Юридичне оформлення приєднання
Галичини і Буковини до Австрії
Усередині XVIII ст. Річ Посполита перебувала у стані глибокогоекономічного та політичного занепаду. За словами польського історика М. Бобжинського,„польська історія XVIII ст. – цеприклад грубого матеріалізму, позбавлений світла. Непроглядна темрява захопилапольські уми… Королівські міста економічно занепали, а через насильствошляхти, в переважній більшості, втратили свою незалежність. Доля приватних містне дуже відрізнялася від долі селянина, якого шляхтичвважав річчю, своїм рабом… Нижчі суди не мали жодної поваги, вищі ж,депутатів яких обирала шляхта, були знаряддяммагнатської партії, яка перемогла на виборах… Та моральна іржа, яка поїдалапростий люд, не щадила і магнатів. Народові залишалось єдине – релігія. Проте вчаси загального падіння і релігія виродилася в руках наскрізь зіпсованого духовенства…Ні розкидуваннясправедливістю, ні явний продаж батьківщини не змушували його вжити заходів,якими тільки воно ще могло розпоряджатися” [1].
Однак політика реформ, спрямована на усунення вад, які гальмували подальший розвиток країни, не відповідала стратегії сусідніх правителів. Останні намагалися зберегтиіснуючестановище Речі Посполитої якбуферної держави. Коли ж з’ясувалося,що польський урядта король не бажають зійти зішляху реформ, Росія і Пруссія почали підтримувати ті політичні сили Польщі, які нетерпимо ставилися добудь-яких змін у державному устрої. Як привід тискуна польський уряд було використане такзване дисидентське питання: вимогузрівняти у правах християн-некатоликів з римо-католиками. Небажання польськоїсторони поступитися у цьому питанні призвело до конфедераційного руху. Вінспричинився до громадянськоївійни у країні [9].
Скориставшисьз анархії в Польщі, австрійський уряд першим став на шлях анексії частини її території. Попередньо булапідготована “правова” мотиваціяцих дій. Ще 1764 р., за рекомендацієюканцлера В.-А.Кауніца, директор Віденського архіву Т.-А.Розентальопрацював „Вивід прав” Угорської корони* до Спиських міст [4]. Згодом радник угорського двору, пограничний комісар Й.-Т. де Шондро доводив, що колись Списькіта Опавські міста контактували між собою. З цього випливало, що Новотаргщина таСончизна також належали до Угорського королівства. Результатом здійсненої анексії згодом став багаторічний прикордонний галицько-угорський спір прочастину Татр, щоіменувалася Морське Око.Тільки у 1902 р. вінбув розв’язаний міжнародним судом на користь Галичини. Адвокатом напроцесі був відомий польський правник, професор Львівського університету О. Бальцер [10].
У 1769р. під приводом запобігти проникненню зПольщі епідемії австрійські війська за наказом співправителя Марії ТерезіїЙосифа II зайняли область Спиш. Наступного року Австрія встановила так званийсанітарний кордон на північному схилі Карпат. Таким чином австрійський уряд анексував територію Спиша,Новотаргщини та Новосончизни [60]. Фактично ці події дали поштовх до першого поділу Речі Посполитої.
Післяцього правлячі двори Австрії, Пруссії та Росії у дипломатичних переговорах міжсобою порушили питання про наступний поділ Польської держави. Внаслідокпроведених переговорів була підписана декларація, яка забезпечувала цимдержавам однакову участь і взаємну допомогу в поділі, який офіційнопояснювався потребоювідновити „спокій і порядок у внутрішніх справах країни для того, щоб сусіди РечіПосполитої могли задовольнити свої вимоги – такі ж давні, як і законні” [10, с. 32]. Цю декларацію підписали у 1772р. від імені Австрії Марія Терезія і Йосиф II (19 лютого), Пруссії – король Фрідріх II (28 лютого), Росії – імператрицяКатерина II (5 березня) [12, с. 14]. Наступний документ з польськогопитання, з яким 18 вересня 1773 р. офіційно погодився польський уряд, був підписаний 5 серпня 1772 р. уПетербурзі [5].
