Світоглядні уявлення та вірування, народні знання слов'ян

План.
1. Вступ
2. Народні знання
а.   Народний календар
б.   Космогонія та астрономія
в.   Метереологія, грунтознавство
г.    Метрологія і математика
д.   Мораль, етика, народнапедагогіка
е.    Медицина та ветеринарія
3. Світоглядні уявлення
а.   Людина, доля, душа
б.   Демонологія
в.   Довколишній світ
4. Висновок
5. Література

1.        Вступ
Становленнянародно-традиційної культури українців тривало довгі століття. Щоб витворитисяу культурно-побутове, традиційно-виробниче, моральне, духовне явище, якесприймається усім народом, стає його суттю, відбувався складний процес добору.
Ця традиційнакультура тісно пов«язана з природними умовами, історичним буттям народу,способом його життя, діяльністю, характером, психологією. Вона виражена врізних формах: матеріальній (будівлях, знаряддях праці, ремеслах, саморобнихзасобах транспорту, одязі, їжі) і духовній (звичаях, творах усної народноїтаорчості, обрядах, традиційних знаннях, мистецьких виробах тощо).
Предметом даноїроботи є, безперечно, наш народ з його прадавньою культурою, цебто надтоспецифічним ставленням до душі та тіла свого; з високою його загальною духовноюкультурою, пильнуванням праці та відпочинку, довколишнього світу; спадкоємнимитрадиціями, пошануванням цих традицій уже як норм життя, співжиття та буттяроду, етносу, нації.
Ця робота має наметі: увійти у надзвичайно цікавий та дещо таємничий духовний світ нашихпредків; та розглянути не лише узагальнені сторінки емпіричних пізнань тауявлень, а окремі розділи – де освітлюються більш чи менш детальні, вжескладові частини цих дивних і давніх знань та вірувань, спадкоємної мудростіукраїнців.
Структура данноїкурсової роботи вміщує в собі: вступ, два параграфи з підпунктами, висновок таперелік використаної літератури.
У вступі авторперераховує складні процеси та взаємодії тих чи інших питань, найважливішихсаме для українців; та обумовлює життєздатну актуальність обраної теми,підкреслюючи значущість і вагоме місце в етнографічній науці.
До першогопараграфу, що перераховує народні традиційні знання увійшли: народний календар– як першооснова, знання та уявлення про світобудову, розташування небеснихсвітил, організації Всесвіту; закономірні зв»язки явищ навколишньоїдійсності, ґрунтознавство, народна медицина та ветеринарія. Процес трудовоїдіяльності людини через умовне окреслення мір часу, довжини, обсягу тощо. Танародне виховання з головними чинниками моралі та етикі.
Другий параграфвизначає ставлення людини до себе, до інших людей, до світу. Розкритийсвітогляд людини, що охоплює знання, переконання, прагнення та сподівання.Давні уявлення про демонічний світ. Та призма пізнання довколишнього світу.
В заключнійчастині роботи автор приділяє увагу висновку до якого дійшов завдяки написаннюцієї теми, перераховує вікові здобутки пращурів та перевтілення емпіричнихзнань та уявлень народу у сучасний осередок, як найголовнішу ґалузь.
Отже, названапраця – це освітлення загадкових таємниць минулого у фокусі сучасного баченняпредмету української мудрості: теоретичному, історичному, філософському,релігійному, використання величезного всеосяжного арсеналу цієї мудрості.

2. Народні знання
Дивовижною сфероюнародно-традиційної культури є знання, набуті у процессі тривалогоспостереження за явищами природи, виробничого і життевого досвіду. Перебуваючив оточенні  непізнаної природи, люди, однак, осягали закономірність івзаємозумовленність багатьох явищ. Раціональні знання переплітались із системоювірувань і уявлень. Усе це разом формувало своєрідне середовище, деорганізовувалося буття людини.
а. Народнийкалендар
Історично таксклалося, що переважна більшість наших предків займалися землеробством. Лишежителі Карпат та Полісся спеціалізувалися на лісопромислах, звіроловстві йтваринництві. Проте і тут був значний відсоток рільництва. Вирощуючи культурнізлаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду напозитивних чи негативних впливів на результати його праці. Саме ці обставини ізмушували селян виробити сукупну систему вірувань, прогнозувань і фахову освіту–  народну мудрість звести до певної системи, яка б мала практичну користь.Власне це завдання і виконував аграрний календар – неписаний кодекс рільника.Регламентація пристосовувалася до певних календарних подій. Аграрний календаррегламентував строки посіву  та глибоке розуміння технологій вирощуваннякультурних рослин. Так, наприклад, льон і коноплі – технічні культури,дозволялося висівати  лише у другій половині травня (зі значною коррекцією длякліматичних поясів) і тодіж приступали до обробітку грунту під гречку, сівбаякої закінчувалася на Івана Купала (на Поліссі).
Поряд з народнимпобував світський, а з запровадженням християнства і церковний календар. Лишезгодом календарі поєдналися. Основною одиницею був рік. Для українців символомстав – вінець. Вінцем називався і останній місяць в народному аграрномукалендарі. Звідси, очевидно, і бере початок прислів«я – „Прийшоввінець – року кінець“. Відтак рік у людській уяві – це своєріднамікровікова одиниця, тобто вінець, ланцюжки якого незмінно повторюються.
В свою чергукалендарний рік поділяється на чотири пори року – зиму, весну, літо і осінь. Авзагалі рік мав 12 місяців і кожен з них мав власну назву, прив»язану дотих чи інших робіт, найчастіше до хліборобних.
Через кліматичніумови пори року розпочиналися неоднаково, оскільки час оранки, сівби чи жнив впевних місцевостях (Карпати, Подніпров«я, Поділля чи степова частинаУкраїни) був індивідуальним. Так, наприклад, хліборобська весна розпочиналасянаприкінці березня, коли підсихали пагорби – засівали вівсом та ячменем. УКарпатах на початку квітня сіяли горох, боби і тільки після того, зоравшиземлю, засівали яровою пшеницею або житом. Але співвідношення з церковнимисвятами все ж таки поєднувало всю территорію України: „по Великодню“,»по Різдву", «на Спаса», «на Івана», "Іллідень", «на Купала» тощо.
Так, аналізуючиназви місяців за різними регіонами, можна простежити діяльність українців усільському господарстві, кліматі, суспільстві, культурі тощо.
Березень –березоль, сочень, з гір потоки, зимобор; Квітень – цвітень, дзюргальник,лукавець, снігогін; Травень – май, травник, пісенник; Червень – червець,хліборост, різноцвіт, кресник; Липень – липець, сінокіс, косень, маківка літа;Серпень – хлібочол, різносол, жнивець, копень, спасівець; Вересень –вереснець, ревун, зоревник, хмурень, «бабине літо»; Жовтень –костричник, свадебник, позимник, листопад, грязник; Листопад – падолист,грудень, напівзимник, братчиком; Грудень – мочавець, солоноворот, андрієць,стужайло; Січень – просинець, перезим"є, тріскун, сніговик; Лютий –крутень, бокогрій, криводоріг, сніжень, громник, казибрід.
Місяць поділявсяна чотири тижні. Уже у Трипільській культурі на українських землях існувавсемиденний тиждень, він, доречі, був поширений серед усіх пелазгів аж до МалоїАзії, а також у єгипетських жреців. Кожних сім днів відбувалася зміна фазимісяця. Також семиденний тиждень добре узгоджується з психо-фізичними ритмамилюдського організму. А відтак спостерігаються зміни в жттєдіяльності людей,тварин, рослин.
Щодо днів тижнянаші предки теж мали свої уявлення.
Неділя перебуваєпід знаком сонця. Богиня Неділя користувалася великою пошаною в українців, їїуявляли в образі дівчини – красуні з довгим золотавим волоссям – це Сонячнапанна, донька святої П«ятниці (або богині роду – Баби Яги). Вірили, щолюдина яка народилися в неділлю буде щаслива, гарна, здорова.
Понеділок –присвячений Місяцю, уявляли світловолосого юнака, стрункого та блідолицього.Оскільки місяць змінюється – непостійний, тому в понеділок нічого важливого неробили. А за звичаєвим правом у цей день жінки звільнялися від важкої роботи інавіть від подружніх обов»язків. Понеділок – важкий день, або чоловічийдень.
Вівторок –«вторий» або другий день тижня. Це легкий та щасливий день.
Середа –«третійник», в середині тижня. День жіночий. В цей день можна робитивсе і в хаті, і на городі.
Четвер –«четвертий», або день Перуна. Починаючи з Чистого четвера неможнабуло виїзжати в дорогу, виварювати білизну. Зате останній четвер місяця бувсприятливим для лікування.
П«ятницю –уявляли літньою жінкою з вінком на голові. Кожна п»ятниця є поминальнимднем, неможна шити, працювати з веретеном, щоб не проколоти душі померлих.Жіночий день.
Субота – такожжіночий день. Стара назва «со + битіє» – тобто «буття (моління)разом». В цей день вирушали до своїх святинь, поспілкуватися з людьми таБогом.

б. Космогонія таастрономія
Знання і уявленняхлібороба про світобудову і розташування небесних світил  покладено в основу якастрономічного так і народного календарів, а також припущень щодо організаціїВсесвіту. Згідно з давніми уявленнями, світ складався із Землі, яка начебто трималасьу морі-океані  на трьох китах, Сонця, Місяця і, що найважливіше, — семисферногоНеба, де у відповідному порядку розташовані усі світила. «Сьоме небо»служило місцем перебуванням богів, тому і вираз «сьоме небо» набув ународній творчості чогось недосяжного, казкового і загадкового.
Відповідно домісця розташування на небосхилі Сонця люди ділили рік на пори року. Назва небесногосвітила – Місяць – збігається з календарним терміном, що означає дванадцятучастину року. Отже, десь у глибині віків основою поділу року на місяці булоспостереження сходу і заходу Місяця на небі. Більшість селянства, незважаючи нате, що в Україні здавна користувалися прийнятим у Європі сонячним календарем, уповсякденному побуті при лічбі часу в межах місяця поділяли його на три, чотириабо п«ять відрізків відповідно до фаз Місяця. Зокрема у Літенському повітіна Поділлі розрізняли три фази: молодик (новак), підповня і старик. НаЖитомирщині період обертання Місяця навколо Землі поділявся, відповідносучасній астрономічній науці, на чотири фази: перша чверть називалася молодик,друга – підповня, третя – повня, четверта – остання квартира. У Луцькому повітііснував поділ на п»ять частин: молодик, перша квартира, підповня, повня,остання квартира. На Бойківщині фази Місяця поділялися на квартири: перша – навесну, друга – на літо, третя – на осінь, четверта – на зиму. А от тридобовийперіод невидимості у русі Місяця майже у всіх районах України називалосяпереміною.
Відповідно докожної фази усталилося виконання тих чи інших польових робіт, за ними жвизначали активний розвиток рослин і навіть тварин. Сільськогосподарські роботинамагалися проводити при повні Місяця – сіяти озимі та ярі культури, садитикартоплю, починати оранку тощо.
Спостерігаючи зазоряним небом, селяни розрізняли більшість сузір"їв, які в українцівотримали свої назви: Великий Віз або Віз (Велика Ведмедиця), Малий Віз абоПасіка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка воду несе (Орел), Волосожар(Плеяди). Вирізняли на небі й окремі планети (зорі). З планетою Венера, якупестливо називали Зірниця, Вечірня зіронька, Враннішня зоря тощо,пов«язано чимало прикмет. За нею орієнтувались про пору ночі: опівночісходила Зірниця, а надранок мерехтіла яскравим світлом враннішня зоря. Поміченабула ще одна планета – Марс, яку впізнавали за жовтуватим відтінком світила.
Поділ доби і дняв українців з давних давен пов»язувався з положенням Сонця над обрієм.Селяни відрізняли ряд проміжків доби: близько півночі, північ, над північ,досвіток, ранок, схід сонця, неділішні обіди, полудень (підвечірок) і вечір.Сонце було головним мірилом визначення часу вдень. Кожна людина могла визначитипору дня, подивившись на Сонце, а більш точно – на тінь власної постаті,вимірявши її довжину кроками. Після заходу Сонця час визначали за зорями.Особливо велика роль у цьому належала Возові та Волосожару. «ПерекинулиВоза» – казали, наприклад, селяни на Полтавщині, за  положенням цьогосузір«я, визначаючи час ночі. „Глянув на зорі – аж Віз ужедокочується геть-геть“, — читаємо у Г.Квітки-Основ»яненка; «УжеВолосожар піднявся, Віз на небі вниз повертавсь», — писав у«Енеїді» І.Котляревський.
