Реферат
на тему:
«Україна іТуреччина: розвиток відносин від давнини до сучасності»
Вступ
Українай Туреччина – сусідні держави, які межують через Чорне море. Ще з давніх часівміж ними існували взаємозв’язки, які мали різний характер: як дружні тавзаємовигідні стосунки, так і певні протиріччя і боротьба.
Історичнийшлях України й Туреччини відмічений тісними зв’язками та взаємовпливами, щопочалися з доісторичного періоду, продовжені в тюрксько-слов`янських контактахраннього Середньовіччя, спільним історичним минулим часів Османської імперії.Їх історія, культура, економіка та політик повсякчас перетиналися та впливалиодна на одну.
МіжУкраїною й Туреччиною і в минулому існували різні контакти, відтак наші народимали можливість пізнавати один одного та підтримувати взаємини. Ці міждержавністосунки мали велике значення в минулому, а тепер тим більше, адже Україна –молода держава, і їй необхідно встановлювати та підтримувати стосунки з різнимикраїнами світу, а особливо з сусідніми державами. Вивчаючи та досліджуючиісторію відносин наших двох країн, можна дізнатися багато чого нового йцікавого та зробити для себе певні висновки.
1. Протурецька орієнтація XVI–XVIII ст. в Україні та міжнароднівідносини
Турецькийфактор виникає одночасно з оформленням Запорозької Січі як нового елементавійськово-політичних реалій, що встановився на степовому кордоні між Європою таАзією в середині XVI ст. Геополітичне становище Запорозької Січі (зокрема, їїрозташування між Литвою і Кримським ханством) вимагало встановлення відносинміж Січчю і Портою.
1553 р.творець Запорозької Січі князь Дмитро Вишневецький здійснив подорож до столиціОсманської імперії, де його дуже добре прийняли. Мабуть, через невиконанняпевних узятих на себе зобов’язань і серії нападів на турецькі володіння наДніпрі та Чорноморському узбережжі він був скараний смертю в тому ж Стамбулічерез 10 р. Тобто, початки протурецької орієнтації в українській політицівиникли ще у 50-х рр. XVI ст. Турецька документація про візит Вишневецького доСтамбулу не віднайдена.
НаприкінціXVI ст. відбулося загострення релігійної ситуації у зв’язку з наступомконтрреформації на православну церкву. Після запровадження церковної(Берестейської) унії протурецькі тенденції в українському суспільстві охопилияк міщанство, патріотично і антипольськи налаштоване, так і частину церковноїієрархії. Центр, до якого належала українська церква, знаходився у Стамбулі (Константинопольськийпатріархат). Є дані про те, що звідти і з Афонського монастиря в Україну йшлипослання, в яких говорилося про релігійну терпимість в Османській імперії повідношенню до православного віросповідання. Відомий український полеміст Іван Вишенськийу своїх висловлюваннях говорив, що для православної віри полон – латинський, ане турецький. Водночас для Османської імперії поширення в Україні унії означалоб зміцнення позиції папства, традиційного ворога Стамбулу.
Утворах полемічної літератури звучить постійний рефрен: під турками-мусульманамиправославним християнам живеться краще, ніж під поляками-католиками. МелетійСмотрицький 1610 р. пише: «Краще церкві жити під турецьким паном, аніжтілом і душею служити папі.»
Заукраїнсько-польського національно-релігійного антагонізму ідеї політичногоопертя на Туреччину набули значного поширення. Український шляхетський станзаговорив про переваги турецького ладу над польським режимом.
Протурецькаорієнтація Богдана Хмельницького після вибуху революції 1648 р., йогопідданство Порті не виглядало незрозумілим проявом. Прагнення Хмельницького досоюзу з Туреччиною було логічним кроком та відповідало тенденціям, якіпроявлялися в Україні в сер. XVI ст. Це був шанс зберегти автономію і отриматичас для розбудови держави.
2. Лист Б. Хмельницького Мегмеду IV
«Найяснішиймилостивий цісарю турецький, пане наш великомилостивий! На довгі й безконечніліта доброго здоров’я і щасливого над усім панування вашій цісарській милостізичимо, поклін і служби наші віддаємо!
