Додаткові українські легенди та перекази про людину
Крім основних космогонічних легенд та переказів про людину, на Україні й понині живе ще чимало, так би мовити, додаткових легенд, головна мета яких — задоволення народної допитливості. Такими, наприклад, є легенди про походження глитаїв, про людський вік, про людину й дятла, про верховенство мужчини в сім'ї та інші.
Народ стільки бачив і бачить горя від глитаїв, що відмовив їм навіть у походженні від людей. Коли Бог помітив, — розповідає легенда, записана в Стародубському повіті, — що найстарший янгол Його замислив Його усунути, аби прибрати до рук володарювання усім світом («щоб у свої руки віжки взяти»), то передовсім повисмикував тому пір'я з крил, забрав у нього весь Свій одяг, заростив усього його шерстю, увінчав голову рогами, причепив ззаду хвоста та й зіпхнув із неба в пекло. Коли скинутий янгол туди котився (а дорога та, мабуть, була вибоїста), хвіст у нього відвалився, впав на землю й породив глитаїв, а чорт став, таким чином, куцим.
Створив Господь людину, — розповідає легенда, записана в Куп'янському повіті, — і призначив їй жити на землі всього лиш тридцять літ; створив і звірів, і призначив і їм вік: віслюку, верблюду й собаці — також по тридцять років. Людина жила собі на землі, розкошувала й нічого не робила, тільки знай тужила, що Бог призначив їй короткий вік. Пожив, пожив віслюк та й каже: «Як оце мені мучитися всі тридцять літ у праці та в горі — не хочу стільки жити. Піду до Бога й попрошу, щоб зменшив мені віку». Бог зняв з віслюка десять років і думає: кому їх віддати? Раптом з'являється людина й просить додати віку. Бог зняв з віслюка десять років і віддав їх людині. Отож, виходить, після тридцяти років людина живе вже ослячий вік. Пожив собі, пожив і верблюд та й каже: «Кепсько жити! Все тягаєш та тягаєш на собі, нема спокою ніколи! Не хочу стільки жити. Піду до Бога й попрошу зменшити мені віку». Бог зняв і з верблюда десять років і думає: куди їх діти? Коли приходить людина й каже: «Я на землі не живу, а пишаюсь, мов квітка. Нічого не роблю, всі звірі слухають мене, птахи втішають співами. Одне тільки горе: лишилось мало жити!» Бог і верблюдових десять років віддав людині. Виходить, після сорока років людина живе вже верблюдячий вік.
Пожив, пожив собака й каже: «Погано на світі жити! Оце як мені на холоді й з голоду пропадати, та горлянку дерти, та побої зносити — не хочу більше жити: піду до Бога й попрошу збавити віку». Бог і з собаки зняв десять років і думає: куди їх діти? Коли тут знову приходить людина й голосить-приказує: «І жити мені є де, й ходити є в чому, і їсти можу, що лиш схочу, і над звірями й птахами верховоджу, вік лише мій короткий!» Бог і собачі десять років віддав їй. Таким чином, після п'ятдесяти років людина живе вже вік собачий.
Діти не ходять до року ще з часів Адама і Єви — і ось з якої причини. Коли у Єви народився син, Бог явився до неї в образі Дідка і звелів перекинути дитину через ворота. Єві шкода стало рідне дитя, і вона не послухалася Божого веління. «Ну, то й носися тоді з ним!» — каже їй Дідок. І ось звідтоді до року діти не ходять (Чернігівська губернія).
