Національний університет«Києво-Могилянська академія»
Кафедра культурології
Письмова робота на тему:
«Джаз: еволюція стилю»
Виконала: студентка 3 р. н.,
ФГН, Культурологія,
Зінченко Лілія
Перевірила: Іваненко М. В.
Київ, 2009
План
Вступ
Предтечі джазу: спірічуалс, блюз,регтайм, діксіленд. Ера суїнгу
Бі-боп
Повернення до витоків: соул
Прохолодний джаз
«Нова річ»
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Метою даноїроботи є оглянути еволюцію такого музичного стилю, як джаз, а точніше –становлення джазу в процесі еволюції комплексу підстилів. Таким чином,предметом даного дослідження є еволюція джазового стилю, а об’єктом – історіяджазу.
Перш за все,розглянемо саме тлумачення такого поняття, як джаз, а також обов’язковіскладові цього музичного стилю. Водночас, розглянемо основні непорозуміння, яківиникають під час вивчення історії джазу. Потім, безпосередньо в основнійчастині праці, спробуємо коротко оглянути всі підстилі, які утворюють історіюджазу. Таким чином, зробимо спробу в невеликому обсязі охопити основні етапиеволюції джазового стилю.
Отож, щодовизначення поняття джазу. Дехто вважає всю музику, яка не є класичною, джазом,таким чином зараховуючи джаз, кантрі та вестерн, рок, всю поп-музику та іншітипи музики в одну всеохопну категорію. Звичайно, більшість стилів музики, якізапозичили дещо від джазу, навряд чи можна назвати джазом. Водночас, академіяповинна відрізняти хороший джаз від поганого, так само, як і хорошу класичнумузику від поганої [3;1].
В той час, коливважають джаз танцювальною музикою, а класичну музику – концертною, потрібнозгадати, що в 1940-их рр… джаз, в основному, перестав бути музикою переважнодля танцю. В той же час потрібно зазначити, що двома з найвидатнішихкомпозиторів танцювальної музики були Вольфганг Моцарт та Дж. Штраус [3;2].
І разом з іншими,критик Генрі Плезентс намагався визначити джаз: «Вплив різноманіття музичнихстилів, винайдених у спільнотах темношкірих Нового Орлеану та іншихамериканських міст, у спільнотах темношкірих сільського Півдня, і в спільнотахтемношкірих чи змішаних Карибських островів та деяких інших місць ПівденноїАмерики в перших декадах двадцятого століття був зібраний та відрефлексований упопулярну музику більшої частини цивілізованого світу» [3;2].
Інший дослідник,Жорж Ґершвін, означав джаз як американську фольклорну музику; не одну єдину,але дуже потужну, яка, можливо, перебуває у крові та почуттях американськогонароду більше за інші стилі [3;2].
Також Т. Джероввказав визначені елементи, які загалом можна виокремити в джазі, і яківідрізняють його від інших музичних стилів. Проте ці складові, на його думку,можуть бути неоднаково присутніми у джазовому номері. Цими елементами є джазоваінтерпретація, імпровізація, ритм, синкопа, звуки, пов’язані з джазом, таособливі музичні форми. Лише розуміючи та ідентифікуючи ці складові, яківходять до складу джазу, слухач може удосконалити оцінку та розуміння самогоджазу [3;3-5].
Той же Плезентснаводить широко поширені непорозуміння, пов’язані з визначенням джазу:
1) відмінноюрисою джазу є синкопа, тобто ритмічне відхилення;
2) імпровізаціявирізняє джаз з-поміж інших стилів;
3) джаз неможна грати по нотах;
4) джаз – цемузика темношкірих, і лише ними вона може відтворюватися [3;1].
Тож, уникаючи цихнепорозумінь, можна легше проникнути в суть самого джазу. Звідси наголошують наодному важливому висновку: джаз може бути як написаним (спланованим), так іімпровізованим, і що джаз та імпровізація не є синонімами [3;3]. Тож теперперейдемо безпосередньо до еволюції стилів.
Предтечіджазу: спірічуалс, блюз, регтайм, діксіленд. Ера суїнгу
Історія джазу,звичайно ж, починається з ритму, що прийшов до Америки з Африки. Він зупинивсяу Вест-Індії, потім попрямував двома шляхами: 1) через Мексиканську затоку доНового Орлеану; 2) до Східного узбережжя. Останні схилялися до улюбленихструнних – скрипок, банджо та гітар, в той час як інший вплив, що дійшов черезМіссісіпі до Чикаго, підійшов до форми кларнетів, тромбонів та труб. І потімвсі вони зійшлися, змішалися у Нью-Йорку, в результаті чого і вийшов джаз[2;12].
