Мої улюблені народні свята
План:
Обрядовість зимового циклу
Обрядовість весняного циклу
3. Літні звичаї та обряди
4. Осінні звичаї та обряди
Є край, де найкращі у світі пісні
І цвітом чарує калина,
Де сонечко вперше всміхнулось мені,
Де дім мій – моя Україна.
Щасливі ми, що народилися і живемо на такій чудовій землі – багатій і мальовничій Україні. Кожна нація, кожен народ мають свої звичаї, що виробились протягом багатьох століть і освячені віками. Звичаї розрізняють і об¢єднують людей в один народ, одну націю. Вони відображають спосіб світосприйняття народу, те, як народ мислить, відчуває навколишній світ. Звичаї стають основою, з якої виникає усна народна творчість. Вони мають для нас особливий чар старовини. Мені подобаються свята, які належать до різних природних циклів: зимових, весняних, осінніх, літніх.
1. Обрядовість зимового циклу
Серед свят зимового циклу мені подобаються день пам’яті апостола Андрія Первозванного (13 грудня), день пам’яті Миколи Чудотворця (19 грудня), Різдво, Новий рік (13 січня), Водохреща.
Одним із свят, яке завжди відзначали наші батьки, діди, прадіди, було велике зимове свято, особливо важливе для молоді – день Андрія. Це свято відзначали 13 грудня. Починався вечір з дівочої ворожби, після заходу сонця. Перед початком гадань кожна дівчина повинна з’їсти хоча б один вареник. Після цього брали ще по одному, клали на підлогу і впускали кішку, яку цілий день не годували. Чий вареник з’їдала кішка першим, та і заміж першою вийде, а чию не зачепить, то сидіти їй в дівках.
Є ще одне ворожіння. Беруть велику миску з водою, але щоб вона не була наповнена вщерть. По краях вішають перегнуті смужки паперу з записаними подіями: палке кохання, виграш, крадіжка, далека дорога, розлука. У половині шкаралупи грецького горіха встановлюють маленький згарок свічки. Човник пускають на середину миски. Залежно від того, до якого краю він підпливе і який папірець підпалить, таке станеться з одним із присутніх, на кого ворожать. Увечері влаштовували вечорниці, на які сходилися і хлопці. На Андрія знімають калитки у тих, хто зустрічається. Цей звичай зберігся в селах. Зняту калитку у дівчини відносять до парубка, або навпаки. Або ще посипають між ними доріжку соломою.
Вважають, що, якщо на Андрія випаде сніг, то зима довго ще не настане, а якщо не випаде, то зима буде тепла та малосніжна. Якщо іній на деревах у цей день – буде добрий врожай гречки.
І сьогодні святкують Андрія. Дівчата продовжують ворожити, причому не тільки в селах, але й в містах. Калитки на Андрія знімають у селах, в містах цей звичай не зберігся.
Святого Миколу святкують 19 грудня. На Миколу нічого не роблять, бо це велике свято. Пам’ятаю, коли я була зовсім маленьким, мій батько переодягнувся у святого Миколу і приніс подарунки. Кожен рік я чекала цього свята. Коли я підросла, то батько вже не переодягався в Миколу, але подарунки під подушкою я все знаходила. Діти дуже люблять це свято, вчать молитви, колядки. Колись мені батько казав, якщо я буду неслухняною і буду погано вчитися, то святий Микола до мене не прийде і подарунків я не отримую.
В нашому селі люди казали, що святий Микола, як щедрий Бог із небес, часто заходив до помешкання багатодітних чи хворих людей і обдаровував їх. Також розповідали, що святий Миколай допомагав мандрівникам та подорожнім, а особливо запорозьким козакам. Вони за цю поміч побудували йому понад 30 храмів, названих його іменем. На його честь складено багато віршів та пісень.
Святого Миколу в наш час святкують віруючі православні люди. Звичай обдаровувати дітей подарунками в це свято майже не зберігся.