За зовнішнім виглядом перші люди були схожі на нинішніх циган, які й нині живуть так, як жили люди «з початку світу» (Старобільський повіт). Обриси деяких частин людського тіла набули нинішнього свого вигляду вже пізніше, як свідчить про те записана в Острозькому повіті легенда «Людина й дятел». Давніше, коли почали дятли на світі плодитись, вивів дятел дітей і схотів охрестити їх. Літав він, літав — ніде не може знайти кумів. Між тим, діти вже стали великими, а все нехрещені. Стрибає він якось по дереву, дивиться — біжить старий голодний лис. Дятел і каже йому: «Може, ти похрестив би у мене дітей?» — «Добре, похрустаю», — каже лис, зрадівши, бо йому дуже вже хотілося їсти. А дятел водиться в дуплі, а не на гілках. Ось він привівлисадо того дерева, де були його діти. Поліз дятел у дупло і давай викидати звідти дітей своїх, а лис собі хрустає їх. Повикидав дятел усіх дітей та питає: «А що — похрестив?» — «Похрустав», — відповідає лис. — «Ну, так подавай їх сюди!» — «Та я ж їх похрустав: ти ж просив, щоб я похрустав, я й похрустав». Дятел бачить, що немає дітей, полетів і вилетів на шлях. Раптом дивиться — везе селянин глину. Дятел не знає, що з собою робити. І от з горя сів волові на голову і ну довбати тому лоба. Чоловік торох сокирою, щоб убити дятла, та так і розрубав голову волові. Дятел полетів і влетів у хату до того чоловіка. Дивиться — в колисці лежить дитина. Сів він на дитину і заходився їй довбати лоба. Побачила це мати, вхопила «мняло» й хотіла було вдарити дятла, та вбила свою дитину. Давай тоді вона ганятися за дятлом, спіймала його й хотіла було зарізати. «Ні, дочекаюся чоловіка», — завагалася вона. Посадила дятла під глечик, а сама сіла і залилася сльозами. Приходить чоловік. Вона показала йому на вбиту дитину і розповіла, як було діло. «Давай, — каже вона, — вб'ємо дятла!» — «Е, ні! — заперечив чоловік. — Я через нього вола вбив! Давай хутчій масла: намаслимо його гарненько, і я його проковтну живого!» Проковтнув. Як почав у нього всередині дятел пурхати, як почав там длубатися! Нарешті, знайшов відому дірочку й виглядає звідти. А мужик кричить — не зна де й приткнути себе! Жінка й каже: «Ставай навкарачки, а я подивлюсь, чи далеко він?» Став чоловік навкарачки, а вона як угледіла голову дятла, відразу ж за сокиру й хотіла зарубати його. Цьоп сокирою! Розрубала чоловікові зад; дятел щасливо випурхнув і вилетів собі у вікно, а в людини з того часу став зад роздвоєний.
Становище жінки в українській родині — вкрай незавидне. Дівчина й сестра в народних піснях оповиті високим поетичним серпанком. Але картина різко змінюється з виходом дівчини заміж. Без згоди чоловіка, часто дуже деспотичного і брутального, вона рішуче нічим не може порядкувати самостійно в домі, навіть продати для своїх потреб десяток яєць або курку. В суспільстві тим паче не має вона ніякої сили і ніякого значення. її вважають істотою нижчого гатунку, ніж мужчина. «Жінка — не чоловік, а баба, і бабський у неї розум», — кажуть у Старобільському повіті.
Трохи кращим є становище літньої жінки: їй принаймні підвладні молодші члени родини — діти, невістки та онуки. Але мати дуже часто в цьому випадку надуживає своєю владою, що є однією з головних причин родинних чвар. Жінки працюють, не покладаючи рук, від зорі до зорі — і в цьому, втім, самі ж винні, як свідчить про це наступна легенда, записана в Новоград-Волинському повіті.
Колись людям (йдеться про селян) було дуже погано жити на світі, гірше, ніж нині, особливо через безперервну працю: тільки й життя, що увесь час працювали, не перестаючи ні на хвилину. Ось почали чоловіки мізкувати, як би так вчинити, щоб хоч трохи поменшало в них роботи, і щоб хоч коли-не-коли мати вільну часину для відпочинку. Міркували вони, міркували, радились-радились та й дійшли такого рішення: «Звернемося, — кажуть, — з проханням до Бога, нехай він зглянеться над нами — поверне якось на інший лад наше життя, щоб у нас хоч трохи поменшало непереробної праці». Стали по тому радитися, ким би переказати все те Богові? — «Слід, — кажуть, — пошукати серед птахів, між ними вибрати надійного посланця. Але кого ж саме?» Один селянин та й радить: «Пошлемо, люди добрі, сокола-винозора! Він найбільш підхожий для нас птах: очі в нього зіркі, крила бистрі — полетить на саме небо до Бога й повідає Йому про наше гірке лихо — життя-буття!..» — «Чудова порада! Чудова! — почулося звідусіль. — Виберемо сокола, — слушне діло!» Все, таким чином, залагодилося, як слід. Та раптом жінки про щось пошепталися між собою, та як зчинять ґвалт: «Ні! Ні! Не згодні! Ми не хочемо посилати сокола! Посилайте його, коли хочете, від себе, від чоловічої громади, а ми, жінки, підшукаємо когось іншого!» — «Чому ж так?» — питають чоловіки. — «А тому, — відповідають жінки, — що ми вже знаємо, як у таких випадках справи робляться — тут без попередньої змови не обійдеться. Одне те, що сокіл до вас, чоловіків, більше горнеться, до нашого ж баб'ячого горя йому й байдуже. А друге — ви йому про себе більше нарозповідаєте, то він вашу руку й більше тягтиме перед Богом і не однаково говоритиме правду про жінок і про чоловіків. Сюди повернеться — і тут крутитиме: вам перекаже всю Божу ласку, а від нас багато й утаїть.