З метоюузаконити свої дії уряди Австрії, Пруссії і Росії опублікували цікаві іхарактерні документи – виводи прав.Історичні права Габсбургів на українські землі були обґрунтовані у „Виводі правкоролівства Угорщини до Малої або Червоної Руси і Поділля та Чехії до князівств Освєнцим і Затор”. Цей документ підготував угорськийісторик І.Бенчур,а підписав канцлер В.-А.Кауніц*.Необхідність юридичного обгрунтуванняналежності українських земель до Австрії виводилася і з того, що треба було підкреслити нерозривність деяких адміністративних одиниць, на окремість яких виразно вказувала й старопольськатериторіальна номенклатура: воєводство Краківське, Сандомирське, Руське,невеликі частини Подільського та Волинського воєводств [2]. Таким допоміжним засобом для об’єднання різних частин мало бутизагальне управління краєм і його новийадміністративний устрій [12, с. 2].
Історико-правовеобгрунтування розпочиналося розлогим вступом, у якому стверджувалося,що „за свідченнями найдостовірніших польських таугорських істориків ХІ і ХІІ ст., атакож багатьох інших автентичних документів, угорські королі були тоді і навітьще давніше на підставі найправедніших прав володарями Королівства Малої, або Червоної Руси, а передусім двохчастин цього Королівства –Галичини і Лодомерії, з яких однапростягається далеко з глибин Поділля, а друга займає значну частину Волині,Перемишльські землі та інші значні території. Тому ці землі відтоді і аж по нинішній день належать до королівського угорського титулу ” [цит. за: 3, с. 14]. історичнийправо габсбурги українська земля
Автори„Виводу правкоролівства...” виконалинелегке завдання. Це, зрештою, визнавав сам В-А.Кауніц, доповідаючи 8 жовтня 1772 р. Марії Терезії прорезультати роботи. „Важкі малибути спроби, – зазначав він, – щоб таку складну, протягомстоліть занедбану і майже цілком забуту справу знову з’ясувати, детальновисвітлити і підкріпити доказами, на підставі яких зрозумілою була б теперобгрунтованість наших претензій” [8]. Однак, австрійський канцлер, мабуть,свідомо не згадав про те, що ці труднощі полягали насамперед у відсутностідокументальних доказів. Претензії Габсбургів були надуманими, а виготовлений документ повинен бувстворити видимість правомірності несправедливого акту поділу Польщі та участі уньому Австрії.
Юридичноюосновою цього так званого обгрунтування був історичний факт короткочасногопанування в Галицько-Волинському князівстві представників угорської династіїАрпадів. Коли у війні з Польщею в битві під Завихвостом над Віслою у 1205 р.загинув галицько-волинський князь Роман Мстиславович, його союзник Андрій II, скориставшись правом опіки над вдовою і дітьми того, заволодів державою Романа іназвався її королем. Цей титул використовували в офіційних документах і його наступники [12, с. 14].
Якдокази цього факту наводилися витяги з польських, українських й угорських хронік та літописів, листугорського короля Андрія II допапи Інокентія III, лист папиГригорія III до Андрія II, печатки і документи давніх угорських королів, які містилититули і герби Галича та Володимира та ін. Для того, щоб довести законність прав Австрії на галицькі землі,автори „Виводуправ королівства ...”посилалися на деякі історичні факти, зокрема на:
договірміж угорським королем Робертом і польським Казимиром Великим від 1352 р. (заіншими відомостями – 1350 р.), згідно з яким син угорського короля Людовиквизнавався спадкоємцем польської корони (на випадок, якщо його дядько Казимирпомре, не залишивши спадкоємця чоловічої статі). Проте Людовик, ставши угорським королем, віддав Галицько-Волинське князівствоКазимирові із застереженням, що коли б у Казимиранародився син, то згадана територія мала б повернутися до Угорщини зі сплатою ста тисячугорських золотих. У випадку, якщо той не залишитьспадкоємця, польська і руська корони повинні перейти до Людовика;
двостороннєзречення прав у 1394 р. – Сигизмунда на користь польської корони, з одного боку, і Ядвиги та Ягайла на користь угорської – з іншого;
приєднаннядо угорського королівського титулу додатка гех Galісiае еt Lоdоmегіаг, який використовувався аж дочасів Марії Терезії [11, с. 21].
