РЕФЕРАТ
на тему:
Романтичне Європейське мистецтво
Розвиток культури в Європі XIXст. був пов'язаний із протиборством і послідовною зміною трьох художніх напрямів — класицизму, романтизму, реалізму.
Романтизм як система ідейно-художніх принципів, що протистояли класицизму, домінував у культурному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували на цей час певне розчарування наслідками антифеодальних революцій. Стан, в якому опинилося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував «царство розуму» з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітителі XVIIIст. Реальність історії виявилася непідвладною «розуму», сповненою таємниць і непередбаченостей.
Невіра в соціальний, промисловий, науковий прогрес, який приніс лише нові соціальні контрасти та антагонізми, призвів до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом. Настрої безнадії, світової «скорботи» притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768-1848), Альфреда Віктора Віньї (1797—1863), Альфонса Ламартіна (1790—1869), ліричній поезії Генріха Гейне (1797— 1856) та ін. Тема злого та страшного світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ірраціональністю людської долі, одноманітністю повсякденного життя пройшла крізь всю історію романтичної літератури XIXст., знайшовши найбільш яскраве втілення у творах видатного англійського поета Джорджа Байрона (1788—1824), німецькогописьменника, композитора, художника Ернста Гофмана (1776—1822), американського письменника Едгара По (1809—1849), а також російського поета Михайла Лєрмонтова (1814—1841), автора поеми «Демон», яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості супроти несправедливого і жорстокого загальносвітового устрою.
Разом з тим романтикам було властиве почуття необхідності радикального оновлення світу, усвідомлення причетності людини до потаємного багатства та безмежних можливостей земного буття. Ентузіазм, заснований на вірі у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруванню в реальній дійсності, в можливостях існуючої цивілізації полярно протиставляється романтичний потяг до «нескінченного», до ідей абсолютних і універсальних. Романтики мріяли не про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення суперечностей буття. Розлад між ідеалом та дійсністю отримує у романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому у творчості, наприклад, поетів англійської «озерної школи» — У. Вордсворта, С. Т. Колріджа, Т. Сауті — переважала думка про панування у світі незрозумілих та загадкових сил, необхідність людини підкорятися долі, у творчості інших — Д. Байрона, М. Лєрмонтова — переважали настрої боротьби та протесту проти світового зла.
Зображаючи повсякденне життя сучасного «цивілізованого» суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули всього незвичайного, їх приваблювала фантастика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Письменники-романтики відкривали читачеві глибину та красу духовного світу людини, безмежність проявів людської індивідуальності. Людина для них — малий всесвіт, мікрокосмос. Потяг до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, до інтуїтивного та підсвідомого — суттєві риси романтичного світогляду. Характерним для романтизму є захист свободи, суверенності та самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775—1854) вважав, що саме у свободі полягає весь пафос земного, вся «гострота» життя. Апологія особистої свободи була ніби самозахистом від безжалісного руху історії. Романтики були схильні розглядати свободу як розривання творчою особистістю соціальних пут, а сам романтизм спочатку виникає як бунт проти догм та ідеологічних обмежень офіційного «класичного» мистецтва. Відчуженість творчої особистості від навколишнього консервативного середовища, а через це і від світу взагалі — провідна світоглядно-естетична проблема, яку вони намагалися вирішити. Не випадково, мабуть, «Меккою» європейського романтизму була Франція, де можна було ковтнути свіжого революційного повітря ЗО—40-х років. Як Голландія у XVст., так Франція притягала до себе емігрантів, усіх, хто тікав від реакційної задухи у себе на батьківщині: з Німеччини приїздить Генріх Гейне, з Польщі — Адам Міцкевич та Фридерик Шопен.
Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших досягнень естетики романтизму. Так, принцип історизму романтики намагалися цілісно реалізувати у створеному ними жанрі історичного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789—1851), англійця Вальтера Скотта (1771 — 1832), француза Віктора Гюго (1802—1885) становлять неперевершений здобуток світової романтичної літератури.
Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в однойменних поемах Байрона та Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже «Мазепа», яка отримала високу мистецьку оцінку.
Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, національно-історичних, персональних особливостей мала в очах митців романтизму певний філософський зміст, вона була виявленням багатства єдиного світового цілого — всесвіту.
У галузі естетики романтизм протиставив класичному «наслідуванню природи» творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник створює свій особливий світ, більш прекрасний та правдивий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Романтики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, регламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на грунті творчого переосмислення естетичних принципів іншої культури — Ренесансу. Зокрема, у творчості одного із засновників французькогохудожнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798— 1863) відчувається близька спорідненість з барочним стилем Ру-бенса, якого він щиро шанував.
Романтичний стиль продовжував розвивати барочні особливості у вигляді стрімкого руху форм на полотні, виблиску фарб та виразних мазків пензля, «відкритої» форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у таємничу далечінь за межі полотна. Але це не було поверненням до старого стилю. Це був скоріше вияв відчуження самого митця від реального життя. «Драма» барв на полотні підміняє собою драму, яку можна знайти в житті. Або ж її шукають у сценах, пов'язаних з бурхливою дією, як, скажімо, полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки та Сходу (наприклад, «Алжірські жінки», «Здобуття хрестоносцями Єрусалиму», «Хіоська різня» Е. Делакруа). Романтичні образи були притаманні деяким картинам Т. Г. Шевченка, зокрема його «Марії» (акварель, 1840 р.) та «Катерині» (олія, 1842 р.).
Відчутним внеском у скарбницю світової художньої культури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, властивих народному епосу, пісням, баладам.
Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалася морально-виховна функція літератури. Прикладом народної моралі та фольклорних сюжетів слугують духовні засади безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андерсена (1805—1875), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з тонким гумором та іронією.
Народна творчість була джерелом тем і образів для ком-позиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції притаманні ліричним пісням австрійського композитора Фран-ца Шуберта (1797—1828) і німецького композитора Роберта Шумана (1810—1856), оперним та симфонічним творам чеського композитора Бедржиха Сметани (1824—1884), фортеп'янній музиці польського композитора Фридерика Шопена (1810—1849). В останнього картини народного побуту легко простежуються в мазурках, історичні сцени — в полонезах, народні перекази — в баладах. Сонати, етюди, ноктюрни Шопена відображають всю повноту і складність внутрішніх емоцій людини — від ліричних роздумів до буремної пристрасті. Слід зазначити, що музика займала особливе місце в мистецтві романтизму, адже, заперечуючи класичний раціоналізм, «культ розуму» у всіляких його проявах, романтики прагнули апелювати до людських почуттів, вплинути на які, на їхню думку, можна найкраще за допомогою музики.
Використана література:
Енциклопедія культури. – М., 2000.
Українська та зарубіжна культура. – К., 2002.
Словник-довідник з всесвітньої історії культури. – К., 2001.