А звідки знати — може, Бог до нас, жіноцтва, був і милосерднішим, ніж до вас, чоловіків?.. Одне слово, ми не хочемо посилати сокола!» — «Ну, тоді, може, нехай буде так, — кажуть чоловіки. — Ми пошлемо сокола, а ви — соколиху: бо вона теж жінка — отже, вас вона не обдурить». — «Не хочемо посилати й соколиху, — запротестували жінки. — Вона боятиметься сокола й не насмілиться перечити йому перед Богом. Вік їй так памороки заб'є, іде дію вийде боз- на по-якому. Нас все одно і в такому разі обшахрують. А найкраще нехай буде так: не зачіпайте ви нас, і ми вас не зачепимо; посилайте ви собі сокола чи кого іншого, а ми від себе когось відрядимо до Бога, хто нам самим більше сподобається». — «Гаразд! — кажуть чоловіки. — Коли так, то й нехай буде так! Та тільки дивіться: як часом надто вже перемудруєте і вам з вашими витівками доведеться програти діло, щоб потім не нарікали на нас!» Домовившись на цьому, порозходились.
Чим же тільки все це скінчилося? Чоловіча громада таки послала сокола, якнайсуворіше йому наказавши, щоб він про самих лиш чоловіків дбав, а про жіноцтво аби й не згадував навіть — про них, мовляв, вже інший хтось доповість Богу. Сокіл швидесенько упорався — злітав на небо й приніс таку відповідь від Бога, що Бог, мовляв, зглянувшись на прохання чоловіків, зменшує їм дещо роботу й клопотів. Отак і мала користь собі та полегшення чоловіча громада. А жінки от якої користі добули собі своїми хитрощами та мудрощами. Порадившись між собою, надумались вони послати до Бога сову. Вони ж то, зрозуміло, хотіли як краще, а сталось так, що з того совиного посланства нічогісінько не вийшло, тому що хоч сова, може, й дуже була прихильною до жінок і, можливо, рада була зробити зі свого боку добру послугу, та все лихо в тому, що вона ніяк не могла долетіти до Бога. Звечора ото зніметься й полетить. Летить, летить угору — цілу ніч летить без передиху. А тільки-но зачне зоря займатися — кінець її мандрівці: починає її мало-помалу сон знемагати. Нарешті, вона — пуць на землю, та й спить собі. Така вже в неї природа, що як тільки надходить день, вона неодмінно мусить спати. Надвечір знову підхопиться, знову летить на небо цілісіньку ніч, та тільки що з того? Скільки б вона не пролітала за ніч, все так і пропадає ні за що ні про що: знову вранці впаде на те ж місце, з якого ввечері піднялася. Так сова ніколи й не могла донести до Бога вістей про гірке жіноче життя, і вони й по сю пору не дочекалися до себе милосердя Божого. От чому чоловіки хоча й дуже зайняті і багато працюють, а все ж коли-не-коли трапляється їм така година, що бувають вони без роботи і відпочинуть як СЯД А жінки ніколи не знають спокійної хвилини — Все, знай, товчуться та товчуться: зроблять одне, дивись — інше наспіло; справляться з цим, а там уже за щось нове треба братися, — і нема кінця їхнім клопотам. То вже хто його знає — чи самі жінки так себе привчили, чи що, та тільки справді ніколи не побачите, щоб жінка була без діла. От уже наче все поробить, нема, мабуть, більше ніякісінької роботи, вона знай длубається біля чого-небудь: там, гляди, припічок підмазує чи пір’я дере, а однак не гуляє; коли ж нема справжнього діла, то хоч по хаті вештається, наче щось робить: підійде до мисника, попереставляє з місця на місце глечики або щось пересипле з однієї миски до іншої. А там підійде до столу та хліб з одного місця на інше пересуне. І так ото ніколи не переводяться у жінок справи та клопоти. А хто в тому винен?..
