Види красномовства та сфери його застосування

РЕФЕРАТ

На тему:

Види красномовства та сфери його застосування

Розрізняють декілька видів красномовства: суспільно-політичне, академічне, судове, церковне, дипломатичне, військове, ділове.

Суспільно-політичне красномовство — «»- виступ ора­тора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політич­ної сили) або роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуа­цію.

Суспільно-політичне красномовство як один із засобів боротьби за владу або гармонізацію суспільних відносин заявило про себе у найдавніші часи, коли люди намагалися вирішувати соціальні конфлікти не тільки зброєю, а й си­лою переконання.

Справжньою колискою політичної культури і батьків­щиною політичного красномовства стала антична Греція (слово «політика» походить від грецького — місто). Політичне красномовство формується на ґрунті т.зв. епі­дектичної (урочистої) риторики, але без пишнот та панегі­рично-урочистого тону. Власне, важко провести межу між красномовством епідектичним та політичним. Так, Демос-фен був яскравим представником епідектичної урочистості й, водночас, гостроактуальним політичним оратором. Піс­ля македонського завоювання активність політичних сил знизилася, що призвело до швидкого занепаду політичного красномовства. Проте воно встигло досягти тут значного розвитку. Словом оратора на агорі (місце публічного зібран­ня афінян, афінське віче) вирішувалися долі окремих осіб, великих політичних ініціатив, долі цілих країн і народів.

Політичне красномовство, як правило, пов'язане з соціаль­ним розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів і партій. Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тієї чи іншої проблеми, але сама проблема залишається надособистісною. Це визна­чає підвищену ідейність політичної промови. У нинішній Україні, де змагаються за владу більше сотні політичних партій, ідейний спектр політичної промови вельми строка­тий, що відбиває складність та багатобарвність духовного життя українського громадянина.

Водночас у жодній іншій галузі не спостерігається такої динаміки зміни позицій, використання політичної програ­ми в особистих інтересах, а часом і просто демагогії. По­пулістський оратор завжди апелює до маси, пропонує оманливо легкі рішення, аби домогтися бажаної політичної мети. Проте відповідальність політичного оратора дуже велика, адже політичний оратор мобілізує до активної ді­яльності тисячі людей і його слово дуже легко стає дією. Політична культура виховується століттями; вміння вести політичну боротьбу суто вербальними методами, з повагою до опонента не з'являється на голому місці. Нинішній стан політичного красномовства в Україні переконливо свідчить, що оратор-політик мусить терміново вивчати основи ора­торського мистецтва, починаючи хоча б з доброго знання державної мови.

Політичне красномовство диференціюється на такі основ­ні жанри: політична промова, доповідь, виступ, огляд, бе­сіда. Вони різняться більшим чи меншим обсягом та ваго­містю змісту. Наприклад, політична доповідь виголошу­ється звичайно на партійних засіданнях й окреслює стра­тегію політичної діяльності даної партії. Політичні виступи можуть проводитися в підвідомчих даній партії осередках освіти, дитячих закладах типу скаутських чи піонерських і розрахована на ліквідацію політичної безграмотності. Огляд чи бесіда обираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступ чи промову ми часто чуємо з екрана телевізора чи по радіо — на­приклад, виступи депутатів у Верховній Раді.

За сферою функціонування політична промова ди­ференціюється на парламентську, мітингову та воєнну. У моменти суспільного неспокою, революцій або соціальних перетворень широке розповсюдження знаходять мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя пере­важає інтерес до парламентського красномовства. У наш час швидко розвивається як парламентське, так і мітинго­ве красномовство. Зрозуміло, що підтримання бойового духу, патріотичних почуттів неможливе в умовах воєнних дій без виступів командирів різного рангу: відомі численні випадки, коли слово було рівноцінне зброї.

Особливого значення політичне красномовство набуває в умовах широкого тиражування його засобами масової комунікації — преса, радіо, телебачення. Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження, популяризує досягнення науки.

Сфера його застосування — шкільна (різних рівній) та наукова аудиторія. Слово походить від грецького «акабеміа» — так називалися сади, що начебто належали міфіч­ному героєві Академу. Згодом цим почали називати філо­софську школу, засновану Платоном саме в цій місцевості. У Європі академічне красномовство динамічно розвивалося в середньовічних університетах. Тоді воно існувало в лоні схоластики, яка успадкувала від античної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та диспут були домінуючими формами). Але особливого розквіту воно набуло в після ренесансний період, коли наука, звільнившись від схолас­тичних моделей, почала широко проникати у світ матері­альних явищ і описувати його. Ускладнилася робота вищої та середньої шкіл, виникала наукова педагогіка (Ян Амос Коменський).

В Україні зародження академічного красномовства пов'язане з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської академії, хоча тут теж були дуже відчутні релікти схоластики. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київський, Львівський, Харків­ський т. ін).

Видатними представниками українського академічного красномовства були М.Максимович, М.Костомаров, В.Єрмаков, Феофан Прокопович.