По Сонцю, Місяцюі зорях люди орієнтувалися на місцевості. Звертають на себе увагу українськіназви сторін світу – південь, північ, схід, захід, які дуже влучно відображаютьприродні явища. Наприклад, південь – сторона світу в напрямку Сонця опівдні,коли воно стоїть найвище над обрієм і дає найменшу тінь. Важливим орієнтиромуночі, особливо у далеких мандрівках, була Млечна Путь, або, як її називалиукраїнці, Чумацький Шлях. У народі він розглядався або як напрямок шляху длячумаків, які їздили на Південь за сіллю, або як дорога у вирій – теплі краї,куди відлітають на зиму птахи.
Ще у XVI ст. запорізькі козаки  легкоперепливали Чорне море, орієнтуючись не тільки по небесних світилах, а й задопомогою, як писав Г.Лєвассер де Боплан, «ніремберзького квадранта»,тобто найпростішого компаса. Прості люди також добре розуміли, що одні зіркирозташовані ближче до Землі, інші – на більшій відстані. Цікавими є й такінародні матеріалістичні догадки: «Сам світ круглий, як яблуко, нема йомуні початку, ні кінця»; земна куля уявлялась у системі Всесвіту як жовтоку  яйці, Місяць – як набесний камінь.
Відомі булиселянам і деякі закономірності руху як окремих сузір"їв, так Сонця іМісяця, за якими здавна визначалися дні літнього і зимового сонцестояння. Середінших небесних тіл були відомі комети і метеорети, з якими частопов«язували негаразди в господарстві, в сім»ї, навіть майбутню війну.
в. Метереологія іґрунтознавство
Щоб забезпечитисвоє існування, людина змушена була пізнати на емпіричному рівні закономірнийзв«язок явищ навколишньої дійсності, знання та заняття, які залежали відприродно-кліматичних умов. Стихійні лиха нищили врожаї, руйнували будівлі,розмивали шляхи. Врожаї великою мірою залежали від погоди. „Не земляродить, а літо“, — говорилось у народному прислів»ї. З«ясуваннясправжніх причин впливу зовнішніх явищ на врожай, пізнання їхнього зв»язкуз особливостями вирощування тих чи інших культур – це складний багатовіковийпроцес, безперервний хід якого не могли зупинити жодні містичні забобони.
Так Сонце, Зорі,Вітер, Дощ – не лише містичні образи, реалії, що супроводжували селянина уповсякденній праці. Вивчаючи їх справжню силу, він матеріалізував колишнііделічні уявлення, які перетворювалися на знання. У минулому, будучибезпорадною перед несприятливими явищами природи, людина приписувала їх потойбічнимсилам: гроза пояснювалась діями Іллі Пророка, вітер вважався божим диханням, аград – божою карою за гріхи. Разом із тим у народі здавна виникли вірніприкмети і завбачення погоди, що передавалися з покоління в покоління,перевірялись і доповнювались безпосерднім досвідом людей, адекватні наслідки,набували позитивних практичних знань.
Уважність івдумливість спостережень зміни погоди урізньоманітнювали народну термінологію. Так,годиною називалась ясна сонячна погода, негодою – погана погода, сльота. Відповідаютькліматичним умовам і явищам України назви місяців: січень, лютий, березеньтощо. Зиму називали погожою, хазяйською, коли вона була помірно холодною;сирітською – якщобули незначні морози; гнилою – коли вона була малосніжною, зчастими відлигами, а зиму з сильними морозами називали лютою, забійною.
Багато народнихприкмет і завбачень підтверджуються науковими даними. Було помічено, наприклад,що людина, хвора на ревматизм, з підвищенною нервозністю, хворобою серця аболегенів краще за інших відчуває зміни погоди: «Коли рука або коліналомить, буде переміна погоди»; «Здорову людину опівдні знемагає сон –буде дощ» і т.ін.
Чимало прикметвиникло завдяки спостереженню за тваринами, птахами, комахами. Наприклад,бджоли перед непогодою ховаються, бо вона часто несе їм загибель. Перед дощемкрила комах зволожуються, стають важчими і комахи опускаються в нижчі шариповітря, де їх ловлять птахи і навіть над поверхнею води – риби. Через те булипоширені такі прикмети: «Ластівки літають низько-на дощ»; «Рибивискакують із води і ловлять комах – на дощ, на негоду»; «Якщо бджолине вилітають з вуликів – слід чекати дощу»; «Перед негодою мурашкизакривають більшість ходів у мурашнику» тощо. Відомо, що тваринивикористовувалися як своєрідні метеорологічні прилади. Подекуди в банках зводою тримали жаб і по їхній поведінці визначали погоду.
Як тількиприлітали журавлі, жайворонки, ластівки, селянин ладнав плуга, готував насіння– наставало тепло. Крик деркачів віщував добрий урожай всіх культур. «Колисолов»ї співають у голому лісі – не буде врожаю"; «Зозуля закуєна голому дереві – на неврожай». Поведінка птахів органічно пов«язаназ річним календарем; вони активізуються саме тоді, коли має установитися тепло.А от як ставився селянин до різних видів комах: „Не буде комарів – не будевівса“; „Багато хрущів – буде врожай проса“; „Якщо ранньоювесною буде багато великих мух, то уроде пшениця“.
Спостерігаючижиття рослин, люди помітили що окремі з них розкривають своє листя або квіти втеплу погоду і закривають в холодну. Дуже поширеною є прикмета: „Квітисильніше пахнуть перед дощем“, і це цілком вірно. За цих умов рослинипогано випаровують воду, яка нагромаджується у нектарину; випаровуються лишепахучі речовини.
Після проростаннялугових трав, брунькування дерев мерщій висівали овес.  Залежно відкліматичного поясу та календаря відбувалося це в різний час. Ярову пшеницюдобре було сіяти, коли розпускається дуб, а ячмінь – коли у квіт беретьсякалина. Поява подорожника – добра прикмета щодо врожаю тих культур, які на тойчас висівали.
Кількістнінародні прикмети базуються на спостереженнях за фізичними явищами в атмосфері.Однією з найбільш популярних є прикмета: „Дим стовпом – на мороз, на гарнупогоду“. Справа в тому, що напередодні поганої погоди частинки диму вкриваютьсяшаром вологи і опускаються вниз – „дим стелеться“. Пердвісником ясноїсонячної погоди влітку є роса – ознака добових змін температури. Поширена такаприкмета: „Сильна роса – до ясної погоди“.
Якщо, скажім,сніг лягав на промерзлий ґрунт, вкритий крижаною кіркою, віками здобутий досвідхлібороба безпомилково підказував, що посіви спаряться і загинуть без доступуповітря, а насіння бур»янів збережеться. У цьому випадку для бородьби зістихією селянин застосовував простий, але еффективний засіб – виганяв на полехудобу, яка, проламуючи крижаний панцир, рятувала посіви. Ідеальними умовамивважались такі, коли багато снігу випадало на непромерзлу землю. Якщо під вагоюснігу вгиналися гілки дерев, – бути доброму врожаю. Довго нема снігу – наневрожай. «Зима без снігу – стіл без хліба», – застерігали хлібороби.Раділи, коли багато снігу випадало саме у другій половині січня (на голоднукутю) – сніг своїм теплом захищав від морозів-тріскунів тендітні живі паросткиу землі. Якщо з«являлося багато інею на деревах на початку року, цевтішало селянина. Сухий промерзлий ніздрюватий сніг добре пропускав повітря тарізні мікроелементи, що добре впливали на мікросередовище насіння. Високеголубе небо, мерехтливі чисті зорі у січні, коли на землі не було багато снігу,змушували переживати за долю майбутнього врожаю. Майже повсюдно в Українішвидке танення снігу сприймалось як добра прикмета: „Вода зразу велика –хліб уродить добрий“; „Тане сніг швидко – зародить хліб рясно, розтаєповолі – вродить не дуже“. Однак у Карпатах повільне танення снігу добренасичувало гірський глинистий ґрунт, не вимиваючи з нього поживні речовини.
Є багато народнихзавбачень погоди, зв»язаних із виглядом Сонця, Місяця і хмар. Особливаувага приділялась кольору Сонця і неба у часи ранкової й вечірньої зорі, змінамформи Місяця згідно з його фазами. Бойки, наприклад, за фазами Місяця у груднівизначали погоду на всі пори року. Було помічено, що коли Сонце, Місяць абозірки «бліді», – буде дощ. Це пояснюється тим, що люди бачать їхкрізь шар перистих хмар, які складаються з льодяних кристалів. А перисті хмаричасто приносять дощі. По народних завбаченнях радужні кола навколо Місяця єознакою збільшення хмарності та посилення вітру; небо в «баранцях»означає наближення дощу, а темні важкі хмари – грози.
Відомі прикмети ізавбачення пов«язані з тепловими явищами в атмосфері. Так, духота єпередвісником грози або дощу, погане горіння дров у печі віщує відлигу. Науковуоснову мають і такі прикмети: „Дощу небуває, коли вітер вночістихає“, „Красний вітер – ясний день“, „Багряна зоря – надощ“, „Зірки з вогнем граються – на хуртовину і дощ“,»Похолодання під час дощу – припинення негоди".
Було дещораціональне і в таких передбаченнях, які, на перший погляд, видавалисямістичними, наївними: «Перший великий грім – на врожай»; «Грімна голе дерево – на неврожай»; «Якщо загремить від заходу, то буделіто врожайне». Грім завжди вважали гарною ознакою: він наближав тепло;надто ранній грім міг «просигналізувати» про завчасне проростанняпосівів. З острахом спостерігав селянин за ранковими сухими блискавками, аботак званим сухим туманом, коли злакові культури вибивалися в цвіт. Це явище, яквважав хлібороб, спричиняло до змарнування зерна.
ОбразМатері-Землі, Землі-годувальниці віками оспіваний на етнічній території. Уявахлібороба витворила божества, які, опікувалися плодючістю землі, не давали їйвичерпатися.
Багатовіковапрактика вирощування культурних злаків збагачувала українського хліборобадосвідом; він усе глибше проникав у фізичну суть дивовижного феномена. Змінакультур, підживлення ділянки, парові клини – це ланки поступового опануваннязасадами агрономії.
Обробляючи землю,хлібороб передусім звертав увагу на її родючість, емпірично правильновизначаючи ті чинники, які покладено в основу ґрунтоутворюючого процессу.Одразу впадав у вічі колір ґрунту: «На чорній землі більше хліба»;«Чорна земля родить білий хліб», – полюбляли промовляти рільники. Наоснові практичного досвіду народ створив свою классифікацію ґрунтів у межахпевних природно-ландшафтних зон.
Вирізнявсястеповий чорнозем, який, у свою чергу, за відтінками поділявся ще на підвиди.Чорноземи на горбах, схилах чи в долинах на Поліссі іменували:«горовий», «покатистий», «долинистий»; той щоприлягав до болотяних місць, – «припадливий» чи «солонцюватий».Розчищену від лісу ділянку з ґрунтом чорного кольору теж відносили до розрядучорноземних («лісовий чорнозем»). І взагалі на Поліссі, як, можливо,ніде на території України, люди нагромадили багаті традиційні знання проґрунти. Лишень пісковий тип ґрунту має у місцевих хліборобів сім підвидів,кожен – зі своєю фізичною структурою, гумусною потужністю, агрономічнимивластивостями. Піскувату «щиру землю» поліщук обробляв лише у разікрайньої потреби. Про таку землю казали, що її не варто засівати («це неземля, а пустиня», і гній не помагає, бо крізь сипкий пісок провалюється,наче через «діряву телігу»). Не затримується у цьому ґрунті волога,він завжди сухий. «На щирій землі ніколи живцю не буває… Коли утромдощик, серед біла дня дощик, увечері дощик, так тілько тогда живець буде»,– вважали місцеві хлібороби.
Більше надії наврожай було від землі, розчищеної від «бору» (сосни) – «боровоїземлі». Однак недовго ця земля годувала хлібом: рослини дуже швидковибирали з неї поживу, і вона переходила у розряд «щирого піску».Значно потужніший шар родючого ґрунту був на «чорнолісних» площах,зарослих дубами, липами, в«язами. Хлібороб знав, що дуб росте на міцнихґрунтах, тому переважно намагались освоювати чорнолісну землю, а вже потім»дубровну", тобто ту де росте береза. Існували ще землі«дубровно-борові», чи «дубровно-чорнолісні».
