікум [35]. При ньому діялачисленна активна кобзарська студія, організована і очолювана Кононом Безщасним(до 1931 р.). Студію забезпечували бандурами станичні майстри. Студійцібагато й плідно концертували, переважно – під час літніх і зимових канікул,виїжджаючи на гастролі по краю. Станиця дала й відомих бандуристів-солістівКонона та Никона Безщасних, Костю Лінського (1902–1942) та ін. Подібне кобзарськежиття вирувало й в інших пізніше обезлюднених станицях. Полтавськуперейменували на «Красноармійську» й заселили солдатами-неукраїнцями; Уманську– в «Ленінградську».
Акції терору і репресій проводились під час жахливогоголодомору, про який один з тогочасників зауважував, що лише в станиціКанівській з 18 тисяч жителів померло лютою смертю понад 10 тисяч [36].
З українськими книгами державних бібліотек поступили «геніально»просто – всі вони були спалені в 1933-ому. Та палали по всьому ПівнічномуКавказі не лише книжки з українських державних бібліотек, а й книжки збібліотек приватних. Наприклад, після арешту і розстрілу Григорія МитрофановичаКонцевича (1863–1937) всю його музичну і наукову літературу в кількості 12.846примірників 10 вересня 1939 року було знищено [37].
Подібна доля спіткала й бандури репресованих чи розстрілянихбандуристів. Гетьманську бандуру М. Вереси конфіскували під час арештумайстра (1937). Радянський активіст Трофим Семенний (1898–1989) беручи,очевидно, участь в арештах, забрав дві бандури в майстрів станиці Канівській ізакинув на горище власної хати. Вже після його смерті племінник СеменногоВасиль, який, за словами В. Назаренка, «з тюрми не вилазив за крадіжки»(яке коріння – таке й насіння), одну «порубав та спалив у грубі»; другу сусіді Василя В.І.Крикливому вдалося вихопити з-під сокири й урятувати. Тепер ця бандураприкрашає одну з експозицій районного історико-краєзнавчого музею станиціКанівської.
По Кубані і всьому Північному Кавказу прокотилася хвиляантиукраїнського терору. Під час паспортизації населення в 1930‑х рр.Усіх кубанських українців козацького роду (і не тільки) було записано росіянамибез отримання їхньої згоди. Це була, за визначенням І. Попки, чи не останнясатанинська безкровна акція, яка поставила крапку наднаціональним питанням КавказькоїУкраїни [38].
Нам відомі імена лише деяких кубанськихкобзарів-бандуристів, замордованих московським більшовизмом. Та, на жаль, сотній тисячі імен до нас не дійшли. Першим, як прийнято вважати, розстріляли КирилаКрохмаля (1885–1918) [39]. Федора Діброву, як учасника першої державної капелибандуристів та національного симфонічного оркестру доби Гетьманату, забиваютьна початку 1919 року [40]. Миколу Вереса та Петра Гузія (1903–1937) – уКраснодарі в 1937 р. [41]. Костю Лінського (1902–1942) – під час відступуЧервоної Армії [42]. Никін Безщасний помер на Біломорбалтійській каторзі відвиснаження [43]. Конона Безщасного заарештовували вперше 1931 року. Засудили нап'ять років далеких таборів [44]. 1932 року його родину депортували разом з іншимижителями станиці до Сибіру. Під час війни Конона Петровича «евакуювали» доКазахстану. Все витримав. Помер на рідній Кубані. Зот Діброва попрощався зжиттям на вигнанні в Казахстані [45], Тарас Строкун – бандурист і бандурниймайстер-відбув десятилітній термін ув'язнення і помер в Краснодарі. ДокіяДарнопих та Маркура Кочубея безслідно поглинули енкаведистські нетрі. Старого інемічного М. Богуславського закатували в Краснодарській тюрмі близько 1933року [46].
Для чоловічої капели станиці Канівської 1932–1933 рокистали фатальними. Капела тоді практично припинила свою діяльність. Ще 1931 рокувсіх її 17 учасників енкаведисти вивели в плавні й імітували розстріл. «Ірозбрелись ми після того, – каже Володимир Лазаренко, – як руді миші».Пантелеймон Шемет (1905–1984), рятуючись від голодомору, завербувався наДалекий Схід (до м. Владивосток), батьки його померли [47]. Семен Лазаренко –до Середньої Азії [48]. 1943 року Степан Жарко – керівник капели – бувзаарештований на концерті перед пораненими червоноармійцями. Помирає він уМарійському таборі інвалідів (Красноярський край) [49]. Бандурист Семен Брижпішов у плавні і застрелився напередодні «визволення» краю Червоною Армією[50]. Решта капелян – за винятком П. Шемета та братів Лазаренків (Семена,Володимира, Дмитра) – або померли в голод, або загинули на фронті. Доля декотрихдосі є не з'ясованою.