Головні риси академічного красномовства — доказовість бездоганна логічність, точність мислення, чітка, позбавлена будь-якої двозначності, термінологія. Наука, як відомо, є точним описуванням реальних, матеріальних явищ світу. Наукове описування цих явищ в усному слові і живить академічне красномовство. Не менш суттєво, що результати наукових досліджень мусять бути донесені до громадськості (не кажучи вже про студентів та учнів) у дещо спрощеній (адаптованій) формі. Водночас школярі та студенти мусять опанувати мову науки, її термінологію та спосіб викладення. Звичайно ідеалом наукової лекції є ви­клад, адекватний складності об'єкта дослідження. Тому виступи видатних учених перед професійною аудиторією часто важко доступні навіть молодим ученим, не кажучи вже про школярів. Адаптованості матеріалу до свідомості учнів сприяє використання різноманітної наочності, в пер­шу чергу — із застосуванням технічних засобів.

До жанрів академічного красномовства належать: на­укова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда.

Лекція — основний жанр академічного красномовство. Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція перетворюється тільки на монолог викладача без зворотно­го зв'язку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слу­хати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а розглядає різно­манітні точки зору, які існують у науці, що можуть навіть суперечити одна одній — це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність.

У рамках кожної наукової дисципліни можна формува­ти цикл лекцій, які відповідатимуть загальнодидактичним принципам поступовості та дозованості навчання (еступні, узагальнюючі, оглядові та ін.). Дуже важливо, щоб лектор пов'язував новий матеріал з уже вивченим; до лекції мож­на вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, коли треба пригадати, що вивчалося на попередніх заняттях).

Вчені спеціально читають лекції і для широкої аудиторії. В епоху масових комунікацій, завдяки використанню радіо й телебачення, ця форма пропаганди наукових знань на­буває особливого резонансу.

Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми діалогу зі слухачами: колоквіум, дис­кусію, диспут, усну рецензію, обговорення. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь — стаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Однак на письмі автор пов'язаний законами писемної форми — він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи. В аудиторії ж оратор може вдаватися до різних засобів впливу на слухачів, до акторських прийомів включно.

Судове (юридичне) красномовство — це ораторські ви ступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства.

Судове красномовство виникло в Давній Греції як апо­логії — промови на захист самого себе, що їх писали для населення логографи -софісти. Тоді не було ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі. В античні часи роль судді взяла на себе держава, від­кинувши сваволю полісного суду. Кожен міг звинуватити будь-кого в злочині, а захищатися людина мусила сама, зібравши для того необхідний матеріал і виклавши його красномовно передсудом. Логографи-софісти постали вна­слідок того, що не всі вміли себе оборонити. Інколи, правда, замість звинуваченого дозволяли виступати іншій особі, але обов'язково громадянину цієї держави. Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (у якому прагнули схилити до себе суддів); оповідь (виклад фактів справи з точки зору виступаючого); докази своєї правоти й полеміка з супротивником, якого чорнили скільки могли; висновок, що мав стандартний вигляд. Вступ та висновки були типо­вими шаблонами.

Сучасний суд дуже відрізняється від судочинства антич­ної пори. Це складна процедура, учасники якої чітко роз­поділяють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т.д. Античний «захист самого себе» поступився всебічному вивченню осо­бистості підсудного та обставин справи. Кожне слово тут повинно бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою частиною якого є дебати. Успіх справи, торжество справедливості неможливі без відповідної під­готовки судочинця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, хто має слово у процесі, вміли виступати публічно, мали відповідну риторичну підготовку.

Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфі­ку словесного оформлення. Судова промова — це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і при­сутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністра­тивної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.

Цікаво, що в одній з праць російського автора П.Сергеіча (Пороховщикова), створеній на рубежі ХІХ-ХХ ст. («Искусство речи на суде»), юридичне красномовство розглядалося не лише як підготовка промоїні для судового засідання (юридична оцінка дій, моральна оцінка злочину, допит свідків, експертиза та ін. становлять тут лише мате­ріал для промови). Автор наголошує на потребі вирішення--PAGE_BREAK--загально риторичних питань: про чистоту мови; про її яс­ність; про непотрібність витончених, заплутаних зворотів; про пафос; про увагу слухачів; ціла глава — «Квіти крас­номовства» присвячена мовним прикрасам (антитеза, мета­фора, порівняння і т.д.).

«Основними особливостями судової промови в порівнян­ні з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня зумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови».

У суді виступають з промовами прокурор (обвинувач) та адвокат (захисник). Звичайно визначають прокурорську (звинувачувальну) та адвокатську (захисну) промови. Крім того, у судових суперечках часом беруть участь гро­мадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач (або їх представники); по­терпілий та його представник, нарешті — підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі роди­чі, опікуни або піклувальники.

