План
Вступ. 2
1. Початок українськогонаціонального відродження. Кирило-Мефодіївське товариство 3
2. Громадівський рух у другійполовині ХІХ століття. 7
3. Національне відродження назахідноукраїнських землях. «Руська трійця». Москвофіли та народовці 13
Висновки. 19
Вступ
З кінця XVIII ст. зароджується український національнийрух, спершу культурний, а з 1840-х (Кирило-Мефодіївське братство) і політичний.Почалося формування модерної української нації. Важливе значення длянаціонального пробудження мала творчість Т. Шевченка.
Внаслідок репресій російського царату з 1870-х центрнаціонального руху перемістився в Галичину. З кінця XIX ст. виникаютьукраїнські політичні партії, частина з яких висуває вимогу самостійної соборноїукраїнської держави. Лютнева революція 1917 року в Росії стала поштовхом допочатку національної революції в Україні.
1. Початок українськогонаціонального відродження. Кирило-Мефодіївське товариство
Колонізаторська політика російського царизму в Україніпризвела до зростання протидій цій політиці з боку національно свідомої частиниукраїнського суспільства, активізації українського національного руху в усіхйого формах, як політичних, так і культурних. У сукупності ці процеси дісталиназву українського національного відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна метацих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенніукраїнської державності.
Історія українського національного відродженняподіляється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (кінецьXVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський, культурниць кий етап (40-віроки XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).
Українське національне відродження базувалося напопередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національноїдержавності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою дляпотенційного відродження було українське село, що зберігало головну йогоцінність — мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими вПодніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавньогодержавного-автономного устрою, політичних, прав, залишки вільного козацькогостану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше — тут хоча б частковозбереглася власна провідна верства — колишня козацька старшина, щоправда,переведена у дворянство.
Істотний вплив на початок українського національноговідродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «праванародів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, якфольклор, історія, мова і література.
Національному відродженню сприяло і поширення романтизмуяк художньої течії в літературі та мистецтві.
Національно-культурне відродження розвивалося в кількохнапрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літератур но-мовний,театрально-драматургічний, історичний. Перший етап національного українськоговідродження саме й розпочався з видання фольклорних збірок. У 1777 р. уСанкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна збірка Г. Калиновського «Описаниесвадебных украинских простонародных обрядов». У 1798 р. побачила світ «Енеїда»І. Котляревського, з якою найчастіше пов'язують початок українськогонаціонального відродження.
Колишня козацька еліта стала основним джерелом постачаннядіячів першої хвилі українського національного відродження. Вона намагаласявідстояти свої права і привілеї, підтвердити своє знатне походження, але разомз тим захищала ідею автономії України. Необхідність документально підтвердитиправа козацької старшини викликала інтерес до своєї історії і стала імпульсомнаціонального відродження. Поширення історичних знань про минуле України булонайзначнішим фактором утвердження масової національної свідомості. Вонооб'єднувало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, виховувалопатріотизм, підтримувало традиції боротьби за національне визволення ідержавність.
Національне відродження базувалося на активному збиранніта публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналівта альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць зісторії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «ІсторіяРусів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладенийісторичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював утрадиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючивиклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) — документами. Русами в ньомуназиваються українці. Основна ідея твору — природне, моральне й історичне правокожного народу на самостійний державно-політичний роз виток, а боротьбаукраїнського народу за звільнення — головний зміст книги. Центральна фігура«Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично«Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму.
Поява праць з історії України, у свою чергу, стимулювалаінтерес української еліти до життя народу, його звичаїв, традицій і обрядів.
Зміни в соціально-економічному розвитку України,поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень усуспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючоголаду боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але йрізночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея —ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, іззростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себеяк етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставилиза мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу.Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (заіменами перших слов'янських просвітителів — Кирила і Мефодія), засноване всічні 1846 р. у Києві. Воно скла далося з 12 осіб та кількох десятків (задеякими даними — до 100) співчуваючих. Організаторами і найактивнішимиучасниками товариства були М. І. Костомаров — професор історії Київськогоуніверситету, син поміщика і кріпачки; П. О. Куліш — талановитий письменник,автор першого українського історичного роману «Чорна рада»; М. І. Гулак —вчений-правознавець, спів робітник канцелярії генерал-губернатора; В. М.Білозерський — викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. дотовариства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товаристваподілялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) ірадикальні (Шевченко, Гулак).
