Міністерство освіти інауки
Львівський національнийуніверситет імені Івана Франка
Факультет культури імистецтв
Кафедра театрознавстваі акторської майстерності
національнийвідродження література дискусія
Есе на тему ««Quo vadis»: проекціяна сучасність»
Львів 2011
Перед сучасноюУкраїною стоїть складна політична дилема, що складається зі словосполучення«Quo vadis»: (Куди підемо?) Чи звертати «назад» — до спільногоминулого із Росією та Білоруссю, чи крокувати «вперед» — до «світлогомайбутнього» у інтеграційному процесі з Європою?
Звичайно, що провладніж сили говорять, що нашій державі ніяк не можна поривати зі своїм північнимсусідом, адже Україну із Росією об'єднує дуже багато де чого: мова бізнесу,спільні кордони (більш 1000 км), близькість менталітетів, спільне радянськеминуле, наявність значної російської діаспори в Україні, схожістьінфраструктур, приблизно однаковий технічний потенціал підприємств і т.д. А, більшістьопозиційних політичних сил навпаки, роз’яснюють своєму електорату доцільність наєвроінтеграції України на розірвання усіх договорів з Російською Федерацією, якспадкоємиці тоталітарного свавілля, у котрій свобода волі людини, навіть насьогодення нівелюється у угоду владі, і це пояснюється тим, що вона є прямою наступницеюімперської ідеології — спочатку Російської імперії, а вже потім СРСР. Справді, у дечому можна погодитися із ультраправимисилами на Україні, адже імперська Росія, як і СРСР, були замкнутимисистемами. Контакти з рештою світу, в тому числіз Заходом, були для простих громадян досить обмежені, і це сформувало особливийменталітет значної частини громадян, особливістю якого є повне неприйняттявсього західного. Власне, російська громадкість протягом всієї своєї історіїчинила опір своїй еліті, котра намагалась впровадити будь-які західні інновації,а саме: книгодрукуванню, будівництву залізниць, відкриття університетів,картоплярства, генетиці, лібералізації і впровадження ринкової економіки. Однакзгодом всі ці інновації все ж впроваджувалися у Росії, але за них була завждизаплачена висока ціна – крові власного народу, і як наслідок знищенняРосійської імперії, повалення царизму та прихід до влади більшовиків, утворенняСРСР, а згодом масові терори 1930-х рр. Звичайно, що було втрачено багато часуі країні доводилося весь час наздоганяти. Справді, усі замкнуті системи ніколине можуть бути ефективними, згадаємо хоча б для прикладу Японію ХІХ ст. З цьогоприводу гарно сказав У. Черчілль: «Сталін довів, що така величезна країна,як Радянський Союз, може існувати незалежно, але розвиватися ефективно в такихумовах вона не може».
Тому, Українастоїть на розпутті, і це одвічне питання «Камо грядеші?» постійно з’являєтьсяна вустах політиків, у дискусіях політологів, на шпальтах газет і на екранахтелевізорів. Та й сучасна українська література теж не стоїть осторонь відправого діла, адже насправді вона вже давно вичерпала ресурси кращихлітераторів, і зараз, нажаль на літературній ниві працюють справжні писаки,котрі, як кажуть у народі «недо складу, не до ладу зліплять до купи декількаслів», проте усі вони критики і знають куди і іти власному народу. Ці, люди,нажаль далекі від геополітики та економічної стратегії і мислять «законами антилогіки», якщо так це можна назвати. Вони, згадуючи ім’я Миколи Хвильового, постійнонаголошують, що він був справжнім українським патріотом, котрий намагався розвалитиСоюз, забуваючи при тому, що він був «істинним», щирим комуністом –троцькістом. А, чим Троцький «чистіший» від Сталіна? Чим не Лейба Бронштейн приймавучасть у масових розстрілах, чи не з його згоди в Одесі здійснювалися зачистки«контри». Та, і який Хвильовий українець, це він змінив своє прізвище Фітільовна Хвильовий. Можливо так, зручніше я не знаю.
Тому на мою думкупотрібно, відмежувати від заангажованого образу Хвильового, як лідерапередового українства, не забуваючи проте, що власне передове, я би сказала «українство»,було знищене або ж заміщене ще у 1921 р., тими ж таки комуністами.
