Українська архітектура другої половиниXVII-XVIII ст.
Архітектура посідала особливе місце в мистецькому процесі другоїполовини XVII—XVIII ст. Внаслідок своєї всебічної природи вона, мабуть,найповніше й найглибше відобразила особливості мистецької традиції, а численніпам'ятки роблять їх достатньо чисельними з відстані часу. Архітектурна думка наукраїнських землях еволюціонувала в руслі власної традиції, активновикористовуючи європейський досвід через діяльність, насамперед назахідноукраїнських землях, майстрів європейського походження, їх зусиллями наПравобережжі в середині — другій половині XVIII ст. постав ряд видатнихпам'яток. На Лівобережжі з кінця XVII ст. ширилася діяльність російськихмайстрів.
Для історії містобудування друга половина XVII ст. —малопродуктивний період. У цей час не стільки будується, скільки відбудовуєтьсязруйноване під час воєнних дій та ворожих нападів; заснування нових міст —рідкісне явище і відбувається лише на західноукраїнських землях. Найвідомішіприклади — Станіслав (Івано-Франківськ, 1662) та Христинопіль (Червоноград,1692). Нечасто здійснюється й перепланування вже існуючих міських поселень
Згадки про оборонні споруди, зведені воюючими сторонами в періодРуїни, як, наприклад, російські укріплення проти татар у південних районахУкраїни, залишилися на сторінках документів. Важливою подією в історіїоборонного будівництва другої половини XVII ст. стало завершення Українськоїукріпленої лінії на Слобожанщині, до якої входило сімнадцять фортець на чолі зІзюмом. Ситуація змінилася лише з виходом Росії до Азовського моря йприпиненням регулярних татарських набігів на українські землі. Проте радикальніпереміни визначило насамперед вдосконалення артилерійської зброї: стіни та вежівтратили значення, їх місце зайняли бастіонні земляні укріплення з системоюфортів. Саме такий характер мав Печерський фортечний комплекс у Києві,споруджений упродовж першої третини XVIII ст. Уже в 70-х pp. XVIII ст.збудовано захисну Дніпровську лінію, яка з ліквідацією Кримського ханствацілковито втратила значення. Відповідно до еволюції загальних засад оборонноїархітектури змінювалося й
Перше з них репрезентують насамперед монастирі. Одним з кращихранніх прикладів може бути відомий за гравюрами комплекс Почаївського монастирясередини XVII ст. Зведений у 1649 р. Троїцький монастирський храм входив досистеми укріплень і за давньою волинською традицією був включений в обороннустіну. Монастирський двір оточено стінами з вежами, дальша територія теж булачастково огороджена дерев'яними стінами. Обороноздатність цих укріплень яскравопродемонструвала знаменита турецька облога 1675 р. У 60-х pp. спорудженосистему укріплень Крехівського монастиря на Львівщині, яка також успішновитримала турецьку облогу 1672 р.; ряд її елементів зберігся до нашого часу.
На Лівобережжі друга половина століття відзначена появою такихукріплених монастирів фундації козацької старшини, як Крупицько-Батуринський,Лубенський, Мгарський, Густинський. їх фортифікації поступово втрачалиоборонний характер, перетворюючись на муровану огорожу, як, наприклад, стіничернігівського Троїцького монастиря, нові мури Києво-Печерської лаври,фрагментарно збережені стіни київського Софійського собору. Ця тенденція неменш виразно виявилася і в католицьких монастирях Правобережжя, хоч одночасно вних спостерігається й зведення потужних оборонних мурів, як у бердичівськомумонастирі кармелітів уже після Коліївщини.
У цивільному оборонному будівництві другої половини XVII ст.продовжують розвиватися тенденції, які перед серединою століття знайшливтілення в палаці в Підгірцях на Львівщині, де виразно домінує парадний, резиденційнийхарактер споруди при маргінальному значенні оборонних елементів. Це видно й наприкладі палаців у Поморянах на Львівщині та Івано-Франківську. Такою ж була,мабуть, відома лише за писемними джерелами збудована в 1668—1675 pp. резиденціяЯна Собєського в Яворові К Повністю позбавлений будь-яких оборонних елементівпалац Сенявських у Раю поблизу Бережан на Тернопільщині (архіт. АвгустинЛоччі).
