План
Вступ
Розділ 1. Дослідженняісторії архітектури Поділля
Розділ 2. Визначніпам’ятки архітектури Поділля
Висновки
Список використаноїлітератури
ВступПоділля — один знайцікавіших з історико-архітектурної точки зору регіонів, відомий своєю винятковоюґеополітичною роллю в житті Південно-Західної Русі-України. Місце розташуванняна перехресті щоважливіших торговельних шляхів та на межі між християнськимЗаходом та мусульманським Сходом наводить на думку про подібність йогоісторичної долі до долі всієї України, яка саме завдяки ключовомуґеополітичному положенню в євроазійському просторі на декілька столітьопинилася в епіцентрі політичних змагань видатних держав Європи та Азії.Аналогічну модель історичного розвою демонструє й Поділля, на терені якоговпродовж ХП-ХVIIІ століть перетиналися політичні інтереси Литви, Польщі,Золотої Орди, Туреччини, Росії. Порубіжне положення Поділля спричинилося до появина його теренах потужних фортифікацій, котрим, на думку А.Н.Кирпичникова, требазавдячувати могутньому військово-технічному злету Київської Русі, який протягомдовгого часу впливав на розвиток військової техніки і тактики, а такожорганізації оборонного будівництва (1).Проблема генезий еволюції фортифікацій Поділля опрацьована вкрай слабо. Це пояснюєтьсяскладністю архітектурно-археологічних досліджень здебільшого зруйнованих,занедбаних і спотворених замчищ, фортець, замків та оборонних храмів, а такожнедостатньо опрацьованою джерелознавчою базою. Стан справ в галузі вивченняоборонного будівництва найвичерпніше визначив Б.Ґеркен в ґрунтовній монографії,присвяченій одному з найвідоміших подільських замків — Язловецькому. Цедослідження дотепер не тільки не втрачає актуальності, а й лишається єдинимприкладом ґрунтовної історико-архітектурної монографії з середньовічноїфортифікації. На жаль брак подібних публікацій створює своєрідний вакуум, якийстихійно заповнюється науково необґрунтованою, неперевіреною, здебільшогоповерховою інформацією на кшталт побутуючої нині в історіографії концепціїзародження в Україні мурованого оборонного будівництва. Згідно з цієюконцепцією перші муровані укріплення виникли н другій половині ХІП ст.,спорадично застосовувалися у ХІV-ХV ст., і лише у ХVІ-ХVII ст. розповсюдилисявнаслідок перебудови в камені або цеглі первісних дерев'яних замків і фортець.Ця концепція, що зайняла в сучасній науці досить стійку позицію, кочуючи зджерела до джерела, як не дивно, ніколи не мала чіткої наукової аргументації іабсолютно не кореспондується з висновками ґрунтовних досліджень окремихоборонних об'єктів. Вона лишає без відповіді питання, чому завжди аванґардна зточки зору функціональної орґанізації та використання прогресивних архітектурнихформ, конструкцій, матеріалів і будівельних технологій фортифікація, порівняноз іншими видами будівельного мистецтва (зокрема культового), на теренахЗахідної України пішла абсолютно нелогічним і неефективним шляхом розвитку,зіґнорувавши з найбільш доцільного, економічного й розповсюдженого на цихземлях будівельного матеріалу — каменю — і віддавши перевагу дереву, що увоєнних умовах значно йому поступалося.
РОЗДІЛ 1. ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇАРХІТЕКТУРИ НА ПОДІЛЛІЗа останні рокиукраїнською історико-архітектурною наукою отримані нові дані щодо історіїфортифікацій Кам'янця-Подільського, Меджибожа, Львова, Переяславля, Кременця(4), які свідчать про появу мурованих укріплень раніше другої половини ХШ ст.Цікавим є факт, що, датуючи муровану Ладозьку фортецю (Північна Русь) початкомXII ст., А.Н.Кирпичников вважає її прототипом фортецю Переяслава-Хмельпицького(т.зв. Єфремова города), а вплив досягнень фортифікації Південної Русі напівнічні руські землі переконливо пов'язує з закономірностями історичнихобставин (зокрема зв'язків Ладоги та Переяслава через дімВсеволодовичів-Мономаховичів). Заслуговує також на увагу думка дослідника проте, що «на Руси могли сооружать настоящие боевые каменные крепости задолгодо второй половины ХШ в., когда это стало общей необходимостью… Созданиекаменных Переяславля и Ладоги объясняется не какой-то местной»технологической" традицией, а общерусской военной потребностью, чторасширяет паше представление о возможностях и масштабах государственного каменногостроительства на Руси ХІ-ХП вв." (5).Отже, фактіснування домонгольських мурованих укріплень па теренах як Західної, так іСхідної України незаперечне доведений архітектурною археологією. В зв'язку зцим основне питання полягає в тому, чи є підстави розглядати це явище як типове,чи й падалі вважати його унікальним, а об'єктам досліджень надавати статусвинятків, як це робилося дотепер. Середньовічне військове будівництво Поділляяк цілісне явище досі практично не досліджувалося і неопрацьоване ані в історіографічному,ані в джерелознавчому аспектах. Виняток становить неопублікована працяГ.Логвина, в якій зроблена спроба розглянути па соціально-історичному тлі таузагальнити поширений по окремих публікаціях історико-архітектурний матеріал,що стосується групи подільських замків (6). Відсутні дані про локалізацію, станзбереженості об'єктів, немає бодай схематичної фіксації натурних залишків всіхспоруд. Точно не визначена навіть кількісні укріплень, що існували па Поділлі.Так, О. Мацюк та П. Штойко картографують на підставі історико-літературних таархівних джерел 485 оборонних споруд в межах лише західної частий Поділля (7).Принагідне зауважимо, що серед науковців є суттєві розбіжності у визначенніісторичних меж Подільського регіону. Аналіз картографічних матеріалів серединиXVI — третьої чверті XVII ст. (8) показує, що Поділля не мало сталих меж: назаході вони змінювалися на обширі між річкою Збруч та РогатиномІвано-Франківської області, на сході — від Бара Вінницької аж до ОчаковаОдеської області. Відносно стійкою є північна межа, що проходила по лініїЗбараж — Старокостянтинів — Хмільник. Незмінною залишалася лише південна межа,що співпадала з середньою течією Дністра. На мапах XVII ст. Поділлярозділяється на Нижнє (ВАSSА РОDOLIА) та Верхнє (АLТА РОDOLIА). Останнє, якнайдавніше і найбільш насичене оборонними спорудами, цікавить нас передовсім.Студіюючи оборонне будівництво Поділля, слід насамперед вказати па низкуісторіографічних робіт М.Грушевського, Д.Дорошенка, К Шайпохи, Ю. Антоні, О. Чоловського,Ю. Сіцінського, Р. Афтаназі, В. Гульдмана, М. Молчановського (9); доповненихнечисленними статтями і монографіями нашого століття, присвяченими окремімоб'єктам, частіша з яких виконана на базі сучасних історико-архітектурнихдосліджень та солідному архівному матеріалі. Дослідники середньовічногооборонного будівництва Поділля зазначають, що суттєвий вплив на фортифікаціювиявили особливості природної топографії Подільської височини, порізаноїчисленними притоками Дністра та Південного Бугу, річища яких лежать в глибокихдолинах і мають безліч вигинів та закрутів, утворюючи численні миси, підняті надесятки метрів над заплавами річок. Тип масового укріплення, що у фаховійлітературі дістав назву «односторонньої фортеці», є найхарактернішимдля Поділля. До нього належать замки та оборонні храми Кам'янця-Подільського,Меджибожа, Зіньова, Кудрипців, Кривчого, Скали-Подільської, Сутківців,Чорпокозинців, Шарівки, Буданова, Підзамочка, Бучача, Монастирка під Бучачем,Панівців, Янова, Теребовлі, Язловця, Сидорова, Токів, Червоиограда, Микулинців,Висічки, Старого Збаража, Буші, Озаринців, Стіни тощо. Мисовий тип демонструєтакож безліч городищ, розкиданих по притоках Дністра: у селах Сокольці,Джуринцях, Лоївцях, м.