Артюр Рембо

Артюр Рембо

Артюр Рембо (1854 - 1891) - "найдивніший поетичний геній Франції" (Е. Клансьє) - зробив найбільш помітний вплив на французьку поезію XX століття. Його творчість, що заклала основи символізму, у той же час далеко виходить за рамки символістських ідей і побудов, будучи своєрідним проривом до поезії майбутнього.

Все коротке життя цього "Шекспіра-дитяти", як назвав Рембо В. Гюго, була втечею від вульгарності буржуазного існування, анархічним викликом нормам і правилам, відходом у створений їм самим хиткий світ "ясновидіння".

Рембо народився в провінційному місті Шарлевілі, розташованому неподалік від бельгійського кордону, у сімї офіцера й заможної селянки. Батьки незабаром розійшлися, і чотирьох дітей виховувала владна й сувора мати. Шкільну освіту Рембо одержує в коллежі Шарлевіля, де вражає викладачів ранніми й різнобічними здібності: уже у вісім років він пише перші вірші й прозу, вільно перекладає з декількох мов, легко імпровізує на латині. Деспотизм матері, створена нею в будинку гнітюча атмосфера, неприйняття "ідіотизму" міщанського оточення спонукують підлітка неодноразово тікати з рідного міста. Але щораз на вимогу матері поліція повертає його додому. 2 листопада 1870 р., після чергової втечі, він пише своєму колишньому вчителеві:

"Я гину, я гнию у світі вульгарному, злом, сірому. Що ви від мене хочете, я впертий у своєму обожнюванні вільної волі... Я хотів би втекти знову й знову..."

У березні 1871 р. у Парижу проголошена Комуна, і юний поет захоплено вітає її як передвісницю нового світу. Припускають, що під час повстання він перебував у столиці й навіть якийсь час служив у частинах Національної гвардії. Ще красномовніше про політичні настрої й симпатії Рембо свідчать вірші, написані їм у дні Комуни: "Паризька оргія, або Париж заселяється знову", "Руки Жанн-Марі", "Паризька військова пісня".

Розгром Комуни сприймається їм як найбільша соціальна катастрофа й глибоко особиста трагедія. Він пориває всі соціальні звязки й заявляє про свою повну волю від суспільства і його моралі. Найбільш точний умонастрій Рембо в цей період, його анархічне повалення всіх і вся виражені у вірші «Що нам, душе моя».

Тепер він повязує всі свої надії з поезією "ясновидіння", розгорнута програма якої викладена в його листах 1871 р.: "Я кажу, треба стати ясновидцем... Поет перетворює себе в ясновидця тривалим, безмірним й обміркованим приведенням до розладу всіх почуттів. Він іде на будь-які форми любові, страждання, божевілля... він стає найбільш хворим із всіх, найбільш злочинним, найбільш проклятим - і вченим із учених! Тому що він досяг невідомого". З усією рішучістю й послідовністю Рембо починає перетворювати свої естетичні принципи в практику життя. Він знайомиться із Верленом, блукає з ним по Європі, піддаючи себе систематичним катуванням (безсоння, алкоголь, наркотики, голодування) у надії одержати матеріал для поезії "ясновидіння". Пізніше цей період життя Рембо назве "часом у пеклі" і рішуче засудить себе. Після розриву з Верленом він повертається на короткий час у Шарлевіль, де працює на фермі матері за шматок хліба, а потім починаються його систематичні втечі з дому.

Без усяких засобів, голодуючи, існуючи на випадкові заробітки (вантажник у порту, перекладач у бродячому цирку, підрядник на будівництві, найманець у колоніальній армії), часто хворіючи, цей "чоловік з підметками із вітру" (Верлен) виходить пішки майже всю Європу, так і не знайшовши собі пристановища. Тепер він мріє назавжди покинути Європу, що бачиться йому величезним Шарлевілем, і долучитися до іншої, здорової й природної, цивілізації, якою бачиться йому Схід. У своїй прощальній книзі "Пора в пеклі" він напише: "Мій день підійшов до кінця, я залишаю Європу. Морське повітря пропалить мені легені, сонце невідомих широт видубить шкіру... Коли я повернуся, у мене будуть сталеві мязи, засмагла шкіра, шалений погляд... У мене буде золото; я буду вільним і жорстоким... Я вплутаюсь в політичні інтриги. Буду врятований. Доки я проклятий, батьківщина жахає мене".