Розуміння стануполя, його родючості формувалося поволі, через маленькі відкриття: висипали нагрядку попіл з печі – забуяло життя рослин, спалили деревину і посіяли в попіл– колоситься збіжжя, на розорених пасовиськах угинається жито… Нині можевидатися, що свідоме удобрення ріллі сягає глибокої давнини. Та ще у періодКиївської Русі хлібороби лише спорадично підживлювали ґрунт, хоч уже володілипевними знаннями щодо родючості землі.
Якість ґрунтувизначалась його насиченістю тими чи іншими живими організмами(черв«яками, комахами, кротами, ховрахами тощо). Черв»яки проробляли численнукількість ходів у ґрунті, збільшуючи тим самим його пористисть; у результатісвоєї життєдіяльності насичували його органічними рештками. Тому землі, депомітно багато черв«яків, залюбки освоювались селянами; тут висіваливибагливі культури, садили городину.
У народівважались родючими і ті землі, які „дує киртина“. Бо справді, кріт,прориваючи нори, добре перемішував ґрунт, впливав на його мікроклімат.
Чималу роль ународному традиційному рільництві відігравали знання основних шарів ґрунту:родючого і підзолистого. Недарма хлібороби вважали: якщо хочеш знати землю,слід дивитись „не на землю, а під землю… на підґрунтя“. Виорюючиверхній родючий шар, остерігались зачіпати материкову породу, яку частоназивали „адамовою землею“, або „мертвицею“.
Для збереженнясили землі відпускали ділянку на відпочинок під чорний пар, протягом року їїпідживлювали і кілька разів переорювали. Або висівали однорічні чи багаторічнітрави, переважно люпин, і в середині літа, коли той набирав найбільшу масу,розростався, – приорювали люпин як зелене добриво. Тому й казали: „Настарину гній возять, на новині хліб сіють“.
г. Метрологія іматематика
Умовне ісвоєрідне окреслення мір часу, довжини, обсягу тощо виникло в процессі трудовоїдіяльності людини. Впродовж тривалого часу ці виміри унормовувалися і набиралипевного шаблону, відомого і визнанного у конкретному людському середовищі. Тачи інша величина поширювалась під час обмінних торгових операцій. Набуті вікаминавички виміру поля, довжини, маси, часу закріплювались у повсякденному житті,хоча паралельно засвоювались загальноприйняті стандартизовані міри.
Селяни, будучи усвоїй більшості неписьменними, користувалися оригінальними прийомами приздійсненні додавання, віднімання, множення та ділення. Усі ці дії робилисяусно. Народна арифметика починалася з лічби на пальцях рук, паличок,камінчиків, бобів чи квасолі. Однак спорудження будинків, виготовлення складнихзнарядь праці – воза, плуга тощо вимагали певних знань і навичок. Найпростішіформи рахунків застосовували при випасанні худоби на відгоні. Для цього служив»раваш" – прямокутний брусок з позначками – «карбами»,половина якого вручалась пастухам, а друга залишалася у господаря. Придодаванні й відніманні спочатку, округляючи, лічили сотні, а потім до нихдодавали чи віднімали десятки, а наприкінці – одиниці. Множення та діленняздійснювалося способом округлення і повторного неодноразового додавання сивіднімання. Для спрощення операцій з чотирма арифметичними діями в повсякденнійпрактиці лічили зручнішими числами – парами, трійками, п«ятірками,десятками, сотнями. В українців існували з давніх-давен прості й разом з тимлогічні числові знаки. Так, одиниці  зображали паличками, десятки – хрестиками,сотні – кружечками, тисячі – квадратами, дроби – горизонтальними аба похилимирисками. За допомогою цих знаків можна було написати будь-яке число. Длякращого запам»ятовування чисел широко використовували зарубки на різнихпредметах, а також записи вугіллям або крейдою.
Людина у своємужитті насамперед помічає плин часу. Що пердусім полягає в означенні вимірутривалості дня, доби, поділу їх на часові відрізки, які вмотивовувалисьтрадиційним побутом, господарською діяльністю. Саме в такому часовому вимірілюдина вбачала суть буття: «Що сьогодні?». І її існування поділялосяна тижні, місяці, роки, десятиліття, а на дні – основний відлік часу, щостосувався повсякденної діяльності.
Доба поділяласьна чотири частини: ранок, день, вечір, ніч, а день, як активна частина доби, –відповідно на ранок, обід («полудне») і вечір. Поза тим був ще йінший відлік: за першими півнями, другими, третіми, що відповідало передранковійпорі. Часто користувались поняттями «до полудня», «по полуднюгодину чи другу», «перед заходом Сонця», «опівночі»тощо.
Побутувало чималоспособів дізнатися про пору дня, найчастіше орієнтувалися за тінню людини, абоякогось предмета (будинку, дерева), розташуванням Сонця на горизонті. Більшточна регламентація часових вимірів здійснювалася у побуті, через зв«язокз природою у процесі господарської діяльності, через відтворення пам»ятнихподій родинного чи громадського життя.
Своєрідноювиявилась народна система лінійних мір, якою користувались в Україні здавніх-давен. Їх походження має антропометричний характер. Міри пов«язувализ природним рухом (розведенням пальців, розмахом рук), з окремими частинамилюдського тіла (ліктем, п»ядею, пальцями, ступнею і навіть голосом) чифізичною силою – «на відстань голосу», «на відстань кинутогокаменя» тощо. Тому у різних народів вони були не однаковими, тіснопов«язувалися з традиційними особливостями (»локотьдавнторимський", «локоть мадярський»).
Основними мірамидовжини ще з часів Київської Русі були «локоть», «ступня»,«сажень» і навіть «крок». «Локоть» – відстань міжлоктьовим суглобом і кінцем стиснутого кулака («п»ястуха")людини середнього зросту – становив 45 – 50 см. «Литовський локоть» дорівнював 61,1 см і був поширений на Поліссі. Меншими за величиною були такіміри, як «стопа» і «п»ядь". У Карпатах паралельно зі«стопою» вживався термін німецького походження «шух»(приблизно 30 см), який ділився на 12 «перстів» чи«пальців» (величина великого пальця). «Перст» у лісорубствіототожнювався з «цалем», «цолом» (2,5 см).
В українців, як ів багатьох інших слов«янських народів, „п“ядь» розділяласьна дві величини – «мала п»ядь" і «велика п»ядь".«Мала п»ядь", або ще «хрома п»ядь" – це відстаньміж розставленими великим і вказівним пальцями (19 см), а «велика п»ядь" – між великим пальцем і мізинцем (21-23 см).
Наведені міризастосовувались переважно у ткацтві, у різних народних промислах, а також убджільництві; «сажень» стосувався міри землі. Витягнуті в обидва бокируки становили «сажень» («сяг») – приблизно 177-186 см. «Коса сажень» дорівнювала 2,5 м і визначалась відстанню від підошви лівої ноги докінця пальців витягнутої вгору правої руки. Відстань на землі ще міряли«кроком», що дорівнював 75см.
Щодо геометричнихзнань, то селяни були обізнані з простою і ламаною лініями, мали уявлення проособливості паралельних ліній, прямий (рівний) кут, будову кола, відношеннядовжини кола до діаметра тощо. Останне було особливо властиво бондарям, якіобчислювали діаметр дна діжок. Широко побутували народні способи виміруземельних ділянок, в основу якого була покладена схема прямокутної десятини зрозмірами 40 х 60 або 30 х 80 сажнів. При обчисленні площі трикутникаперемножували довжину двох його сторін. Вимірюючи ділянки неправильної форми,їх розчленовували на прямокутні та трикутні частини, вимірювали по черзі кожнуз них і складали підсумковий результат.
Народні міри, щоз«явилися у процессі тих чи інших польових робіт, мали умовний характер,були приблизними. Найбільш поширеною була міра „день орати“, чи»день землі", або «на один плуг», тобро величина поля,зорана впродовж дня.
Оскількипродуктивність оранки залежала від типу ґрунту, досконалості знарядь оранки ітяглової сили, то і величини були неоднакові. У Карпатах міра «день орати»становила один морг (0,57 га) землі, а на переважній більшості етнічноїтериторії наближалась до одного гектара. На Поліссі побутувала міра«соха», тобто приблизно 0,40 га. Меншою за розміром була «упруга» – третя частина міри «день землі», поширена на Лівобережжі.«Упруги» були ранкові, обідні, вечірні.
Великі площі полявимірювалися «ланами» (19 – 25 га), на Поліссі, Волині –«волоками» (21 га), що поділялися на «прути» (1,2 – 1,5 га). Це були дещо регламентовані міри поля, на відміну від тих, що визначались за виконаноюроботою протягом одиниці часу. Існували міри площі за величиною скошеного поля(«день косити»), за кількістю висіяного зерна – «віко» (1,8 га, на яку припадає 25 л зерна для засіву). На Закарпатті селяни послуговувалися мірою, яканазивалася «ділець» («телека») – величина сільськогосподарськихугідь, що забезпечувала прожитковий мінімум для господаря. Сюди належали:садиба, орне поле, луки, пасовисько.
Своєрідним бувзасіб вимірювання відстаней до недоступних предметів. Для цього насовувався брильна очі так, щоб край його знаходився в одній площині з очима і предметом,відстань до якого вимірювалась. Потім, не міняючи положення голови, поверталисяі знаходили інший, доступний предмет, який теж знаходився в одній площині зочима і краєм бриля. Зафіксувавши цей предмет, вимірювали до нього відстань, щой дорівнювала відстані до недоступного предмета. Оригінальні методи вимірюваннясеред карпатських горян: лісоруби та обліковці на лісорозробках користувалисятак званим равашем – дерев«яним предметом з карбованими позначками; уткацькій справі використовувалися одиниці загальнослов»янського походження– чисниця (три нитки), пасмо – 10 чисниць, моток – 30 пасом; із давнімслов«янським звичаєм збирання толоки на косовицю пов»язана міра наодного кісця.
Споконвіку міроюдля сипких продуктів – зерна, муки, круп – була не їх маса, а об"єм. Обмінздійснювали за правилом: однаковий товар вимірювався посудом однаковоїмісткості. Так з«явилися „мірки“. У Карпатах це був посуд(бочка) на 32 л зерна. Меншими одиницями були „півлітра“ (16 л) і „чвертка“ (8 л). Ними могли міряти крупу або муку. Побутував й інший спеціальнийпосуд для мір – „міртук“, а також „гелетка“. Поширеноюстала така міра, як „гарнець“ (»горнець"), що містила 3,7 л і поділялась на чотири кварти. Сталою мірою був «корець» (96 кг). На Гуцульщині йому відповідав «кобельчи» («кобель»), що поділявся начотири «фердилі», а останній, у свою чергу, – на чотири«патральці» (8 л). Для муки ще з давньорусських часів існувала міра«мисль» («мисель») – посуд, що мав вигляд дволітровоїциліндричної бляшанки.
Сипкі міри,зокрема зерно, також міряли пудами, а в повсякденному вжитку –«міркою» (посудиною на пуд або півпуда ваги), іноді«лунтухами» (5 пудів). На Правобережжі зерно міряли«корчем», що вміщав 8 пудів. Іноді використовуваласядавньослов«янська одиниця виміру зерна – „четверик“ (24 – 26 л). Вагу м»ясних та рибних продуктів обчислювали на «фунти» (400 г) та «ока» (4 фунти). Урожай рахували «копами» (60 снопів) та«возами» або «хурами» (кількість снопів, яка вміщалась навозі чи хурі при їх транспортуванні на тік). Своєрідною мірою врожаю зерновихтакож служили: «сани», «бабки», «кладні»,«хрести». Велику кількість зерна зберігали у «кадовбах» (8ц), різної місткості бочках (від 200 до 100 кг). Відповідно вони стали й мірою – «один кадовб», «одна бочка».
Рідину – воду,молоко, горілку тощо міряли «квартами» (дві пляшки),«гарнцями» (4 кварти), відрами («коновцями» 10 – 12 л), «порціями» (100 г), «михайликами» (до 900 г), «кватирками» (до 250 г) тощо. Молоко у гуцулів міряли дерев«яним»міртухом" місткістю близько літра і дерев«яними діжками –»гелетами" (6 -12 л), на Закарпатті – «кубкою» (0,5 л) і «феллю» (2,5 л). З тієї доби залишилась у побуті українського населення Карпатміра «око» місткістю в одне відро (10 л). На Гуцульщині функцію «ока» виконував камінь масою 12 ок («камінь вовни»).Отже, усі запити щодо математики у своєму повсякденному житті селянизадовольняли самотужки.
