Реферат на тему:
Християнство, як релігія до Володимира
Ще до початку першого тисячоліття язичницький світ вичерпав усі свої потенційні можливості в морально-етичній і релігійній сфері, а отже і на шляхах розвитку соціального устрою і державності. Тому переможний хід християнства по Римській імперії, а слідом за нею і навернення околишніх язичеських племен було неминуче і логічно обумовлено всім ходом світової історії.
Наслідком прийняття християнства став надзвичайний якісний підйом у всіх областях людської життєдіяльності. Утворилося коло великих християнських держав середньовічного світу, суспільний порядок яких був заснований на християнських початках. З часом усе більша кількість держав мали за честь і прагнули ввійти в християнський світ, прийнявши св. водохрещення.
Історія християнства на Русі починається з переказу, що глибоко укоренився в народній пам'яті, — сказання про подорож на Русь св. ап. Андрія Первозванного, яке знаходиться в недатованій частині «Повісті временних літ» (ПВЛ). Про вірогідність цього факту в історичній науці ведуться суперечки. Але не викликає сумнівів перебування ап. Андрія на берегах Північного Причорномор'я. Переказ про освячення апостолом київських пагорбів у даний час має багатьох прихильниківi, упевненість яких заснована на великому обсязі цілком достовірного історичного матеріалуii .
Уже такі церковні письменники, як Тертулліан († 240), Панас Олександрійський (†373), Іоанн Златоуст († 407), Ієронім Стридонский († 420) називають скіфів у числі народів, між якими було поширене християнство. «Гуни вивчають Псалтир, а холоду Скіфії палають жаром віри», — говорить Ієронімiii. Останні його слова сприймаються як гіпербола, але факт раннього поширення християнства в Північному Причорномор'ї, де була розкинута мережа грецьких міст-колоній (Ольвія, Тирас, Танаїс, Херсонес, Феодосія, Пантікапей), не підлягає ніякому сумніву, тому що підтверджено не тільки письмовими, але і численними археологічними даними.
Навала гунів наприкінці IV— початку Vстоліття мало серйозні негативні наслідки для поширення християнства на Русі, тому що на деякий час розірвало зв'язку східних слов'ян із християнськими центрами Візантії.
Але вже кінець V— початок VIстоліття стає часом рішучих змін як у житті східних слов'ян, так і всього слов'янства. До цього часу в районі Середнього Подніпров'я починає складатися союз слов'янських племен, на чолі якого стало плем'я русів, що жило в басейні ріки Росі. Створення такого союзу поклало початок давньоруській державності, з центром у Києві.
Становлення державності слов'ян послужило початку військових походів і розселенню слов'ян у межах Візантійської імперії. Протягом VI — VII вв. слов'янські племена заселили майже весь Балканський півострів і проникнули аж до древньої Спарти. За свідченями візантійських авторів, імператори, не маючи засобів для відбиття слов'янських набігів, не тільки надавали їм землі для заселення, але і вступали в союзницькі відносини, а слов'янські дружини служили у візантійській армії. Тому таке тісне спілкування двох народів, одного тільки зароджується, і іншого народу-спадкоємця всього потенціалу середньовічної європейської культури, повноправного власника скарбів Православного світу, не могло не привести до поступового прийняття плодів візантійської культури нашими предками.
Ряд сучасних дослідників справедливо вважає, що в цих походах слов'ян на Візантію брали участь як південні, так і среднедньодніпровскі племена, тобто руссы, а князь Кий (родоначальник київських князів) являв собою велику історичну особистість, був відомий самому імператору Візантії, що запросив його в Константинополь і зробив йому «велику честь», уклавши з ним союз.
Тому з великою вірогідністю можна говорити про те, що вже в ті далекі часи частина русів, що поверталися з походів у Візантію, і дружинники, що побували з князем Києм у Константинополеві, не тільки побачили і відчули новий для них світ, світ найвищої християнської культури, але і самі прийняли водохрещення. Через них інша Русь могла безпосередньо дізнаватися про віру Христову.
Тому перші повідомлення візантійських джерел, у яких розповідається про звертання русів до Христа, варто розглядати швидше не як свідчення про перших християн серед наших предків, але лише в якості перших письмових джерел, що дійшли до нас, що відбили визначений етап поширення святої віри на Русі.
До цих письмових джерел відносяться візантійські житія свв. Георгія Амастридського і Стефана Сурожського.
Найважливішими ж джерелами, що описують ці події, є проповіді Святійшого Патріарха Фотія і його Окружне послання, датоване 867 роком. У цьому Посланні до східних єпископів святитель повідомляв, що руси «проміняли еллінське і нечестиве поучення, що мали колись, на чисту і непідроблену християнську віру… І настільки розгорілися в них бажання і ревнощі віри, що прийняли єпископа і пастиря і цілують вірування християн з великою ретельністю і ревнощами». Про той же факт водохрещення і прийняття єпископа русами говорить і хронограф Кедрина, а також текст Олегового договору з греками 911р.
Принесене з Візантії первісне християнство не зникло і після того, коли в Київ прийшов з Новгорода князь Олег.
Видатну роль у справі освіти Русі світлом Благовіщення зіграли і ряд наступних найважливіших обставин.
Як відомо, у 864 році приймає благодать водохрещення Болгарія, з якою Давньоруська держава починає підтримувати самі тісні відносини з кінця IX — початку X століття. Саме відтіля, за твердженням ряду істориків, на Русь надходили богослужбові книги і багата духовна література.