Звичайно, щотодішня література, кінця 1920 рр. переживала свій розквіт як раз у часи НЕПута коренізаціі, що постійно перекреслювалося компартією, тому говорити просуперечливу «політику в галузі літератури», я не буду, протепідкреслю, що саме у той час тому сформувалась тенденція до національноговідродження початку XX ст., і саме тоді українська мова набуває нового звучання– вона стає атрибутом вже не села, а й міста. Тому в такій, дуже суперечливій ситуаціїлітературна дискусія 1925-1928 рр. була неминучою. «Вона, — думку І. Дзюби, — нетільки сконцентрувала в собі потужну енергію полемічних збурень, а й оголилаголовне питання, бути чи не бути українській літературі, культурі нації?»Хвильовий розпочав ту дискусію на сторінках «Культури і побуту», що єдодатком газети «Вісті ВУЦВК», надрукувавши у ньому 30 квітня 1925 р.критичний памфлет під «дине зрозумілою» назвою: «Про»сатану в бочці ", або про графоманів, спекулянтів та інших" просвітян" Згодом з'явилися ще твори цього викривально-сатиричного жанру, незабаромопубліковані як окремі видання «Камо грядеши» («Куди йдеш»)і «Думки проти течії»), окресливши програму українськогонаціонального відродження.
Власне, згідно відомостейпідручника Української історії за 11 клас, сама дискусія проходила в три етапи:
1) від 30 квітня1925, що почалася статтею Г. Яковенка «Про критиків і критику влітературі», відповіддю йому М. хвильового «Про сатану в бочці...», участю С. Пилипенко (оприлюднив п'ять статей), Г. Епіка, Б.Коваленко та ін до публікації памфлету «Аполегети писаризму» (1926)Хвильового, який сформулював центральні проблеми дискусії і накресливпропозиції щодо їх реалізації;
2) від 26 квітня1926, лист Й. Сталіна «Тов. Л. М. Кагановичу та членам політбюро ЦК КП (б)У» до розпуску ВАПЛІТЕ і диспуту «Шляхи розвитку сучасноїлітератури» в Будинку імені В. Блакитного, що відбувся 18 — 21 лютого 1928на ньому були присутні більше 800 чоловік і взяли участь представники всіхлітературних організацій Києва. Тут виступали О. Дорошенко (голова), Ю. Меженко(доповідач), М. Зеров, В. Десняк, В. Підмогильний, С. Щупак, М. Могилянський,П. Филипович, Б.Антоненко-Давидович, Іван Ле, М. Івченко, В. Нечаівська, І.Жигалко, М. Рильський та ін Неокласики, представники «Ланки»розвивають тези Хвильового, доповнюють їх, ведуть розмову в площині естетики,по-справжньому дбаючи про духовні цінності й високо художні твори, апролетарські — грубо підмінюють розмову політичними гаслами, перетворюють своїхопонентів на "ідейних супротивників", «агентівімперіалізму», «націоналістів»;
3) втручанняпартійних органів та функціонерів у дискусію, яка придбала політичнуспрямованість. Дискусія захлинулася, розчинившись в схоластичної риторики,почалися політичні звинувачення, процвітає сталінська теза про«загострення класової боротьби», затверджується сталінізм:письменникам навішуються ярлики, причому партійні опоненти виголошували їх відімені Компартії і народу. У1934 — 1937 рр. Радянські каральні органи заучасть митців у дискусії їх арештовували й фізично знищували.
Саме тоді, Хвильовийпорушив важливе питання, котре відразу привернуло увагу його сучасників, аджемовилося про відповідні критерії творчості та оцінки художніх явищ, несуміснихз «масовізму» («червоної освіти»), та з будь-якоювульгаризацією мистецтва, котре виявлялося поширеній практиці імітаціїлітератури, небезпечної інерції провінціального, котре сам він неодноразово називав«хуторянством», «малоросійщиною» (епігонства), і водночаспротиставляв, як альтернативу орієнтація на Європу не територіальну абоісторичну, а «психологічну», духовну, з її «фастівськоговолею» до життя, а не на пролеткультівську комуністичну літературурадянської Росії. Проте, все ж таки основним питанням було бути або не бутиукраїнській літературі самобутнім мистецьким явищем у контексті світовогодуховного розвитку. На його погляд, повинен настати кінець імперської,великодержавної гегемонії. Він роздумував: «Росія самостійна держава?Самостійна! Так і Україна самостійна! Українське мистецтво має розвиватисясамобутньо. Воно має свою концепцію — ідею вітаїзму (від латинського слова vita- життя), романтики вітаїзму, активного романтизму або» азіатськогоренесансу ".
