План
I. Вступ
ІI. Життя і творчість ІванаТобілевича
ІІI. Робота в аматорських гуртках
ІV. Іван Карпенко-Карий як корифейукраїнського театру
V. Висновки
VI. Список використаної літератури
Вступ
Видатнийдраматург, актор, режисер, один із основоположників українськогопрофесіонального театру Іван Карпович Тобілевич (І. Карпенко-Карий) справоюсвого життя, своїм творчим покликанням вважав служіння народу пристраснимсловом митця і як справжній художник відіграв велику роль у боротьбі зареалізм, народність, ідейність української літератури й театрального мистецтва.
Іван Франкосказав, що І. Карпенко-Карий «був одним із батьків новочасного українського театру,визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має нашалітература».
Життяі творчість Івана Тобілевича
НародивсяІван Карпович Тобілевич 17 (за старим стилем — 29) вересня 1845 р., в с.Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (тепер Новомиргородськогорайону Кіровоградської області) у родині збіднілого шляхтича — управителяпоміщицьких маєтків. З 1859 року, закінчивши з відзнакою Бобринецьке трикласнеповітове училище, служив писарем у канцелярії поліційного пристава, в міськійратуші Бобринця, канцелярським служителем, потім писарем Бобринецькогоповітового суду. З 1965 р. — у м. Єлисаветград Херсонської губернії працює вповітовому, потім — у міському поліційному управлінні. У 1868-1869 рр. — секретар міського поліційного управління у Херсоні. Тут товаришував із колишнімчленом Кирило-Мефодіївського братства Д. Пильчиковим. 1869 року одружився зН.К. Тарковською. 1871 року неподалік м. Єлисаветград на землі, що дісталасядружині у спадок, заклав садибу, яку після смерті дружини назвав на її честьНадеждівкою (тепер — заповідник-музей І.К. Карпенка-Карого, хутір Надія). 1883р. за зв'язок з українськими революційними гуртками і постачання паспортівреволюціонерам був увільнений зі служби і невдовзі засланий на три роки (потімстрок заслання подовжили) у м. Новочеркаськ під гласний нагляд поліції. Назасланні одружився вдруге, з С.В. Дітковською. Згодом гласний нагляд булозамінено на негласний (тривав до 1895 р.). Родина Тобілевичів отримала дозвілповернутися до х. Надія. У 1888-1890 рр. І.К. Тобілевич — актор трупи М.К.Садовського. Вийшовши звідти разом із П.К. Саксаганським, створив «Товаристворосійсько-малоросійських артистів під керівництвом П.К. Саксаганського», яке намежі століть було найкращим українським театральним колективом. На його базі1900 р. виникла знаменита «Малоросійська трупа М.Л. Кропивницького підкерівництвом П.К. Саксаганського і М.К. Садовського, за участю М.К. Заньковецької»,а після виходу з неї двох останніх та М.Л. Кропивницького — «Товариствомалоросійських артистів під керівництвом П.К. Саксаганського за участю ІванаКарпенка-Карого» (1905-1907 рр.). Помер 2 (15) вересня 1907 р. у Берліні.Похований у с. Карлюгівка Кіровоградської області.
Найбільшеуславився Іван Карпенко-Карий як драматург. Перші твори з'явилися 1883 року(оповідання «Новобранець»). Усього написав 18 оригінальних п'єс, для якиххарактерними є жанрове розкриття (психологічні драми, мелодрами, драматичнібалади, сатиричні комедії, трагедії, ліричні комедії, трагікомедії, гротеск,фарс), варіантність тлумачення образів, музичність і філософічність у поєднаннііз побутовизмом, дотичність до світової культури, біблійні мотиви і колізії,особлива концепція жінки (серед жіночих образів практично відсутні негативніперсонажі). Значним кроком у побутово-психологічних п'єсах Карпенка-Карого,порівняно з попередниками, було подолання народницького етнографізму ймелодраматично-опереткової форми подачі матеріалу. В європейській критиці(зокрема, слов'янських країн) знаходимо зіставлення характерів драматургіїКарпенка-Карого з типами П. Гвездослава, Б. Нушича, І. Вазова. На цьому 1908 р.наголошувала основоположник болгарського театрального мистецтва АдріанаБудовська. Чимало слушних міркувань щодо неординарності Карпенка-Карого як драматургазнаходимо в чеських періодичних виданнях «Злата Прага», «Звон», «Свободназемле». Про нього відгукувалися такі відомі світові особистості, як ІндржіГонзл, Ян Копецьки, Славік Бедріх та інші. Польською мовою твори драматургаперекладав відомий перекладач Е.С. Бури. Першою українською п'єсою, поставленою1907 року у Вінніпезі (Канада), стала драма І.К. Карпенка-Карого «Бурлака»,наступною — комедія «Мартин Боруля» (1908 р.), третьою — історично-побутовап'єса «Чумаки» (1910 р.). Протягом десятиріч відгуки про творчість І. Карпенка-Карогоз'являлися в періодичних виданнях США, Німеччини, Австрії, Аргентини. [3]
Роботав аматорських гуртках
Українськийтеатр першої половини XIX ст. був переважно побутовим, грунтувався надраматургії І. Котляревського й Г. Квітки-Основ'яненка.