У другій половині XVII ст. надалі зберігаються дерев'янірезиденції на зразок тих, які так захоплено описував П. Алеппський. В окремихвипадках вони трапляються й на західноукраїнських землях, як споруджений напочатку 90-х pp. палац короля Яна III Собєського в Кукізові поблизу Львова.Дерев'яним залишався й ряд західноукраїнських замків, як, наприклад, частковонавіть не закінчена на 1696 р. забудова Стрийського замку 2, замку в Калуші(1693) 3. За описом 1689 р. тільки дерев'яна забудова знаходилася на подвір'їзамку в Бродах 4. Відповідні приклади (їх ряд може бути продовжений)наголошують на істотній ролі дерев'яного будівництва в зазначений час, однакєдиним конкретним джерелом відомостей про неї залишаються досить обмеженісвідчення писемних джерел.
Від початку XVIII ст. елементи оборонної архітектури повністюперестали використовуватися, й остаточно утвердився європейський тип парадноїрезиденції. На Правобережжі раннім прикладом є палац Вишневецьких у Вишнівці(до 1740 р.) 5, втрачений палац Любо-мирських у Рівному, Чорторийських у Корці,резиденція львівських католицьких архієпископів в Оброшино.
Окремо слід згадати частково перебудовану резиденціюгреко-католицьких митрополитів при соборі святого Юра у Львові (1760—1762). Востанніх десятиліттях XVIII ст. на українських землях поширився раннійкласицизм 6, характерними зразками якого є новий палац Потоцьких у Тульчині тазавершений уже на початку наступного століття палац Хоткевичів у Млинові наВолині (не зберігся). Особливістю цих резиденцій є поєднання їх із парками.
Цілком відмінний характер мав цей тип будівництва на Лівобережжі,де в ролі еліти виступала козацька старшина з незрівнянно меншими потребами.Резиденції навіть вищого її прошарку мали дуже скромний характер, про щосвідчать кам'яниці Лизогуба в Седневі та Чернігові, будинок І. Мазепи вІванівці, так званий будинок Полуботка в Чернігові. Щодо планово-просторовоїструктури — це традиційні для України хати на дві половини. І лише матеріал,розміри та оздоблення фасадів виділяли їх серед сучасної забудови.
Цей принцип лежить і в основі реконструйованої у середині XVIIIст. резиденції київських митрополитів на подвір'ї Софійського собору 7, з боківурізноманітненої симетричними корпусами, які ускладнюють і збагачують її образ.Високий дах із заломом, стримана, як для української традиції, декораціяфасадів, у якій виділяються форми фронтону, вказують на запозичення зєвропейської палацової архітектури. Загалом митрополича резиденція виглядаєскромно, тим більше у зіставленні з наступними зразками київської архітектуритакого призначення, а стримане оздоблення її екстер'єру — поряд з багатими декоративнимиформами брами Заборовського (архіт. Й. Шедель). Митрополичий палац —характерний приклад української резиденційної архітектури того періоду, коливона лише
Світські споруди громадського призначення у другій половині XVII—XVIII ст. не набули значного поширення. До них належать насамперед нечисленніурядові будівлі. Один із ранніх прикладів давала розібрана на початку XIX ст.ратуша в Жовкві, яку почав будувати у квітні 1687 р. спроваджений з Краковакоролівський будівничий вроцлавського походження Петро Бебер 8. На Правобережжівиділяються ратуші в Могилеві-Подільському й особливо Бучачі (архіт. Б.Меретин, середина XVIII ст.), скромніший характер має нововіднайденийнереалізований проект Яна де Вітте 1742 р. для фасаду польського магістрату в Кам'янці-Подільському(ЛНБ).
Бучацька ратуша — один із шедеврів української архітектури. їїядро творить двоярусна, увінчана шоломом вежа, оточена двоповерховим,завершеним балюстрадою, корпусом, який слугує для неї своєрідним стилобатом.Балюстраду прикрашав цикл скульптур на теми подвигів Геракла (зберігсячастково), фронтон виділений пишним картушем з гербом власника міста —канівського старости Миколи Потоцького. Ратуша є унікальним для світськоїархітектури зразком центричної вертикальної композиції, активно розроблюваної уцерковному будівництві Центральної та Лівобережної України.
