ПЛАН1. Вступ2. Історико-етнографічнерайонування України 3. Регіональнівідмінності у житлі4. Вишивка, її історіята регіональні відмінності5. Регіональніриси традиційного вбрання українців6. Висновки7. Використаналітература
1. Вступ
Народнатворчість – це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світовахудожня культура, одна з форм суспільної свідомості і суспільної діяльності,явище соціально зумовлене. Як і інші форми суспільної діяльності і свідомості,зокрема філософія, мораль, релігія, політична, правова ідеологія, народнатворчість розвивається під впливом конкретної історичної дійсності. Характер виробничихвідносин визначає загальний рівень соціальної свідомості, у тому числі творчоїдіяльності народу.
Народнатворчість включає в себе різні види художньої діяльності народу – поетичнутворчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворчемистецтво тощо. Народна творчість існує як сукупність численних видів, жанрів,родів. Усі її види об’єднує основне – пізнання та відображення трудовоїдіяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певніособливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.
Народнатворчість виникла у нелегкому тривалому процесі колективної трудовоїдіяльності. Пізнання світу, засвоєння дійсності первісною людиною поєднувалосяіз формуванням її художньо-образного мислення. Праця відіграла значну роль упоходженні мистецтва.
Продуктомпраці була й мова, народжена необхідністю спілкування людей в колективнихвиробничих діях.
Впроцесі трудової діяльності людей розвивались естетичні почуття людини, їївухо, очі вчилися бачити та відчувати красу форм, кольорів, звуків… Для того,щоб народилось мистецтво, людина повинна була навчитись не тільки вправнопрацювати інструментами, а з їхньою допомогою відображати бачена на камені, вглині, відтворювати звуки, але вона повинна була навчитись художньо-образносприймати дійсність.
Виникнувшивнаслідок трудової діяльності, мистецтво нерозривно пов’язано з життям народубуло тільки народним. Із класовим розшаруванням виникло мистецтво панівнихкласів, змінилися його зв’язки з життям народу. Художня професійна діяльністьпочала зосереджуватись в руках привілейованої меншості, інтереси якоїрозходилися з інтересами народу.
2.Історико-етнографічне районування України.У зв'язку з процесом історичного формування народу ійого етнічної території, залежно від природних умов, характеру і способугосподарських занять населення, в різних регіонах розселення народу формуютьсяпевні особливості побуту і традиційної культури. Спільність і однотипністьтаких локальних особливостей є основою для визначення історико-етнографічнихрайонів розселення народу і його етнографічних груп.Внутрішнє етнографічне районування ікультурно-побутові особливості населення таких районів є властивими кожномународу. Так, у німців вирізняються нижньосаксонці, шваби, баварці; у французів— бретонці, нормандці, провансальці; в італійців — флорентійці, сицилійці,генуезці; у поляків — мазури, підгаляни, краков'яки, кашуби та ін. Численніетнографічні групи характерні для російського народу. їх ділять на три великіпідрозділи: північно-, середньо- і південноросійські.Походження етнографічних груп народу різне. Нерідковони — нащадки колишніх племен, що злилися в єдиний етнос, зберігши певніособливості побуту і традиційної матеріальної та духовної культури, мови тощо.Локальні особливості побуту, господарського і культурного устрою окремих частиннароду складалися залежно від природно-географічних умов, культурно-побутовихзв'язків з іншими народами, переселень, міграційних процесів тощо.У процесі розвитку поступово втрачалися регіональніетнографічні особливості народу. Тому етнографічна група не є стійкою формоюспільності, її члени навіть не завжди усвідомлюють себе чимось своєрідним. Такіспільноти визначаються здебільшого шляхом етнографічних досліджень на основірегіональних особливостей традиційно-побутової культури.У зв'язку з цим поняття «етнографічна група», щоозначає складову частину народу, не можна ототожнювати з поняттям «етнічнагрупа», що означає частку якогось іншого народу, яка проживає на не своїйетнічній території, себто національну меншину. Так, в Україні етнічнимигрупами є росіяни, євреї, поляки, чехи, угорці та ін., а етнографічними —гуцули, бойки, лемки, поліщуки тощо.Питання історико-етнографічного районування Українирозроблене на сьогодні лише в дуже загальних рисах — головно через недостатнєетнографічне вивчення багатьох її регіонів і місцевостей. На основі наявнихетнографічних матеріалів і даних інших українознавчих дисциплін, зокремамовознавства (діалектології), історії, фольклористики, географії, запропоновановизначення передусім трьох просторово обширних регіонів України:Центрально-Східного (точніше, Південно-Східного), Північного (Поліського) іЗахідного (Південно-Західного), які, в свою чергу, поділяються на певніетнографічні райони і підрайони. Це районування поки що може бути запропонованелише як певна робоча схема, яка потребує удосконалення і уточнення. Центрально-Східний (Південно-Східний) регіонохоплює велику територію Центральної і Південно-Східної України. У його складівирізняються три райони: Середнє Подніпров'я, Слобідська Україна, абоСлобожанщина, і Південна степова Україна.До Середнього Подніпров'я належить більша частина Київської,Черкаська, південна частина Чернігівської та Полтавської, південно-східначастина Житомирської, південно-західна частина Сумської, східна частинаВінницької, північна частина Кіровоградської, північно-західна частинаДніпропетровської областей. Це один з найдавніше і найгустіше заселених районівУкраїни, осереддя найбільш інтенсивного формування давньорусько-українськоїнародності й української нації.Традиційна культура населення цього району збереглабагато архаїчних рис, що своїми витоками сягають культури предків коріннихжителів цього краю — полян — найбільш розвиненого (згідно з літописною характеристикою)східнослов'янського племені. Особливо це стосується традиційних для даногорегіону основних галузей господарства — хліборобства і скотарства. До XIX —початку XX ст. тут збереглися давні традиції планування і будівництва житла тагосподарських споруд, зокрема характерний тип обмазаної та побіленої хати; водязі — багато вишита уставкова жіноча сорочка, плахта, запаска, тканий пояс,свитка та ін. Цей район відзначається помітним розмаїттям місцевих варіантівтрадиційної культури.Вирізняються, зокрема, Правобережжя і Лівобережжя.Деякі дослідники виділяють локальні етнографічні групи полтавців іпереяславців.Слобожанщина (Слобідщина) охоплює східну частину України —теперішні Харківську область, південно-східні райони Сумщини, північно-східні —Дніпропетровщини, східні — Полтавщини, північні — Донецької, Луганськоїобластей. До нього етнографічно дотичні суміжні західні райони Бєлгородської таВоронезької областей Росії.Назва цього історико-етнографічного району виникла вперіод його інтенсивного заселення (XVII—XVIII ст.). Вихідці з Лівобережної іПравобережної України та з Росії, а також численні втікачі від утисківфеодально-кріпосного ладу користувалися тут якийсь час різними пільгами(«свободами»), поселялися «на слободах», засновували поселення — «слободи».З часів монголо-татарської навали ця територіязазнавала постійних нападів кримських і ногайських татар. З другої половини XVIст. вона заселялася переважно козаками і селянами з інших районів України. УXVII ст. тут виникли як військові опорні пункти міста Харків, Охтирка, Суми,Чугуїв, з місцевого населення і українських переселенців було створено козацькіслобідські полки. Оскільки основна хвиля заселення йшла з заходу, зокрема зісуміжної Полтавщини та інших районів Середнього Подніпров'я, для народноїкультури Слобожанщини, а саме будівництва, одягу, фольклору, було властивимпоєднання рис козацько-степової України з багатьма побутово-культурнимипривнесеннями з різних місць переселення. Позначився і вплив заселенняСлобідської України російськими «служивими людьми», а згодом і переселенняросійських селян. Значно посилився приплив російського населення наСлобожанщину в період обмеження, а в 1765 р. і ліквідації царським урядомкозацького самоврядування, закріпачення українських селян і козаків, а також узв'язку з іншими антиукраїнськими проявами імперської політики царизму.Слобожанщина з етнографічного боку є своєрідноюперехідною зоною між Середнім Подніпров'ям, особливо Лівобережним, і південним(причорноморським) історико-етнографічним районом України. Це степова частинаУкраїни, яка в давнину була тереном проживання кочовиків, територія теперішніхЗапорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південних районівДніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської областей.З середньовіччя ця територія відома як «Дике поле» —так вона названа і на карті України Гійома Боплана (середина XVII ст.).Головною опорою процесу української колонізації «Дикого поля» з XV—XVI ст. булокозацтво. В умовах безперервної боротьби з татаро-турецькими завойовниками неприпинялося просування українців у південні степи. Численні втікачі відфеодально-панщинного гніту і переселенці-«уходники», які шукали волі й кращоїдолі, вперто обороняли свої степові займанщини і розширяли опановану територію.Запорізькі землі сягали гирла Дніпра і простягалися обабіч його пониззя, відрічки Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтвовеликою мірою допомогло Росії здобути доступ до Чорного моря. Але це спрацювалоі проти інтересів українського народу. Здійснюючи свою імперську політику,царизм усілякими засобами намагався обмежити українське заселенняПричорномор'я, особливо після скасування Гетьманщини і ліквідації ЗапорізькоїСічі.З огляду на ці історичні обставини, природні умови інаплив поселенців склався і своєрідний етнографічний характер Півдня України. Угосподарській діяльності визначальними були типові риси степового хліборобстваі відгінного скотарства. Певні особливості мали степове народне будівництво,різні ремесла і промисли. Істотно позначилися етнокультурні зв'язки івзаємовпливи українського населення з поселенцями інших національностей,зокрема росіян, білорусів, болгар, сербів, греків, молдован та ін. Вонивиявлялись у поєднанні різнонаціональних елементів в одязі, будівництві житлатощо. Інтенсивний розвиток на Півдні України землеробського капіталізму,фабрично-заводського виробництва, зростання робітничого класу також великоюмірою впливали на місцеву традиційно-побутову культуру, передусім спричинюючивитіснення її національних складових міськими елементами.Загалом у другій половині XIX — на початку XX ст.південноукраїнський етнографічний масив відзначався реаліямитрадиційно-побутової культури порівняно пізнього часу. Локалізація її певнихмісцевих особливостей дає підставу виділити тут п'ять підрайонів:південно-східний (приазовський), нижньо-подніпровський, нижньо-побузький, атакож Буджак і Таврію. Українське Полісся — етнографічний регіон, що зі сходу назахід простягається через увесь північний край України і разом з суміжнимбілоруським, брянським у Росії та люблінським у Польщі Поліссям творить одну зісвоєрідних географічних та історико-етнографічних територій слов'янськогосвіту.Назва «Полісся» — похідна від слова ліс і означаєлісисту місцевість, біля лісу. Небезпідставно звернуто увагу на близькі зазвучанням слова в литовській і латинській мовах: «Раїа», «Pelesao, «Pelysa», щоозначають характерний для Полісся болотяний ландшафт, багнистий ліс. З цієїпричини побутує думка про балтсько-слов'янську спільність кореня слова«Полісся». Ця назва зустрічається вже в працях давньогрецького історикаГеродота, значиться вона в Галицько-Волинському літописі під 1274 p., а також вінших середньовічних і пізніших джерелах.