РЕФЕРАТ
на тему:
“Жанри мистецтва”
/>
Різноманіття видів мистецтва
Мистецтво, одна з форм суспільної свідомості, складова частина духовної культури людства, специфічний рід практично-духовного освоєння світу. У цьому плані до мистецтва відносять групу різновидів людської діяльності — живопис, музику, театр, художню літературу (яку іноді виділяють особливо — вираження «література і мистецтво») і т.п., поєднуваних тому, що вони є специфічними — художньо-образними формами відтворення дійсності.
Художньо-творча діяльність людини розгортається в різноманітних формах, що називають видами мистецтва, його родами і жанрами. Достаток і розмаїтість цих форм можуть показатися хаотичним накопиченням, у дійсності ж вони є закономірно організованою системою видових, родових, жанрових форм. Так, у залежності від матеріальних засобів, за допомогою яких конструюються художні твори, об'єктивно виникають три групи видів мистецтв:
1) просторові, чи пластичні (живопис, скульптура, графіка, художня фотографія, архітектура, декоративно-прикладне і дизайн), тобто такі, котрі розгортають свої образи в просторі;
2) тимчасові (словесні і музичні), тобто такі, де образи будуються в часі, а не в реальному просторі;
3) просторово-тимчасові (танець; акторське мистецтво і всі що базуються на ньому; синтетичне — театр, кіномистецтво, телемистецтво, естрадно-циркове і т.д.), тобто такі, образи яких володіють одночасно довжиною і тривалістю, тілесністю і динамізмом.
Кожен вид мистецтв безпосередньо характеризується способом матеріального буття його творів і застосовуваним типом образних знаків. У цих межах усі його види мають різновиду, що визначаються особливостями того чи іншого матеріалу і своєрідністю художньої мови, що випливає звідси.
Декоративно-прикладне мистецтво
Декоративно-прикладне мистецтво, розділ мистецтва; охоплює ряд галузей творчості, що присвячені створенню художніх виробів, призначених головним чином для побуту. Його творами можуть бути: різне начиння, меблі, тканини, знаряддя праці, засоби пересування, а також одяг і всякий рід прикраси. Поряд з розподілом творів декоративно-прикладного мистецтва по їхньому практичному призначенню в науковій літературі з 2-й половини 19 ст. затвердилася класифікація галузей по матеріалу (метал, кераміка, текстиль, дерево) чи по техніці виконання (різьблення, розпис, вишивка, набойка, лиття, карбування, інтарсія і т.д.). Ця класифікація обумовлена важливою роллю конструктивно-технологічного початку в декоративно-прикладному мистецтві і його безпосередньому зв'язку з виробництвом.
Вирішуючи в сукупності, як і архітектура, практичні і художні задачі, декоративно-прикладне мистецтво одночасне належить до сфер створення і матеріальних, і духовних цінностей.
Твори цього виду мистецтва невіддільні від матеріальної культури сучасної їм епохи, тісно зв'язані з побутовим укладом, що відповідає їй, з тими чи іншими його місцевими етнічними і національними особливостями, соціально-груповими розходженнями. Складаючи органічну частину предметного середовища, з яким повсякденно стикається людина, твори декоративно-прикладного мистецтва своїми естетичними перевагами, образним ладом, характером постійно впливають на щиросердечний стан людини, його настрій, є важливим джерелом емоцій, що впливають на його відношення до навколишнього світу.
Естетично насичуючи середовище, що оточує людину, твори цього жанру в той же час як би поглинаються нею, тому що звичайно сприймаються у взаємозв'язку з її архітектурно-просторовим рішенням, із вхідними в неї іншими чи предметами їхніми комплексами (сервіз, гарнітур меблів, костюм, набір ювелірних виробів). Тому ідейний зміст творів декоративно-прикладного мистецтва може бути зрозуміле найбільше повно лише при ясному представленні (реальному чи думкою відтвореному) про ці взаємозв'язки предмета із середовищем і з людиною.
