Зміст
Вступ
1. Формування території країни
2. Етнічна історія країни
3. Сучасна етнічна карта країни
4. Стан міжетнічних відносин насучасному етапі розвитку Болгарії
Висновок
Список літератури
Вступ
Сьогоденні болгариявляються спадкоємцями великої європейської цивілізації, релігійні та історичнікорені якої виходять із химерного переплетення фракійської, римської,візантійської, балканської, османської та слов’янської культур. Найдревнішісліди людини було знайдено в печерах Деветак та Бачо Кіро, неподалік відДряновського монастиря, який сьогодні є місцем поклоніння та відвідин багатьохтуристів.
Першими сучаснуБолгарію населяли племена фракійців, які здебільшого були землеробами тапастухами, однак займались й іншими ремеслами. Про високий розвиток ювелірноїсправи свідчать численні археологічні знахідки на території Болгарії. У ІІІтис. до н.е. в Болгарію вторглись племена кельтів, які протримали свою владутут більше, як півстоліття. За войовничими кельтами на арені з’явились військаримлян, після чого Болгарія була поділена на дві римські провінції: Мізія таФракія. Вже тоді вони увійшли в економічну та культурну сферу впливу РимськоїІмперії, що позитивно позначилось на розвитку Болгарії. Після злетів і падінь,численних нападів зовнішніх ворогів Болгарія все-таки стала на власний шлях, ісьогодні є однією з найпривабливіших країн, не лише завдяки хорошим природнимумовам, сонячному морському узбережжю та величним схилам вічнозелених гір, алей завдяки багатовіковій історії, що залишила по собі пам’ятники архітектури,культурну спадщину, тисячолітні знахідки археологів.
Унікальнийклімат, сусідство моря та гір, велика кількість мінеральних джерел талікувальних грязей роблять Болгарію раєм для туристів на всі пори року.Найкраще місце для проведення відпустки, де кожен зможе знайти те, що шукає.Різноманітні пейзажі, нескінченні піски уздовж Чорноморського узбережжя,гірські ущелини, бурхливі ріки та тихі голубі озера, шум водоспадів та плескітморських хвиль, кришталево-чиста вода мінеральних джерел. Болгарія славитьсясвоїм гарячим літом, п’янким ароматом «Долини троянд», омитимисонячним дощем, виноградниками. А завдяки засніженим горам і безкраїм хвойнимлісам, Болгарія отримала визнання «країни зимових чудес».
Болгаріяславиться своїми виробами з шкіри, трояндовою олією, килимами, прикрасами ірізьбленням по дереву, кухонним посудом, барвистими вишивками, яскраворозфарбованою керамікою і коштовностями ручної роботи. Щодо болгарської кухні,то гостям цієї країни слід обов’язково покуштувати національні страви (гострі,переважають овочі, приготовані на легкому вогні, подаються у глиняному посуді)та болгарське вино почали його готувати ще фракійці, що поклонялися богу вина –Севаціосу. Зараз найвідоміші винні погреби знаходяться в Софії, Варні, Помор’ї,Плевені, Лясковіце. Вина «Melnik» цінуються у всьому світі, як іболгарський коньяк.
Велике скупченняархітектурних пам’яток, монастирів, церков, картинних галерей, музеїв;проведення щорічних фестивалів, самобутні традиції та гостинність жителівроблять Болгарію цікавою та привабливою для відвідувачів.
1. Формуваннятериторії країни
З 1908 —Болгарія незалежнадержава.
У 1912—1913 бралаучасть в Балканських війнах, в результаті яких отримала за рахунок імперіїОсмана територіальні придбання в Македонії і Фракії і вихід до моря Егейському.
У Першій світовійвійні виступила на стороні Німеччини. Зазнавши поразка, позбулася значноїчастини своєї території і виходу до моря Егейському. 2 жовтня 1918 на престолвступив цар Борис III після зречення свого батька царя Фердінанда. Після 1920р. Болгарія стала одним з найбільших центрів Російської Білої еміграції. Аж до1944 р. в Болгарії діяв 3-й Відділ Російського Загально-військового Союзу. У періодахміж війнами, цар Борис III успішно відображав атаки різних урядів, якінамагалися відібрати владу у монарха і зробити монархію чисто формальною.
