/>Зміст
ВСТУП… 2
1. ДЖЕРЕЛА ВИНИКНЕННЯ НАРОДНОГО ТАНЦЮВАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА 3
2. СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО ТАНЦЮ… 7
3. ХАРАКТЕРНИЙ ТА НАРОДНО-СЦЕНІЧНИЙ ТАНЕЦЬ. 12
ВСТУП
Хореографічнемистецтво — один із самих масових і дійових засобів естетичного виховання, якиймає ефективний вплив на всебічний гармонійний розвиток особистості.
Танець- найулюбленіший і найпопулярніший вид самодіяльного мистецтва — сприяєестетичному вихованню і фізичному розвитку дітей. Навчаючись у хореографічнихгуртках, діти знайомляться з мистецтвом хореографії, набувають певнутанцювальну підготовку, розвивають пластичність, вміння красиво рухатися,зміцнюють організм, виправляють деякі фізичні вади
Першітанці древніх часів були далекі від того, що сьогодні позначають цим словом.Вони мали зовсім інше значення. Різноманітними рухами й жестами людинапередавала свої враження від навколишнього світу, вкладаючи в них свій настрій,порухи душі. Вигуки, пісні, пантомімна гра були взаємопов’язані з танцем.
Самже танець завжди, у всі часи був пов’язаний із життям і побутом людей. Томукожен танець відповідає характеру й духу того народу, де він зародився. Узв’язку зі змінами соціального устрою, умов життя змінювались також характер ітематика мистецтва, змінювався і танець. Своїм корінням він глибоко сягаєнародної творчості.
Народившисьу глибині віків, утверджуючись, розвиваючись український фольклорний танецьувібрав у себе місцеві, локальні, лексичні, структурні композиційніособливості, манеру і форму виконання, де він побутував, що вирізняє йогонавіть від однойменних білоруських та російських танців. Усе це є сутністьпоняття “колорит”: колорит національний, локальний.
1. Джерела виникнення народного танцювального мистецтва
Хореографічнемистецтво, як і духовна культура в цілому, тісно пов’язане з історією народу,його традиціями.
Першітанці древніх часів були далекі від того, що сьогодні позначають цим словом.Вони мали зовсім інше значення. Різноманітними рухами й жестами людинапередавала свої враження від навколишнього світу, вкладаючи в них свій настрій,порухи душі. Вигуки, пісні, пантомімна гра були взаємопов’язані з танцем.
Самже танець завжди, у всі часи був пов’язаний із життям і побутом людей. Томукожен танець відповідає характеру й духу того народу, де він зародився. Узв’язку зі змінами соціального устрою, умов життя змінювались також характер ітематика мистецтва, змінювався і танець. Своїм корінням він глибоко сягаєнародної творчості.
Народившисьу глибині віків, утверджуючись, розвиваючись український фольклорний танецьувібрав у себе місцеві, локальні, лексичні, структурні композиційніособливості, манеру і форму виконання, де він побутував, що вирізняє йогонавіть від однойменних білоруських та російських танців. Усе це є сутністьпоняття “колорит”: колорит національний, локальний.
Значнуроль у розвитку, вдосконаленні та популяризації народного танцю відігралоскоморошество, яке виникло в 9-10 ст. У Київській Русі це явище було доситьпоширене й популярне. У ті давні часи скоморохів вважали особами, якихвідзначили боги, а їхнє мистецтво — служінням божеству. Тому в думках їхназивають «віщими», «святими».
Скоморохине лише підтримували традиції виконання танцю, але й додавали багато до йогомалюнку, лексики, удосконалювали техніку виконання, вигадували нові окремірухи, а іноді й цілі танці, вносили яскравий ігровий елемент у виконання. Посуті, скоморохи стали першими професійними виконавцями народного танцю.
Народнийтанець витворювався протягом віків і був тісно пов’язаний із життям народу,його побутом, працею, певним художнім смаком. Танець називають своєріднимлітописом життя не дарма. Народ сам зберігав і розвивав свої танцювальніскарби, передаючи від покоління до покоління форми танців, їх характер і манерувиконання.
