Доказ у публічному виступі

РЕФЕРАТ

На тему:

Доказ у публічному виступі

ПЛАН.

Поняття й структура доказу

Правила і помилки висунення тези, аргументації і демонстрації

Закони логічного мислення

Спростування

1. Поняття й структура доказу

Головним в ораторському мистецтві є майстерність пере­конання. Дані сучасної психології свідчать проте, що пере­важна більшість людей оцінює свої можливості перекону­вати інших надто оптимістично. Насправді немає нічого важчого, ніж змусити людину змінити свою точку зору.

Чому така велика різниця між оцінкою людьми ре­зультатів процесу переконання і даними психологічної науки?

Перед тим як відповісти наце запитання, слід зауважи­ти, що існує відмінність між такими поняттями, як думка, погляд і переконання. У чому ж вона полягає?

Думка — короткочасна, принаймні, її порівняно легко змінити. Так, спостерігаючи деякі явища природи, напри­клад, світлий ореол навколо місяця, можна зробити ви­сновок, що йтиме дощ. Але, повідомляючи по радіо про­гноз погоди, диктор говорить, що очікується сонячна погода. І людина змінює свою думку.

Поглядам властивий усталеніший характер. Звичайно вони віддзеркалюють позицію групи осіб або соціальної верстви, навіть усього суспільства, до яких належить той чи інший індивід. Отже, погляди мають значно глибші корені, ніж думки, і змінювати їх важче, тим паче, що вони пов'язані між собою й утворюють деяку сукупність, систе­му поглядів — світогляд. Певна річ, людина має і свої осо­бисті погляди, наприклад, на подружнє життя, на жінок (або чоловіків), на молоде (або старе) покоління, на полі­тичні події, на расові проблеми, на інші питання, включа­ючи погляди на життя взагалі. Оскільки особистість по­стійно сприймає інформацію, то й погляди її змінюються. Багато що залежить від того, які це погляди — головні чи другорядні.

Припустимо, у людини склалося певне уявлення про французів на основі прочитаних книжок та розповідей. Потім ця людина подорожує до Франції, перебуває там деякий час і переконується, що французи зовсім інші, не такі, якими вони зображені у книжках. Ґрунтуючись на новій інформації, людина цілковито змінює свій погляд на них. Ця зміна погляду відбувається плавно, бо йдеться про питання другорядне, не принципове.

А тепер уявімо таке. Чоловік, який кохає свою дружину і вважає сімейне щастя головним у житті, раптом дізна­ється, щодружина зраджує його і хоче розірвати шлюб. Або ж дванадцятирічна дівчинка, яка палко любить свого батька, одного разу дізнається, що він покинув її матір і пристав до іншої жінки. Для дівчинки батьки, злагода і спокій у сім'ї — основні, принципові питання, погляди на які змінюються під впливом згаданих вище подій. Часто ці зміни супроводжуються великими психічними кризами. Чоловік, який кохав свою дружину, поважав її, над усе шанував сімейне життя, повністю змінює свій погляд на жінок і подружнє життя. Важко йому буде після цього по­вернутися до попередніх поглядів. Майже неможливо змі­нити погляди, що зумовлюються деякими природженими рисами, наприклад, авторитарністю характеру. Уявіть собі зарозумілого, деспотичного чоловіка, який вважає, що дружина повинна в усьому коритися йому. Змінити авто­ритарні риси характеру мало кому щастить.

Дана тема розпочинається таким вступом для того, щоб читач усвідомив: переконати людину не так легко, як іноді здається. Дуже багато тут залежить від того, якої зміни бажа­но досягти: зміни думки чи погляду, і якщо погляду, то чи стосується той погляд питань другорядних або істотних.

Треба завжди пам'ятати, що чим більше той чи інший погляд узгоджується з характером людини, тим важче його змінити. А щоб переконати людину, конче потрібна логіч­на послідовність розвитку думки. Складаючи промову, слід дбати про логічний зв’язок усіх фактів, думок і положень, про поєднання цих фактів, думок, положень навколо про­відної ідеї.

Логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь положення (судження) за допомогою інших істинних су­джень називається доказом. Щоб володіти вмінням логіч­ного доведення, треба знати структуру доказу і вимоги до нього. У кожному доведенні є три складові частини:

теза — положення, правильність якого треба обґрунтувати;

основи доведення (аргументи) — судження, за допо­могою яких доводиться теза. Істинність основ вже встановлена, і тому їх наводять як достатні підстави для доведення істинності тези;

— форма доведення (демонстрація) — способи логічного зв'язку між тезою й аргументами.
2. Правила і помилки висунення тези, аргументації і демонстрації

У процесі доведення оратор керується правилами, які являють собою конкретизацію закону тотожності.

Щоб забезпечити логічність міркування, слід пам'ятати, що центральним пунктом кожного доказу є траа, — поло­ження, правильність якого слід довести. Його обґрунтуван­ню підпорядкований увесь зміст промови.

При висуненні тези слід керуватися такими важливими правилами:

Теза має бути чіткою, точно сформульованою.

Теза не повинна містити в собі логічної супереч­ності.

Теза має залишатися незмінною протягом усього доведення.

Перше правило потребує повної визначеності, ясності та доступності формулювання тези для аудиторії. Нерідко розпливчастість і нечіткість визначення ускладнюють про­цес доказу, призводять до плутанини. Правило визначенос­ті слід вживати не тільки по відношенню до своєї тези, але й до тези опонента. Щоб не припуститися необґрунтованос­ті й невірної критики його суджень, корисно дотримуватись правила стародавньої індійських мудреців: висловлюючи в спорі думку супротивника, вони запитували: «Чи так я вас зрозумів?» — і тільки після позитивної відповіді переходи­ли до критики цієї думки.

Порушення другого правила — найбільш уразливе місце доказу. Впасти в протиріччя з самим собою — значить при­ректи невдачу виступу. І навпаки, виявленням протиріччя в тезах або аргументах супротивника йому завдається сер­йозна поразка.

Порушення третього правила призводить до серйозних логічних помилок, які називаються «утрата тези» та «під­міна тези» (ignoratioelenchi). Суть зводиться до того, що, розпочавши доводити одну тезу, поступово переходять до доказу іншої, порушуючи закон тотожності. Дуже часто це спостерігається в промовах недосвідченого оратора. Через хвилювання він втрачає головну нитку міркування, збивається на другорядне питання або починає говорити «взагалі».

У промові, а особливо в спорі, необхідно уважно стежи­ти за ходом (розвитком) своєї думки, постійно перевіряючи себе («Чи те я довожу, чи по пішов я вбік?»), бо, переходя­чи від одного положення до іншого, можна втратити ви­хідну думку та виявити, що говориш зовсім про інше.

Підміна тези нерідко використовується як навмисний софістичний прийом, коли, будучи не в силах довести ви­сунуте помилкове (хибне) положення, оратор намагається зробити це за допомогою підміни тези або штучного пере­ведення уваги публіки на інше питання.

Софістичні прийоми розраховані на те, щоб створити подобу істинності хибної тези чи, навпаки, хибності істин­ної тези.

Якщо ви прагнете переконати слухачів у правильності того, про що говорите, то недостатньо буде сказати: «Це так і ось так». Не сподівайтеся, що аудиторія повірить вам лише тому, що ви про це говорите. Слухачі прийняли б ваші слова на віру лише в тому разі, якби ви були фахівцем з цього питання, і, отже, розумілися на тому, про що ви­голошуєте. Якщо ж ви не фахівець або хоч і фахівець, але торкаєтесь речей, які не мають нічого спільного з вашим фахом, то у слухачів можуть виникнути сумніви щодо правильності або правдивості того, що ви промовляєте. Для того щоб їх переконати, треба неодмінно потурбува­тися про вагомі аргументи.

Аргументами, або доводами, називають такі вислов­лювання, з яких з необхідністю випливає істинність тези. Аргументи відіграють роль підвалин, на яких засновується будова доказу.

Судді, наприклад, оцінюють правильність думки про­курора та адвоката, насамперед, за ступенем значущості та цінності фактичного матеріалу. Тільки сила аргументів, їх переконливість мають значення для повного внутрішнього переконання суддів.

Особливо необхідні переконливі доводи на користь за­стосування тієї чи іншої статті кримінального закону.