Брацлаві Вінницької області, м.Смотричі, селах Гринчук,Великому Карабчієві, Хребтієві, Пилипах Хребтіївських, Княгинині, Карачківцях,Кривчику, Калюсі, Княжполі, Колубаївцях, Купині, Грицькові, ПриворонніХмельницької області, селах Більчому Золотому, Вовківнях, Ланівцях, Тудорові(Федорівні), Зеленчому (Теребовлі) Тернопільської області та багатьох інших.Цікаво, що мисовий тип є досить архаїчним, але на Поділлі він зустрічається аждо ХVП ст. включно. П.Раппопорт виділяє мисовий тип укріплень як домінуючий патериторії Галицької землі починаючи з Х-ХІ ст., на відміну від круглих танаближених до квадрату в плані городищ, що були розповсюджені в інших регіонахі відсутні на Галичині й Поділлі.На нашу думку,ландшафтно-топоґрафічний чинник був значною мірою підсилений також іісторичними умовами розвитку регіону, зокрема, його історико-політичною роллю.Якщо звернути увагу на кількість міст Пониззя-Поділля, згадуваних в літописахдо XIV ст., складається враження, що ця земля майже не була урбанізованою. Цеособливо виразно простежується по даних картографування Л.Махновцем міст, щозгадуються в Літописі Руському. Міста Пониззя з'являються в літописі у XII ст.як такі, що вже існують; жодних даних про час їх заснування літопис не подає.Ці міста вкрай нечисленні: Ушиця, Микулин, Бакота, Калюс, Кучелмин, Кам'янець.В кінці XIV ст. до них додаються Смотрич, Червоноград, Скала, Меджибіж,Божський, Винниця. Всі міста, що їх згадує літопис, локалізуються па дужеобмежених територіях, що прилягають до Дністра та двох його головних приток.Разом з тим простір в межіріччі Дністра та Південного Бугу (приблизно 100x150км) взагалі не має поселень, що порівняно з щільно залюдненими теренамиГаличини й Волині видається малоймовірним, враховуючи природні багатства,клімат і родючі землі пронизаного річками Поділля. Слушний напрямок розв'язанняцієї проблеми запропонував М. Молчановський, звернувши увагу на«раптовість», з якою на політичній мага Південної Русі і, зокрема,Галицько-Волинського князівства, з'являється Пониззя з містами. Він звернувувагу на певну політичну незалежність цієї землі, що досить переконливопроступає з контексту літопису. Пояснення цьому історик вбачає в тій особливійролі, яку, на його думку, відігравало Пониззя по відношенню до Галичини йВолині, виконуючи функцію своєрідної, «буферної» зони між руськимиземлями і кочовим степом. З такої точки зору Пониззя було вкрай необхіднимгалицько-волинським князям, котрі, з огляду на виключне стратегічне положенняцього краю, надали йому певну політичну самостійність.Отже,відсутність в літописі даних про міста Пониззя, згідно з цією версією, єсвідченням не слабкого розвитку, а певної незалежності цієї землі, яка непопадала в поле зору літописця доги, доки не опинилася в сфері інтересівполітичних кіл Галицько-Волинської Русі. З цього випливає, що Пониззя моглобути урбанізованим і фортифікованим настільки, наскільки цього вимагало йогопорубіжне положення. Разом з тим скупість тогочасних літописних даних недозволяє скласти уяву про масштаби урбанізації краю та про концепцію йогооборони. Звертаючись для вирішення цього питання до більш ранніх джерел,знаходимо свідчення про існування в цьому регіоні поселень, які звалисямістами. Географ II ст.н.е. Птолемей позначає на лівому березі Дністра, в межахЄвропейської Сарматії, п'ять міст (14). Візантійський імператор КостянтинПорфироґенет (середина X ст.) повідомляє про п'ять «спорожнілихфортець» в землях печенігів, біля переправ через Дністер, і додає, що«посеред самих будівель давніх фортець знаходяться певні ознаки церков тахрести, видовбані в пісковику, тому дехто зберігає перекази, що ромеї (римляни-О.П.) колись мали там поселення». З огляду на ці повідомленнязаслуговують па увагу деякі знахідки па схилах плаю Дністровського каньйону, щодозволяють шукати певні паралелі з придністровськими фортецями, про які пишеПорфирогенет (6). Щодо останніх, то історики ототожнюють міста, описаніПорфирогенетом та Птолемеем, і локалізують їх саме в середній течії Дністра.Стан археології, одначе, не дозволяє поки що ані підтвердити, ані спростуватицю гіпотезу.Наприкінці XIст. анонімний Баварський географ згадує про 318 міст уличів та 148 місттиверців в Побужжі та Подністров'ї. Про міста уличів та тиверців повідомляє йЛітопис Руський близько 893 року: «суть грады их и до сего дне».М.Молчановський ототожнює з ними літописні міста Пониззя. Не маючи причинігнорувати наведені вище свідчення, ми змушені визнати, що на терені СередньогоПодністров'я (зокрема на Поділлі) в другій половині І тис. н.е. існувалавідносно самостійна в політично-адміністративному відношенні земля, яка малачисленні поселення, котрі не могли зникнути, не залишивши слідів містобудівноїкультури та досвіду фортифікації. А, отже, середньовічна фортифікація на ційтериторії мала глибинні місцеві корені, що за прадавніх часів вельми тісно сплелися,увібравши й елементи культури тих народів, які мали контакти з СереднімПодністров'ям. Найдавніші з досліджених мурованих фортифікаціяКам'янця-Подільського. Йдеться, однак, не про часи, удокументовані ЛітописомРуським, а про початок нашої ери, зокрема ІІ-Ш століття, позначені в історіїнародів Європи Трояновими війнами. Від цього часу в Кам'янці збереглися решткиоборонного поясу навколо Старого замку у вигляді залишків 12 тристінних веж,датування яких за характером стратиграфії, будівельних розчинів таархеологічного матеріалу визначилося П-ІП ст.н.е. За планувальною структуроювежі наближені до прямокутних, з кутом 85°, тристінні, розімкнуті звнутрішнього боку укріплення; товщина їх стін становить 1,56-1,7 м; розмірибоків веж дорівнюють 5,0 м, 7,4 м, 8,0 м (що кратні римському футу 29,5 см). Цізнахідки не знайшли пояснення не тільки в межах усталеної концепції еволюціїзамку, але й не мають аналогів в українській історико-архітектурній науці, неузгоджуючись з пануючою концепцією розвитку оборонного будівництва. Одначе вонинабувають принципово нового змісту з огляду на застереження П. Раппопорта щодомурованих укріплень давніших, ніж XI ст., які, на його думку, були па Русі, які у Західній Європі, рідкісним винятком, за виключенням «оновлених рештокримських фортець» (2).Розглядаючикам'янецькі вежі в цьому контексті, можна знайти багато спільних рис змурованими вежами римських укріплень Ольвії (що мають прямокутні, здеформованим кутом, план, розміри від 5,8 до 9,0 м, стіни завтовшки 1,7-2,0 м ізбудовані на стандарті римських лінійних мір), а також веж дакійських фортецьКостешти, П'ятра-Рошіє, Блідару (Румунія) (2). з цим оборонним поясом, щорозміщувався по периметру бровки скелястого мису, на якому розташований Старийзамок, функціонально і топографічне була з'єднана ще одна споруда — мурованийФортечний міст, що сполучав укріплення в межах Старого замку з островом Старогоміста.Дослідженнямибуло встановлено, що під обличкуванням моста XVII ст. знаходиться мурованаконструкція з пілонів та арок, причому пілони, па які спираються арки, маютьдавніше походження і за ідентичністю будівельних розчинів мурування розчинам,описаних вище веж, датуються ІІ-ІІІ ст.н.