Члени товариства розробили декілька програмнихдокументів, зокрема «Книгу буття українського народу» та Статут. У цихдокументах було висунуто прогресивні ідеї: республіка — як основна формаполітичного устрою; повалення самодержавства; рівність громадян перед законом;скасування станів як чинників не рівності в суспільстві; ліквідаціякріпосництва; національне визволення слов'янських народів; поширення освіти.Значну увагу приділяли національному питанню, яке розглядалося у контексті чпанславізму. Ця теорія на той час набула певного поширення. її основною тезоюбуло прагнення об'єднати всі слов'янські народи у федерацію на зразок.Сполучених Штатів Америки. При цьому кожний слов'янський народ зберігав би своюсамостійність. Україна ділилась на два штати: Східний (Лівобережжя) і Захід ний(Правобережжя); інші слов'янські народи теж утворювали б по штату кожен. Начолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов'янськихнародів. Київ не повинен був належати до якогось штату й служив би місцемзборів загального сейму. У кожному штаті мав бути свій сейм і свій президент,обраний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзномупрезиденту, обраному теж на чотири роки.
Кирило-мефодіївці вважали, що творцем історії є Бог, а їїрушійною силою — християнська релігія. Суспільство, на їхню думку, повиннобудуватися за принципами первісного християнства (рівність, добро,справедливість, 10 заповідей).
У своїх програмних документах члени товаристваідеалізували минуле України, прикрашали історію козацтва і суспільних відносин(«одвічний демократизм і єдність українського народу»). Україні відводилимесіанську роль: вона повинна була ста ти центром слов'янського союзу.
Тактика досягнення цілей у різних течій товариствасуттєво відрізнялася: помірковані вважали можливим реалізувати їх еволюційнимшляхом, за допомогою реформ, пропаганди, просвітництва. Радикальна частина начолі з Т. Г. Шевченком виступала за революційний шлях — повстання народу.
Члени товариства, окрім розробки теоретичних документів,займалися практичною діяльністю. Вона була пов'язана з пропагандою своїхпоглядів і поширенням програмних документів братства, революційних творівШевченка, просвітницькою діяльністю, залученням нових учасників, встановленнямзв'язків з діячами інших опозиційних рухів.
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (доберезня 1847 р.), тому розгорнути широкої діяльності не змогло. Про йогодіяльність царським властям доніс зрадник, і члени товариства були заарештованіі відправлені на заслання в різні губернії Росії під нагляд поліції без праваповернення в Україну і з забороною займатися освітянською діяльністю. Найтяжчепокарали Т. Г. Шевченка, якого віддали в солдати, заборонивши писати ймалювати.
Значення діяльності товариства в тому, що воно розробилотеоретичні засади національного відродження України, висунуло демократичні,антикріпосницькі, антицаристські гасла, стало першою українською політичноюорганізацією.
2. Громадівський рух у другійполовині ХІХ століття
Наприкінці 50-х років XIX ст. в умовах лібералізаціїцарського режиму відбувається відродження українського національного руху.Одним з центрів відродження стала столиця Російської імперії Петербург, демешкало чимало українців і куди після відбуття покарань дозволили повернутися іобійняти високі посади колишнім братчикам: Костомарову, Білозерському,Шевченку.
Українські діячі Петербурга 1859 р. створили першуукраїнську громаду — культурно-освітню організацію, що мала на метіпопуляризацію національної ідеї через видання книг, журналів, проведеннявечорів, навчання в недільних школах.
З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада заініциативою Білозерського почала видавати журнал «Основа»(1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлюваловсі загальноукраїнські проблеми — в культурі, економіці, політиці, освіті,науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Журнал наочнопоказав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.
Український національний рух, що відроджувався, захопивне тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщенихшляхетських родин Правобережної України, сумління яких мучило усвідомленнятого, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і яківирішили зблизитися і прислужити народу. Цю групу на чолі з ВолодимиромАнтоновичем називали хлопоманами (походить від слова холоп — образлива назвапольських панів українських селян), хоча самі вони себе називали українофілами.Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національнийодяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і нецуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності хлопомани під часстудентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народніказки, прислів’я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готувалиі зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували у 1859 р.підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, котрих «вчили в національномунапрямі». На межі 1860-1861 pp. гурток хлопоманів саморозпустився, а йогочлени разом з викладачами і студентами Київського університету, серед яких булиП.Чубинськии, М.Драгоманов, утворили нове товариство «Українська громада»,яке у 1862 р. нараховувало 200 членів.