На початок Другоїсвітової війни цар Борис III прагнув забезпечити нейтралітет Болгарії. Алезважаючи на вплив Німеччини, що посилюється, Болгарія стала на її сторону увійні, що принесло Болгарії повернення північно-східної області Добруджа,належної Румунії, відібраної після невдалої Другої балканської війни. Недивлячись на (символічне) участь у війні цар Борис III всіляко намагавсязберегти Болгарію від будь-яких військових дій і в 1943 році він встиг засудитибажання Німеччині про депортацію 50 000 болгарських євреїв. У березні 1941залучена в Берлінський пакт 1940, на її територію були введені німецькі війська.
Тодор Жівков,генеральний секретар ЦК БКП (1954—1989).
У серпні 1943року цар Борис III раптово помер після зустрічі з Гітлером (виникли чутки пройого отруєння). Після смерті царя на престол вступив його шестирічний синСімеон II. Фактично державою стали управляти його регенти. Правління юного царябуло недовгим — йому довелося разом з сім'єю бігти до Єгипту, а потім доІспанії, оскільки після референдуму 15 вересня 1946, проведеного під наглядомокупаційної Радянської армії, була проголошена Народна Республіка Болгарія.Республіка розвивалася по соціалістичній дорозі аж до кінця 1989 років, коликраїна вийшла з-під впливу СРСР. По деяких оцінках, за час правліннякомуністів, в країні було страчено 2700 чоловік і тисяч чоловік буливідправлені до трудових таборів.
10 листопада 1989року в Болгарії почалися глибокі економічні і політичні реформи. З 15 листопада1990 року країна називається Республікою Болгарією. 2 квітня 2004 року Болгаріяувійшла до НАТО, а 1 січня 2007 року — до Євросоюзу.
Постсоціалістичнимипрезидентами Болгарії були Петро Младенов, Желю Жельов, Петро Стоянов, ГеоргійПірванов.
В середині 1990-ху влади були соціалісти. У 2001-2005 прем'єр-міністром Болгарії був колишнійцар Сімеон II (Сімеон Сакськобургготський), що очолює власну партіюНаціональний рух «Сімеон Другий». З серпня 2005 року по липень 2009при владі перебував коаліційний уряд на чолі з соціалістом Сергієм Станішевим.До складу кабінету Станішева також входили представники партії СімеонаСакськобургготського і Руху за права і свободи Ахмеда Догана.
На парламентськихвиборах 2009 і соціалісти і ліберали Сімеона потерпіли серйозну поразку.Більшість місць завоювала нова партія «ГЕРБ», очолювана харизматичнимБойком Борісовом. Ця партія, хоча і є досить популістською в своїй риториці,але по суті її ідеологія — радикальний лібералізм. «ГЕРБ» виступає заєвропейський вибір для Болгарії і подальшу її участь в атлантичній для євроспівпраці. 27 липня 2009 кабінет під керівництвом Бойка Борісов приступив досвоїх обов'язків.
Болгарія абоРеспубліка Болгарія — держава, розташована в південно-східній частині Європи,займає північно-східну частину Балканського півострова. Болгарія граничить напівночі з Румунією, на сході — з Чорним морем, на півдні — з Туреччиною іГрецією, на заході — з Югославією і Македонією. Болгарія є одній з найменшихкраїн в Європі.
Столиця інайбільше місто Болгарії — Софія.
Форма правлінняБолгарії — парламентська республіка.
ТериторіяБолгарії — 110 910 км2.
НаселенняБолгарії — 7 450 349 чіл.
Щільність населенняБолгарії — 67 чіл./км2.
Офіційна моваБолгарії — болгарська.
Релігія Болгарії- християнство православного толку.
Етнічний складнаселення: болгари — 87%, турки — 9%.
Грошова одиницяБолгарії — болгарський лев.2. Етнічна історія країни
Етнос булгар.
Походження іетнічно-мовна приналежність булгар.
Згідно найбільшпоширеному погляду, булгари були частиною огурского масиву племен, що спочаткумешкали в Центральній Азії і званих в китайських джерелах тиелэ. З цієї точкизору булгари були одній з найраніших тюркських груп, що просунулися до Європи вході Великого переселення народів. Булгарська мова належить дозахідно-тюркських мов і разом з вимерлим хазаром і сучасним чуваським складаєїх особливу, найбільш архаїчну, групу.
/>
Древнябатьківщина булгар згідно опису Середньої Азії з вірменського географічногоатласу «Ашхарацуйц», реконструкція академіка С. Т. Еремяна.