д. Мораль, етика,народна педагогіка
Одним з найбільшихнадбань народу є його народне виховання або етнопедагогіка. Завдяки їйпередаються і примножуються новими поколіннями здобутки матеріальної і духовноїкультури народу, утверджується його самобутність і самосвідомість. Основнимосередком виховання була сім«я. Тут дитина пізнавала перші моральні норми:щирість, доброту, вірність у дружбі, любов до свого краю. В усній творчостівідбито постійне прагнення народу до знань, освіти, школи.
Українськаетнопедагогіка виросла з виховних традицій слов»янського світу; їїгенетичну основу становить народна педагогіка Київської Русі. Своїм коріннямвона сягає сивої давнини – дородового суспільства, в якому формувались традиціїгромадського виховання і особливої ролі літніх людей у ньому; материнськогороду, де на перший план у вихованні виступає жінка-мати; патріархального ладу,коли у вихованні посилюється роль чоловіка; періоду класового розшарування ізакріплення головних виховних функцій за сім"єю.
 Передусімшануваловя почуття любові до батьків. Ця етична вимога, що відповідала Божійзаповіді «Шануй вітця твого і матір  твою», втілювалося в народнихприслів«ях та приказках: „Хто мамку зневажає, того Бог карає“;»Хто не слухаєненьку, послухає біду"; «За мамині сльози – Богдолюзморози»; «За маму і тата – тяжка розплата». Моральнимобов«язком дітей була допомога батькам по господарству, догляд за ними уразі хвороби, немічності, вияв повсякчасної  уваги, шани й турботи. „Якбия ся вирік тата-мами, – говорили в Карпатах, – то мене би ся Бог вирік“.До батьків як правило зверталися на „Ви“: до матері –»пані-матко", «мамо», «нене»; до батька –«неню», «дедю», «пане-батьку»,«батьку».
Суворозасуджувалась народною мораллю внутрісімейна ворожнеча; родинне життя малоґрунтуватися на засадах щирої співдружності, краси взаємовідносин, людяності,поваги до свого родоводу.
Ще у КиївськійРусі княжої доби вже існували міцні традиції сімейного виховання. Головнимивихователями були батько і мати. Вони несли відповідальність за трудовупідготовку дітей, їх моральність і поведінку в суспільстві. Розподіл обов«язківбатьків щодо своїх дітей здійснювався за цією ж традицією: батько відповідав затрудову підготовку синів, мати – дочок. Сімейне виховання орієнтувалось нагромадчьку думку (»А що люди скажуть?").
З прийняттямхристиянства роль громадських вихователів і духовних наставників дітей і молодівиконували хресні батько й мати.
Дитина – дарбожий, її слід оберігати й доглядати, дбати про її тендітну душу, не допускатинадруги над нею. Найстрашніший гріх чекає жінку за дитозгубництво; засуджуєтьсянародом і народження позашлюбних дітей, безбатченків, що позбавляє дитинугармонійності в розвитку, примушує її страждати. Цим обумовлені надзвичайнолагідні звернення до немовлят – колискові пісні, забавлянки й баєчки, пестушкий утішки.
Карати – слідлише тоді, коли дитина завинила свідомо.
У народу є своясистема розумового, фізичного, трудового, морального, естетичного виховання. Урозумовому вихованні головне – це послідовність і наступність («Не всеодразу дається: а потрохи та помалу, то буде користі чимало»). Учити требалагідними, гуманними методами, уникати грубості («Учи не страшкою, аласкою», «Не бурчи, а навчи»). У фізичному вихованні на передніплан виступає турбота про здоров«я дітей, їх загартування, гармонійнийрозвиток людського тіла, навчання вправності, спритності, умінню взаємодіятизприродним середовищем, використовувати для свого зміцнення водну стихію ісонце, сніг і росу. „Мораль чиста краща від усякого намиста“ – вчитьнарод. Моральність – це працьовитість і чесність, доброта і скромність,вірність у коханні і подружньому житті. Особливою довершенністю в народнійсистемі виховання відзначається естетичне виховання, адже завдяки йому художнятворчість в Україні була масовим явищем.
Для укаїнськоїнародної моралі характерним було й специфічне розуміння поняття»честь" відповідно до віку, статі, соціального статусу особи. Якщодля дівчини честь співвідносилася з незайманістю, цнотливістю, то для парубка –з відвагою, спритністю, сміливістю. У свою чергу честь одруженого чоловіка зіставляласьз його відповідальністю за добробут родини, виховання дітей, пошануваннядружини. Честь заміжньої жінки полягала у збереженні подружньої вірності,шанобливому ставленні до чоловіка, народженні та вихованні дітей.
Необхідною умовоюзбереження честі вважалось у народній моралі пошанування правдивості. Батькивчили своїх дітей змалечку: «Ніколи неправди не говорити, бо кого імуть нанеправді, то вже хотяби й божився, не вірять». Парубків та дівчат, щополюбляли прибріхувати, виганяли з музик та вечорниць.
Великим безчестямбуло злодійство. Якщо хтось піймався на цьому, то мусив зі своїм«здобутком» ходити по селу і просити вибачення. Злодіїв бджіл водилипо селу з вуликом на голові, конокрадів – із закладеною вуздечкою, крадіївхудоби обмазували болотом. Також великим безчестям вважалося пияцтво. Адже пиякставав поганим робітником, втрачав свою моральну подобу, занепащував родину,робив сором громаді, бо, як казали в народі, «видав свою душудияволові».
 Дуже високоцінувалася честь трудової людини. В народній етиці важливого значення набувалоспіввідношення моральних рис людини з якісною характеристикою її праці.Існували, наприклад, повір«я що у нечесної людини не зародить земля, а вчабана, котрий щось поцупить, розбігатиметься худоба.
Праця –покликання людини і засіб її виховання. Народ залучає дітей до праці на землі,яка позначалася святістю й недоторканістю, її не дозволялося ображати, сварити,проклинати чи то навіть бити лозиною, товкти ногою. Казали: „Не бий землі– не дасть хліба“. Відповідно й хліб шанувався як святиня: якщо в часіобіду кусник хлібчика випадав з рук, його належало підняти й поцілувати.
Народністьвиховання – це виховання людини в дусі народних ідеалів, відповідно до йогопотреб і близькими йому психологічно засобами. Найважливіший засіб народноговиховання – це рідна мова, рідне слово. Не випадково таке велике значення ународному вихованні приділяється народному фольклору, де народне слово доведенедо найкращіх зразків майстерності. Народність включає також духовне вихованняна основі рідної християнської релігії. У народній педагогіці нема поділуєдиного процесу виховання на освітній і виховний процеси. В народному розумінні»вчити" й «научати» – означає й «виховувати»(«А мати хоче научати, та соловейко не дає»).
У добу КиївськоїРусі сформувались народні виховні ідеали, головними серед яких були: сповненийвласної людської гідності трудівник – селянин – орач і мужній захисник своєїВітчизни, що зафіксовано в давньоруських билинах або старинах.
 Загальнонаціональнимідеалом на довгі часи стає запорізький козак – лицар честі й мужній захисникнезалежності нашої Батьківщини. У ньому народ втілив своє споконвічне прагненнядо волі, своє розуміння національної гідності українця. Він є уособленнямнародного розуміння фізичної вправності, чоловічої вроди, а також високихморальних якостей – поваги до старших, співчуття до покривджених, почуттясправедливості, товариськості, душевної щирості й тонкого гумору. Козацькасистема виховання, козацький вишкіл, що мали місце у Запорожській Січі, поширювалисьпо Україні, ставали набутком усіх молодих поколінь нашого народу.
 Поряд з цимідеалом, що витворювався у результаті конкретних історичних подій, вукраїнській етонпедагогіці є один сталий ідеал – господар. Сформований наґрунті хліборобського устрою життя, цей ідеал завжди відображав інтереси всьогоукраїнського народу; з ним пов«язувалися надії на творче вдосконаленнялюдини через працю. Господар – це порядок і лад у всьому, достаток, гіднелюдини життя, слідування народним хліборобським традиціям, спостережливість ікмітливість, стабільність і впевненність у завтрашньому дні, забезпеченастарість і щаслива доля дітей.
Господиня – цезатишок і охайність у хаті і ан подвір»ї, де все прибрано і прикрашено,всіх нагодовано і доглянуто; гостинність і щедрість, а водночас ощадливість іточний розрахунок. У господині ніщо не пропаде марно, вона вміє з нічогозробити щось, як кажуть у народі.
Господарський син– це біла сорочка, чемність і ввічливість з усіма, повага до старших, до їхзвичаїв, готовність захистити меншого; це росяні ранки у полі або напастівнику, прагнення знань, розуміння їх корисності в житті.
Господарськадонька – це вишиванки й витинанки, скрині з тканням і шиттям, квітник підвікном. Господарська донька не ходить, а «звивається»; у неї в рукахвсе «так і горить»; вона чемна і привітна, дбає про свою дівочучесть. Власне підготовка в сім"ї майбутнього господаря і господині й булаосновною програмою виховання в українській етнопедагогіці.
Головнимичинниками народної моралі споконвічно були ідеали добра, милосердя, людяності,такі категорії, як честь, гідність, працелюбність, повага і любов до вільноїпраці, знання свого роду, риси високого громадянства; з іншого боку, нещаднозасуджувалися негативні якості – пияцтво, лінощі, нещирість, злодійство,жадобність, скупість.
У сфері діїнародної педагогіки формувались перші навчально-виховні інституції слов«ян– гурти, громади, будинки молоді, в яких відбувалась підготовка молоді довиконання певних функцій у суспільстві, залежно від віку і статі.
Важливогоетико-естетичного значення набував і характер стосунків з односельцями.»Нехай не шукає ніхто свого власного, але кожен – для ближнього" – цяхристиянська заповідь була надзвичайно шанованою в народі, щоденно виявлялась умилосерді, доброті, повсякчасній готовності прийти на допомогу ближньому. Цезумовлювало високу культуру сусідства, що ґрунтувалась на практичнійвзаємодопомозі, моральній підтримці, людяності, делікатності. Сусідськадопомога здійснювалась завжди з охотою, радістю, урочистим піднесенням – чи тобули землеробські, будівельні толоки, чи інші, порівняно малі за обсягом,колективні роботи.
Однією знайважливіших вимог народної моралі була діяльна любов до людей, що перш за всемала виявлятися у наданні допомоги ближньому.
Головнимморальним обов«язком була, передусім, поміч тій людині, яку спіткалонещастя. Хворим носили їжу, допомагали по господарству, погорільцям надавалипритулок, годували їх, дарували одяг, відбудовували хату. Приходили на допомогуі тоді, коли чоловік „підупав“.
 Виявомабсолютної відсутності внутрішньої культури вважалося не подарувати людині, якавиявила бажання помиритися. В народній моралі за ганебне визнавалося  недотримуватися християнської настанови: „Зо своїм супротивником швидкомирися, допоки з ним на дорозі ще ти (допоки з ним зустрічаєшся ще)“. Абиусунути конфлікт, ініціатор перемир»я щиросердно промовляв: «Простимені»; у відповідь йому казали: «Най Біг простить, я прощаю».
Надзвичайноюзворушливістю в людських стосунках відзначалася турбота про вдову. Не залишалибез допомоги і вдівця – до нього приходили доглянути за дітьми, зварити їмїсти. Особливо піклувалися про сиріт: носили їм гостинці, призначали«завітців» (опікунів); велика моральна відповідальність за їхвиховання лягала на хресних батьків.
Велике значеннянадавалося привітанню. В селі існував звичай вітатися з усіма, незалежно відтого, знайомий це чи ні. Молодший мав вітатися першим – інакше будь-хто зістарших зупиняв його і присоромлював. Давніми загальноукраїнськими вітальними висловамибули: «Добрий день», «Дай Боже, добрий день», «ДайБоже здоров»я". У відповідь належало сказати: «Доброгоздоров»я", «Дай Боже, здоров»я", «Дай Боже»,«Дай Боже, дяковать за слово добре, дай Боже, вам щастя!». Узв«язку з цим існувала приказка: „Яке добрий день“, таке»дай боже здоровля". Вітальну функцію, особливо у західних областяхУкраїни, виконували сакральні вислови: «Слава Ісусу Христу»; увідповідь – «Навіки слава (Богові)». Привітальними словами побажальногозмісту, особливо у гуцулів, були: «Мир Вам!», «Миром!». Долюдини, що була зайнята роботою, зверталися: «Бог на (в) поміч»,«Боже поможи», «Помагай Бог», «Дай Боже, щастя».Відповісти належало: «Дякую красненько, дай Боже здоровля» і т.ін.Отже, в етичному вихованні важлива роль належала не лише сім"ї, але йгромаді.