Архітектоніка предмета, обумовлена його призначенням, конструктивними можливостями і пластичними властивостями матеріалу, часто відіграє основну роль у композиції художнього виробу. Нерідко в декоративно-прикладному мистецтві краса матеріалу, пропорційні співвідношення частин, ритмічна структура служать єдиними засобами втілення емоційно-образного змісту виробу (наприклад, позбавлені декору виробу зі скла чи ін. нічим не тонованих матеріалів). Тут наочно виявляється особливе значення для декоративно-прикладного мистецтва чисто емоційних, необразотворчих засобів художньої мови, використання яких і ріднить його з архітектурою. Емоційно-змістовний образ найчастіше активізується образом-асоціацією (зіставленням форми виробу з краплею, квіткою, фігурою людини, тварини, її окремими елементами, з яким-небудь ін. виробом — дзвоном, балясиною і т.п.). Декор, з'являючись на виробі, також істотно впливає на його образну структуру. Нерідко саме завдяки своєму декору побутовий предмет стає твором мистецтва. Володіючи власною емоційною виразністю, своїм ритмом і пропорціями (нерідко контрастними стосовно форми, як, наприклад, у виробах хохломських майстрів, де скромна, проста форма чаші й ошатний, святковий розпис поверхні різні по своєму емоційному звучанню), декор зорово видозмінює форму й у той же час зливається з нею в єдиному художньому образі.
Для створення декору широко залучаються орнаменті елементи ( порізно чи у всіляких сполученнях) образотворчого мистецтва (скульптура, живопис, рідше — графіка). Засобу образотворчих мистецтв і орнамент служать не тільки для створення декору, але часом проникають і у форму предмета (деталі меблів у виді пальметт, волют, звіриних лап, голів; судини у виді квітки, плоду, фігури птаха, звіра, людини). Іноді чи орнамент зображення стають основою формоутворення виробу (візерунок ґрати, мережива; малюнок плетива тканини, килима). Необхідність погодити декор з формою, зображення — з масштабом і характером виробу, з його практичним і художнім призначенням приводить до трансформації образотворчих мотивів, до умовності трактування і зіставлення елементів натури (наприклад, сполучення в оформленні ніжки столу мотивів левиної лапи, крил орла і лебедячої голови).
У єдності художньої й утилітарної функцій виробу, у взаємопроникненні форми і декору, образотворчого і тектонічного почав виявляється синтетичний характер декоративно-прикладного мистецтва. Його добутки розраховані на сприйняття і зором, і дотиком. Тому виявлення краси фактури і пластичних властивостей матеріалу, майстерність і різноманіття прийомів його обробки одержують у декоративно-прикладному мистецтві значення особливо активних засобів естетичного впливу.
Живопис
Живопис, вид образотворчого мистецтва, художні твори, що створюються за допомогою фарб, які наносяться на яку-небудь тверду поверхню. Як і інші види мистецтва, живопис виконує ідеологічні і пізнавальні задачі, а також служить сферою створення предметних естетичних цінностей, будучи однією з високорозвинених форм людської праці.
Живопис відбиває й у світлі тих чи інших концепцій, оцінює духовний зміст епохи, її соціальний розвиток. Могутньо впливаючи на почуття і думки глядачів, змушуючи останніх переживати дійсність, зображену художником, вона служить діючим засобом суспільного виховання. Багато добутків живопису мають документально-інформаційну цінність.
У силу наочності образа оцінка життя художником, виражене в його добутку, здобуває особливу переконливість для глядача. Створюючи художні образи, живопис використовує колір і малюнок, виразність мазків, що забезпечує гнучкість її мови, дозволяє їй з недоступної ін. видам образотворчого мистецтва повнотою відтворювати на площині барвисте багатство світу, об'ємність предметів, їхня якісна своєрідність і матеріальна плоть, глибину зображуваного простору, світло-просторове середовище. Живопис не тільки безпосередньо і наочно утілює всі зримі явища реального світу (у т.ч. природу в її різних станах), показує широкі картини життя людей, але і прагне до розкриття і тлумачення сутності процесів, що відбуваються в житті, і внутрішнього світу людини.