До„Виводу правкоролівства ...”додавалося також 17 оригінальних документів, 12 з яких повинні були довести„права” Угорщини стосовно Галичини, 5 – „права” Чехії щодо князівств Освенцім і Затор.
Відповідь на усі згадані вище Виводи прав король Станіслав Август доручив датипольському історикові та економісту Ф.Лойкові, якийвідповідав також і на Виводи правПруссії та Росії. Той доволі швидко впорався з дорученням івже 1773 р. з’явилася друком його „Відповідь навступний Вивід прав угорської корони до Червоної Руси та Поділля, а чеської –до князівств Освенціма і Затора” [12, с. 4].
Однак ця відповідь Польщі на претензіїАвстрії до Червоної Руси, зокрема, доїї частин – Галичини та Лодомерії була суто академічною і не мала впливу на подальший хід історії.
11вересня 1773 р. Марія Терезія підписала декрет, заяким землі давнього Галицького князівства проголошувалися невід’ємною частиноюАвстрії як землі з відновленими правами. У ньому зазначалося: „Ми, Марія Терезія, королеваУгорщини, Чехії, Далмації, Хорватії, Славонії, Галичини і Лодомерії…розглянувши нинішній стан Польщі, разом з двором російської цариці і прусськогокороля дійшлидумки, що деякі провінціїцього королівства, на які кожному з нас окремо належать здавнаправа, слід відокремити та відібрати край цей як частину належної нам території”[1].
Далівизначалися кордони приєднаних земель як „правий берег Вісли від Силезького герцогства вище від Сандомира аждо місця впадіння Сяну у Віслу, звідти доЗамостя і Грубешова аж до річки Буг.Потім поза горами до кордонів Червоної Руси, звідки розмежовуються Волинь і Поділля аж до кордонівЗбаража. Звідти навпростець до Дністра,з малою часткою Поділля, яка потоком, що називається Подірше*і в Дністер впадає, нарешті кордон, який Покуття від Молдавії відділяє” [2].
Такимчином колишня територія Руського (без Холмщини), Белзького, окраїн Подільського і Волинськоговоєводств, а також південні частини Краківського і Сандомирського та частинаЛюблінського воєводств були інкорпоровані у габсбурзькі володіння.Всі перелічені землі утворили окрему адміністративну одиницю – коронний край, повна офіційна назва якого – королівствоГаличини**і Лодомерії*** з великим князівствомКраківським та князівствами Освенцімським і Заторським.
Цікавимє той факт, що наполітичних картах володінь Габсбургівмежі між Галичиною і Лодомерією спеціально ніколи не виділялися і жодним чиномне позначалися. Це можна пояснити тим, що і колишнє Галицькекнязівство розташовувалося у східній частині Австрійської держави, а Володимирське – поза територією монархії.
Землі, які перейшли доАвстрії в результаті першого поділу Польщі (“належнінашим правам”, як зазначала у маніфесті імператриця Марія Терезія), складалася здвох частин – української та польської. Незважаючина значні ітривалі відмінності між ними, Австрія об'єднала ці землі у єдину адміністративну одиницю – окремий коронний край [4].