Відомі імена деяких бандуристів, що з приходом «радянськоївлади» або в період боротьби проти неї залишили рідну Кубань. До Закавказзявиїхав Харитон Вівчаренко, до Києва – Кость Кравченко, до Москви – СаваДіброва, Петро Кузнецов, Сукач, до Аргентини емігрував Антон Чорний, до Франції– Дмитро Крикун, до Чехословаччини – Михайло Теліга. Повернулися П. Кузнецов(помер в м. Гарячий Ключ), М. Теліга (німці розстріляли в Києві). Частина,покалічених і морально, і фізично, доживала віку на рідній землі. МикитіВаравві (1870–1939) на останній стадії туберкульозу вдалося вирватись зсоловецьких лабет смерті й прибитись до рідного куреня. Вдома, у ст.Старомінській, він влітку лежав у кожусі на даху погрібника, надривно кашляв,дивився на сонце й диктував неповнолітньому внукові козацьку думу«Невільницький плач» та історичні пісні. Одна з них – пісня про канальські роботи:
Ой за річкою та й за Синюхою
Та виросла ожина.
Гей, давай, давай, батько, переміни,
Бо, далебі, загинем.
Гей, не річ моя, славні запорожці,
Перемін давати.
Гей, просіть собі, славні запорожці,
У цариці заплати.
Гей, дала, дала славним запорожцям
Та цариця заплату,
Що понабивала на ноги колоди,
Дала в руки лопату.
Що понабивала на ноги кайдани,
Дала в руки лопати.
Гей, що послала на легку роботу
Та канали копати.
Олексій Обабко був педагогом, істориком, одним знайперспективніших бандуристів XX сторіччя. Опанував інструмент в дитячі літа.Закінчив Катеринодарську вчительську семінарію. Вів Другу кобзарську школуМиколи Богуславського. Поринув, як то кажуть, з головою у велике кобзарськевідродження. Але не судилося! Після арешту батька – Петра Івановича (помер в1929 р. в Соловецькій катівні) [51], він призупинив свою діяльність,ставши перед дилемою: або піти слідами батька, або… Зачаївсь, «повісив бандуруна кілочок», і вимушений був включитися в «колгоспне будівництво». Став навітьйого співцем, виступивши в журналі «Путь Северо-Кавказского хлебороба» звеликою статтею про колгоспи. Навчив сина Бориса грати на бандурі. Син, якзауважує Людмила Обабко, «перевершив батька, але прилюдно не виступав». Ще 1912року О. Обабко написав й опублікував «Историю станицы Ахтанизовской».Продиктував журналістові В. Таранусі монолог-спогад про кобзарське відродження («Нарис»,1966, машинопис). З концертною програмою виступав вряди-годи. Нині його бандура(зроблена майстром А.К. Паплинським) перебуває в експозиції Державногомузею театрального, музичного та кіномистецтва України. (Інв. №3075).
Олексієві Чорному всевидюща «влада рад» не подарувалатого «злочину», що він мав щастя бути рідним братом знаменитого бандуристаАнтона Чорного. До останнього, за океан, її руки не дотяглись. Але ОлексійПетрович зник безслідно, мов би й не було його.
Бандурист Михайло Петренко (1882–1967) був великим знавцемукраїнського національного епосу – дум, свого часу – навіть активним йогопропагандистом. Але в своїй автобіографії (1961 р.) він жодним словом необмовився про бандуру – так був нажаханий (І. Варавва від нього записав іпізніше опублікував дві думи) [52]. Михайла Івановича обминув репресивниймолох. Упродовж свого життя він створював музей В.І. Суворова в рідній станиціУсть-Лабінській. Нині від цього музею не лишилося й сліду.
К. Німченка від репресій врятувало «пролетарське походження»(«бедняк»). До того ж, він не брав участі в національно-визвольній боротьбі: вті роки він «гриз граніт науки», навіть закінчив 2 курси Катеринодарської консерваторії(1920 р.) [53].
Гавриш Іван Степанович (1901–1985) – бандурист-педагог,політв'язень. На допитах енкаведисти його били в обличчя, особливо по щелепам,від чого непритомнів. Відливали водою і знову били. Не скоривсь. Не підписавфальшивого обвинувачення. Відбув два терміни ув'язнення (Біломорканал, Колима).Помер від раку щелепи в станиці Канівській.
З відходом у вічність двох останніх знаних кубанськихкобзарів – Івана Гавриша та Семена Лазаренка (1985 р.) зупинилася давнякубанська кобзарська традиція. В кінці 70‑х років XX ст., хоч ірозпочалось друге відродження бандури на Кубані, та воно формувалося на нових,інших засадах: це вже було не індивідуальне, традиційно-історичне, а насампередколективне виконавство, в якому брали участь переважно школярі-дівчатка принавчальних закладах та студіях (міста Геленджик, Краснодар, Сочі, станиціСіверська, Уманська).