Однакв умовах кріпосницького та буржуазного устрою губились і руйнувались цінностідійсно народного мистецтва. У деяких народів унаслідок зубожіння й релігійногогніту національні танці були остаточно втрачені.
Складніпроблеми народної хореографії почали успішно вирішувати наприкінці 40-років 20століття. Ці роки відзначені незвичайним розквітом народної творчості,створенням нового жанру танцювального мистецтва, який отримав назву «ансамбльнародного танцю». Виявившись наймасовішим і найулюбленішим видом мистецтва, вінодразу став популярним у широкого кола глядачів.
У1937 році був створений перший «ансамбль народного танцю». Завдання його булисформульовані його засновником — І.О.Моісєєвим. «Завдання ансамблю, — писаввін, — створити пластичні образи народного танцю, відсіяти все непотрібне ічуже йому, підняти рівень виконавської майстерності народних танців на найвищийхудожній рівень, розвивати та вдосконалювати низку старих танців, а такожтворчо впливати на процес формування народних танців».
Танець- це яскраве, багатобарвне творіння народу, що є емоційним художнім специфічнимвідтворенням його багатовікового життя. Народний танець завжди має яскравовиражену тему та ідею — він завжди змістовний. У танці завжди є драматургічнаоснова й сюжет, узагальнення й конкретні художні образи, які створюють задопомогою різноманітних пластичних і просторових малюнків — побудов.
Танцювальнийобраз може сприйматися як безпосередньо, так і через асоціації. Правдивість,конкретність і художність танцювальних образів визначається їхнім змістом ітанцювальною лексикою, органічним зв’язком із мелодією, її характером, ритмом ітемпом.
Задопомогою образів, танець у специфічній художній формі всіма засобами народноїхореографії виражає й розкриває духовне життя народу, його побут, естетичнісмаки та ідеали. Більшість танців мають характер колективного дійства, і дужечасто їхня композиція допомагає розкриттю змісту. У процесі розвиткусуспільства народний танець набув більш самостійного значення, ставши однією зформ естетичного виховання.
Нам успадок залишився величезний фольклорний танцювальний скарб, і ми повинні нелише зберігати, але й розвивати цей безцінний здобуток, який необхідно знати йвивчати. Фольклорні танці в умовах сьогодення стали великою хореографічноюцінністю, яка має не лише естетичне, але й велике пізнавальне значення як дляучасників художньої самодіяльності та професійних артистів, так і для народувзагалі.
Своєрідноюмовою фольклорні танці відображають історію розвитку країни й наповнюють душукожної людини гордістю за свій народ, викликаючи глибоке почуття патріотизму.
Кожноїісторичної епохи різні народні танці виконувались не так, як попередньої, і цеприродно, бо кожне покоління відображає через танець своє світопочуття, своюкультуру. Тому народний танець завжди є сучасним. І в наш час ми виконуємофольклорний танець з урахуванням сучасного рівня розвитку людини, мимоволідодаючи до нього сучасних фарб.
Ступіньвзаємодії образотворчих і виразних початків в хореографії залежить від того,яка сторона пластичної виразності в системі образотворчо-виразних засобів(танцювальна або пантомімна) домінує при створенні конкретної хореографічноїобразності.
Використовуючиневичерпні можливості пластики людського тіла, хореографія впродовж багатьохстоліть шліфувала і розробляла виразні танцювальні рухи. В результаті цьогоскладного процесу виникла система власне хореографічних рухів, особливахудожньо-виразна мова пластики, що становить творчий матеріал танцювальноїобразності. Відбираючи з невичерпного джерела, якою є народна танцювальнатворчість, характерні виразні рухи, хореографія їх по-новому пластичноосмислює, поетично узагальнює, додає їм необхідну багатозначність і широтувиразу. Виразні рухи лягли в основу класичного танцю, відмінні риси якогопокликані виражати пристрасний людський порив у височінь, активну спрямованістьв незвідане, піднесеність, натхненність. Такий танець виявився здатним породити“душею виконаний політ”, в якому на основі вигостреної танцювальної технікивоєдино зливаються воля, емоція і пристрасть. 2. Становлення українського народного танцю
Будучимистецтвом справді загальнолюдським, доступним без якого-небудь перекладу людямвсіх рас і континентів, танець завжди несе в собі певне національнезабарвлення. Проводячи аналогію з музикою, треба відмітити, що подібно до того,як музичні інтонації, народжені на основі реалістично життєвих інтонаційісторичної епохи, носять яскраво виражений національний характер, так іпластичні танцювальні рухи набувають у того або іншого народу національноїнеповторної характерності.