Судова промова мусить висвітлити громадську точку зору та оцінку злочину, особи підсудного з погляду того чи іншого учасника дебатів. Проте право пропонувати міру покарання або думку про невинність підсудного мають лише прокурор та адвокат; інші лише уточнюють деталі, які до­помагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова про­мова ефективно впливає на суд, допомагає формуванню переконань суддів та присутніх у залі суду громадян.

Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напут­тя, коментування Біблії в практиці різноманітних хрис­тиянських конфесій.

Основним жанром церковного ораторства є проповідь — коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує при будь-якій нагоді). Більше того, саме за­вдяки апеляції до Писання громадські та інші інтереси людини стають «крупнішими», узагальненими. Політич­ний чи інший аспект, якому потрібно надати місце в про­повіді, має органічний зв'язок зі Святим Письмом. Пропо­відник не відділяє Біблію від мирського, світського, а на­впаки, інтенсивно їх поєднує. Але треба, щоб події життя служили ілюстрацією до Писання, а не навпаки, коли Пи­сання служить «ілюстрацією» для зведення якихось полі­тичних чи життєвих рахунків.

У церковній практиці здавна усталилося читання Ново­го Завіту відповідно до річних свят та повсякденних бого­служінь. Літургічні читання в церкві, починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, які в сумі своїй підпо­рядковані розкриттю змісту Нового Завіту як Божествен­ного Об'явлення. В усьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток ідеї. Саме тому священик мусить чітко усвідомлювати, який з моментів цього плану він сьо­годні висвітлює людям, яким чином він пов'язаний з тим, про що говорилося минулого разу, як сьогоднішня пропо­відь торує розуміння проповіді наступної, що виголошува­тиметься потім.

Тема церковного оратора вже сотні років визначена на­перед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світ­ського красномовства. Проповідникові навіть важче, бо він мусить знайти популярні ходи й прийоми, які б наблизили Святе Письмо до людини.

Суспільно-побутове красномовство — це влучне, го­стре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або певної гострої чи цікавої ситу­ації.

Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство за­лежно від сфери його застосування. Пишні церемонії, які відігравали велику роль у житті античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте красномовство, згідно з античними класифікаціями, часто ідентифікували з по­літичним.

Урочисте красномовство від початку містило в собі жарти й іронію. Так, Горгій виголосив промову на «захист» міфо­логічної героїні Єлени, яка зрадила свого чоловіка Менелая, що й спричинило Троянську війну: виявляється, Єлена, що втекла від чоловіка з Нарисом, не заслуговує на осуд… За­хист ґрунтується на софістичній тезі, що істина — річ «від­носна»...

У пізній античності виділяється вже й суто побутове красномовство («Нікомахова етика»), яке називали тоді гомілетикою (пригадаймо: грецький письменник римської пори Плутарх в «Застольних бесідах» називає гомілетикою вміння не пережартувати й не пересваритися під час бен­кету).

Склалося також як особливий жанр надгробне слово, яке існувало в усній формі (пригадаймо промову Перікла, присвячену безсмертній пам'яті афінських синів, що по­лягли в бою). Віршова форма утворила в цій сфері особливий жанр лірики — епітафію («У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий живому добром відплатив за добро»).

Таким чином, соціально-побутове красномовство ви­никало не лише у вирі подій сьогодення, а живилося епідектичним та політичним красномовством: це природно, бо політика й побут інколи невловимо переходять одне в одне.

Сьогодні жанрами соціально-побутового красномовства є: ювілейні промови, привітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово. Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу тієї чи іншої особистості, групи або явища, тобто можна сказати, що ці промови за своїм духом є панегіричними. Характерною рисою подіб­ного красномовства є ритуальність (ситуація хрестин, ве­сілля, похорону тощо), і це накладає певний відбиток на стиль промови.

Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. Це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов'язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічна основа тут може бути послаблена; панує емоційна стихія. Ораторові не обов'язково демонструвати академічну ерудицію, знання законів або пропагувати іс­тини релігії (хоча окремі елементи такого роду тільки при­крашають подібне слово). Зате оратор щедро черпає при клади з життєвого матеріалу, з фольклору (наприклад, стихія анекдота). Стиль може бути від урочисто-величаль­ного (наприклад, на похороні) до «зниженого».

Важко класифікувати численні приклади гострого та переконливого слова в побуті: це може бути «дискусія» про ціну краму на базарі, сварка двох сусідів чи залицяння хлопця до дівчини. Але очевидно, що сфера застосування красного слова тут справді безмежна.
ЛІТЕРАТУРА

Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.

Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. – К., 2000.

Культура ведення дебатів. – Харків, 1988.

“Історія світової культури” Л.Т.Левчук. – Київ: “Либідь”, 1994 р. – ст. 168-192, всього 310 ст.

С.І. Радциг «Історія Давньогрецької літератури», Москва, у «Вища школа», 1999 р.;

М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтво древньої Греції», Москва, «Художня література», 1985 р.;

«Антична література», м. Москва, у «Освіту», 1986 р.

Історія красномовства. – к., 2000.

Українська та зарубіжна культура. Підручник. – к., 1999.