Різдво – родинне свято, зустрічали його урочисто, схвильовано. До свята готувалися заздалегідь: білили хату, прибирали її святковими рушниками, килимами. На вечірній зорі найстаріший член сім’ї ( дід або батько) вносив в хату сніп жита чи ячменю. Називався сніп «дідухом» або «колядою». Він і виконував функцію ялинки. Найстаріша жінка в сім’ї (баба або мати) ставила біля «дідуха» горщик з кутею, узвар і свячену воду. Біля свяченої води запалювали свічку. До 12 години ночі сини і батько обходили обійстя із святим хлібом, благословляючи все живе, заклинаючи його від напасті. На воротях і на дверях сараю ставилися обереги і вішалися пучечки трави з полину, кропиви, чебрецю, щоб відігнати нечисту силу. Сигналом до вечері була поява першої зірки на небі, яка сповіщала про народження Божого дитяти. На столі ставилося 12 страв, щоб кожен місяць був щедрим. Батько ховався за стіл, питаючи, чи його не видно, і отримував ствердну відповідь. Потів він відповідав: «Як ви мене не бачите зараз, то щоб цілий рік з-за хліба не бачили» і бажав врожаїв та достатку. Господиня імітувала квочку чи якусь іншу бажану в господі птицю.
Першою їли кутю з медом, потім оселедці, рибу, голубці з пшоном. Обов’язковими стравами були пиріг і вареники.
У Святий вечір колядували тільки діти. Старші колядники обходили хати з наступного дня. Парубочі ватаги колядників ходили з «звіздою», дівочі – з ліхтарем. Серед колядників були «дід», і «баба», і «коза», і «циган». Господарі щедро обдаровували колядників, кладучи дарунки їм в торбину.
І сьогодні святкують Різдво. І в наш час обов’язковою стравою є кутя. Однак звичай заносити в хату сніп жита чи ячменю не зберігся. Цю функцію у нас виконує ялинка. У багатьох селах зберігся звичай ставити на стіл 12 страв. Сьогодні колядують у Святий вечір і наступного дня.
Водохреща святкували 19 січня. Вечір під Водохреща називали «другим свят-вечором» або «голодною кутею». Як прийде день Голодної куті (18 січня), то святять воду в діжці коло церков. Жінки варять й печуть все те, що й перед Різдвом. Тільки на Голодну кутю од самого рання не можна нічого їсти і пити, поки не зійде вечірня зірка і не нап’єшся свяченої води.
Воду святять коло церкви. Цією свяченою водою господар кропить хату, подвір’я, худобу, город.
Вважалося, що в ніч під Водохреща чарівною стає вода в криницях чи потаках. Тому господарі, як тільки проспівали опівночі півні, бігли до річки набрати цілющої води. Рано всі йдуть до церкви. Після цього вдома сідали обідати. Частувалися як і на Різдво.
В наш час святкують Водохреща. І в селах,і в містах йдуть до церкви,освячують воду,а потім вдома кроплять хату,подвір’я,худобу. Таким чином відганяють нечисту силу. У містах майже не зберігся звичай Голодної куті. Цього звичаю в основному дотримуються у селах.
За тиждень після коляди – Щедрий вечір. Це стародавній дохристиянський звичай,який святкують напередодні Нового церковного року. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. На Щедрий вечір батько ховається від дітей за пирогами – символ щедрості,багатства. Парубок вбирається в «Меланку». З ним ходять ряжені – орач,сівач,дід,ведмідь,коза,журавель,циган,чорт. Ця весела компанія грає, співає, танцює. Заходять в оселі, де збираються дівчата, щедруючи. По черзі кожен із ватаги співає свої пісні. Коли щедрівка скінчилась,хлопці скидають своє вбрання і на запрошення дівчат сідають до столу. Дівоча «Меланка»: найвродливіша з дівчат одягає вінок,стрічки,намисто,а друга вбирається за молодого і зветься «Василем». Дівчата знаходять час і поворожити. Ворожать так само,як і на «Андрія».
На Новий рік,або свято Василя,як тільки розвидняється,йдуть посівати. Перший посівальник приносить щастя до хати,але тільки хлопець.
У перший день Нового року пильно приглядаються до всього,бо все має значення.