Підпорядковане й цілковито безправне становище жінки в сім'ї і в суспільстві українці вважають усталеним, з гори даним порядком, порушення якого тягне за собою неминучу кару для порушника, хоча б той керувався якнайдобрішими помислами. Наочним доказом того є загальнопоширена в Україні легенда, записана в кількох варіантах (у повітах Куп'янському, Старобільському, Ніжинському, Переяславському і в м. Києві) із серії легенд* відомих у літературі під назвою «Обходи апостольські». При іперекладтї ми зробимо зведення найхарактерніших місць з різних варіантів.
Коли ходив ще землею Господь зі святим Петром, Петро Побачив якось «поганого» собаку й каже:
Господи! Це — скажений собака!
Нічого, святий Петре, — відповів на те Господь. — Сотвори воскресну молитву («Хай воскресне Бог») і собака Нас не займе.
Йдуть вони далі. Побачив тоді Петро п'яного чоловіка й каже: «Господи! П'яний чоловік іде!»
Еге, святий Петре, — каже Господь. — Давай обминемо його, бо п'яний чоловік гірший за скаженого собаку.--PAGE_BREAK--
Петро подивувався ним словам Господа. Попросились вони ночувати в одну хату. Господар був п'яний і став ні за шо ні про що бити свою жінку. Святий Петро й каже:
Господи! Який же дурний п'яний чоловік, що дозволяє собі так жорстоко поводитися!.. І чому це так на світі встановлено, що чоловік безкарно Знущається над своєю жінкою?
Чоловік старший за жінку, — відповідав Господь, — а тому й дозволяє собі робити з нею все, що хоче.
Господи! — став просити тоді Петро. — А чи не можна зробити так, щоб жінка стала старшою за чоловіка?
Воно б то й можна, — відказав Господь, — Та тільки це на гірше. Жінка буде ще лихішою за нього чоловіка: коли вона стане старшою, вона й тебе поб'є.
Ні, не буде гірше,— наполягав Петро.
Ну, то нехай вже на якийсь час жінка буде старшою, — дав згоду Господь.
Оце через тиждень після того як жінки стали старшими за чоловіків, зайшов Господь зі святим Петром в село в хату до одного селянина, і просяться вони перемочувати. Селянин і каже:
Та чи знаєте, люди добрі: я б і радий був пустити вас переночувати, га, чи бачите, нині Бог так Дав, що жінка вже стала старшою за чоловіка. Так от моя Жінка зараз у корчмі, а тільки-но повернеться Додому, одразу стане мене мотлошити — не минути тоді й вам лиха. :
Господь рече на те:
Та вже що буде, те буде! Може, вона й не битиме нас: ми ж бо люди сторонні.
От лишилися вони ночувати; повечеряли й лягли спати. Приходить п'яна господиня й ну щосили грюкати в двері. Хазяїн миттю підвівся й пішов одчиняти, а Господу й святому Петру велів сховатися під піл. Ввійшла п'яна господиня и почала гамселити чоловіка за Те, що довго не відчиняв дверей; молотила його, молотила, поки, нарешті, втомилася й сіла на лавці спочити. В цей час під полом щось загримкотіло. Почувши грюкіт, п'яна жінка заповзялася до чоловіка:
А хто це в тебе під полом?
Подорожні зайшли переночувати, — відповів чоловік.
А, так ти посмів порядкувати без мене! Ну стривай, я всиплю перцю твоїм постояльцям!
З цими словами присікалась вона до святого Петра і давай мотлошити його щосили. Після того Петро каже Господу:
Лягай тепер ти, Господи, скраю, а то я боюсь, щоб вона не побила мене ще раз.
Господь ліг скраю, а Петро під стіною. Між тим, господиня відпочила й каже:
Треба ще й другого віддухопелити — того, що лежить під стіною, а то один може й образитися. І знов давай мотлошити щосили Петра.