Українське Полісся на півночі межує з Білоруссю ізаймає північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської,Чернігівської та Сумської областей. У західній частині до нього історично ізгідно з лінгвістично-етнографічними даними належать південна смуга Брестськоїобласті (тепер входить до складу Білорусі) і східна частина Підляшшя (Польща).Південна етнографічна межа українського Полісся визначається приблизно відЗахідного Бугу і далі на схід, північніше міст Володимир-Волинський, Луцьк,Рівне, Новоград-Волинський, Житомир, Київ, а на Лівобережжі — Ніжин, по ріціСейм до сучасного кордону України з Росією.Залежно від розташування щодо Дніпра українськеПолісся поділяється на Правобережне і Лівобережне, а також відповідно наЗахідне і Східне. Західне називають ще Прип'ятським, а Східне — Наддеснянським.Побутує і визначення окремих частин Полісся стосовно сучасногоадміністративного районування: Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське,Чернігівське.Загальновизнаною в науці характерною прикметоюетнографії цього регіону є значна збереженість у побуті й культурі йогонаселення архаїчних явищ і рис. Вони виявляють етногенетичне східнослов'янськекоріння українських поліщуків, а також їх етнокультурну спільність з усімукраїнським народом.Народні культурні традиції у різних частинах територіїукраїнського Полісся відзначаються місцевою своєрідністю, що походить, мабуть,з часу розселення тут давніх племен (волинян, древлян, дреговичів та ін.),приналежності після давньоруського періоду до різних державно-політичнихутворень (Великого князівства Литовського, Польщі, Росії), а також зумовленіпевною природною ізольованістю краю. Освоєння ділянок землі між болотами,піщаними дюнами, у заплавах рік, на лісових зрубах, характер ґрунтів вирізняютьполіське хліборобство, його знаряддя, агротехніку. Залежно від місцевихкліматичних умов склався відповідний сільськогосподарський календар.Особливостями позначені тваринницьке господарство, організація відгінноговипасання худоби, заготівля сіна на болотах та ін.Поширеними видами занять поліщуків були мисливство ірибальство з використанням своєрідних ловецьких способів і знарядь. Багатийдосвід і специфічне знаряддя накопичено у поліському бджільництві.Ще в недалекому минулому основними для Полісся буливодні шляхи сполучення і транспортні засоби (плоти, пароми, різні типи човнів).У будівництві добре збереглися архаїчні риси планування житла і садиби; широковідома неповторна поліська глинобитна піч. Чимало давніх мотивів знаходимо ісьогодні у традиційному поліському вбранні (тунікоподібні жіночі сорочки,плетене з деревної кори і шкіри взуття, саморобні прикраси тощо).На громадському побуті жителів Полісся більше, ніж вінших регіонах України, позначився і зберігся вплив общинних відносин і устрою:розподіл громадою земельних угідь, організація спільного використання пасовищ,лісів, лук, рибних виловів, трудова взаємодопомога (толока). У сімейному життідомінуючими були засади патріархального устрою — підпорядкування всіх членівсім'ї батькові.Реліктовими елементами слов'янської обрядовостінасичені поліські звичаї і обряди: проводи зими і зустрічі весни, русальні,купальські, колядні, весільні, пов'язані з народженням чи смертю людини.Регіональна специфіка простежується у різних народних знаннях поліщуків щодосамолікування, прогнозування погоди за місцевими прикметами, у словесному імузичному фольклорі, прикладному декоративному мистецтві, зокрема в ткацтві,неповторній поліській вишивці та ін. Західний (Південно-Західний) регіон включає декількаприродно-географічних зон: волинсько-подільську, прикарпатську,карпатсько-гірську і закарпатську. Цей край був здавна заселений і мав упродовжвіків відносно стабільний склад корінних жителів.Складною була історична доля регіону. З ранньогосередньовіччя його захоплювали і шматували чужоземні поневолювачі. Цимзумовлена і етнографічна різноманітність краю. У його складі можна виділитикілька історико-етнографічних районів і підрайонів, що відзначаються виразнимилокальними особливостями культурно-побутових традицій.Волинь— це територія басейну верхів'я правихприток Прип'яті й середнього поріччя Західного Бугу, що охоплює південні районитеперішніх Волинської та Рівненської, південно-західні — Житомирської, північнусмугу Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей. До етнографічної Волиніна заході дотичне лівобережне Побужжя — Східна Холмщина.Етнографічна Волинь в основному територіальнозбігається з давньоруською історичною областю «Волинська земля» без їїпівнічної зони — Західного Полісся. У давнину Волинь заселяли праукраїнські племенадулібів, бужан, волинян. У X—XI ст. на цій території виникли міста Луцьк,Червень, Белз, Володимир (Волинський), Кременець та ін. Волинь була одним зосередків процесу творення державності Київської Русі, Володимиро-Волинського іГалицько-Волинського князівств, тереном активної боротьби українського народу зчужоземними поневолювачами.Віддавна провідною галуззю господарства волинян булохліборобство, значна кількість міст стимулювала розвиток різних ремесел іпромислів (ткацтво, гончарство, обробка заліза та ін.). У народномубудівництві, одязі простежуються перехідні риси від поліського до подільськоготипу: дерев'яні зрубні хати під солом'яним дахом (на Поліссі — здебільшогоочеретяні й дощані покрівлі, а в суміжній з Поділлям зоні — стіни будівель зглиносолом'яних вальків), такі компоненти вбрання, як довгі й рясні опанчі,сіряки, кожухи.Своєрідним регіональним колоритом відзначаютьсяволинські народні звичаї і обряди, багата фольклорна традиція, мистецькі виробиз дерева, вишивка з переважаючими рослинними орнаментами червоного або тількибілого кольору. Давня назва жителів цього краю — «волиняни» — найменуванняоднієї з локальних груп українського народу.Поділля — історико-етнографічний район, що займає головно басейнмежиріччя Південного Бугу і лівобережного Середнього Подністров'я. Це більшачастина Вінницької, Хмельницької, Тернопільська та суміжна з нею на півднічастина Чернівецької областей. В етнографічній літературі Поділля ділять наСхідне і Західне.Назва «Поділля» зустрічається в писемних джерелах XIVст., ще раніше (початок XIII ст.) фіксується вживання стосовно цього краю назв«Пониззя», чи «Русь долішня». Відповідно давнє побутування похідногонайменування жителів Поділля— «подоляни», «поділяни».Поділля здавна заселяли східнослов'янські племенативерців і уличів. Після занепаду княжо-руської державності в другій половиніXIV ст. Поділля захопила Литва. Згодом спочатку Західне, а після Люблінськоїунії (1569 р.) і Східне Поділля опинилося під владою шляхетської Польщі. Різнічастини південно-подністровського Поділля неодноразово поневолювалитурецько-османські загарбники. Після першого (1772 р.) і другого (1793 р.)поділів Польщі Західне Поділля відійшло до Австрії, а Східне разом зПравобережною Україною було приєднане до Російської імперії.Етнографічне Поділля — один з найсвоєрідніших інайколоритніших районів України. «Красо України, Подолля», — писала ЛесяУкраїнка про цей край, маючи на увазі не тільки чарівність його природи, але йбагатство і неповторність народної культури: вписані в рівнинно-хвилястийрельєф мальовничі білохаті села, сповнені вікової мудрості й поезії своєріднізвичаї і обряди, мелодійну пісню, самобутнє народне мистецтво.Характерними для цього краю були будівлі звикористанням глиносолом'яних вальків. Своєрідності подільській хаті надавалибілизна мазаних стін з пластичною обробкою і підсинюванням заглиблених площин,виступаюча присьба, підведена червоною глиною, оздоблення інтер'єру хатирушниками та іншими декоративними елементами.Традиційне вбрання подолян вирізняється багатимоздобленням вишивкою і мережкою. Далеко за межами України відомі подільськіжіночі сорочки з густо вишитими рукавами, ткацькі вироби, килими з рослинним ігеометричним орнаментом, кераміка та ін.Своєрідні риси традиційно-побутової культури українцівПоділля формувалися під певним впливом багатовікового спілкування зпредставниками інших народів, що в різний час поселялися тут, зокрема поляками,чехами, молдаванами. Сукупність виразних локальних особливостей традиційноїматеріальної і духовної культури корінного населення Поділля дає підставувважати подолян однією з локальних груп українського народу.Покуття—давня назва одного з історико-географічних районів України. Зустрічається вже вджерелах XVI ст. як визначення адміністративно-територіальної одиниці. На картіУкраїни Гійома Боплана з 1650 р. цю територію позначено як «частину України,яку народ називає Покуттям». Найбільш вірогідне походження назви — від слова«кут». Так іменувалися землі в кутах, утворюваних крутими згинами рік (у даномуразі Дністра, Прута і Черемоша з їх притоками).Це територія південно-східної частини теперішньоїІвано-Франківської області. З півночі її межа проходить по Дністру, напівнічному заході вона доходить до річок Бистриця і Бистриця Солотвинська, напівденному заході межує з етнографічною Гуцульщиною, на південному сході — зБуковиною.У минулому покутська земля належала доКиївсько-Руської держави, Галицько-Волинського князівства, зазнавала особливочастих зазіхань з боку завойовників. її жителі брали активну участь у боротьбіпроти іноземних поневолювачів. Наприкінці XV ст. з Покуттям пов'язане великенародне повстання під проводом Мухи. У промові на раді старшин у Чигирині 1657р. Богдан Хмельницький зазначав, що йому пощастило визволити від шляхетськогоярма Волинь, Покуття, Поділля та Полісся.Порівняно невеликий покутський край виразновирізняється як своєрідний локальний етнографічний район України. Йогоетнокультурні особливості виявляються в традиційному будівництві, якомупритаманні як риси перехідності між Поділлям і гірським карпатським ареалом,так і власні самобутні прикмети; в народному одязі з особливо багатимрозмаїттям головних жіночих уборів; у орнаменті й колориті вишивки; условесному і музичному фольклорі, звичаях, обрядах, танцях та інших проявахнародної культури.За багатьма ознаками галицько-покутський етнографічнийареал продовжується на південному сході та суміжній частині Буковини. Цяспільність виражена і в народній мові — покутсько-буковинському говорі.Опілля— назва, якою в географічній літературіпозначається територія північно-західної частини Подільської височини в межахЛьвівської, Івано-Франківської і центрального західного виступу Тернопільськоїобластей. З етнографічного боку вивчена дуже слабо, хоча її розташування міжВолинню, Поділлям та Прикарпаттям становить значний науково-пізнавальнийінтерес.Археологічні пам'ятки засвідчують давню заселеністьцього краю. У ранньослов'янський період тут проживали племена дулібів, бужан, упівденній смузі — білих хорватів. Густо заселеною була ця земля у княжу добу.Стабільний контингент корінного населення зберігався тут і в наступні періодифеодально-польського і австрійського поневолення. Простий народ стійко оберігаві захищав свою етнокультурну самобутність, мову, релігію, звичаї і обряди.Навіть на підставі наявних матеріалів і відомостей щодо народного будівництва,мистецтва, фольклору, традиційних промислів окремих місцевостей цього краю(наприклад, Перемишлянщини, Рогатинщини, Бережанщини, Миколаївськоголівобережного Подністров'я та ін.) можна судити про Опілля як певнийетнографічний район.