Міністерство освіти та науки України
Рівненський державний гуманітарнийуніверситет
Кафедра бібліотекознавства ібібліографії
РЕФЕРАТ на тему:
Бібліотекознавці України (період до1917 року)
Дисципліна «Загальнебібліотекознавство»
Підготувала:
Студентка І курсу
Спеціальність ББК
Факультет післядипломної освіти
Олейніченко Н.О.
Рівне-2011
Зміст
Вступ
1. Сірополко Степан Онисимович –сподвижник українського бібліотекознавства
2. Найвидатніша просвітителькаХ.Д.Алчевська
3. Дмитро Іванович Багалій
4. Хавкіна Любов Борисівна засновникперших бібліотечних курсів
5. Рубинський Костянтин Іванович — геніальний бібліотекознавець
6. Арсеній Іванович Маркевич — засновник кримознавчої бібліографії
7. Автор «Бібліографічного покажчиканової української літератури» — Комаров Михайло Федорович
8. Іван Омелянович Левицький –бібліограф західноукраїнських видань
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Розвитокукраїнського бібліотекознавства в кінці ХІХ на початку ХХ сторіччяхарактеризується активізацією досліджень історичного, теоретико-методологічногонапрямів, серед яких значне місце посідає вивчення видатних бібліотекознавцівта бібліографів того часу.
Останнім часомсклалися сприятливі умови для дослідження ролі бібліотекознавців у формуваннітієї чи іншої галузі знання. Сьогодні є багато можливостей для вивчення таузагальнення внеску Д.І.Багалія, Х.Д.Алчевської, Л.Б.Хавкіної,, К.І.Рубинського,інших вчених у вітчизняне та світове бібліотекознавство.
Харків здавна буввідомий не лише своєю розвиненою промисловістю, наукою та культурою, а й видатнимиособами, котрі тут жили і працювали в різні історичні періоди.
В останній чвертіXIX ст. у Харкові склалися сприятливі умови для організації загальнодоступноїбібліотеки. Найкращі представники прогресивної громадськості взяли активнуучасть у відкритті книгозбірні.
Серед фундаторівХарківської громадської бібліотеки, організованої у 1886р., були Д.І.Багалій,О.О.Гурський, Б.Г.Філімонов, Х.Д.Алчевська та інші видатні вчені та громадськідіячі.
Микола ПетровичБаллін видатний бібліотечний діяч зробив значний внесок у заснуванніХарківського товариства грамотності та створенні публічних бібліотек тачиталень у Східній Україні. Разом з товаришами організував катеринославськийжурнал «Новоросійський літопис» в Одесі. Він був видатним діячем просвітником, якийрозгортав видавничу діяльність як органічну складову розвитку народної освіти,національної культури, багато і самовіддано працював й цій галузі. Хоча багатойого планів і проектів не було здійснено, його діяльність залишила помітнийслід в історії просвітницького руху.
Варто згадатиім’я видатного діяча української історичної науки, засновника кримознавчоїбібліографії, відомого бібліографа Арсенія Івановича Маркевича.
Також на півдніукраїнських земель в Одесі працював над бібліографією творів Т.Г. Шевченка талітературою про нього, Михайло Комаров.
Краєзнавча бібліографіяГаличини поповнилася бібліографічною працею І.О. Левицького«Галицько-руська бібліографія за роки 1772-1800». Друга половина ХІХст. — початок ХХ ст. (1851-1918) – характеризується тим, що в галицькому краївиникають культурно-освітні товариства: «Галицько-руська матиця»,«Просвіта», «Літературне товариство імені Шевченка» та інш.
З’являється цілийряд окремо виданих краєзнавчих бібліографічних посібників відомихзахідноукраїнських бібліографів, краєзнавців, істориків: І.О. Левицького, І.Я.Франка, Я.Ф. Головацького, І.Т. Калиновича, Є.-Ю. Пеленського.
У 1892 р. вийшоввеликий бібліографічний огляд «Галицьке краєзнавство», підготовленийІ.Я. Франком (1856-1916). В ньому наводяться роботи діячів з природознавчої,етнографічної та історичної тематики, аналізуються деякі з них.
В 1865 р. Я.Ф.Головацьким (1814-1888) було підготовлено короткий огляд бібліографічних робітзахідноєвропейських та слов'янських авторів, у якому він поставив питання простворення повної бібліографії західноукраїнської літератури. Бібліографічнадіяльність Я.Ф. Головацького мала позитивний вплив на розвиток краєзнавчоїбібліографії в Галичині.
Варто відзначитибібліографа і книгознавця з Конотопа Степана Івановича Пономарьова (1828-1913), який впродовж довголітнього життя співпрацював у більше ніж 50-ти періодичнихвиданнях, зокрема: «Отечественных записках», «Киевской старине», «Киевлянине»,«Современнике» та інших. Реалізувавши свою мрію — паломництво до Святої Землі,Палестини, написав капітальну бібліографічну монографію «Иерусалим и Палестинав русской литературе, науке, живописи, переводах». За дорученням Російської Академіїнаук вчений брав участь у складанні бібліографії до творів М.Ломоносова,М.Некрасова, О.Пушкіна та інших. Багато бібліографічних, історико-літературнихробіт було присвячено українським діячам.
Настав час більш ґрунтовноїта об’єктивної оцінки наукової літературної та педагогічної спадщини діячівкультури. Сьогодні вони потребують систематизації, збільшення тиражу,активнішого впровадження у бібліотечну практику, студентську аудиторію.
Зараз багато зтого, що говорили, писали, домагалися бібліотекознавці та бібліографи того часузнаходить шляхи реалізації. Більш демократичним стає процес розвитку бібліотекв Україні. Видаються путівники, спеціальні довідники про бібліотеки. Їх роботапропагується на сторінках професійної преси, зростає роль міжнароднихбібліотечно-бібліографічних організацій (ФІД, ІФЛА, ІСО, БАЄ тощо). Всі ціпитання завжди були в центрі уваги бібліотечної науки.
1. СірополкоСтепан Онисимович – сподвижник українського бібліотекознавства
Сірополко СтепанОнисимович (1872-1959) – визначний український книгознавець, бібліотекознавець,культуролог, журналіст, педагог, з листопада 1917 по липень 1919 р. жив іпрацював у приміщенні книгозбірні; дуже часто дарував свої друковані твори.Зібрані вченим унікальні приватна бібліотека та архів довгий час зберігала уПразі його дочка – професор педагогіки Олександра Сірополко. За її заповітом, у1997 р. зібрання С.Сірополка (4709 од.) поповнило фонди НПБ України.
Народився СтепанОнисимович 15 серпня 1872 року в селі Обичів, Прилуцького повіту на Полтавщині(тепер Чернігівська область).
ЗакінчивПрилуцьку гімназію, а в 1897 р. — правничий факультет Московськогоуніверситету. Просвітницьку діяльність розпочав завідувачем відділу народноїосвіти спочатку Тульської, а потім Московської губернських земських управ.Редагував журнали «Педагогический листок», «Украинская жизнь»,«Народное образование», викладав у Народному університеті ім. Л.А.Шанявського, був членом Державного комітету народної освіти у Петербурзі[11].