Найпоширенішимибули дві основні форми звертання: добродію і пане (пані). Хлопці один одногокликали: побратиме, брате; дівчата – любко, дівонько, сестро; жінки (уКарпатах) – ґаздинько.
Розмовляючи злюдиною, не годилося її перебивати, належало спокійно вислухати до кінця йвідповісти з певністю й невимушеною чемністю. Казали, що добра людина лагідновідповідає і дивиться в очі.
Якщо хтосьприходив до оселі під час обіду, то зичив господарям: «Споживайтездорові». Його відповідно припрошували: «Просимо до обіду»;«Дай боже здоров»я, просимо і Вас", на що прибулий чемно мовив:«Зпаном Богом заживайте»; «Най Бог даст на пожиток»;"Їжте здорові" і т.ін.
Пригощаючи когосьобов«язково належало застелити стіл скатертиною. Стіл, згідно здавньоукраїнським світоглядом, ототожнювався з престолом Божим, на котрому,вважалося, невидимо і потаємно пербуває сам Господь Бог з ангелами. Тому застолом не годилося сваритися, голосно розмовляти тощо. Великим гріхом вважалосясісти на стіл, покласти на нього шапку, ключі, гребінь чи який інший стороннійпредмет. По столу не можна було гримати кулаком, стукотіти ложкою, встромляти внього ніж. Загалом в хаті належало поводитися спокійно, культурно, з гідністю –не можна було заходити до помешкання із запаленою люлькою та не знявши шапку,заборонялося свистіти, гримати дверима, викидати у вікно недогризки тощо. Ціправила поведінки значною мірою зумовлювалися народним світоглядом, згідно зяким до хати, де панують мир, злагода, затишок, гостинність і краса, злітаютьсяангели й приносять щастя.
Проте, незважаючина вийняткову гостинність українців, не кожен запрошував до хати, а тим паче достолу. Щодо цього існувала приказка: „Я з нечесним за стіл не сяду“.Такі чесноти, як честь і гідність, особливо плекалися в народній моралі. Першза все шанувалося почуття національної гідності, відраза до духовного йфізічного рабства. Великим безчестям вважалася національна зрада та зреченнярідної мови. „Я своєї не продам“, – так говорили в часи найскрутнішихвипробувань. Бо відцуратися рідної мови – означало й позбутися закодованих уній категорій добра, правди, честі, відвертості – усієї діалектики морального.Адже саме в ній „акумулювалася“ соціальна, національна, загаломлюдська гідність, зрікаючись якої людина втрачала не лише кровні зв»язки знародом, ала й власний морально-психологічний стрижень.
Кращі принципинародної педагогіки широко використовував у своїй діяльності ГригорійСковорода, до традицій народного виховання неодноразово зверталися Ю.А.Федькович,І.Я.Франко.
є. Медицина, ветеринарія
Народна медицинаукраїнців має витоки з джерел сивої давнини і сягає корінням трипільської тачерняховської культур. Вона не виступає застиглим каноном, а розвивається разомз суспільством, добою епохи; повнокровно живиться та абсорбує у своїрізноманітні засоби досягнення як загальнонаукових, так і в першу чергумедичних знань.
У народніймедицині праукраїнців та українців переплітаються найрізноманітніші гілкипонять, дій, засобів, означень, методів впливу на серце, розум та недугилюдини, на природу, яка оточує цю людину, чи, правдивіше, на її стихії: Сонце,Небо, Повітря, Воду, Вогонь, Землю, на її рослинний та тваринний світ, на їїнеповторну красу, ту, що створена природою, і ту, що виплекана людиною, з допомогоюзамовляння цілющого зела, предметів мистецтва, пісень, ритуалів, оберегів,житла, одягу, їжі, напоїв і всього, звеличує людина, живучи на благословеннійземлі. Звертаємо особливу увагу, що уже у ті далекі доісторичні часи набираютьособливої ваги такі наріжні пластини впливу на людину і природу: слово, мова,замовляння і магія дій, речей, рослин, різноманітних оберегів, численнісвятково-виробничі ритуали з високомистецькими дійствами.
У прадавнійукраїнській медичній культурі домінує особа жінки над чоловіком. Це ставить їїу коло найважливіших подій. Вона творець родинного вогнища, мати дітей. Жінкастоїть у центрі весняної, літньої календарної обрядовості та поезії. Вонапродовжує рід людський, годує дітей материнським молоком, співає колисковіпісні, оповідає казки та легенди, формує духовний світ майбутнього покоління.Це вона купає дитину в настоях череди, материнки, квіток глоду, ромашки, травим«яти, чебрецю, деревію, аби її дитина росла здорова і бадьора, повна силта енергії.
Уже первісналюдина, керуючись інстинктом самозбереження, змушена була надавати собілікарську допомогу при різного роду травмах та захворюваннях. І, цілкомприродно, засоби для цього шукала в навколишній природі, насамперед у світірослин.
Деякі рослиниувійшли до арсеналу лікарських на основі спостережень за тваринами, які принездужанні споживали ту чи іншу рослину. Обробка сировини збагачувала знаннямипро нові лікувальні властивості засобів рослинного й тваринного походження. Приобробленні шкір, наприклад, дізнавалися про в»яжучі властивості дубової чивербової кори.
 Первіснаемпірична народна медицина розвивалась під впливом практики, спостережень надприродою, збагачувалась та передавалась із покоління в покоління. Знакопиченням цього досвіду утворилася певна група людей, для яких лікуваннястало фахом, основним заняттям і засобом існування. Такий«професійний» прошарок виникає у період Київської Русі; вінпредставлений давньоруськими «волхвами», «відунами», упрактиці яких широко використовувались лікарські рослини, мінерали, тваринніорганізми.
Аналізуючиписьменні пам«ятки Київської Русі, довідуємося, що в арсеналі ченців, якізаймалися сціленням недужих, були сироватка, віск, мед, шипшина, звіробій,подорожник великий, горицвіт весняний, наперстянка, беладонна, полин звичайний(чорнобиль), золототисячник, ягоди ялівцю, капуста, льон, редька, гірчиця,ліщина, цибуля тощо.
З усіхраціональних методів найбільш поширеним було лікування засобами рослинногопоходження. Види рослинних ліків і технологія їх виготовлення були доситьрізноманітними. З лікувальною метою використовували квіти, траву і сік свіжихрослин, рослинні відвари, водні та спиртові настої, порошки (з висушеноїрослини або кореня), мазі, компреси.
Дуже поширенимибули ліки рослинного походження (лише в Карпатах біля 350 видів диокростучихрослин мають лікувальні властивості). В Україні здавна добре знали лікувальнудію багатьох культурних (часник, цибуля, морква, кавун тощо) і дикоростучих(горицвіт, подорожник, полин, м»ята, материнка, валеріана, підбіл, конвалія,чебрець, кропива, лопух, чистотіл, оман, безсмертник, золототисячник) рослин,крім того – цвіту, бруньок, листя, коріння або плодів берези, липи, дуба,калини тощо. Збирання трав розпочиналося в день Семена Зілота (10 травняст.ст.), коли вони зацвітали, і продовжувалося у червні, особливо на Іванівдень (23 червня).
Протягом столітьзнавці народної медицини виявили лікувальні властивості багатьох рослин:горицвіту – при хворобах серця, сушені – при гіпертонії тощо; звіробій вживалияк протибактеріальний засіб, капустяне листя – як жарознижуючий, липовий табузиновий цвіт – як потогінний. При застудних захворюваннях пили відвар алтею,як ранозагоююче – листя деревію, подорожника, гірчака; настій кореня лопухавважається ефективним навіть при лікуванні початкових форм раку.
Ягоди калинивіддавна вважались перевіреним засобом від остуди, різкої зміни артеріальноготиску, живицю використовували при лікуванні захворювань печінки.
При болях головина чоло клали листя буряка, свіжої капусти чи кружельцями сиру картоплю. Тертукартоплю вживали у вигляді компресів при наривах та опіках. Різноманітним буварсенал лікувальних засобів тваринного походження. Масло, особливо овече,споживали з гарячим молоком або горілкою при застуді, використовували длярозтирання; козячий, їжаків, свинячий, ведмежий, собачий, гусячий, лисячий і,передусім, борсучий жири допомагали при кашлі, захворюванні бронхів. Ународному лікуванні застосовували кров, жовч, серце, шкіру тварин.
Від ряду хвороб,особливо застуди, завжди вживали мед та кип«ячене молоко. При тих чи іншихзахворюваннях вдавалися до дієти, знаючи лікувальні властивості, наприклад,печінки та моркви – при курячій сліпоті, свинячог сала – при сухотах, квашеноїкапусти, цибулі, часнику, хріну – при цинзі, кавунів та петрушки – прикам»яній хворобі нирок тощо.
Значно рідшепослуговувалися ліками мінерального походження (земля, пісок, сіль, нафта,синій камінь, бурштин) та металами (мідь, ртуть, залізо, золото). Пісок і сільвважались добрими фізіотерапевтичними засобами; їх прикладали у вигляді гарячихкомпресів. З лікувальною метою застосовували і продукти згоряння (попіл, сажу)як засоби, що сприяють зсіданню крові.
У народнійпрактиці існували і такі методи, як масаж, ванни, холодні обгортання,прогрівання, кровопускання. Народні костоправи нерідко досягали високоїмайстерності, зокрема при лікуванні попереку, випадання позвонків. Повитухибули достатньо обізнані в акушерстві.
У народніймедицині раціональні засоби, визнані сучасною наукою як доцільні й ефективні,поєднувались з магічними діями. Найпоширенішим магічним впливом користуваласясловесна магія. Замовляннями («примівками») лікували епілепсію,ревматизм, шлункові захворювання, нариви («рожу»).
Протягом певногоісторичного періоду українці розробили окрему форму мовного навіювання –замовляння. Специфікою замовлянь та нашіптувань є те, що у процесі їхвикористання за призначенням забороняється додавати довільні слова, речення,гадки, змінювати їхній зміст. По них ми вивчаємо світогляд, мову, характерилюдей, їхні вірування, які характеризують певну історичну добу.
Зразки стародавніхзамовлянь вельми різноманітні: замовляння про здоров«я взагалі, длянемовляти при першому його поруху після народження, від нудьги (порушеннядушевної рівноваги), кольок, безсоння, переполоху, запою; від кровотечі,нічного жаху, від зубного болю, шалу (сказу); є навіть від опіків, інфекційнихнедуг, захворювань серця, легенів, рук і ніг тощо.
 Проводилисязамовляння і воякам, напередодні бойових операцій, тяжких переходів, смертельнихбаталій з ворогом сотники, кошові отамани, полковники, гетьмани зверталися довійськових підрозділів козаків з яскравими промовами-замовляннями, які надихализвитяжців на героїчні вчинки та бойові успіхи. Мотиви замовляння – заклинаньшабель і ворожих куль проступають у зовсім недавніх піснях січових стрільців.
Замовляння маютьглибоку фольклорно-пісенну основу, на підвалинах якої легко спостерігативіковічну інтелігентну мудрість народу, яка базується на медитаційніймагічності слова як чинника діяльності центральної нервової системи. Разом зі словомнарод вірить у великий вплив на людину небесних світил, вогню, води, землі,рослин як ліків та оберегів, язичницьких та християнських божеств.
Формули замовляньнадзвичайно давні і належать, ще до міфопоетичної творчості народу та їїспадкоємних традицій.
Навіть утридцятих роках минулого століття майже у кожному селі можна було зустрітибабусь ворожбиток-шептух, які зцілювали словом: заклинаннями, замовляннями,таємничим шепотінням. Це були не звичайні чи пересічні особи, – народнітрадиції, звичаєве право вимагали дотримуватися цими жінками такихобов»язкових чеснот: жінки повинні бути привабливими, літніми, цебто матизвичайний життєвий досвід, добру вдачу; не сваритися, не красти, бутижалісливими, щирими, чесними, не займатися перелюбством. Не мати чорноїзаздрості до людей, брехливої вдачі, нещирих прагнень. Свої задумливі ритуализдійснювати індивідуально біля хворого, а не з групою чи юрбою різних захарактером, вдачею та недугою людей. Проводити сугестивні замовляння тихо,проте голосно, лагідно, тактовно, з великою витримкою і терпінням. Народ, яксправжній класичний і унікльний лицедій, зважав у замовляннях ще за сивоїдавнини ан значний почуттєвий вплив особливої чи, по-сучасному, сценічної мови,без законів і форм якої не може існувати як мистецький заклад жодна сучаснатеатральна установа.