Листод Бекташа Аги (Бекира Аги) через Османа Агу нам передано. З писання тогобачимо, що Ваша цісарська милость, пан наш милостивий, зволить ласкав бути донас, слуг своїх. Велико ми нині тим тішимося з усім військом нашим запорозьким,і велико просимо Вашої цісарської милості, аби до нас, слуг своїх, і надалі бувласкав! Бо ми в братерстві й приязни з ханом кримським, завсіди готові допослуг цісарській вельможності – стояли проти недруга.
Козакамми наказали, щоб до володінь цісарської милості не впадали, і завсіди тогобудемо пильнувати, аби ні один недруг не напав і шкоди в панства не вчинив. Такнам дай Боже і по вік: з татарами в згоді стояти і заодно разом доходити –боротися з кожним недругом і за ласку вашої цісарської милості віддячуватися!
Досіписань наших ми не посилали, бо заскочили нас клопоти, і не можна було кращихпослів послати. Але за той час приязні нашої з ханом його милості розірвати незміг ніхто!
Тепер,дочекавшись милостивої ласки в ціс. милості, посилаємо послів з вірним поклономвід усього війська запорозького до ціс. милості! Бо ми звикли свою присягу докінця тримати!»
Цейлист гетьмана султанові мав головною метою задекларувати підданство ВійськаЗапорозького османській Порті і приязні стосунки з ханом. У результаті ці переговорина поч. 1651 р. закінчилися формальним визнанням України васальноюдержавою Османської імперії.
МіжЧигирином і Стамбулом існували постійні дипломатичні контакти – обмін гінцями,посланцями, інтенсивне листування. Українсько-турецький союз був взаємовигіднимдля обох сторін. В той час релігійні протиріччя було знівельовано.
Вінтересах церкви і вольностей козацьких Б. Хмельницький вжив заходів, щобдонці не ходили на море, і московському цареві пише, щоб він донцям такі походизаборонив. А коли б того не послухали, гетьман грозить війною.
Бачимо,що договори про дружбу і взаємодопомогу між гетьманом і ханом були вигідними нетільки для турецької сторони – козацтво виступало захисником турецьких земельта міст від ворогів, тобто від донських козаків. Хмельницький добровільноприйняв зверхність османської влади, бо султан Мегмед IV стосовно Українипроводив дружелюбну й толерантну політику.
18лютого 1651 р. Іслам Гірей ІІІ разом з Б. Хмельницьким в черговий развирушили у військовий похід на Польщу. У цей же час донські козаки 12-мачайками напали на кримські приморські землі та міста й захопили турецькіторговельні кораблі. Потім вони повернулися на Дон і рушили походом доМосковії.
Дізнавшисьпро події в Криму, хан змушений був покинути поле Берестейської битви. Невдовзівін пише листа до московського царя, в якому звинувачує того в порушенніперемир’я: «Будь готовий кожної миті та чекай походу з боку війська родуЧингізхана, бо рішення про це вже прийнято.»
Видатнийтурецький історик XVII ст. Мустафа Наїма, висвітлюючи цю подію, робить висновкипро користь цих повстань для України. Кримський хан і його калгай(престолонаслідник) написали листа, адресованого гетьману, осавулам і отаманам«і всій черні Запорозькій». Хан дякував за готовність і за те, що вонинаправили своє військо на допомогу проти черкасців. Але та допомога стала йомунепотрібна, бо вони йому скорилися. Замість походу на черкасців, щоб дати змогуорді поновитися, хан вирішив послати свого брата Калгая на Московію з усімасилами кримськими й ногайськими і закликав гетьмана та військо, аби на день 15серпня 1650 р. воно було готове, і то в кількості не меншій, ніж було підЗбаражем.
Грушевськийзазначає, що «кримський хан, через тижнів 12 або більше послів надіслав вдруге:що він направив калгу з великим військом, щоб гетьман ішов з ним.» Кримськевійсько разом із козаками відвоювали Волоську землю. Тоді Волоський господарприслав до гетьмана своїх послів і перепросив, заговорив свою дочку загетьманського сина і сказав, що буде з ним у вічній приязні й любові і стоятимез гетьманом заодно проти всякого ворога.