Київська громада, як і громади, що виникли по різнихмістах України (Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові),Кубані (Катеринодарі) та Москві, головним своїм завданням вважали організаціюнародної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для нихпідручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових розвідок в галузіетнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо.Одним словом, займалися культурницькою діяльністю.
Відродження українського руху попервах не викликалозанепокоєння царської влади та російської громадськості. Але підготовка і вибухпольського повстання 1863-1864 pp., боязнь того, що українці за культурницькоюдіяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то і незалежності, призвелодо видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 20 липня 1863 р. таємногоциркуляру, який увійшов в історію як Валуєвський циркуляр. Він заборонявпублічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах,друкуванні популярної, релігійної літератури, крім художніх творів. Проблемаукраїнської мови розв'язувалася знаменитою фразою: «Ніякої окремоїмалоросійської мови не було, нема та бути не може».
Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громадиодна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені.
Проте діячі, віддані справі відродження України, неполишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили на досягненні успіху вцарині науки або на освітній ниві. Відсутність організації не давало можливостірозвивати український рух. Тільки наприкінці 60-х років, після послабленняантиукраїнської політики, знову з'являються громади, але як нелегальніорганізації. Та нелегальне становище давало малий простір для культурницькоїдіяльності, і тому провідники українського руху весь час намагаються найтилегальні форми для своєї праці. Така можливість відкрилася зі створенням у 1873р. Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (ПЗВРГТ),яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень, розшукує,досліджує і публікує документи, статистичні та етнографічні дані тадослідження. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагуванняросійськомовної газети «Киевский телеграф».
Урочисте відкриття Відділу відбулось 13 лютого 1873 р.
Головою відділу було обрано Григорія Павловича Галагана,високої освіти сановника з поміщиків Лівобережжя і популярного в Києвімецената, людину, що вболівала за виховання національної інтелігенції.Управителем справ одностайно було обрано П.Чубинського. Органом Відділу стали„Записки Юго-Западного отдела ИРГО". Неформальним органом Відділу булатакож газета «Киевский телеграф», яка виходила в 1874-1876 pp. До їїредакційного комітету увійшли М.Драгоманов, М.Зібер, Ф.Вовк, П.Чубинський,М.Лисенко, П.Житецький. Газета стала захисником і ревним пропагандистом великоїі плідної роботи по вивченню духовної і матеріальної культури українськогонароду, яку розгорнули діячі Київської громади під егідою ПЗВРГТ. Газета непропускала нагоди, щоб затаврувати той чи інший антиукраїнський виступросійської реакційної преси.
До роботи у Відділі були залучені значні наукові сили.Тільки дійсних членів набралось аж 76, серед них — В.Антонович, М.І.Драгоманов,В.Р.Лисенко і М.В.Лисенко, О.Д. Ушинський (брат відомого педагога) та багатоінших. Окрім них, для Відділу самовіддано працювала велика когортаспівробітників і провінційних кореспондентів, які присилали записи про народнийпобут, традиції, вірування.
Крім видавничої справи, Відділ провів цілий ряд заходів.Одним з перших було проведення у 1874 р. одноденного перепису населення Києва.У результаті перепису, який був до того ж і першим у місті, виявилось, що вньому мешканців наполовину більше, ніж офіційно вважалося (Загальна чисельністьперевищувала 220 тис. чол.). Також був з'ясований національний склад міста:українці складали найбільшу національну групу.
Іншою важливою акцією Відділу, яка набула міжнародногорозголосу, стало проведення у серпні 1874 p. ІІІ Археологічного з'їзду, який засвідчиввисокий науковий рівень археологічних досліджень на українських землях.
Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тількиросійську мову, вчені-гуманітарії створили науковий центр з українознавства іширокий науковий рух за участю науковців та ентузіастів-провінціалів, збирачіврізного роду матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україніутворився зародок національної Академії наук.
Зростав авторитет цього культурного руху. За часіснування Відділу (1873-1876) ним була проведена значна наукова діяльність:видано 7 томів «Трудов Юго-Западной экспедиции» (no 1200 сторіноккожен, не рахуючи додатків), два томи «Записок Юго-Западного ОтделаИ.Р.Г.О.», також підготовлено матеріальна ще три томи праць М.О.Максимовича;створено етнографічний музей, бібліотеку, архів.
Але і на цей раз уже за науковою працею громадівцівпильне око царської поліції розгляділо загрозу майбутнього українськогосепаратизму (відділення). Найбільш зусиль у зведенні наклепів на українськихдіячів доклав М. Юзифович, полтавський поміщик, колишній член київськоїгромади, один з організаторів ПЗВРГТ, але відданий служитель імперії.