Мовапластики через свою загальнолюдське почуття зрозуміла і доступна в тому“натуральному” вигляді, в якому її створює народ. Хореографія, як вища форматанцювального мистецтва, увібрала в себе риси національної специфіки, алеступінь співвідношення в ній національного і загальнолюдського має своїособливі закономірності, особливу форму заломлення. Якщо в народному танцінаціональне виявляється більш опукло і наочно, то академічний танець,відмічений духом національної своєрідності вже в значно меншому ступені.
Самедля правдивої реалізації хореографічних образів Гоголь закликав хореографів невідриватися від рідного національного грунту, вбирати його образи ісвітовідчування, мудрість і фантазію, свіжість і глибину, але ніколи незабувати про головне достоїнство істинного художника — силі потужностіхудожнього узагальнення — головної зброї реалістичного створення образу. Тутвсе залежить від самого хореографа: чи буде він бачити в народномутанцювальному мистецтві архаїчне і застигле явище, або навпроти, явище, що розвиваєтьсяразом із зростанням духовної культури всього народу.
Народнийтанець — це душа народу, його краса і велич. Зворушливі, ліричні хороводи,запальні побутові танці, образно-тематичні, сюжетні танці розкривають побут,обряди, традиції, буття волелюбного українського народу.
Завдякисамобутньому таланту українських хореографів В.Верховинця, В.Авраменка,П.Вірського народний танець розвинувся як народно-сценічне мистецтво, увібравшив себе академізм народної хореографії.
Усправжній своїй красі, український танець вперше з’явився на сцені в п’єсіІ.Котляревського «Наталка Полтавка» (1819 р., Полтава). Творці національногокласичного театру М.Кропивницький, М.Старицький, М.Садовський продовжувалирозвивати драматургічні основи, закладені І.Котляревським. Багатобарвний,емоційно-насичений іскрометний і лірико-поетичний танець ставав окрасоюукраїнських спектаклів. Пісні, масові сцени створювали особливий колорит, атанці виконували вже цілі танцювальні групи, що ще виразніше розкривали душуукраїнського народу.
У1906 р. створюється театр М.Садовського, в його виставах танець виступав вже неяк копія життя, а як органічне художнє узагальнення. Партія кожного виконавцябула наповнена емоційністю та індивідуальністю. Так на сцені класичного театрупочалося зародження балетмейстерського мистецтва — перша велич якого — ВасильВерховинець.
Роботимайстра були насичені народно-хореографічними композиціями, різноплановастилістика показувала багатогранність українського танцю.
Верховинецьне тільки вводив народний танець в постановки М.Садовського. а й створюваввистави-дивертисменти, яким дав назву хореографічні вечори.Балетмейстер-фольклорист мав на меті не просто показати красу танцю, а істворити міцну теоретичну основу для розвитку хореографії. Так була написана«Теорія українського народного танцю» — перша систематизована робота.
Гіднимпродовжувачем справи В.Верховинця став його учень В.Авраменко, що продовжувавроботу зі збору та розповсюдження українського народного танцю за кордоном. У1919 р. В.Авраменко разом з О.Кошицем виїхав на гастролі за кордон. І завдякивиступам цих майстрів, країни Західної Європи, Америки та Канади малиможливість познайомитися з високими взірцями української музично-хоровоїкультури та народної хореографії. В.Авраменко в 1929 р. в Нью-Йорку засновуєшколу українського народного танцю, а в 1946 р. видає підручник «Українськінаціональні танці, музика і стрій». В своїй школі В.Авраменко здійснювавпостановки українських танців, в яких і фігури танцю, і хореографічна лексика,і положення рук, і поведінка виконавців у танці, і навіть український костюм — усе цілком і повністю відповідало принципам школи В.Верховинця.
