Реферат на тему:
Українські легенди та перекази про дикихзвірів
Українськанародна зоологія, відображена в легендах, не обмежується самими лише свійськимитваринами; в ній посіли відповідне місце дикі звірі, птахи, риби, гади йкомахи. Народна фантазія всіляко, напевно, силкується осмислити різноманітніособливості тих чи інших живих істот і з цією метою несвідомо спускається вглиб прадавніх віків і виносить звідти уламки спільно-арійськихрелігійно-міфічних поглядів і вірувань, то покірно повторює споріднені з неюапокрифічні уявлення, внаслідок чого витвори її в цій галузі являють собоюнайстрокатішу суміш елемента «легендарного» з казковим. А втім під впливомхристиянства порівняно серйозніший «легендарний» елемент все-таки значноперевершує елемент казковий.
Здиких звірів українські народні легенди, як і слід було сподіватися, відзначилитільки тих, з якими народові найчастіше доводилося й доводиться стикатися вжитті. Доволі багато легенд є про вовка (звичайний — Canis lupus),оскільки вовк, поза своїм прямим значенням, відіграє ще й важливу роль узооморфічному зображенні демона.
Якось,— розповідає легенда (Луцький повіт), — чорт явився до Бога й каже: «Людизовсім не доглядають своєї худоби, і вона робить шкоду. Треба зробити так, щоблюди на майбутнє боялися пускати її саму». Бог звелів тоді чортові зліпити зглини вовка. Чорт хутенько побіг, зліпив вовка і привів його до Бога. Богзнайшов вовка завеликим (той був завбільшки з доброго коня) і визнав, що йогослід обстругати. Чорт узявся обстругати вовка, і з великих стружок наробившершнів, з менших — мух, а з найменших — комарів. Він обстругав вовка до такихрозмірів, яким ми його бачимо нині, й пустив. Вовк страшенно розлютився віднестерпного болю і сказав Богові, що їстиме не лише худобу, а й людей. Чортпривів вовка до людей і нацькував його на першого-ліпшого чоловіка. Чоловік тойстав благати вовка, аби дозволив йому перед смертю помитися. Вовк дозволив.Чоловік узяв гарного дрючка, заховав його, а тоді спитав у вовка дозволувитертися його хвостом. Вовк дозволив і це і відставив хвоста. Тоді чоловіксхопив вовка за хвіст і ну його гамселити дрючком щосили. Вовк вирвався відчоловіка і накинувся на чорта. Чорт злякався і дременув від нього, вовк — заним… І тепер, коли біжить вовк з роззявленою пащею, то люди не чіпають його,інакше чорт втече від вовка, і він кинеться тоді на ту людину, яка перешкодитьйому наздогнати чорта.
ВУшицькому повіті записано такий варіант. Вовків, собак, лисиць, диких кіз,кабанів, зайців та інших звірів чорт зробив з глини. Коли все це було готове,прийшов Бог поглянути на чортову працю. Чорт давай цькувати Бога й декількаразів вигукнув: «Гужа його!» Та ані вовки, ані собаки не зрушили з місця. ТодіБог мовив: «Ану лиш, тепер я тебе поцькую!» І щойно вимовив «Гужа!», як усівовки й собаки в ту ж хвилину кинулися за чортом. Чорт хотів накивати п'ятами,та де там: тільки-но ухопився за вільшину, як собаки відкусили в нього п'яти, івідтоді чорт — безп'ятий. Загалом кажучи, на Україні є вірування, що вовкиїдять чортів. Кажуть (м. Тараща): якби їх не вбивав грім і не пожирали вовки,тоді б чортів розплодилося стільки, що й світу Божого не було б видно.
Наведенілегенди про створення вовка і вороже ставлення його до диявола досить близькіза змістом до естонського переказу, який наводить Відеман, і до одноїалбанської казки, яку наводить Ган. Естонський переказ говорить, що колиНебесний Отець (Таг) створив звірів, диявол також виявив бажання бути творцем:із синьої глини він зліпив собаку, та оскільки сам не спроможний був оживитийого, то звернувся з проханням до Небесного Отця. Небесний Отець у відповідь наце прохання сказав: «Устань, вовче, розірви чорта!» (за іншим переказом, ціслова вимовив начебто сам диявол). Через те ести чортів і небіжчиків, щоповертаються на цей світ, відлякують вовками, які й пожирають останніх.