Наслідком доносів і наклепів на український рух сталопідписання царем 18 травня 1876 р. Емського указу. Він різко посилив репресіїпроти української культури і наклав нові заборони на українську мову. Булозаборонено: ввіз із-за кордону книжок українською мовою; друкування і видання вРосії оригінальних українських творів, перекладів, п'єс для театральних вистав,текстів до нот, крім історичних пам'яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборонивгромади, встановив жорсткий контроль над художніми творами українською мовою,які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральнихтруп із суто українським репертуаром. Окремий пункт указу стосувавсяперсонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.Емський указ був серйозним ударом по українській науці, культурі і українськомурусі в цілому. Свою чинність вій зберігав до 1905 р. Проте на цей раз громадівськийрух не припинився. Громади, що збереглися, продовжували існувати підпільно,шукаючи нових шляхів для продовження своєї діяльності. Як і з попередні роки,найсильнішою і найвпливовішою була Київська (Стара) громада.
У межах Російської імперії організувати легальну роботубуло неможливо, і тому громадівці сходяться на думці про організаціюукраїнського національного центру за кордоном, який мав налагодити виданнявільної від цензури української преси і представляти український рух в Європі.Виконання такого завдання громада доручила Михайлу Драгоманову.
Також на його долю випала роль виробити політичнупрограму українського руху, тобто поставити перед ним чітку мету і накреслитишляхи її досягнення, оскільки стало зрозуміло, що без зміни ладу в Російськійімперії змін на краще для українців не буде.
Виїхавши за кордон, Драгоманов зав'язав тісні стосунки зукраїнськими діячами Галичини, разом з М. Павлюком та С. Подолинським ставвидавати журнал «Громада» (1878— 1879 pp., 1882 р.). В основізапропонованої Драгомановим програми лежали такі принципи, як демократизм(надання громадянам демократичних прав і свобод та організація влади надемократичних засадах); федералізм (надання українцям в складі Росії автономнихправ і запровадження громадського самоврядування); культурництво (визвольнаборотьба повинна вестися виключно просвітницькими формами і методами);еволюційність (уникати радикальних змін, а віддавати перевагу поступовомурозвитку); європеїзм (орієнтація України в своєму розвитку на Європу).
Висунута Драгомановим програма для тодішніх умов, щозапанували в Росії після вбивства царя Олександра II, виявилась занадторадикальною. Саме тому Київська громада розірвала відносини з Драгомановим іприпинила фінансування журналу. Вона відмовилась від політичної діяльності, якамогла викликати репресії з боку російського уряду. Єдиним свідченнямукраїнського руху на теренах Російської імперії стало видання російськомовногожурналу «Киевская старина» (1882-1907 pp.), що продовжувавукраїнознавчі дослідження.
Така дослідницька копітка праця мало приваблювала молодь,яка прагнула дій, прагнула зайнятися кипучою політичною діяльністю, щоспрямована на повалення існуючого ладу і встановлення нового, справедливого.Вона йшла в російський і польський рухи, що боролися проти самодержавствареволюційними методами, проте це не задовольняло її національного прагнення іне приносило користі українському народу. Зрештою, національно свідома молодьсама стала організовувати громади, які називалися молоді, або студентські.Особливо багато постало їх у 90-і роки ХІХ ст. Найрадикальнішою зі студентськихгруп було Братство тарасівців (1891-1898 pp.).
Старше покоління громадівців теж прийшло до висновку, щобез щоденної політичної діяльності вся їхня попередня культурницька праця згасне.Легально здійснити це в межах російської імперії було майже неможливо, іукраїнські діячі вирішили закласти основи українського політичного руху вГаличині, де умови для політичної діяльності були більш сприятливими. У той жечас у Наддніпрянській Україні вони вирішили згуртувати свої сили для більшплідної діяльності на культурницькій ниві. У 1898р. у Києві була створенаЗагальноукраїнська безпартійна організація (ЗУБО), яка виконувала ролькоординатора діяльності громад. Таким чином, громади пройшли шлях від окремихгуртів до загальноукраїнської організації, підготувавши підґрунтя для початуполітичної боротьби. Вони забезпечили з'єднання українського руху наЛівобережжі та Правобережжі, забезпечили наступність поколінь в українськомурусі. Громадівці своїми плідними дослідженнями з історії, етнографії,фольклористики, статистики, мовознавства довели, що українство має глибокеісторичне коріння і чіткі етнічні особливості, окреслені етнічні межі. Вонипідвели український рух до усвідомлення необхідності сформулювати та розробитиполітичну програму руху.