Розв'язання стратегічного завдання аргументації перед­бачає дотримання низки логічних правил оперування аргументами. Правила ці такі: 1) аргументи доведення мають бути істинними, такими, що не підлягають сумніву;

істинність аргументів доводиться незалежно від тези;

необхідно, щоб аргументи не суперечили один одному;

у сукупності аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування даної тези.

В античній риториці аргументи розподілялися на вну­трішні, тобто логічні, та зовнішні: факти, документи та ін., які вагомо та переконливо діють самі по собі. Крім того, виділялися ірраціональні доводи. їх найбільш розповсю­джені види: волання до жалю та симпатії; звернення до авторитетів, традицій, до почуття поваги; це так звані ар­гументи до співчуття, до особи, а не до сутності питання; вони використовуються замість об'єктивної оцінки зло­чину. Велике значення в таких випадках має красномовство оратора, його упевнений тон, пафос промови. Такі аргумен­ти знаходимо в промовах Ф.Н. Плевако, напр.: «Плевако… згадавши слова обвинувача, сказав голосом, який йшов із душі в душу: «Вам говорять, що він високо стояв і низько впав, і в ім'я цього вимагають суворого покарання, тому що з нього повинно «спитатися». Але, панове, ось він перед вами, він, який стояв так високо! Подивіться на нього, по­думайте про його розбите життя — хіба з нього вже недо­статньо запитано? Пригадайте, що йому довелось перетер­піти в неминучому очікуванні цієї лавки і під час перебу­вання на ній. Високо стояв… низько впав… адже це тільки початок і кінець, а що було пережито між ними. Панове, будьте милосердні та справедливі...» Так Ф.Н. Плевако за­хищав священика. Психологами доведено, що на процес переконання значний вплив здійснює суб'єктивне відно­шення слухачів до предмета промови.

Аргументи можуть бути викладені у вигляді фактів або свідчень. Особливу силу переконання має приклад. Він вносить у виклад чіткість, конкретність, збуджує зацікав­лення.

Одним із видів доказу є посилання на авторитет. Адже певна частина знань набувається не безпосередньо, шляхом спостереження або з власного досвіду, а й іншими способами. Отже, здебільшого знання опосередковано переда­ються людьми, які с фахівцями у тій чи іншій галузі.

Якщо ви доводите правильність того, що для слухачі в невідоме, то пошліться на авторитетного вченого або спеці­аліста вданій галузі. Для того, щоб доказ був переконливим, ви повинні назвати ім'я та прізвище авторитетної людини, на яку посилаєтесь. Не досить сказати: «Багато визначних учених вважають, що...» або «Авторитетні вчені у цій га­лузі підтверджують, що...».

Особа, на яку ви посилаєтесь, мас бути авторитетом саме в даній галузі. Не можна, наприклад, посилатися на лауре­ата Нобелівської премії з фізики, обговорюючи питання національного доходу. Якщо навіть той фізик і висловлював свої погляди на ці проблеми, це ще не означає, що, будучи авторитетом у фізиці, він так само компетентний у питанні національного доходу.

Іншою формою доказу є аргумент, який побудований на взаємозалежності причини й наслідку.

У процесі доказів оратори часто припускаються таких помилок:

Порушення правила про істинність аргументів при зводить до логічної помилки (« хибна основа (підстава)» або «основна помилка (омана)»). Помилка «хибної підстави» має прямий зв'язок з іншою логічною по­милкою — «випередженням підстави», коли робиться неправильне припущення, що аргумент (або теза) є істинним, в той час як це ще потребує доказу.

Недотримання другого правила аргументації призводить до логічної помилки — «хибне коло», коли теза дово­диться за допомогою аргументів, останні ж обґрунтову­ються тезою: «факти не залишають сумнівів у тому, що умови в країні є такими, якими вони в дійсності скла­лись». В цьому випадку і теза, і аргумент виявляються непідкріпленими, «висячими в повітрі».

Порушення третього правила аргументації призво­дить до помилки — «недостатність підстави». В цьо­му випадку наводяться доводи, з яких не повністю випливає теза, яка доводиться. Наприклад, питання про народжуваність частіше всього пов'язується в нашій країні з економічними заходами, зокрема, за­безпеченістю житлом, дитячими закладами. Частка істини в такому поясненні є. Але як свідчить статис­тика, істина не тільки в цьому. Для вирішення даної проблеми необхідний цілий комплекс заходів, вклю­чаючи соціальні та виховні.