Бач, — каже вона після того, як розважила душу, — обидва, як один, — сиві та миршаві!..
Нарешті господиня вляглася спати, а Господь зі святим Петром поквапом подалися геть.
Ні, Господи, — сказав дорогою святий Петро, — нехай буде по-старому: сам зараз бачу, що краще, коли чоловік старший за жінку.
А я ж наперед казав тобі, — відповідав Господь, — що як жінка буде старша за чоловіка, то й тебе поб'є.
В одному з варіантів говориться, що коли Господь зі святим Петром зайшов у двір до селянина, той саме ладнав сани. На їхнє питання: куди він збирається? — селянин відповів: «За жінкою, в корчму» — і потім їде за жінкою, яка вважає обтяжливим навіть іти пішки додому з корчми.
У варіанті, записаному в Старобільському повіті, сцена повернення п'яної господині з корчми подана в такому вигляді. Упросившись ночувати, Господь і святий Петро полягали спати на полу: Господь ліг під стіною, а Петро скраю. Вночі повертається господиня з корчми, стукає, грюкає, гукає: «Відчиняй! Давай вечеряти!» Господар відчинив, запалив світло, а жінка стала на лаві та й кричить: «Подавай мені вечерю! Наливай борщу, поклади каші, подай води, ходи туди, стій тут!» Заморочився бідолашний чоловік, не знає, що йому перш робити. Підскочила до нього жінка та в скроню його, потім у другу, та за волосся, та по хаті — і ну волочити його. Мотлошила, мотлошила, нарешті втомилася і пустила. Дивиться, а на полу чужі люди. Як вона залементує: «Хто це в тебе такий?» — «Та то, — каже чоловік, — чужі люди впросилися ночувати». — «А ти в кого питав дозволу?» — «Та я було не пускав, так нічого не міг з ними вдіяти». — «А-а, то вони силою увалилися?! От я ж до них доберуся! «Як ухопить тоді святого Петра за чуба та по хаті! Молотила його, молотила, нарешті відпустила, а сама присіла відпочити. Святий Петро поліз на піл й попросив Господа лягти скраю, а сам ліг під стіною й принишк. Господиня відпочила й каже: «Цього, що скраю, я вже віддухопелила, а давай-но зараз ще того, що під стіною!» Вхопила вона знов святого Петра й ну знову мотлошити його. Натішившись удосталь, лягла вона спати. Вранці Господь і святий Петро повставали й пішли. По дорозі Петро став просити Бога: «Господи! Нехай чоловік знову буде за старшого, як і раніш було, а жінка нехай уже тоді буде за старшу, як сорока побіліє».
Легенда ця являє собою в цілому переказ відомого апокрифа про святого апостола Петра, але початок і кінець її, безперечно, відлунюють невиразними споминами народу про добу гінекократії, верховенства жінок, що було за давніх часів. Поставивши святого апостола Петра, захисника такого стану речей, в сміховинне становище, легенда тим самим сильніше за будь-які теоретичні докази піддала цей стан найнещаднішому осуду. А те, що в народі насправді збереглися невиразні спомини про гінекократію, доказом може бути варіант тієї ж легенди, записаної в м. Куп'янську. Описаний вище випадок з апостолом Петром стався, за цим варіантом, в той далекий від нас час, коли жінки були й старшинами, й головами, й суддями; коли вони ходили на сходини й самі вирішували всі громадські справи, а чоловіки їхні виконували жіночу роботу: носили воду, палили в печі, варили обід, пряли, ткали, шили сорочки, копали городи, поливали капусту, бавили дітей. От у такий благодатний для жінок час і випало Спасителю разом зі святим апостолом Петром зайти на ночівлю у хату, господиня якої виконувала, на вибір, обов'язки старшої і в той саме час була в розправі (суді). Повернувшись додому напідпитку і побачивши в хаті сторонніх людей, вона спершу лає чоловіка за те, що чоловік без її дозволу прийняв у хату незнайомих, а потім вимагає від них паспорти. Паспортів у подорожніх не виявилося, і господиня б'є Петра як найстаршого. Наступного дня Петро, який особисто на собі відчув знегоди жіночого самоврядування, впрошує Спасителя встановити на землі знову верховенство чоловіків.