Десять років (1880 - 1891) у нестерпно важких умовах Рембо служить торговельним агентом спочатку в Адені, а потім в Ефіопії. І за цей час ним не написано жодного віршованого рядка: тільки кілька статей для географічного товариства й ділові листи. Його мрії про багатство й волю не призначено було збутися: геніальний поет не зміг стати процвітаючим буржуа.

Навесні 1891 р. у Рембо виявляють злоякісну пухлину правого коліна, з великими труднощами його переправляють у марсельський госпіталь, де ампутують ногу й де 10 листопада цього ж року він, самотній і нікому не відомий, умирає.

Не менш драматична й літературна доля Рембо: 4 роки стрімкого поетичного зльоту, коли було створено усе, що згодом склало його світову славу, за якими пішли 18 років повного мовчання.

У літературу він вступає як романтик, і його найбільш помітний вірш першого періоду творчості (1869 - весна 1871 р.) "Коваль" по своїй образності й стилістиці слідує традиції В. Гюго.

Часом у своїх віршах (особливо викривальних) Рембо нарочито грубий. Він уводить у них натуралістичні, відразливі побутові деталі; зєднує в одному образі піднесене і низьке, конкретне й узагальнене; широко використає вульгаризми, діалектизми в змішанні із книжковою, науковою лексикою; порушує звичний ритм олександрійського вірша, роблячи його розірваним, стрибкоподібним; руйнує устояні жанрові форми поезії.

Початком нового періоду його творчості (літо 1871 - весна 1873) варто визнати вірші "Пяний корабель" й "Голосні", що стали згодом маніфестом символізму.

"Пяний корабель", написаний 17-літнім юнаком, без сумніву, одне із самих великих і загадкових створень європейської лірики, що не піддається вичерпному й остаточному тлумаченню. У його центрі - символічний образ людини-корабля, що ототожнюється із самим поетом, що стрімко несеться "без керма й вітрил" по безбережним "цвинтарях морським" назустріч Невідомому, бути може, власній загибелі. По шляху перед ним виникають дивні пейзажі, встають вигадливі картини, і читачеві важко зрозуміти, чи є вони реальними або це тільки плід хворої уяви:

Я бачив, як шумлять драговини та верші,

Де в комишах гниє морський Левіафан!

Як падають у штиль гігантські хвилі перші,

Як даль врізається в бездонний океан!

Льодовики, сонця, і небеса, й заграви!

Гидотні обмілі серед рудих заток,

Куди обліплені комахами удави

Падуть у смороді з покручених гілок!

(Пер. Вс.Ткаченка)

Вражає й гранична щирість, своєрідна сповідальність, з якими поет розповідає про побачене і пережите, пророкуючи свою власну долю:

Доволі плакав я! Жорстокі всі світання,

Гіркі усі сонця й пекельний молодик;

Заціпило мені від лютого кохання.

Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік!

(Пер. Вс.Ткаченка)

У "Пяному кораблі" формується нова поетична система, що характеризується насамперед посилення метафоричності, появою "зашифрованих" образів, покликаних не стільки зображувати конкретні явища й враження від них. скільки "представляти несказанне".

Я снив і бачив сніг серед ночей зелених,

Цілунок на очах морів, і гладь ясну,

І соків круговерть, хмільних і незбагненних,

Співочих фосфорів пробудження від сну!

Розлючені вали в звіриній істерії,

Що брали штурмом риф, уповні бачив я,

Не знаючи, що блиск од сяйних ніг Марії

Утихомирює захекані моря.