4.Доказ тези підмінюється оцінкою особи. Така помил­ка в логіці зветься доведенням ad hominern («до лю­дини»), її припускаються, наприклад, тоді, коли, доводячи тезу «він добрий оратор», посилаються на те, що він хороша людина, активний громадський діяч тощо. Такі аргументи характеризують дану осо­бу, але не висунуту тезу.

Цієї помилки припускаються й тоді, коли, ігноруючи факти і логічні докази, аргументують свою промову ви­ключно посиланнями на авторитети, цитати. Зовні така промова може виглядати дуже переконливо. Але тільки зовні. Посилання на авторитети — прийом, вартий уваги, але ним не слід зловживати. Передусім авторитет має бути безперечним не тільки для оратора, а й для слухачів. Ши­роко застосовуються посилання на думки найвидатніших учених, письменників і громадських діячів. Коли оратор не впевнений, що ці авторитети відомі слухачам, він пови­нен стисло розкрити значення їх діяльності.

Підміна доказу апелюванням до почуттів аудиторії (доказ «до публіки»). Як відомо, ораторське мисте­цтво — це вміння викликати певні почуття, емоції у слухачів. Однак чуттєве і раціональне в ораторській промові має перебувати в єдності, а не підміняти одне одним. Якщо оратор апелює лише до почуттів слуха­чів, цим він порушує один з основних принципів промови — її науковість.

Оратор не доводить те чи інше положення, а приховує свої твердження словами: «загальновідомо», «усі знають», «ви, звичайно, знаєте». Цей прийом нази­вають «підмащуванням аргументів». У такому разі більшість слухачів не наважується заперечувати, щоб не виявити своєї необізнаності з питання, що обговорю­ється.

Враховуючи можливі логічні помилки у промові, вплив їх на слухачів, оратор повинен пам'ятати, що успіх промови досягається не кількістю аргументів, а якістю їх. «Аргумен­ти не рахують, а зважують» — говорить давній вислів.

Аргументації, докази можуть бути двох типів. Перший тип ґрунтується недійсних обставинах справи. Факти, які використовує в такому випадку оратор, істинні, логіка без­доганна, висновки правильні. Даний тип доказів називають логічним. Інший — ґрунтується на думках, почуттях тих, кого переконують, випливає з їх зацікавлення. Оратор на­магається довести, що те, про що він говорить, відбиває інтереси слухачів, і тому це правильно. Такий вид доказів називають психологічним.

До речі, слід мати на увазі деякі переваги психологічних аргументів над логічними. На це вказував ще французький філософ Жан Робіне (1735-1820). Він писав: «Дух судить завжди лише на підставі ідей, які йому повідомляють, а при­страсть — спритний софіст, який приховує від неї (пристрас­ті. — Примавт.) все те, що говорить проти неї, і надає йому в спокусливому вигляді все те, в чому вона хоче його пере­конати...» І далі: «… Хай неправда викрита, — у пристрасті тисячі доказів, щоб пустити цю неправду знову в хід».

Про деякі переваги психологічних доказів над логічни­ми свідчать і експериментальні дані. Дослідженнями вста­новлено, що переконливість доказів визначається не стіль­ки істинністю їх і логічною правильністю, скільки вико­ристанням шляхів, до яких звичайно вдається людина, коли робить умовивід і приводить нові положення відпо­відно до її минулого досвіду, поглядів, світогляду.

На дієвість аргументів під час переконування впливають такі чинники:

1)характер джерела інформації, тобто того, хто пере­конує;

2)характер самої справи, тобто переконливість того, про що говориться;

3)характер аудиторії (тобто її соціальний склад і погляди), яку переконують;

4)характер і важливість погляду, який має бути змінений;

5)характер слухачів.

Оратор, який складає свою промову на дійсних обстави­нах справи (особливо це стосується судового оратора), по­винен навчитися досконало володіти логічним типом до­ведення.

Мистецтво переконання передбачає знання і вміле за­стосування демонстрації, способів поєднання тези й аргу­ментів, тобто логічних методів мислення, до яких належать аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія.