До рідкісних зразків світського будівництва належать полковіканцелярії в Козельці (архіт. А. Квасов, І. Григорович-Барський, бл. 1756) йПрилуках та резиденція Малоросійської колегії в Глухові (1782), а також будинокКиївської академії (1703). Первісно одноповерховий, він виводився зтрадиційного для українського будівництва планування за принципом хати на двіполовини, об'єднуючи три секції, розташовані в одну лінію, з аркадою на фасаді,ритм якої відповідав розплануванню інтер'єрів.
Аналіз відомих фактів історії світського будівництва та пам'ятокпоказує, що впродовж другої половини XVII— XVIII ст. на Лівобережжі з Києвомвоно мало традиційний характер і скромні форми, поки в середині XVIII ст. нез'явилися споруди, орієнтовані на російські столичні зразки. Світськаархітектура Правобережжя у складі Польщі, природно, наслідувала європейськівзірці.
Світське будівництво не мало значного поширення на українськихземлях, внаслідок чого займало скромніше місце в мистецькому процесі.Найповніше розроблена найцікавіша тема архітектури другої половини XVII—XVIIIст. — храм, насамперед церква як найпоширеніший у численних часових тарегіональних варіантах його зразок, а також характерні для Правобережжякостьоли і синагоги. Світське будівництво не виробило власної розбудованоїтрадиції й до кінця XVIII ст. тут остаточно запанував загальноєвропейський зразок,проте в церковному будівництві національна архітектурна школа проявила себе цілкоморигінально, тому її здобутки є однією з яскравих сторінок європейської тасвітової культури.
Українське храмове будівництво традиційно розвивалося як мурованей дерев'яне з виразною перевагою останнього, що неподільно домінувало, тоді якмуроване нерідко розроблялося зусиллями приїжджих майстрів. Незважаючи напринципову відмінність, еволюція обох напрямів відбувалася у якнайтіснішомувзаємозв'язку насамперед у Києві та на Лівобережжі.
В українській церковній архітектурі другої половини XVII—XVIII ст.за декількох варіантів планово-просторової структури, які розвивалисяпаралельно, домінувала вертикальна організація простору. У ній виявиласяголовна тенденція українського мистецтва цього періоду — утвердження духовногоначала, вираженого у вертикальному спрямуванні церков, так само, як у малярстві— в дематеріалізації форм в іконі та портреті (саме в портреті вражаєособливо), в музиці — багатоголоссі хорових концертів. В основі як мурованого,так і дерев'яного храмового будівництва лежала традиційна тридільна планувальнаструктура, нерідко розвинута до п'ятидільної.
Початки цього напряму не простежуються, однак церква РіздваХристового в Стародубі вказує на його поширення на Лівобережжі ще передсерединою XVII ст. До такого ж висновку схиляють описи церков П. Алеппського,який засвідчує побутування відповідного варіанта храму на Східному Поділлі таПодніпров'ї. Не підлягає сумніву, що він поширився насамперед у дерев'яномубудівництві, цілковита втрата пам'яток якого робить неможливим стеження його еволюції.Прикладом наслідування такої архітектури є стародубська церква Іоанна Предтечіфундації гетьмана І. Самойловича з вертикальною пірамідальною композицією утрадиціях дерев'яного будівництва. Вона розвиває тридільний трибанний храм дохрещатого плану за рахунок симетрично добудованих об'ємів — взорування надерев'яному будівництві тут простежується цілком виразно.