У другій половишXIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух,що сприяв піднесенню національної культури.
Аматорськийтеатральний рух мав важливе значення для розвитку українського театрального мистецтва.Його найбільший розквіт припадає на 60-70 роки XIX століття. Серед аматорськихтеатральних гуртків, які існували на Україні в 60-70-х роках, особливовиділялись гуртки в містах Києві, Чернігові, Полтаві, Бобринці, Єлизаветграді(нинішній Кіровоград) [2]. Поруч з українськими п'єсами аматори виставляличимало творів російських драматургів. Так, київський гурток, крім «НаталкиПолтавки» І. Котляревського і «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ'яненка, показував на сцені «Горе от ума» Грибоедова, «Скупогорыцаря» Пушкіна, «Ревизора» і «Женитьбу» Гоголя,«Грозу», «Бедность не порок» і «Не в свои сани несадись» Островського та інші. Аматорські театральній гуртки булисправжньою школою сценічної майстерності для ряду видатних діячів українськоготеатру. У київському гуртку починали свою театральну діяльність драматург іактор Михайло Петрович Старицький (1840-1904) та його друг і соратник — великийукраїнський композитор Микола Віталійович Лисенко (1842-1912). В аматорськихгуртках Бобринця і Єлизаветграда вперше проявилась велика обдарованість актораі драматурга Марка Лукича Кропивницького (1840-1910). В аматорських виставах щедо виступу на професіональній сцені випробувала свої сили геніальна українськаактриса Марія Костянтинівна Заньковецька (1860-1934). Брати Тобілевичі (ІванКарпенко-Карий, Панас Саксаганський і Микола Садовський) також починали своютворчу діяльність як активні учасники аматорських гуртків.
В історіїукраїнської культури і суспільно-політичного руху другої половини XIX — поч. XXст. І. Карпенко-Карий займає одне з найпочесніших місць.
Видатнийдраматург, актор, режисер, один із основоположників українськогопрофесіонального театру Іван Карпович Тобілевич (І. Карпенко-Карий) справоюсвого життя, своїм творчим покликанням вважав служіння народу пристраснимсловом митця і як справжній художник відіграв велику роль у боротьбі зареалізм, народність, ідейність української літератури й театрального мистецтва.Слава драматурга І. Тобілевича така велика, що затемнила постать артиста ІванаКарпенка-Карого.
Здитячих літ виніс Іван Карпович любов до театру. Інтерес до нього знайшовреальний грунт для свого розвитку. Роботі в аматорських гуртках Бобринця іЄлисаветграда Іван Карпович віддав 20 років свого життя.Ускладі мандрівних труп об'їздив всю Україну, не раз він показував свійакторський і режисерський хист і на кримській землі [3].
ІванКарпенко-Карий як корифей українського театру
Історіюукраїнського театру з другого десятиліття ХIХ ст. до другого десятиліття ХХ ст.можна розділити на дві доби: до 1881 року, коли український театр невідокремився ще від польського та російського, й від 1881 року, колиукраїнський театр визволився від цього й вийшов на свій самостійний шлях. 1882року було створено перший Український професійний театр — Театр корифеїв(«корифей» у давньогрецькому театрі — керівник хору або заспівувач). Йогозасновником та організатором став Марко Лукич Кропивницький. Він був не лишеактор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів,художник, педагог та організатор театральної справи [4].