Як учений, СтепанОнисимович керує роботою бібліотечно-архівного відділу Міністерства народноїосвіти, який формував державну політику в галузі бібліотечного будівництва. Урозробленій Сірополком до 1-го Всеукраїнського з'їзду бібліотекарів програмібули накреслені головні напрями бібліотечної політики молодої держави —заснування Національної бібліотеки та Книжкової палати, розвиток тавпорядкування бібліотечної мережі тощо. Особлива увага приділялася правовому йматеріальному стану бібліотекаря, фаховій підготовці, а також утвореннюоб'єднань, спілок, проведенню з'їздів, що сприяло б запровадженню демократичнихзасад у бібліотечній справі. Програма відповідала загальноєвропейськомупроцесу, будівництву національної позашкільної освіти.
Коли ДиректоріяУНР через наступ більшовиків змушена була переїхати до Кам'янця-Подільського(1919), С. Сірополко викладав у державному Українському університеті й водночасбув директором бібліотеки цього навчального закладу. Завдяки його діяльностібібліотека швидко стала однією з кращих книгозбірень періоду українськоїреволюції.
Після поразкивизвольних змагань, у 1920-му, С. Сірополко разом з урядом УНР мусив покинутирідну землю. В екзилі він виконував обов'язки товариша (заступника) міністранародної освіти, залишаючись в уряді УНР до кінця 1924 р. Активно працював самй об'єднував свідомих й відданих своїй справі культурно-освітніх діячів. Значноюмірою діяльність С. Сірополка в цей час сприяла налагоджуванню книгодрукуванняу таборах інтернованих, що з часом дозволило забезпечити українськими книгамитабори у Вадовицях, Каліші, Ланцуті, Стрілкові, Щепіорні та ін. [25]
Найбільшґрунтовною його працею цієї доби вважають «Короткий курсбібліотекознавства. Історія. Теорія і практика бібліотечної справи»(Львів, 1924). В основу книги покладено лекції, прочитані автором у КиївськомуФребелівському інституті та на курсах з підготовки діячів позашкільної освіти у1917-1918 рр. Вона містить найважливіші відомості з історії бібліотечної справисвіту та України, організації й техніки; висвітлюються особливості бібліотечноїпрофесії, простежується розвиток бібліотекознавчої лексики та термінології.
Більшістьпринципів діяльності бібліотек, викладених С.Сірополком в підручнику, невтратили актуальності й до сьогодні. Наприклад, автор чітко формулює головнізасади, яких мають дотримуватись народні, а зараз публічні бібліотеки в процесікомплектування, зокрема:
1) враховуватипопит, думку читачів і ступінь їх підготовки;
2) при формуванніфонду уникати будь-якої однобічної політичної, національної та релігійноїорієнтації: бібліотека «… повинна по змозі задовольняти різні напрями йпогляди читачів, дбаючи про те, щоб кожна літературна, наукова, філософська таінша течія знайшла собі місце в бібліотеці, як вона найшла собі місце в житті»[10];
3) «говоритинароду правду і лише правду. Ніякого затемнення, ніякого накручування в цей абоінший бік, хоч би політична потреба хвилі вимагала прихилення світогляду.Девізою нашою повинно бути в тім напрямі незабутні ніколи слова М. Драгоманова«Неправда — не просвіта!»[10];
4) найбільшаувага — підростаючому поколінню, яке повинне мати вільний доступ до шедеврівсвітового письменства у перекладі рідною мовою;
5) пріоритетнемісце у фонді має належати художній літературі.
У підручнику«Короткий курс бібліотекознавства. Історія, теорія та практика бібліотечноїсправи» С.Сірополко відзначає, що високу оцінку книзі на той час давали крімбібліотекарів ще й вітчизняні вчені, філософи, видатні представники українськоїлітератури та публіцистики: Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш та інші.[12]
Ця праця сталапершим українським підручником з бібліотекознавства, що було підставою для обранняС. Сірополка Почесним членом товариства «Просвіта» у Львові. Наеміграції Степан Онисимович не втрачав духовної єдності з Батьківщиною,ретельно опрацьовував потрібні йому за фахом українські друки, відзначаючинайвагоміші з них рецензіями.
На початку 1925р. С.Сірополко переїздить до Чехословаччини, де розпочинає працю в освітніхустановах й здійснює наукові дослідження, що тривали до 1959 р. Десятки йогостатей, присвячених проблемам шкільництва, з'являються в українських журналах,часописах, календарях, зокрема таких, як «Шлях виховання і навчання»,«Бібліотечний порадник», «Книжка», «Книголюб»,«Наша культура»тощо.
Важливим напрямомнаукової діяльності подвижника було вивчення українського радянськогокнижкового руху та бібліології. Аналіз даних щодо складу фонду публічнихбібліотек за мовами у 1928 р. показав, що українізація бібліотек не досягланавіть того розвитку, при якому відсоткові українського книжкового фондудорівнював би також відсоток російських книжок. У цілому ж бібліотечна справа, надумку С. Сірополка, додержувалась невластивого їй напряму через підпорядкуваннязагальної освіти «політосвіті».[25]
ДіяльністьСтепана Сірополка не обмежувалася освітою, педагогікою, бібліотечною справою.Він працював у галузі журналістики і книгознавства. Обирався головою Спілкиукраїнських журналістів та письменників на чужині. Був активним членомУкраїнського історико-філологічного товариства, Комітету допомоги голодним вУкраїні. Брав активну участь у діяльності гуртка приятелів українського пласту,був багатолітнім членом управи і секретарем «Музею визвольної боротьбиУкраїни» у Празі, а також почесним членом наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові.
2. Найвидатнішапросвітителька Х.Д.Алчевська
ХристинаДанилівна Алчевська, у дівоцтві Журавльова, народилася 16 квітня 1841 р. в м.Борзна Чернігівської губернії у дворянській родині. Батько – Д. Журавльов –викладач міського училища, мати – дочка героя війни 1812 р. генерала Вуїча.Освіту здобула самотужки. Юність вона провела в Курську, куди переїхала їїродина. Тут, навчаючи письма селянських дітей, уперше випробувала свої сили наниві народної освіти. Вона з дитинства мріяла стати вчителькою, але отриматипрофесійну освіту їй не вдалося.
В часиреволюційної ситуації 60-х рр. ХІХ ст. під псевдонімом “Українка” листувалася зросійським революціонером – демократом О.Герценом, один з її листів надрукованов його часопису “Колокол”. У 1862 році Христина Данилівна одружилася з відомимпідприємцем і меценатом Олексієм Алчевським і переїхала до Харкова. Тут молодажінка стала активним членом товариства “Громада”, діячі якого ставили передсобою мету відновити єдність інтелігенції з народом, сприяти народномупросвітництву[24].