е. Таким чином, па першомубудівельному етапі міст був безарковим і являв собою п'ятипрогінну конструкцію,утворену шістьма пілонами, ширина яких по фасаду дорівнювала 2 м, а прогін маврозмір 7 м; міст мав дерев'яний хідник. Унікальність цієї споруди, що не маєаналогів далеко поза межами Південно-Західної Русі, є очевидною. Міст аналогічноїконструкції та габаритів зображений на рельєфах Траянової колони в Римі,присвячених римсько-дакійським війнам, відомим в історії під назвою Траяновихвоєн (2). Безперечно, що відкриті найдавніші муровані спорудиКам'янця-Подільського ставлять на порядок денний пошук історичного контексту, вякому їх поява була би логічною і виправданою. Історіографічні студії даютьзначний матеріал для його окреслення. Зокрема, архівні та історико-літературніджерела подають інформацію про те, що Кам'янець є древнім містом даків, котріз'явилися тут внаслідок римської колонізації Дакії в II ст.н.е. під часТраяпових воєн (2). Численні релікта римської епохи на терені СередньогоПодністров'я дають підстави говорити про тісні контакти з римськимипровінціями, детальний характер яких вимагає спеціального історичногодослідження. Для нашої теми, одначе, найважливішим є той факт, що Поділля напочатку нашої ери відігравало роль контактної зони на межі античного тапротослов'янського світу, а, отже, було певною мірою урбанізованим. З огляду навідкриття у Кам'янці решток мурованих укріплень початку нашої ери повідомленняКостянтина Порфирогенета про залишки римських міст па Дністрі набувають певноїпредметності. Не виключено, що в Подільському регіоні Кам'янець був не єдиним поселенням,що репрезентує релікти будівництва античної епохи. В усякому разі урбаністичнийта фортифікаційний досвід Кам'янця не міг не виявити впливу не тільки панайближчі околиці, але й на весь Подільський регіон.З точки зорурозглядуваної нами теми найголовнішим є те, що вже в античні часи, колиКам'янець увійшов до ареалу впливу провінцій Римської імперії, в його мурованихфортифікаціях, збудованих, ймовірно, даками або римлянами, була застосованаконцепція мисової оборони. Ця ж концепція була реалізована через декількастоліть в домонгольських подільських фортифікаціях. Зокрема, давнє мурованеядро Меджибізького замку наближене в плані до трикутника, що займає закінченнямису, датується Є.Лопушинською за даними архітектурно-археологічних дослідженьХІІ-ХІІ ст. Масштаб укріплень, що займали площу більш ніж 2000 кв.м, включаючиоборонні мури завтовшки 2,7 м та барбакан (8x10 м) з надбрамною баштою,свідчить про те, що ми маємо справу аж ніяк не з зародковою фазоюфортифікаційної школи (5). Концепцію мурованого мисового укріпленнядемонструють давні ядра замків Язловця, Скали-Подільської, Жванця, Панівців,Сидорова, Бучача, Зінькова, Чорнокозинців, Сутківців, Сатанова та ін., щосягають, ймовірно, монгольських часів. Цей висновок підкріплюється даними попередніхдосліджень Жванця, Панівців, Раковця, Скали-Подільської, а також археологічнихдосліджень Кременецького замку, давнє муроване ядро якого походить з IX ст. Іхоча замок у Кременці тяжіє до волинського кола оборонних укріплень, для насважливе з'ясування загального контексту розвитку мурованих фортифікацій патеренах Західної України і формування якомога повнішої уяви про хронологію їхповстання. По навалі Батия історична доля Пониззя тісніше сплітається з долеюГалицько-Волинського князівства. Джерела подають свідчення про активну обороннудіяльність Данила Галицького, спрямовану на підготовку опору Золотій Орді, вході якої Данило намагається інкорпорувати Пониззя з метою використання йоговигідного ґеополітичного положення. Навесні 1242 року він відправляється наПониззя, до Бакоти й Калюси, з метою «уставити землю» (7), що М.Молчановський тлумачить як «устроить», створити «оплот протитатарських нападів» шляхом «укріплення старих міст та створеннянечисленних, але сильних опорних пунктів на випадок серйозного зіткнення».І хоча літописець не дає конкретної інформації про діяльність галицького князяпа Пониззі, ми вважаємо, що М. Молчановський має рацію у визначенні основноїпрограми Данила. Очевидно, саме наслідки її реалізації спонукали 1259 року Бурундаявіддати наказ про зруйнування всіх укріплених міст, котрий Данило, ще непідготовлений до війни, змушений був прийняти. Не маючи відомостей про подальшудолю фортифікацій Пониззя за часів Данила, звернемось до пізніших документів.Густинський літописповідомляє, що польський король Казимеж Великий (1333-1370 р.р.) «мурамимногие грады омурова», переслідуючи мету зміцнення кордонів з Ордою тазалюднешія краю. Ту ж саму мету переслідували й русько-литовські князіКорятовичі, котрим літопис приписує значну фортифікаційну діяльність. ОтримавшиПоділля, Корятовичі поставили своєю метою не підкорення краю, знесиленоготатарським володарюванням, а його заселення «на суровим корені»,подальше залюднення і розбудову (32) Зміцнення Поділля не могло відбуватися безоборонного будівництва: саме при Корятовичах, коли влада татар була вже лишеномінальною, оборонне будівництво стало не лише потрібним, а й можливим. Одначелитовський літопис, вельми позитивно оцінюючи діяльність Корятовичів на Поділліі відмічаючи їх «приязні» стосунки з місцевою феодальною верхівкою,що були запорукою успіху у спільній боротьбі з татарами, водночас значноприбільшує їх внесок в розвиток оборонної інфраструктури краю. Так, літописецьповідомляє, що на час приходу князів па Поділля тут «не было еще ни одногогорода мурованого а ни деревяного». Це свідчення стало підмурівком дляпідтвердження про тотальне знищення татарами попередніх дерев'яних укріплень іпро початок за часів Корятовичів, наприкінці XIV ст., нової фази оборонногобудівництва. Не применшуючи внеску русько-литовських князів в будівництвофортифікацій на Поділлі, варто все ж об'єктивно оцінити ситуацію, що склаласяпа той час. Певні факти для цього подає подальший текст литовського літопису,котрий містить дуже суперечливу інформацію: «Непервэи нашли собе т в е р жы ц у (розрядка моя — О.П.) на рецэ Смочричы, и тут собе город Смотрыч уделали,а и другом месгцы на С.чочрычы же город Бокут поставили. А потом, ловечы уловех, и пригодилося им стадо оленей паехати па том месіє, где тепер Камеиецкоеместо лежыть. И тые княжата розселилися па том местцу и город змуровалиКаменец, а с того вси городы Подолские помуровали и оселилися тыеКорятовичы» (4). В частині літописного повідомлення, що стосуєтьсяСмотрича, привертає увагу слово «твержыца», яке означає«укріплене місце» (від «твердить» — будувати укріплення,укріплювати, отже, йдеться про існування в Смотричі укріплення ще доКорятовичів. Це підтверджує й текст грамоти 1375 року, виданої КорятовичамиСмотрицькому Домініканському монастирю, де вказується на необхідність«город твердити»; саме ж місто характеризується наявністю міськихстанів (бояр, землян), а також різних.