Змісталбанської казки, у стислому вигляді, такий. Коли Господь створив прабатьків,чорт із того ж матеріалу змайстрував вовка, але оживити його ніяк не міг: хукавна нього до знемоги, а все ж таки нічого з того не виходило. Тоді Бог ударивпатерицею по бебехах (тому в нього перехват на тулубі) і мовив: «Створіння,пожери свого творця!» І першим, кого зжер вовк, був диявол. Подібний до цьогогрецький міф повідомляє Харисій Мегдан: вовки пожирають демонічних вовкулаків,як у естів — небіжчиків, що блукають після смерті і заспокоюються лише тоді,коли їх тричі з'їдять вовки і уразить блискавка.
Отже,цілком зрозуміло, що тут ми маємо справу з одним із різновидів дуже поширеногодуалістичного сюжету про світотвір і створення тваринного світу Богом тадияволом.
Вовкамивідає святий Юрій, причому в Олександрівському повіті їх навіть і називають«Юрієвими собаками». Вовки їдять тільки те, що вкаже їм святий Юрій. Одногочоловіка чарівники перетворили на вовка, і він був вовком цілий рік. Вигнаний зсела людьми й собаками, бігаючи лісом, він схотів їсти. Раптом він угледівсвятого Юрія, який їхав верхи на білому коні. Наблизившись до перевертня,святий Юрій зупинився і свиснув. Одразу ж на його свист вибіг з лісу вовк,якому святий Юрій сказав: «Візьми цього свого товариша й покеруй ним, тому щовін ще недосвідчений і не може сам собі роздобути їжі» (Луцький повіт).
СвятомуЮрію (Георгію) приписується влада над вовками, без сумніву, тому, що на нього,так само, як на святого пророка Іллю та архістратига Михаїла, перенесено рисиязичницького бога-громовика, а вовк є зооморфічним образом демона. І такезображення святого Георгія властиве не лише руському народові, а й багатьоміншим. Так, мусульмани в давнину сполучали Іллю й Георгія в один образKhidrelleza; абазини вшановують обох названих святих в один і той же день. Самавлада святого Георгія над вовками виробилася, на думку академіка Веселовського,«з ідеї приборкання: St Georges leur serre la gueule, кажуть y Франції; вони — ценегативний символ, як у північного Одина, який водночас зветься й ворогомвовка, й годує двох вовків зі свого столу, а вовки звуться його псами». Уруському духовному великому вірші Єгорій Хоробрий зустрічає саме вовків ізаповідає їм їсти лише «велене, від святого Єгорія благословенне» (дозволене,вказане); «що у вовка в зубах, те Єгорій дав», — говорить руське народнеприслів'я. В ролі годувальників вовків в українських і взагалі руськихлегендах, поряд зі святим Георгієм, виводяться також Спаситель і святий Микола,подібно до того, як в осетинській легенді — Бог. Святого Георгія легендиподають у таких випадках на білому коні, або старим, навколо якого вовків —сила-силенна; вовки — його хорти (так само в Литві та у естів); він — вовчийпастир, як у осетинів святий Феодор Тирон (Тутир), інший змієборець.
СвятийЮрій призначає в поживу вовкам не тільки тварин, а й людей: так народ пояснюєвипадки розтерзання вовками людей.
Однажінка, — розповідає легенда, записана в Харківському повіті, — вийшла якось надвірі бачить біля їхніх воріт святого Юрія на білому коні. А за ним покірно біжатьвовки. Вона злякалася, вбігла в хату і розповіла своєму чоловікові. Томусхотілося поглянути на це диво. Наступної ночі пішов він до лісу і виліз надерево. Бачить — на білому коні їде святий Юрій, а за ним біжать вовки. ЗлізЮрій з коня, сів на траві, а вовки лягли навколо нього. І каже він до вовків:«Тобі, сіроманцю, на вечерю ягнятко, яке оце там лежить; тобі (до другого) —оце ягня; тобі — оте...» Усім, усім указав вечерю, а одному старому, кривомувовку нічого було вже вказати. Юрій і каже до нього: «А тобі, старий вовче,отой чоловік, що сидить на дубі». Й поїхав собі далі. Всі вовкипорозскакувалися по тих місцях, куди послав їх Юрій, а кривий підійшов до дуба,сів на задні лапи, та й сидить — чекає, коли злізе той чоловік. Однак чоловік здерева не злізає. Сидів, сидів він на дубі, отак і пересидів вовка: вовк уставз-під дуба й побіг шукати собі іншої поживи.