Доступні даному виду мистецтва широта і повнота охоплення реальної дійсності позначаються й у достатку властивих їй жанрів (історичний, побутовий, батальний, анімалістичний та ін.).
По призначенню, по характеру виконання й образів розрізняють: живопис монументально-декоративний (стінні розписи, плафони, панно), що бере участь в організації архітектурного простору, що створює ідейно-насичене середовище для людини; станкову (картини), більш інтимну по характеру, звичайно не зв'язану з яким-небудь визначеним місцем; декораційну (ескізи театральних і кінодекорацій і костюмів); іконопис; мініатюру (іконописи рукописів, портрети і т.д.).
По характеру речовин, що зв’язують пігмент (барвну речовину), по технологічних способах закріплення пігменту на поверхні розрізняються масляний живопис, живописозвідними фарбами по штукатурці — сирій (фреска) і сухій (а секко), темпера, клеєвий живопис, восковий живопис, емаль, живопис керамічними фарбами (сполучні — легкоплавкі стекла, флюси, глазурі — закріплюються випалом на кераміку), силікатними фарбами (зв'язувальна речовина — розчинне скло) і т.п. Безпосередньо з нею стуляються мозаїка і вітраж, вирішальні ті ж, що і монументальний живопис, зображувально-декоративні задачі. Для виконання мальовничих добутків служать також акварель, гуаш, пастель, туш.
Основний виразний засіб живопису — колір — своєю експресією, здатністю викликати різні почуттєві асоціації підсилює емоційність зображення, обумовлює широкі образотворчі і декоративні можливості цього виду мистецтва. У добутках він утворить цільну систему (колорит).Звичайно застосовується той чи інший ряд взаємозалежних квітів і їхніх відтінків (гамма красочная), хоча існує також живопис відтінками одного кольору (монохромна). Колірна композиція (система розташування і взаємини плям кольору) забезпечує визначену колірну єдність добутку, впливає на хід його сприйняття глядачем, будучи специфічної для добутку частиною його художньої структури. Інший виразний засіб живопису — малюнок (лінія і светотень) — ритмічно і композиційно разом з кольором організує зображення; лінія відмежовує друг від друга обсяги, є часто конструктивною основою мальовничої форми, дозволяє чи узагальнено детально відтворювати обрису предметів, виявляти їхні дрібні елементи.
Архітектура
Архітектура (лат. architectura, від грец. аrсhіtекtоn — будівельник), зодчество, система будинків і споруджень, що формують просторове середовище для життя і діяльності людей, а також саме мистецтво створювати ці будинки і спорудження відповідно до законів краси. Архітектура складає необхідну частину засобів виробництва і матеріальних засобів існування людського суспільства. Її художні образи відіграють значну роль у духовному житті суспільства. Функціональні, конструктивні і естетичні якості архітектури (користь, міцність, краса) взаємозалежні.
Добутками архітектури є будинки з організованим внутрішнім простором, ансамблі будинків, а також спорудження, що служать для оформлення відкритих просторів (монументи, тераси, набережні і т.п.).
Предметом цілеспрямованої організації є і простір населеного місця в цілому. Створення міст, селищ і регулювання всієї системи розселення виділилися в особливу область, неподільно зв'язану з архітектурою — містобудівництво.