Як пишеамериканський критик-музикознавець Дж. Уїлсон, колискою джазу був Новий Орлеан,де старі французькі традиції поєдналися з іспанськими звичаями. Саме тут напочатку ХХ ст. набув форми цей новий музичний напрям. Серед вихованців цьогосередовища – Луї Армстронг, Джо «Кінг» Олівер, Беше, брати Додс, «Джемі Ролл»Мортон, Ліон Рапполо, Джиммі Нун, Банк Джонсон, Джордж Льюіс та деякі інші[1;4].
Джаз ставпродуктом унікальної суміші музичних культур різних народів. Він розвинувся умузичний жанр, що найповніше відображав етнічні та національні сподіваннянароду, який населяв територію США. Таким чином, своєрідним двигуном устворенні джазу стали раби, які у другій половині ХІХ століття отримали свободувід рабства. Вони зберігали і плекали мелодію і ритми своїх предків [1;6].
Цей африканськийспадок виражався у тих піснях та імпровізаційних речитативах, які слугувализасобом спілкування під час роботи на полях і, особливо, на «Площі Конго» вНовому Орлеані, де раби проводили півдня щонеділі. Їхні розваги відбувалися підритмічні удари бамбукових палок та барабанів, обтягнених коров’ячою шкурою (т.зв. «бамбулос») [1;6].
Ці африканськінаспіви поклали початок виникненню двох цілком відмінних музичних жанрів звільненихрабів:
· релігійнихпіснеспівів, або «спірічуалс»
· світськоїмузики – блюзів [1;6].
Після закінченнягромадянської війни перед звільненими рабами відкрився широкий музичний світ.Проте все розпочиналося лише зі струнних інструментів. Духові майбутнімвіртуозам пощастило знайти на звалищах серед непотребу, залишеного колишнімисолдатами-музикантами. Проте це була не єдина проблема, з якою зіткнулисямузиканти. Звільнені раби не володіли нотною грамотою. Спершу вони виконувалимарші та релігійні піснеспіви, і лише згодом пробували себе в інших жанрах[1;7].
Проте саме в цихмаршах і гімнах з’явилися «хвилеподібні» ритми, до того не характерні для труб.Саме ці інструменти надали мелодіям «блакитного звучання» — типового для співутемношкірих відхилення від темперації, що й стало характерним для джазу [1;7].
З’явилася ще однаформа музики – регтайм, який називали передвісником джазу [1;7]. Восновному, це була фортепіанна музика, що розвинулася з маршів та «кек-уоку»(синокпійована вільна мелодія і чіткий ритмічний акомпанемент). Професійніпіаністи, в основному темношкірі, виконували складені ними ж фортепіанні«реги». Найвідомішим серед ранніх регтаймів був написаний Скоттом Джопліном підназвою «Maple Leaf Rag». Стиль «рег» проник і в оркестри,які в кінці ХІХ ст. виконували те, що зараз можна вже вважати джазовою музикою[1;7].
Перший джаз-бенд,очевидно, організував перукар і корнетист Бадді Болден, який з 1895-1896 рр.вважався «королем» серед новоорлеанських музикантів. Саме для його оркестру, атакож для інших колективів, що з’являлися в Новому Орлеані (наприклад, «Олімпіябенд», «Кід Оріс Бенд», Ігл-Бенд тощо), стали звичними ансамблеві імпровізації[1;7].
Варто відзначити,що незадовго після появи «чорних» оркестрів почали з’являтися і «білі». Протене все давалося їм так легко. Зокрема, це стосувалося «блакитного»інтонаційного ладу. Для білих значно ближчими були ті відірвані звуки, які взявджаз від регтайму. Їх виконання було більш збудженим та уривчастим, ніж плавнийрозлив музики темношкірих. Так білі музиканти поклали основу тому, що почалиназивати стилем джазу «діксіленд» [1;11].
Важливозазначити, що спочатку джаз вважався музикою для приємного проведення часу. Вінбув танцювальною музикою, а оскільки спочатку його вважали чимось простим івульгарним, то він, відповідно, і асоціювався з чимось дешевим і вульгарним.Це, певною мірою, було пов’язано з тим, що в Новому Орлеані та інших містахСША, де почав укорінюватися джаз, його палкими прихильниками ставали мешканцікварталів з досить сумнівною репутацією. Тут (в Новому Орлеані) цей молодиймузичний жанр процвітав впродовж двох перших десятиліть ХХ ст. у Сторівіллі[1;16].