Тодічоловік — хутчіше з дуба і ходу. Прибіг до пилярів, які поблизу пиляли колоди.«Добрі люди! — став він благати.
Приймітьмене до себе, я вам допомагатиму». Ті прийняли його, нагодували, а він їмдопомагав колоди пиляти. А коли лягли вони спочивати, чоловік той і каже їм:«Бережіть мене, добрі люди, щоб вовки не злапали: якщо встережете, вік на васза те працюватиму». Вони поклали його посередині між собою, вкрили своїмисвитами та кожухами і заснули. Вранці, щойно попрокидалися, роззирнулися, нематого чоловіка: вовк все-таки злапав його.
Спорідненалегенда, записана в Олександрівському повіті, проводить мораль, що все на світівідбувається за Божим помислом і Його ухвалою.
Ішлиякось шляхом-дорогою двоє чоловіків. Один і каже: «Давай десь уже станемо наніч, бо я боюсь вовків». А другий відповідає: «Я сам від чотирьох вовківодіб'юся». — «Ні, — каже перший, — краще зупинимося на ніч: Бог його Святийзнає, що воно ще буде». — «Буде те, що я знаю», — відповів другий. Ось той,котрий не боявся вовків, пішов собі далі дорогою, а той, який боявся,попрямував на вогонь, що блимав у степу. Приходить до багаття, а там вовків —сила-силенна, а посередині — Юрій варить їм їсти. «Не бійся, чоловіче, — кажеЮрій, вони тебе не зачеплять. Звідкіля ти?» Чоловік той розповів, як ішли вонивдвох. «Я, — говорить, — кажу: Бог знає, що ще буде, а він каже: буде те, що ясам знаю». Ось Юрій і послав чотирьох вовків. Прибігають вони назад — не взяли.Послав він ще шістьох — і ті не взяли. Послав він нарешті дванадцятьох, які йрозірвали нерозважного сміливця. Це йому так Бог учинив за те, що він казав:«сам знаю, що буде». Так говорити не годиться, треба казати завше: буде так, якБог дасть.
Взагаліслід зауважити, що на Україні, як і у Великороси, простолюд твердо вірить, що«все на світі твориться не нашим розумом, а Божим судом». З безлічі народнихоповідей на цю тему наведемо тут для ілюстрації всього лиш одну, записану вОстрогозькому повіті.
Сидитьсобі чоловік та цюкає щось сокирою. А Бог тоді ще ходив по землі мандрівником.Ось підходить Він до цього чоловіка й каже: «Здоров був, чоловіче!» — «Доброгоздоров'я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибі!» — «А що ти оце, чоловіче, робиш?»— «Човник», — відповідає той.
—«Як Бог дасть, то й буде човник», — зауважив Мандрівник. — «Тут і без Богавидно, що буде човник», — каже чоловік і далі собі цюкає. Цюкає та й цюкає,коли роздивився, а вже той човник і не виходить. «То змайструю я ночви», —вирішив він. Знову йде Мандрівник: «Здоров був, чоловіче!» — «Доброгоздоров'я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибі!» — «А що ти оце, чоловіче, робиш?»— «Ночви», — відповідає той. — «Як Бог дасть, то будуть ночви».
Розсердивсячоловік і каже: «Тут і без Бога видно, що будуть ночви», — і далі собі цюкає.Цюк та й цюк, коли роздивився, а вже й ночви не виходять. — «Тож зроблю я собів такому разі корячок», — надумався він і став знову цюкати. Де не взявся —знову Мандрівник. — «Здоров був, чоловіче!» — «Доброго здоров'я!» — «Хай Богпомагає!» — «Спасибі!» — «А що ти оце робиш?» — «Корячок». — «Бог дасть, то йбуде корячок», — зауважив Мандрівник. Ще дужче розсердився чоловік і каже: «Осьтут уже й без Бога видно, що буде корячок», — і став далі цюкати. Та доцюкавсядо того, що й корячок не виходить. Почав було робити ложку — і ложка невдається. Коли, нарешті, побачив, що нічого не виходить, застругав шпичку. Отакзамість човна чоловік зробив шпичку.