Аналіз — це розчленування, розкладання подумки або реально цілого па частини, елементи, компоненти, власти­вості. Синтез — поєднання подумки або реально окремих частин, елементів в єдине ціле.

Ораторові необхідно логічно розчленувати об'єкт, про який ідеться, на складові частини, проаналізувати його. На цій стадії пізнання свідомо порушується цілісність пред­мета, об'єкта. Тому конче потрібно удаватися до теоретич­ного синтезу результатів аналізу, щоб систематизувати знання про об'єкт. За допомогою аналізу і синтезу досяга­ється більша повнота опису, виявляються зв'язки, встанов­люються структура явища, його сутність і закономірності, створюється певна теорія.

Індуктивний метод мислення передбачає перехід від часткового до загального. Спочатку оратор викладає окре­мі факти, часткові спостереження і випадки. Відтак після аналізу оцінка їх переходить до загальних висновків, реко­мендацій, порад.

Дедуктивний метод передбачає інший шлях мислення: перехід від сформульованого загального положення до окремих висновків, часткових прикладів і випадків.

Кожен з цих методів має свої переваги і хиби.

Індуктивний метод мислення дає змогу виходити з окре­мих життєвих фактів і тим самим робить промову чіткою, переконливою. В процесі застосування індуктивного мето­ду мислення розвивається здатність узагальнювати факти, вміння висувати й обґрунтовувати гіпотези. Однак індук­тивний метод висвітлення матеріалу має і свої вади. Він не оформлює знання в логічно струнку систему і не забезпечує завершеного логічного обґрунтування висновків.

Дедуктивний метод мислення надає теоретичному мате­ріалу логічної зв'язаності, обґрунтованості, послідовності і систематичності. Даний метод розвиває хист до логічно правильного мислення як мислення послідовного, несуперечливого, обґрунтованого. Однак можливості дедукції обмежені сукупністю найзагальніших положень, які покла­дені в основу дедуктивної системи.

Зважаючи на це, необхідно щоразу визначати, який з цих двох методів висвітлення доцільно застосовувати в кожному конкретному випадку. Якщо матеріал важкий для засвоєн­ня або аудиторія підготовлена слабо, потрібно не стільки обґрунтувати тему, скільки її роз'яснити. В усіх цих випад­ках оратор вдається до індукції. За індуктивним методомскладені, як правило, промови на мітингах, під час де­монстрацій. Там, де положення, про які йдеться, істотно відрізняються від буденних уявлень слухачів, де вимагається суворий доказ цих положень, де роз'яснення змісту цих по­ложень недостатнє, оратор використовує дедуктивний метод викладу матеріалу. Наприклад, висвітлюючи філософські положення Гегеля, варто вдаватися до методу дедукції.

Доведення за аналогією — це один з видів умовиводу, що виникає від часткового до часткового. Тут на основі схожості двох предметів за одними ознаками робимо висно­вок про подібність їх за іншими ознаками. Використовува­ти аналогію слід обережно. Перш ніж наводити порівняння, треба переконатися у можливості такого порівняння, у дійсній, об'єктивній схожості цих предметів, їх параметрів і властивостей.

Іноді вправний оратор перетворює порівняння в алего­рію, в розгорнутий образ, який не тільки переконує ауди­торію, а й хвилює її, впливає на почуття і волю слухачів. Часто такі порівняння є засобами доказу. Вмінням ство­рювати такі образи, картини, які вражали суддів і всю аудиторію, відзначалися судові промови відомого росій­ського адвоката Ф.Н. Плевако. Адвокат вдається до ана­логії у справі люторицьких селян, які звинувачувалися в опорі поліції. Прокурор намагається виявити ватажків, і тому Ф.Н. Плевако заперечує: «Ви не припускаєте такої незвичної солідарності, такої дивної одностайності без попередньої змови. Увійдіть у дитячу кімнату, де нянька забула вчасно нагодувати дітей, ви почуєте крики і плач, що лунають воднораз з декількох колисок. Була тут поперед­ня змова? Хто викликав погодженість у дитячій кімнаті? Голод створив її, — робить висновок Ф.Н. Плевако. — Го­лод викликав одночасно непокору поліції з боку люториць­ких селян».

Впливова сила аналогії часто збільшується завдяки гу­мористичному порівнянню. Гумор прихиляє слухачів на бік промовця і нерідко допомагає йому зробити слухачів немовби своїми «спільниками», довести свою правоту.