Хвора людина занародними віруваннями – безпорадна, як дитина. Вона вимагає уваги, чуйногоставлення та лагідного догляду. Хворій людині годиться створити спокійнузатишну обстановку, давати їй кращі, дієтичні харчі. Не сварити її за життєвіневдачі чи, тим більше, не ображати. Хвора людина повинна мати окрему охайнукімнату, читий одяг, чисте ліжко й постіль. З нею годиться лагідно і тихорозмовляти.
Якщо згадати продієтичні продукти у народній медицині – то це гречана і вівсяна крупи,картопля, морква, буряки, капуста, чорна смородина, агрус, яблука тощо. Якщоназивати молочні продукти – то це сир, сметана, молоко, кефір тощо. Середм«ясних – яловчина, кролятина, курятина. Жири – олія, сметана, інодівершкове масло. Засоби термічної обробки – варіння загальне та обробка парою.
З лікарськихрослин народна медицина радить вживати для салатів листки кульбаби лікарської,подорожника великого, первоцвіту весняного, медунки лікарської, стеблаквасениці, ялиці звичайної, грициків звичайних, талабану польового. З соківнародна медицина надає перевагу березовому, чорносмородинному, агрусному,яблучному, томатному, виноградному, суничному тощо. З чисто лікувальною метоювживають соки картоплі, капусти, подорожника великого, кропиви дводомної, атакож гарбузчний, огірковий, моркв»яний та сік чорної редьки.
Доситьрізноманітними були знання в галузі народної ветиринарії. При лікуванні худобипоєднували раціональні способи з магічними. Поширеними були рослинні й тваринніліки. Так при розладах травлення у домашніх тварин рекомендували відвар дубовоїкори, кмин, чир вівсяний, горілку. Коли худобу здувало, її напували відваромльону, молоком, горілкою, а в особливо тяжких випадках пробивали бік(«голоднявку»). Хворих на «мотилицю» овець напувалирозсолом з капусти, протягом трьох днів давали конопляну полову, а також сіль ічервоний перець.
Зокремауніверсальними ліками у народній ветеринарії українців були дьоготь і квас. Призахворюванні худоби на сибірку (сибірську язву) їй вливали в горло до трьохпляшок сирівцю, у якому розводили селітру та нашатирний спирт. При лікуваннівід чумки до сирівцю додавали зерна льону та конопель, а також іржаве залізо іварили. Потім у цю суміш вкидали дьоготь та мідний купорос. Ящур лікували,натираючи худобі язик мідним купоросом. Рани засипали товченим листям сухогоренника. Розповсюджені були також масаж (наприклад при об"їданні), ганянняхудоби. Відомо було й кровопускання, що досягалося розрізанням вушних вен.Хірігічним втручанням лікували коней від ряду хвороб – мишки, телію, залізняка.При хворобі птиці їй давали їсти вугілля, крейду. Під час висиджуванняпотомства самок тримали на дуже раціональній дієті. Загалом можна говорити, що,мабуть, не було жодної хвороби у тварин, якій селянин не міг би запобігнути.
Критеріїнаціонального здоров«я залягають у гармонійному поєднанні справжньогодобробуту і духовної величі народу, який народжується, живе, навчається,працює, спадкоємно продовжує справу своїх попередників на своїй землі, в колісвоєї культури, мови, високої загальної духовності; плекає природу і високічесноти своїх співгромадян і співробітничає у різноманітних наріжних галузях зісвоїм співтовариством.
Яскравим іпотужним світильником здоров»я на всіх етапах історичних епох українціввиступає народна медицина у звичаєвому праві, побуті, обрядах, фольклорі,працях етнографів, істориків, ченців, трактатах бакалаврів і магістрівмедицини, народних оповіданнях тощо. Не можна народну медицину відкидати назадвірки історії, культури чи, конкретно кажучи – медичної науки.

3. Світоглядніуявлення
Кожна людинавизначає своє ставлення до себе, до інших людей, до світу, формується світоглядлюдини, який охоплює знання, переконання, прагнення, сподівання.
Втілюючи загальнебачення і розуміння місця людини в світі, світогляд впливає на її життєвіпозиції та вчинки. Поряд із індивідуальним світоглядом людини існує світоглядвеликих чи малих груп людей (націй, соціальних верств, етнографічних груп, родинитощо), який у процесі історичного розвитку зазнає певних, нерідко значних,змін.
Ужиттєво-практичному світогляді важливе місце посідають уявлення та вірування.Уявлення – це образ якогось предмета чи явища, який міг сприйматися раніше івідтворився в пам«яті або створений уявою. Воно стосується не тількиминулого й теперішнього, а й майбутнього. У народному світогляді переважаютьуявлення як плід власне уяви, що стовується таких ситуацій, яких людина повністюне реалізувала в дійсності. Отже, йдеться про перетворювальне, а такожспотворене відображення реальних предметів і явищ.
Релігійніуявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються без перевірки, навіру. Віра становить основу релігійного світогляду. Релігійні люди переконані віснуванні надприродних сил та в їх визначальній ролі у світі.
Світоглядукраїнського народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування.Вірування необхідно відрізняти від повір»їв – своєрідних народних уявленьпро залежність людини та її долі від явищ навколишнього світу. Народніповір«я широко відображені в усній народній творчості, зокрема впереказах, легендах тощо.
Світоглядукраїнського народу має властивість переносити на світобудову якості людини. Щеу 30-х роках ХХ ст. Ганс Цбінден записав переказ про Землю, який побутував наГуцульщині. За переказом, наша планета нагадує велетеньський людський організм,різні частини якого асоціюються з певним містом або регіоном: голова зцесарським містом – Віднем, пуповина – з папським містом Римом, груди й робочіруки – з багатими рівнинами Покуття, Поділля та Наддніпровської України, ачерево – „шляхетчиною“, тобто Польщею.
а. Людина, доля,душа
Так само належатьдо числа вірувань, і оповідання про створення людини. Варіантів цих оповіданьтеж дуже небагато, всі вони, безперечно, біблейські, а до того ще йапокрифічного змісту, бо в них усіх у творенні людини, крім бога, бере участь,явна річ з другого боку, і диявол. За варіантом Драгоманова, Бог виліпив людинуз глини та поставив сушитись, наказавши собаці стерегти її; диявол скористався,що собака заснула, розірвав у виставленої сушитися людини груди та наплювавтуди. Бог вдунув потім у людину душу, але людина й досі, кашляючи, харкає.
Як глибокорелігійний народ українці вірили у потойбічне життя, де людина знаходить утіху.Проте погляди на душу не залишалися сталими. У дохристиянські часи наші предкине мали жодного уявлення про душу. Припускалось існування кількох душ в однієїлюдини.
Після прийняттяхристиянства уявлення про душу зазнало докорінних змін. Якщо за переконаннямязичників слід мерців був безликим, то за християнськими віруваннями душа зберігаєсвої індивідуальні особливості навіть у загробному житті. Однак за гріхи вонаможе набирати іншого вигляду.
Українськінародні оповідання про душу; тут ми маємо до діла вже не з легендами, а зсправжніми віруваннями. Вірування ці, однак, безперечно християнськогопоходження, але доповнені вони чисто народною фантазією. Місце перебування душів тілі в них точно не вказане; одні кажуть, що вона знаходиться в голові, другі– що в ямці під шиєю, в грудях, в животі, в печінці тощо. Звідки береться влюдині душа та як вона входить в дитину – на ці питання в українських народнихвіруваннях ми не знаходимо відповіді, але з них ми дізнаємось, що вона покидаєтіло тимчасово – під час сну, та назавжди – в час смерті. В останньому випадкувона виходить найчастіше через отвір, що відчиняється в момент смерті натемені, або через рот, часом її буває видно. Вона з»являється то у виглядімухи або бджоли, а то метелика або пташки, а то ще у вигляді маленької людини зпрозорим та чистим тілом, а часом з крильцями, або, нарешті, у виглядімаленької хмаринки, наче пари. Вона має, однак, тілесні потреби – їсть,вдихаючи в себе пару од гарячого хліба або іншої страви, і для неї завждиставлять на вікні воду якийсь час, після якого вона зовсім відлітає, алеповертається додому в ті дні, коли поминають небіжчика. За гріхи людини душаприречена на смутну долю у формі переселення в якунебудь тварину: в собаку,коня, свиню, кінську голову тощо, де вона й зостається аж до смерті тварини.
Вірування узагробне життя було всеохоплюючим, але інколи прості люди не уявляли собі життяу потойбічному світі. Наприклад, селяни Київщини часто відповідали на такізапитання словами: «А Бог його знає: ніхто з того світу не вертався».Навіть побожні люди вважали, що для того, аби потрапити в рай, треба заробитисвоїми добрими ділами, а не тільки відправленням релігійних обрядів.
Побутувало й іншетрактування душі. Наприклад, ще на початку ХХ ст. на Слобожанщині душаототожнювалась з Долею, щодо якої існували різні погляди: Доля – душа предків;Доля – ангел; Доля – душа людини, або її двійник.
Доля як душапредків – не що інше як збережений старовинний культ предків, охоронцівродинного вогнища. Люди вважали, що Доля вмирає разом з людиною. Хоча такийпогляд переважав, були й інші повір«я, за якими Доля померлого живе в йогомогилі або спочиває на ній. Щоб викликати її, треба перескочити через могилу,хоча не виключена можливість появлення замість щасливої Долі лихої, тобтоНедолі.
У деяких випадкахДолі померлих ототожнювались з живими людьми. Побутувала думка, що померлінавідують живих родичів. Це стосується, насамперед, померлих матерів, які»доглядають" осиротілих дітей. Улюблений час для таких відвідин –ніч.
Вважалося, щопомерлі родичі присутні й на своїх поминках. Вони можуть приходити напередоднівеликих свят, тому їм треба залишати після вечері їжу. Інколи Долі померлихможуть з«являтися у вигляді злих чи примхливих істот, що нагадуютьдомовиків. Якщо вони не знаходять своїх улюблених страв, якими хочутьполасувати, то можуть навіть побити живих людей. Щоб позбутись такої Долі, їїнеобхідно спіймати або відслужити на могилі „заклятий“ молебень.
Релігійністьукраїнців виявляється в тому, що за їхніми віруваннями Доля дається Богом.Проте не заперечується, що батько й мати також обдаровують своїх дітей Долею.Згадаймо пісні про матір, яка не могла дати синові ні щастя, ні Долі.
Людидотримувались різних поглядів щодо місця перебування Долі. Одні вважали, щоДолі не можна ні продати, ні обміняти, бо вона завжди знайде людину, якійналежить. Від неї не сховаєшся і не втечеш. Інші, навпаки, вірили, що більшістьлюдей мають знайти свою Долю. Вона уявлялась духом, який здатний набуватирізних образів людини або тварини. Доля завжди полишає дітей, яких проклялибатько чи мати.
Доля вимагаєпошани від людей. Вони повинні займатись саме тією справою, якій служить Долякожної людини.
Цікаветрактування Долі-ангела. Ще в материнському лоні ангел-охоронець навчаж дитинувсього того, що вона має знати в майбутньому земному житті. При народженнідитини цей ангел б»є пальцем по її верхній губі, тому вона забуває те,чого навчилась до народження. Отже, в земому житті людині доводиться всепригадувати.
Нарешті Долясприймається як душа людини, або її двійник. Така доля попереджає своговласника про нещастя, яке на нього чатує. Тоді людина сумує, нудиться, відчуваєвтрату фізичних сил. Доля може плакати, кликати людину туди, де повинносповнитись призначене їй.
За повір«ям,Доля, як і Недоля, з»являється людині протягом року. Проте лише в певнідні (Різдво, Щедрий вечір, Великдень) можна побачити її у вигляді двійника.Якщо на Різдво людина вийде у двір з ложкою, якою обідала, то побачить своюДолю. Остання з«явиться на вулиці і покличе людину по імені. Так самоможна побачити свою Долю й на Щедрий вечір.
На Великдень Доляявляється людині, яка вийшла на ворота з освяченою крашанкою, після того, колиперейдуть усі люди з церкви. Ряд народних повір»їв пов«язано зпомерлими, їх мандрівками по світу. Причини цього можуть бути різні. В однихвипадках – за життя ця людина не обходила ніколи навколо церкви з процессією, вінших – її не відпоминали. Жінка приходить, бо їй не вклали до рук свічку підчас смерті. Найчасіше такою причиною є журба за полишеною родиною, насампередосиротілими дітьми, намагання полегшити їхнє життя. Буває, померлий хочепомститися живому – мерці, як відомо, здатні робити живим збитки і навітьвчиняти злочин.