Будучистворінням диявола, вовк водночас в арійських народів є й зооморфічним образомдиявола. В середні віки диявола часто звали «infernus lupus», «lupus verax»,тобто вовк, що викрадає душі, і т. ін. Однак і в цій своїй символічній ролівовк усе-таки є підвладним святому Юрію, як про це свідчить легенда, записана вКременецькому повіті. Вигнали селянина на панщину. А селянин цей був страшенновбогий, і в нього всього лиш, може, й було, що самий лиш хліб-грисяк. Пішовчоловік відбувати свою панщину в ліс — збирати хмиз. Воловодився він там, може,більше як півдня, схотілося йому їсти, і він уже вирішив було з'їсти свійгрисяк, та потім передумав: «Краще підвішу його поки що на дереві — нехай собіповисить, а коли скінчу працювати, то перед тим, як іти додому, й з'їм».Наносив скільки там треба було хмизу на віз, пішов до хліба — нема! Шкода, тащо вдієш: пішов додому голодний.
Міжтим, став уже святий Юрій скликати до себе всіх звірів і ну розпитувати, хто зних що зробив. Той каже, що він у селянина свиню загриз; інший — що телязадер… кожен про своє. Після всіх підходить один вовк і каже: «А я, святийЮрію, з'їв у чоловіка хліб-грисяк, який він підвісив на дереві». — «Як же тиміг скривдити цього чоловіка? У нього тільки всього й було, що кусеньхліба-грисяка, а ти й той з'їв! Зле ти вчинив, бо скривдив злидаря. Ходи жтепер до того чоловіка служити: за те, що з'їв у нього останній хліб, відслужийому три роки!» І пішов той вовк до чоловіка відслужувати. Обернувся хлопцем,приходить до нього й каже: «Дядьку, візьміть мене до себе: я у вас працюватиму.Ви мені нічого не платіть — я працюватиму у вас за хліб». — «Та в нас, сину,нема коло чого поратися, нам і самим нічого їсти». — «А я все-таки залишусь:платні мені ніякої не треба, а на хліб, либонь, і сам зароблю». Жінка тоді йкаже чоловікові: «А так — отак і так, чоловіче: хоч і не багато напрацює, а всеж на хліб заробить — візьмемо його». І взяли вони того хлопця до себе. Другогодня хлопець знайшов десь штук зо три старих цвяхів, розпалив пічку, попросив угосподаря молотка (та що там за молоток у такого господаря!), розпік цвяхи ішвидесенько викував з них три ножі: «Нате, — каже, — господинечко, понесіть набазар: за що продасте, за те й продасте, може, й на хліб заробите; та, до речі,і заліза шматочок купіть мені — буду ковалювати». Винесла господиня ножі набазар і миттю продала їх: взяли, не торгуючись. Купила вона хліба, купила йзаліза. З того заліза хлопець уже більше ножів накував. Господиня продала й тіі купила багато заліза. Хлопець викував з нього плуг — продали. Далі справапішла так, що збудували кузню, накупили інструменту, і став хлопець куватиплуги, рала — одне слово, все… Помалу став чоловік багатшати, возити поярмарках і спродувати те, що скував наймит. «Казала я тобі, чоловіче: візьмемохлопця, а ти не хотів. А тепер ось, мабуть, сам бачиш, як він нам згодився. Вінзавів таку справу, що з ним без горя можна вік звікувати». Між тим, наймит ставпотроху й господаря привчати до ковальської справи — вже й той плуги кує. Грошейу них стало відтоді ще більше. Побачив якось хлопець старого собаку, який жив угосподаря і вже був такий слабий, навіть не гавкав, та й каже: «Дядьку! А визнаєте — яз цього Рябка зроблю зовсім молодого собаку. Хочете?» — «Зроби», —каже господар, глянувши на хлопця і знизавши плечима, а сам собі думає, що тойжартує. Хлопець ухопив собаку за хвіст і потяг до кузні. Там він його вкинув догорна, спалив, тоді вийняв, поклав на ковадло, вдарив молотком раз, другий — івийшов песик молоденький, гарненький; бігає той песик, знай собі гавкає,тішиться! Приходить хлопець до господаря й каже: «А що, дядьку, впізнаєте свогостарого Рябка?» Той глянув і, побачивши свого Рябка молоденьким, зачудувався.Після того хлопець узяв і матір господаря, яка була вже дуже старою, кував її,розігрівав, знову кував — вийшла з неї молоденька дівчина, років вісімнадцяти.