Проте в тому буланедалекоглядність письменника, адже він не зрозумів одного, як можна звертатисьдо витоків європеїзму відходячи від доктрини Московщини, в умовах тоталітарноїсистеми? Коли, за будь-які зайві думки гарантований розстріл? Або принаймнірепутація «класового ворога»? А, Хвильовий, у 1920-х рр., займав високу посадуу лавах партії УРСР і дискутував досить довго, аж до приходу Сталіна. Дійсно,виникають думки, що Хвильовий або «блаженний патріот», або провокатор тодішньоїсистеми.
Звичайно, що до закликів Хвильовогопоставилась негативно комуністична влада. Й.Сталін, прочитавши з «Апологети писаризму», знайшов тамзаклик«Геть від Москви! Як зазначає Іван Дзюба: «В тенденційно політичному сенсіі негайно направив лист (26 квітня 1926) Л. Кагановичу, генеральному секретарюЦК КП (б) У, сприйняв цей лист як обов'язкову директиву, у літературну дискусіюактивно втрутилися партійні функціонери вищого рангу. Одразу, розмова перенесласьіз естетичної площини в політичну. Враз відбулася груба заміна понять. Комуністикерувалися твердим наміром оволодіти ситуацією, що виникла, надалі не допускатиподібного недогляду. І вони свого добилися. Літературна дискусія»захлинулася". її учасники були дискредитовані, а перегодом фізичнознищені. Хвильовий наклав на себе руки».
Як, же відповіла натрагедію свого провідника його література, котра покликана захищати інтересинароду? А ніяк! Деморалізована більшовицькою реальністю, вона втратилане тільки естетичні критерії (мистецькі канони визначення мистецтва), але іпринцип народності, з яким вона утверджувалася в невдячних для творчості умовахXIX ст. Саме тоді, у1920-х рр. російський ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП,підтримувані компартією, вплинули й на українські організації, впроваджувалиантиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до українських традицій тамови.
Справді, це прикро,адже Хвильовий сам того не бажаючи підставив під удар тоталітарної машини,своїх «соратників по перу». Сам він пішов із життя добровільно, як герой, авони мусіли скніти у таборах смерті. Адже, тоді за привабливою ширмою широкоїпропаганди проведених перших п'ятирічок, котрі будувалися на вміло використавчистому ентузіазмі працівників і рабській працю «архіпелагу ГУЛАГ»,наступ на творчу національну інтелігенцію супроводжувався ліквідацією українськогонароду як давньої землеробської нації. Цю роль виконав штучно створенийкомуністичною владою голодомор, наслідки відчутні навіть у сучасності: катастрофічнепадіння демографії.
Прямий виконавецьволі компартії П. Постишев з гордістю пояснював результати цього більшовицького«експерименту», спланованого тоталітарним режимом злочину: «У1933 році ми, висловлюючись образно, наступили ногою пролетарської диктатури наосине гніздо націоналістичної контрреволюції».
Власне тому, можнасправедливо констатувати, що саме у таких складних умовах пошуку українськоголітературного шляху виникла творча думка, котра пізніше сформувалась у літературнудискусію 1925 — 1928 рр., в ході якої піднімався багато питань: ставлення докласичної спадщини, яке пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими(марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва, що спровокувало у1930-х рр. наступ компартії надуховно-національне відродження.
Проте, потрібно відійти від літературиі звернути увагу на «справи насущні», тобто про геополітику, про векторнеспрямування нашої держави чи на Схід чи на Захід. Справді, усі світові,європейські, російські, українські ЗМІ рясніють публікаціями проєвроінтеграційні процеси на просторі колишнього СРСР. Цій проблемі присвяченобагато праць в економічній літературі. Це випливає з багатьох причин і стосуєтьсяусіх, тих політичних процесів, що відбуваються на території Європи.
Насправді євроінтеграція, як і дляУкраїни, так і для Росії не є метою. У ЄС можливо і не входити (прикладШвейцарії, Норвегії, Андорри), але бути повноважним партнером європейських державв край необхідно. Без переходу на євростандарти в Україні немає майбутнього. Адже, прогрес і розвиток будь-якої країни залежить відйого вміння співпрацювати з іншими державами.