Наступним етапому розвитку джазу була «ера суїнгу» — період 1936 – початку 2-ї світовоївійни, коли в джазі домінували ансамблі «суїнгу», тобто естрадні оркестривеликого складу, що виконували популярну танцювальну музику та джазовіаранжування у стилі Бенні Ґудмана [1;31].
джаз музичний стиль соул
Бі-боп
Продовженнямрозвитку джазу після ери естрадних джазів був бі-боп. Народився він у 1941 роців гарлемському нічному клубі під назвою «Мінтонс плейхаус». Причетними до цієїподії були Діззі Ґілеспі, Чарлі Крісчіан, Чарлз Паркер і Телоніус Монк [1;38].
Ґілеспі не лишевизначив його музичні форми, але й ввів форму одягу артистів «бопу»: берет,темні окуляри, шарф замість краватки і козляча борідка [1;38].
Отож всіпредставники «бі-бопу» працювали у новому для джазу напрямку, в гармонійних таритмічних відношеннях. Так з’явилися нервові та уривчасті, відмінні своєюдовжиною музичні фрази, які невдовзі і назвали терміном «бі-боп» або просто«боп». У цій назві відчувається наслідування звуків, які особливо часто чулисяу грі музикантів [1;40].
Боп недовгопроцвітав у роки безпосередньо після Другої світової війни. Причиною його успіхубула і широка рекламна кампанія, яку почав Ґілеспі, і сам новий джазовий стиль[1;46].
Незважаючи насвоє нетривале існування, боп двояко вплинув на подальший розвиток джазовоїмузики. По-перше, він відродив малі джаз-бенди і повернув їх туди, звідки їхсвого часу витіснили джази великого складу ери суїнгу. По-друге, він перетворивджаз із музики для танців на музику для слухання [1;46].
До появи бі-бопуджаз із найперших його днів завжди був музикою прикладною – зазвичай під ньоготанцювали, рідше маршували по вулиці, але й це часто закінчувалося танцями. Зприходом бопу джаз порвав з тими ритмами, які танцюристи вважали зручними іприємними. Спочатку боп почав розвивати такий темп, що лише найвідчайдушнішітанцівники могли наздогнати його. Пізніше, в міру формування нового стилю,ритмічна рівномірність була порушена, а темпи змінилися так сильно, що протанці під джаз не могло бути й мови. Отже, з появою бі-бопу джаз повністювідмовився від свого прикладного характеру й оголосив себе концертно-художньоюформою музики [1;46].
Прохолоднийджаз
До 50-тих рр.джаз був розпалом емоцій, виконанням «навиворіт», від самого серця. Проте після50-тих все змінилося. На зміну бі-бопу прийшов прохолодний джаз, джазінтелектуальний, «від голови», джаз, що не цікавився думками публіки, джаз недля танців, а винятково для захопленого слухання. Було встановлено новуспорідненість між джазом і класичною музикою, почалися нові пошуки. Спеціалістиз вищою музичною освітою витіснили неуків-імпровізаторів [1;48].
Відмова відзагальноприйнятих гармоній, нові ритмічні концепції, свобода тональності іритмічної організації, вперше введені бопом, — ось на чому базували музикантипрохолодного джазу свою музику і в чому вони бачили майбутнє. Але навіть і вцьому революційному підході був елемент минулого: соліст знову став королем[1;48].
Одна з відміннихрис прохолодного джазу – відсутність вібрації, що призвела до кришталевоївиразності звучання. Дещо парадоксальним виявилося те, що тільки післязатвердження прохолодного джазу багато хто зрозумів, що «прохолодні» виконавцііснували і тоді, коли джаз вважався «гарячим» [1;50]. В такій манері грав свогочасу Бікс Бейдербеке, трубач, що особливо сильно вплинув на джаз 20-тих рр. Теж можна сказати і про Франкі Тамбауера, партнера Бейдербеке, що грав насаксофоні у тоні ДО, від якого музиканти відмовилися після 20-тих рр. Світлий,прозорий звук, якого добивався Лестер Янг на своєму саксофоні – тенорі, можнавважати його ранньою спробою суперничати з грою Тамбауера на саксофоні у тоні ДО.Янг знаходився серед тих, хто намагався вивести джаз із періоду суїнгу, але самвін не належав до числа музикантів бі-бопу. Як Бейдербеке і Тамбауер, Янгвласне був найбільш раннім артистом «прохолодного» джазу, і його вплив повноюмірою почав відчуватися лише в кінці 40-их рр., коли прохолодний джаз почаввисуватися на перший план [1;50].