На берегах Флорид мені траплялось зріти

Квітки, подібні до пантерячих зіниць!

Мов сяйні віжки, сніп веселок розмаїтий

До лазурових стад стремів на повну міць!

(Пер. Вс.Ткаченка)

Емоційна сила, дивне багатство образів і лексики, різноманіття колірної палітри, надзвичайна музикальність, нарешті, внутрішній динамізм вірша Рембо залучали до нього увага багатьох поколінь читачів і перекладачів. На українську мову "Пяний корабель" у різний час перекладали В.Бобинський, Вс.Ткаченко, Юрій Клен, М.Терещенко, Г.Латник.

У сонеті "Голосні" Рембо слідом за Бодлером намагається встановити відповідності "звуків" й "кольорів" і повязати з ними ряди вільних асоціацій:

А - чорне, біле Е, червоне І, зелене

У, синє О; скажу про їх таємну суть:

А - це корсет, його лискучі мухи пнуть,

Кружляючи щодня над смородом мерзенним,

Це тінь затоки; Е - то пароплава путь,

То білі королі, льодовиків знамена;

І - то пурпурна кров і посміх незбагненний,

Пянливе каяття і невситима лють;

У - цикли, то морів предивні коливання,

То спокій пасовищ у тихому смерканні,

То зморшка - борозна високого чола;

О - вища є сурма, різкі незнані звуки,

То тиша проміж гір, завмерлих од розпуки,

То промінь із небес, бузкова то стріла!

(Пер. Г.Латника)

Тут слово, розкладене на "звуки" й "кольори" перестає бути значеннєвою одиницею, втрачає свою комунікативну роль і здобуває функцію безпосереднього вселяння, "суггестивності", стає символом загадкових бачень поета. Написана пізніше глава "Алхімія слів", що ввійшла в книгу "Пора у пеклі", дає уявлення про характер пошуків Рембо в момент створення "Голосних": "Я придумав кольори голосних!.. Я встановив рух і форму кожної приголосної й тішив себе надією, що за допомогою інстинктивних ритмів я винайшов таку поезію, що коли-небудь стане доступною для всіх пяти почуттів... Я писав мовчання і ніч, виражав невимовне, запамятовував запаморочливі миттєвості".

Художні принципи, проголошені Рембо в сонеті "Голосні", знайшли подальший розвиток в "Останніх віршах" (1872) і "Осяяннях" (1872 - 1873). У них поет, дотримуючись своєї тези про те, що треба "про неясне говорити неясно", остаточно розриває логічні звязки між образами і їхніми реальними прототипами, перетворює вірші у своєрідні поетичні ребуси. Їх призначення - натякнути на щось "загадкове", "невідоме", яких не можна осягти розумом, але на яке можна музично настроїтися.

Ця заворожливі, мелодійні тексти краще не читати, а слухати. Заміняючи риму асонансом, послаблюючи синтаксичні звязки, не дотримуючи правил пунктуації, Рембо руйнує традиційну систему французького віршування, відкриває дорогу верлібру ("вільному віршу").

Завершує творчість Рембо книга "Пора в пеклі" (літо 1873 р.), у якій він підбиває підсумок своїм символістським шуканням, назвавши їх "історією одного з моїх божевіль", утверджує їхню повну неспроможність і назавжди відрікається від поетичної діяльності. Це твір зовсім ще юнака перейнято безмірною гіркотою й безвихідним розпачем, тому що відмова від поезії значила для нього відмову від самого життя.

Рембо справедливо називають "передчасною дитиною двадцятого сторіччя". Дійсно, він передбачив своєю творчістю істотні риси сучасної поезії: інтенсивність ліричного переживання, витончену метафоричність, особливу музикальність і колірну виразність, верлібр. Повною мірою значення Рембо розкрилося лише в XX столітті, коли французькі поети заговорили образною мовою, створеною ним.