Реферат
Життєвий і творчий шлях Миколи Садовського– корифея українського театру
План
Дитинство і юність Миколи Садовського
Перебування на військовій службі
Заснування власної трупи
Діяльність стаціонарного українського театру
Творчий діапазон М.Садовського
Микола Карпович Садовський (Тобілевич) народився 13 грудня 1856 року в селі Костуватому на Херсонщині. Дитинство і юність провів на селі серед чарівної природи, дружив із селянськими дітьми, на власні очі бачив сирітські злидні, страждання наймитів і наймичок, жорстоке свавілля куркулів-павуків. Про панську кривду і народну правду Микола Карпович розповів своїми неперевершеними сценічними образами. Він чудово знав українські обряди, звичаї, народні ігри, хороводи, пісні, танці, рано почав захоплюватися усною поетичною творчістю і театральними виставами, які влаштовували його старший брат Іван Карпенко-Карий і Марко Кропивницький спочатку в Бобринці, а потім у Єлисаветграді.
Освіту Микола Карпович здобув у Єлисаветградському реальному училищі, але курсу навчання не закінчив: 1877 року пішов добровольцем на російсько-турецьку війну. За відвагу і хоробрість, виявлені в боях за Шипку, був нагороджений Георгіївським хрестом. Після війни ще два роки перебував на військовій службі у Бендерах, де при офіцерському зібранні існував аматорський драматичний гурток, у якому він виступав як актор. Тут і відбулася його зустріч з майбутньою окрасою української сцени Марією Заньковецькою. Разом з нею Микола Карпович грав провідні ролі й мав успіх у глядачів: уже тоді їм обом пророкували велику сценічну кар'єру в професіональному театрі.
1881 року Микола Карпович залишив військову службу і поїхав у Кременчук до свого учителя і творчого наставника М. Кропивниць-кого, який працював тоді в трупі Ашкаренка. Там дебютував у ролі Миколи з «Наталки Полтавки».
Його бурлака в латаній сірій сорочці чарував людською красою і гідністю, життєрадісним гумором, натхненним співом з яскравими народними інтонаціями. Хвацько збита набік шапка, пластичність тіла, легкість і рухливість — усе випливало з душевного стану героя.
«Микола Карпович надзвичайно легко, граціозно танцював,— писав В. Василько. — Його танок, викликаний почуттями і переживаннями героя, ніколи не був вставним номером, а органічно вплітався у дію. Міміка, жест відігравали у ньому першорядну роль. Актор використовував тут всі пластичні засоби. Кожен його танок мав свій емоціональний тонус і своєрідний психологічний малюнок, був драматичним епізодом з певним початком, розвитком і кінцем»
Літнього сезону 1888 року М. Садовський разом з М. Заньковецькою заснували власну трупу, яка проіснувала десять років. Тут відбулося його становлення і зростання як актора, режисера і організатора театральної справи на Україні.
Репертуар цього театру розширювався за рахунок російської та зарубіжної класики. А щоб обійти заборону царської цензури грати на українській сцені твори, перекладені з інших мов, Микола Карпович вдавався до незначної переробки п'єс. Так, відома драма О. Пи-семського «Гірка доля», наприклад, була показана під назвою «Ни-кандр Безщасний», де Садовський виступив у заголовній ролі.
1898 року трупа М. Садовського злилася з «Товариством російсько-малоросійських артистів під орудою П. К. Саксаганського», а 1900 року до них на три сезони приєдналася і трупа М. Кропивницького.
Діяльність об'єднаної трупи корифеїв українського театру розпочалася виставою «Глитай, або ж Павук» 4 липня 1900 року в Полтаві і мала тріумфальний резонанс. У репертуарі налічувалось близько 60 різних жанрами вистав, що відповідали високим ідейним і художнім вимогам. Новим надбанням театру була вистава гостросатиричної комедії І. Карпенка-Карого «Хазяїн». Прем'єра її відбулася 10 січня 1901 року в Києві і викликала захоплення широкого кола глядачів. Пузиря чудово виконував сам автор, економів — Феногена і Ліхтаренка — Саксаганський і Садовський, Золотницького — Кропивницький.
Пізніше, 1906 року, разом з М. Заньковецькою М. Садовський здійснив давню мрію українського громадянства про організацію в Києві першого стаціонарного українського професіонального театру. Працювати цей театр почав 15 вересня 1906 року в Полтаві, потім виїхав на гастролі в різні міста і лише навесні 1907 року переїхав в Київ, у приміщення Троїцького народного дому (нині Театр оперети) для постійної праці.
Діяльність стаціонарного українського театру М. Садовського в Києві має велике історичне значення. Тут свято зберігалися і по-новаторському розвивалися реалістичні принципи акторської і режисерської майстерності; неабиякого значення надавалося художньому і музичному оформленню вистав. З цією метою було запрошено до співробітництва видатних художників і музикантів.
Видатний український митець-громадянин М. Садовський — непере-вершений артист героїко-романтичного і трагедійного плану, народний самобутній талант, талановитий представник реалістичної школи М. Кропивницького.Від природи він був щедро наділений внутрішніми і зовнішніми акторськими даними: могутня здатність перевтілення, пристрасний темперамент, швидке збудження, велична, рідкісної краси струнка постава, виразне обличчя, багата міміка, променисті очі, що передають відразу цілу гаму переживань, задушевний і зворушливий голос, музикальність, пластичність тіла, простота сценічної поведінки.
Садовський ретельно готував кожну роль. Вій цілком «знищував» себе і свою особистість, заглиблювався у внутрішній світ і психологію дійової особи, надавав яскравих, узагальнених характерних рис, властивих тільки даному персонажу. Все було продумане і відшліфоване: міміка, жест і слово.