Відповідно до хронології А.В. Карташова, у 855 — 56 р. працями «просвітителів мов словенських» свв. рівноапостольних братів Кирила і Мефодія був покладений початок слов'янської писемності. Як переконливо довів Карташов, Хазарська місія (861р.) свв. Костянтина Філософа і Мефодія перебуває в тісному зв'язку з нападом русів на Константинополь у 860 р. Т.ч. руські християни вже до початку існування власної епископії мали на руках більшість богослужбових книг і майже усі Св. Писання рідною мовою, що у величезному ступені сприяло розвитку початків християнства, закладених свв. братами.
Про раннє поширення писемності на Русі свідчить і договір князя Олега з Візантією, датований 911 роком, що дає підстави говорити про існування вже в той час при київських князях особливої канцелярії, де зберігалися і письмові документи.
Подальше поширення віри Христової по Руській землі засвідчено насамперед знаменитим договором князя Ігоря з Візантією, укладеним у 944 році.
Його цінність полягає в тому, що він дає виразне уявлення, наскільки вже християнська громада в Києві в середині X століття була численна по своєму складі і користалася величезним впливом у державному житті Русі.
У цьому договорі християни виступають не тільки як рівноправні його учасники, але і стоять у ньому на першому місці. Слід зазначити також, що в договорі мова йде аж ніяк не про всіх християн у Києві, а лише про тих, що займали вищі державні посади в Давньоруській державі, мали повноваження укладати міжнародні угоди і чия присяга вважалася необхідною, поряд із присягою самого київського князя.
Відповідно до літопису, цю присягу руські християни принесли в церкві св. пророка Ілії, що у тексті договору названа соборною. Така вказівка дала можливість ряду дослідників висловити припущення, що в Києві в той час, крім неї, існували й інші християнські храми. А літописне повідомлення про те, що вона стояла поблизу князівського палацу і будинків дружинників, робить цілком припустимою думку про терпиме відношення до християн і самого князя Ігоря (ПВЛ, с. 38 — 39).
Після смерті Ігоря (†945) до повноліття Святослава правителькою стає св. кн. Ольга, що з'явилася, по слову літописця, попередницею св. князя Володимира.
В основі найдавніших руських джерел, що оповідають про духовні подвиги св. Ольги, лежить церковний переказ, що виник, очевидно, вже в X столітті, але у своєму первісному вигляді до нас не дійшов. Але саме воно став тим здобутком, що поклав початок південнослов’янському короткому житію рівноапостольної княгині і літописної повісті про неї.
Час правління св. Ольги відображає істотно новий етап в історичному і релігійному житті руського народу. Літописців дивувало в ній і те, що, залишившись удовою, вона, усупереч язичеським звичаям, не вийшла другий раз заміж.
У літописній розповіді розповідається про подорож св. Ольги в Константинополь в 957 році, і про її водохрещення там.
Примітно, що при водохрещенні Ольга була наречена християнським ім'ям Олена. Цілком імовірно, що це ім'я їй було дано на честь св. рівноап. Олени, матері Костянтина Великого, яка багато для поширення віри в Римській імперії. Не випадково саме з її працями всі руські письмові джерела справедливо порівнюють духовні подвиги княгині Ольги.
Руські джерела свідчать про те, що св. Ольга, прийнявши щиру віру Христову в Константинополі, не тільки сама все наступне життя залишалося вірною охоронницею цієї дорогоцінної святині, але і невпинно старалася для поширення її істини між своїми підданими.
Першою її турботою було бажання звернути до Христа свого власного сина — майбутнього правителя Русі — Святослава. І незважаючи на те, що він відмовлявся, св. княгиня, не примушуючи і продовжуючи любити його, як щира християнка, зі смиренністю молилася за сина, з надією повторюючи:«Воля Божа так буде.
Під час своїх численних місіонерських подорожей, проповідуючи слово Божие, «яко щира учениця Христова й единоревнительница апостолів», св. княгиня удостоїлася бачити, як багато хто з її підданих, слухаючи їй, «люб'язно приймали від вуст її слово Боже і хрестилися»
Це переказ, що зберігся в народній пам'яті і записаний в XVIстолітті. Саме в духовній боротьбі, збройна св. Хрестом Господнім і всеперемагаючою силою слова Божого, вона розтрощувала в серцях своїх підданих, що приймали водохрещення, ідолів і кумирів. Але проводити політику християнізації, займатися храмобудівництвом Ольга могла тільки в межах своїх особистих палаців і маєтків, тому що в той час ще сильні були позиції язичників, яким співчував войовничий Святослав.
Велика заслуга св. Ольги і на іншім поприщі її земного служіння. Займаючись вихованням своїх онуків, вона перша посіяла насіння віри Христової в серце майбутнього хрестителя Русі св. кн. Володимира. І саме ці наставляння і її святе життя одна з головних причин, що спонукали св. князя звернутися до Христу.
Коли ж настали її остання година у цьому житті, св. Ольга, знаючи про язичество сина Святослава, «заповіла не творити тризни над собою» і заповідала поховатиїї по християнському закону. Під час похорону плакали і син її, і онуки, і «людье вси», тобто не тільки християни, але і язичники.
Період, що відокремлює кончину св. Ольги (†969) від водохрещення Русі при св. кн. Володимирі, характеризується в історії нашого християнства настанням язичеської реакції.
У найвищу фазу загострення відносин офіційного язичества і християнства, що розвивається, після деякого затишку в часи «лагідного і милостивого» Ярополка й Олега, Київська Русь вступає з воцарінням їхнього молодшого брата Володимира (978р.). «Володимир був ще дитиною, коли вмерла Ольга, і менше інших братів підпав під її вплив; потім він, теж ще в дитинстві, повезений був у Новгород, де християнство було менш відомо, чим у Києві, і виріс там під впливом старої віри».