Скоро пішов поголос усім світом, що з'явився такий коваль, котрий зі старихлюдей кує молодих. Стали до нього звідусіль з'їжджатися: то король везе своюстару жінку, щоб перекував її на молоду; то пан везе матір; той — батька. Всіїдуть, кожен хоче зробитися молодим. Хлопець усіх перековував, нікому не буловідмови; лише господаря свого він не навчив, як із старих людей робити молодих,— господар саму лиш ковальську працю й знав. Багато, дуже багато надбали вонисвоєю працею грошей — господар уже не бідував. Відбув хлопець свій строк,одпрацював визначені йому святим Юрієм три роки, збирається йти додому, адядько не відпускає, просить, щоб лишився ще. «Ні, — каже хлопець, — не можнамені у вас більше жити, піду; вистачить на вас. А тільки ось що, дядьку: до васприходитимуть люди, коли я піду, проситимуть, щоб ви зі старих робили молодих;та ви не беріться за це — нічого не вийде». І пішов собі. Незабаром, справді,до того чоловіка з'являється пан, привозить старого батька і просить зробитийого молодим. Чоловік той божиться, що не вміє, та мужицьке діло таке: як непослухаєшся пана, то накладеш головою. А пан знай пристає: «Скуй мені молодогобатька!» Нічого не вдієш, змушений був кувати. Поніс старого до кузні, кинувйого у вогонь, спалив, поклав тоді на ковадло і хотів було кувати, а старий пантак і розсипавсь на порох. Причепилися до чоловіка, тягають його; стали судити,і присудили до шибениці. Ставлять на площі шибеницю, і повісили його. Количоловік зовсім уже конав, усі розбрелися по хатах. Зненацька підходить дошибениці хлопець та й каже: «А я ж застерігав вас, дядьку, щоб ви не бралися досправи, якої не знаєте». Тоді зняв із шибениці дядька і послав його в кузнюкувати, а замість нього затягнув у зашморг лантух соломи. Другого дня прийшлилюди до шибениці, щоб зняти повішеного. Дивляться, а замість чоловіка виситьлантух соломи! Вони — до кузні; а той кує собі, мов і не було нічого. Зновупотягли його до шибениці, знову повісили. А хлопець знов прийшов, вийняв із зашморгасвого колишнього господаря, відіслав його додому і звелів кувати, а замістьнього підвісив колоду. Прийшли люди знімати повішеного, коли на шибениці хилитаєтьсяколода! До кузні — той собі кує. Знову схопили його, потягли до шибениці іповісили. Хлопець прийшов і цей раз, зняв, послав додому і наказав: «Глядітьже, як тільки з'явиться хто на порозі кузні, кидайте йому просто межи очі все,що трапиться під руку — нічого вам за це не буде, ніхто не під ступиться до васі не займе». Пішов той чоловік додому — і ніхто вже відтоді його не займав.
Здеякими легендами про вовків і ставленням до них великомученика Георгія тасвятителя Миколи ми ще зустрінемося нижче, а тут згадаємо тим часом прооригінальне повір'я, яке побутує в Олександрівському повіті, мовби вовчицяприводить дітей всього лиш раз на своєму віку, й до того ж стільки, скількитого року буває тижнів Різдвяної м'ясниці разом з масницею.
Українськілегенди про походження ведмедя варіюють на різні способизагально-арійське вірування про нього. У деяких народів та народностей є навітьі понині особливий культ ведмедя, який мав величезне значення в давні часи.Такий культ, зокрема, є й досі ще в обських остяків Тобольської округи,сургутських остяків, айнів і гиляків, лопарів, бурятів, кавказьких горців,фінів, вогулів, алтайців, урянхайців (сойотів), сибірських киргизів, самоїдів,росіян тощо; залишив цей культ більш чи менш помітні сліди і в різних західноєвропейськихнародів, причому він часто змішується з культом вовка, собаки та ін. Ведмідьбув для первісного дикуна найгрізнішим з усіх звірів, яких лише зустрічав він улісі. На півночі це був цар лісів, який, окрім сили, розуму і хитрості, вражавще тим, що міг ставати на задні лапи, нагадуючи собою людину, і особливо тим,що підошви його задніх лап дуже схожі на підошви людини. Звідси був уже одинлише крок до визнання ведмедя перевертнем людини, що ми й справді бачимо влегендах і казках різних народів. До найхарактерніших українських легенд пропоходження ведмедя належить така. Коли Господь ходив ще по землі з апостолами,йшли вони одного разу через якусь річку біля млина, і треба їм було переходитимісток. А мірошник узяв та й сховався під містком, щоб налякати їх. Він одягнувкожух вовною назовні і несподівано вискочив з-під містка. Тоді Господь мовив донього: «Та щоб ти так бігав, доки твого віку!» З того часу й повелись на світіведмеді (м. Тараща, Холмська Русь, Ушицький та Олександрівський повіти).