В.Верховинець пропагував український танець у себе на батьківщині, а В.Авраменко- за її межами.
Прагненняі перші паростки, закладені попередниками, дали Україні і світові найвідомішийколектив — Національний заслужений академічний ансамбль танцю України іменіП.Вірського, основною метою якого стало збирання, вивчення та збереженнянаціональних традицій, звичаїв та обрядів українського народу, створення на ційоснові народних танців та нових хореографічних мініатюр і великих полотен ізминулого та сучасного життя українців.
Відомібалетмейстери Павло Вірський та Микола Болотов вперше в Україні об’єдналинавколо себе хореографічний колектив народного танцю.
Організаторомі беззмінним керівником ансамблю з 1955 по 1975 рр. був народний артист СРСР,лауреат Державної премії СРСР, лауреат Державної премії України іменіТ.Шевченка — Павло Вірський.
Навітьважко перелічити всі численні і різноманітні композиції, створені П.Вірським.Ніжна і прозора лірика, натхнена романтика, піднесена героїка, хвилюючапатетика, щедрий і теплий гумор — у кожній з цих емоційних сфер українськоготанцю балетмейстер почуває себе на диво й вільно, майстерно і часом несподіванооригінально відтворюючи ці розмаїті настрої в пластичних композиціях тавізерунках, постійно збагачуючи і розвиваючи багатобарвну мову сценічноїхореографії.
Прагненнядо різноманітності і виразності танцювальної мови, до її постійного збагачення,до більш точного вибору зображальних засобів виникло у творчості балетмейстераяк закономірний результат його невтомних шукань, філософського осмисленняпроблем життя, як результат експериментів по розкриттю складних сучасних тем. Органічнопоєднуючи елементи українського фольклору з класичною пластикою, П.Вірськийстворив якісно нову танцювальну мову — лексику сучасної українськоїнародно-сценічної хореографії.
Образно-танцювальнемистецтво П.Вірського завжди несподіване і яскраве. В його постановках звичні йшироко відомі рухи набувають нового емоційного змісту. Канонічні побудовиквітнуть свіжими візерунками, традиційні — забарвлюються оригінальнимивідтінками, неповторним колоритом.
Українськийтанець для П. Вірського — це величезний світ найрізноманітніших емоційних барв,образів, сюжетів, тем, настроїв, співзвучних нашому героїчному епосу,характерові і духовним багатствам нації.
Ісьогодні викликають захоплення створені Вірським яскраві хореографічнікомпозиції «Ми з України», «Ляльки», «Моряки», «Гопак», «Сестри». Тонкимгумором прикрашені танці «Чумацькі радощі», «Ой під вишнею», «Повзунець»;м’яким ліризмом — «Подоляночка» легким сумом та романтичністю — «про що вербаплаче». Широко відомі героїко-патріотичні полотна — «Запорожці», «Мипам’ятаємо» та інші.
Оригінальніпошуки П.Вірського утвердили узагальнену образність, свідчили про те, як багатосвітлого і несподіваного може відкрити талановитий митець у лексиці такомпозиціях української народної хореографії як майстерно театралізуючифольклор можна по новому осмислити і перетворити національні сценічні традиції.
Ми неможемо забувати імена уславлених майстрів українського танцю, які все своєжиття присвятили служінню та процвітанню народного мистецтва. Це: А.Кривохижа,Клара Балог, В.Петрик, Д.Ластівка, Г.Клоков, Р.Малиновський, О.Гомон,Я.Чуперчук, В.Марущак.
Приємно,що сьогодні продовжує пошуки в українській народній хореографії молодшепокоління і представляє наше мистецтво на всеукраїнських та міжнароднихфестивалях на оглядах. Це: Т.Гузун, М.Гузун, Б.Колногузенко, М.Коломієць,О.Величко та багато цікавих молодих балетмейстерів. 3. Характерний та народно-сценічний танець
хореографічне мистецтво народний танець
Сучаснийрівень розвитку сценічного танцю потребує підготовки висококваліфікованихтехнічних виконавців, які досконало володіють своїм тілом, мають достатнійзапас акторської майстерності, можуть у чіткій пластичній формі передатинаціональні особливості танців різних народів. Вирішальну роль у вихованніартиста всіх згаданих якостей відіграє методично розроблена й глибоко продуманасистема тренування.