У південно-західній частині етнографічне Опілляпереходить у наддністрянське Прикарпаття, а на заході — у перемисько-яворівськеНадсяння, які за характером народної культури є своєрідними етнографічнимипідрайонами. Наприклад, Яворівщина й досі відзначається неповторністю народнихпромислів, вишивки, виробів з дерева, різьби, фольклору, звичаїв (обхід наВеликдень дворів з подібним до колядування обрядовим співом — «риндзівками»).Яскравою етнографічною своєрідністю відзначаєтьсякарпатська зона західноукраїнського регіону. Вона поділяється на триісторико-етнографічні райони, які відповідно до розселення на їх територіїетнографічних груп українців — гуцулів, бойків і лемків названі Гуцульщиною,Бойківщиною і Лемківщиною.Гуцульщина — це край, який чи не найбільш повно з усіх етнографічнихрайонів України відображений у літературі й мистецтві. Він обіймає східнучастину Українських Карпат: теперішні Верховинський, Косівський (без північноїсмуги), південну частину Надвірнянського та Богородчанського районівІвано-Франківської області, суміжні Путильський, Сторожинецький і південнучастину Вижницького районів Чернівецької та Рахівський — Закарпатськоїобластей.Заселення Гуцульщини і взагалі українських Карпатздавна відбувалося шляхом поступового просування в гори долинами рік. Основнимколонізаційним елементом було українське населення, хоча цілком вірогіднекочування та поселення тут решток давніх тюркських і східнороманських племен.Головну роль у господарському укладі гуцуліввідігравало скотарство, особливо відгінне, з перевагою вівчарства. На ційоснові розвинулася культура полонинського господарства зі своїми типамибудівель, способами переробки молокопродуктів, організацією побуту тощо.Тваринницьким спрямуванням господарства великою мірою зумовлений особливийхарактер поселень гуцулів — здебільшого розпорошене розміщення садиб(«оседків»), і не лише в долинах, а й на схилах і верхів'ях гір — ближче довипасів і запасів кормів. Овече хутро, шкіра, домоткане сукно були основнимматеріалом для виготовлення одягу гуцулів, який (особливо святковий іобрядовий) відзначався багатою орнаментикою, прикрашанням вишивкою, аплікацією,тисненням на шкірі, виробами з металу і кості.Здавна гуцули займалися різними промислами іремеслами: лісорубством, ткацтвом, обробленням вовни, шкіри, виробами з дерева,лози, коріння тощо. Витвори гуцульського народного мистецтва (вишивки, вироби здерева, писанки, ткання, кераміка, художній метал) здобули славу в усьомусвіті.У традиційному побуті гуцулів, звичаях, обрядах,народних знаннях, віруваннях збереглося багато старовини, простежуються витокидуховного життя різних епох, поєднання язичницьких і християнських елементів,фантастичних уявлень з практичним досвідом. Неповторною своєрідністювідзначаються гуцульський словесний і музичний фольклор, танець.Бойківщина — суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічнийрайон, що займає центральну частину Українських Карпат. Це територіяпівденно-західної частини Рожнятівського і Долинського районівІвано-Франківської області, Сколівського, Турківського, південної смугиСтрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшої частини Старосамбірськогорайонів Львівської області, Міжгірського, Воловецького, північної смугиВеликоберезнянського районів Закарпатської області. У верхів'ях Сяну іСтривігору частина етнографічної Бойківщини належить Польщі, а південно-західна— Словаччині.Бойківські села розташовані в долинах рік і маютьпереважно скупчений характер. Багато поселень давнього походження згадуються вГалицько-Волинському літописі та в інших середньовічних джерелах. Основнатрадиційна галузь господарства — хліборобство, в процесі розвитку якогоосвоювалися не тільки долини рік, а й гірські схили. В умовах малородючихґрунтів і кліматичних режимів різних висотних зон склалися своя агротехніка іасортимент вирощуваних культур. У тваринництві переважала велика рогата худоба,особливо воли — основна тяглова сила верховинців.Розвинутими були на Бойківщині ремесла і промисли:ткацтво, кушнірство, гончарство, теслярство, бондарство. Місцеві майстрибудували характерні бойківські хати, зводили справжні шедеври дерев'яногозодчества — диво-церкви, виробляли з дерева майже всі сільськогосподарськізнаряддя, транспортні засоби, посуд тощо.Традиційний бойківський одяг до нашого часу зберігдавню простоту, форм і крою, самобутню колористику, способи оздоблення іорнаментики. Неповторними є традиційні обряди, звичаї, вірування, пісні,легенди, перекази, народні знання бойківського краю, вишивка, різьблення подереву, писанкарство. Вони донесли до нас відгомін далекої давнини, ціннінадбання духовної культури наших предків. Збережені на Бойківщині творинародного малярства XVI—XVIII ст. належать до унікальних пам'яток українськоїзагальнонаціональної художньої культури.Лемківщина — найвіддаленіший на південний захід край українськоїетнічної території, обіймає західну частину Карпат по обох схилах так званихНизьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет ділить Лемківщину на південну(закарпатську) і північну (прикарпатську). Східною межею вважають річки Уж іліву притоку Сяну — Солинку, західною — Попрад з Дунайцем. Уся північнаЛемківщина належить тепер до Польщі, а південно-східна (Пряшівщина) — доСловаччини, і лише східна смуга закарпатської частини цього етнографічногорайону — до України.Давніми предками лемків, як і бойків, вважаєтьсяслов'янське плем'я білих хорватів, котре проживало в Карпатах і Прикарпатті. Укняжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицько-Волинського іГалицького князівств (північна частина). Багато століть цей край загарбували ішматували іноземні поневолювачі. Та найтрагічніше сталося вже в новітню добу,коли після Другої світової війни внаслідок злочинної змови між урядами Польщі іРадянського Союзу корінні жителі північної Лемківщини були насильно переселеніз прадідної землі у північно-західні воєводства Польщі та в Радянську Україну.Основною запорукою збереження лемків як частиниукраїнського етносу була їх народна мова, традиційна культура і релігія.Головним у господарській діяльності лемків булохліборобство, з ремесел і промислів — оброблення дерева, каменю, вовни,ткацтво, гончарство, бондарство. Для поселень лемків властива скупченість удолинах рік. Типовим помешканням вважалась довга хата, яка під одним дахомоб'єднувала всі основні житлові й господарські приміщення. Народне вбраннявиготовлялося здебільшого з матеріалів домашнього виробу, відзначалосяпростотою і виразними локальними особливостями різних компонентів.Своєрідні риси притаманні традиціям сімейного ігромадського побуту лемків, їх звичаям, обрядам, багатому фольклору,декоративному мистецтву. Значною мірою особливості традиційно-побутовоїкультури лемків були зумовлені близьким їх сусідством і спілкуванням з полякамиі словаками.Закарпаття і Буковина — це назви історико-географічного йадміністративно-територіального рівнів. Як відомо, значна частина Закарпаття,зокрема гірська, є продовженням території трьох етнографічних груп українськихгорян: гуцулів, бойків і лемків. Так само на Буковині з етнографічного поглядуспостерігаємо продовження в суміжних територіальних частинах подільського,покутського і гуцульського ареалів.Для Закарпаття й Буковини характерне досить густевкраплення між українським населенням острівців поселень етнічних груп сусідніхта інших народів: угорців, румунів, словаків, чехів, молдаван, німців, циган.Ця обставина помітно позначилася на традиційно-побутовій культурі коріннихмешканців. У народному будівництві, господарських заняттях, одязі, ремеслах іпромислах, їжі, звичаях, фольклорі, народній мові відчувається нашарування іпоєднання різних культурно-побутових взаємовпливів. Тому українське Закарпаттяі Буковина не є якимись етнографічно однорідними районами, а виступають якокраїнні ареали української етнічної території, де локалізуються і взаємодіютьрізні етнографічні й етнічні культурно-побутові традиції. Цим і визначається їхетнографічна специфіка. Відзначаючись певними особливостями побуту ітрадиційної культури, корінне населення різних етнографічних районів Українизавжди усвідомлювало себе складовою єдиного українського народу. Ця свідомістьздавна ґрунтувалася на спільності етногенетичного походження, мови, історичноїдолі, культурних традицій, економічних зв'язків різних частин України.3.Регіональні відмінності у житлі
Слов'янське тасуто українське у житлі
Первинною формоюдавнього українського житла були землянки й напівземлянки. Вони були простозбудовані — з похилим або двосхилим дахом, однокамерні, зведені на невеликійглибині, опалювалися «по-чорному», тобто дим з печі виходив просто упомешкання.
У землянці булитак звані «волові вікна» — невеличкі отвори із засувною дощечкою, якапри потребі відкривалася, подаючи у кімнату світло і повітря. Найдавнішіоднокамерні житла на території України датуються другою половиною Ітисячоліття.
З X ст.розвиваються багатокамерні типи житла, особливо у середньому Подніпров'ї. З XVст. на Україні відомий двосторонній варіант трикамерного житла типу світлиця — сіни — світлиця.
Від землянки доукраїнської хати у тому вигляді, в якому вона відома цілому світу, минулонемало часу. З ХV ст. до початку XX ст. хата суттєвих змін не зазнавала.
У побудовітрадиційного українського житла можна виділити регіональні ознаки та характернідля слов'янського житла загалом. Так, основні прийоми техніки будівництва — горизонтальний характер розвитку плану житла, розміщення варистої печі йзумовлена цим наявність неопалюваних сіней — належать до спільних для всіхсхіднослов'янських народів і складають найдавніший пласт.
А от застосуваннязрубної, каркасної техніки при спорудженні житла, а також часткова, абосуцільна побілка стін та виділення окремих архітектурних елементів підведеннямїх кольоровою глиною однорідність вирішення інтер'єру приміщення — це все сутоетнічні ознаки.
Регіональнівідмінності діляться на п'ять зональних типів традиційного українського житла:північний, центрально-правобережний, центрально-лівобережний, південний тазахідний.
Поліське житло
Саме цей типжитла найдовше зберіг слов'янську ознаку — однокамерність зі стебкою(своєрідний льох) і кліттю (комірчина або місце для худоби), які виконувалифункції господарських прибудов.
Стіни зводили ізсуцільних колод або колотих плах. Дах крили дошками (драницями) та соломою,переважали двосхилі дахи. Господарські приміщення прибудовувались одне доодного, утворюючи замкнутий двір.
Дляцентрально-правобережного типу характерним було каркасно-глиносолом'яне житло.
Стіни в хатахбудували з хворосту, який обмащувався глиною, перемішаною з половою, пізнішерозвинулась валькова техніка, форма була усталена — хата з двома світлицями тасіньми між ними.
Зустрічались уцьому регіоні каркасні та зрубні хати (Київщина, Черкащина), збудовані зсоломи, очерету, лози, інколи з каменю. Дахи мали чотирисхилу форму із довгимвиступом стріхи, на горищі зберігалося різне начиння.
Центрально-лівобережнийтип
Дляцентрально-лівобережного регіону України характерні хати «в шули» тазрубні. Розповсюдженими були мазанки і глиняні хати з великою кількістю різноманітнихоздоб.
Житло напівдні України
На півдні Україниосновними будівельними матеріалами були камінь і глина, широко використовуваливапняк та черепашник.
Хати нагадувалинапівземлянки, стіни обмащували синюватою глиною, верхні частини фасадівоздоблювали вирізані кінські голови або змії.