За 20 роківукраїнської незалежності сформувалися принципові відмінності між російською іукраїнською економікою, які можуть кваліфікуватися як відмінності сутнісногохарактеру:
● Відомо, щоекспортна орієнтаціяРосії – це природничі ресурси. Власне, світовий досвід вказує на зворотнузалежність між експортно-ресурсним потенціалом і можливостямивисокотехнологічного розвитку.
Економіка нашоїкраїни є більш відкрита, ніж сусіда. Справді,стосовно українського експорту діє близько 150 митних обмежень, їх кількістьпостійно збільшується. Ці бар'єри інакше як штучні не назвеш. Одначе, вони ще раз підтверджують, що українськаекономіка є більш конкурентоспроможною, ніж російська. Як, пишеться у економічномужурналі «Експерт»: «Розвиток за рахунок орієнтованих на експорт сировиннихгалузей не можна назвати зростанням, що гарантує розвиток. Російська економіказначно дорожче. Це через розміри території РФ».
Справді, у РФ із розрахунку на одну людину є дорожчимутримання інфраструктури, опалення житла, вища собівартістьсільськогосподарських перевезень одиниці вантажів тощо.
● Росія іУкраїна розходяться у протилежних напрямах у своїх бізнес-циклах. Різні і джерела накопичення: у Росії — ценафтодолари, у нас — потенціал росту економіки. Провідна галузь у Росії, щозабезпечує розвиток економіки — нафтогазовий комплекс. В Україні- аграрнапромисловість і машинобудування.
І, Росія не зацікавлена у виконанні своїх інтеграційних функційна пострадянському просторі, їй це економічно невигідно. Тому всі угоди проЄЕП, якщо навіть і будуть підписані, працювати не будуть.
Тому проблема багатовіковогоекономічного відставання для Росії — це не тільки проблема комуністичного«експерименту». На всіх історичних етапах свого розвитку вона булазанадто консервативною, а отже, не могла оперативно реагувати на світовіімпульси економічної модернізації. Таким чином, Росія (і Україна як її складова)в таких історичних умовах весь час були країнами «повільного старту».
● Російська цивілізація формувалася ірозвивалася на протилежних західноєвропейської цивілізації принципах. Основоюїї економічного устрою стали так званий азійський принцип виробництва і добревідома громада росіян.
Потрібно зауважити, що азійський принципвиробництва та громада — це не продукт Київської Русі. Вони, привнесені у Росію монголами. Натомість на українських землях, асаме на Галичині довший час (до XVIII ст.) пануючими залишалися способи господарювання,близькі до європейських, наприклад магдебурзьке право у містах. Ця позиціяпідтверджується і російською наукою: «Азійське в нашому економічномуустрої, — зазначають вчені — географи, М. Конотоп і С. Сметанін, — не є продуктомгеографічного розташування, а особливістю історичного розвитку».
Впровадження азійськогоспособу виробництва, в якому основною галуззю стало общинне землеволодіння,мало доленосний вплив для виділення російської парадигми цивілізаційногорозвитку.
Мова йдеться насампередпро його вплив на формування російської ментальності. Якщо визначальними принципамизахідного індивідуалізму були, як про це писав М. Вебер у своїй праці«Протестантська етика, або дух капіталізму», культ наполегливої праці,дисципліна і самообмеження, які розглядалися не тільки як джерелоіндивідуального успіху і збагачення, але і як моральний обов'язок, здійсненнялюдиною божественного веління, то російська ментальність увібрала в себе багато в чому протилежні ознаки.Тому, відсутність стимулів до індивідуальноїініціативи і відповідальності породжували зрівнялівку, пасивність і фаталізм,заперечували дух підприємництва, господарську роботу на землі.
Якщо,відсторонитися, від літературної позиції Хвильового, а власне звернути увагу найого девіз: „Геть від Москви!“, котрий в „Апологетахписаризму“ і радив українським митцям орієнтуватися не на московськукомуністичну культуру: „Від російської літератури, від її стилівукраїнська поезія повинна якомога швидше тікати… Наша орієнтація — назахідно-європейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми… Москвасьогодні є центром всесоюзного міщанства“, і трошки переписати його текстна сучасний манер — підмінити слово література на економіка, що власне є більшактуальним у наш сумбурний час, то вийде приблизно такий текст: «Геть відМоскви! Від рос. економіки, від її засилля. Наша орієнтація на ЄС, на йогожиттєвий рівень. Москва сьогодні є центром криміногенну і олігархії». Тоді, сучаснимукраїнцям цей текст буде більш прийнятний, і водночас більш зрозумілий тому, щоусі хочуть гарно жити, однією мовою та літературою краян не нагодуєш.