Оратор користується не лише одним із зазначених ме­тодів логічного мислення. Він зобов'язаний, як говорив М.Г. Чернишевський, використати всі можливі логічні засоби для доведення питання до «найпрозорішої ясності». Оратор неодмінно користується й аналізом, і синтезом в єдності їх, адже без аналізу немає синтезу. Доповнюють одна одну також індукція та дедукція. Загалом, всі логічні методи органічно взаємопов'язані: індукцію звичайно су­проводить аналіз, дедукцію підтримує синтез і т. ін.

Помилки в демонстрації, які породжені відсутністю логічного зв'язку між аргументами та тезою, так зване уявлене прямування.

Логічність промови неможлива без її цілеспрямованості, тобто підкореності всіх висунутих положень основній меті, доведенню головної ідеї.

Окремі судження в промові підпорядковані логічним законам, правилам логіки. Логічний зв'язок суджень утво­рює, формує умовивід. Це, зокрема, стосується судової промови. Відомий російський юрист П. Сергеїч (П.С. Проховщиков) вважав, що промову слід складати і виголо­шувати як докладне логічне міркування. Крім того, кожна окрема частина міркування має бути викладена як само­стійне логічне ціле, а ці частини, в свою чергу, поєднані в єдине ціле.

В ораторській промові використовується прямий доказ, в якому істинність тези безпосередньо слідує з істинних аргументів. Наприклад, у промові судового оратора прямий доказ використовується, коли роль аргументів виконують показання свідків, письмові документи, речові докази. Інформаційні докази (показання свідків, письмові доку­менти) повинні бути обов'язково перевірені, і їх достовір­ність повинна бути доведена. Ефективним у публічній промові вважається також непрямий доказ, який затвер­джує істинність тези тим, що доводиться хибність антитези, тобто судження, яке суперечить тезі.

Хоча, за думкою фахівців, вплив прямого доказу вище, непрямий, у силу своєї «психологічності», також вельми ефективний у логіці викладання.

Як приклад непрямого доказу можна навести промову А.Ф. Коні зі справи про утоплення селянки Ємельянової її

чоловіком, промову О.І. Урусова зі справи Волохової, про­мову Я.С. Кисельова зі справи Бердникова.

Нерідко судовий оратор використовує непрямі докази, про складнощі вживання яких говорив ще Н.П. Карабчевський; він же вдало сформулював вимоги, які пред'явля­ються до них: «Непрямі докази, на відміну від прямих, можуть бути дуже тонкими, дуже легковажними самі по собі, але одна внутрішня властивість їм обов'язково повин­на бути притаманною: вони математично повинні бути точними. Точними в розумінні своєї власної достовірності, якості та розміру. Друга неодмінна умова: щоб ці малі самі по собі величини давали усе-таки деякий реальний резуль­тат, щоб вони уявляли собою одне безперервне сплетення ланків».
--PAGE_BREAK--3. Закони логічного мислення

Мистецтво переконання передбачає знання і вміле за­стосування законів логічного мислення.

Логічно, цілеспрямовано розвиваючи тему, оратору необхідно пам'ятати, що викладати матеріал слід, йдучи від простого до складного, від відомого до невідомого.

Не можна висвітлювати наступне питання, якщо оратор не впевнений, що зрозумілим і засвоєним є попереднє. Якщо слухачі не опанували проміжної ланки, вони втрачають інтерес до подальшого викладу, і таким чином зв'язок ора­тора із слухачами розривається.

Логічне мислення, групування думок навколо централь­ної ідеї досягається за допомогою зосередження всіх засобів діалектичної логіки і формальної логіки, що вивчають за­кони логічного мислення. Тому доцільно розглянути за­кони і прийоми логічного мислення і розкрити їх значення для красномовства.

Розглянемо окремі положення діалектичної логіки та її вимоги до оратора:

всебічність у підготовці і викладі матеріалу, вивчення матеріалу в усіх його зв'язках і опосередкуваннях;

історичність — розгляд предмета в процесі становлен­ня розвитку, в повній відповідності до основних за­ конів матеріалістичної діалектики;

практичним підхід до змісту промови, тобто тісний зв'язок її з життям, характером аудиторії, практикою;

конкретність.