Дальший розвиток цього напряму засвідчують перебудована церквасвятого Миколая у Глухові, Покровський собор у Харкові (1689), Воскресенськийсобор у Сумах (1703), церква святого Миколая (Козацького) в Путивлі (1737). Триостанні пам'ятки позначені російськими впливами як у двоповерховості, так і велементах оздоблення. Ця група церков виразно демонструє й акцентуваннявертикальної домінанти у вирішенні тридільного храму. Паралельно на Лівобережжірозвивався тип хрещатого п'ятидільного храму. Найранішу стадію його еволюції засвідчуєцерква святого Миколая у Ніжині (1668). Вбудовані по кутах нижчі невеликіоб'єми, композиція та пропорції барабанів і бань підкреслюють ступінчастийпірамідальний характер споруди. Із заходу в інтер'єрі влаштовано галереї-ложі —один з прикметних елементів ряду українських церков. Розвиток засад ніжинськогохраму дає Троїцька церква Густинського монастиря фундації гетьмана І.Самойловича 1674 р
Під безпосереднім впливом Густинського храму споруджено церквиМаксаківського й Крупицько-Батуринського монастирів та Спасопреображенськіцеркви в Прилуках (1716) і Великих Сорочинцях (1732). На північному Лівобережжіцей тип розвиває Успенська церква в Новгороді-Сіверському, на Слобожанщині —Преображенська в Ізюмі (1684). Київське середовище репрезентують церкви в Лютеньках(1686), Усіх святих на Економічній брамі Києво-Печерської лаври (1696—1698),Георгіївський собор Видубицького монастиря (1701). Дві останні мають багатепластичне оздоблення й виділяються артистизмом пропорцій та виконання — вартозгадати хоча б унікальне вирішення монументальних сходів лаврського храму. Цейнапрям відомий також за варіантами з однобанним завершенням, як церква РіздваБогородиці в Седневі (1690) з пониженими бічними об'ємами, що підкреслюютьпірамідальність композиції, Вознесенський собор у Переяславі (1700) з трияруснимилоджіями в інтер'єрі, причому не лише в західній, а й у східній частині.
Окремий варіант становлять храми базилікального плану ізсклепіннями на стовпах. Найраніший їх зразок — Троїцька монастирська церква уЧернігові (1679—1695). Розміри споруди, симетричні вежі фасаду, архітектурнідеталі вказують на західноєвропейського будівничого.
Розвиток цих принципів у традиціях українського будівництвадемонструє Хрестовоздвиженський монастирський собор у Полтаві (1689—1709), уякому оригінально поєднується композиція хрещатого п'ятибанного храму зсиметричними вежами фасаду. Оздоблення екстер'єру, система вікон та завершенняспоруди виразно вказують на відхід від європейських взірців. Прикладами цієїтрадиції на київському грунті є втрачені церква Братського монастиря (1693) таМиколаївський собор (1696) фундації гетьмана Івана Мазепи. У них повністю подолановластиві раннім спорудам горизонтальні членування й наголошено на традиційномуукраїнському вертикалізмі пропорцій.
Здобутки архітектури другої половини XVII ст. продовжила групавидатних пам'яток перших десятиліть наступного століття — чернігівська церквасвятої Катерини (1715) й Преображенські церкви в Прилуках (1716) та ВеликихСорочинцях (1732). Вони вирізняються більшими об'ємами, підпорядкуваннямбокових частин центральній, що посилює вертикальні тенденції.
На Слобожанщині до самого кінця XVIII ст. розвивалися традиціїхрамів зразка Покровського собору в Харкові: Троїцька монастирська церква вОхтирці (1724—1727), Воскресенська Хорошівського монастиря (1754—1759), Миколаївськав Харкові (1764—1770), Покрови Богородиці в Сумах (1783—1797). Усі вонипослідовно відтворюють форми дерев'яної архітектури.
На терені Києва та Лівобережжя у середині — другій половині XVIIIст. як наслідування європейської традиції збудовано групу церков на планіквадрата з короткими відгалуженнями рамен хреста, характерними особливостямияких є розташування бокових бань на діагоналях і застосування ордерної системи.їх авторами були приїжджі майстри або їхні послідовники, як І.Григорович-Барський. Не випадково найранішою з них є споруджена за проектом Б.Растреллі київська Андріївська церква (1747—1753). її традиції продовжуютьцерква Різдва Богородиці в Козельці (архіт. Андрій Квасов, 1752—1764), святихАнтонія і Феодосія у Василькові (1756—1758), Покрови Богородиці в Охтирці(1753—1762).
Помітним явищем в архітектурі Києва та Лівобережжя стали високідзвіниці. Початок їх поширенню кладе споруджена в перших роках XVIII ст. дзвіницякиївського Софійського собору, добудована за проектом Й. Шеделя, з багатоюорнаментальною декорацією у кращих традиціях національної архітектури. Навідміну від неї в усіх наступних спорудах застосовано ордерну систему. їївпровадження пов'язане з головною дзвіницею Києво-Печерської лаври, яка єнайвизначнішою в цій групі пам'яток.