ХристинаДанилівна склала іспит на право викладати і у 1862 році заснувала приватнубезплатну недільну школу для жінок. З 1862 до 1870 р. школа існуваланелегально, заняття відбувалися вдома у Алчевської.
Потім школазнаходилася у приміщенні початкового училища, а в 1896 році за проектомА.Н.Бекетова для школи збудували власну споруду у Мироносицькому провулку –нині вул. Раднаркомівська, 9. Будинок вартістю 50 тис. руб. – єдине власне(тобто таке, що належало школі) приміщення серед усіх недільних шкіл Російськоїімперії. Школа проіснувала до 1919 року. Христина Данилівна працювала зколективом педагогів – сподвижників. Безплатно викладали понад 100 учителів(серед яких – видатні учені Д.І.Багалій, В.Я.Данилевський). [7]
Унікальним явищему діяльності Харківської приватної жіночої недільної школи став музей наочнихпосібників (таблиць, картин, альбомів, історичних та географічних карт,манекенів, чучел тощо) – єдиний у своєму роді, якого не мала жодна початковашкола Російської імперії. У 1896 р. музей налічував 434 експонати, причому,були посібники, спеціально виготовлені для цього музею. [9]
Алчевська булаоднією із засновників Харківського товариства поширення в народі грамотності,а також Першої безплатної народної бібліотеки-читальні.
Поряд зпросвітницькою, Христина Данилівна займається бібліографічною діяльністю. Зініціативи Алчевської та під її керівництвом було видано тритомнийрекомендаційний покажчик книг “Что читать народу?” (1884–1906), який навиставках в Антверпені, Чикаго і Парижі отримав найвищі нагороди. У ньому понад4 тис. рецензій, відгуків, анотацій близько 80 авторів (учителів, викладачів,професорів і просто читачів) на твори зарубіжної, російської та українськоїлітератури. Сама Алчевська написала 1150 анотацій. Авторський колектив на чоліз нею підготував також 3-томний посібник “Книга взрослых” (1899–1900), щопротягом 1899–1917 рр. витримав 40 видань. Вона – авторка мемуарів“Передуманное и пережитое” (1912), методичних статей з навчання дорослих,укладач “Каталога книг” та “Програм викладання у недільних школах”. Друкувалаоповідання в журналі “Детское чтение”.[15]
В садибіАлчевських у Харкові (тепер будинок Центру громадських зв’язків) у 1899 році зініціативи Христини Данилівни було встановлено перший у світі пам’ятникКобзареві – Тарасу Шевченку (скульптор академік В. Беклемішев).
3. ДмитроІванович Багалій
Видатний учений –історик і громадський діяч Дмитро Іванович Багалій посідає почесне місце навершині української історичної науки кінця ХІХ– першої третини ХХ ст, авторблизько 400 наукових досліджень, навчальних та популярних праць. Значну рольвідіграв Д.І.Багалій у розвитку бібліотечної справи України табібліотекознавства. На межі двох століть (з 1893 по 1906 рр.) Дмитро Івановичочолював Харківську громадську бібліотеку, опікувався справами бібліотекиХарківського університету як ректор цього навчального закладу. Він був одним ізфундаторів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського [3]. Першимдослідником внеску Д.І.Багалія у розвиток бібліотечної справи бувК.І.Рубинський, бібліотекар Харківського університету, бібліотекознавець.У 1910р., коли громадськість Харкова відзначила тридцятиріччя наукової тапедагогічної діяльності Дмитра Івановича Багалія, К.І.Рубинський виступив назасіданні історико-філологічного товариства, присвяченого цій події, зповідомленням «Значение Д.И.Багалея в истории библиотечного дела». Уньому було висвітлено неоціненний внесок вченого у розвиток бібліотечної справиі бібліографії, визначено його роль у становленні Харківської громадськоїбібліотеки, в історії бібліотеки Харківського університету. [4]
Але вернемося довитоків, до формування світогляду відомого вченого.
Дмитро ІвановичБагалій народився 26 жовтня (7 листопада) 1857 р. в м. Києві. У 1876 роцізакінчив 2-гу Київську гімназію із золотою медаллю. З 1876 до 1880 року.навчався на історичному відділі історико-філологічного факультету Київськогоуніверситету Св. Володимира, по закінчення якого був залишений при Київськомууніверситеті стипендіатом для підготовки до професорського звання з російськоїісторії. У 1883 р. Д.І.Багалія обрано штатним доцентом кафедри російськоїісторії в Харківському університеті. З цього року він завідує Харківськимісторичним архівом та вступив до історико-філологічного товариства приХарківському університеті. У 1887 році захистив дисертацію на здобуття вченогоступеня доктора наук (у Московському університеті), його призначеноекстраординарним, у 1889 р. – ординарним, а в 1908 – заслуженим професором. З1906 до 1911р. Д.І. Багалій був ректором Харківського університету.
У 1889 р. обранийчленом правління Харківської громадської бібліотеки. З 1893 до 1906 рр.обирався головою правління цієї ж бібліотеки.
У 1891 -1904 рр.очолював видавничий комітет Харківського товариства грамотності. [24]
У 1906, 1911–1914рр. був виборним членом Державної Ради. У 1918 р. затверджений дійсним членомзаснованої Української Академії наук, головою історико-філологічного відділу.1919 р. – головний редактор редакції видань історико- філологічного відділу АНУРСР, голова бібліотеки відділу. У 1919 р. Д.І.Багалій входить до складуТимчасового комітету для заснування Всенародної (Національної) БібліотекиУкраїни.
1920 р.Д.І.Багалій – декан Академії теоретичних знань у Харкові. 1921 — 1927 рр. –професор історії України в Харківському інституті народної освіти, 1922 — 1929рр. голова Харківської науково-дослідної кафедри історії України, з 1923 до1924 рр. – керівник Центрального архівного управління УРСР, 1926 -1932 рр. –перший директор Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка, 1930 р. – першийдиректор науково-дослідного інституту історії України.
Д.І.Багалій іХарківська громадська бібліотека
У 1889 роціДмитра Івановича обрано членом Правління ХГБ, незмінним головою якого був з1893 до 1906 р… Своїм виключним становищем серед подібних бібліотек Російськоїімперії ХГБ перш за все зобов'язана саме Д.І.Багалію. Він досконало вивчав станбібліотечної справи за кордоном, зокрема в Англії та США, і все найкраще зпрактики іноземних колег втілював у роботу Бібліотеки.
Погляди вченогона організацію бібліотечної справи викладено у таких працях: «Опросветительном значении Харьковской общественной библиотеки», «Речьпри открытии нового здания Харьковской общественной библиотеки»,«Речь при открытии филиального отделения ХОБ», «Харківськагромадська бібліотека як тип наукової і загальнопросвітньої обласноїбібліотеки».