3. Національне відродження назахідноукраїнських землях. «Руська трійця». Москвофіли та народовці
У західноукраїнських землях в XIX ст. починається процеснаціонального відродження. Панівною в українському суспільстві стає ідеянаціональної самосвідомості. На перший план виходять національна мова, історія,література і фольклор. Речниками ідей національного відродження сталодуховенство. Центром церковного життя була митрополія у Львові. У період між1837 і 1850 рр. там вийшло 43 книги, написані українською мовою.
Найвиднішим представником старшого покоління національноїінтелігенції був Іван Могильницький — освітній і церковний діяч. Він заснуваву Перемишлі дяковчительський інститут, написав 5 підручників. У своїх працяхІван Могильницький доводив самостійність української мови. У 1816 р.І.Могильницький разом з Михайлом Левицьким створює «Клерикальне товариство»,метою якого було поширення серед селян спеціально підготовлені нескладнірелігійні тексти українською мовою. Відтак, товариство виступало протиополячення селян і навернення їх до римо-католицької церкви.
Активними учасниками українського відродження були іЙосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони займалисястворенням початкових шкіл для місцевого населення, написали граматикиукраїнської мови. Окрім того, вони були збирачами і видавцями українськогофольклору.
У 30-х років XIX ст. авангардом національного рухувиступає громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця» (з 1833 p.). Йогозасновники Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький — у той часстуденти Львівського університету — розмовляли українською («руською») мовою,звідси й назва об'єднання. Вони боролися проти політичного, соціального,духовного гноблення, за розвиток національної самосвідомості українськогонароду. За своїм характером «Руська трійця» була демократично-просвітительськимгуртком, метою якого було перетворення народної мови на літературну. Це, надумку трійчан, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. Зцією метою члени гуртка розпочали велику фольклористично-збиральницьку роботу,під час якої молоді люди відкрили для себе історичну значимість свого народу.
Поступово питання мови з проблеми суто філологічноїпереросло у політичну. У своїх творах «Трійця» звертала увагу на політичнуісторію, на докази самостійного політичного існування українського народу вминулому. Період від XIV до XVIII ст. на Україні, зокрема в Галичині, вонахарактеризувала як час утрати національної незалежності. Члени трійці вбачали вкозацтві символ національно-визвольної боротьби народу. Вони першими вказали насоціально-національні причини руху опришків, показали, як свавілля польськихпанів спричиняло селянські виступи. Висвітлюючи героїчне минуле українськогонароду, члени трійці показували українській громаді можливий шлях розв'язаннянаціональних проблем.
Під впливом загальнослов'янського, у тому числі йзагальноукраїнського піднесення, члени трійці вперше в суспільному русі внеслиу програмні документи ідею возз'єднання всіх українських земель у складімайбутньої федерації. Україна мала стати соборною державою з двох штатів — Східного (Лівобережжя) і Західного (Правобережжя з Східною Галичиною).
Дії Шашкевича, Вагилевича та Головацького для тогочасногосуспільства були нечуваними. Вони викликали проти себе бурю переслідувань.Сміливці неодноразово ризикували життям. Так, наприклад, Шашкевича вистежували,щоб скарати його на смерть за прилюдні виступи українською мовою.
У 1834 році гуртківці підготували історико-літературнийзбірник «Зоря». У цьому збірнику містилися матеріали про Б.Хмельницького,С.Наливайка та опришківський рух. Друк збірника був заборонений Віденськоюполіцією.
Наприкінці 1836 р. у Будапешті був виданий літературно-науковийальманах «Русалка Дністровая». Альманах започаткував нову українську літературуу Східній Галичині. Хоча в 1837 р. львівська цензура книгу заборонила, альманахзалишив слід у розвитку національної свідомості в західноукраїнських землях. У«Русалці Дністровій» друкувались матеріали з історії України, особливо пронаціонально-визвольні рухи та про їх ватажків, і це мало неабияке значення натой час. Написаний галицькою говіркою, альманах показав, що між мовою галичан ісхідних українців немає суттєвих розбіжностей, отже, вони — єдиний народ.
Членів «Руської трійці» було притягнуто до суду іпередано під нагляд поліції. Але вони не відмовилися ні від своїх ідейнихпринципів, ні від патріотичної діяльності.
Діяльність «Руської трійці» започаткувала новий етап уроз витку національного руху на західноукраїнських землях, пере хід відкультурологічних проблем до соціально-політичних.