Попризадеклароване небажанняімператриці Марії Терезії брати активну участь у розподілі польських земельчастка Австрії у ньому була найбільшою. Так, частина Краківського воєводства з Освенцімським і Заторськимкнязівствами, Сандомирське,Руське, Белзьке, Подільське та Волинське воєводствазагалом займали територію площею близько 81 900 км2,де проживаломайже 2,65 млн осіб, у тойчас коли російська і прусська частки разом становили 128 тис. км2 з населеннямблизько 1,9 млн осіб [9, с. 235].
Упольських наукових джерелах існує думка, що імператриця Марія Терезія буласхильна розглядати Галичину як тимчасове надбання, необхідне лише для заміни набільш корисну для Австрії провінцію. Згодом її співправитель Йосиф II після своєї першої інспекційноїпоїздки галицькими землями зрозумів їхнє стратегічне значення і вирішив міцнозакріпити останні за монархією. Однак такаточка зору не є достатньо обгрунтованою, оскільки у той час не було змоги вчинити подібний обмін і лише у добу наполеонівськихвоєн Галичина стала предметом міжнародних торгів [7].
Наступнітериторіальні здобутки Австріїпоходили з третього поділу Польщі 1795 р. Уже під час костюшківського повстання австрійське військоувійшло на територію Люблінщини та Волині. 3 січня 1795 р. була укладена австрійсько-російська угода і 24 жовтня того жроку підписані підсумкові домовленості у справі остаточного розподілу рештипольських земель. Таким чином Австрія зайняла місто Краків, а також землі міжПолицею, Віслою та Бугом до лінії, що проходила між місцевостями Карчев-Серок на схід від Варшави. То булиті частини воєводств, які залишилися в складі Польщі після 1772 р. – Краківського, Сандомирського, Люблінського, Белзького, Підгальського,Мазовецького та Волинського. Ці території отримали назву Нової, або Західної Галичини. Разом вони охоплювали 471 000 км2 і налічували приблизно 1,5 млн. осіб населення.Цього разу віденський двір уженавіть не намагався надати законного характеру цьому актові анексії [6].
Договірвід 3 травня 1815 р. між Росією, Пруссією та Австрією остаточно закріпивтериторію Галичини за Австрією.
Найважливішимиміжнародними подіями, які спричинилися до окупації Буковини* Австрією, були російсько-турецька війна 1768–1774 рр. та перший поділ Польщі 1772 р. Адже самепісля приєднання Галичини в Австрії з’явився інтерес до Північної Молдавії, якапочала межувати з нею із півночі і заходу.
Швидкаперемога російських військ над Туреччиною і їх приготування до наступу наБалкани занепокоїли Австрію і тому вона з радістю прийняла в 1771 р. пропозиціюТуреччини бути посередником між воюючими сторонами. Австрія домовилася зТуреччиною здобути вигідний для неї мир. На знак подяки Османськаімперія мала відступити Австрії північну частину Молдавського князівства.
Приводомдо втручання Австрії в молдавські і волоські справи слугував той історичний аргумент, що дотурецького завоювання ці землі були залежні від угорських королів. Марія Терезія як королева Угорщини запротестувала проти окупаціїцих країв Росією, що й спричинило проведення переговорів. Вони тривали доситьдовго і не мали жодних наслідків. Ситуаціяускладнилася й тим, що 1773 р. воєнні дії між Росією та Туреччиною відновилися,а частина російських військ і надалі перебувала на буковинській землі.
Поза тим думкавіденського двору про винагороду запосередництво міжРосією і Туреччиною змінилася.Здобувши Галичину, Австрія намагаласяякомога тісніше пов’язати цю нову провінцію зіншими своїми землями, зокрема, ізСемигородським князівством (Трансільванією). Для цього особливо вигіднимвиявився шлях, який пролягав через північну частину Молдавії (теперішню Буковину). Автором цього стратегічного “заокруглення земель Австрійськоїімперії на її східних кордонах” бувспівправитель імператриціМарії Терезії Йосиф ІІ.Відвідуючи обіцяну Туреччиною західну Волощину, він пересвідчився, що ця земля не принесе значної користі монархії. Натомість Буковина давала великі стратегічні і політичніможливості для геополітичного йекономічного зміцнення Австрійськоїдержави. Вперше ці думки Йосиф ІІ висловив у листі до Марії Терезії 19 червня 1773 р.: “Ми оглянули частину зайнятоїтериторії. Це дуже глухий край, покритий прекрасними деревами, які, однак,гниють без жодної користі. Це придбання пожвавить нашу торгівлю, однак для цього треба буде збудуватидороги… “ [4].