Так,якщо ніч проти Нового року тиха і ясна,то буде щасливий рік,якщо іній рясно вкриває всі дерева – на врожай. Сніг випаде – щасливий рік буде.
Мало що збереглося в наш час зі свята Василя та Щедрого вечора. У містах і селах Придністров’я і зараз зустрінеш посівальників. Не зберігся звичай щедрувати під вікнами.
2. Обрядовість весняного циклу
До свят весняного циклу належать Стрітення,Масниця,Великдень,Благовіщення.
Перша зустріч весни відбувається на свято Стрітення (15 лютого). За переказами Біблії в цей день благочестивий Симеон зустрів біля храму маленького Ісуса. На честь Стрітення у церквах робили відправи,святили воду й свічки. Посвяченою водою в цей день лікували хворі місця. А увечері цього ж дня надвір виставляли миски із насінням. Вранці дивилися,котре з насіння більше покрите інеєм,те й треба садити,добрий врожай буде.
Моя мати готувала на Стрітення колодієв напій,який надавав сили та здоров’я,він завжди був на столі. Напій пили «по колу»,щоб примиритися зі своїми ворогами,навмисно поруч садили свекруху та невістку,зятя і тещу,сусідів,які весь час сваряться. В цей день закликали весну, примовляючи: «Збори зиму, весно!» А ще у нас в селі кажуть: «На Стрітення зима з літом зустрічається».--PAGE_BREAK--
В наш час свято Стрітення святкують віруючі люди. В містах і селах люди ходять до церкви і святять воду і свічки. Свяченою водою лікують хворі місця,а посвячені свічки допомагають від грому.
Останній тиждень перед Великим постом називався Сирним,Масляним. В цей тиждень м’ясні продукти їсти було не можна,тільки – молочні. Цього тижня заміжні жінки ходили від хати до хати і чіпляли неодруженим парубкам та дівчатам «колодки». Це могла бути кольорова стрічка чи хустина. Це було покарання за те,що не одружився протягом м’ясниць. Наступні дні ходили і перевіряли,чи не знята «колодка». Зняти її могли після того,як давали викуп,який заключався в даруванні писанки на Великдень чи почастуванні горілкою з сиром в останній день Масниці. Дівчата також ходили і чіпляли «колодки» хлопцям. Весь тиждень тривали веселі сільські гостини, головною стравою були вареники з сиром та сметаною. В цей тиждень дуже багато танцювали,бо у Великий піст танцювати не можна було. Це вважалося великим гріхом. Ходили один до одного у гості, пили, їли, як уміли, досхочу. Все це супроводжувалося жартами, веселощами. Не обходилося без смачної вишнівочки чи слив’яночки, а чоловіки мали дещо міцніше.
І в наш час зберігся звичай святкувати Масницю. Однак зараз заміжні жінки не ходять від хати до хати і не чіпляють неодруженим парубкам та дівчатам «колодки». І зараз весь тиждень тривають веселі сільські гостини. Так як у Придністров’ї переплелися українські звичаї з російськими,то головною стравою у нас є не тільки вареники з сиром та сметаною,а й млинці.
Великдень – головне християнське свято, встановлено на згадку Воскресіння Ісуса Христа. Тиждень перед Великоднем називають Великим або Страсним,бо в ньому відбувались страсті Господні. Найважливіші дні цього тижня починаються від четверга,який називають Чистий. Великого значення надавали в цей день страсним свічкам,які тримали протягом усього богослужіння. Із запаленими свічками намагалися повернутися додому,де ними випалювали хрести на сволоках,щоб лихе хату обминало. У Великий Четвер вбирали подвір’я,згрібали на купу різне сміття і спалювали його. У Страсну П’ятницю пекли паску. Одну паску тримали на столі цілий тиждень до Проводів, «щоб добре родила пшениця». У Суботу виготовляли крашанки і писанки. На Великдень всі йшли до церкви,де було особливо урочисте і тривале богослужіння. Після відправи відбувалося урочисте посвячення пасок і яєць.
На Великдень і в наступні дні всі вітали одне одного яйцями. Великодні яйця приносили на кладовища,христосуючись з померлими.