споруд — церкви, млина, мосту (36), щопереконливо свідчить про існування поселення до 1375 року. В описі Смотрицькогозамку, датованому 1494 роком, йдеться про «minosa habet edificia etvetusta» («зруйновані та стародавні споруди»), а також про«nigra stuba, que est supra valvam introitus castri, intus minuta murovetustissimo» («чорну хату, яка мсітиться над замковою брамою,укріплену зсередини найдавнішим муром»). Згадуються також«cameras» — муровані склепінчасті приміщення для зберігання міщанамита шляхтою своїх речей (6). Вживані латинські характеристики«vetusta» і «vetustissimo» («давній» та«дуже давній») навряд чи стосувалися укріплень, вік яких неперебільшував одного століття. Отже, скоріше над усе, місто Смотрин і мурованийзамок існували ще до Корятовичів, які, безсумнівно, доклали зусиль для їхзміцнення. Тих самих висновків доходимо, співставляючи літописну легенду прозаснування Кам'янця-Подільського (див. вище) з текстом грамота Корятовичів,виданої ними 1374 року «н а з а м к у» (розрядка моя — О.П.) вКам'янці. З тексту грамоти постає повноцінне місто з усіма атрибутамивійськового та цивільного устрою: в документі перелічені міські стани (бояри,земляни, міщани, дворяни), міська адміністрація (війті воєвода, райці), різніспоруди (7). При розгляді цього документу сукупно з численними публікаціямиматеріалів археологічних досліджень оборонних та житлових споруд па територіїміста (за якими Кам'янець як міський осередок датується XI ст.) стає очевидноютенденційність литовських літописів. Вона, одначе, цілком зрозуміла іпояснюється бажанням прибільшити заслуги русько-литовських князів в організаціїміського життя на Поділлі. Водночас абсолютно незрозумілою є позиція деякихісториків, які стійко не помічають прогресу архітектурно-археологічних знаньщодо Кам'янця-Подільського, датуючи його виникнення другою половиною XIV ст. тазвинувачуючи дослідників архітектури міста в умисно тенденційній підтасовцірізноманітних фактів під ніби наперед визначену «давньоруську»концепцію його походження. Найбільш послідовним і непримиренним представникомцієї позиції виступає Я. Дашкевич в роботі «Каменец — еще раз»,видрукуваній 1984 року (8), де, полемізуючи з М. Тнхомнровим, М. Бжшкянцом,А.Тюпичем, Г. Хотюном, Г. Логвином, Є. Пламеницькою, І. Винокуром, М. Дороновичем,С. Барончем, Ю. Роллє (Антоні), П. Юрченком, М. Брайчевським, Ю. Нельговськимта ін" історик звертається до згаданої вище грамоти Корятовичів, роблячиспробу довести, що вона є пізнім фальсифікатом. Ця спроба, одначе, виявиласяневдалою: по-перше, надто довільно переповідаючи текст грамоти, дослідник незробив жодного посилання па джерело інформації. По-друге, наведений Я. Дашкевичемзміст документу не має нічого спільного з текстом грамоти, опублікованим мовоюоригіналу в поки що єдиній найґрунтовнішій монографії М.Молчановського, присвяченійджерельній базі Поділля (9).Отже, врозпорядженні дослідника дійсно виявився досить сумнівний документ, на основіякого робити будь-які висновки щодо хронології фортифікацій і забудови міста неє коректним. Таким чином, вибірковий аналіз текстових джерел, що пов'язані зтак званим «литовським» періодом, свідчить, що не Корятовичізаснували головні подільські міста й замки, хоча не можна недооцінювати їх роліу зміцненні фортифікацій, частина яких на той час вже існувала. Наприкінці XIVст. Поділля опинилося в сфері політичних інтересів польського короля ВладиславаЯгелла, котрий 1395 року передав його своєму васалові краківському воєводіСпитку з Мельштина. Коротке (1399 року Спитко загинув в битві з татарами)правління молодого воєводи, за свідченнями джерел, відоме як «час зведенняфортець в руських землях» (40). Оборонна діяльність Спитка навітьспричинилася до занепокоєння польського короля, який «очікував поганих длякорони наслідків від військових споруд, зведених новим володарем Поділля»(4). Підтвердженням активної оборонної діяльності Спитка слугують роботи поспорудженню однієї з найпотужніших веж Кам'янець-Подільського замку — Рожанки.Джерела повідомляють також, що Спитко дозволив кам'янецьким міщанамвикористовувати третину доходів від помолу на міському млині на потреби містата його зміцнення (4). Очевидно, реалізуючи свій задум по розбудовіфортифікацій на Поділлі, Спитко, як і його попередники Корятовичі, спирався намісцеву феодальну верхівку, яка, в основному, й здіснювала обороннебудівництво. Численні акти про надання подільських сіл та містечок у власність,що збереглися, починаючи від 1386 року (4), дозволяють говорити про інтенсивнийпроцес утворення військово-адміністративної інфраструктури краю, що проходив вумовах надзвичайно нестабільної верховної влади. А оскільки і Литва, і Польща розглядалиПоділля як зону найбільш активного потенційного опору кочівникам на шляху досвоїх кордонів, ними були створені умови для його військового (обов'язковоконтрольованого!) зміцнення. Цей інтерес державної адміністрації мав неодміннознайти відгук у місцевої феодальної верхівки, котра змушена була, незалежно відполітичного статусу Поділля, дбати про свою безпеку передусім своїми власнимисилами. Наведений історіографічний огляд свідчить, що період початку ХШ — кінцяXIV ст. на Поділлі був пов'язаний з кількома злетами фортифікаційноїдіяльності: в період князювання Данила Галицького, за Казимежа Великого, князівКорятовичів та Спитка Мельштинського. Активна військова діяльність неодмінноповинна була реалізуватися у оборонних спорудах, які па той час були основоюстабільності будь-якої влади. Як вже зазначалося вище, об'єктивний висновок промасштаби і розвій мурованого оборонного будівництва на Поділлі можна зробитилише за умови проведення ґрунтовних архітектурно-археолоґічних дослідженьзначної групи замків з метою виявлення їх первісних ядер. Перспективність цьогонапрямку пошуків доводять дослідження польського вченого Б.Ґеркена, присвяченіодній типологічній групі подільських замків, які мають в основі давнє ядро увигляді баштово-стінового укріплення, спорудженого на п'ятикутному плані, одинз рогів якого сильно висунутий. Зокрема давнє ядро Язловецького замку (25x40 м)має муровану сторожову вежу, що збудована на квадратовому плані (5x5 м) звнутрішнього боку висунутого в бік закінчення мису рогу п'ятикутногоукріплення. На думку Б.Ґеркена це ядро, що датоване ним кінцем XIV ст.,репрезентує вже другий будівельний етап; перший дослідник пов'язує з появоюквадратової вежі, що стояла окремо — аналогічно вежам-«стовпам» (4),поширеним з другої половини ХШ ст. на Волині (Кам'янець-Литовський, Холм,Столп'є, Белавино, Грозвин, Ратно, Чорторийськ) та у Польщі на Шльонську(пекари поблизу Тинця) (4). П'ятикутну планувальну схему з наріжником(висунутим в бік напілля рогом укріплення) Б.Ґеркен визнає за характерний дляцілої групи подільських замків (Язловець, Бучач, Теребовля, Сидорів), водночасдиференціюючи кілька її варіантів. На пашу думку найархаїчнішому із вказанихваріантів передувала ще більш давня система наріжника без вежі та башт,застосована в замках Бучача й Скали-Подільської. В першому випадку наріжникзаокруглений, в другому — зрізаний, причому в обох укріпленнях, як і в давньомуядрі Язловецького замку, наріжник звернутий до закінчення мису. Виходячи знього, походження замків з наріжником ми схильні пов'язувати передусім зтопографією мисових укріплень, датуючи їх періодом не пізніше середини XIV ст.Фортифікаційні переваги цієї схеми, що дозволяла вести ефективний обстрілфлангів, були незаперечними, а з введенням додаткового елементу — кутової вежі- була повністю виключеною поява «мертвих зон». Усвідомлення давнімифортифікаторами переваг цієї схеми, апробованої в ситуаціях розміщеннянаріжників на кінця мисів, призвело до її запозичення для оборони інших частинукріплень, зокрема найменш захищених ділянок, звернутих до гребеня мису.