Йшовякось Господь зі святим Петром через міст. Раптом з-під мосту вискакує чоловіку вивернутому кожусі — він сховався туди раніше, щоб налякати Ісуса й Петра —та як гаркне: «Ве!.. » А Господь одвернувся від нього, сплюнув і каже: «Ну, тоіди ж тепер у цій шкурі в усі краї світу, лякай людей, а люди лякатимуть тебе».Пішов тоді той чоловік ведмедем, а від нього вже розмножився й по всьому світуведмежий рід. Ось тому ведмеді й схожі на людину (Старобільський повіт).
Уті щасливі часи, коли Господь був у безпосередньому спілкуванні з людьми йчасто, напевно, являвся їм, один мірошник, одягнувши навиворіт кожух, хотівз-за рогу налякати «жида-мірошника». Сталося так, що цієї хвилини проходивГосподь, і той мірошник наткнувся на нього. За таке нерозважне зухвальство, заповелінням Божим, він лишився назавжди ведмедем.
Ведмедіколись давно були звичайними людьми. Жили вони в лісі й нікого до себе неприймали, ні з ким не хотіли знатися. Ось зайшов якось туди один чернець. Усесело обходив — просився, аби пустили в хату. Але ніхто йому не відчинив дверей.Тоді чернець прокляв тих людей. Вони й зробилися ведмедями (м. Тараща).
Разякось прийшов в одну хату збирач на церкву, а господар, щоб налякати його,сховався на покутті, за образами. За це Господь обернув його на ведмедя. Черезте ведмідь і рветься завжди на покуття, коли його приведуть в хату(Старобільський повіт).
УЖитомирському повіті кажуть, начебто ведмідь і мавпа виникли з людини-чаклуна,що обернувся раз назавжди в цих тварин, здатних, подібно до людини, лазити подеревах і споживати однакову з нею їжу.
Нарешті,в місті Куп'янську записано ще дві легенди про походження ведмедя на мотиввідомої казки Пушкіна «Про рибалку й золоту рибку». За цими легендами, наведмедів були перетворені чоловік та його жінка (за другою легендою, — й дитяїхнє), що виявили ненаситну жадібність.
Неможна не згадати тут, що деякі з наведених вище українських легенд пропоходження ведмедя мають доволі близьку схожість з литовськими легендами. Так,легенда, записана в Трокському повіті, розповідає, що коли Спаситель ходив поземлі зі Своїми учнями, йому якось довелося йти з одного містечка в інше, коливже смеркалося. Татарин (Кйогіш), а інші кажуть — гудас, тобто білорус, маючинамір налякати їх, вліз під міст на тому шляху, де вони мали йти. Як тількиСпаситель з апостолами підійшов до мосту, татарин почав ревти (шигтеї)по-ведмежому. Учні, які вперше почули той рев, спитали Господа: «Вчителю, хтоце так реве (щита)?» Спаситель відповів, що це реве такий звір, якого вони ніколище не бачили. Звір цей зветься ведмедем (тезгка). За хвилину учні побачиликошлатого ведмедя, який вибіг з-під мосту і зі страшним ревом зник у лісі.Через те ведмеді, як перевертні з людей, мають підошви, дуже схожі на людські.Кожну людину ведмеді вважають за кривдника і, зустрівшись з нею в лісі, невипускають живою за те, що людина зробила ведмедя перевертнем. Ось чому людинініколи не можна насміхатися з ведмедя, бо не відомо, хто він такий.
Литовськалегенда, яку наводить Фекенштедт, дуже нагадує легенду про походження «хохлів імоскалів».
ВОлонецькій губернії на підтвердження того, що ведмідь є насправді перевертнем,серед різних інших доказів посилаються, між іншим, і на те, нібито було безлічвипадків, коли при здиранні шкури з убитого ведмедя виявлялося, що тіло йогопід шкурою було оперезане чоловічим пасом або знаходили під нею рештки білизни,вбрання, прикрас і т. ін.