Найважливішим засобом практичного рішення функцією, і ідейно-художніх задач архітектури є будівельна техніка. Вона визначає можливість і економічну доцільність здійснення тих чи інших просторових систем. Від конструктивного рішення багато в чому залежать і естетичні властивості добутків архітектури. Будинок повинний не тільки бути, але і виглядати міцним. Надлишок матеріалу викликає враження надмірної ваги; зрима (удавана) недостатність матеріалу асоціюється з нестійкістю, ненадійністю і викликає негативну емоції. У ході розвитку будівельної техніки нові принципи архітектурної композиції, що відповідають властивостям нових матеріалів і конструкцій, можуть вступати в конфлікт із традиційними естетичними поглядами. Але в міру поширення і подальшого освоєння конструкції обумовлені нею форми не тільки перестають сприйматися як незвичайні, але і перетворюються в масовій свідомості в джерело емоційно-естетичного впливу.
Якісні зміни будівельної техніки, створення нових конструкцій і матеріалів істотно вплинули на сучасну архітектуру. Особливе значення має заміна ремісничих методів будівництва індустріальними, зв'язана з загальними процесами розвитку виробництва, з необхідністю підвищення темпів масового будівництва і яка вимагала введення стандартизації, уніфікованих конструкцій і деталей.
Основні засоби створення художнього образа в архітектурі — формування простору й архітектоніка. При створенні об'ємно-просторової композиції (у т.ч. і внутрішньої організації споруджень) використовуються принципи чи симетрії асиметрії, чи нюанси контрасти при зіставленні елементів, їх різні ритмічні співвідношення і т.д. Особливе значення в архітектурі мають домірність частин і цілого один одному (система пропорцій) і домірність спорудження і його окремих форм людині (масштабність). У число художніх засобів архітектури входять також фактура і колір, розмаїтість яких досягається різними прийомами обробки поверхні будинку. Цілісна художньо-виразна система форм добутків архітектури, що відповідає функціональним і конструктивним вимогам, називається архітектурною композицією.
Стійка спільність характерних рис художньої форми архітектури і її ідейно-змістовної програми утворить її стиль. Найважливіші риси стилю виявляються в системі функціональної і просторової організації споруджень, у їхній архітектоніці, пропорціях, пластику, декорі.
Скульптура
Скульптура (лат. sculptura, від sculpo — висікаю, вирізую), ліплення, пластика (грец. plastike, від plasso — ліплю), вид мистецтва, заснований на принципі об'ємного, фізично тривимірного зображення предмета. Як правило, об'єкт зображення в скульптурі — людин, рідше — тварини (анімалістичний жанр), ще рідше — природа (пейзаж) і речі (натюрморт). Постановка фігури в просторі, передача її руху, пози, жесту, світлотіньова моделювання, що підсилює рельєфність форми, архітектонічна організація обсягу, зоровий ефект його маси, вагових відносин, вибір пропорцій, специфічних у кожнім випадку характер силуету є головними виразними засобами цього виду мистецтва. Об'ємна скульптурна форма будується в реальному просторі за законами гармонії, ритму, рівноваги, взаємодії з навколишньою архітектурним чи природним середовищем і на основі спостережених у натурі анатомічних (структурних) особливостей тієї чи іншої моделі.