У 1990-і рр.серед частини болгарських істориків отримала популярність теоріясхідно-іранського походження булгар. Згідно цьому погляду древні булгари булиіраномовні і мешкали в зоні, лежачій між західною частиною Гіндукушу,Парапамізом і річкою Оксусом, — (Аму або Хигон), що відділяла її від лежачоїпівнічніше Согдіани. В давнину ця місцевість називалася Бактрія (греч.), абоБалхара, із столицею в місті Балх. Звідси болгарські історики виводять етнонім «болгари»,залучаючи той факт, що булгар вірменські джерела називали булхи, а також згадкив індійських джерелах народу балхики і батьківщина булгар в горах Імеона (де ібула Бактрія) в ранесередньовічних джерелах. Також як обгрунтуванняпритягується антропологія, деякі дані якої дозволяють передбачити походженнябулгар від палеоєвропеоїдних груп населення. Прибічники теорії вважають, щодревні булгари на початковому етапі говорили на східно-іранській мові, алепотім змінили його на тюркську мову. За межами Болгарії ці теорія не набулапомітного поширення.
У середньовічнихджерелах як азіатська прабатьківщина булгар фігурують Імеонські (Імейські)гори, що традиційно ідентифікуються з пограничним районом між Афганістаном іТаджикистаном.
У вірменськомугеографічному атласі VII століття «Ашхарацуйц», складеному напідставі більш древніх відомостей, плем'я булхи, поміщається поряд з саками імассагетами. Агафій Мірінейський, розповідаючи про набіг хана Забергана в 558році, дав короткий опис древньої історії «гунів» (булгар), що мешкаликолись в Азії за Імейськой горою:
«Народ гунівколись мешкав довкола тієї частини Меотідського озера, яка звернена до сходу, іжив на північ від річки Танаїса, як і інші варварські народи, які мешкали вАзії за Імейськой горою. Всі вони називалися гунами, або скіфами. По племенахже окремо одні з них називалися котригурами, інші утигурами.»
Феофілакт Симокаттав описі воєн між племенами Тюркського каганата локалізував батьківщинууннугуров (предполож. булгарское плем'я) в Согдіане (рівнинна область накордоні Афганістану, Узбекистану і Таджикистану, охоплена Гіндукушем): «ЛишеБакаф, колись побудований уннугурами, був зруйнований землетрусом, і Согдіанавипробувала на собі і мор і землетрус.»
Михайло Сирієцпередав легенду про трьох братів «скіфах», що вийшли від гори Імаон(Памір, Гіндукуш, Тянь-шань) в Азії і що дійшли до Танаїса (Дона). Представляєінтерес згадка разом з булгарами деяких пугуров, можливо вищезазначених «пугу»з китайських джерел (гіпотетичне припущення):
«У той частри брати з Внутрішньої Скіфії вели з собою тридцять тисяч скіфів і зашістдесят днів пройшли дорогу від гори Імаона. Вони йшли в зимовий час, абизнаходити воду, і досягли Танаїса і морить Понтійського. Коли вони досягликордонів ромеев, один з них, на ім'я Булгаріос, узяв з собою десять тисяч мужіві відокремився від своїх братів. Він пересік річку Танаїс і підійшов до Дунаю,що впадає в море Понтійськоє, і послав (своїх представників) до Маврикіяпросити дати йому область, аби оселитися в ній і стати допомогою ромеев.Імператор надав йому Дакию, Верхню і Нижню Мезію. Вони влаштувалися там і сталиохороною для ромеев. І ромеи назвали їх булгарами.
Другие два братиприйшли в країну аланов, звану Барсалія (Берсилія) і міста якої були побудованіромеями, наприклад Каспій, що іменується ворота Тораяна (Дербент). Булгари іпугуры, що населяли ці місця, в старі часи були християнами. І коли іноземціпочали правити цією країною, вони стали називатися хазарами по імені старшого збратів, якого звали Хазаріг (Казаріг).»
Рання історіябулгар. IV—VI ст.
Найраньшаретроспективна згадка про булгарах міститься у вірменського історика V століттяМовсеса Хоренаци. За його словами при вірменському царі Аршаке I, синовіВагаршака, булгари оселилися у вірменських землях: «В дні Аршака виниклавелика смута в ланцюзі великої Кавказької гори, в Країні булгаров; багато хто зних, відокремившись, прийшов в нашу країну.» Час правління Аршака Iдатується 1-ою половиною II ст до н. э., що викликає сумнів істориків вдостовірності даного повідомлення. Мовсес Хоренаци посилається на ранішоголітописця Мари Абаса Катіну, що жив найпізніше на рубежі III—IV ст.