Нехтування вимогами діалектичної логіки призводить до догматичного1або релятивістського розуміння істини.

Ораторське мистецтво вимагає також дотримання за­конів формальної логіки, до яких належать такі: закони тотожності, несуперечності, виключеного третього і закон достатньої підстави. Формально-логічні закони мислення вперше були сформульовані й розроблені Аристотелем.

Розглянемо значення для красномовства кожного з цих законів формальної логіки.

Закон тотожності відбиває визначеність думок. Думка оратора повинна цілком відповідати певному змісту. Необ­хідно чітко визначити предмет думки, протягом усієї про­мови мати на увазі саме цей предмет, а не інший.

Закон тотожності вимагає також точного визначення понять. Л.М. Толстой твердив, що тільки точне визначення та вживання понять і слів роблять можливим людське спілкування, зв'язок оратора із слухачами.

Закон несуперечності. Сутність закону полягає в тому, що два протилежні судження про один і той самий предмет, взятий в один і той самий час і водному й тому ж відношен­ні, не можуть бути одночасно істинними; принаймні одне з цих суджень с хибним.

Закон виключеного третього стосується протилежних суджень. Якщо одне судження істинне, то друге — хибне, третього судження не існує.

Закон виключеного третього вимагає давати прямі від­повіді на поставлені запитання.

Суперечність неправильного міркування слід відрізняти від суперечностей, які притаманні всім життєвим явищам. Життєві суперечності об'єктивні, вони є внутрішнім дже­релом виникнення і розвитку всіх предметів і явищ. На відміну від них суперечність неправильного міркування породжує суперечності плутаного, непослідовного мислен­ня, тобто логічні суперечності.

Закон достатньої підстави вимагає, щоб будь-яка іс­тинна думка мала достатню підставу. Що вважається до­статньою підставою для доказової, логічно переконливої промови? Достатньою підставою насамперед є добре підіб­раний і перевірений фактичний матеріал. Необхідно брати не окремі факти, що стосуються питання, яке розглядаєть­ся, а всю їх сукупність.
4. Спростування

Особливе місце в ораторському мистецтві посідає доказ хибності або безпідставності будь-якої тези — спростування, яке частіше використовується у дискусії або полеміці.

Спростуванням називається логічна операція установ­лення хибності або необґрунтованості положення, яке ви­сунуте як теза.

Поняття спростування — відносне поняття, тобто сама операція має смисл лише у відношенні процесу доказу, який відбувся, коли намічається дискусія між присутніми або відсутніми учасниками, з яких того, хто висунув тезу, на­зивають пропонентом, а супротивну сторону, яка виступає із спростуванням, — опонентом.

Будучи операцією, спрямованою на руйнування доказу, який відбувся раніше, спростування може бути виконано трьома способами.

Перший спосіб — спростування тези, другий — спрос­тування демонстрації, третій — спростування аргументів.

Найбільше значення мас перший спосіб — спростування тези. Мета його полягає в тому, щоб показати неспромож­ність — помилковість або хибність — положення, яке ви­сунув пропонент.

Другий спосіб — спростування демонстрації — спрямо­ваний на виявлення того, що теза супротивної сторони ло­гічно не випливає з аргументів. В практиці публічних ви­ступів бувають випадки, коли пропонент для обґрунтуван­ня своєї тези наводить такі факти і думки авторитетів, які не мають з нею ні прямого, ні посереднього зв'язку. Щоб «переконливо» це подати, звичайно вдаються до фраз подіб­но: «Таким чином, звідси виходить...», або «Всім зрозуміло, що звідси можна зробити лише один висновок ...» і т.п. Критика таких міркувань якраз і виражається в тому, що опонент аналізує хід міркування і показує відсутність у ньому дійсного логічного зв'язку.

Третій спосіб спростування — критика аргументів: виявивши хибність або необґрунтованість доводів пропонента, приходять до висновку, що тим самим його теза не доведена.

Доказ і спростування виконують у процесі аргументації протилежні за своєю інформативною спрямованістю функ­ції. Для доказу характерна конструктивна функція обґрун­тування будь-якої ідеї. Операція спростування спрямована на руйнування обґрунтування, яке відбулося раніше, і тим самим виконує критичну функцію.