Після поразки революції 1848 р. у суспільно-політичномужитті Австрійської імперії настав період «бахівської реакції», названої так заім'ям її провідника, міністра внутрішніх справ Олександра Баха. Ситуаціягалицьких українців ускладнювалася тим, що провідником «бахівської» політики вГаличині був намісник краю польський граф Агенор-Голуховський. Його правлінняпідготувало ґрунт для домінування польської еліти в політичному житті Галичини.
Верховенство поляків у Галичині після запровадженнягалицької автономії 1867 р. призвело до розколу в українському таборі. Йоголідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-вічіз сильнішим польським супротивником. У пошуках нових аргументів на користьсвоїх національних прав вони прагнули довести, що мають такі ж старі політичніта культурні традиції, як і поляки. Із цією метою одна частина (старорусини)покладалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, нацерковнослов'янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку відполонізації в національно-політичній орієнтації на Російську імперію.
Москвофіли не визнавали існування українського народу тайого мови, пропагували ідею «єдиної російської народності від Карпат до Уралу»,виступали за приєднання до Росії. Мали свою політичну організацію, видавничубазу, але значною підтримкою з боку населення не користувалися.
Народовці представляли національний напрямок, якийспрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав своюназву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури,підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українськогонаселення. 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство«Просвіта», яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А. Вахнянин. Крімкультурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю —засновувала кооперативи, крамниці, позичкові каси.
У 1885 р. народовці заснували свій політичний орган —Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надатиукраїнським землям автономію в межах Австро-Угорщини. Народовський рухпоступово поширився на Буковину і Закарпаття.
У середині 1870-х pp. у Галичині з'явилася молодаінтелігенція, яка критично оцінювала діяльність як народовців, так імосквофілів і прагнула надати українському руху більш радикального характеру.Під впливом Михайла Драгоманова молоді українські діячі звернулися досоціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна,течія, її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процеспроти соціалістів 1878 p., де серед звинувачених були Іван Франко, МихайлоПавлик, Остап Терлецький.
Попри свою нечисленність галицько-українські радикаливідіграли значну роль у зміні ідеологічних засад та організаційних формнаціонального руху Галичини. Вони вели соціалістичну пропаганду середукраїнського селянства та робітництва і виступали з різкою критикоюгреко-католицького духовенства.
У 1890-х pp. змін зазнав і народовський рух. До ньогоприєдналася нова група молодих діячів — Євген Олесницький, Кость Левицький,Степан Федак. Велике значення для подальшого розвитку українського руху мавприїзд до Львова 1894 р. молодого історика Михайла Грушевського. Зарекомендацією свого вчителя В. Антоновича він очолив новостворену українськукафедру історії у Львівському університеті й став головою Наукового товаристваім. Т. Шевченка, створеного 1897 р.
З огляду на можливу війну Німеччини та Австрії з Росією,бажаючи забезпечити собі міцний тил на випадок воєнних дій, австрійський урядзробив спробу примирити між собою українців і поляків. 1890 р. старше поколіннянародовців погодилося на компроміс з польськими депутатами в галицькому сеймі,розпочавши тим самим так звану нову еру у польсько-українських відносинах. Заумовами угоди польська сторона зобов'язалася дати згоду на відкриттяукраїнської кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї українськоїгімназії, запровадження двомовності в учительських гімназіях тощо.«Новоерівська» політика не знайшла достатньої підтримки в українськомуполітичному таборі.
Велике значення для зміцнення національної свідомостімали святкування у 1898 р. у Львові 100-річчя української літератури (від часупояви «Енеїди» Івана Котляревського) та 25-річчя літературної діяльності І.Франка. До такого своєрідного 100-річного ювілею національного відродження М.Грушевський підготував і видав перший том своєї праці «Історія України-Руси»,яка мала величезне значення для національного самоусвідомлення. Під впливом цихзаходів українофільська орієнтація остаточно перемогла в національному русі вГаличині, а термін «русин» поступився терміну «українець».
Висновки
Проблеми українського національно-культурного йдержавного відродження наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. Викликають великий інтересу науковців, широкої громадськості. Це природно. Дослідження національноговідродження цієї доби в історії України, його теоретиків і подвижниківукраїнської справи мають виняткове значення. І не тільки пізнавальне, що євкрай важливим, але, головним чином, практичне – для розв’язання тих складнихпроблем державотворення, відродження й розвою вітчизняної культури, утвердженнядуховності і національної свідомості нашого народу на сучасному етапі йогорозвитку.