Громадаселян у кожухах вирушила в зимовий час на весілля, витіваючи різні штуки.Спаситель і святий Петро випадково йшли тією ж дорогою. Селяни, побачившигаданих прочан, надумали з них посміятися. Злізли з возів, одягли кожухинавиворіт і загородили їм шлях на мосту, через який ті мали проходити. Незважаючи на прохання подорожніх дати їм дорогу, селяни й далі знущалися, так щоСпаситель розгнівався врешті і промовив: «Якщо ви хочете бути ведмедями, тобудьте ними!» Щойно він вимовив це, як селяни відразу ж перекинулися наведмедів.
Дещовище в того ж Фекенштедта йдеться про те, що до Христа ведмедів не було. Підчас Його земного життя один чоловік став лякати людей хутром, яке він одягнувнавиворіт. Господь і перетворив його на звіра з хутром, тобто на ведмедя.
Заіншою оповіддю, ходив старий чоловік по людях, роблячи їм добро. І довелосяйому переходити міст. Коли старий був на мосту, якийсь невідомий чоловік вилізрачки і став рикати по-ведмежому. Старий промовив: «Якщо хочеш бути ведмедем,то й залишайся ним». Старий пішов собі далі, а чоловік той перекинувся наведмедя і втік до лісу. Через те задні лапи у ведмедя й залишилися схожими налюдські ноги.
Дотварин-перевертнів, за українськими легендами, належить також і кріт. Водного багатія, — розповідає легенда, записана в Подільській губернії, — булаякось спільна із злидарем нива. В один і той же час вони її засіяли, і навітьодним і тим же насінням. Засів злидаря Господь благословив, і на його ділянціниви вродило, а на ділянці багатія зовсім не вродило.
Алебагатий став відмовлятися від своєї ділянки й каже бідному: «Це на моїй ділянцівродило, а на твоїй не вродило». Які докази злидар не наводив багатієві, той іслухати нічого не хоче, а тоді пропонує йому для розв'язання суперечки таке:«Якщо ти вбогий, не віриш мені, то завтра вранці підемо на ниву, і нас сам Богрозсудить». На тому злидар і пішов собі додому. А багатій узяв та на ділянцізлидаря викопав яму, посадив у неї свого сина й каже йому: «Дивися ж, синку!Коли я завтра спитаю, чия це нива, то ти відповідай, що це нива не вбогого, абагатого». Тоді прикрив сина в тій ямі соломою й пішов додому. Рано вранцізібрали громаду. Приходять на ниву. Багатий і питає: «Скажи, — каже, — Боже,чия це нива: багатого чи вбогого?» — «Багатого! Багатого!» — лунає голос зсередини ниви. А Господь каже з гурту людей: «Не слухайте його: нива —вбогого!» І тоді Господь усе розповів людям, а синові багатія каже: «Отосидітимеш ти під землею поки світу й сонця!» Отак і зробився кріт із синабагатія.
ВУшицькому повіті цю легенду переказують дещо інакше. Один багатій надумав статимудрішим за Самого Бога. Для цього він загорнув сина свого й спитав Бога:«Вгадай, що тут загорнуто?» Господь відповідав йому: «Загорнуто крота». Багатійрозгорнув і побачив, що його син справді зробився кротом.
Невеличкізвіренята сліпці (зінські щенята — жіночі щенята — Spalax typhus)народжуються від жінки за її гріхи (Літинський та Проскурівський повіти). Вонистрашенно злі й дуже отруйні, через що Бог позбавив їх зору, аби вони незавдавали надто вже багато шкоди. Якщо б у них були здорові очі, вони б і людейїли. (Старобільський повіт). Той, кого вкусив сліпець, неминуче вмирає(Літинський та Проскурівський повіти).
Зінськещеня просило в Бога таких очей, як у вола. Бог сказав йому: «Нарий стількикупок, скільки зірок на небі, тоді дам». З того часу воно й намагається якомогабільше нарити купок, щоб отримати такі, як у вола, очі (Харківський таСтаробільський повіти).
Хтознайде де-небудь зінське щеня, притисне його до землі палицею і тоді задушить,притиснувши хребта двома пальцями — великим і мізинним, той з успіхом буде«давити заушниці» (залозки), допомагатиме при лікуванні «завалів» (Харківський,Літинський та Проскурівський повіти).
Щодозайця (русак — Lepus vulgaris, біляк — Lepus timidus) на Україні кажуть,що він не тільки створений чортом, а й завжди є звичайно його передовим. Осьтому, якщо заєць перебіжить комусь шлях, то з тією людиною неодмінно станетьсялихо, або ж на неї чигає невдача в тій справі, в якій вона йде. Коли побачишзайця, який перебігає шлях, одразу ж для попередження лиха треба викинути звозика віхоть сіна, і заєць тоді повернеться назад (Літинський таСтаробільський повіти).