Творчий діапазон М. Садовського відзначався надзвичайно широкою палітрою виконуваних ролей: драматичних — Гнат, Тарас, Панас («Безталанна», «Бондарівна», «Бурлака»), Дмитро, подорожній («Не судилось», «Зимовий вечір»), Никандр («Никандр Безщасний»); комедійних та характерних — Карась («Запорожець за Дунаєм»), виборний («Наталка Полтавка»), Мартин Боруля, Пузир, Барильченко («Хазяїн», «Суєта»), Самрось («Дві сім'ї»), городничий («Ревізор»), Смирнов («Ведмідь»), Вишневський («Тепленьке місце»).
Але вершиною акторської майстерності Миколи Карповича були героїко-драматичні і трагедійні образи: Назар Стодоля, Богдан Хмельницький, Сава Чалий, Тарас Бульба, командор («Камінний господар» Лесі Українки), воєвода («Мазепа» Ю. Словацького) та інші.
Ціла низка талановитих сценічних образів, створених М. Садовським, гідно репрезентує зразки високої театральної культури, є прикладом вірного служіння своєму народу і об'єктом уважного вивчення нинішніми молодими діячами мистецтва.
[...] В основу своєї гри М. К. Садовський вкладав життєвість, щирість, правду і ніколи не втрачав почуття міри в ефектних місцях ролі. Він не припускав жодного позування чи красивого театрального жесту. І разом з тим був надзвичайно пластичний у ході, в ракурсах, рухах. Правда почуття підкреслювала в ньому вольовість та силу і допомагала боротися з декламаційністю часто барвистого віршованого тексту ролі, а матовість голосу та швидке виголошення цілих речень майже на монотоні рятували від наспівності, на яку багатьох тягне віршований текст. Психологічні зупинки серед речення створювали враження, що мова зароджується тут же, безпосередньо на сцені, від думки. Ось чому у виконанні Садовського віршовані героїчні ролі в історичних п'єсах ніколи не звучали фальшиво, декламаційно. У цьому амплуа він не мав собі рівних в українському театрі.
Композиційновірно, на змінах ритмів і настроїв він будував і всю виставу, і свою роль, щоб постійно і безперервно тримати увагу глядача і непомітно підвести до найвищої точки боротьби та фіналу вистави і ролі.
Тільки М. К. Садовський, актор виняткових даних, який в образі Богдана вміло поєднував героїчне звучання з глибиною почуття і задушевності, тільки він з честю виходив з небезпеки розвінчати історичного героя, тобто затушкувати його основне устремління, його надзавдання: вирвати з панської неволі народ український і возз'єднатися з великим братнім російським народом. Простежимо, бодай у вузлових моментах, лінію боротьби головного героя проти ворогів народу, а також внутрішню, майже паралельну боротьбу проти самого себе.
Перша, експозиційна дія. Загальна атмосфера її: настороженість, як натягнута струна, що ось-ось може порватись. Вирішальний-бо момент: чекають важливих гостей з Чигирина на чолі з ясновельможним полковником Барабашем.
Чуємо від Домахи ввідні репліки про кривди панські: «Церкви замикають… Нещасний люд по лісах ховається та по шибеницях гойдається...»
[...] У наступних сценах з Богуном, Чарнотою, Глобою і бандуристом Богдан одкриває свій план викрадення прихованого Барабашем королівського привілею, з яким вже можна буде підняти збройне повстання. Ритм стає рвучким, напруженим, повним різних змін[...]|
Нарешті привілей у Богдана в руках. Хмельницький закликає до рішучих дій.
У другій дії яскраво відображується соціальна диференціація серед козацтва, активізація народних мас, ставлення народу до польської шляхти і до своїх дуків. Загальна атмосфера дії за настроєм і ритмом нагадує розбурхане море [...]
У наступній сцені відбувався справжній поєдинок. Єлена — Заньковецька намагалась всіма засобами жіночих чар повернути до себе почуття старого гетьмана… її голос, надзвичайної краси в своїй мелодійності, м'яко лився і западав у душу. І не дивно, що Богдан — Садовський, борючись зі своїм почуттям, кидаючи різкі репліки на її адресу, врешті промовляє тихо до себе:
Несила вірить їй, А в душу крадеться той чарівничий голос.
Це була дуже складна сцена, яка вимагала від виконавця ролі Богдана напруження духовних і фізичних сил. На бурхливому темпераменті актор проводив двобій з Єленою і з самим собою. Підступна шляхтянка намагається знову заповзти змієм у серце гетьмана, а він, з величезним напруженням волі, бореться із спокусою.
Богдан нагадує Єлені про зраду; вона, втрачаючи грунт під ногами, приховуючи свою розгубленість, падає йому до ніг.
Безперечно, помилкою актора було те, що внаслідок багатьох цензурних переробок він звів до мінімуму соціальну загостреність п'єси, занадто підкресливши тему особистого життя Богдана, його душевну роздвоєність. Це несло в собі серйозну небезпеку, бо призводило до роздрібнення, зниження образу героя. Така небезпека завжди підстерігала виконавця ролі Богдана.
І все ж, незважаючи на ці драматургічні огріхи, п’єсу М. П. Старицького «Богдан Хмельницький» в дожовтневому театрі любили як актори, так і глядач за її літературні якості та благородні гуманістичні ідеї — ідеї боротьби українського народу проти польської шляхти за своє визволення і возз'єднання з рідним братом — російським народом.
Використана література:
І.О. Волошин “Корифеї українського театру” 1982р.