Розрізняють два основні різновиди скульптури.: круглу скульптуру, яка розміщується в просторі, і рельєф, де зображення розташовується на площині, що утворить його тло. До добутків першої, звичайно потребуючого кругового огляду, відносяться: статуя (фігура в ріст), група (дві чи кілька фігур, що складають єдине ціле), статуетка (фігура, значні менша натуральної величини), торс (зображення людського тулуба), погруддя (погрудне зображення людини) і т.д. По змісту і функціям скульптура поділяється на монументально-декоративну, станкову і т.зв. скульптуру малих форм. Хоча ці різновиди розвиваються в тісній взаємодії, у кожної з них є свої особливості. Монументально-декоративна: скульптура розрахована на конкретне архітектурно-просторове чи природне оточення. Вона носить яскраво виражений суспільний характер, адресується до мас глядачів, розміщається насамперед у громадських місцях — на вулицях і площах міста, у парках, на фасадах і в інтер'єрах суспільних споруджень. Монументально-декоративна скульптура покликана конкретизувати архітектурний образ, доповнювати виразність архітектурних форм новими відтінками. Здатність монументально-декоративної скульптури вирішувати великі ідейно-образні задачі з особливою повнотою розкривається в добутках, що називають монументальними і до яких звичайно відносять міські памятники, монументи, мемориальние сооружения. Величавість форм і довговічність матеріалу з'єднуються в них з піднесеністю образного ладу, широтою узагальнення. Станкова скульптура, прямо не зв'язана з архитектурой, носить більш інтимний характер. Зали виставок, музеїв, житлові інтер'єри, де її можна розглядати поблизу і у всіх деталях, є звичайним її середовищем. Тим самим визначаються особливості пластичної мови скульптури, її розміри, улюблені жанри (портрет, побутовий жанр, ню, анімалістичний жанр). Станковій скульптурі в більшій мері, чим декоративною-декоративній-монументально-декоративної, характерний інтерес до внутрішнього світу людини, тонкий психологізм, розповідність. Скульптура малих форм включає широке коло добутків, призначених переважно для житлового інтер'єра, і багато в чому стуляється з декоративно-прикладним мистецтвом. Призначення і зміст скульптурного твору визначають характер його пластичної структури, а вона, у свою чергу, впливає на вибір скульптурного матеріалу. Від природних особливостей і способів обробки останнього багато в чому залежить техніка скульптури. М'які речовини (глина, віск, пластилін і т.п.) служать для ліпки; при цьому найбільш вживаними інструментами служать дротові кільця і стеки. Тверді речовини (різні породи каменю, дерева й ін.) обробляються шляхом рубання (висікання) чи різьби, видалення непотрібних частин матеріалу і поступового вивільнення як би схованої в ньому об'ємної форми; для обробки кам'яного блоку застосовуються молоток (киянка) і набір металевих інструментів, для обробки дерева — переважно фасонні стамески і свердли. Речовини, здатні переходити з рідкого стану у тверде (різні метали, гіпс, бетон, пластмаса і т.п.), служать для виливка добутків скульптури за допомогою спеціально виготовлених форм.
--PAGE_BREAK--Жанри образотворчого мистецтва
За призначенням та особливостями художнього виконання живопис поділяється на монументальний, декоративний та станковий.
Монументальному живопису властиве філософсько-епічне розуміння дійсності, суспільно-значимий зміст, масштабність задуму, громадянський пафос, високий лад образів, звернення до великої колективної аудиторії тощо. Монументальний живопис тісно пов’язаний з архітектурою, підпорядковується архітектурній споруді, створюючи синтез – органічну єдність різних видів мистецтв в межах єдиного художнього твору. Синтез тоді досягає повноти, коли різні види мистецтв узгоджуються спільністю ідейного задуму та стилістичною єдністю. В ансамблі монументальний живопис виконує також і декоративну роль.
Декоративний живопис призначений для прикраси, входячи до складу архітектурного ансамблю або до творів декоративно-ужиткового мистецтва. Отже, термін відноситься до орнаментальних розмалювань та композицій, що не мають самостійного значення; панно, орнаментальне підкреслення функцій предмету або оточення великих настінних сцен.
Станковий живопис (від слова станок, мольберт, на який ставиться приготовлена основа – картон, дошка, полотно для малювання картин) об’єднує твори самостійного значення, не пов’язані з архітектурним ансамблем. Їх можна переносити, зберігати в житлових приміщеннях, установах, музеях.
За тематикою живопис поділяється на жанри: побутовий, історичний, детальний, портрет, пейзаж, натюрморт, міфологічний, релігійний, анімалістичний.
Найважливішим зображальним та ілюзійним зображенням живопису є колір. У живописі використовується фізичні властивості світла, що дає можливість зобразити предмет у кольорі, створювати колорит. Колорит (італ. Colorio – забарвлений) – загальне кольорове рішення, система сполучення кольорів та їх відтінків у художньому творі. Якщо у творі домінують сині, зелені, фіолетові відтінки, колорит називають холодним, а коли домінують жовті, червоні, оранжеві – теплим.