Ужовтні 1883 року І. Тобілевич робить вирішальний крок — переходить на професіональнусцену. Як актор І.К. Тобілевич дебютує під псевдонімом «Карпенко-Карий». Не разв пресі відзначалась «розумна» гра актора. Вивчаючи роль, він проймавсяавторською ідеєю, намагався втілювати її в усіх деталях сценічної гри, щобдонести її до глядачів [1].
Карпенко-Карийумів грати не тільки драматичних або комічних персонажів. Він дав кілька цілкомвикінчених героїчних образів.
Матеріалиі документи, що стосуються акторської діяльності І. Карпенка-Карого, свідчатьпро невтомну і наполегливу роботу над кожним образом. За роки своєї акторськоїдіяльності Карпенко-Карий створив цілу галерею своєрідних реалістичнихвисокохудожніх сценічних образів: Возного («Наталка Полтавка»), ГерасимаКалитки («Сто тисяч»), Терентія Пузиря («Хазяїн»), старшини Михайла Михайловича(«Бурлака»), Павла Серпокрила («Понад Дніпром»), багатія Хоми («Ой не ходи,Грицю»), Барабаша («Богдан Хмельницький»), діда мірошника («Наймичка»), Івана(«Безталанна»), Прокопа («Назар Стодоля»), Потоцького й Шмигельського («СаваЧалий»), дворецького («Підпанки»), Терешка («Суєта»), сторожа («По ревізії»).Шила («Як ковбаса та чарка»), Голохвастого («За двома зайцями»), шляхтичаГерцеля («Бондарівна»), Окуня («Розумний і дурень») і багато інших.
Величезназаслуга І. Карпенка-Карого перед українським театром полягає в тому, що він бувталановитим вихователем театральної молоді, справжнім педагогом.
Думаючипро майбутнє українського театру, Карпенко-Карий ніколи не забував, що цемайбутнє залежить, в першу чергу, від того, які люди прийдуть на зміну їм,невтомним корифеям, що вони принесуть із собою на сцену. Тому він такнаполегливо, безкорисно, не чекаючи ні слави, ні нагороди, ні навіть подяки засвою працю, займався педагогічною роботою, використовуючи різні її форми іметоди.
Одинз найголовніших принципів Карпенка-Карого, якого він як художник сцени завждидотримувався і який намагався прищепити молодим артистам, полягав у тому, щоактор, граючи ту чи іншу роль, ніколи не повинен когось наслідувати.
Другийпринцип, з якого, на думку Карпенка-Карого, повинен виходити актор, створюючисценічний образ, полягає в тому, що кожний учасник спектаклю мусить добиватисяансамблю, злагодженості в роботі актора й режисера, що досягається хорошоювиробничою дисципліною в театрі та чесним ставленням до своїх обов'язків усіхучасників вистави.
Увідомому монолозі Івана Барильченка з «Суєти», Карпенко-Карий виклав своївласні думки про завдання театру і драматургії: «Сцена ж — мій кумир, театр —священний храм для мене!» [1].
Висновки
Отже,І. Карпенко-Карий постає перед нами як талановитий актор, як ідеолог передовоїтеатральної думки, як сміливий новатор, теоретик-театрознавець, що умів рішучепоєднувати теорію з практикою.
Працюючина сцені з 1883 р. і до кінця життя як професійний актор, І. Тобілевич створивряд неповторних сценічних образів, які є справжнім скарбом створюваного нимреалістично-побутового театру і передумовою виникнення модерного театру. Йогоакторська палітра мала широкий діапазон — від яскраво комедійних (МартинБоруля, Терешко Сурма, Прокіп Шкурат) до героїчно-романтичних (Назар Стодоля)образів. Для Тобілевича-актора, за свідченням сучасників, було характерним філософськерозуміння й узагальнення життя. Він сягав вершин простоти і правдивості,опираючись на психологічну заглибленість, безпосередність і щирість гри. Коженйого персонаж позначений особливим українським колоритом.
Списоквикористаної літератури
1. Смоляк Л.М.Особистість І. Карпенка-Карого як театрального діяча // І. Карпенко-Карий.150-річчя від дня народження. Матеріали всеукр. міжвуз. наук. конф. –Кіровоград, 1995. – С. 84-86.
2. Коломієць Р. ТеатрСаксаганського і Карпенка-Карого. – К., 1984.
3. Циганьова О.С.Літопис життя і творчості І. Карпенка-Карого (І. Тобілевича). – К., 1967.
4. Корифеї українськоготеатру (матеріали про діяльність театру корифеїв): «Мистецтво». — К.,1982.