Західний типнайбільш різноманітний у своїх варіантах на БОЙКІВЩИНІ: будівлі зводили звисокими гострими дахами, з галереями, прибудовами, використовуючи переважнодерево, стіни не білили. На Лемківщині галереї та прибудови відсутні, формибільш строгі, на дверях кожної хати малювали «квіт» — дерево, кожнагілочка якого символізувала народження дитини. Гуцульське житло менше зарозмірами. Господарські будівлі утворювали замкнуті двори. Надзвичайно великакількість декоративних оздоб — головна ознака хати гуцула. На Закарпатті,особливо рівнинному, хати нагадують будівлі центральних районів України.
Спільне ірізне в українських оселях
Покрівельнийматеріал для різних частин України теж був різний, на заході — дерево (щепа,драниця, гонта), в зоні лісостепу — солома, очерет, якими «вшивались»хати. До спільних українських ознакналежить розташування печі у житловій кімнаті. Піч завжди знаходилася в куткубіля входу і повернута була устям (вихідний отвір) до чільної стіни.
Розташуваннямеблів у хатах теж було чітко визначене. У селянських сім'ях задовольнялисьпереважно спадковими предметами та речами побуту, що виготовлялись власнимируками.
Найдавнішими булинерухомі меблі, передусім лави. По всій Україні їх ставили вздовж чільної тапричілкової стін, з'єднуючи на покуті. Подібною до лав була конструкція«полу» — спального місця. Пізніше його стали замінювати переноснимидерев'яними ліжками. Невід'ємною частиною хати була «жердка», яканерухомо кріпилася до стін і стелі над «полом», у будень вонаслугувала вішалкою для одягу, а у свята на ній вивішувалися рядна та килими. Достіни у протилежному від печі кутку кріпився мисник — не величка полиця-шафадля посуду. Постійним було і місце для дитячої колиски — над «полом».Кількість рухомих предметів була обмеженою: стіл який ставився до покуті,скриня та ослони. Найбільша увага господарів зосереджувалась у хаті на покуті.Це було місце, де зберігалися предмети, яким надавалося значення вищоїкультурної цінності сім'ї: стіл, хліб-сіль, ікони, рушники, а пізніше — документи та фотографії.
Особлива роль ужитлі відводилася долівці й призьбі. Долівки були земляними, їх збивали зчервоної глини, а напередодні свят змащували, застеляли травами. Призьба, якавиконувала у господарстві різноманітні функції (для сушіння, була своєріднимутеплювачем, служила замість лавки на подвір'ї), теж дбайливо доглядалася,постійно підмащувалася глиною.
Обряди,пов'язані з будівництвом хати
Існувало багатообрядів, пов'язаних із будівництвом хати: на тому місці, де мали її звести,залишали чотири перепічки на ніч. Якщо один із хлібців зникав, тут можна булобудувати хату, якщо все залишалося без змін, це був знак, що господаря, якщовін не зважить на пересторогу, чекають злидні. Помешкання ніколи не зводилося натому місці, де росте бузина — «чортове дерево». При закладанніпідвалин на покутньому стовпці клали якісь гроші, щоб велося у господарстві.
Коли підвалинибули закріплені, роботу припиняли і робили обрядовий обід на покуті майбутньоїхати. За обідом домовлялися, коли зводити стіни та як організувати толоку.
Хату будувалишвидко, завершувалося будівництво обов'язково до заходу сонця. Потім хатуприкрашали, власне не всю хату, а лише східний причілок (застільне вікно малобути повернуте на схід). Обряд входин виконували тоді, коли внутрішній інтер'єрбуло оформлено. На входини гоесті несли із собою хліб і сіль — символидостатку, бажали щастя у новій домівці.4.Вишивка, її історія та регіональні відмінностіІсторія народної вишивки на Україні сягає своїмкорінням у глибину віків. Дані археологічних розкопок та свідчення мандрівниківі літописців доводять, що вишивання як вид мистецтва на Україні існує знезапам'ятних часів. Вишивкою, за свідченням Геродота, був прикрашений одягскіфів. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, якідатуються VI ст., при дослідженні показали ідентичність не лише одягу, а йвишивки українського народного костюма XVIII—XIX ст. Арабський мандрівник X ст.н. є. у своїх розповідях про русів зазначає, що вони носили вишитий одяг. Нажаль, пам'ятки української вишивки збереглись лише за останні кілька століть,але й цього достатньо, щоб виявити, що елементи символіки орнаментівукраїнської вишивки співпадають з орнаментами, які прикрашали посуд давніхмешканців території України доби неоліту, трипільської культури.Вишиванням споконвіку займались жінки, які з поколінняв покоління передавали найтиповіші, найяскравіші зразки орнаменту, кольору,вишивальну техніку. Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, різнятьсяміж собою орнаментом, технікою виконання та гамою барв.Протягом багатьох віків безпосередній конкретний змістсимволів на вишивках втрачався, але традиції використання їх не зникли. Замотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні, рослинні,зооморфні (тваринні) й відображають елементи символіки стародавніх вірувань,культів. Геометричні орнаменти, наприклад, притаманні всім видам народногомистецтва і всій слов'янській міфології. Різноманітні кружальця, трикутники,ромби, кривульки, лінії, хрести символічно відображали уявлення наших предківпро світобудову, тож їхнє значення відповідне. На основі стародавніхкосмологічних символів у народі створена своя система назв. Це «баранячі роги»,«кучері», «гребінчики», «кривульки», «сосонка», «перерва» тощо.В основі рослинного орнаменту лежить культ поклонінняприроді, рослині. Крім поширеного символу «дерево життя», який зображаєтьсястилізовано у формі листя або гілок, у вишивках з рослинним орнаментомпопулярні стилізовані зображення Берегині, використання таких мотивів, як«виноград» — символ добробуту, щасливого одруження, «барвінок» — символнемеркнучого життя, «яблуко» — символ кохання тощо.На зооморфних вишивках зображуються тотемічні йсолярні тварини, а також звірі, що позначають три яруси «дерева життя». Інколивишивальниці використовують індивідуальні мотиви, які властиві баченнювізерунка певної особи. Ними можуть бути заячі та вовчі зуби, волове око,риб'яча луска тощо.Техніка вишивання має близько ста різних варіантів і таксамо, як і гама кольорів, є особливістю певної місцевості. З точки зору технікита кольору ми розглянемо вишивки різних районів України.Полтавські вишивки виконуються хрестиком, плутаним хрестиком,подвійним прутиком, зубчиками, мережкою, прутиковою мережкою,виколюванням, довбанкою, верхоплутом, ланцюжком тощо. Візерунки виконуютьсяокремими швами і поєднанням кількох швів. Вишивають переважно білими нитками,зрідка — червоними та сірими, візерунок обводять чорними або кольоровимисмугами.Техніка вишивання Харківщини та Луганщинимає багатоспільного з вишивками центральних областей, але їм властиві своєрідніполіхромні орнаменти, виконані хрестиком, грубою ниткою, завдяки чомустворюється враження рельєфності. Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією.Ромболамана лінія геометричного мотиву повторюється кілька разів. Вишиваєтьсяорнамент червоною ниткою по білому фону.Для північної Волині характерні ромболамані лінії у виглядістрічок горизонтального або вертикального напрямку, вишиті червоним по білому.У південних районах області переважають рослинні мотиви, шиття хрестиком чипрутиком. Чорний колір у таких вишивках поєднується з найрізноманітнішимикомбінаціями червоного.Для Чернігівщини характерні білі вишивки із поєднаннямпрозорих швів із гладдю, інколи геометричний чи рослинний орнамент вишиваєтьсяіз невеликим вкрапленням червоного та чорного кольорів.Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометризованийорнамент із стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, восьмипелюстковимирозетками, ромбами, квадратами. Основні кольори — білий, коралово-червоний,відтінений чорним, трапляється жовтий і голубий. Виконується вишивка хрестиком,занизуванням, гладдю.Південним районам України, де населення неоднорідне,властиве поєднання орнаментальних мотивів та вишивальних технік різнихмісцевостей.Подільські вишивки виділяються своїм колоритом та орнаментикою,складною технікою виконання. Для них характерні барвистість і різноманітністьшвів. Найтиповіша подільська вишивка — кольорова мережка, у різних варіантахповторюються дві основні техніки — хрестик і низь, а також декоративний шов«качалочка». Центральний мотив візерунка подільської вишивки —ромб, розміщений між двома горизонтальними лініями. Трикутник, щоутворюється між лініями і ромбом, вишивається скісними лініями у виглядізавитків («баранячі роги»). В орнаментах переважає чорний колір із вкрапленнямчервоного, синього, жовтого чи зеленого.На півдні Тернопільщини типовою є вишивкавовняними нитками із згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровиминитками. Такі вишивки рельєфні, із чудовим кольоровим ефектом.На Львівщині використовуються різноманітні типи візерунків, окреміз яких характерні для всього регіону, інші притаманні лише певним місцевостям.Колористично такі вишивки надзвичайно різноманітні.На Буковині, крім геометричних та рослинних мотивів,використовуються зооморфні, які вишиваються гладдю або дрібним хрестикомшовком, вовною, бісером, срібними чи золотими нитками, металевими лелітками.Гуцульські вишивки відзначаються різноманітністю геометричних тарослинних візерунків, багатством композицій, кольорових поєднань, здебільшогочервоного з жовтим та зеленим, причому червоний домінує. Жовтого може бутикілька відтінків, що надає вишивці золотавого відблиску. Типовим дляПрикарпаття є густе заливання тла, коли велика кількість дрібних елементівзаповнює площину орнаменту і візерунок окреслюється тонкими просвітами.Для вишивок Закарпаття характерний мотив «кривуля» у різнихтехніках виконання. Переважає техніка «заволікання» і вишивання хрестиком,часто використовується вирізування і гаптування. Кольорова гама вишивок широка:червоне поєднується з чорним, при цьому виділяється один із кольорів; поширеніяк білі, так і багатоколірні орнаменти.Вишивкою оздоблювали рушники, фіранки, жіночий тачоловічий одяг. Особливої уваги надавали рушникам — старовинним оберегам дому,родини. У давнину рушник, вишитий відповідними візерунками-символами, бувнеодмінним атрибутом багатьох обрядів: з рушником приходили до породіллі вшануватипояву нової людини, зустрічали і проводжали дорогих гостей, справляли шлюбніобряди, проводжали в останню путь, прикрашали образи та накривали святий хлібна столі. Крім обрядового значення, рушники мали і чисто практичнезастосування. Відповідно до функцій, які вони виконували, рушникимали свої назви. Наприклад, для витирання обличчя і рук — утирач,посуду і стола — стирок, для прикрашення образів, фотокарток, портретів— покутник, для шлюбних церемоній — весільний, для похорону — поховальний,для пов'язування сватів — плечовий тощо. Рушники були своєрідною освятоюпочатку справи чи її закінчення, так, при зведенні хати рушниками застелялисьпідвалини, хлібом-сіллю на рушнику освячувався початок жнив, на рушникахопускалась домовина з небіжчиком, рушниками скріплювали купівлю-продаж тощо.Відповідно до призначення рушники розрізнялись за технікою виготовлення тавишивання. Кольори та орнамент рушників характерні регіональним особливостям заякими розрізняються «подільські», «поліські», «київські», «гуцульські»,«галицькі», «буковинські» і т. д.