У записці «Озадачах Харьковской общественной библиотеки”, де відтворено його кредо стосовноролі й місця бібліотеки в суспільстві, Багалій висуває тезу, якою можнакеруватися й сьогодні:
»… Неследует, и не возможно превращать нашу Библиотеку в какое-то воспитательноезаведение, преследующее хотя и хорошие, но узкие, а потому и партийные цели,если она хочет остаться Библиотекою общественною не только по способу своегоуправления, но и по своей задаче, которая должна состоять в возможно широкомудовлетворении книжных потребностей всего харьковского общества". [6]
Висловлюючи думкупро необхідність одержання ХГБ обов'язкового примірника всіх книг, що видаютьсяна терені Росії російською мовою, він сподівається, що бібліотека перетворитьсяна центральне обласне книгосховище.
Істотною статтеюзабезпечення існування бібліотеки були благодійні пожертвування. Списокдоброчинників очолював Багалій. У 1886 р., коли тільки-но було відкритобібліотеку, він подарував 88 книг з питань історії. Не припиняв робити дарункий надалі. Цими виданнями з автографами та дарчими написами вченого пишаєтьсяХДНБ ім. В.Г.Короленка і сьогодні.
Саме Д.І.Багалійпорушує питання про необхідність власного приміщення для бібліотеки. Щобпривернути увагу громадськості до цієї проблеми, він виступає на зборахПравління, у місцевій пресі, видає брошуру «О необходимости постройки домадля Харьковской общественной библиотеки».
ПередМіністерством фінансів Дмитро Іванович клопотався про надання субсидії,звертався з цим питанням особисто до міністра С.Ю.Вітте, який виділів длябудівництва 45 тис. крб. Надала кошти й Міська дума. Все це разом зпожертвуваннями від приватних осіб та різних установ, прибутком від благочиннихзаходів (лекції, концерти тощо), активна діяльність Правління ХГБ і насампередйого голови, дало змогу придбати земельну ділянку в центрі міста длябудівництва бібліотечного приміщення за проектом академіка архітектуриО.М.Бекетова (на зразок Страсбурзької бібліотеки).
У 1901 р.бібліотека переїхала до нової будівлі. 28 січня відбулося її урочистевідкриття, на якому з промовою виступив Д.І.Багалій. Зміст промови міститься узвіті Харківської громадської бібліотеки за п’ятнадцятий рік її існування (з 1жовтня 1900 р. до 1 жовтня 1901 р.).
Д.І.Багалій бравучасть і в організації структурних підрозділів Харківської громадськоїбібліотеки – спеціалізованих відділів, які б слугували окремим категоріямчитачів. Саме за роки його головування в ХГБ були утворені такі унікальніструктури: музичний відділ (1902 р.); відділ бібліотекознавства (1903 р.);Юдаїка, тобто єврейський (1903 р.); відділ рукописів та автографів (за власнимпочином, 1903 р.); український (1906 р.) – перший і єдиний за тих часів. Їхроботою керували спеціальні комісії, що складалися з вчених, фахівців ібібліотекарів.
ОпікувавсяД.І.Багалій і питанням обслуговування книгами найбідніших верств населення. Уберезні 1890 р. ХГБ відкрила дешевий абонемент. Дмитро Іванович називав йогогордістю бібліотеки і пристрасно відстоював його існування, коли було зробленоспроби підняти платню з читання. Для малозабезпечених жителів було відкритофілію на околицях міста – Холодній горі та Петинці (1901).
У 1906 р.Д.І.Багалій стає ректором Харківського університету і відходить відбезпосередньої роботи у бібліотеці. Але завжди з особливою гордістю і теплотоювін відзивається про ХГБ, підкреслюючи її особливе значення в житті м. Харкова:
"… Но силаи прочность этого учреждения кроется однако не только в деятельности отдельныхее членов, но главным образом в том, что она не по имени, а на деле всегда былашколою общественности, живым общественным учреждением, которым посправедливости гордится г. Харьков, ибо Харьковская Общественная Библиотеказанимает первое место среди подобных учреждений Империи, а ее рост и развитиенапоминают не наши, а американские библиотеки… А как определитьпросветительное влияние Харьковской общественной Библиотеки на все слоигородского населения! В деле внешкольного образования и дополнение к школьномуона играет первенствующую роль в Харькове" [4].
4. ХавкінаЛюбов Борисівна — засновник перших бібліотечних курсів
Народилася ЛюбовБорисівна у Харкові 24 квітня 1871 року.
Батько, Хавкін Б.В., лікар, перекладач праць видатних німецьких вчених-медиків, колезькийрадник, учитель жіночої гімназії при єврейсько-лютеранській церквіСв.Вознесіння, член Харківської громадської бібліотеки (ХГБ), Харківськоготовариства розповсюдження грамотності серед народу (ХТГ).
Мати, Хавкіна К. А., фельдшер, членкомітету товариства піклування про нужденних студентів вищих учбових закладів.
У Харкові вонанародилася, тут пройшло її дитинство та юнацькі роки, розпочалося трудовежиття. [8]
З 1888 рокуЛ.Б.Хавкіна викладає у недільній школі під керівництвом Х.Д.Алчевської таО.М.Калмикової і водночас є активним членом Харківського товаристварозповсюдження грамотності серед народу, працює у першій безплатнійчитальні-бібліотеці. В 1896–1897 рр. веде музичний відділ у “Харьковскихгубернских ведомостях”, де публікує майже 100 статей і нотаток. Особливо пліднимдля неї виявився період роботи в Харківській громадській бібліотеці(1890–1918). Саме в ХГБ широко розгорнулася її наукова та педагогічнадіяльність, а організаторські здібності й професійний досвід допомогли уформуванні теоретичних обґрунтувань і висновків для подальшого розвиткубібліотекознавства як науки.
Переважнубільшість доробку Л.Б.Хавкіної складають матеріали з питань бібліотекознавства,бібліографознавства та самоосвіти.
У 1904 р.виходить перша її книга “Библиотеки, их организация и техника. Руководство побиб-лиотековедению”. А в 1911 р. – посібник “Руководство для небольшихбиблиотек”, який до 1930 року перевидавався шість разів. Ім’я Любові БорисівниХавкіної стає відомим серед бібліотечної громадськості. [11]
Поглибленню їїпрофесійних знань сприяли відрядження за кордон з метою вивчення досвідузарубіжних бібліотек, а також власний досвід у рідній громадській бібліотеці,де за ініціативою Любові Борисівни було відкрито нові відділи – музичний табібліотекознавства.
СпадщинаЛ.Б.Хавкіної – це понад 500 одиниць друку: книги, статті, доповіді, у т.ч.іноземними мовами, рецензії та огляди, переклади наукових праць, художніхтворів, передмов тощо. Вона є автором талановитих обробок оповідань для дітей.
Любов Борисівназробила значний внесок у розвиток періодичного друку, була членом редколегійкількох журналів: “Просвещение”, “Русская школа”, “Для народного учителя”,“Вестник воспитания”. Разом з А.Ахматовою, О.Блоком, М.Шагінян входила доскладу редколегії “Северных записок”. Їй належать передмови, післямови тапримітки до книг, редакції перекладів.