Перша згадка пробулгарах в синхронному джерелі міститься в анонімній латинській хронографії 354роки, де в списку племен і народностей причорномор'я і Прікаспія (нащадківСіма) на останньому місці називаються булгари (Vulgares).
Далі свідоцтвапро їх активність зникають з джерел аж до розпаду імперії Гуна. Це дає підставипередбачати, що булгари входили в той величезний союз племен, який сучасникиіменували гунами.
Булгари і гуни.
У раннійсередньовічній історіографії просліджується плутанина булгарских племен згунами, що залишили незгладимий слід у сучасників своїми руйнівними походамисередини V століття. Захар Рітор в своїй «Церковній історії»(середина VI століття) відносить всі племена (включаючи «бургар»), щопроживають на північ від Кавказу в Прікаспії, до гунів. Проте Іордан розділяєбулгар і гунів, описуючи в середині VI століття місця їх розселення: «Даліза ними [акацирами] тягнуться над Понтійським морем місця розселення булгар,яких вельми прославили нещастя, [доконані] по гріхах нашим. А там і гуни, якплодовитейшая поросль зі всіх найсильніших племен...»
Джерела серединиVI століття, розповідаючи про набіги кочівників в 50-е—70-е роки VI століття,згадують або булгар, або племена гунів утигуров і кутригуров (пізнішеоногуров). З кінця VI століття в Європі ці назви племен починають замінюватисяетнонімом булгари, а з VII століття остаточно використовується лише назвабулгар. Відсутні переконливі свідоцтва сучасників, які дозволили б однозначноідентифікувати утигуров і кутригуров як булгарские племена, проте більшістьісториків схиляються до такого висновку на підставі пізніших свідоцтв і аналізусинхронності подій.
Кутрігури мешкалиміж вигином нижнього Дніпра і Азовським морем, контролюючи у тому числі степиКриму аж до стенів грецьких колоній на півострові. Утрігури розселилися поберегах Азова в районі Таманського півострова.
Булгари на Дунаї.V—VI ст.
Перше свідоцтвопро появу булгар на Балканах міститься в хроніці VII століття ІоанаАнтиохійського: «Два Теодоріха знову наводили в сум'яття справи ромеев іспустошували міста біля Фракиі, змусивши Зенона вперше схилитися до союзу з такзваними булгарами.» Союз візантійців з булгарами проти остготов датується479 роком.
Незадовго до тогобулгари з'явилися на Дунаї. Замітка на полях болгарського перекладу грецькоївіршованої хроніки Костянтина Манассиі (XII століття) відносить переселення до475 року.
В цей час булгариведуть кочовий спосіб життя. Вони періодично непокоять кордони Візантійськоїімперії. Перший набіг на Фракию відмічений в 491 або згідно хроніці МарцеллінаКоміта в 499 році.
У 502 роцібулгари повторюють набіг на Фракию, а в 530 році Марцеллін Коміт помічає пропоразку булгар від візантійців. Незабаром булгари стали здійснювати набіги всоюзі із слов'янськими племенами, які вперше відмічені в письмових джерелах зпочатку VI століття.
У 539—540 рокахбулгари проводять рейди по Фракиі до эгейскому побережжя і по Іллірії доАдріатичного моря. В той же час значне число булгар поступає на службу доімператора. Наприклад, в 537 загін булгар бере участь в наданні допомогивізантійському гарнізону, обложеному готами в Римі. Відомі випадки і ворожнечіміж двома основними племенами булгар, які уміло розпалювала візантійськадипломатія. Аби забезпечити свої кордони від дуже неспокійних сусідів, якимибули кутригуры, імператор Юстініан за допомогою багатих дарунків і грошейнаправив проти них сили східної гілки булгар — утигуров. У результаті кутригурызазнала поразка, але незабаром два племена знов змогли об'єднатися протиімперії.
Близько 558 ордибулгар (в основному кутригуры) під буттям на чолі хана Забергана вторгаються доФракию і Македонії, личать до стін Константинополя. І лише ціною великих зусильвізантійцям удається відкинути сили Забергана назад. Але військо хана все щесильно і представляє велику небезпеку для столиці імперії. Не дивлячись на цебулгари повертаються в свої степи. Причиною тому служать вісті про появу насхід від Дона невідомої войовничої орди. Це були авари, очолювані каганомБаяном.