Розділ 2. Визначні пам’ятки архітектури Поділля
Церквастоїть на південній околиці села — західній кінцівці вузького мису, витягнутогов напрямку схід-захід у мальовничій місцевості неподалік давнього замчища. Зпівдня мис врізається в заплаву річки Вовчик, що впадає в Ушицю, з півночі йогообмежує природний схил.
Найдавнішачастина церкви — дзвіниця — споруджена в ХІV сторіччі як оборонна вежа наКучманському шляху. Первісно вона була п'ятиярусною, майже квадратовою в плані(8,8 х 9,4 м). Горішній ярус її мав периметральну галерею, що оперізувала вежуззовні; вона спиралася на консольні балки з довгими підкосами, а ті своєючергою — на випущені з муровання бруси, гнізда яких розміщувалися між третім ічетвертим поверхами башти. Перекривалася вежа високим наметовим дахом зґонтовим покриттям. Над входом до першого ярусу, із заходу, був дерев'яниймашикуль (від конструкції його також залишилися гнізда в мурованні). Перекриттявежі були пласкі, балкові; в долішніх ярусах балки спиралися на обрізи стін, угорішніх — входили в гнізда в мурованні. Долішні два яруси не мали отворів,горішні — мали стрільниці.
У30-х роках ХV сторіччя село було викуплено в шляхтича Жеґоти й записаношляхтичеві Яну Домарату із Сляткова за вірну службу. Цей пан, за данимиархівних джерел, був заможний: володів багатьма селами, його ім'я частотрапляється в актах першої половини ХV сторіччя. Очевидно, це він прибудувавцеркву до східного фасаду вежі, яка перетворилася на дзвіницю. Перший ярус їїстав виконувати функцію притвору, а другий переробили на хори, зробивши усхідній стіні великий проріз стрілчастого абрису. Церква була освячена на ім'яПокрови Богородиці. У плані вона являла собою рівнораменний хрест іззаокругленими рукавами й апсидою. Споруда перекривалася системою готичнихсклепінь. Світло линуло крізь високі вікна зі стрілчастими перемичками. Крімвходу через дзвіницю, були зроблені ще два — у південній та північній стінахнави. У північно-східній частині храму прибудовано прямокутну в плані ризницю.Центральний обсяг церкви мав високий двосхилий готичний дах, до нього прилягалинапівнаметові дахи над північною і південною конхами.
1567року, під час наскоку татар, церква була пошкоджена. Три роки по тому їївідремонтував Бернард Претвич, колишній староста Барського замку. На початкуХVІІ сторіччя Яків Претвич, відбудувавши на сусідньому пагорбі, з півдня,зруйнований замок, переробив церкву на костел Благовіщення Діви Марії,розмалював, оздобивши його стінописом. Тоді ж при костелі заснували кляштордомініканців.
Уперіод від 1734 року до третьої чверті ХVІІІ сторіччя костел зазнав чималихруйнувань. Відбудова його 1773 року пов'язана із значними змінами: уцентральній частині нави зробили нове склепіння, наростили стіни, розтесали ізамурували в горішніх частинах стрілчасті вікна, влаштували нові входи в бічнихобсягах екседр. Стіни й склепіння розмалював відомий художник Праґтль. У вежіпозамуровували стрільниці, прорубали велике вікно в другому ярусі, а над входомзробили декоративний фронтон. Разом з цим на одній лінії з мурованою огорожеюта по осі із західним входом спорудили двоярусну восьмигранну дзвіницю змурованим першим ярусом.
Напочатку ХІХ сторіччя виконано внутрішній ремонт костелу. 1832 року йогоперетворено на православний храм Різдва Богородиці. 1847 року архітект Павловсклав проект перебудови церкви, який пізніше, у 1886 році дещо змінено і,врешті, в 1890 — 1892 роках реалізовано. Тоді наростили стіни бічних обсягівцеркви, замурували готичні прорізи, зробили нову покрівлю з дерев'янимбарабаном і низьким наметом. У вежі також надбудували два яруси, покритінаметовим дахом.
Заобсягово-розпланувальним вирішенням церква належить до типу триконхових храмів.Давня частина її — дзвіниця — має сливе квадратовий план (6 х 5,4 м навнутрішніх сторонах); кам'яні мури завтовшки 1,7 м. Горішні два ярусивимурувані з цегли.
Обсягцеркви ХV сторіччя являє собою майже рівнораменний хрест. Внутрішні розмірицентральної навової частини — 8,6 х 13,6 м. Вона розкривається в апсиду й бічніекседри трьома широкими прорізами зі стрілчастими підпружними арками. Довжинаапсиди 21 м, товщина кам'яних стін 1,9 м. Склепіння перекривають наву, апсиду,екседри, а також перший ярус дзвіниці. Хрестові склепіння ризниці до нашогочасу не дійшли. На другий ярус дзвіниці веде середстінний хід зі сходами. Вінтер'єрі збереглися три шари живопису, найдавніший — пензля згадуваного вжеПраґтля. На фасадах вежі-дзвіниці подекуди є рештки рожевого отиньковання (здомішками товченої цегли). На рогах споруди по вогкому тиньку продряпаніназемні лінії — імітація рустів (їх виявили 1966 року Ю.Нельговський іЄ.Пламеницька). Досліджували церкву для розроблення проекту реставраціїЄ.Пламеницька та А.Тюпич з участю Л.Крощенка.
Церква-замоку Шарівці — унікальна пам'ятка мурованої оборонної архітектури — репрезентуєтип вежового триконхового храму, генеза якого досі не з'ясована.ЦЕРКВА ХV-ХVІ СТОЛІТЬ (урочище Монастирок під БучачемТернопільської обл.).
Церкваміститься за 2 км на південь від Бучача, на горі Федір, що височіє над річкоюСтрипою. Тут, у важкоприступному місці, у лісовій гущавині, збереглися залишкидавнього монастиря, від чого й сама місцевість дістала назву урочищаМонастирок.
Неправильнаконфігурація решток огорожі, яка правила за укріплення, свідчить, що натериторії монастиря були й інші будівлі. Брама містилася в північно-західномукуті монастирського двору.