5.Регіональні риси традиційного вбрання українцівУ XIX ст. на всіх теренах України зберігаєтьсятрадиційне вбрання, сформоване в ансамблевий комплекс, — стрій. Ансамбльвибудовується за єдиним принципом пошарового накладання убрання (натільне,поясне, плечове, верхнє, прикраси, доповнення, головний убір і т. ін.).Повсюдно використовуються одні й ті ж матеріали з натуральної сировини,виготовлені за єдиними технологіями ручного виробництва. Вироблено єдині художньо-естетичніправила оздоблення предметів ноші, в яких знайшли відображення найкращідосягнення українських майстрів візерункового ткання, вишивки, мережки.Повсюдно діють єдині морально-етичні норми побутування строю, за якимирозрізняється убрання буденне, святкове, обрядове. По всій Україні горять разкинамиста, мерехтять квітами, стрічками, намистинами, дзеркальцями дівочі вінки,вишневі, зелені, сині, червоні, тернові хустки, пломеніють чорнобривцями плахтий запаски, переливаються коштовними самоцвітами уставки і манишки. Народнийстрій піднімав людей над буднями, єднав їх, надихав любов'ю до рідної землі.Та попри всі спільні риси в окремих місцевостяхпомітні свої характерні особливості строю, що вирізняють його серед інших. Цевиявляється у своєрідному колориті, зіставленні певних компонентів одягу,способах ношення його окремих деталей, прикрас. Локальні варіанти вбрання,простежені в окремих місцевостях, дали підставу виділити характерні строїНаддніпрянщини, Слобожанщини, Причорномор'я, Полісся, Волині, Опілля, Поділля,Північної Буковини, Покуття, Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, Закарпаття. Наддніпрянщина. Чоловічий стрій Наддніпрянщинискладався з вишитої білої сорочки, заправленої в широкі штани, білої абокоричневої свити, кобеняка (киреї), чемерки, каптанки, куртки-куцини, кожуха,шапки із смуха, солом'яного бриля, чобіт.Чоловічі сорочки вишивалинайчастіше білими нитками на манишці й внизу рукавів. Хоча побутувало йвишивання червоними і чорними нитками. Невисокий комір-стійку сорочки, обшивкускріплювали кольоровою стрічкою. Стан оперізували червоним поясом.Верхній одяг — свиту до ряс обшивали на комірі-стійці,полах та манжетах кольоровою тканиною, шнуром. У негоду на свиту чи кожуходягали кирею з каптуром («кобку», «бородицю») із домотканого полотна. У деякихмісцевостях кирея заміняла свиту.Жіночий стрій складався ізсорочки, плахти, запаски, корсетки, юпки, свити, кожуха, кожушанки, намітки,хустки, чобіт, прикрас. Найхарактерніші етнографічні риси у жіночому вбранніНаддніпрянщини виявляються у способах ношення й оздоблення складових частин.Сорочку найчастіше вишивали білими нитками (Переяслав-Хмельницький район,південні райони Чернігівщини, Полтавщина). Орнамент зосереджувала на рукаві,поликах, лиштві сорочки. На місці з'єднання рукавів з уставками рукав збирали вскладочки-пухлики. Крім білих ниток, застосовували червоні й чорні, інколивкраплювали сині або зелені кольори.Тільки в Наддніпрянщині жінки носили поясне вбрання —плахту. Звідси вона поширилася на Слобожанщину і Причорномор’я, куди у XVIIIст. були виселені Катериною II цілі села. Плахти виготовляли багатоколірні,клітчасті, найчастіше в червоно-вишневій гамі (Полтавщина, Київщина), зукрапленням синього і зеленого кольорів (Переяслав-Хмельницький район, південнірайони Чернігівщини). Запаски також були різноманітні: сині, червоні (Київщина,Чернігівщина), яскраві жовто-червоні, парчові (південні райони Чернігівщини,центральні райони Київщини, Полтавщина). Крім плахти і запаски, носилиспідниці. Тільки в цьому етнографічному регіоні набули поширення баєвіспідниці, прикрашені вовняними китицями («перчиками»), або спідниці з фабричноїтканини, оздоблені внизу кількома рядами кольорових стрічок (центральні райониКиївщини), строкаті широкі спідниці з фабричної тканини (південні райониКиївщини), спідниці-андараки, червоні домоткані, оздоблені внизу великимигеометризованими мотивами (Чернігівщина). Спідницю носили із вовняними,орнаментованими поперечними смугами запаскою або фартухом. Костюм доповнювалаяскрава ткана або вишита крайка. Особливої емоційної виразності надавала строюкорсетка. Вона виступала кольоровим акцентом або тонально поєднувалась з усімаіншими складовими частинами строю. У різних районах Наддніпрянщини корсеткамала свої особливості у крої, колориті, оздобленні, її виробляли з викотом абовеликим круглим коміром. Найчастіше корсетка мала вільний крій спереду іпідкреслювала стан ззаду. На спинці, як правило, робили 7—9 клинів-«вусів».Корсетки із строкатої тканини (темно-сині, чорні у дрібненькі яскраві квіточки)оздоблювали аплікацією чи строчкою (південні райони Київщини), сині або зеленісатинові корсетки прикрашали аплікацією з тканини, декоративними швами.Верхній одяг з саморобного сукна — юпка такожхарактерний тільки для Наддніпрянщини. Баєві зелені, сині, червоні юпкиоздоблювалися по всій площині червоними, синіми пасмами вовни — «перчиками».Зимою носили кожух. Стрій завершувався головним убором — очіпком,наміткою, хусткою. Характерну особливість вбрання Наддніпрянщини становить ношенняодночасно парчевої запаски і парчевого очіпка, що надає цілісності костюму, абовишитої запаски і вишитого очіпка. Характерною ознакою є покривання нижньоїчастини сорочки запаскою. Низ сорочки з вишивкою завжди залишався відкритим івдало поєднувався з іншими білими площинами строю.У Наддніпрянщині жіночий стрій відзначався багатствомшийних прикрас: коралі, дукачі, гранати, бурштини, перстені, ковтки — це далеконе повний перелік оздоб, які побутували аж до початку XX ст. Слобожанщина.Стрій Слобожанщини має багато спільних рис із одягомНаддніпрянщини.Чоловічий костюмний комплекс вирізнявся білоюсорочкою, вишитою на комірі-стійці, чохлах і широкій манишці, яка защіпаласьзбоку; широкими в клітинку («пістряковими») штанами, стягнутими в талії до очкура;солом'яним брилем, смушевою шапкою; чорними шкіряними чоботами («пришвами»);сукняною киреєю, шерстяною чемеркою або розкішним кожухом; яскравим тканимпоясом.Жіночий костюмний комплекс на Слобожанщинівключав білу сорочку, вишиту на уставках, уздовж рукавів та вузькому комірі.Низ рукавів («отлажки») збирали у зморшки (на нитку). Подолок сорочкиоздоблювали мережкою, прутиком. Художню виразність цьому комплексові надавалипарчові складові частини: очіпок, корсетка, запаска. Характерною на Слобожанщинібула парчова або сатинова корсетка до дев'яти «вусів». Її оздоблювали зубцямина погрудді, обшитими, як і поли корсетки, кольоровою тасьмою («висічкою»).Поясне вбрання — плахта — тут ткалась у клітини жовтогарячої гами з вкрапленнямчервоної і чорної барв. Парчовий фартух («завіса») обшивався внизу сукном. Верхнійодяг — свиту оздоблювали кольоровим шнуром, аплікацією. Завершував стрійпарчовий очіпок і велика квітчаста хустка. До такого вбрання взуваличоботи-чорнобривці», орнаментовані на швах і задниках.Жіночий костюмний комплекс Слобожанщинихарактеризується жовто-червоним колоритом з широким застосуванням парчовихтканин.Українське Причорномор'я та Приазов'я.Вбрання в Причорномор’ї має багато спільних рис зодягом як Наддніпрянщини, так і Слобожанщини. Чоловіки носили вишиті сорочки зрозрізом посередині грудей, сорочку-чумачку, лоцманську. Штани — полотняні, атакож з фабричної тканини. В степовій частині регіону були поширені шкіряніштани («ірхи», «іршанки»). Вони не мали зовнішніх бокових швів і дуженагадували штани скіфів. Взимку чоловіки вбирали свитки, гуньки з грубого сукнадомашнього виробу, кирею, пальто із сукна, коротку кожушанку, кожух вільногокрою («толуб») до роботи, довгий просторий кожух або довгу вільного крою буркуз каптуром у дорогу. Улюбленим верхнім вбранням були чумачки — із синьоготонкого фабричного сукна з відрізною спинкою і складками на ній. Поширенимиголовними уборами вважались смушева шапка і солом'яний бриль, взуттям — чоботи,в Степу — постоли.Жіночий стрій включав білусорочку, вишиту білими нитками, з примереженими рукавами; сорочку, вишитучорними нитками (Херсонщина, Миколаївщина); коротку сорочку («до талійки»),оздоблену вишивкою; клітчасту плахту; сукняну джергу (на щодень); широкуспідницю з фабричної тканини, до якої одягали такий же або тканий фартух;корсетку з клинами. На Херсонщині також носили довгу, до п'ят, спідницю у шістьпілок і плечовий одяг з тонкого сукна — «баску», себто кофту з довгимирукавами, котра прилягала до стану. В холодну пору — коротку кожушанку,приталену, із густими зборками ззаду, покриту зверху тканиною. На Одещиніпобутувало пальто із фабричної тканини — «пальтіссак».Верхнім одягом служили такожбурнуси і кожухи. Бурнуси шили із тонкого сукна або тканини («ластик»). Цейодяг мав вигляд широкого халата, простроченого разом з підкладкою. Між верхом іпідкладкою була підбивка з вати.Зимою носили прямоспинний кожух, оздоблений сивимсмухом на комірі, полах, рукавах. Інколи кожух покривали синім сукном. Дубленікожухи були з дуже великими комірами і оздоблені вздовж піл строчкою(«кривулькою»). Завершував костюмний комплекс головний убір — яскраваквітчаста велика хустка і червоні або чорні чоботи.Народний традиційний стрій Українського Причорномор'ята Приазов'я одним з перших почав втрачати традиційний характер і наближався доміського. Полісся.Народний стрій населення поліського етнографічногорегіону відзначався своєрідним колоритом. У ньому переважав білий колір, щостановить давню загальнослов'янську традицію. Проте крім білого кольору гамабарв включала, як і на решті території України, червоний та чорний і цілий рядприродних сріблястих тонів льону і вовни.Чоловічий поліський стрій приваблює сувороюкрасою. У ньому відсутні багатоколірність, декор виразний, але скромний. Полотнянібілі сорочки вишивали на комірі, манжетах, манишці білими або червониминитками. У північних районах Полісся декорували червоною смугою долішню частинусорочки. У північно-західних районах, на пограниччі з Білоруссю, сорочкиприкрашали на плечах (поликах). Іноді поперечні тонкі (1 см) смужки компонувалина грудях. Характерно, що сорочку носили поверх штанів і підперізували вузькимшкіряним поясом або вовняним шнуром.У північних районах Полісся надавали перевагу штанам звузьким кроєм штанин. У південних районах сорочку заправляли в штани, які закроєм подібні до шаровар. Чоловічі свити майже не декорували. Іноді оздоблювалитканиною манжети і лацкани. Зимою носили білий або коричневий кожух.