Невисокий, зверхній і навіть презирливий погляд народу на жінок пояснюється здебільшого біблійною оповіддю про те, що вже перша жінка була спокусницею свого чоловіка, начеб його ворогом, провинницею гріхопадіння і всіх незчисленних тяжких його наслідків. З іншого боку, справила в даному разі неабиякий вплив і давня писемність, вбачаючи в жінці вмістилище всіляких вад і ґанджу. Стали в пригоді тут, ясна річ, і різні справжні жіночі слабості, через які на Україні склався такий погляд на жінок, що їм ніколи не слід говорити правди, і що жінка — не друг чоловікові, а вірним другом його є собака, який, як ми бачили, приставлений був сторожем до Адама Самим Господом, коли Господь зліпив його з глини і поставив для просушування. З незчисленної кількості народних українських оповідей на цю тему наведемо поки що для ілюстрації такі дві, які, втім, мають, як і решта подібних оповідей про жіночу віроломність, основу свою у східних легендах і взагалі в «мандрівних» повістях.
Один батько, вмираючи, заповідав синові: «Якщо хочеш жити в щасті і в спокої, то Богові не вір, з поліцейським не водись, жінці правди не кажи, у скоробагатька грошей не позичай.» Трохи замислився син над таким дивним заповітом батька. «Ет! Сказано — помирав старий!» — вирішив він і скоро забув про заповіт. Минуло після того чимало часу, і зібрався син якось у поле чи сусіднє село. День був ясний, сонце на видноколі вигріва, в небі ні хмаринки. «Навіщо, — думає він, — свиту брати!» — і поїхав. Та не встиг виїхати і за царину — раптово вперіщив дощ, як з цебра. Почухав він тоді потилицю й каже: «Правду батько казали, що й Богу не треба вірити: аби взяв я свиту, то зараз би і дощ мені був байдужий». Невдовзі йому знадобилися гроші, і він позичив їх у скоробагатька. І от скоробагатько — що не день Божий, весь час чіпляється до нього: поверни гроші та й поверни, хоч душу вийми; або ж іде до сусідів і питає, чи не збанкрутував боржник. І так набрид тому сердешному чоловікові, що він, врешті-решт одного разу й каже: «На тобі, братику, і гроші твої й процентики, та тільки розв'яжи мені голову, раз ти так тремтиш над ними. І при цьому подумав: «Правду казав батько...» Дедалі більше бере тепер його цікавість, чому це батько, помираючи, наказував: «з поліцейськими не водися, жінці правди не кажи?» А він і з поліцейськими водився, і жінці довіряв у всьому. От і думає собі: «Дай же я їх випробую». Заколов порося, засмажив його, втиснув йому в зуби хрін, вклав у маленьку домовинку, поставив також туди горілки й закопав у льоху, а ввечері й каже жінці: «Жінко-голубонько! Не розповіси нікому, якщо я тобі зізнаюсь?» — «Ні! — каже жінка. — Хай мене Бог поб'є, хай мені се й те — нікому зроду-віку не скажу!» — «Ну, гаразд, каже чоловік. — Отак і так, в мене гріх великий на душі — я погубив людину». — «Де ж ти її дів?» — спитала жінка. — «Он там, у льоху закопав», — відповів він з тяжким зітханням. Не минуло й тижня, як чоловік за щось завівся з дружиною. А та й каже йому: «А-а, ти так, сякий-такий сину! То ти з жінки знущаєшся! Стривай же, я тобі віддячу!» Вибігла на вулицю й давай голосити: «Ох, моє горенько! Рятуйте, захистіть мене! Ох, пропала моя голівонька! Заріже він мене, як того бідолашного чоловіка!» Тут нагодився поліцейський і відразу ж: що та як? А жінка й розповіла все, що під великим секретом тиждень тому відкрив їй чоловік. Почалося слідство, допит. Чоловік давай проситися. Куди тобі! — і слухати не хочуть! Взяли його під арешт, ведуть у льох. Тут поняті, протокол… Жінка показала місце, де було начебто зарито вбитого. Відкопали, розкрили домовинку і… побачили засмажене порося. — «Ну, каже тоді чоловік, — от вам і мрець, тільки печений — не холодець. Будьте ласкаві, — каже, — випити, закусити та прошу більше до мене в дім не ходити». Ті сюди-туди; ми, кажуть, і те, і се для вас. А жінка: «Пробач мені, голубчику мій!..» Отут і зрозумів чоловік, що недарма батько заповідав йому перед смертю: «з поліцейським не водися, жінці правди не кажи».