Просвітницькаробота Л.Б.Хавкіної здійснювалася під благотворним впливом ідей і працьХристини Данилівни Алчевської, переважна частина життя якої пройшла в Харкові.Відомо, що Христина Данилівна заснувала приватну жіночу школу, якою керувалапонад 50 років, а Любов Борисівна була викладачем цієї школи. Її хвилювали ідеїК.І.Рубинського, котрий працював у бібліотеці Харківського університету.
Л.Б.Хавкінаактивно вивчає зарубіжний досвід, творчо його осмислює. Відвідуючи ЗахіднуЄвропу, США, Канаду та інші країни, вона помічає багато особливостей та відзнакв організації бібліотек, підготовці кадрів, керівництві мережею. Знанняіноземних мов давало їй змогу знайомитися в оригіналах з роботами про бібліотечнусправу західних країн. Любов Борисівна прагнула донести до бібліотечноїгромадськості своєї країни зарубіжний досвід (наприклад, перевагу тієї чи іншоїкласифікації, бібліотечної техніки, організацію виставок тощо). [20]
У 1898–1901 рр.Любов Борисівна їде до Німеччини для одержання вищої освіти у Берлінськомууніверситеті. Вивчає досвід роботи німецьких бібліотек. Канікули 1900 р.проводить у Франції. Там також знайомиться з бібліотечною справою, відвідуєМіжнародну виставку, що проходила у Парижі. Її перший практичний посібник“Библиотеки, их организация и техника”, що вийшов у 1904 р., через рік бувудостоєний у Бельгії золотої медалі.
У травні 1914 р.вона їде до США для слухання лекцій на курсах удосконалення в бібліотечнійшколі м.Олбані і ознайомлення з бібліотеками Каліфорнії та Гонолулу. Відбуласяїї зустріч з представниками Американської асоціації, де вона виступила наз’їзді американських бібліотекарів і розповіла про стан бібліотечної справи уРосії, про репресії царського уряду стосовно публічних бібліотек.
В 1926 р.Л.Б.Хавкіна приїхала до Америки на Міжнародний конгрес. Зустрілася з М.Дьюі,видатним бібліотекознавцем світу. Відомо, що Міжнародний конгрес відкрився 4жовтня 1926 року у Філадельфії. Тут Л.Б.Хавкіна виступила з повідомленням “Бібліотекив СРСР”, розповіла про нужденне становище бібліотекарів у дореволюційній Росії.
Перші спробиоцінки та аналізу продуктивної діяльності Л.Б.Хавкіної почалися в 1915 році,коли 9 травня у Народному університеті ім.Шанявського відбулося ювілейне святкування25-річчя її бібліотечної діяльності.
Один іздоповідачів, пан Селивановський, член Харківського товариства грамотності,закликав громадські організації заснувати при бібліотечних курсах стипендіюім.Л.Б.Хавкіної. При цьому він запевнив, що буде щороку вносити плату зап'ятьох слухачів курсів. Цей заклик є актуальним і сьогодні, коли значнорозширилися масштаби бібліотечно-інформаційної освіти в Україні і Росії.Створено цілу систему вузів і коледжів культури і мистецтв, які готуютьбібліотечних фахівців. Непогано було б ввести і стипендію ім. Л.Б.Хавкіної. Цеспонукало б молодь ще більше дізнаватися про корифеїв бібліотечної теорії іпрактики.
Головниминапрямками діяльності Л.Б. Хавкіної були загальнотеоретичні проблемибібліотекознавства (об’єкт, предмет, методи та структура цієї науки).Бібліотекознавству вона надавала особливого значення, вважаючи його складовоюкнигознавства. Однак Л.Б. Хавкіна заперечувала проти вміщеннябібліотекознавства і книжкової торгівлі до одного розділу – книгорозповсюдження.Вона наголошувала, що серед суміжних книгознавчих дисциплін бібліотекознавствопосідає окреме місце і цілком може бути самостійною науковою дисципліною. Тодіж Л.Б. Хавкіна робить висновок, що бібліотекознавство межує з вивченнямбібліотеки як культурного фактору, що впливає на економічне та соціальне життя.В той же час вона вважає, що поняття про книгу є ширшим, ніж поняття пробібліотеку, бо бібліотека – не єдиний засіб розповсюдження знань середнаселення. Для вчення про книгу вона пропонувала використовувати терміни“бібліогнозія”, “бібліософія”, “бібліологія”, а для вчення про бібліотеки –термін “бібліотекознавство”. Об’єктом наукового бібліотекознавства вона вважалабібліотеку, а предметом – виявлення законів її розвитку і функціонування. Бібліотекознавство,на її погляд, повинне перш за все вивчати такі питання: що це бібліотека, якаїї мета і завдання, як вона повинна бути організованою для їх вирішення, якимимають бути зв’язки між відділами бібліотеки та бібліотеками єдиної системи. [24]
Значним доробкомЛ.Б.Хавкіної, що увійшов до історії бібліотекознавства, є бібліографічні статтій нариси про Х.Алчевську, Д.Багалія, І.Залуського, А.Калішевського та інших, атакож про зарубіжних бібліотекознавців В.Гофмана, М.Дьюі та інших.“Бібліотекознавство – наука порівняно молода, — відзначала вона в 1911 р., –дарма що його зародки відносяться ще до середньовіччя, але головна йогорозробка випала на долю дев’ятнадцятого століття” [8].
Результатомвивчення вітчизняного та зарубіжного досвіду в організації бібліотечної справистало видання Л.Б.Хавкіною універсальних посібників: “Библиотеки, ихорганизация и техника” (СПб., 1904) та “Руководство для небольших библиотек”(СПб., 1911), що неодноразово перевидавалися. Окрім важливого фактичногоматеріалу, посібники містили теоретичні засади бібліотечної діяльності.
ЗаслугоюЛ.Б.Хавкіної є вивчення зарубіжного досвіду бібліотечного будівництва та йоговпровадження у практичну діяльність наших бібліотек. Вона уважно стежила застаном бібліотечної справи за кордоном, відбирала найбільш цінні, на її погляд,матеріали і робила їх набутком бібліотечної громадськості. Л.Б.Хавкіна вільноволоділа шістьма мовами, вивчала стан бібліотечної справи у зарубіжних країнахпід час відряджень, мала особисті зв’язки з багатьма діячами зарубіжногобібліотекознавства, була членом бібліотечних асоціацій США і Чехословаччини,систематично знайомилася з зарубіжними журналами і книгами. За наслідкамививчення закордонного досвіду вона пише статті до журналів “Вестниквоспитания”, “Просвещение”, “Русская школа”. У статтях “Публичные библиотеки вАвстралии”, “Народные читальни и библиотеки в Париже”, “Английский библиотечныйсоюз”, “Детские библиотеки”, вона висвітлює значення бібліотек для країнЗаходу та США і пропонує нашим бібліотекам перейняти багатий досвід Америки,Англії, Німеччини, Франції та інших країн.