Усценічному танці з’явилася низка нових прийомів, прийшли певні рухи, в іншінатомість стали використовувати рідше, тобто відбувається закономірнийпоступовий прогрес.
Сьогоднісценічний танець потребує від виконавця максимальної виразності всіх частинтіла: гнучкості й рухливості корпуса, чіткості й краси малюнку рук, свободи йприродних положень голови, еластичності й гостроти рухів ніг. Тому значне місцепід час тренувань посідають вправи, які, крім тренування ніг, допомагаютьнайбільш повному розвитку всього тіла танцівника.
Усвій час склалося зверхнє ставлення до характерного жанру хореографічногомистецтва, це призвело до того, що був створений всеохоплюючий відшліфованийстоліттями комплекс рухів класичного уроку, але натомість, довгий час неіснувало системи спеціальної підготовки для характерного танцю. Лише в 90-роках19 ст. педагог Петербузської балетної школи О.Ширяєв з власної ініціативизробив спробу створення характерного екзерсису. Ці уроки пізніше ввели в двохстарших класах Петербузської балетної школи, однак на характерне тренуваннядивилися, як на предмет не першочерговий.
УМоскві в 1905 році артисти балетної трупи клопоталися про введення уроківхарактерного танцю, але це прохання так і залишилося без відповіді. І лише в20-роках 20 ст. цю дисципліну включили до програми хореографічних училищ. У цейже період почалися заняття з характерного тренування також у класах удосконаленняартистів балету в театрах.
Новийетап у розвитку та становленні педагогіки характерного танцю презентуєвикладацька діяльність О.Лопухова. У 1939 році він разом з О.Ширяєвим іО.Бочаровим написав підручник «Основи характерного танцю», який став першою усвіті методичною вказівкою з даного предмету. Автори виклали в ньому струнку йперевірену досвідом систему характерного тренування, яка відзначалася логічноюпослідовністю вправ і доцільним добором рухів.
Приводомдля створення підручника став досвід найстарішого педагога характерного танцюзаслуженого артиста О.Ширяєва, який віддавна займався замальовками танцювальнихрухів характерного жанру. Як зазначають автори цієї книги: «Саме ці замальовкиі наштовхнули нас на думку систематизувати знання й спостереження, якінакопичувались у нас протягом артистичної та педагогічної діяльності, закріпитиїх у формі підручника, нагальна потреба в якому відчувається дуже гостро…
Проходячикурс характерного танцю, учень тренує все своє тіло, розвиває його артистичнуємкість Готовність у будь-яку хвилину і з однаковим успіхом виконати свійтанець… Система регулярного фізичного й танцювального тренування, навітьметодично недосконала, завжди будуть продуктивніші за випадкові «натаскування»та «зазубрювання» окремих рухів характерного танцю. Можливості виконавця, якийпройшов курс характерного танцю, — практично невичерпні».
«Характернийтанець» — це вид сценічного танцю. У вихідному значенні (16-17 ст.) йому булапритаманна найбільша кількість характеристичних рис, як елементів жанрового,побутового образу. Після новеррівських реформ значення його стало змінюватися,а в 19 ст. цей термін стали застосовувати до сценічних обробок народних танців.Процес цей досяг апогею в 30-50 роках 19 ст., у пору романтичного балету, наприкладу виставах Ж.Перро, в яких приділялася велика увага національному колориту.Поступово вимальовувалась академічна форма окремих національних танців. Навідміну від танцю народного, в його основі лежать прийоми професійної класичноїтанцювальної системи.
Відтодісклалося те розуміння терміну «характерний танець», яке збереглося й досьогодні: це або національний танець, відповідно оброблений згідно з вимогамисцени, або танець, що несе в собі «характеристичне начало»: матроський танець,руський, польський і так далі.
Характернітанці, завдяки виключній увазі балетмейстерів до народного мистецтва, посілиодне з перших місць у низці виражальних засобів балетної вистави.