В цей день треба з усіма вітатися. Вітальним словом є «Христос Воскрес»,на що треба відповідати «Воістину Воскрес». На Великдень треба простити всіх своїх ворогів,не можна було ні з ким сваритися.
В наш час всі люди святкують Великдень: печуть паски,виготовляють крашанки,ідуть до церкви і освячують їх там. Вітальним словом є «Христос Воскрес»,на що відповідають «Воістину Воскрес». І зараз Великодні яйця приносять на кладовища,христосуючись з померлими.
3. Літні звичаї та обряди
Літом народ святкує Зелені свята, які випадають через сім тижнів після Великодня.
По церковному календарю це свято називається Трійця і святкується два дні – неділю і понеділок. Неділя називається Святою,а понеділок – Зіслання Святого Духа на апостолів. Ще це свято називають П’ятидесятницею,тому що відбувається на 50-тий день після Великодня. Але в народі це свято триває неділю між сьомими і восьмими четвергами після Великодня. Сьомий тиждень називали Зеленим або Русальним,а восьмий – Троїцький. За народними повір’ями, у Зелений четвер «прокидаються» мерці,тому в церквах в ці дні поминали покійних.
В Зелений четвер починалася зустріч русалок. Вважали,що саме в цей день русалки виходять із ставків,річок. Від них залежала доля врожаю. Тому їх боялися. У Троїцький четвер їх проводжали. Дівчата одягали на голову вінки,а хлопці розпалювали вогонь,дівчата,перестрибуючи через вогонь,кидали у нього свої вінки. Після цього всі розбігалися.
На Трійцю люди прикрашали хати зеленим гіллям. І сьогодні Трійця широко святкується придністровцями. Люди прикрашають свої будинки зеленим гіллям. Однак звичай проводжати русалок,коли дівчата,перестрибуючи через вогонь,кидали у нього свої вінки,не зберігся.
У розпалі літа відбувалося прадавнє свято – Купала. Його відзначали напередодні християнського – Різдва Івана Предтечі. Готувалися до цього свята заздалегідь. Дівчата ходили до лісу,на поля і збирали різні пахучі квіти. А хлопці готували солому,дрова для вогнища,а також купальне деревце. Купальське деревце встановлювали в центрі села. Дівчата прикрашали його квітами,стрічками. Вдень дівчата разом з хлопцями їздили на возах по селу,запрошуючи всіх ввечері відсвяткувати Купала. Всі,хто приходив,приносив із собою щось до столу,а також дрова для вогнища. Дівчата водили хороводи біля купальського деревця і співали пісень. А хлопці розпалювали вогнище,біля якого й була святкова вечеря. Пам’ятаю,ми й ще змагалися за це деревце. Хлопці його хотіли розірвати,а ми його боронили. Все одно хлопці його розривали на частини. Дівчата, схопивши гілочку, бігли якнайшвидше додому, для того щоб кинути її на городі для доброї родючості. Те, що залишалося від деревця, спалювали. Поки горіли залишки, всі намагалися перестрибнути через вогонь.
У містах цей звичай не зберігся. У містах взагалі не святкують Івана Купала. А в селах молодь святкує це свято. І зараз вони розпалюють вогнище і перестрибують через нього. Однак хлопці та дівчата в наш час не надають такого значення цьому святові,як раніше.
4. Осінні звичаї та обряди
Свято Маковія святкують 14 серпня. Це свято називають ще Першим Спасом або Медовим Спасом. Напередодні цього дня жінки й діти збирають квіти й трави. Серед них найпоширенішими є чорнобривці,м’ята,васильок,мак,колоски пшениці. Все це зав’язують в один пучок маленькою хустиною або рушником. Цей пучок називається «Маковеєм». З цим пучком йшли до церкви,де його святив батюшка. В цей день святили мед,а також криниці. Цей пучок висушували і ховали. А коли хтось захворіє,то маковієве зілля дуже допомагало. Це зілля клали під подушку дітям,щоб відвернути від них усяку нечисть. На Маковія печуть коржі з маком. „Без такого коржа,то й не Маковій”,— кажуть на селі. Від Маковія починається піст,який триває до Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня).