Позбутисьнадокучливих мерців можна різними способами. Наприклад, на мерця кидаютьподушку, ловлять його свяченим поясом, намагаються чимось здивувати. Танайпевніший спосіб припинити відвідини – вбити на могилі мерця осиковий кіл, боосика вважалась нечистим, заклятим деревом.
Серед небіжчиківвиділяються покутники, потопельники і повісельники. Покутники не мають на томусвіті спокою за гріхи в земному житті. Час їхньої сповіді не означений, алезалежить від міри їх скоєного. Вони ходять доти, доки самі не спокутують свогогріха або доки хтось з рідних чи знайомих не загладить їхньої провини.Потопельники і повісельники мають право сім років ходити по світу і лякатилюдей. Вони з»являються в людській подобі. Повісельники первтілюються,можуть женитися і запрошувати на своє весілля живих людей.
У традиційнихповір«ях спостережується негативне ставлення до втручання померлих у життялюдей. На Бойківщині вживалися різні ритуальні засоби, аби запобігти такомунебажаному втручанню. Приміром, у руки покійника клали гроші, а в домовину –його улюблені речі, виносили домовину з хати так, щоб небіжчик лежав ногаминаперед, за домовиною до кладовища сипали по дорозі мак. Різні замовляння такожоберігали від покійників.
На початку ХХстоліття гуцули вірили в те, що колись існували такі сторожі релігійнихтрадицій, як віщуни, ясновидці, мудреці або примівники, що жили в горах. Якдуховні виховники народу, що відзначаються глибокою побожністю, вониутверджували в ньому дух миру і любові, захищали людей від лихих сил, чкіпоходять від далеких поганських богів, а також від мавок та русалок, що блукалипо лісах і зачаровували людських дітей, та від лихих людей. Такі віщуни,провидці, мудреці або примівники добре знали таємну науку про чудодійні сили,що дрімають у землі, камінні, воді, деревах тощо.
У деяких селахБойківщини „незвичайною“ силою наділялись „хмарники“,»тучники", яких задобрювали грішми або сільськогосподарськимипродуктами. Горяни були впевнені, що такі люди здатні відвернути град, бурю,інші стихійні лиха. Надзвичайними якостями обдаровувалися також «ворожильники»,майстри-будівельники, мельники. За бойківськими повір«ями,»ворожілильники" відгадували долю людини, майстри-будівельники мализдатність побудувати щасливу хату, а мельники лише за допомогою «нечистоїсили» могли приборкати стихію води.
Як і інші народи,українці надавали великого значення сновидінням. За народними повір«ями,Сон – це добрий і не страшний кудлатий чоловік з чотирма очима. Його помічницеює Дрімота. Вони мають дивовижну силу.
Сни тлумачилисьна двох рівнях – побутовому і знахарському. Про перший рівень йдеться тоді,коли сон тлумачить той, хто його бачив. Пояснення снів залежало від тижневогокалендаря сновидів. Народ вірив у різні магічні дії та заговори на погані сни.Другий рівень ґрунтувався на певних знаннях і спостереженнях та залежав відмісячного календаря.
Різні варінтитлумачення снів уже в ХХ столітті були зібрані в селі Гудзинівка Звенигородськогорайону на Черкащині. Вони були покладені в основу короткого українськогосонника. За цим сонником, бачити бабу у сні означає радість у родині, батька –щастя, бандуриста – веселі дні, вареники – гості, зілля – довге життя, а бурю –погані новини або сварку, вербу – нещастя у коханні, освітлене вікно – смуток,затяжний дощ – неприємності, жовте листя – слабість і т.ін. Дещо в цьому сонникузбігається з подібними почсненнями в інших народів. Йдеться, зокрема, прозв»язок змін у природі зі снами про покійників. Вважалось також, сон проходіння по снігу означає похорон.
б. Демонологія
Уявленняукраїнців про злих духів, що надійшли з давніх часів слід відрізняти віднепростих, як казали гуцули знахарів, примівників, ґрадівників, віщунів тощо,демонічні істоти, демони – це фантастичні істоти. Народ приписуючи нечистомудухові – діяволові – свої власні, найнегативніші якості в якомога прибільшенійформі, кожний народ неминуче мусив надати йому свій оригінальний характер, та зчасом, коли народи більше зблизилися, легенди змішалися та прибрали цілкомміжнародний характер.
Так украйнськийчорт, так само як і його західноєвропейські товариші, відповідно недавньогопоходження, і уявлення про нього тісно зв«язані з біблейськими тасередньовічними розуміннями.
З одних оповіданьвиходить, що чорт існував ще до створення світу: „тоді, коли ще нічого небуло, крім Бога, Бог, ходячи по водах, побачив у піні чорта“, звільнивйого звідти та взяв із собою; а з других – виходить, що Бог знайшов чорта, яктой пищав знову-таки в морській піні, знайшов його „тлумаком“, цебточорт мав тільки самий тулуб, без рук  та без ніг...; в третіх – що чорта простостворив Бог, але всежтаки з морської піни. У всіх випадках чорт бере участь утворчій чинності Бога, але виконуючи його доручення він завше робить несовісно,вбачаючи користь для себе.
Чорти, як і люди,множаться, родяться, женяться, лише не вмирають. Живуть чорти в порожніхмлинах, в руїнах, по глибоких ярах, в кущах бузини, в очеретах, у болотах, влісах, та на полях… Зверхній вигляд чортів дуже різний: одні описують чортівяк щось чорне та волохате; інші, що чорт, „як чоловік, чорної краси, з лиличимикрилами та з ріжками на голові“. Іноді ці ріжки прикриті брилем з широкимиполями, — морда собача, хвіст гачком, пазурі на руках та ногах. На Волині чортауявляли чорною людиною невеликого зросту з собачими, цапиними або курячиминогами; широка морда, гачкуватий довгий ніс, очі як жарини, роги – баранячі,цапині, довгі руки з пазурями; одяг німецького крою, частіше фрак, високийкапелюх. Чорти прибираються у людський вигляд, дитиною, різними тваринами, крімзвичайної собаки, бо псів вони не люблять...; можуть прикидатися різниминеживими речами: колесо, хмара тощо, вміють бути невидимими, розсипатися згомоном та реготом...
Взагалі наУкраїні – чорт це могутній дух, здатний вчинити якесь грандіозне лихо; цекапостлива істота щобезнастанно шкодить Богу, людям, плює у груди. Чорти можутьзатягти людину в болото, дати замість люльки в рот шматок кізяку, замістьгрошей купу черепків і навіть посварити з родичами.
Беручи до увагишвидкість розмножування чортів, як це ми просліджуємо в народній уяві, можнанадумати що кількість їх безмежна… Та якщо зазирнути в оповіданняЧубинського, де захоплений пихою „найстарший чорт“, задумавшизрівнятися з Богом, збудував високу вежу, зібрав чортів, аби здивувати своїмвитвором. Та Бог зруйнував будову, чорти злякалися та летіли сорок днів тасорок ночей: який впав до води – став водяник, у ліс – лісовик, в болото –болотяник, у поле – польовик, в очерет – очеретяник тощо. Згідно з оповіданняму „Знадобах до української демонології“ Гнатюка, чорти навіть служилина залізницях, телеграфах тощо. За народними віруванням чорти боялися святогоІллі, бо стріляв з неба кам»яними стрілами; святого Юрія, архистратигаМихайла та інших святих.
Під впливомхристиянства, в українських хатах часто трапляються  шкідливі домовики. Воникапостять, одчиняють уночі двері, вікна кидаються камінням, котами, а соннихлюдей б«ють ломакою. Трохи з часом мірою боротьби виступають священники. Удавні часи домовик був богом хатнього вогню і печі, певно був добрим богом, ане дідьком… По сьогодення у Галичині народ вірить, що дідьки на припічкудопомагають в господарстві. Розрізняли декілька домовиків.
 На Білій Русидомовиків звали Возицею, бо той мав людську фігуру з кінськими копитами тавухами, доглядав коней у стайні, боронив од звіра. Домовик Баган, глядів худобувід багаття, йому укладали містечко в коровниках, кошарах, яслах свіжим сіном.А покровителя хатнього добра звали домовиком-клієцьником, або як казали наПодолі – скарбником.
Оригінальністювідзначається лісова людина, живе у лісах. На вигляд попелястого кольору,волохатий чоловік в одежі – полісун. На зріст як звичайна людина, та буваєзаввишки як дерево, або як трава. У полі живуть польовики, їхній зріст залежитьвід висоти та врожаю хліба, часом допомагають рубати дрова, можуть просити хліба.Полісуни і польовики мають жінок, дітей, родини. В західній частині Гуцульщинилісову людину називали чугайстром, вищій за смереку і завжди в білому одязі. Долюдей ставиться доброзичливо, але харчується печеним м»ясом нявок(лісовиці). Образ такого чугайстра добре змалював М.Коцюбинський у повісті«Тіні забутих предків».
Нижчі духи іпівдухи: русалки, мавки. Русалки – богині земної води, живуть на самому дні вчудових кришталевих палатах у морі, у річках і, навіть, у криницях. Русалки –невеликі дівчата, діти-семилітки, живуть громадами. Вони дуже вродливі зчорними очима та довгим русявим, або зеленим волоссям. За народними переказамирусалоньки дуже рідко з«являються на люди одягнені, майже завжди вони упрозорих сорочках, або голі, прикриваючі тіло розпущеними косами. Полюбляютьгуляти на чистий четвер аж до Петра біля берега – гойдаються на гіллі верби,розбігаються по лісах, долинах, полях – пустують, мнуть жито; розпусні дівиспівають пісні, кличуть парубків до лісу, і там залоскочують до смерті. НаЧернігівщині є дві дуже поважані народом криниці: Заручейська й Сухомлиньська,де щорічно на клечальні тижні русалоньки виходять, щоб розпустити і розчесатикоси. На Зеленому тижні вони сидять голі на деревах і просять у людей сорочки,намітки. Русалки дуже розумні і полюбляють загадки.
Мавки живуть улісах, а в Галичині на Карпатах живуть у печерах. Всі вони показуються в образігарних дівчат, люблять музику і танці, вночі плавають по воді в річках, озерах,хлюпають в криницях. Зачіпають, жартують, а як тільки хто їх вподобає, то миттюлоскочуть, топлять у воді, стинають голову.
До русалок імавок прилучають міфічні духи – нічки (від німецького nachtmar), абовеликоруські кікімори – то жіночі духи, живуть у хатах, виходять вночі,пустують, шукають гребені молодиць, плутають прядиво.
Найтемнішівірування та найстрашніші легенди про упирів, про вампірів – тварин з породикажанів, іноді мерців, що встають з могил та п'ють кров живих людей, поширилисяз Греції, Моравії, Угорщини та Польщі на Україну, спричиняючи велику панікусеред людей, ті божеволіли: виймали мерців з могили – відтинали голову; пізнішевампірами почали вважати людей хворих на туберкульоз, тож після смерті такійлюдині вбивали у груди осиковий кілок. Крім того, якщо підозрювали щось нечисте,в могилу кидали жменю макових зерен, або ж мерця перемотували мотузком, наякому було зав»язано дуже багато вузликів. Вважалося що мрець не здатнийвилізти з могили доки не перелічить усіх зерен, не розв«яже усіх вузликів.
Щодо живих людей,таких як відьми та вовкулаки, не надається надприродна сила чи особливаздібність. Відьми – це звичайні жінки, інколи з містичними можливостями, тазазвичай з конкретною спеціалізацією – здоювати молоко у чужих корів. Відьомсеред народу розрізняли на вчених, родимих. Саме родимі відьми мали телепатичніздібності, силою своєї думки шкодили людям, тваринам. Відьми крадуть з небадощ, і росу, ховають у горщиках, крадуть з неба зорі і місяць, лятають наповітрі на Лису гору й справляють там з чортами чудні ігрища. Наприклад,Київщина дуже славетна та багата на такі відьомські гори, одна у Києві, поряд зЦаповим болотом (відьомським), друга трохи нижче Києва, та понад Дніпром. Таксамо, як і упирі, відьми можуть вставати з могил, мстяться людям за кривду, щозазнали за життя – п»ють їхню кров. На одному з таких оповідань збудована,як відомо, ціла чудова фабула повісти Гоголя «Вій».
Вовкулаками,більш поширені у Європі, називають людей зі здатністю перевертатися вовками, інавпаки. На Україні перші згадки про вовкулаків з«являються вже воповіданні „Слово о полку Ігоревім“, мова йшла про невірів, людейяких покарано за різні гріхи, головне за порушення сексуального утриманнянапередодні свят. Живуть вони у лісі поряд із вовками, нападають на домашнюхудобу, та тільки душать її – не їдять. Залежно від регіону вовкулакиназивалися по різному, на заході – вукодлака, а Великороси плутають з загальнимрозумінням перевертня.