Звідсивипливає, що «характерний танець» не є чисто народним танцем у його первісномузначенні а він є синтезом народних рухів, забарвлених манерою та специфікоюкласичної виконавської школи.
«Народнийтанець» — це один з найдавніших видів фольклору. Його тісний зв’язок із життямнароду, що виявився ще в первісному суспільстві, триває протягом усієї історіїлюдства. Це танець створений народом і поширений у побуті, який виконувався,скажімо так, «для себе».
Поняттяж «народно-сценічний танець» з’являється з тої миті, коли народні танці почаливиконувати не для самих виконавців, а для глядачів, тобто народний танецьзійшов на сцену. Виконавцями його спочатку були любителі, а згодомпрофесіонали.
Узв’язку з розвитком народного хореографічного мистецтва та з появою нової формихореографічної професійної виконавської майстерності — «ансамблю народноготанцю», термін народно-сценічний набуває дещо іншого специфічного забарвлення,тобто він стає більш професійним і з’являється тенденція до академізму (більшвиворотне положення ніг, сильніше натягнутий носок, особлива увага приділяєтьсярукам, корпусу, голові, збільшенню амплітуди виконання рухів, більш високийрівень артистизму і т.д.).
Формав хореографічному мистецтві виступає як система образотворчо-виразних засобів іхудожніх прийомів, покликана утілювати і виражати духовну суть змісту. Форма — це те, що «чутно і видно в хореографічному творі», то що «пестить вухо» і«радує око». Форма є носієм художньо-естетичних якостей хореографічного твору.Вона існує для втілення змісту, для донесення його до глядачів». Це загальневизначення змісту форми хореографічного твору. Музично-танцювальна форма навідміну від змістовної форми характеризується абсолютно конкретнимипараметрами, має чітко помітні матеріальні властивості і якості.
Структуразмістовної форми народно-сценічного хореографічного твору складається з трьохосновних компонентів — образної картини дії, що відбувається на сцені, музично- танцювального тексту і композиції.
Коженз цих компонентів складається з конкретних складових. Так, образну картинухореографічної дії, що відбувається на сцені, складають окремі художньо-образнідеталі, кожна з яких має абсолютно конкретні контури і параметри.Музично-танцювальний текст, будучи матеріальним втіленням художньо-образнихдеталей, складається теж з конкретних елементів танцювальної мови, що виконуютьсяпід конкретну музику. Нарешті, все це — художньо-образні деталі. Елементимузичного тексту (все, що чується і бачиться в творі) — композиційнорозташовується в абсолютно конкретному чітко помітному порядку.
Будь-якийтвір української народної хореографії має свою конкретну композиційну форму(свою виразно помітну в часі і в просторі художню організацію, свою абсолютнопевну зовнішність). Додаткове визначення форми (як «музично-танцювальне») маєуточнююче значення. Воно теж необхідне, оскільки мова йде про художнюорганізацію музично-танцювального матеріалу в рамках конкретної композиційноїформи.
Малюноктанцю — це не тільки суха “геометрія”, а й асоціативний художньо — образнийелемент. Скажімо, в українських танцях “Вихор”, “Вітерець” ми начебто відчуваємо,шалений порив вітру.
У“Заметілі”, “Метелиці” малюнки нагадують снігові заметілі, віхоли, хурделиці,кучугури снігу. Українська “Метелиця” відрізняється від російської чибілоруської. Наприклад, білоруси танцюють “Метелицю” з рушниками, імітуючизаметіль (цікаву обробку фольклорного танцю зробив білоруський балетмейстер А.Рибальченко). У танці “Очерет” ми нібито бачимо очерет сухої погоди,відчуваємо, як вітер під час бурі тне його до землі. У “Запорозькому козаку”відтворено атмосферу бою, у полтавському танці “Коша” показується будуваннякоші і т.д.