Звернення до європейської традиції найповніше виявилося укласичних спорудах XVIII ст. — львівському соборі святого Юра та Успенськійцеркві Почаївського монастиря.
Надзвичайно популярними були численні п'ятидільні храми у три- таодноверхому варіантах. Перший з них репрезентують Троїцька в Черкаському Бишкиніна Харківщині (1751), Введенська в Артемівці на Полтавщині (1761), Покровська вОлешні на Сумщині (1771), другий — Троїцька в Коропі на Чернігівщині (1716),Введенська у Бериславі на Херсонщині (1726), Миколаївська у Свіржі на Сумщині(1745), Миколаївська у Мшанах на Харківщині (1798), Миколаївська та РіздваБогородиці (обидві — 1799) у Червоному Осколі на Харківщині.
Продовжували побутувати також традиційні тридільні три- таодноверхі. До кращих зразків триверхих належать Миколаївська у Вільшанці наХарківщині (1753), Покровська в Зінькові на Полтавщині (1759), Преображенська вМежирічі на Сумщині (1760). До цього варіанта належить і Покровська церква уФастові (1779—1781). Серед одноверхих виділяються Юріївська церква у Седневі наЧернігівщині (1690), Покровська у Новгороді-Сіверському (1767), РіздваБогородиці у Хмелеві на Сумщині (1772).
Аналіз дерев'яного церковного будівництва другої половини XVII—XVIII ст. демонструє спільну основу його розвитку на всіх українських землях таєдність головних тенденцій еволюції. Попри це, поміж пам'ятками ПравобережноїУкраїни та Київщини і Лівобережжя виявляються й істотні відмінності. НаПравобережжі, де цей напрям будівельної справи мав давні традиції, вонарозвивалася як їх безпосереднє продовження в руслі потреб сільських та міськихгромад.
На Правобережжі у складі Польщі будувалися дерев'яні й мурованікостьоли, закономірно зорієнтовані на західноєвропейську архітектурну традицію,та дерев'яні й муровані синагоги, що становили два окремих напрями будівництва.
У найближчі десятиліття після Національно-визвольної війникостьольна архітектура розвивалася мало. Серед цікавіших її пам'яток можнавказати хіба що виразно зорієнтований на римську церкву святої Сусанни костьолСтрітення у Львові. Львів залишався головним осередком костьольної архітектури наукраїнських землях й у XVIII ст., проте в самому місті будували небагато.З львівських костьолів лише домініканський (архіт. Ян де Вітте, 1745—1749) ставоднією з найхарактерніших споруд свого часу. Він має вторований на центральноєвропейськихзразках — віденському костьолі святого Карла Борромео (архіт. Й. Б. Фішер фонЕрлах) — овальний план, виділяється масивною банею на широкому барабані тавеличним фасадом з могутніми колонами, скупо прикрашеним здрібненими порівняноз формами фасаду скульптурами.
Поряд з костьолом львівських домініканців до кращих пам'ятокналежить збудований коштом канівського старости Миколи Потоцького за проектомБ. Меретина костьол місіонерів у Городенці на Івано-Франківщині, який репрезентуєвже згадуваний тип з двома вежами на фасаді й відзначений притаманним почерковіБ. Меретина підкреслено пластичним трактуванням архітектурних форм. Значноскромніший характер мають збудовані за його проектом костьоли в Берездівцях,Годовиці та Лопатині чи будований на зразок годовицького костьол у Буську.
На Волині не склалося осередків з власними кадрами будівничих і неосіли на постійно приїжджі спеціалісти відповідного фаху, а працювали здебільшогомайстри з-поза меж регіону, зокрема з середовища зайнятих на службі у місцевоїмагнатерії, та декілька ченців. Тут збереглися одинокі пам'ятки, якірепрезентують різні напрями будівництва. До ранніх зразків належать костьолІоанна Хрестителя в Дубровиці (1695—1702), святого Антонія у Великих Межирічах(архіт. Войцех Ленартович, 1702—1725). Ян де Вітте запроектував костьолмонастиря кармелітів босих у Бердичеві, який, власне, й приніс йому ширшевизнання. Оригінальністю не лише на волинському, а й на загальноукраїнськомутлі виділяється костьол бернардинів у Збаражі зі скупими монументальнимиформами фланкованого симетричними вежами увігнутого фасаду, цілковитопозбавленого декорації. Іншим варіантом храму з двома вежами є ліцейськийкостьол у Кременці (архіт. П. Гіжицький, 1731—1741).