Сидить собі якось чорт над берегом річки, замислився неборак про щось і не чує, як ззаду крадеться до нього вовк (чорти, отже, вовка та собаки-ярчука тільки й бояться, і вовк може підкрастися до чорта так, що він і не помітить). Як на те, проходив поблизу дорогою рашавець. Шкода йому стало чорта: дай, думає, врятую його від смерті. Взяв і гукнув до нього: «Гей, земляче, стережись!» Чорт озирнувся; глядь — неподалік вовк. Він тоді шубовсь у воду! — тільки й бачили його. Вовк потюпав у ліс. Коли вовк зникав уже з очей, чорт виліз із води й каже рашавцеві: «Ну, врятував ти мене від смерті; тож приходь завтра до мене й приведи із собою того, хто в тебе найвірніший: я тобі віддячу». От повернувся рашавець додому і замислився: «Кого б завтра взяти із собою? Візьму собаку: він — найвірніший». Так він вирішив сам із собою, а тоді й думає: «Похвалюся ще й жінці — що вона мені порадить?» Похвалився. Як накинулася на нього жінка: «Так ти, сякий-такий, мене проміняв на собаку! Хіба я в тебе не вірна?» Лихо! Нещасному рашавцеві — хоч із дому тікай! Нічого робити, наступного дня вирушили вони вдвох. Приходять — чорта нема. Чекають — немає! Рашавець і каже жінці: «Ну, жінко, я поки що подрімаю, а ти мені пошукай в голові». Ліг оце він собі та й заснув. Коли їде повіз: коні сірі, вгодовані, як печі, та гарні такі; повіз новий, так і сяє на сонці. А в повозі — панич, такий із себе красень молоденький. На ньому дороге вбрання, ланцюжок і сам — як писанка. Наблизившись, він велів зупинити коней. «Здрастуй, красуне!» — «Здрастуйте!» — «Що ти тут робиш?» — «Та так, нічого». — «А це хто такий?» — «Це мій чоловік». — «Такий поганий! Ти така гарна, а він — такий гидкий! Покинь його, сідай краще до мене: будеш моєю жінкою!» І заходився їй розхвалювати, а сам у цей час непомітно будить чоловіка. Жінка спочатку начебто не хотіла, а тоді погодилася поїхати з паничем. їде вона на повозі, панич і каже до неї: «Як же ти будеш моєю жінкою, якщо в тебе чоловік живий? Коли вже на те пішло, то заріж чоловіка». І вмовив її, щоб зарізала. Вона взяла ножа, підійшла до чоловіка і тільки-но хотіла було зарізати, а чорт (то був чорт в образі панича) як вигукне: «Стережись!» — чоловік і прокинувся. Жінка так і закам'яніла з переляку. «Ну, ти мене врятував учора, — каже чоловікові чорт, — а я тебе сьогодні» — і щез. Так рашавець і лишився ні з чим; а якби не був дурнем взяв із собою собаку, то собаку б чорт не переманив: є такий, що й хліба не візьме; а інший і хліб візьме з'їсть, коли йому кинуть, та відразу ж знов стане гавкати. продолжение
--PAGE_BREAK--
Якщо перше цуценя-сука приведе першим цуценя-суку, а ця вже приведе першим цуценя-самця, то такий собака зветься ярчуком (див. про нього нижче в нарисі «Українські легенди та перекази про свійських тварин»). — Оповідь записано в м. Ромнах.
Містечко Рашівка Гадяцького повіту Полтавської губернії славилося своїми крамарями-ходебщиками, які на Україні відомі були під назвою «рашавців»; вони скуповували по селах і обмінювали на всілякий дрібний крам щетину, віск та ін.