УЧеркаському повіті записано таку оповідь про зайця, що її часто наводять удитячих читанках. Думає одного разу собі заєць: «Я — безсиліший за всіх насвіті: всього боюся; пташка злетить — я й тієї жахаюся… Піду ліпше втоплюся!»Ось іде він до болота, йде берегом і шукає, де б краще кинутися у воду. Колираптом жаба — шубовсь у воду! «Еге! — думає заєць. — Не стану ж я топитися, бовиявляється, є й таке на світі, що мене боїться!»
Щодокажанів, тобто летючих мишей (звичайний кажан — Vesperugo noctulo), уСтаробільському, Костянтиноградському, Ушицькому, Луцькому та Таращанськомуповітах кажуть, що кажани походять з простих мишей, які з'їдять паски чивзагалі чогось свяченого на Великдень. Тому біля церкви й буває багато кажанів,бо там після освячення завжди залишаються шматочки паски, які з'їдаютьсяпростими мишами, що відразу ж обертаються на кажанів. Коли зловиш кажана, тотреба зварити його й розібрати кісточки. Поміж багатьма кісточками в нього єодна — грабельки і друга — вилки. Варто лише тими грабельками зачепити якузавгодно дівчину, і вона буде твоєю. Однак вона недовго житиме — всього одинрік, і потім помре. Як тільки почне виходити рік, слід відштовхнути її вилками,— тоді вона відстане, і вже не помре (Київський та Проскурівський повіти).
УСтаробільському повіті кажана засушують і носять від лихоманки. Якщо худобу,призначену на продаж, загодувати засушеним кажаном, то вона сильно й швидкотовстішає. Та це — великий гріх: така худоба скоро пропадає. Людина, якувкусить кажан, помирає. Якщо кажан «опакостить» голову, то буде лисина(Проскурівський повіт).
Продеяких інших тварин є тільки різні повір'я, що стали наслідком багатовіковихспостережень й часто забарвлені християнським елементом. Так, щодо звичайних мишей(домашня — Mus musculus, лісова — Mus sylvatisus, польова — Mus agrarius) єприкмета, що коли їх багато буває взимку, то наступного року буде врожай; якщовони частіше гризуть верхню частину печеного хліба, то це на врожай, а якщонижню — на недорід. А щоб миші не знищували хліб, треба на Маковія (1 серпня —за старим стилем. — Ред.)принести освяченої в цей день води, піти з нею у комору, окропити її й промовити:«Миші! Не ходіть у комору: вас не пустить туди маковійська вода!»
Колизловиш мишу, треба її присмалити й тоді пустити: всі перекочують з двору; аколи підкурювати їх тютюновим димом, то вони пропадатимуть (Старобільськийповіт). Коли миші величезними стадами переселяються до невідомих країв, то цепровіщає війну (Проскурівський повіт).
Байбак (Arctmomisbobac) на зиму засинає, на Стрітення перекидається на другий бік, а на Явдохи(1 березня — за старим стилем. —Ред.) свисне вперше і знов засне, якщо холодна погода, а колипогода тепла, то встає й починає походжати (Старобільський повіт).
Їжак (європейський —Erinaceus europaeus) після Покрови залягає в барліг. За входом до нори імісцерозташу- ванням його барлогу судять, чи суворою буде зима і взагалі пропогоду, яка має бути взимку: якщо лігвища їжака на узліссі, буде тепла зима, аякщо посеред лісу, то зима буде суворою. Вітер і сніг взимку мають бути зпротилежного від нори до лігвища боку. Сало їжака вживають як ліки для тих рану худоби, в яких заводяться черви, а також для освітлення (Старобільськийповіт).
Ласка (Putorius vulgaris)вважається дуже шкідливою твариною. З'являючись у хлівах, ласки псують корів:молоко перетворюється на кров. Кажуть також, що коли ласка перебіжить черезтварину, яка лежить, то тварина не в змозі буває після того підвестися, і вцьому випадку конче потрібно звернутися за допомогою до знахаря, котрий вмієнашіптувати проти такої шкоди (Житомирський повіт).
Хтотримає у дворі кролів (Lepus cuniculus), в того не плодитиметься худоба(Старобільський повіт).