Але, знову ж такиХвильовий зовсім не роблячи відсторонення від Сходу, навпаки — драматургпроголошував „азіатський ренесанс“ як гасло єднання відроджень усіхкраїн Сходу, які позбавлялися колоніальної залежності, з традицією класичногоРенесансу, власне головного єднання, місію скріплювала культур мала виконуватиУкраїна, котрій волею долі призначено бути географічним і психологічнимперехрестям між двома континентами, тому літератор, говорячи від імені свогопокоління, переповнювався творчою енергією, названої ним „романтикоювітаїзму“.
Звичайно, що можнаорієнтуватися Україні на сучасні Сінгапур, Південну Корею і Японію, або жзвертати увагу на комуністичний Китай до якого так апелюють комуністи, можна яне проти, але чи зможе українець пристосуватися до азійського способувиробництва? Добре відомо, що усі ці перелічені мною роблять все, щоб зберегтисвою цивілізаційну ідентичність і одночасно багато запозичують із Заходу. Цікраїни — активні учасники глобального цивілізаційного процесу в усіх його проявах,зокрема в економічній сфері. Світ від цього тільки виграє.
Та, протеукраїнська ментальність значною мірою відрізняється від азійської. Основноюрисою для українців — є перевага особистісного над загальним, тоді як у Азіїпротилежне — переважання загального над особистим. Для української нації характернийіндивідуалізм і саме цей компонент пов'язує нас з Європою. Українська ментальність значною мірою відрізняєтьсявід азійської, іншими компонентами, а саме ставленням до влади.
І, чи зможеукраїнець «перебуватись» і стати «освіченим азіатом»? Не, думаю, адже дляУкраїни поглиблення демократизації — це історична доля і сучасна необхідність,яка все більше стає визначальною в євроінтеграційній стратегії.
Для України євроінтеграція — цешлях відтворення національної ідентичності українського народу. Власне, це єшляхом входження нашої держави у процес глобалізації,з усіма його позитивами і негативами, котрий на радість постійно прискорюється,що змушує нашу націю долати цивілізаційні злами, вести пошук і знаходитиконсенсус з усіх основних питань розвитку людства.
Зближення Україниі Заходу за збереження пріоритетності завдань, що стосуються відродження українськоїідентичності, — це нормальний геополітичний процес, в якому об'єктивно повиннабути обидві сторони. Звичайно, що не усі західні тенденції ми маємо приймати,наприклад торгівля органами, ефтаназія, гомосексуалізм, ювенальна юстиція і цеще не повний перелік проблем західного світ, головною з яких є втрати власнихнаціональних позицій, що спричинило локальні утворення етнічних груп натериторії Франції (алжирці), Іспанії (марокканці), Німеччини (турки). Звичайно,ви мені скажете, що наші заробітчани теж утворюють у Європі свої общини, авходження в ЄС на дасть змогу годувальникам повернутись у власні сім`ї, протеце не вирішить ситуацію, люди повертаються туди, де їх чекають, а у нашійкраїні вони не потрібні, тай там вони вже звикли, а досить страшно змінити своюдолю, навіть в очікуванні кращого.
Тому, сьогодні, для України відбуваєтьсянайбільш відповідальний історичний період — перехід від тоталітаризму досуспільства, що базується на принципах демократії та ринкової економіки. Це одночасно і період подолання самоізоляції, періодінтеграції країни в структури сучасного цивілізаційного процесу, у світовеспівтовариство демократичних держав.
Справді могли краще взагалі нікудине інтегруватись? Це той, вибір „стати самим собою“ — це не єполітикою самоізоляції, навпаки, це найсильніша політика, що має на метізавойовувати справжню повагу до себе у світової спільноти. Саме, цей підхід повинен стати домінуючим у стосункахіз Росією та Заходом. Адже, перебуваючи на перехресті складних геополітичнихінтересів, Україна має тільки один вектор виживання — відродження національноїідентичності, тобто зміцнення своєї державності та економічного суверенітету.