На Червоній русив засуху і холеру палили упирів та відьом на терновому вогні, що є символомнебесного вогню, блискавки. Яскравим прикладом українського упиря можна назватиАндрія Борковського, що досить значний час був радником Івана Самойловича таІвана Мазепи; розквіт відьмівства припадає на гатьманство Івана Брюховецького,а саме на період його одруження з дочкою князя Долгорукого, котра й спонукалайого до розправи над дівчатами, яких вважали відьмами, лише за вроду.
в. Довколишнійсвіт
Осередоксвітогляду нашого народу становить людина, її душа, доля, життя. Через такупризму сприймається і довколишній світ. Найстаровинніші та етнографічнішіуявлення українців про небесні світила. Наприклад, Сонце – цар неба, око абообличчя Бога. Здавна воно сприймалося як вогняна куля, велике коло або колесо.Лише за деякими поодинокими вийнятками наші предки вважали, що Земля стоїтьнепорушно, а Сонце промінням освітлює цілий світ, сонце наче боготверененародом, його вважають за святе й правдиве; рухається і ввечері ідевідпочивати, сховавшись за Землю.
Уявлення ж щодоМісяця та зірок майже не відрізняються від уявлень про Сонце. Місяць, заповір»ями, нагадує людину, яка народжується, росте і вмирає. Це теж окоБоже, світило, що поставлене ближче до землі щоб ліпше освітлювати її вночі; це– молодий брат Сонця, він має великий вплив і на людей, і на тварин, а тому народі молиться кожному молодому Місяцю. Так розпорядився Бог, що на місяцевійповерхні зображено вбивство Каїном Авеля. Місяць наділявся цілющимивластивостями, зібрані на молодика лікарські рослини і коріння мали чудодійнісили.
Зорі, такожтрактувалися по-різному. Це діти Сонця та Місяця, абож запалені свічі Богомпісля народження людини. На Холмщині їх вважали за янголів, у них вбачали душіпомерлих безгрішних людей. Подекуди і навпаки, в Ушинському та Житомирськомуповітах стверджували, що то грішні душі, які спокутують свої гріхи. Українськіназви сузір"їв мають суто земне походження.
Наші предки немогли не цікавитися землею, на якій вони жили. Її уявляли круглою, як корж, щоплаває на воді. У деяких повітах на Лівобережжі України Землю порівнювали з жовткомяйця, навколо якого – вода (білок). На Холмщині уявляли півкулею, на краю якоїживуть люди, що харчуються лише рибою, назбираною на березі моря. У серединіЗемлі знаходиться пекло, де у вічному вогні аж до страшного Суду мордуютьсягрішники. Через занепад грамотності побутвала легенда про існування пупа землі,звідки випливає вода, що утворює всі річки та моря, і знову вертається назад утой самий пупець. «Народ, — говориться в повір»ї, записаномуекспедицією Чубинського, — має глибоку повагу до землі та зве її матір«ю,томущо вона годує людей і тварин». Бити палицею без потреби, клясти землювважалося за великий гріх, натомість в шану землі – її цілують, подекуди із"їдають шматочок землі.
Так само за святувважають і воду; в неї не можна плювати, спорожнятися тощо. Святі та цілющіякості має лише непочата вода, напрклад, на водохрещі. У всіх місіцевостяхУкраїни білял води здійснювались різні обряди, насамперед, на свято Купали.Свяченою водою скроплювали хату, господарські будівлі, двір, аби вигнати з нихнечисту силу. Водою лікували від хвороб, у ній купали недужих дітей, вонарятувала від пристріту, курячої сліпоти. Джерела, ріки, озера, ставки та морямали свої різні уявлення та повір«я.
Згадуваний вогоньвважався святим, але мстивим. П.Чубинський фіксував народні слова: „Мишануємо вогонь як Бога. Він – наш дорогий гість“. Не існувало єдиногопогляду щодо походження вогню. На Поділлі вогонь приписували чортові, уЛуцькому повіті вогонь пов»язували із земним життям Ісуса Христа. У побутінашого народу вогонь довіряли жінці – господині, що мала шанувати і оберігати сімейнийвогонь, перед приготуванням їжі мала охрещувати його. Він вважався талісманом,опікуном дому. Треба відрізняти від вогню вогники, що з«являються накладовищах і болотах. Їх приписують чортам та упирям, або ж янголам, якізапалюють їх на могилах праведників. За іншими повір»ями вважали щовогники спалахують де живе диявол, або ж на місцях закопаних скарбів.
Живі істоти –тварини, птахи, рослини – нагадували людей; вони жили, відчували, сприймалисвіт. Наші предки вірили, що напередодні Нового Року воли розмовляють людськоюмовою, вони благословенні Богом за зігрівання своїм диханням народжену Божудитину в яслах. Шанували корову і навіть були часи, коли на Великденьхристосились з нею, пригощали свяченим. Коза – вважалася невдалою спробоюкопіювання корови, а цап – відтворенням власного образу і подоби диявола.Цікаві вірування пов«язані з конем, це перетворений диявол, приречений ненаїдатися за провину – їв сіно з ясел Ісуса. Різні повір»я народилися продиких звірів: ведмідь – лісова людина, що не впустила на ночівлю ченців, абоперетворений мельник; вовк – ворог диявола, та харчується ними. На Полтавщинірозповідали, що собак, лисиць, кабанів, зайців виліпив чорт з глини. Кицькаутворилася у рукавиці богородиці, кріт – перетворений хлопець, його батькоспокушав Бога. Кажан – зла миша, чайка – перетворена вдова, журавель – циган;зозуля була жінкою, що вбила свого чоловіка, за те засуджена немати свогогнізда. Курка – божа птиця, бо несе яйця, що освячуються з паскою. З птахамипов«язувалися прикмети: сороки, ворони, синиці, горобці, пугачі, лелекиприносять людям новини.
Віруванняпов»язані з рослинами мають пізній характер; сосна – благословенна, бозавжди зелена та непридатна на цвяхи для розп«яття Христа. Фруктові деревастворені Богом, а шипшина, верба та очерет містять лукавого. Листя осикибезперестанку труситься, бо на ній повісився Іуда, вона жахає все лихе. Березазблідла од першого наміру Іуди повіситися на ній. На такіж групи, як і дереваможна поділити квіти, трави і злаки. Усе що корисне людям, цілющі рослини –створив Бог, а все шкідливе – від лукавого.

4. Висновок
Історично таксклалося, що переважна більшість наших предків займалися землеробством. Лишежителі Карпат та Полісся спеціалізувалися на лісопромислах, звіроловстві ітваринництві…
Так, доглядаючиземлю-Матінку, вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу, селяни фіксувалиатмосферні зміни з огляду позитивних впливів на результати праці.
Слід відзначитиособливе місце народному календарю. Саме з нього починається і робота в полі, ілікування недугів; саме він регламентує шлюбні відносини. Саме завдякикалендарю неграмотні селяни, лише по народних прикметах, легко визначали поруроку.
Щож стосуєтьсясвітобудови, розташування небесних світил, то найчастіше то були переплетені звіруваннями та уявленнями ті доцільні знання, раціональна частина якихвтілювалась у прикметах. Упродовж віків українці намагалися осягнутизв»язок загадкових законів та явищ природи. Чималу роль у народномутрадиційному рільництві відігравали знання про ґрунт, народ створив своюкласифікацію ґрунтів у межах певних природно-ландшафтних зон.
Становленнянародної медицини як складного комплекса, що поєднав вдалі дії, позитивнізнання і магію.
Багаторізнобарвних знань і уявлень залишилося у матеріальних пам«ятках,фолькльорі, у міфопоетичній творчості, зокрема численних ритуальних святахвпродовж річного землеробського (сонячного) циклу. Зародки народної медицинигодиться пов»язувати, науково обґрунтовувати і розглядати суголосно зміфами нашого народу про створення світу й різноманітні божества, а такожвраховуючи ставлення українців до Сонця, Неба, Землі, Води, Вогню, рослинногота тваринного світу тощо.
Світотворчі та«боготворчі» уявлення праукраїнців базуються передовсім напошануванні Сонця та на визнанні вічних критеріїв життя і буття – добра і зла.
Основніязичницькі свята праукраїнців, що доречі і сьогодні актуальні і поширені – цесвята Сонця: Калити, Коляди, Колодія, Великодні та Зелені свята, свято ІванаКупала. А, оскільки народ започаткований від винекнення (первісного зародження)як субстанція «сонячних генів», то і його історія, господарювання,життя-буття, звичаєве право, різноманітні види мистецтва – йдуть від природи,прадавньої землеробської культури, рослинного і тваринного світу, стосунків міжлюдьми, любові до праці, кохання і вірності, пошанування високих чеснот ірозвінчання та таврування зрадництва, нерівності, запроданства, низості.
Саме в процесісвоєї трудової діяльності, любові до землі – як до батька і матері; черезпоглиблені етико-естетичні засади, культурні традиції сімейного ігромадянського виховання українці наділяли майбутні покоління найважливішимивадами: фізичного, духовного і морального ґатунку.
Різноманітнітлумачення: душі, долі і злиднів, людини, не дивлячись на старожитніповір«я, як аналіз слід вважати невідомою психологічною наукою, про щопраукраїнці вже могли судити та, як кажуть на сучасному рівні, проводитипсихотерапевтичні дії, тобто лікувати на рівні сучасної психологічної науки продушевний стан людини. Моя думка, стосовно демонологічного світу, по-перше, ценавмисне самовербувальне тлумачення, на той час, непізнаних контекстів життя, простішекажучи, омана свідомості. По-друге, через недбалість, байдужість молодихпоколінь, старожили берегли норми поведінки: безпечність молодняку зумовлялипереконаннями таємничих і містичних забобонів. По-третє, осередки таких уявленьз»являються через застій конкретних вікових субстанцій, тобто коли в одніймісцевості збиралася велика кількість людей, які нехотіли чи немали бажанняреально пізнати, усвідомити, через брак знань, нові відомості про людину, їїорганізм, або безперервно змінюючийся довколишній світ. Так, такій людині легшеза все було зфантазувати, ніж прийняти щось нове.
Упродовж багатьохстоліть український народ беззупинно творив своє, тільки йому властиве духовнесередовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами. Фактичноформувався внутрішній світ українців, осягався весь навколишній простір,закладалися світоглядні засади.
Феноменальнобагата українська обрядовість активно впливала на життєдіяльність народу.Традиційна обрядовість виникла як органічний зв«язок духовного іморального у процесі буття. Вона набула ролі капіляра світоглядного і духовногоживлення національного організму, крізьвікових контактів.
Отже, предметукраїнських народних знань та світоглядних уявлень годиться означити яквеличезний суголосний комплекс духовних та прагматичних знань, національнихтрадицій, притаманних нашому народові з давніх-давен, що побутують, тужавіють,набирають нових сил у звязку з розвитком доби і дуже часто, навіть, неусвідомлються цими людьми, бо виступають звичайними і звичаєвими постулатамивід діда-прадіда до внука-правнука. Вони, з розвитком письма та книжковоїсправи, переходять з кодексу усних надбань до фіксованих писемних означеньчасто уже з окремими узагальненнями та висновками.

6. Література
1. „Культура і побут населенняУкраїни“, В.І.Наулко, К, — 1993 р.
2. „Коло Свароже“, Г.Лозко, К,- 2005 р.
3. „Студії з української етнографіїта антропології“, Х.К.Вовк, К, — 1995 р.
4. „Українськенародознавство“, С.П.Павлюк, К, — 2006 р.
5. „Вінець“, В.Скуратівський,К, — 1994 р.
6. „Бойківщина: Іст. етногр.дослідження“, Ю.Г.Гошко, К, — 1983 р.
7. „Гуцульщіна: Іст. етногр.дослідження“, Ю.Г.Гошко, К, — 1987 р.
8. „Цивілізаційна історіяУкраїни“, М.Є.Горєлов, О.П.Моця, О.О.Рафальський, К, — 2005 р.
9. „Українська народнамедицина“, Є.С.Товстуха, К, — 1994 р.
10. „Народна медицина українців“,З.Є.Болтарович, К, — 1990 р.
11. „Світогляд українського народу:ескіз української міфології“, І.Нечуй-Левицький, К, — 1992 р.
12. „Українці: народні вірування,повір“я, демонологія», К, -1992 р.