Художні образи живопису створюються за допомогою малюнка, кольору, світлотіні, колориту і перспективи. Важливу роль відіграє і композиція (лат. Compositio – складання, розміщення) – побудова художнього твору, співвідношення окремих частин і елементів, що зумовлені його ідейно-образним змістом, характером і призначенням. Техніка живопису (накладання фарб, закріплення на поверхні, різноманітна). Найбільш поширені фарби олійні, клейові, воскові (енкаустика). В монументальному живописі найчастіше застосовують мозаїку, фреску. У станковому, крім олії, — акварель, гуаш, пастель.
Мозаїка (франц. Mosaique, італ. — moseico, лат. musivym, буквально – призначене музам) – це орнаментальні композиції, виконані з природних елементів, емальних, керамічних плиток, емальною (нім. Smapte, італ. Smalto – емаль) – називають кольорове непрозоре скло у вигляді невеликих кубиків, або пластинок, яке застосовується для виготовлення мозаїк. З ІІ тис. до н.е. відома фреска (італ. Fresco, буквально – свічний) – техніка живопису фарбами (водяними або вапняному молоці) по свіжій штукатурці. Темпера (італ. Tempera – фарби для живопису, в яких сполучною речовиною є натуральні (з води та яєчного жовтка) або штучні (водяний розчин клен з олією) емульсії.
У мистецтві Стародавнього Єгипту застосовується акварель (італ. Acquerello, від лат. Aqua – вода) фарба, що розводиться водою. У західноєвропейському та українському мистецтві акварель застосовується з ХV ст… Фарби, розтерті на воді з олеєм і домішкою білила, мають назву – гуаш (франц. Pastel, з італ. Pastelo від pasta – тісто) означає малювання кольоровими олівцями, виготовленими з сухих, порошкоподібних тонко тертих барвників з домішкою скріплюючих або розбілюючих речовин (клей, крейда, гіпс, тальк тощо).
Наприкінці ХVІ ст. поряд з традиційним іконописом, з’являються нові жанри: портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу. Провідне місце в житті тодішнього суспільства посів жанр портрета, розвиток якого розпочався з донаторських та надгробних зображень. Цей вид портрета був досить поширеним в українському мистецтві. Портрет Яна Рорбурта, Костянтина Корнякта. Найпопулярнішим був портрет світського призначення, спочатку погрудний, згодом у повний зріст. Невеликого формату ранні портрети об’єднані органічно цілим ренесансним сприйняттям людини. У таких портретах переплелися впливи західноєвропейського мистецтва з традиціями українського живопису, якому належить провідна роль.
Існують такі види живопису як живопис гуашшю, аквареллю, олійними фарбами, темпера.
Акварель – походить від латинського слова “aqua”, що означає вода, акварель це фарба, яка розводиться водою. Прозорість – основна її ознака і головна цінність. Саме вона надає легкість акварельному живопису.
Колір акварелі великою мірою залежить від паперу, на якому малюємо. Перед тим, як почати робота з аквареллю, фарби лід злегка намочити чистою водою. Тоді вони трохи розбухають і легко набираються на пензель. Потрібний колір підбирається на палітрі. Вона потрібна бути волого, щоб усі кольори на ній виглядали так, як на папері.
Малюють завжди рідко розведеною фарбою. Малюючи аквареллю пензель добре змочують.
Майбутньому акварельному малюнку дуже шкодить зловживання гумкою. На потертій гумкою папір погано лягає фарба, зникає свіжість і чистота кольору. Найкраще працювати на цупкому рисувальному папері із зернистою поверхнею, типу ватмана, на деяких сортах паперу погано тримається вода. У такому разі його легко і акуратно зволожують мокрою ваткою або пензлем. Папір слід змочувати тоді, коли на нього вже нанесено малюнок олівцем.