І в наш час святкують Маковія,як в місті,так і в селі. Люди йдуть до церкви з медом і з пучком квітів, які там освячують. І сьогодні люди вірять, що маковієве зілля допомагає при різних захворюваннях, тому бережуть його.
Другим важливим святом був день Преображення Господнього,у народі його називали Спас,Великий Спас і святкували 19 серпня.
Це свято пов’язували зі святом врожаю,адже припадає він на той час,коли дозрівають усі зелені плоди. На Спаса освячують у церкві дари природи: яблука,сливи,груші,обжинкові вінки,бджолині стільники,мак,васильки,чорнобривці,виноград. З чорнобривців готували купелі для немовлят. До Спаса не дозволялося їсти яблука, груші,виноград,бо це вважалось гріхом. Але не всі додержувалися цього звичаю. Чоловіки не боялися гріха і їли яблука до Спаса. Однак мати,в якої хоч одна дитина померла,нізащо не стане їсти яблука до Спаса,бо на тому світі її дитині не дадуть райським яблучком погуляти. Скажуть їй: «Твоє яблуко мати з’їла». Це вірування має для матірок велику силу.
Спасівський обід готували з борошняних та овочевих страв і холодженої риби. Спочатку їли яблука та мед,запиваючи виноградним та яблуневим вином,«щоб садовина родила»,а потім уживали інші страви.
В Спасівку день буває сильно гарячий,але вночі буває вже й ядерно. Тому є приказка: «Прийшов Спас – держи й рукавиці про запас».
В наш час теж святкують Великий Спас. І в містах,і в селах освячують у церкві дари природи: яблука,виноград,мед,груші,васильки,чорнобривці.
І сьогодні не всі додержуються звичаю не їсти яблука,виноград до Спаса. Багато людей навіть і не знають,що це вважається гріхом.
До осінніх свят належить і Покрова Пречистої Богородиці (14 жовтня).
«Я пам’ятаю,мені бабуся розповіла,як саме виникло це свято. Колись дуже давно,місто Царгород обложили араби. Люди всі молилися у церкві на честь Пресвятої Богородиці. Молився там і святий Андрій Юродивий,який під час служби побачив Пресвяту Богородицю у супроводі святих,яка своєю хусткою покрила весь народ у церкві. Після цього все зникло,а від міста відійшли вороги. Звідси і пішла назва свята Покрова,яка є символом заступництва. З цим святом найтісніше поєднані весільні мотиви. Закінчувалися всі роботи в полі і дівчата готувалися до весілля. Мені мати казала,що хто саме вийде заміж на це свято,буде щасливим,бо знаходитиметься під опікою Пресвятої Богородиці. В мене вийшло так,що я й сама вийшла заміж на це свято. В цей день також проводили ярмарки і різні веселі забави. Хати на свято Покрова прикрашали квітами й рушниками. В цей день пригощали один одного виноградним вином.»
І в наш час святкують Покрова Пресвятої Богородиці і надають цьому святові великого значення. І сьогодні на це свято дівчата виходять заміж, бо вважають, що будуть щасливими і знаходитимуться під опікою Пресвятої Богородиці.
Чимало цікавих звичаїв є у моєї родини, і я завжди радо їх дотримуюся. Я переконана: шануючи звичаї, ми приєднуємося до якогось невидимого космічного пульсу, шануємо одвічні закони природи, прямуємо до могутньої сили, ім’я якій родина, Україна.
Література
1.Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – Львів, 1925. – 356 с.
2.Колядки та щедрівки: Зимова обрядова поезія трудового року. – К.,1965. – 205 с.
3.Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – К.,1995. – 245 с.
4.Пономарьов М. Історія української діаспори. – Львів, 1990. – 280 с.
5.Українське народознавство: Навчальний посібник/ За ред. А.М. Богуш,Н.В. Лисенко – К.: Вища школа,2002. – 407 с.
6.Українське народознавство: Навчальний посібник/ За ред. С.П. Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва. – Львів: Фенікс, 1994. – 608 с.