Пропагуючизарубіжний досвід, Л.Б.Хавкіна водночас досліджує стан вітчизняних бібліотек.Про Харківську громадську бібліотеку вона написала 8 статей і часто згадувалаїї у своїх працях, бо за масштабами роботи ХГБ була другою бібліотекою Росії іпоступалася лише Публічній бібліотеці Петербурга.
“Серед установпозашкільної освіти, – відзначала вона, – одне з найважливіших місць посідаютьбібліотеки, які є необхідним доповненням і продовженням школи” [11].
Л.Б.Хавкінуцікавлять також питання, пов’язані з діяльністю громадських публічнихбібліотек. Крім довідкових і періодичних видань, тут повинні бути книги з усіхгалузей знань, підібрані для читачів різних категорій та фахової підготовки.Кожна публічна бібліотека повинна бути пристосованою до особливостей регіону ійого населення. Окрім питань стосовно типології бібліотек, їх організації таперспектив розвитку, Л.Б.Хавкіна розробляє проблеми підготовки бібліотечнихкадрів. У 1904 р. на ІІІ-му з’їзді російських діячів з технічної та професійноїосвіти вона виступила з доповіддю “Про професійну підготовку бібліотекарів” [8],де обгрунтувала проект бібліотечної освіти в Росії шляхом організаціїбібліотечних курсів, а згодом і постійного спеціального бібліотечного закладу.Вона доводила, що для вдосконалення бібліотечної роботи слід організуватипідготовку професійних наукових кадрів, видавати спеціальну літературу. ПроектЛ.Б.Хавкіної стосовно організації бібліотечних курсів одержав підтримку з’їзду.Але такі курси були створені лише в 1913 р. у Москві при університетіім.Шанявського. Пропозиції Л.Б.Хавкіної щодо вищих навчальних закладів булиреалізовані тільки у 20-ті роки. Зараз в Україні функціонують три вищі учбовібібліотечні заклади, два з яких готують аспірантів.
Отже, досліджуючипитання щодо типології, функцій та завдань бібліотек, проблеми підготовкибібліотечних кадрів, розробляючи організаційні засади бібліотечної справи,Л.Б.Хавкіна звертала увагу держави та суспільства на найважливіші проблемибібліотечного будівництва. Вона розуміла, що від вдалого розв’язання цихпроблем залежить культурний та економічний розвиток нашої країни.
5. РубинськийКостянтин Іванович — геніальний бібліотекознавець
Имя РубинськогоКостянтина Івановича – бібліотекознавця, бібліотекаря Харківськогоімператорського університету, добре знайоме спеціалістам на початку ХХсторіччя, на довгі десятиріччя було забуте. Перший нарис про Рубинського К.І.,який освячує його діяльність до 1917 року, написаний спеціалістами МазманьянцВ.К. та Швалбом В.П. в 1974 році. В 1988 році був виданий першийбібліографічний покажчик, який включав в себе повну хронологічну біографіюРубинського, бібліографію його робіт та літератури про нього. Прийшов часповернути історії бібліотекознавства ім’я вченого і практика, з діяльністюякого пов’язані становлення і розвиток бібліотечної освіти, найстарішоїуніверситетської бібліотеки – бібліотеки Харківського університету, якій вінвіддав близько 40 років свого життя. [24]
НародивсяКостянтин Іванович в місті Пенза в 1860 році. Після закінченняісторико-філологічного факультету Харківського університету, в 1885 році йомубула присвоєна вчена ступінь кандидата історичних наук.
Потім він працюєвчителем в гімназії в Харкові і реального училища в Пензі.
За період з 1883по 1930 рік Костянтин Іванович пройшов шлях від помічника бібліотекаря додиректора Харківської університетської бібліотеки[5]
В цей час, підйого керівництвом, було розширено приміщення бібліотеки, закінчена організаціяалфавітного каталогу, продовжено друк систематичного каталогу, встановленокнигообмін з науковими бібліотеками Росії і Західної Європи, була організованастудентська бібліотека. [6]
З 1908 рокуК.І.Рубинський – активний член Об’єднання бібліотекознавства (Санкт-Петербург).Актуальність і глибина питань, поставлених в його публічній лекції, доповідях назасіданнях Об’єднань, статтях отримали високу оцінку в бібліотечній спільноті.За доручення Об’єднання він брав активну участь у підготовці Першого Всеросійськогоз’їзду з бібліотечної справи, в розробці його документів.
Відвідавши в 1905році бібліотеки Парижа, Відня, Берліна, Женеви, Лозанни, Берна, знайомий зіноземних джерел з роботою бібліотек Англії, США, узагальнив їх досвід вдоповіді «Положение вопроса о библиотечном персонале в Западной Европе и унас», з яким виступив на засіданні бібліотечної комісії в Харківськомууніверситеті 19 травня 1906 року. [11]
З-під пераК.І.Рубинського вийшло понад 45 бібліотекознавчих праць. Всього він опублікувавблизько 60 праць, а велика кількість так і залишилась в рукописах. Найбільшзначима неопублікована – «История русской библиотеки в дореволюционноевремя»(1925-26р.р.).
В подальші рокизаймався науковою роботою, підготовкою бібліотечних кадрів, перекладами з французькоїна українську мову.
Помер К.І.Рубинський 2 грудня 1930 року в Харкові.
6. АрсенійІванович Маркевич — засновник кримознавчої бібліографії
А.І. Маркевичнародився 30 березня 1855 року у м. Брест-Литовську в родині священика. Післянавчання в місцевому повітовому училищі й прогімназії Арсеній Іванович закінчиву 1872 році гімназію в м.Біла Сідлецької губернії після чого відразу ставстудентом слов’яно-російського відділення історико-філологічного факультетуВаршавського університету.
Выдповыдно до прохання, Маркевичапризначили з 19 серпня 1876 року на службу штатним вчителем російської тацерковної слов’янської мов й словесності
В ХолмськеМариїнське жіноче училище. Здоров’я в цей час почало погіршуватись і вінпереїздить до Сімферополя де працює в чоловічій гімназії. [16]
Саме в той час аРосії на заклик відомого історика Калачова М.В. розгорнувся рух за створенняісторичних товариств для розробки, широкого ознайомлення та збереженняісторичних документів. Сьомою з 39, які існували у дорадянській Росії, сталаТаврійська губернська архівна комісія, створена 24 січня 1887 року на чолі зАрсенієм Маркевичем. Йому належить узагальнююче дослідження з історії кримськихархівів – своєрідна програма дій для краєзнавців.
В період роботи вкомісії вивчав місцеві архіви, в результаті відмінної роботи став членомОдеського товариства історії та старожитностей, Петроградського Археологічногоінституту і інших вчених архівних комісій.