Основні інструменти для роботи аквареллю – це м’які пензлі. Їх виготовляють із шерсті білки, борсука, а найкращі пензлі каюнкові. Акварельні пензлі переважно круглої форми. Для роботи найкраще пензлі 2-3 товщини. Набираючи пензлі фарбою, тримаємо його похило.
Добре насиченим пензлем рухаючи його по горизонталі зафарбовуємо аркуш. Треба стежити, щоб фарба не просихала і маски плавно зливалися. Залишивши поверхню струшуємо пензель і забираємо ним зайву фарбу
Переходити від світлого до темного тону (чи навпаки) можна поступовим або ступінчатим підсиленням кольору. Щоб поступово розслабити колір робимо так. Розводимо достатню кількість фарби одного кольору і починаємо замальовувати площу. Потім вводимо у розведену фарбу трохи води. Повторивши це кілька разів, дістаємо плавний перехід від темного до світлого кольору. А щоб підсилити тон, робимо навпаки: у великій кількості води розводимо трохи фарби і малюючи, поступово добавляємо до розчину фарби.
Змішування фарби – важлива справа для аквареліста. Це роблять як на палітрі так і на малюнку. Підгодовувавши на палітрі суміш двох-трьох кольорів, накладають вже готову фарбу. А на малюнку потрібний колір дістають накладанням одного шару фарби на інший, уже просушений.
Живопис “по мокрому” ґрунтується на властивості води розчиняти в собі фарби.
Під час роботи “по мокрому” папір повинен бути весь час вологим. Для цього аркуш паперу зволожуємо ватним тампоном. Коли папір великий, то потрібно забезпечити тривалу вологість паперу. Робиться це так: на рисувальну дошку натягуємо старе чисте полотно так, щоб ніде не було складок. Намочуємо полотно водою, накладаємо на нього папір рисунок до полотна і змочуємо весь аркуш із зворотного боку. Після цього обережно повертаємо його до мокрого полотна, і той бік, що з рисунком, теж акуратно зволожуємо. Коли утворюються повітряні пухирці то папір слід “відтягнути”, погладжуючи рукою від центра дошки до країв. Фарби для малювання “по мокрому” розводять густіше, ніж для роботи “по сухому”, оскільки частина води вже є на папері. Художник сам регулює нахил дошки.
Гуаш – відома з давнього часу. Назва “гуаш” походить з італійської мови, в перекладі означає “водяна фарба”.
На відміну від акварелі гуашеві фарби не прозорі. Їх виготовляють на рослинних клеях (вишневий, пригарабік, трагатан), з домішкою білила, в наслідок чого фарби, висихаючи, стають матовими, їх тон світлішає.
Гуаш, як і акварель розводять водою. Можна наносити один шар фарби та інший для виправлення помилок. Верхній мазок повністю перекриватиме нижній. Проте не слід робити дуже густих і товстих мазків, бо вони легко розтріскуються і відпадають.
Техніка гуаші дає можливість користуватися різноманітними прийомами: класти мазки за формою, горизонтально чи пунктирно, комбінувати тонкий шар фарби і товстий мазок тощо.
У образотворчому мистецтві виділяють такі напрямки як: історичний (зображаються історично-значущі події), побутовий (сцени будденого життя), батальний (військові сутички), портрет (зображення людини), натюрморт (композиція, яка складається з фруктів, рідше – з овочів та інших продуктів чи столових предметів), пейзаж (зображення лоно природи) тощо. Кожний з цих напрямків мав своїх неперевершених майстрів, вимагає особливих підходів та технік виконання.
Список використаної літератури
Виппер Б. Р., Статті про мистецтво. — М., 1990.
Загальна історія мистецтв, т. 1—6, М., 1986—86.
Загальна історія архітектури. Короткий курс, т. 1—2, М., 1988—63.
Молева Н., Скульптура. Нариси закордонної скульптури, М., 1990.