Церкваналежить до типу триконхових оборонних храмів з високою вежею-дзвіницею.Мурована, стіни завтовшки 1,7-1,8 м. У наву, що має розміри близько 5,5 х 9 м,розкриваються майже рівноширока з нею східна апсида та південна і північна(частково зруйнована) екседри значно менших розмірів. У південній екседрі євисоке кругле вікно, апсида вікон не має. З південного боку нави лише два віконніпрорізи заввишки до 3 м, з напівциркульними перемичками. Північна стіна нави,що орієнтована в бік монастирської брами, — без вікон. Очевидно, це пояснюєтьсяоборонними потребами. Перекриття над навою, апсидою й екседрами не збереглися.
Основнуоборонну функцію виконувала вежа, що вивищувалася над навою приблизно на 6 м.Загальна висота її становила близько 15 м (без даху). У західній стіні вежі буввхід до храму; над ним розміщувалися два бойові яруси, в яких було по однійстрільниці в кожному з боків вежі. Яруси сполучалися між собою середстіннимисходами. Оскільки стрільниці зроблено на значній висоті й конструктивно вонипризначені лише для обстрілу далеких підходів до храму, можна припуститиіснування над другим ярусом стрільниць третього бойового ярусу у виглядіконсольної дерев'яної галереї для оборони прилеглої території. Ця істотнадеталь доповнює реконструкцію споруди, запропоновану в «Нарисах історіїархітектури Української РСР» (1957).
Історіяхраму невідома, поширене в наукових джерелах датування його ХVІ сторіччям неаргументоване. Аналіз архітектурно-конструктивних особливостей споруди та їїархаїчна типологія дають підстави припускати, що в ХV сторіччі храм ужеіснував. Безперечно, історію цієї унікальної пам'ятки спроможні з'ясувати лишеґрунтовні дослідження, однак їх досі не виконано.
Зісторичних подій, що мали дотичність до монастиря на горі Федір, О.Чоловськийзазначає лише турецький напад 1672 року, коли храм було спалено. На думкуГ.Логвина, саме тоді зруйновано склепіння над навою й апсидою.СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКА ЦЕРКВА 1600 РОКУ (с. ЗалужжяЗбаразького р-ну Тернопільської обл.).
Церквазбудована в надзвичайно мальовничій місцевості на високому, вкритому лісоммисі. Її добре видно від Старозбаразького замчища за 1,5 — 2 км на північний схід.
Яксвідчить напис на білокам'яній плиті, вмурованій над одвірками південногофасаду, церкву збудував брацлавський воєвода Іван Збаразький 1600 року «намісці старожитнього монастиря». Вона належить до тридільних безбанниххрамів, поширених на Поділлі з ХІV сторіччя. Їхнє розпланування архаїчне.Зокрема в залужівській церкві притвор і апсида вужчі від нави. Така структуракультових будівель на Поділлі відома з першої чверті ХVІ сторіччя.
Спасо-Преображенськацерква являє собою тип оборонних храмів, який склався в умовах постійноїзагрози турецьких і татарських нападів на Поділля.
Архітектурацеркви становить великий інтерес. До прямокутної, наближеної в плані доквадрата (8,1 х 7,4 м) нави, перекритої коробовим склепінням з розпалубками,прилягають п'ятигранна апсида і притвор, що також мають склепінчастіперекриття. Наву відділяє від апсиди аркада кам'яної вівтарної огорожі. Зпритвором нава сполучається аркою. Вікна нави невеликі, видовженої форми, злучковими перемичками, широкими лутками зовні і всередині. Завдяки їхнімневеликим розмірам нава напівзатемнена.
Притворє основою вежі-дзвіниці, яка була пристосована до оборони, хоча водночас мала йхори на рівні другого ярусу. Для оборонних цілей слугували три бойові яруси зістрільницями (уже в середині ХІХ ст. вони були частково замуровані). Нині післяремонтів їхніх слідів під тиньком не видно. Круглий віконний отвір у східнійграні апсиди також має характер стрільниці. Стіни нави завтовшки приблизно 1,3м, у вежі-дзвіниці вони сягають 1,5 м.
Спершуцерква не мала бань: наву перекривав двосхилий дах, можливо, з сигнатуркою.Вежа-дзвіниця була з наметовим завершенням. У кінці ХVІІІ — на початку ХІХсторіччя верхи переробили: над навою і апсидою вони набули банястої форми йзавершення у вигляді ліхтариків і маківок. Над вежею-дзвіницею з'явився дах іззаломом, увінчаний низьким наметом. Масивні бані відігравали тільки декоративнуролю, адже нава й апсида мали склепінчасті перекриття. На наступномубудівельному етапі намет над вежею замінили банястим дахом, а висоту бань наднавою і апсидою збільшили завдяки дерев'яним підбанникам з вікнами, щоосвітлювали горище над склепінням. До північного фасаду прибудували ризницю. Ціперебудови церкви дуже змінили первісний вигляд.
Цікавоюзацілілою дотепер деталлю споруди є сонячний годинник на південному фасаді.
О.Чоловський подає, що бачив біля церкви фундаменти монастиря, про який ідеться втексті пропам'ятної таблиці. Недалеко, на сусідньому пагорбі, тоді щезберігалися підмурки якоїсь споруди, що її цей дослідник вважав за костел. Нинірешток тих не видно. Біля церкви є лише надмогильний хрест і дуже давнєпоколінне скульптурне зображення шанованого в цій місцевості св. Онуфрія,поставлене на постамент у ХІХ сторіччі.
ОНУФРІЇВСЬКАЦЕРКВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІ СТОЛІТТЯ
(смт Гусятин Тернопільської обл.).
Ця церкваналежить до типу триконхових оборонних подільських храмів без бані над навою імурованою оборонною вежею-дзвіницею над бабинцем, що було їхньою відмітноюрисою. Збудована в другій половині ХVІ сторіччя, коли сформувалася обороннасистема середньовічного міста, до якої входили замок і синагога. Разом зцерквою вони утворювали укріплений трикутник з ратушною площею всередині.
Головнийобсяг церкви св. Онуфрія — прямокутна (близько 7х9 м) нава, перекрита коробовимсклепінням з розпалубками. До неї зі сходу, півдня і півночі прилягаютьвидовжені, заокруглені в плані обсяги, перекриті конхами. Вікна вузькі,розміщені високо. Товщина стін — 1,9 — 2,2 м. Бабинець великий, майжеквадратовий у плані. Його перший ярус перекритий коробовим склепінням зрозпалубками, без вікон. Другий ярус, до якого ведуть середстінні сходи, маєвікна. Горішній бойовий ярус не зберігся. Очевидно, він являв собою дерев'янугалерею по периметру вежі.
ДляОнуфріївської церкви характерні компактність обсягу, лаконізм і виразністьархітектурних форм, відсутність декоративного оздоблення. Деякі історикивважають, що за першовзір таких храмів правили румунські оборонні церкви звежами-дзвіницями, що постали в ХІV-ХV сторіччях.
СИНАГОГАКІНЦЯ ХVІ-ХVІІ СТОЛІТЬ (смт Гусятин Тернопільської обл.).
Будівлястоїть на підвищеному березі Збруча, у межах найдавнішої частини міста. Являласобою триярусний, зведений на майже квадратовому плані обсяг, з прилеглимизахідним одноярусним і північним двоярусним обсягами, в яких були приміщеннядля жінок і хедер (школа). Такої структури споруда набула впродовж кількохбудівельних етапів.