Національнийколорит лексики та композиції не викликає заперечень, проте існує ще йлокальний колорит, притаманний лише певній місцевості, району — ледь помітнірухи, положення рук, оригінальні трясучки, крутки, своєрідна посадка наповзунці, присядка, темпоритм виконання руху, ритмічний малюнок дрібушок,вибиванців, плескачиків, характерні малюнки, на яких робиться акцент т. ін.Досить згадати фольклорну “Дев’ятку”, яку “відкрив” дослідник українського ганцюА.Гуменюк. У ній хлопці ледь притупцьовують підошвою по підлозі і виконують“дрібушечки”, наче розмовляють з дівчатами. Оригінальне виконання дівчатами і“потрійного танцювального кроку”. Все це у поєднанні з манерою, якої виконавцідотримуються з першого виходу до кінця танцю, створює неповторний колорит цьоготанцювального фольклорного твору. Мабуть, саме це й наштовхнуло П.Вірського навнесення (за сценічної обробки) “Дев’ятки” до репертуару Державного заслуженогоакадемічного ансамблю танцю УССР.
Відтак,навіть у межах однієї країни, області маємо безліч варіантів одного руху,малюнку тощо. Ось чому багатство змісту, різноманітність форми, оригінальністьлексики, композиції, красу супроводу, костюма не можна нівелювати, підводитипід одну схему. Це першорядне завдання майстрів сучасної сценічної хореографії.Уже йшлося про те, що у танцях — гуцулів, лемків, бойків — багато спільного укомпозиційній структурі, прийомах (але не в манері!) виконання. Водночас цірайони, розміщені відносно близько, мають багато свого у манері виконаннярухів, їхній морфологічній інструкції, метроритмічній структурі.
Хореографічномумистецтву, як і іншим видам мистецтв, властива певна структура функцій, якаінтегрально характеризує його характер і напрям дії на людину, на йогосуспільне життя.
Існуванняукраїнської народної хореографії, як виду мистецтва, пов’язано з реалізацієюсаме естетичних запитів. Окрім естетичної функції українська народнахореографія виконує і інші соціально значущі функції: комунікативну,інтегруючу, регулятивну, інформативну, евристичну, розважальну. Всі вони тісновзаємозв’язані і переплетені між собою і впливають на людей комплексно.
Сукупністьобразотворчо-виразних засобів і художніх прийомів для виразу емоційно-образногомиру, змістовної форми твору треба розуміти як «поетичну систему».
Поетичнасистема показує образну дійсність хореографічного твору, ідейне і емоційнезабарвлення і оцінку. Вона складається з двох взаємозв’язаних і взаємозалежнихсторін: а) зовнішньою (художня форма, матеріал, образна картина дії, щовідбувається на сцені, музично-танцювальний текст, драматургічна композиція,особливості виконання); б) внутрішньою (духовний зміст, естетично значущий,емоційно-образний мир). Єдність зовнішньої сторони визначається єдністювнутрішньої, художньої форми і духовного змісту.
Сучаснаукраїнська народно-сценічна хореографія постійно розвивається, збагачуєтьсяновими темами, новою пластикою. Ускладнюється композиція народно-сценічниххореографічних творів, загострюється форма їх сценічної подачі. За останніпівстоліття, завдяки творчості балетмейстерів, з’явилися такі композиційні(музично-танцювальні) форми, як «хореографічна сюїта», «хореографічнакартинка», «вокально-хореографічна композиція» та інші.
ВИСНОВКИ
Сучаснепрагнення до духовного відродження та гуманізації культури нерозривно пов’язанеіз зверненням до культурної спадщини і усвідомленням духовних традиційукраїнського народу.
Українськийтанець завжди посідав провідне місце в репертуарі творчих колективів і бувмірилом популярності і визнання їх у народі. Це визнання — не відкриванняУкраїни, це ствердження нашого народу з його самобутньою глибинною культурою,яка у своїх витоках має багато спільного із культурами інших народів — бо вона,воістину, народна і зрозуміла всім.
Ті величезнідуховні багатства, що містить наш фольклор, звичаї, обряди і нині є традиційнимпідґрунтям нової національної культури. Звертатися до етнічних витоків неозначає повертатися. Йдеться про надбудову, збагачення минулого, витвір нового.У нашого народу є власне культурне надбання, яке ми повинні зберігати ізбагачувати.
Обов’язкомнашого часу є і надалі сплітати вінок нашої української культури, вплітаючитуди квітки чарівних народних танків, щоб міцно з’єднували ланцюг нашогородоводу.