Візантійськідипломати негайно використовували аварів для боротьби проти тих, що напираютьна Константинополь булгар. Натомість новим кочівникам пропонуються гроші іземлі для поселень. Хоча аварська армія і небагаточисельна (за деякими даними20 тис. вершників), вона виявляється сильнішою. Можливо, тому сприяє тяжкеположення аварів — адже вони рятуються втечею від тюрків, що йдуть услід заними (тюркютов). Першими піддаються нападу утигури (560), потім аварипересікають Дон і вторгаються в землі кутригуров. Хан Заберган стає васаломкагана Баяна. Подальша доля кутригуров тісно пов'язана з політикою аварів.
Створенняболгарських держав. VII—VIII ст.
Після відходуаварів в Паннонію і ослабіннях Тюркського каганата, який із-за внутрішніхнеладів втратив контроль над своїми західними володіннями, булгарські племеназнов дістали можливість заявити про себе. Їх об'єднання пов'язане з діяльністюхана Кубрата. Цей правитель, що очолював плем'я онногуров (уногундуров), здитинства виховувався при імператорському дворі в Константинополі і за деякимиджерелами в 12 років був хрещений(проте із цього приводу до цих пір йдутьспори).
У 632 році вінпроголосив незалежність від аварів і встав на чолі об'єднання, що отримало увізантійських джерелах назву Велику Болгарію. Її територія займала НижнєПрікубанье і Східне Приазов'я, по інших оцінках зону від Ставропольськоїпіднесеності і Фанагорії до Південного Буга. Близько 634—641 Кубрат уклавдружній союз з візантійським імператором Іраклієм.
Після смертіКубрата (ок. 665), його імперія розпалася, оскільки була розділена між йогобагаточисельними синами. Цим розділенням скористалися хазари. Старший синКубрата — Батбаян залишився в Приазов'ї і став данником хазар. Інший син,Котраг, пішов зі своєю частиною племені на правий берег Дона. Третій син,Аспарух, під тиском хазара пішов зі своєю ордою на Дунай, де підпорядкувавмісцеве слов'янське населення, поклавши початок сучасної Болгарії. Змішеннябулгар із слов'янами і залишками місцевих фракийских племен привело згодом довиникнення нинішнього болгарського етносу.
Ще двоє синівКубрата — Кувер (Кубер) і Альцек (Алцек) пішли в Паннонію, до аварів. Однагрупа булгар, керованих Кувером, грала важливу роль в політиці Аварськогокаганата. В період утворення Дунайської Болгарії Кувер підняв заколот іперейшов на сторону Візантії, оселившись в Македонії. Згодом ця група, мабуть,увійшла до складу дунайських болгар. Інша група на чолі з Альцеком втрутилася вборотьбу за престолонаслідування в Аварському каганате, після чого булавимушена бігти і просити притулки у франкского короля Дагоберта (629—639 рр.) вБаварії, а потім оселитися в Італії біля Равенни. До кінця VIII століття цібулгари зберігали свою мову.
Фракійці.
Походження.
Ряд дослідниківототожнює предків фракійців з носіями сабатиновської, або белогрудовської культури.Оскільки фракійці є індоєвропейцями, то їх предки могли виявитися на Балканахлише після розгрому Трипільської культури (Тріполье-Кукутень). У II тис. дон.е. відокремилися на Карпатах від інших індоєвропейців і тоді ж мігрували напівденний берег Дунаю.
Історичні областіфракійців
* Фракія(Болгарія і європейська Туреччина)
* Дакія (Румунія)
* Віфінія(північно-західна Анатолія)
* Мізія(північно-західна Анатолія)
Історія.
Формування іпоширення фракійців до Малої Азії відноситься до епохи міграцій народів моря.
До V століття донашої ери фракійці заселяли північний схід Балкан і землі, прилеглі із заходудо Чорного моря. Геродот в 5-ой книзі назвав їх другими (після індійців) зачисельністю на відомому світі, і потенційно найпотужнішими у військовому плані— якщо вони припинять внутрішні склоки. У ту епоху фракійці були роз'єднані навелику кількість ворогуючих племен, про їх внутрішні війни барвисто повідавКсенофонт в своєму «Анабасисе». Проте фракійцям удавалося створити надеякий час неміцні держави, такі як Одрісськоє царство, найбільше в Європі V стдо н. э., і в римський час: Дакія на чолі з Буребістой.