За іншим варіантом цієї оповіді, пропали в селянина воли, і він пішов розшукувати їх. Забігає наперед нього чорт і каже: «Знаєш що — приходь зі своїм другом, то твої воли і знайдуться». Повернувся він додому й міркує собі: «Хто ж у мене найкращий і найвірніший друг? — Жінка!» Бере жінку, і йдуть вони. Прийшли в ліс на те ж місце, сіли собі й сидять, очікують. Невдовзі чоловік заснув. Прийшов чорт, розряджений по-панськи, й каже до жінки: «На тобі грошей, зарубай за це свого чоловіка, і житимеш зі мною». Тоді дав їй шаблю й додав: «Зарубай його!» Жінка хотіла було вже зарубати чоловіка, та чорт не дав; коли чоловік прокинувся, він йому й каже: так от який твій вірний друг хотів тебе зарубати!.. То йди додому і приходь сюди знову зі своїм справжнім другом, бо жінка — твій найлютіший ворог». Чоловік повернувся додому й каже: «Піду я в ліс — чи не знайду там собі друга?» Йде, а за ним біжить собака. Прийшов на те ж саме місце, сів та й заснув знову. Іде чорт, а собака до нього, — і чоловік прокинувся. — «Ось твій вірний друг — собака, — каже тоді чорт. — А он твої воли стоять, прив'язані в лісі». Так чоловік знайшов волів, а собака виявився найвірнішим його другом.
Оповідь записано в Зінківському повіті.
Таких оповідей — повторюємо — збереглося й ходить на Україні дуже багато і вони, на жаль, роблять свою справу. Жінку на Україні навіть не вважають за потрібне лікувати, коли вона занедужає: «ще в череді дві» (тобто ще двічі можна оженитися), байдуже говорять, як правило, в таких випадках. Художня література чомусь обмаль уваги звернула на цей похмурий бік українського народного життя і займалася майже виключно типом козир-баби, котра розігрує перед своїм простакуватим телепнем-чоловіком роль скромної овечки, пригніченої безневинності, коли насправді вона була цілковитим «командиром» у родинному житті. Не можна, звичайно, заперечувати існування цього типу, але він є лише винятком і ним зайнялася художня література, мабуть, як найвдячнішим і найлегшим навіть для найпересічнішого обдарування, і майже зовсім випустила з поля зору буденну дійсність, що надто різко впадає у вічі. Коли-не-коли, втім — хоч і вкрай рідко — можна почути з вуст народу й такі оповіді, що є начебто продовженням мотивів пісенної творчості. В таких оповідях зображується звичайно покірне, меланхолійне кохання жінки, ніжне й лагідне. Але й тут самодур-чоловік залишається вірним собі: для нього виявляється навіть незрозумілим кохання жінки, як це можна бачити, наприклад, з оповіді, записаної в м. Ромнах.
Оженився якийсь парубок на дуже гожій дівчині. Кохав вій її міцно, але про кохання з нею ніколи не вів балачок. Жили вони собі, як Бог велів, вже чимало часу. Лише раз якось опанували чоловіка дурощі, і він причепився до Жінки: скажи — говорить, — мені, як ти мене любиш?» А жінка й каже йому: «Люблю тебе, чоловіче, як вітер у Полі». — «Е, коли так, відповів він, розсердившись, — то бувай собі здорова… не хочу жити з тобою, піду світ за очі», І пішов. Десь далеко наймитував у якогось багатиря і зовсім забув Про жінку. Якось раз улітку возили снопи й покладали, там же в полі, копу. Була нестерпна спека; навіть у пеклі пекло, як біля печі десь на заводі. Втомився той чоловік і ліг просто на: возі, з якого подавав снопи. Лежить, а господар нічого вже не каже йому, бо робітник він був не лукавий. Лежить: голова палає, у роті пересохло, руки обвисли, сам увесь, як розварений. Зненацька, — у Бога всього вдосталь — повіяв свіжий вітерець… Наче знову на світ народився чоловік, зітхнув, підвівся тай з воза! «Куди ти?» — питає господар. — «Прощавайте, панотче! — відповідає, — доста вже служити — повернуся додому. Дякую вам за хліб-сіль!» — «Що? Як? Чого?» — «Та отак і так», — каже. І розповів господареві, що та як змусило його йти у наймити. «А тепер, — додав він до всього, — я бачу, що жінка мене, моя голубка, любить». — «Не можу тебе тримати, — сказав господар, — бо справа твоя законна». Коли повернувся з поля, господар розрахував його як слід, винагородив і відпустив з Богом. І пішов той чоловік до своєї дружини, і стали вони знову жити разом і любитися, як годиться, як Бог повелів. Ніколи вже той чоловік не питав у своєї жінки, як вона любить його, і не залишав її до самої смерті.