Планбув схвалений імператрицею і канцлером В.-А. Кауніцом. Після цього австрійськийпосол у Константинополі барон Ф. фонТугут розпочав відповідні переговори з турецьким урядом. Одночасно було висланорозвідувальні групи в окуповану росіянами Буковину. Їхнім завданням було встановити наявність відповідноїдороги з Галичини до Семигорода. Для його виконання виїхали одночасно з Семигорода полковник К. фон Енценберг, а з Галичини – штабнийофіцер майор Ф. Мег. Звіти обидвох посадовців були позитивними для планів Австрії, вонирадили якомогашвидше зайняти Буковину[4].
Восени1773 р. відновилися російсько-турецькі переговори, на яких австрійськіпредставники наполягали на отриманні північної частини Молдавії. Проте турецька делегація не погодилася з такою пропозицією.Тоді Австрія вирішилапоставити Туреччину перед доконанимфактом. Цьому сприяв розвиток подій уросійсько-турецьких відносинах. Між Росією і Туреччиною 10 липня 1774 р. був підписанийКючук-Кайнарджійський мирний договір, згідно з яким Росія повернула Туреччиівсю Бесарабію, Молдавію та Волощину. Загалом такий перебіг подій продемонстрував занепад Османської імперії та її військову слабкість. Цим скористалась Австрія, хоча стратегічно вона не прагнула ослаблення Порти.Зрештою, Австрія ніколи не мала послідовної програми дій щодо Туреччини, частозмінювала свої наміри залежно від міжнародної ситуації, легко переходила від“безкорисливої” дружби із султаном до планів поділу його володінь, будучиповсякчас готовою захопити прикордонні території Туреччини [2, с. 29].
Після укладення Кючук-Кайнарджійського договору австрійський урядрозпочав переговори з командувачем російськими військами П.Румянцевим, якийзгідно з досягнутою домовленістю, сконцентрувавши війська над Дунаєм, вивів уквітні 1774 р. військові частини з Буковини, давши змогу Австрії зайняти ці землі.Як приховану плату за вивід російських військ з Буковини він отримав відавстрійського уряду 6 000 золотих гульденів таоздоблену діамантами золоту табакерку [6].
Офіційно перед Росією австрійський уряд мотивував необхідність анексіїБуковини вибором зручної військово-стратегічної позиції проти турків, що, найого думку, повинно було відповідати інтересам Росії [1, с. 32]. У травні 1774 р. перші австрійськікіннотники під проводом майора Ф.Мега перейшли кордон поблизу Снятина і дійшли до Чернівців. Два наступні місяці минули в очікуванні. Лише 31 серпняавстрійське військо під проводом генерала Г. фон Сплені вступило до Чернівців. В окупації Буковини взяли участь три полки кавалерії та п’ять батальйонів піхотинців. Від 16до 19 листопада 1774 р. упродовж усього кордону були встановлені прикордонні стовпи зімперськими орлами [4, с. 36].
Окупувавшицю частину колишнього Молдавського князівства, Австрія відновила переговори зТуреччиною щодо її остаточної відмови від цих земель. Австрійський посол Ф. фон Тугут посилався на те, що Буковина історичнобула частиноюГалицько-Волинської держави: „Австрійський уряд розглядає зайняту смугу землі (Буковину) як легітимну частину польськихземель(Галичини), що відійшли до Австрії, і сповнений рішучості в міру потреби боронити її зброєю...”[9, с. 5].