Верхній одяг підперізували шкіряним абововняним поясом, переважно червоним. Парубки полюбляли зелені пояси, а старшічоловіки — чорні й білі. Характерним для поліщука є ношення біля пояса шкіряноїторбини — «калити» — на тютюн та кресало і шкіряної калитки — на гроші, а такожножа, прикріпленого до вузького ремінця. На ноги взували личаки, а в свято —чоботи. На голову одягали шапку з битого сукна (північні райони Центрального іСхідного Полісся), сукняну шапку-рогатівку, шоломок (західні, північні райониЦентрального Полісся), смушеву шапку, літом — солом'яний капелюх. Сукнянийшоломок оздоблювали кольоровим шнуром і вовняними кульками.Жіночий поліський стрій вирізнявся тим,що декорування ноші виконувалося різними техніками ткання; вишивання було меншпоширене. Жіночі поліські уставкові сорочки прикрашали червоним тканиморнаментом (Західне і Центральне Полісся). Якщо вдавалися до вишивання, товишивали білими нитками, інколи — з вкрапленням червоних і чорних кольорів(Східне Полісся). Білими нитками вишивали сорочки також у Сарненському іВолодимирецькому районах (Західне Полісся). Характерною ознакою жіночогокостюмного комплексу було полотняне вбрання. У західних районах Полісся пояснийодяг шили з білого лляного полотна, прикрашеного впоперек червоними перебірнимистрічками. Таку спідницю носили із запаскою, декорованою тканням, як спідниця.Святкову спідницю («літник») виготовляли з домотканої у поздовжні тоненькістрічки вовняної тканини. У центральних районах Полісся таку тканину ткали вклітини переважно холодних вишнево-червоних тонів з вкрапленням зеленої, білоїбарв. Пошиту з такої тканини спідницю називали «андарак». До неї одягаликилимову запаску, що походила на невеликий килимок, оздоблений квітами абовільно розміщеними геометризованими елементами.Відрізняється колоритом поясний одяг Камінь-Каширськогорайону (Західне Полісся). Спідницю і фартух тут ткали з білого і сірогополотна. Завдяки різним основі й пітканню отримували невелику клітину. У XIXст. поясний одяг східного і південних районів Центрального Полісся включавплахту.У Західному Поліссі безрукавий одяг був надзвичайноскромним. Короткі, до стану, безрукавки мали прямоспинний крій. Художньоївиразності досягали за рахунок зіставлення контрастних кольорів сатину, ситцюна нагрудній частині безрукавки. У центральних і східних районах Поліссякорсетки були зі складками- «вусами», як у Наддніпрянщині. У центральних ісхідних районах Полісся безрукавки виготовляли не лише з однотонної тканини, ай строкаті. Верхній одяг — свити (у північних районах — з двома «вусами» побоках, у південних — з прохідкою) оздоблювали кольоровими шнурами, а в західнихрайонах Полісся — ще й кольоровою тканиною і вовняними кульками. Інший одяг —бурнус, гуню, сак — декорували за допомогою строчки. Колоритно виглядаладівчина або жінка у білому або червоному вишитому кожусі, червоних чобітках івеликій квітчастій хустці.Декоративним акцентом на вбранні була крайка.Волинь.У цьому етнографічному регіоні стрій мав багатоспільних рис з убранням Полісся і Поділля.Чоловічий одяг у районах, котрімежували з Поліссям, включав білу полотняну довгу сорочку, яку носили навипуск,чорні або сині штани, чоботи. На сорочку вбирали чорну безрукавку. Верхнімодягом служили коричневі свити, червоні кожухи, сукняні пальта з каптуром —«бурки». На голові носили смушеві високі шапки, капелюхи, кашкети.У районах Волині, які межують з Поділлям, чоловікивбирали білу сорочку, низ якої заправляли в широкі штани, свиту, бурку,виготовлену з доморобного сукна, солом'яний капелюх, циліндричну смушеву шапкуз оксамитовим або сукняним верхом, яку називали «почаївська шапка», кашкет.Жіночий одяг на Волині включав сорочку здомотканого полотна з вилогим коміром; коротку, до стану, безрукавку з глибокимовальним викотом на грудях (низ безрукавки викінчений клапанами язиками»);спідницю-літник, ткану у поздовжні червоні, зелені, білі, сині вузенькістрічки; вовняну запаску-попередницю, ткану у поперечні смуги або візерункову(південні райони Житомирщини) із складним геометричним орнаментом; короткополукуртку («кусан»), яскраво розшиту кольоровими нитками та аплікацією із зеленогосукна; свиту, оздоблену аплікацією і вишивкою на манжетах і нагрудній частині,підв'язану крайкою; хустку, пов'язану під підборіддям, на потилиці абоциліндричну кибалку, обв'язану квітчастою хусткою, чоботи, черевики. Опілля.Чоловічий стрій низовиннихрайонів Львівщини включав білу сорочку з широкими рукавами, білий полотняний«кабат» (коротка кофта з рукавами), вишитий спереду чорними нитками хрестиком істебнівкою, білі полотняні штани, білу «полотнянку» — верхній полотняний одягтипу свити, чорний капелюх, оздоблений червоною стрічкою і вовняним шнуром,білу сукняну довгу капоту, чоботи, в будні — постоли. Найбільш характерніскладові частини вбрання, які вирізняють цей стрій з-поміж інших, — сорочка,котру оздоблювали на вилогому комірі, манишці, манжетах, і кабат (Яворівщина).В Опіллі були поширені білі свити з коміром-стійкою, прикрашені голубим,зеленим шнуром; світло-сірі опанчі з коміром-стійкою і каптуром, прикрашенічервоним шнуром, білі опанчі, прикрашені чорним шнуром і чорною тканиною накомірі, манжетах, швах (Сокальщина), сині капоти. Зимою носили кожухи, критісинім сукном, підперезані високим шкіряним поясом. Поширеними головними уборамибули дуже високі й низькі циліндричні смушеві шапки з синім або зеленим верхом.Носили також шапки з квадратним верхом, облямовані в нижній частині хутром.Побутували голубі в'язані у поперечні стрічки вовняні циліндричні шапки, якіщільно облягали голову. На ноги вбирали чоботи або постоли.Жіноче вбрання включало білу сорочку,спідницю-шорц, ткану у поздовжні смуги, або спідницю-мальованку, запаску, пояс,полотняну вишиту безрукавку, однотонну вишиту камізельку, короткий кабат, білусвитку. У вбранні Яворівщини особливо колоритними є головні убори: ткані абовишиті бавниці і хустки, розкішно декоровані поліхромною вишивкою — орнаментомквіткового характеру.У костюмному комплексі, котрий включаєспідницю-шорц і чорний вишитий кабат, яскрава кольорова бавниця гармонує зорнаментом кабата, червоним поясом і орнаментною смугою внизу сорочки, якавиглядає з-під запаски. У костюмному комплексі «білий» переважають такіскладові частини: кабат із білого тонкого сукна або полотна, біла вибійчанаспідниця, біла сорочка, біла запаска. Декор зосереджувався на нагрудній частинікабата, запасці, спідниці, уставках і комірі сорочки. Композиційна цілісністьдосягалася за рахунок домінуючого білого кольору.Своєрідними елементами жіночого костюмного комплексуЯворівщини є сукняні білий, чорний, синій кабати, декоровані яскравою (вчервоному колориті) вишивкою квітковими мотивами; сукняна синя, червона, голубакамізеля, а також білий кожух, декоровані поліхромною вишивкою квітковогоорнаменту. Червоні, жовті, рожеві, сині, зелені рослинні мотиви, вишитіяскравими нитками на складових частинах вбрання, відрізняються багатством тарізноманіттям композицій і становлять художню особливість жіночих строївЯворівщини, виділяють їх з-поміж інших строїв України. Поділля.Чоловічий подільський стрій складає біласорочка, білі, чорні або сині штани, «чугаїна», опанча, кожух, конічна смушевашапка, смушева висока циліндрична шапка, капелюх, чоботи. У Східному Поділлісорочку з доморобного полотна, кроєну (вперекидку), з вилогим коміром, вишивалина комірі, пазупіці, нижній частині рукава, подолку. Часто застосовуваливохристі нитки. Тунікоподібні сорочки з коміром-стійкою вишивали на комірі,пазушці, манжетах нитками червоного й чорного кольорів.У Західному Поділлі дуже своєрідне поясне вбрання. Це,передусім, штани, декоровані поперечними складочками від коліна до низуштанини. Нагрудне вбрання — короткий, до талії, кожушок з коротким рукавом,оздоблений аплікацією зі шкіри, характерний виключно для строїв ЗахідногоПоділля. Верхній одяг — чугаїну (Східне Поділля) рудого кольору, пошиту достану з прохідкою, вишивали поліхромною вишивкою яскравими вовняними нитками накомірі, лацканах, нагрудній частині, вертикальних кишенях, краях піл.Крім вишивки, застосовували кольорові вовняні нитки ікульки, які повторювалися на тулії парубочого капелюха. Опанчу (ЗахіднеПоділля) синього або сірого кольору оздоблювали на лацканах, манжетах і каптурічервоною тканиною і шнуром по краях піл, кишенях, поясі. Кожухи прикрашаличорним смушком (комір, поли, низ рукавів) та вовняними кольоровими нитками.Чоловічий стрій Східного Поділля завершувала чорна смушева (стовбувата) шапка ічорні чоботи, а одяговий ансамбль Західного Поділля — висока циліндрична шапказ розрізом опушки з тильної сторони — на «завісах» (три зав'язки з червоних абосиніх стрічок). Високу шапку виготовляли із синього сукна — такого ж, як наопанчі, або червоного — такого ж, як на манжетах і лацканах. По висоті шапкиробили хутряний околок. Ззаду його розрізали. Червоний колір на головномууборі, манжетах, лацканах гармоніював з червоним широким поясом. Крім теплихголовних уборів, на Поділлі носили різноманітні капелюхи. У Західному Поділлівони були дуже гарно оздоблені на тулії. Особливо ретельно прикрашали святковіта весільні капелюхи. Для чоловічого строю Поділля характерна яскрава,насичена, але обмежена гама кольорів, приталений силует.Жіночий подільський стрій включав уставковусорочку, полотняну або ситцеву спідницю, вовняну запаску, червоний пояс. Упівденних районах Поділля спідницю заміняла чорна обгортка («горботка»), а вЗахідному Поділлі — одноплатова опинка.Верхнім жіночим одягом була свита — короткий (зісмугастої біло-чорної, біло-синьої тканини) кафтан, або капот, а також кожух.На голові носили очіпки, хустки, намітки. Своєрідними в цьому етнографічномурегіоні є сорочки, в яких виділяється покритий вишивкою від плеча до чохларукав. Крім того, вишивали комір, манишку, вздовж якої прокладали вишиванісмуги-погрудки. Низ сорочки також був вишитий.У Східному Поділлі оздоблення сорочок характеризуєтьсябагатством технік поверхневого шва — «поверхниця», «колодочки», «хрестик»,«низь», «миканиця». Виділяється вишивка білими нитками на білому тлі,«низинкове» вишивання та вишивка чорними нитками килимового типу. В ЗахідномуПоділлі характер оздоблення сорочок інший. Зокрема, поширене вишивання узорівгустих, щільних, без пробілів, різними поверхневими стібками. В ЗахідномуПоділлі поширений так званий «кучерявий шов», який прокладають вовняниминитками. Такі вишивки мають вигляд ворсових тканин, які наче мерехтятьсамоцвітами.