Суспільневизнання прийшло до вченого ще на початку ХХ сторіччя. У 1901 році уСімферополі широко відзначався 25-річний ювілей його професійної діяльності.[19]
Арсеній Івановичпостійно стежив за всією літературою про Крим, довго працював над укладаннямбібліографічного покажчика. У 1894, 1898, 1902 роках вийшли в світ три випускиуніверсального покажчика друкованих матеріалів про Крим – «TAURIKA», який досьогодні залишається єдиним універсальним бібліографічним посібником ізкримознавчої літератури. Уся література розділена на 12 великих розділів, у якихохоплено всі сторони минулого і сучасного півострова. Усередині розділу вонарозміщена за абеткою. Наприкінці кожного з розділу є списки зарубіжних видань,зазначені деякі з рецензій. Усього в покажчику 10811 нумерованих позицій.
Інтенсивнанаукова праця не могла не пошкодити здоров’ю вченого, і в 1907 році черезперевтому він втратив 40% зору. Ось чому з 2 червня подав у відставку завислугою років.У цей час Маркевича обирають дійсним членом майже усіх існуючихв Росії губернських учених архівних комісій. [17]
Багато сил доклавАрсеній Іванович для відкриття в Криму вищого навчального закладу –Таврійського університету (філія Київського університету Св. Володимира), девін працював доцентом і предав університету свою особисту бібліотеку.
Як справжнійентузіаст культури і освіти Арсеній Іванович Маркевич віддав усе своє життясправжнього трудівника справі народної освіти та науці у ролі організатора тадослідника. [16]
7. Автор«Бібліографічного покажчика нової української літератури» — Комаров МихайлоФедорович
Михайло Федоровичнародився 23 січня 1844 року в слободі Дмитрівні Павлоградського повіту (нині — с. Дмитрівка Петропавлівського району Дніпропетровської області). Його батькобув російським переселенцем, який досить швидко українізувався.
М.Ф. Комаровзакінчив катеринославську гімназію, у 1867 році закінчив юридичний факультетХарківського університету і розпочав службу в Окружному суді м. Острогозька наВоронежчині. Працював присяжним довіреним у Києві, потім нотаріусом в Умані таОдесі. [22]
Це був часрозгортання суспільно-політичного і національно-культурного руху в Україні,осередком якого в Києві була «Київська громада». Серед громадівців,які організовували недільні школи, видавали українською мовою популярну ідешеву літературу, збирали етнографічний і фольклорний матеріал, був і М.Ф.Комаров. З метою популяризації природничих знань протягом 1874-1875 рр. вінпереклав українською мовою та видав брошури історика і громадського діяча О.Іванова (Строніна) «Розповіді про небо та землю», «Розмова проземні сили». Ще будучи студентом, М. Комаров надрукував у«Екатеринославских губернских ведомостях» свою першу працю «Дваварианта южнорусской народной думы про Савву Чалого». Але саме в київськийперіод життя Михайло Комаров розпочинає безперервну діяльність як літератор,критик, бібліограф і видавець. У 1881 р. була опублікована його перша невеликапраця про Т.Г. Шевченка «Кое что о Шевченке. (Народное предание опогребении Шевченка. Свидание его с М. Щепкиным)», яка стала початком йогошевченкіани. Адже М. Комаров був першим бібліографом творів Т.Г. Шевченка тапраць про нього. У 1883 р. він видав «Покажчик нової українськоїлітератури (1798-1883)», значення якого зауважила не лише українськаперіодична преса, але й російська («Исторический вестник»).[26]
Уникаючи репресійвлади проти громадівців, М.Ф. Комаров у 1883 р. влаштувався працювати нотарем упровінційній Умані, де розпочав роботу над складанням російсько-українськогословника. Влітку 1887 року М. Комаров переїхав до Одеси, влаштувався там напосаді нотаріуса, і прожив у цьому місті до кінця своїх днів. Він став одним ізнайдієвіших членів одеської «Громади». Займаючись бібліографією,Комаров активно співробітничає з київськими та львівськими часописами ігазетами, виступаючи переважно в ролі літературного критика. Його статті,огляди, рецензії охоче друкували «Киевская старина»,«Рада», «Зоря», «Діло», «Правда»,«Одесский вестник», «По морю и суше». Комаров спілкувався збагатьма діячами української літератури, як-то: М.С.Грушевським, І.Я. Франком,Л.Українкою, М.М.Коцюбинським, Д.І.Яворницьким, Д.І. Дорошенком і багатьмаіншими. Своєю діяльністю він сприяв культурно-національному єднанню різнихчастин України — Південної, Західної і Наддніпрянщини.
В одеський періоджиття Михайло Комаров продовжує складати бібліографію творів Т.Г. Шевченка талітературу про нього. У 1903 р. він опублікував книгу «Т. Шевченко влитературе и искусстве. Библиографический указатель материалов для изученияжизни и произведений Т. Шевченка». Наступного року в Києві були опублікованійого «Библиографический указатель музыкальной и литературной деятельностиН.В. Лысенка (1868-1903)» та «Бібліографічний покажчик виданьКотляревського, творів та писань про його». У 1903 р. він опублікувавзначний (330 стор.) бібліографічний покажчик до історії української драми ітеатру з 1815 р. «Українська драматургія», доповнення до якого (106стор.) за 1905-1912 рр. опублікував у 1912 р. Одним із напрямів діяльності М.Ф.Комарова були переклади на українську мову та видання творів М.І. Костомарова, М.В.Гоголя, оприлюднення недрукованих раніше творів В. Забіли, С. Руданського, К.Думитрашка, П. Гулака-Артемовського, О. Стороженка. [24]
З початку 90-хроків М. Комаров починає друкувати власні твори історичного змісту тапросвітницького характеру. М. Комаров доводив, що «без праці не буде івідродження, що треба збирати етнографічний матеріал, творити літературу у всіхїї галузях, а особливо для народу»
В Одесі М.Комаров продовжив роботу над російсько-українським словником.
Михайло Комаровбагато часу і зусиль віддавав боротьбі із цензурою.
У періодрозгортання революційного і національно-культурного руху у 1905 р. в різнихмістах Наддніпрянської України стали виникати «Просвіти». М. Комаровбув у числі організаторів і перших керівників одеської «Просвіти».Він був почесним членом двох філій катеринославської «Просвіти»,допомагаючи їм, головним чином, літературою для просвітницької та театральноїдіяльності просвітян. [23]
До 100-річчя віддня народження Т.Г. Шевченка у 1912 р. М. Комаров опублікував зі своїми приміткамивеликий збірник поетичних творів різних авторів, присвячених Т. Шевченкові — «Вінок Т. Шевченкові із віршів українських, галицьких, російських,білоруських і польських поетів». Це була передостання земна справаподвижника-просвітянина. А останньою стала невелика брошура «П.Морачевський та його переклад Св. Євангелія на українську мову. Написав М.Комаров. Одеса. 1913».
Складений М. Ф.Комаровим «Бібліографічний покажчик нової української літератури» (К., 1883) —значне явище в тодішньому культурному житті України.
Помер МихайлоФедорович Комаров 19 серпня 1913 року в Одесі, де й похований.
8. ІванОмелянович Левицький – бібліограф західноукраїнських видань
Іван ОмеляновичЛевицький — український бібліограф, письменник, публіцист. Працював над бібліографієюзахідноукраїнських видань.