Уберезні 1775 р. Туреччина згодилася відступити Австрії Буковину, а 7 травня 1775 р. уКонстантинополі була укладена конвенція про передачу Буковини, яку скріпили своїми підписами австрійський посол Ф. фон Тугут і великий візир Ізет-Мехмет-Паша [4, с. 38].
Длявизначення нових кордонів була створена комісія, яка почала працювати у вересні1775 р. Південну і східну межу аж до Чорнавки вдалося визначити легко, але завідтинок між Чорнавкою і Дністром розпочалася дискусія, що тривалапонад рік. Австрія прагнула прокластикордон до села Пригородок над Дністром, поблизу Хотина, але Туреччина не бажала втрачати Хотинський повіт. Переговори закінчилися 2 липня 1776 р.підпи-санням конвенції в Баламутці. Вона зафіксувала австрійсько-турецькийкордон від Чорнівки до Онута над Дністром з тим, щоАвстрія отримала ще дев’ять сіл між Прутом і Рокитною [5, s. 26]. До тексту цієї конвенціїдодавався детальний опис кордону, що мало попередити можливі прикордонні спори.Йосиф ІІ 17 липня 1776 р. отримав рапорт про встановлення австрійських орлів повсьому кордону Буковини.
Спробу протистояти приєднаннюБуковини до Австрії здійснив молдавський господар Грігоре Гіка, однак воназакінчилася невдачею. А самого бунтівника за непокірність і погрози Туреччині у 1777 р. було вбито.
12жовтня 1777 р. Буковина присягнула на вірність Габсбургам. Цю подію можнавважати завершенням процесу її приєднання до складу Австрії.
Підсумовуючивикладене, слідзазначити, що європейська зовнішняполітика часів абсолютизму була досить прямолінійною. Яскравий приклад цього –приєднання у 1772 р. Галичини до складу Австрії. Його офіційним обгрунтуваннямстали політичні зв’язки і договори угорських королів з давньоруськимГалицько-Волинським князівством. Однак викладені у цьому документі претензіїГабсбургів щодо Галичини були звичайною фікцією, а він сам повинен був довестиправомірність несправедливого акту поділу Польщі та участі у ньому Австрії.Тому, незважаючи на намагання австрійських політиків обгрунтувати правомірністьанексії, австрійська влада не мала для цього жодних об’єктивних історичних таправових підстав.
Щож до Буковини, то захоплення її Австрією у 1774 р. було зумовлене нединастійними претензіями Габсбургів, а необхідністю зміцнити австрійськікордони та налагодити зв’язки між провінціями монархії. Австрійський урядздійснив окупацію Буковини, а згодом і її юридичне закріплення за допомогоювійськової сили, вміло використавши сприятливу міжнародну ситуацію.
Відтак Австрія анексувалаГаличину і Буковину передусім з метою розширення власної території та зміцненнякордонів, а тому не мала на меті сприяти політичному та соціально-економічномурозвиткові цих земель.
ЛІТЕРАТУРА
1. БальтазарГакет і Україна: Статті і матеріали / Авт.–упоряд. М.А.Вальо. – Львів, 1997. –152 с.
2. Бальтазар Гакет –дослідник Південно-Східної і Центральної Європи: Дослідження і матеріали / Заред. М. Кріля і М. Вальо. – Львів, 2000. – 318 с.
3. БорисВ. Документальні матеріали про ставлення селян Галичини доаграрної реформи 1848 р. // Архіви України. – 1966. – № 1. – С. 56-63.
4. Історія держави і права України:Хрестоматія. – Київ, 1996. – 224 с.
5. Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835–1849 / Упор.К.Студинський. – Львів, 1909. – 463 с.
6. Матеріали до культурного життя в Галичині в 1795–1857 рр. /Замітки і тексти видав К. Студинський. – Львів, 1920. – 431 с.