«В практиці використовуються три різних самостійних типи аргументації.

Перший з них — це розв'язання лише одного завдання: позитивне обґрунтування власної тези. Ідеї і пропозиції опонентів при цьому не аналізуються і не піддаються кри­тиці.

Другий тип аргументації — також розв'язання лише одного, але протилежного завдання: критика міркувань опонента, яка не порушує і не розглядає, по суті, свою тезу. Тут працює лише операція спростування, успішне здій­снення якої показує або хибність тези опонента, або її необґрунтованість за рахунок помилок у демонстрації або в аргументах.

Третій тип — це комплексний тип аргументації, який поєднує доказ і спростування. При аргументованому ви­кладі конкретної теми у рівній мірі важливо не тільки по­зитивне обґрунтування основної тези, але також і посеред­ній її захист. Вона здійснюється шляхом критики супе­речних тезі тверджень і критичного аналізу як явних, так і явно не виставлених, але можливих контраргументів.

Критиці піддаються аргументи, якими користувався опонент, у результаті чого руйнується вся будова доказу. Так, суперечника можна «піймати» на перебільшенні, коли, аргументуючи, він надмірно захоплюється визна­ченнями «усі», «завжди», «ніколи». Доданого прийому спростування примикає принцип “бити ворога його ж збро­єю”, тобто використовувати проти опонента його слова, принципи або доводи.

Але спростування аргументації ще не є доказом хиб­ності тези. Адже якщо, наприклад, учень біля дошки наводить неправильний доказ теореми Піфагора, це не по­рушує істинності, самої теореми. У всякому випадку, розбивши доводи суперечника, необхідно йти далі і спрос­тувати саму тезу.

Для доказу того, що теза хибна, тому що наслідки, які випливають з неї, суперечать дійсності, найчастіше вико­ристовується логічний прийом « зведення до абсурду” (лат. reductio ad absurdum). Звично це поєднується з мовним прийомом іронії або сарказму. Ефективним засобом спрос­тування є “зворотний удар», коли репліка або аргумент обертаються проти того, хто їх висловив. Підхоплення ре­пліки і звернення її проти опонента дозволяє миттєво пере­нести увагу аудиторії на того, хто говорить.

Звичайно, реакція оратора на несподівану репліку, ви­гуки, гомін залежить від обставин, які частіше усього самі підказують рішення. У всякому випадку, самовладання оратора аудиторія сприймає як знак того, що він господар становища. По можливості слід ігнорувати вигуки, які переривають промову. Звично після двох-трьох реплік без відповіді зал заспокоюється. Але якщо по ходу промови можливо загострити деякі думки або ввести нові, які про­звучать як захована відповідь незадоволеним, від цього не слід відмовлятися.

Для того, щоб досягти логічної доказовості промови, конче потрібно враховувати особливості сприйняття усної мови.

Вона відрізняється від письмової насамперед неповтор­ністю, необоротністю у часі. До будь-якого написаного звороту можна повернутися і перечитати його ще раз. Під час сприйняття усного повідомлення цього зробити немож­ливо: слухач не може повернутися до незрозумілих йому фраз, тверджень. Зважаючи на зазначену особливість усної мови, досвідчений оратор вдається до повторів.

Необоротність у часі усного повідомлення зобов'язує оратора говорити уповільненим темпом, конкретизувати важкі для розуміння теоретичні положення, по-різному ілюструвати одну й ту саму думку, використовувати на­очність, образні засоби, художню літературу тощо.

Оратор, який складає свою промову на дійсних обста­винах справи (особливо це стосується судового оратора), повинен навчитися досконало володіти першим — логіч­ним — типом доведення.
ЛІТЕРАТУРА

Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.

Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. – К., 2000.

Культура ведення дебатів. – Харків, 1988.

“Історія світової культури” Л.Т.Левчук. – Київ: “Либідь”, 1994 р. – ст. 168-192, всього 310 ст.

С.І. Радциг «Історія Давньогрецької літератури», Москва, у «Вища школа», 1999 р.;

М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтво древньої Греції», Москва, «Художня література», 1985 р.;

«Антична література», м. Москва, у «Освіту», 1986 р.

Історія красномовства. – к., 2000.

Українська та зарубіжна культура. Підручник. – к., 1999.