Кінець кінцем,більшість фракійців перейняли грецьку (в області Фракії) і римську культури(Мезія, Дакія і т. д.) і по суті стали підданими цих держав.
Проте, невеликігрупи фракійців існували і до переселення слов'ян на Балкани в VI-м століттінашої ери, так що теоретично, частина фракійців могла стати слов'янами.
3.Сучасна етнічна карта країни
Болгарський етносв Болгарії
Болгари (болг.българи) — південнослов'янський народ, що виник в період раннього середньовіччяв результаті злиття булгар з балканськими слов'янами і залишками місцевогонаселення Балкан, перш за все фракійців. Свою назву етнонім отримав від булгар.Основне населення Болгарії. Живуть на Україні, Молдавії, в пограничних зБолгарією районах Румунії, Греції, Туреччини, а також в Північній і ПівденнійАмериці. Чисельність в Болгарії понад 7,2 млн чіл. (кінець 1965). За межамикраїни найкрупнішу групу складали болгари в СРСР (324 тис. чол., перепис 1959).
Переклад етнонімаболгари/булгари.
Існують різніверсії походження назви болгари. Згідно однієї з теорій, слово болгари зтюркського переводиться як «повсталі». Згідно теорії ГесераКурултаєва первинною формою є «Балгар», яка потім переходить в «о»в слов'янському перекладі (напр. в старо-болгарському літописи). Бал-/балч-означає ГОЛОВА, ГОЛОВНОЮ, а "-гар" — «рід», «народ».Тобто болгар (балгар) = «Головний народ». Існує варіанти розшифровкислова болгар за допомогою татарської мови, де «бай», «баил»це БАГАТИЙ, ЗНАТНИЙ, ПАН або «бойлиг-байлиг» — БАГАТСТВО, ЗНАТНІСТЬ,а «ар-ире» це ЛЮДИНА, ЧОЛОВІК, тобто болгар — це ЗНАТНИЙ ЧОЛОВІК абопросто ПАН, а також за допомогою чуваської мови, де «пул-» (утатарській вимові це ж слово звучить як «бул-») означає БУДЬ, а "-кар"(у татарській вимові звучить також) — ДРУЖНИЙ, тобто болгар (пул кари) — цезаклик до єдності «Будь дружний».
Турецький етносБолгарії.
/>
Турецькенаселення по областях Болгарії
Турки в Болгарії(також болгарські турки; болг. Б'лгарськи турци; тур. Bulgaristan'daki Turkler «БулгарістандакиТюрклер») — друга за чисельністю етнічна, мовна і релігійна група у складінаселення сучасної республіки Болгарії після власне болгар. По останньомуперепису населення 2001 року турки складали 9,4 % населення країни або 746,664людини. По віросповіданню — мусульмане-суніти. Проживають компактно напівденному сході країни (Фракія); у місті Кирджалі складають 62 % населення.Багато турок проживає також в таких містах як Разград, Галасливий, Силістра і всільській місцевості на північному сході країни (Південна Добруджа (на болг.)).Рідна мова — турецька, багато хто володіє також болгарською, російською,німецькою і ін. мовами. Болгарські турки південного сходу країни — нащадкитурецьких переселенців (ерюки) і отуречених болгар на Балканах часів імперіїОсмана; на північному сході країни — нащадки кочових тюркських племеннайрізноманітнішого походження (турки, кумани, печеніги, половці, гагаузи,кримські татари, уруми, різного роду мухаджири і інш.).
Довгий часзаймаючи привілейоване положення в товаристві Болгарії Османа, мусульманивзагалі і турки зокрема вимушені були змиритися з втратою політичної владипісля незалежності Болгарії в 1878 році і поступовим проведенням політикиболгарізації в країні. Особливу популярність здобула кампанія уряду Жівкова,відома як Возродітельний процес, в ході якої турок змушували змінювати імена наболгарських. Багато хто з них вважав за краще переїхати до Туреччини, де вданий час проживає 326 тис. турецьких уродженців Болгарії. Проте, турки зробиливеличезний вплив на побут, культуру, фольклор і мову болгарського народу. Вданий час турецькі партії («Рух за права і свободи») представлені вуряді країни, де багато хто з них заблокував проект визнання геноциду вірмен вБолгарії. 4. Станміжетнічних відносин на сучасному етапі розвитку Болгарії
Сучасні болгарияк народ виникли в результаті змішення трьох етносів, що існували раніше: т.з.булгар (тюркського етносу), племен слов'ян, що мешкали на землях нинішньоїБолгарії, куди прийшли булгари, і що жили на землях нинішньої болгарськоїдержави фракійців.