Поясне вбрання — сукнянуспідницю-літник — оздоблювали внизу смугою чорного бавовняного оксамиту(плису), а чорну горботку — тканою червоною смугою. У Східному Поділліпобутували запаски різних барв. їх декорували поперечними візерунковимистрічками. Для Східного Поділля характерні вишиті очіпки, які мають формуберета. їх круглий верх суцільно декорований поліхромними квітами, вишитимигладдю. Ці очіпки побутували у Вінницькій області. До очіпка прикріплювалипрозору намітку, через яку просвічувала вишивка.Верхній одяг оздоблювали кольоровим шнуром, акожухи — вишивкою. Взуття — чоботи, черевики — декорували на задниках головкамицвяхів.Північна Буковина. Чоловічий буковинський стрій утворює сорочкабез коміра тунікоподібного крою, штани («портяниці», «гачі»), хутрянабезрукавка, манта, кожух, постоли, капелюх, солом'яний бриль, шапка зі смуха —кучма. Чоловій сорочку декорували вздовж пазухи, а святкову — щє й вниз рукавіві долішню частину. Нагрудний одяг — безрукавк («цурканка», «мунтян») характерналише для буковинців. Біля хутряна безрукавка-цурканка має видовжені пропорції,оздоблена по краях піл хутром тхора та аплікацією зі сап'яну. Інший типбезрукавки має широкий накладний декор у вигляді стрічки по краях піл та пройм.Стрічка вив'язана із чорних ниток і має вигляд тканини букле. Ці безрукавкихарактерні і для чоловіків і для жінок. Своєрідною особливістю буковинськогострою є широкі холодних відтінків ткані вовняні пояси. Біла або коричнева мантау буковинців оздоблена аплікацією зі шкіри, сукном вишивкою або тільки шнуром.Локальну особливість становить поясне вбрання.Святкові вузькі білі полотняні штани вишивали внизу штанин найчастіше білими,іноді — вохристими нитками. Візерунок був таким же, як на сорочці. Головніубори — капелюхи — тут оздоблювали ґерданами, виплетеними із бісеру, вовнянимикитицями, пір'ям.Взуття — постоли («морщениці») — прикрашалиметалевими капелями, намистинами, пряжками. Чоловічі чоботи не прикрашали.Жіночий костюмний буковинський комплекс включавдовгу сорочку — тунікоподібну або зі складками біля шиї — «морщянку», поясневбрання — одноплатову горботку, двоплатову запаску, фартух, фоту, фуету,спідницю, кептар, кацавейку, свиту, сердак, кожух, чоботи, черевики, постоли,туфлі, головний убір. У буковинських строях (Кицманський, Заставнівськийрайони) дуже розкішно вишивали сорочки: сухозліткою, кольоровими намистинами,вовняними нитками. Вишивка рослинного орнаменту покривала рукави, нагруднучастину. Ідентична вишивка повторювалась у намітках. До такої сорочки одягалигорботку, ткану у поздовжні смуги з додаванням шовкової нитки, яка створювалаприємний блиск і рельєф. Між смугами компонували квіткові мотиви.Головні убори — намітки(«ручники») — оздоблювали вишивкою і тканням. Від наміток інших регіонів вонивідрізнялися великою кількістю рослинного орнаменту.Своєрідним у жіночих строях Буковини є застосування увишивці великої кількості кольорового бісеру. Бісером вишивали сорочки, якібули покриті суцільним візерунком на грудях, рукавах, іноді на спині. Вагатакої вишитої бісером сорочки сягала чотирьох-п'яти кілограмів. Бісеромвишивали також і безрукавки: розкішні букети розцвітали на полах і спинці.Дівочі головні убори («кода», «капелюшиня») також оздоблювали бісернимистрічками, монетами, дзеркальцями, штучними квітами, ковилою. Стрій доповнювалиприкрасами на шиї і тканою сумкою-«дзьобенькою».Покуття.В одязі Покуття переважав червоно-вишневий колорит.Покутський народний стрій виділявся багатим і пишним декором, вишивкою насорочках, великою кількістю оздоб на головних уборах, багатством шийнихприкрас. Одяг цього регіону має багато аналогій із одягом Західного Поділля.Чоловіче вбрання становилатунікоподібна сорочка з широкими рукавами, коміром-стійкою, вишита на комірі,пазусі, рукавах. Довгу сорочку носили поверх штанів, підперізували дуже високимпоясом. Влітку одягали штани з доморобного полотна, а взимку і на свята — зсукна. Нагрудний одяг — безрукавки, оздоблені скромною аплікацією зі шкіривздовж піл. Верхнім одягом служили червоні й чорні сердаки, прикрашені вовнянимишнурами, китицями. Костюм завершував повстяний капелюх, який тут дуже розкішнодекорували. Взимку носили шапку з лисячого хутра («клепаню») або смушеву кучму.На ноги взували чоботи або постоли. Доповнювала ансамбль тобівка, перекинутачерез плече.Жіночий покутський стрій має два типисорочок: тунікоподібну і уставкову. Тільки в цьому етнографічному регіонісорочку гофрували. Подолок запрасовували поздовжніми складочками, а рукави —поперечними. У вишивці сорочок переважає червоно-вишнева гама хоча в деякихрайонах Покуття (Снятинщина) використовували білі нитки. Поясне вбрання —опипку, обгортку — ткали із вовняних ниток червоно-вишневих барв ізапрасовували у поздовжні складки. Спереду поверх них одягали запаску. Опинкупідв'язували широким тканим поясом. У цьому етнографічному регіоні жінкипідтикали краї опинки з обох боків за пояс, а поверх широкого пояса пов'язуваливузьку крайку. Краї пояса і крайки закінчувалися вовняними китицями. Верхнійжіночий одяг представлений на Покутті довгим сердаком. Найбільщ поширеніголовні убори — намітка, хустка. В цьому етнографічному регіоні наміткинадзвичайно багато прикрашені вишивкою, закомпонованою на вужчих краях. Докольорових ниток часто додавали металеву нитку — сухозлітку.Локальну особливість на Покутті становить ношеннявеликої кількості шийних прикрас. Не менш пишно прикрашалась тут і дівочазачіска. її доповнювали штучними косами-валиками з червоної пряжі, укладенимина голові вінкоподібно, а також візерунковими стрічками і ґерданами. Гуцульщина.Гуцульський стрій вирізняється серед вбрання іншихрегіонів України ширшим застосуванням виробів зі шкіри, кольорового сукна таметалевих прикрас.Чоловічий традиційний гуцульський стрій включаєбілу полотняну тунікоподібну сорочку з розрізом посередині спереду, широкими,зібраними біля зап'ястя, рукавами і коміром-стій-кою. Шви сорочки, чохли,комір, манишку прикрашали різноманітною за орнаментом і кольором вишивкою.Сорочку носили поверх штанів і підв'язували широким шкіряним поясом —«чересом». Черес, прикрашений металевими бляшками, капелями, інкрустацією,становить одну з особливостей чоловічого гуцульського вбрання. До чересапривішували різні необхідні предмети: люльку, притичку для люльки, кресало,складений ніж. Своєрідність гуцульського вбрання становлять також зимовісуконні червоні штани («гачі», «холошні»), вишивані внизу або вздовж боковихшвів. Влітку гуцули носили білі полотняні штани («поркениці») на очкурі абошкіряному поясі («букурії» )• Штани заправляли у високі плетені з вовнишкарпетки («капчурі»). У верхній частині капчурі розкішно декорувалиорнаментом. Своєрідним компонентом гуцульського вбрання є червоні або чорніонучі, вишиті кольоровими нитками.Не менш розкішний у гуцулів верхній одяг —тунікоподібного крою, з клинами, вставленими з боків, червоний або коричневийсердак, який на швах декорували вишивкою, кольоровими вовняними шнурками,кульками, китичками. В сердаку розкішно оздоблювали нагрудну частину, депереважали великі вовняні кульки, китиці, іноді вишивка. Густим декором покривалигуцули безрукавки-кептарі. їх оздоблювали аплікацією зі кіри, сплетенимикісками, вишивкою, металевими ґудзиками, різноманітними бляшками, капелями.Своєрідні головні убори гуцулів. Улітку вониносили чорні фетрові капелюхи — «крисані», прикрашені штучними квітами,вовняними китичками, намистинами, пір'ям глухаря («готура») і різнокольоровими,сплетеними із вовняних шнурів або тканими, ворсовими шнурами («черв'ячками»).Взимку носили смушеву шапку — «джумері» або із хутра лисиці — «клепаню». Наноги взували гостроносі шкіряні постоли, які також прикрашали металевимикапелями, аплікацією.Жіночий гуцульський стрій ще барвистіший. Удеяких місцевостях жіночі сорочки були прикрашені багатою вишивкою.Своєрідності й колориту строєві гуцулок надавало поясне брання — запаска таобгортка, виткані з вовняних і металевих ниток, які імітують золоту або срібнунитку. Поверх сорочки надягали кептар. Його декорували, як і чоловічий.Гуцулки дуже любили різноманітні прикраси. У вухахносили ковтки, на пальцях — перстені. Носили також браслети! з мідного ланцюжка(«ретязі») або плетені із різнокольорової вовни («наруквиці», «наручні»). Шиюприкрашали намистом («монистом») із срібних монет-дукачів або металевимимонетами і хрестиками, нанизаними на дротик («згарди»), а також маленькимидзвіночками («шелести», «колокільця»). Поширеним було венеціанське монисто, якевиготовлялось із сплаву скла й смальти і часто інкрустувалось або розписувалосьзолотом. Декоративним акцентом одягу гуцулки був яскравий пояс.Жіночі постоли, як і чоловічі, були також декоровані.Декорували навіть чоботи. їх прикрашали (рісували) поперечними складками, атакож різноманітними швами і металевими накладками. Головним убором заміжньоїжінки, як і по всій Україні, була намітка, оздоблена на кінцях. Своєріднуособливість становлять складені в складочки (гофровані) намітки. Гуцулки доситьсвоєрідно пов'язували хустку: аби вона закривала частину обличчя тороками,опущеними на чоло.Виділялись художнім смаком дівочі зачіски і головніубори. Дівчата доплітали коси червоною вовняною пряжею, вовнянимиприкрасами-уплітками. Косу, викладену вінкоподібно, оздоблювали блискучимиґудзиками. Голову, як і жінки, пов’язували червоними взірчастими фабричнимихустками. Збоку прикріплювали штучні квіти-чічки.Бойківщина.Порівняно з гуцульським стрій бойків виглядавскромніше. Сорочку-оплічу довгу уставкову і безуставкову носили, як і гуцули,поверх штанів. У стані сорочку підперізували широким шкіряним поясом. Білякоміра її прикрашали червоною стрічкою або металевою запонкою-шпонькою здзеркальцем. У безуставкових сорочках розріз для голови робили не на грудях, ана спині. Спереду сорочку декорували дрібними складочками-брижами. В оздобленнісорочок переважав чорний, синій колір вовняних ниток, а в деяких селах ЗахідноїБойківщини — темно-коричневий і зелений. Чоловіки носили полотняні вузькі довгіштани — гачі. На Західній Боиківщині штани оздоблювали на швах кольоровимшнуром — червоним або синім. Взимку одягали сукняні білі штани — холошні. Напограниччі з гуцулами дуже розкішно орнаментували хутряні безрукавки, на рештітериторії вони мали скромніший декор. Безрукавки з темно-сірого або брунатногосукна оздоблювали петлицями на грудях.