Трияруснийобсяг (у плані 15,6 х 17,2 м), певне, становить первісне ядро споруди, яка вчас, коли її збудовано — у другій половині ХVІ сторіччя, мала яскраво вираженіоборонні риси. Північний фасад повернений у бік Збруча. Тут у мурах першогоярусу, завтовшки від 1,76 до 2,16 м, є чотири гарматні стрільниці (ниніорієнтовані в інтер'єр хедеру). Здогадно на першому будівельному етапі спорудамала ще три (включно з атиковим, де збереглися ключоподібні стрільниці) бойовіяруси, на які вели середстінні сходи в північно-західному куті триярусногообсягу. Сходи збереглися донині. У північній стіні вони перерізані луткоюодного з трьох готичних аркових вікон північного фасаду, що зроблено, очевидно,на другому будівельному етапі.
У нижнійчастині вікон ще в 1950-ті роки лишалися прослідки стрільниць другого бойовогоярусу. На другому етапі в середині ХVІІ сторіччя (О. Чоловський датуєбудівництво синагоги першою половиною ХVІІ ст., Т. Геврик — 1654 р.) в обсязідолішніх трьох ярусів влаштували велику молитовну залу, внаслідок чогострільниці другого й третього оборонних ярусів розтесали на готичні вікназаввишки близько 8 м. Молитовна зала заввишки 13,5 м мала склепінчасте нервюрнеперекриття з глибокими стрілчастими розпалубками на білокам'яних різьбленихконсолях. У східній стіні зали збереглася оздоблена ліпленим декором ніша длязберігання Тори, перед якою був вівтар. Тоді ж атиковий ярус дістав декоративнеоздоблення (кілеподібна глуха аркатура, білокам'яний парапет у виглядіакантового листя, круглі башточки на рогах). У декорі яскраво простежуютьсясхідні мотиви. Від нижньої частини споруди, яка не має декору, атик відділяєбілокам'яний ґзимс.
Подальшабудівельна еволюція споруди відбувалася в напрямі добудови до основноготриярусового обсягу функційно необхідних частин: із заходу — одноярусної, якана фасаді мала три щипці барокового абрису; з півночі — триярусної, що сягалаґзимса основного обсягу, закриваючи готичні вікна. На початку ХХ століттявигляд синагоги змінився: замість барокових щипців з'явилася відкрита тераса зпарапетом, понижено до двох ярусів північний обсяг.
Під часДругої світової війни зруйновано всю західну частину споруди, повністю знищеносклепіння, а також північний двоповерховий обсяг хедеру. Завдяки проведеннюконсерваційно-реставраційних робіт (М.Говденко) відбудовано західний фасадосновного обсягу й інтер'єр зі склепіннями; західну й північну прибудовизведено одноярусними, з терасою, в архітектурних формах початку ХХ сторіччя.
Гусятинськасинагога — один із шедеврів єврейської сакральної архітектури на теренахУкраїни.
ВЕЖА-ДЗВІНИЦЯМИКОЛАЇВСЬКОЇ ВІРМЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
КІНЦЯ ХV — ПОЧАТКУ ХVІ СТОЛІТЬ (Кам'янець-Подільський Хмельницької обл.).
Цяоборонно-церковна споруда — вежа-дзвіниця вірменської церкви Святого Ніґола — не має аналогів в Україні. Розміщена на терасі, що підносилася над великоютериторією Старого міста, п'ятиярусна дзвіниця заввишки 37 м була передусімоборонною вежею — досконалою вогневою позицією, з якої прострілювалисьпрактично всі зони південної частини Кам'янця.
Часомпостання дзвіниці слід уважати кінець ХV століття — період першої ґрунтовноїреконструкції церкви Святого Ніґола (1495 р.). Тоді в місті за фортифікаційноюпрограмою, запропонованою 1463 року польськими військовими фахівцями ЯномТенчиським, Держиславом з Ритвян та Анджеєм Одровонжем, активно провадилифортифікаційні роботи, будували оборонно-гідротехнічний комплекс Польської йРуської брам, реконструювали міські укріплення. Спорудження в південній частиніканьйону, на березі Смотричу, Руської брами потребувало додаткової вогневоїпозиції на горішній терасі. Тому появу вірменської вежі-дзвіниці слідрозглядати в контексті оборонної програми міста, що формувалася в цей час.
М. Бжшкянцпереповідає фрагмент церковної хроніки про спорудження дзвіниці:«Зібралися одностайні панове судді й постановили збудувати одну мурованудзвіницю для цього храму. І зібрався разом увесь народ — великі й малі, йпочали будувати, покладаючись на допомогу Господа: пособляючи хто грошима, хтоособисто, хто кіньми, хто волами, хто власною силою — і звершили...» Упропам'ятному записі церкви сказано, що єпископ Хачатур подарував «одинвеликий і чудовий дзвін», інший дзвін подарував пан Григор, якийпродовжував будівництво дзвіниці. У пізніших документах дзвіницю називали«Юначою»: під 1615 роком в актах вірменського війтівського судузгадано, що «було зроблено наново вал навколо дзвіниці церкви СвятогоНіґола, а саме Юначої дзвіниці...» Очевидно, до її будівництва малистосунок члени юначого церковного братства.
А втімархітектура вежі була нетипова для вірменських дзвіниць. І хоч містобудівнаконцепція розміщення дзвіниці окремо від храму наслідувала принципи композиціївірменських ансамблів, оборонна програма міста відбилася на архітектурномувирішенні споруди, у якому переважають риси подільської архітектури. Майжеквадратова в плані (11 х 10,7 м), з глухими масивними стінами завтовшки впершому ярусі 2,67 м (10 вірменських футів) і в передостанньому четвертому 2,03м, вона за габаритами плану була сливе ідентична вежам-дзвіницям кам'янецькихоборонних триконхових церков — Йоано-Предтеченської (11,5 х 10) та Троїцької(11 х 10 м). Висота дзвіниці — 23 м до вінцевого карниза — також наближалася довисоти веж-дзвіниць (20 — 21 м) українських церков. Приміщення першого ярусувірменської дзвіниці становить у плані квадрат 5,2 х 5,2 м (20 вірменськихліктів), перекритий хрещатим склепінням; у східній стіні, не виступаючи зазовнішній периметр, влаштовано напівкруглу апсиду, перекриту конхою. Цеприміщення є маленькою каплицею з окремим входом через невеличкий проріз напівденному фасаді, облямований скромним рустованим порталом ренесансовогохарактеру. Проріз сполучається з приміщенням першого ярусу прямокутним у планітамбуром, зробленим у товщі стіни.
За характеромбілокам'яного облямування відзначається великий віконний проріз в апсиді — зістрілчастою перегородкою і складним профілем; цей тип облямувань характерний длявірменської архітектури ХІ століття (Санаїн) і водночас, за характером кривої ігабаритами (1,24 х 2,95 м), наближається до порталу головного входу доРусько-польського магістрату на Ринку (1,45 х 2,7 м). Пізніше перероблений навікно, цей проріз у східному фасаді, облямований білокам'яним готичнимпорталом, первісно був входом до дзвіниці.
На другийярус дзвіниці провадив середстінний хід, куди потрапляли через низький (1,5 м)проріз з порталом простої форми на південному фасаді, піднятий на висоту 1,5 м.До нього вздовж фасадної стіни вели муровані східці. Цей прийом влаштуваннякомунікації з горішніми ярусами відомий у вірменських дзвіницях Ахпата іСанаїна. Перекриття між першим і другим ярусами дзвіниці, як і вищих ярусів,первісно було дерев'яне, по балках. Від них у другому ярусі досі лишилисягнізда, у горішніх — обрізи стін. Склепіння між першим і другим ярусамиз'явилося в ХVІІ столітті після того, як перший ярус дзвіниці переробили підкаплицю.