Після остаточногоотримання незалежності в 1908 році, помаки виявилися в незвичному для них(після п'яти століть правління Османа) переважно християнському, славяномовноїдержаві. Що залишилися в Болгарії помаки при цьому є перехідною (буферною)групою між власне болгарами і турками, що проживають в країні (см.: Турки вБолгарії). При цьому, на відміну від Туреччини, помаки демонструють деякувнутрішньоетнічну замкнутість общини і бажання зберегти традиційний сільськийустрій в місцях компактного мешкання на південь від Пловдіва.
Помаки (болг. помаци,тур. Pomaklar произн.: «помаклар») — найменування болгаромовноїетнічної групи змішаного походження, історичній Фракії, що проживає натериторії, і що сповідає іслам. Етнографічна картина помаків досить складна.Після розділу Фракії в результаті Балканських воєн 1912—1913 років міжнезалежними державами Болгарією, Грецією і Туреччиною, і її переділу післяПершої світової війни, помаки стали одним з розділених народів. Сучасні помакиживуть переважно на півдні і південному сході Болгарії, в основному вРодопських горах на південь від Пловдіва і в Пірінськой Македонії. Значнакількість помаків проживає також в сусідніх регіонах Греції, особливо в номіКсанті (Західна Фракія). Больша частина общини в Туреччині асимілює. Загальначисельність по оцінках в цих трьох країнах — до 500 тис. чоловік.
Значно складнішаситуація склалася в Фракії, оскільки до власне міжетнічних проблем цьогорегіону, особливо після здобуття Болгарією державної незалежності, додалисянові чинники, в тому числі внутрішньо- й зовнішньополітичні, які суттєвоускладнюють успішне вирішення проблем, що накопичуються. Один із таких чинниківпов'язаний з десятилітньою історією сепаратизму, яка суттєво вплинула йпродовжує впливати не тільки на взаємовідносини болгар і помаків, якістановлять у Фракії більшість. Труднощі успішного вирішення цієї проблемипов'язані не тільки й, можливо, не стільки з відсутністю достатньої кількостіматеріальних ресурсів і політичної волі керівництва Болгарії та Фракії, а й ізвідсутністю справді глибокого усвідомлення суспільством суті цієї проблеми. Так,в ешелонах влади, як і раніше, усталилася тенденція розглядати ситуацію з помакамитільки в межах проблеми раніше депортованих осіб і їхніх нащадків, які булипіддані репресіям за національною ознакою й нині повертаються в місцяколишнього помешкання. Очевидно, що всі спроби вирішити цю проблему, виходячи зтакої позиції, приречені на невдачу. Водночас представники інших національнихменшин, яких теж було депортовано з Болгарії (етнічних німців, вірменів,греків) часто-густо намагаються звести проблему облаштування та інтеграціїраніш депортованих лише до кількісних оцінок і, відповідно, до потребрепатріантів, які належать до різних національних груп, наполягаючи на тому, щонемає принципової різниці в підходах до вирішення проблем помаків та іншихпотерпілих етносів. Тому дозволю собі коротко повторити одну з основних вимог помаків,яка полягає у визнанні їх не просто однією з національних меншин Болгарії, щомешкає в основному на території Фракії, а корінним народом з усіма похідниминаслідками, в тому числі правом на так зване внутрішнє самовизначення, настворення та легалізацію спеціальних інститутів і механізмів, які дозволять їмсамим реально впливати на долю свого народу. Останніми роками, особливо після ухваленняКонституції Болгарії, значно зросло розуміння того, що помаки не простонаціональна меншина або етнічна група, а дійсно цілісний народ. Доситьпростежити за риторикою публічних виступів будь-якого рівня, тепер незміннофігурує саме таке формулювання, як «помакський народ».