Народився 6 (18)січня 1850 року в селі Берлоги, тепер Рожнятівського району. Закінчивфілософський факультет Віденського університету. Був редактором ряду газет.Укладач фундаментальних праць «Галицько — русская библиография ХІХвека» і «Галицько — руська бібліографія за роки 1772-1800(опублікована в „Записах Наукового товариства імені Шевченка“), вяких охоплено книжкові та періодичні видання, описано зміст збірників, газет іжурналів за 1772 — 1886 рр., „Українська бібліографіяАвстро-Угорщини“, де містяться відомості за 1887-1893рр. Зібрав цінніматеріали до бібліографічного словника письменників, митців, громадських діячівГаличини. Автор оповідань на історичні теми.
Іван Левицькийпрацював над бібліографією західноукраїнських видань. Він склав покажчик —«Галицько-руська бібліографія» (т. 1—2. Львів, 1888—95) і як продовження її —«Українську бібліографію Австро-Угорщини за роки 1887— 1900» (т. 1—3. Львів,1909—11). В розвитку бібліографічної справи на Україні відіграв значну роль.Він був упорядником ряду праць, сприяв роботі інших бібліографів, рецензувавїх покажчики, нерідко використовуючи для пропаганди революційних ідей. [24]
Висновки
Історичний етапрозвитку суспільства кінця ХІХ- початку ХХ ст. докорінно впливає на розвитокнауки, вимагає не лише посиленого наукового й громадського інтересу довиваженого, об’єктивного аналізу національної історії, історико-культурногонадбання, а й зумовлює постановку перед науковцями завдання збереженнянаціональної спадщини, котра сприятиме використанню національно-культурнихцінностей в умовах сьогодення, формуванню національно свідомого суспільства. Затаких умов стає актуальним вивчення життя, діяльності та творчої спадщинивизначних постатей українського бібліотекознавства, введення їхнього доробку донаукового обігу.
Увагу сучаснихдослідників привертають передусім імена тих українських діячів – учених, бібліотекознавців,бібліографів, книгознавців та інш. – діяльність яких у часи панування наукраїнських землях радянського режиму фальшувалася або на загал була призабута.
Отже, вивченняжиття та діяльності видатних особистостей минулого поглиблює сучасний розвитокнауки.
Списоквикористаних джерел
1.Алчевські – родина діячівукраїнської культури // Мистецтво України: Біогр. довід. / За ред. А.В.Кудрицького. – К., 1997. – С. 15-16.
2.Алчевська Христина // Енциклопедіяісторії України: У 5 т. / Голов. ред. В.А. Смолій. – К., 2003. – Т. 1. – С.69: ілюстр.
3.Багалей Д.И. История городаХарькова за 250 лет его существования (1655–1905): Ист. моногр. В 2 т. Т. ІІ(ХІХ – нач. ХХ в.) / Д.И.Багалей, Д.П.Миллер. – Х., 2004. – С.753–757).
4. Березюк Н.М. БиблиотекаХарьковского национального университета имени В.Н.Каразина за 200 лет(1805-2005) /Н.М.Березюк, И.Г.Левченко, Р.П. Чигринова. – Х.: Тимченко, 2006. –390с. Про внесок Д.І.Багалія у розвиток ХДНБ ім.В.Г.Короленка та ЦНБХарківського національного університету ім. В.Н.Каразіна.-- С. 239
5.Березюк Н.М. Библиотековед К.И.Рубинский и 1-й Всероссийский съезд по библиотечному делу (1911 г.) // Библиотека в контексте истории: Мат-лы 4-й междунар. науч. конф. Москва, 24-26 окт. 2001. М., 2001;
6.Бібліотечна справа Харківщини до1917 року: Бібліогр. посіб. / ХДНБ ім. Короленка; Уклад. Г.М.Єрофєєва. – Х.,1999. – 274 с. – Імен. покажч.: с.212.
7.Бондар Л. Христина Алчевська –організатор освітньої справи в Україні / Л.Бондар // Рідна шк. – 2002. – № 2. –С 60-61.
8.Борисова Т. Найвидатнішапросвітителька / Т.Борисова // Вечір. Харків. – 1991. – 23 лип.
9.Головко О. Сім’я Алчевських: Вонине були улюбленцями фортуни / О.Головко // Слобода. – 1995. – 23 сент. – С. 6.;27 сент. – С. 6.
10.До 130-річчя від дня народженняС.Сірополко//Бібліотечна планета.-2002.-№3(17).-С.39
11.Євтух М. Історія українськогописьменства. – К.: Феміна, 1995. – 688с.
12.Зленко Г.Д. Михайло Комарок тайого бібліотека (До 150 річчя від дня народження) // Бібліотечна планета.-1994.-№3.-с.29-33.
13.Ківшар Т.Степан Сірополко [До125-річчя від дня народження]/Т.Ківшар//Бібліотечний вісник.-1997.-№6.-с.32-35.
14.Ковалець Л. Христина ДанилівнаАлчевська та її школа / Л.Ковалець // Почат. шк. – 2002. – № 3. – С. 72-74.
15.Лісовенко М. Висока зоряАлчевської / М.Лісовенко // Уряд. кур’єр. – 2003. – 27 черв. – С. 8-9.
16.Лутовинова В. Христина Алчевськата її внесок в теорію і методику вибіркового бібліографування / В.Лутовинова //Вісн. Кн. палати. – 1998. – № 2. – С. 30-33.
17. Маркевич А.И. Краткий очерквозникновения Таврического университета // Известия Таврического университета.— Симферополь, 1919. — Кн. 1. — С. 11—42
18. Маркевич А.И. Еще и еще по томуже вопросу // Южное слово. — Симферополь. — 1916. — 20 сентября.
19. [Маркевич А.И.] К открытию вСимферополе народного университета // Таврический голос. — Симферополь. — 1917.— 24 октября. — Изд. под псевд.: А. М.
20. О выявленных рукописныхавтобиографиях А.И. Маркевича, написанных в 20—30-е годы ХХ века, см.:Непомнящий А.А. Невідомі джерела до біографії Арсенія Маркевича // АрхівиУкраїни. — К., 1998. — № 1/6. — С. 121—127.
21.Полтавець В. Забута просвітителька/ В.Полтавець // Слобід. край. – 1991. – 17 квіт.
22.Просвітителька народу: До160-річчя від дня народж. Х.Д.Алчевської (1841-1920) // Календар знаменних іпам’ятних дат, 2001. ІІ кв.: Рек. бібліогр. покажч. / Нац. парламент. б-ка. Кн.палата України. – К., 2001. – С. 33-36.
23.Ясинський М.І. Михайло Комаров:монографія / М.І. Ясинський; уклад. М.В. Геращенко; Кн. палата України. –Київ: Кн. палата України, 2001. – С. 54 – 63.
24.www.nbuv.gov.ua
25.http://who-is-who.com.ua
26.http://wikipedia.org
27.http://az.lib.ru