Повернення довитоків: соул
Проте ще до появинового стилю джаз почав пошуки в інших напрямах. Якщо свого часу прохолоднийджаз був відомий реакцією на «навіженість» бі-бопу, то зараз у світі джазувідбувається поворот у протилежний бік. Джаз починає повертатися доемоційності, до витоків джазу – до воскресіння почуттєвої канви блюзу. Середпіонерів цього нового руху опинився Горас Сілвер, піаніст, котрий грав з величезноюінтенсивністю, та такий же агресивний його партнер, разом з яким він об’єднавсязгодом в ансамбль «Посланці джазу» [1;55].
Одночасно зповерненням до блюзів починає розвиватися стиль, що сходив до «спірічуалс» — сильний, темпераментний і ритмічний. Із нього вийшла музика, що отримала назву«соул» — душа. Особливих успіхів в області стилю «соул» досяг ансамбльКеннонбола Аддерлі. Безпосередній вплив церковних піснеспівів відчувається уРея Чарлза [1;55].
«Нова річ»
У деякихвідношеннях «нова річ» — це поєднання емоційного змісту старого джазу, зокремаблюзу, з модально-акордовою технікою, розробленою «мислителями» прохолодногоджазу [1;58].
«Нова річ» — цезаклик до свободи вираження, щось таке, чого ще ніколи не було, «якась новаформа» джазової музики. У «новій речі» багато свідомо внесених елементівсхідних та африканських ритмів, що підкреслюють культурний спадок темношкірих[1;60].
В цьому ключіможна сказати, що джаз завжди був музикою вільного стилю. Почуття свободинерозривно з ним пов’язане, воно успадковане, і це проглядається в йогосезонному потязі до імпровізації, що дає кожному музиканту по-своєму виражатисвої почуття. У 20-30-х рр. джаз був своєрідним засобом протесту молоді, щозавжди бунтувала проти старшого покоління, — тобто тим, чим пізніше ставрок-н-рол [1;60].
До початку 60-тихрр. елемент свободи у джазі набув ще глибшого сенсу. Джаз сміливо кинувся увільне експериментування – не рахуючись з такими віковічними традиційнимикомпонентами музики, як тональність, темп і мелодія [1;60].
Перші ознакинових форм музичної свободи, з самого початку зазвичай пов’язані з ідеаломсвободи соціальної, прозвучали у середині 50-тих рр… у творах Чарлі Мінгуса.Першим представником цього ж покоління музикантів був Сесіль Тейлор. Він буводним із перших артистів джазу, що навмисне відмовилися майже від усіхтрадиційних засобів музичного вираження. Наслідуючи Еллінгтона та Мінгуса,Тейлор керувався лише своїми ідеями в області звучання [1;60].
Згодом серед цихпершопрохідців з’явився інший великий, потенційно впливовий музикант: ДжонКолтрейн, саксофоніст-тенорист, що був на початку 60-тих рр… панівною фігуроютого часу, але не в джазі авангардному [1;61].
Саме цей новийстиль, «нова річ» стала основою музикантів-авангардистів, які продовжили свої безкінечніпошуки в музичному колі. Вплив тогочасних джазистів відчувається і насучасниках, які то відтворюють музику не так вже й далекого минулого, тоступають у своє русло з метою віднайти свою звукову естетику.
Висновок
Отже, в данійроботі ми спробували коротко оглянути еволюцію джазового стилю, прослідкуватийого впливи та окреслити основні визначення та підходи до цього явища. Завдякитакій невеликій розвідці можна уникнути основних непорозумінь в оцінці тавизначенні джазу. Тому дана робота може стати корисною кожному, хто лишепочинає знайомитися з цим своєрідним та надзвичайно унікальним музичним стилем,який вартий подальших досліджень.
Використаналітература
1. Уилсон С. Дж.Джаз: истоки, течения, поиски. –
2. Feather L. The Encyclopedia of Jazz. – N.-Y.: Horizon Press, 1955. – 360 p.
3. GerowT. M. Jazz. 7-th Edition. – USA: Wm. C. Brown Publishers, 1992. – 228 p.