У чому ж все-такисуть специфіки фракійської проблеми? Очевидно, її можна означити тим, що цейнарод переживає нині найкритичніший період своєї історії, — період, коливирішується питання про те, чи зможе він реалізувати шанс на своє відродженняяк самобутня етно-культурна спільнота, що склалася історично, тобто саме якнароду, чи як меншина, яка не має достатніх важелів політичного й економічноговпливу, стане приреченою на поступову асиміляцію та зникнення, розчинення вбільшості інонаціонального населення півострова. Такий результат став бинайбільшою трагедією не тільки для самого народу, не тільки для Болгарії, але йдля всього людства. При цьому треба врахувати, що сама ймовірність такогопесимістичного прогнозу викликає різку реакцію опору народу з яскраво вираженоюетно-культурною самоідентифікацією, існування якого опинилося під загрозою.Можна сказати, що за таких умов відбувається загострення колективного інстинктусамозбереження, властивого, як показують події останніх десятиліть у всіхкуточках земної кулі, не тільки окремим індивідуумам, а й групам, об'єднанимспільною історичною долею, традицією, мовою, культурою, релігією й іншимичинниками, які визначають їхню ідентичність. Повсюдне поширення такого явища,як прагнення великих, а особливо малих народів наново ствердити й забезпечитирозвиток власної ідентичності, змушує розглядати його не як низку раптовихзбігів, а як закономірність, що, можливо, виникає у відповідь на загрозишвидкоплинного процесу глобалізації, одним із наслідків якого може бутинадмірна гомогенізація й уніфікація, що несе в собі реальні загрози для всьоголюдства як біологічного виду.
Висновок
Етнонаціональніпроцеси та рухи завжди виступали могутнім чинником розвитку цивілізації. Напочатку нового, третього тисячоліття вони не лише зумовили докорінні зміни якрегіонального, так і глобального масштабу, а й призвели до величезнихконфліктів і жертв. Длясучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в органічнійєдності із забезпеченням гармонізації етнічних інтересів і потреб на основідемократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських вартостей. І цілкомочевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси, як етнополітика різнихдержав зможе забезпечувати прогнозування й регуляцію останніх, значною міроюзалежатимуть майбутнє людства, його перспективи як неповторного феномена уВсесвіті. Людство складається з багатьох різних етносів, тобто народів.Давньогрецький термін «етнос» етимологічно означає «народ»,«плем'я», «зграя», «натовп», «групалюдей» тощо. Причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, самеостанніх називали етносами. У такому розумінні діставали відображеннякультурно-побутові відмінності негреків. Вітчизняним еквівалентом цього термінастало слово «народ». Причому цим словом стали означувати«своїх», а терміном «етнос» — «чужих», інородців.Нині «етнос» вживається як науковий термін для визначення всіх типіветнічних спільнот, а «народ» набув соціально-політичного ігеополітичного значення. У сучасній науці склалося принаймні два трактуванняетносу. Представники етнографічної школи розглядають етнос як певнусоціально-історичну систему, інші вчені — як форму існування Homo sapiens,тобто як природний феномен. Визнання за етносом соціально-історичної сутностідає змогу розглядати і будувати перспективу його розвитку, визначати певні йогоетапи, ступені зрілості тощо. Природознавчий підхід потребує аналізу впливугеографічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявленняіманентних механізмів розвитку етносів.
Список літератури
1. ДрагунскийД. В. Навязанная этничность // Полис– 1993 – № 5 – С. 27.
2. ДробижеваЛ. М. Социально-культурная дистанция как фактор межэтнических отношений //Идентичность и конфликт в постсоветских государствах. – М. 1997.
3. КасьяновГ. Теорії нації та націоналізму. К.1997
4. Конфликтнаяэтничность и этнические конфликты. – М., 1994. – С. 4 – 14.
5. Кушнер П.И. Этнические территории и этнические границы. М., 1951. – С. 18.
6. Основиетнодержавознавства. К. 1997
7. Основиполітології: Навчальний посібник.-3-є вид., перероб. і доп. – К.: Товариство «Знання»,КОО, 2005.-427 с.
8. Політологія:Підручник/І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущейка та ін.-К.: Вища шк., 1998.-415с.
9. Попов А.А. Причины возникновения и динамика развития конфликтов // Идентичность иконфликт в постсоветских государствах. – С. 280.
10. СоколовскийС. В. Парадигмы этнологического знания // Этнографическое обозрения – 1994 – №2– С. 8
11. Тишков В.А. Идентичности и культурные границы // Идентичность и конфликт в постсоветскихгосударствах. –М., 1997.
12. Тишков В.А. Этнический конфликт в контексте обществоведческих теорий // Социальныеконфликты: экспертиза, прогнозирование, технологии разрешения. Вып. 2. Ч. 1 –М., 1992. – С. 36; Дробижева Л. Н. Интеллигенция и национализм. Опытпостсоветского пространства // Этничность и власть в полиэтническихгосударствах. – М., 1994. – С. 71 – 84.