Запереказами, каплицю влаштовано 1633 року з фундації якогось багатія, якиймешкав на тій самій вулиці й волів зі свого дому слухати церковну службу.М.Бжшкянц повідомляє, що біля входу до дзвіниці була фундаційна плита іззображенням розп'ятого Христа і двома чоловічими постатями в східному вбранніобабіч, що стоять навколішки, заглибившись у молитву. Напис під зображеннямсвідчив, що каплицю заснував 1633 року вірменин Пірзаде, спокутуючи своїпровини, як обітницю в ім'я душ своїх дружин Марухни і Турванди. Плита, що,згідно з відомостями М.Бжшкянца, була розбита за турецької займанщини, дотеперне збереглася.
Висотадругого й наступних ярусів дзвіниці відповідно становила 5,5 м, 3,6 м, 5,6 м. Уярусах прорізи були зроблені по одному на осі кожного фасаду. У другому ярусіприміщення освітлювалося стрілчастими вікнами. Третій і п'ятий яруси булибойовими, з гарматними стрільницями, щоки яких розширювалися назовні. Ярусдзвонів був четвертим; тут у кожній стіні було по одному великому прорізу зпівциркульними арковими перегородками, облямованими рустованими архівольтами.
Особливоюархітектурою на початковому етапі будівництва відзначався п'ятий, горішній ярусвежі-дзвіниці церкви Святого Ніґола — з чотирма консольно розміщеними на рогахкруглими вежками-бартизанами, увінчаними вишуканої форми маківками. На двітретини своєї висоти вежки були в межах мурованого обсягу дзвіниці, натомістьверхня частина їх підносилася над вінцевим карнизом. Консольне вирішеннябартизанів пояснюється тим, що в їхній підлозі було прорізано стрільниці дляпідніжного бою — машикулі. Завдяки цьому оборонці, не змінюючи позиції, мализмогу обстрілювати околиці через стрільнички в стінах і підніжжя дзвіниці черезмашикулі. По верху стін дзвіниці, між бартизанами, ймовірно, також булозроблено ряд машикулів. Це відповідало призначенню горішнього ярусу, щовиконував тільки оборонну функцію.
Влаштування1633 року каплиці в першому ярусі дзвіниці зумовило часткову перебудову церкви.Готичний портал на східному фасаді переробили на вікно, замурувавши його нижнючастину, а широку камеру дверного прорізу замінили апсидою з конхою. Вхід докаплиці зробили на південному фасаді, поруч з мурованими сходами, що провадилина другий поверх. У товщі стіни влаштували тамбур завширшки 2,3 м. Над першимярусом зробили хрещате склепіння. Від первісного дерев'яного перекриттялишилися тільки гнізда дерев'яних балок на рівні підлоги другого ярусу.
КаплицяСвятого Степаноса мала мальовання. Фрагменти їх виявили реставратори 1975 рокуна стінах, склепінні, консі та в лутках східного вікна. Серед мальовань — орнаментальнийфриз у вигляді меандрової смуги й чорної стрічки в облямованні червоних смуг,орнаментальні мотиви з рослинними елементами, зображення янголів і святих,біблійні сцени, а також жанрові світські сцени на тлі середньовічного міста.Персонажі жанрових сцен — чоловіки, жінки, духовні особи, воїни — мають типовівірменські риси облич. Чоловіки — з вусами й бородами, у східних головнихуборах і строях. Особливо цікаві архітектурні мотиви, де зображено укріпленемісто з мурами, баштами, дзвіницями й будинками, фрагменти інтер'єрів іфасадів.
НаприкінціХVІІ століття, під час турецької займанщини, вірменську церкву Святого Ніґолазруйнували. Зазнав пошкоджень і горішній ярус дзвіниці з вежками-бартизанами.
У ХVІІІстолітті церкву, якою на той час володіла вже уніатська громада, відбудували.Тоді ж полагодили й дзвіницю. Ці роботи провів відомий архітект Ян де Вітте — будівничий львівського домініканського костелу Божого Тіла. Наслідуючи давнюоборонну традицію, Ян де Вітте відновив горішній ярус вежі-дзвіниці з наріжнимибашточками, але вже не за типом накриттєвих бартизанів, як це було засередньовіччя, а як оборонно-спостережні позиції, що архітектурно лишенагадували про колишній вигляд споруди. Горішній ярус вимурували з тесанихбілокам'яних блоків. Відмінність між монолітним мурованням з тесанихбілокам'яних блоків у горішньому ярусі й звітреною поверхнею стін долішніхярусів зі звичайного необробленого вапняку помітна простим оком. Башточки зістінами завтовшки 0,27 м, розміщені на рогах ґзимса, який мав великий винос іперешкоджав обстрілу близьких підступів, уже не відігравали жодної оборонноїролі. Більшість істориків, однак, досі помилково вважають їх первіснимиелементами оборонної дзвіниці.
У 1974 — 1982роках дзвіницю реставровано (архітектор — А. Тюпич, художник А. Мармпольський).При реставрації за основу було взято архітектурне вирішення ХVІІІ століття.
Висновки
Отже, зівсього викладеного вище можна зробити наступні висновки.
Проблемавивчення еволюції архітектури Поділля опрацьована дуже слабо. Це пояснюєтьсяскладністю архітектурно-археологічних досліджень здебільшого зруйнованих,занедбаних і спотворених замчищ, фортець, замків та оборонних храмів, а такожнедостатньо опрацьованою джерелознавчою базою. Але, не зважаючи на це, все жтаки є науковці, які займаються даною проблемою, адже Поділля зісторико-архітектурної точки зору залишається перлиною України, і можна навітьсказати, що є окрасою Європи в цілому.
В роботі минамагались дати характеристику архітектури Поділля від часів Київської Русі таохопити проблеми дослідження архітектури.
У другомурозділі подається опис найцікавіших (на думку автора) пам’яток архітектуриподільського краю.
Cписок використаної літератури
1. ВинокурІ., Хотюн Г. Кам'янець-Подільський державний історико-архітектурний заповідник.- Львів, 1986. — С.76.
2. ПламеницькаЄ., Винокур І., Хотюн Г., Медведовський І. Кам'янець-Подільський:Історико-архітектурний нарис. — К., 1968. — С.85.
3. ТюпичА., Хотюн Г. Армянские сооружения Каменца-Подольского // Второй международныйсимпозиум по армянскому искусству. — Ереван, 1978. — Т.ІІ. — С.428 — 429.
4. Нариси історії архітектури Української РСР. — К., 1957. — Т.І. — С.92.
5. ХалпахчьянО.Х. Сооружения армянской колонии в Каменец-Подольском // Архитектурноенаследство. — Москва, 1980. — №28. — С.145.
6. ChszaszczewskiJ. Koscioly ormianskie na Podolu // Sztuka kresow wschodnich. — Krakow, 1988. — Т.ІІІ. — С.71.
7. VasaryS. Armeno-Kipchak parts from the Kamenets Chronicle // Akta OrientaliaHungarica… — 1969. — ХІІ. — П.142.
8. ПУ №1-2, 2001 р.
9. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР:Иллюстрированный справочник-каталог. — К., 1986. — Т.4. — С.56.
10. Czolowski A., Janusz B. Przeszlosc i zabytki wojiwodztwaTarnopolskiego. — Tarnopol, 1926. — С.157.
11. Александрович В. Мистецьке середовище… — С. 61.