Верхній одяг — темно-сірі або темно-коричневі(гірські райони), білі «сіраки» — оздоблювали на швах вовняними шнурами,китицями, у Турківському районі — аплікацією з тканини, шкіри, червоними ібілими шнурами. У Сколівському районі сіраки прикрашали голубими, білимивовняними нитками.Головні убори декорувалискромніше від гуцульських. Цікаво, що на бойківському підгір'ї парубкиприкрашали капелюхи стрічками, які ззаду пучком звисали на плечі як у дівочихвінках.Жіночі сорочки, як і чоловічі,декорували навколо шиї та на манжетах щільно укладеними складочками-брижами.Розріз-пазуху робили з правого боку, в місці з'єднання полочки з рукавом.Своєрідним був спосіб ношення сорочок. їх носили короткими («курті»), безпідточки. У бойкинь побутували полотняні спідниці-фартух, кабат, сукня(«мальованка»), прикрашені внизу вишивкою і мереживом. Поверх спідниці чіплялифартух або вовняну запаску — «катран», «катранець». Безрукавий і верхній одягоздоблювали вовняними шнурами.Своєрідністю відзначаються жіночі очіпки — з ажурнимверхом і двома стрічками, опущеними на спину. Колись ці стрічки мали ритуальнезначення.Невід'ємну частину бойківського жіночого вбраннястановили прикраси — шийні, нагрудні, для вух і пальців. Різноманітними булиприкраси, виготовлені з бісеру технікою плетіння, — «криза», «силянка»,«ланка»,«очко», «драбинка», «плетінка». Жінки і дівчата носили справжнікоралі-мониста, У вухах — металеві ковтки, на пальцях — мідні перстені.Лемківщина. Своєрідними етнографічними особливостями відзначаєтьсянародний стрій Лемківщини. У XIX ст. він вирізнявся багатством форм, широкимзастосуванням фабричних тканин з домінуючим білим і синім кольорами. Чоловічийлемківський костюмний комплекс включав (Західна Лемківщина) лляну безуставковусорочку з розрізом на спині («опліча») без оздоб, яку заправляли у лляні штани— «ногавки», голубу безрукавку («лейбик», «друшляк») з двома рядами металевихґудзиків, шкіряні постоли («керпці»), високі чоботи або черевики.Найхарактернішими складовими частинами для окресленнязагальних рис чоловічого вбрання були білі вовняні «гуні», оздобленічорним сукном, білі вовняні штани, шкіряний пояс-югас, «чуга» з великимпрямокутним коміром-галереєю, оздобленим поперечними білими смугами і білимитороками, фетровий капелюх («калап»), взимку — шапка («копач») з сукнянимверхом і смушевими навушниками, зав'язаними зверху. Найбільшої своєрідностічоловічому лемківському строю надавав верхній одяг-«чуга», який побутувавтільки у лемків.На пограниччі з Бойківщиною жіночий стрійвключав коротку безуставкову сорочку — «чехлик», спідницю з кольорової тканини— для дівчат, а з темно-синьої або чорної — для старших жінок. Спідницірясовані в дрібні складочки-збиранки, запаски оздоблені вузькими кольоровимистрічками («фарбітками») у дівчат, кольоровою тасьмою — у жінок. Як нагруднийодяг вбирали приталену безрукавку («лейбича») з чорної, синьої, зеленоїтканини, кожушки («кожушниці»), сукняну куртку, або «гуньку», хустку-«фацелик»,плахтину, шкіряні ходаки, чоботи.Локальну особливість становлять сукняні лейбики,оздоблені спереду мідними ґудзиками і червоною тасьмою. Були лейбики, вишитікольоровими нитками технікою гладі на полах і спідниці. В оздобленні переважаврослинний орнамент. Своєрідним у жіночому лемківському строї був головний убір— фацелик. Це велика біла хустка, зав'язана на потилиці під великим, опущенимуздовж спини іншим кінцем. Два кінці накрохмаленої хустки, зібрані в складочки,стирчали з обох боків голови, наче два розкриті віяла. На плечах фацеликпритримувався убором у вигляді довгого рушника, який у лемкинь називався«плахтинка». Декоративним акцентом ноші виступав великий круглий комір,виготовлений з різноколірного бісеру.Закарпаття.Це одна з найбільш багатонаціональних областейУкраїни, де поряд з українцями проживають понад ЗО інших національностей. Уцьому краї вирізняється вбрання гуцулів, бойків, лемків, а також стрійукраїнців, що сусідять на заході зі словаками і чехами, а на півдні — зугорцями. Власне у цьому строї спостерігаємо такі спільні компоненти, як«уйош», «петек», «вінок-парта», «перта».Чоловічий стрій мав тунікоподібнукоротку білу сорочку з широкими рукавами і розрізом на грудях, оздобленим білоювишивкою. її шили з суцільного полотнища, відміряного на довжину розкинутихрук, яке перегинали навпіл по довжині. Рукави, таким чином, булисуцільноскроєні зі станом. Посередині робили розріз для голови, рукави зшивали.При такому крої сорочка була укорочена, живіт залишався відкритим. Штани-гачі збілого полотна мали дуже широкі штанини, які внизу закінчувалися тороками. Станпідперізували високим шкіряним поясом.Традиційний зимовий одяг на Закарпатті(«гуня», «петек», «космата») — прямоспинного крою з рукавами. Лицевий бік гуніворсовий, нагадує вивернутий кожух. її носять наопаш. На початку XX ст. почалиносити короткий, до стану, білий сукняний одяг у вигляді куртки з рукавами —«уйош». Поли, комір-стійку, низ рукавів, кишені («жебіки», «жебічки») уйошаобшивали чорною або темно-синьою тканиною. Побутували також гуцульський,бойківський, лемківський строї, бо гуцули, бойки і лемки здавна проживали наЗакарпатті.Для жіночого вбрання південно-західнихрайонів Закарпаття характерні короткі сорочки з розрізом збоку або на спині.Основним декором в них виступає морщення і брижі, оздоблені різнокольоровиминитками. Сорочки з інших місцевостей мають розріз посередині грудей і оздобленівишивкою нижче плеча і на манжетах. На довгих сорочках, так званих «довганях»,на плечах вишиті великі ромби; від них через увесь рукав до чохла тягнетьсяодна чи кілька ромбоподібних смуг — «хвіст».Як поясний одяг носили широкі спідниці з кольоровоїтканини, пошиті в складочки, і фартухи. У деяких районах Закарпаття пояснимодягом був лише широкий фартух —«плат», який закривав сорочку, залишаючи тількивузьку смугу ззаду. Низ сорочки і низ плата оздоблювали мереживом. Верхнімодягом служили дуже гарно вишиті гладдю безрукавні кожушки («бунди»), білісукняні гуні з довгим ворсом.Дівчата носили яскраві головні убори, прикрашеніквітами, бісером, намистинами. Головний убір покривав верхню частину голови іокремими яскравими накладками — вуха. Найчастіше головний дівочий убір називали«парта», «парти-ця». Широку бісерну стрічку носили на шиї.
6. Висновки
Народнатворчість включає в себе різні види художньої діяльності народу – поетичнутворчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворчемистецтво тощо. Народна творчість існує як сукупність численних видів, жанрів,родів. Усі її види об’єднує основне – пізнання та відображення трудовоїдіяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певніособливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження. У зв'язку з процесом історичного формування народу і йогоетнічної території, залежно від природних умов, характеру і способугосподарських занять населення, в різних регіонах розселення народу формуютьсяпевні особливості побуту і традиційної культури.
Так, відомі певнірегіональні відмінності житла. У побудові традиційного українського житла можнавиділити регіональні ознаки та характерні для слов'янського житла загалом. Так,основні прийоми техніки будівництва — горизонтальний характер розвитку планужитла, розміщення варистої печі й зумовлена цим наявність неопалюваних сіней — належать до спільних для всіх східнослов'янських народів і складаютьнайдавніший пласт. Регіональні відмінності діляться на п'ять зональних типів традиційногоукраїнського житла: північний, центрально-правобережний,центрально-лівобережний, південний та західний.
Первинною формоюдавнього українського житла були землянки й напівземлянки. Від землянки доукраїнської хати у тому вигляді, в якому вона відома цілому світу, минулонемало часу. З ХV ст. до початку XX ст. хата суттєвих змін не зазнавала.
Покрівельнийматеріал для різних частин України теж був різний, на заході — дерево (щепа,драниця, гонта), в зоні лісостепу — солома, очерет, якими «вшивались»хати.
До спільнихукраїнських ознак належить розташування печі у житловій кімнаті. Піч завждизнаходилася в кутку біля входу і повернута була устям (вихідний отвір) дочільної стіни. Розташування меблів у хатах теж було чітко визначене. Уселянських сім'ях задовольнялись переважно спадковими предметами та речамипобуту, що виготовлялись власними руками.
А от застосуваннязрубної, каркасної техніки при спорудженні житла, а також часткова, абосуцільна побілка стін та виділення окремих архітектурних елементів підведеннямїх кольоровою глиною однорідність вирішення інтер'єру приміщення — це все сутоетнічні ознаки.Для традиційноговбрання українців також характерні регіональні риси. У XIX ст. на всіх теренахУкраїни зберігається традиційне вбрання, сформоване в ансамблевий комплекс, —стрій. Ансамбль вибудовується за єдиним принципом пошарового накладання убрання(натільне, поясне, плечове, верхнє, прикраси, доповнення, головний убір і т.ін.). Повсюдно використовуються одні й ті ж матеріали з натуральної сировини,виготовлені за єдиними технологіями ручного виробництва. Вироблено єдиніхудожньо-естетичні правила оздоблення предметів ноші, в яких знайшливідображення найкращі досягнення українських майстрів візерункового ткання,вишивки, мережки. Повсюдно діють єдині морально-етичні норми побутування строю,за якими розрізняється убрання буденне, святкове, обрядове. По всій Українігорять разки намиста, мерехтять квітами, стрічками, намистинами, дзеркальцямидівочі вінки, вишневі, зелені, сині, червоні, тернові хустки, пломеніютьчорнобривцями плахти й запаски, переливаються коштовними самоцвітами уставки іманишки. Народний стрій піднімав людей над буднями, єднав їх, надихав любов'юдо рідної землі.Та попри всі спільні риси в окремих місцевостяхпомітні свої характерні особливості строю, що вирізняють його серед інших. Цевиявляється у своєрідному колориті, зіставленні певних компонентів одягу,способах ношення його окремих деталей, прикрас. Локальні варіанти вбрання,простежені в окремих місцевостях, дали підставу виділити характерні строїНаддніпрянщини, Слобожанщини, Причорномор'я, Полісся, Волині, Опілля, Поділля,Північної Буковини, Покуття, Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, Закарпаття.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Підручник «Етнографія України» /За ред. д-ра іст. наук, проф.С.А. Макарчука. — Львів: Світ, 1994.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічнийнарис. Київ, 1991.
3. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.
4. Історія українського мистецтва, Київ, 1998. Том 3.