Серед костьолів Поділля виділяються подомініканський у Сидорові(1730— 1741), тринітарський у Кам'янці-Подільському (1750—1768), парафіяльні вТарноруді (1754) та Шаргороді (1760— 1786). їх будівничими були декілька практикуючихченців, нечисленні архітектори на службі у місцевих магнатів. Специфічнийакцент у склад середовища зайнятих на Поділлі будівничих вносили комендантиКам'янця-Подільського, більшість з яких були проектантами; з них яскравішийслід залишив по собі лише Ян де Вітте.
Поряд з мурованими поширеними були також дерев'яні костьоли, протенині вони відомі лише в унікальних прикладах скромного характеру, хоч у XVIIIст. однозначно переважали над мурованими. На Львівщині їх репрезентуєБлаговіщенський у Таданях (1734), єдиний приклад з Волині — Успенський у Вишенці.
Синагоги мали прямокутне приміщення з підвищенням для читання СвятогоПисьма посередині та приміщенням для жінок над входом чи на галереях у дерев'янихбудинках. Серед мурованих характерними можуть бути жовківська (кінець XVII ст.)та бродівська (1742) синагоги. З дерев'яних не вціліла жодна, проте влітературі зафіксовано ряд споруд другої половини XVII та XVIII ст. До ранішихналежали пам'ятки в Кам'янці-Струмиловій, Яричеві, Теребовлі, Погребищі; досередини — другої половини XVIII ст. — у Печеніжині, Жидачеві та Роздолі15.
Таким чином, визначальним для української архітектури другоїполовини XVII—XVIII ст. був активний творчий розвиток національної традиції.Вона найповніше виражена в дерев'яній архітектурі, яка отримала виняткове поширенняй виразно домінувала на українських землях. Найоригінальніший характер мають їїздобутки на Лівобережжі та Київщині, де вона розвивалася у тісному зв'язку змісцевою мурованою архітектурою, яка, у свою чергу, багато в чому зберігала їїособливості. Цей взаємозв'язок є однією з прикметних рис місцевої архітектурноїшколи, оскільки на Правобережжі, де муроване церковне будівництво розвивалосямало або існувало у XVIII ст. в європейських формах, він був неможливим. Однимз помітних явищ на Лівобережжі було поширення російських впливів та діяльністьросійських майстрів і будівельних артілей. Архітектура Правобережжя — позадерев'яною церковною — закономірно була виразно європеїзована, тоді як у Києвіта на Лівобережжі цей процес скромно зазначився у російському варіанті лише відсередини XVIII ст. Огляд архітектурної спадщини другої половини XVII—XVIII ст.засвідчує показний ряд важливих здобутків національної традиції насамперед у церковномубудівництві.
Тут особливо виділяються дерев'яні вертикально розбудовані храми Лівобережжя,які становлять найоригінальніший напрям місцевої будівельної традиції, найвиразнішедемонструючи її самобутній характер.
Позбавлене опіки національних еліт церковне будівництвоПравобережжя еволюціонувало в скромніших формах і насамперед як дерев'яне.Нечисленні муровані зразки, серед яких не бракує й визначних будівель на зразокансамблю Почаївського монастиря чи собору святого Юра у Львові, були справоюрук майстрів європейського походження і на загальному тлі є поодинокими прикладами.Поширена на Правобережжі архітектура європейського родоводу, поза пам'яткамизагалом скромнішого рівня, дала й визначні споруди, як костьоли домініканців уЛьвові та місіонерів у Городенці, ратушу в Бучачі, значення яких виходить зарамки місцевого культурно-історичного кола. Аналіз шляхів розвитку архітектуридругої половини XVII—XVIII ст. яскраво демонструє еволюцію на українськихземлях як національної традиції, так і напряму європейської орієнтації наПравобережжі. Національна традиція представлена цілим рядом видатних пам'яток іє винятковим самобутнім явищем. Проте неухильна європеїзація українських земельна кінець XVIII ст. накреслила домінуючу тенденцію у вигляді поступовогозанепаду національного напряму будівництва, а на українських землях, щоопинилися у складі Росії, на самому початку XIX ст. воно потрапило під офіційнузаборону.