Ідля України в цілому, і для козацтва в цьому була політична користь. Длякозаків Молдова стала не загрозою, а союзником, водночас створюючи певнийзахист лівого фронту. На правому – литовському – фронті молдовський господартакож мав стати союзником. Старша дочка Василя Лупула, Гелена, була дружиноюЯнуша Радзивіла, законодавця Великого князівства Литовського, яке Хмельницькийвід початку боротьби проти Польщі хотів «перетягнути» на свій бік. Отже,династична сторона цієї комбінації мала перевагу – зміцнення міжнародноїпозиції Української держави.
3. Битва під Берестечком
Вчервні 1651 р. Б. Хмельницький разом з Ісламом Гіреєм ІІІ на чолівеликого війська вирушили проти польського короля, який порушив умовиЗборівського договору (5–6 серпня 1649 р.) і дійшли аж до Галича. Під часбою гетьман опинився в скрутному становищі, а його армія зазнала поразки.
Вукраїнській історіографії причини поразки під Берестечком зводяться до зрадиІслам Гірея ІІІ. Але деякі дослідники вважають, що справжні причини требашукати в іншому. Повернення хана під час битви було викликане нападом накримські приморські землі, пограбуванням міст, сіл та підпаленням турецькихкораблів донськими козаками. Відомі кілька нот протесту кримського ханамосковському цареві з цього приводу. Таким чином, поразка під Берестечкомпов’язана з агресивною політикою московського царя проти Української козацькоїта Османської держав. Наслідком цієї політики стало звернення Б. Хмельницького1652 р. до османського уряду з проханням про протекторат: «Українськікозаки, які раніше були підпорядковані Польщі, тепер перейшли допідпорядкування Кримського ханства і спільно продовжують військові походи напольські землі, руйнуючи міста і села…» Таким чином, султан прийняв рішення пронадання українському гетьманові повноважень на управління і володіння тимиземлями, що були в його руках, і прийняття під своє командування 40-тисячногокозацького війська. Після цих рішень і спільних походів турецькі яничариназивали козаків «братами».
Нарізних етапах політичної діяльності турецький протекторат визнав або намагавсяотримати ряд українських гетьманів та громадських діячів: гетьман І. Виговський,полковник І. Гуляницький, канцлер Виговського Ю. Немирич, Ю. Хмельницький,П. Дорошенко, київський митрополит Й. Нелюбович-Тукальський, І. Брюховецький,П. Тетеря.
Післяпоразки Петра І у російсько-турецькій війні запорозькі козаки, яких Петрові Іне вдалося знищити, заснували в Османських володіннях Олешківську Січ (1711–1733).Козацькі війська, наступники Івана Мазепи і Пилипа Орлика, брали участь увійськових діях Туреччини проти Росії (протурецькі тенденції у І пол. XVIIIст.).
Протурецькаполітика різних чинників з України XVI–XVIII ст. потребує подальшого ґрунтовногодослідження, зокрема, за турецькими історичними джерелами. Цей період вукраїнсько-турецьких відносинах був позначений не лише ворожнечею, а йдружніми, взаємовигідними стосунками.
4. Роль Османської імперії в історії України
Доскладу Османської імперії та її васалів у різний час протягом другої половиниXV – першої половини ХІХ ст. входила значна частина території сучасної України.
Крим. 1475 р.Османська імперія завоювала генуезькі колонії та князівство Феодоро в Криму.1568 р. було утворено бейлербейлік Кефе з центром у м. Кафа (сучасне містоФеодосія), що охоплював санджаки південного узбережжя Кримського півострова. ЗаК`ючук-Кайнарджийським договором 1774 р. південне узбережжя Криму відійшлодо незалежного Кримського ханства, а м. Керч з прилеглою територією відійшло доРосійської імперії.
Рештапівострова Крим з XV ст. становила основну територію Кримського ханства, яке1475 р. стало васалом Османської імперії. Згідно з К`ючук-Кайнарджийськимдоговором 1774 р. ці території стали незалежними, а 1783 р. булианексовані Російською імперією.
Північне Причорномор’я та Приазов’я у складі Османської імперії поділялося на такі регіони, як:Східний Ногай, Єдисан (Західний Ногай) та Буджак (Південна Бессарабія).
Північна Буковина з сер. XIVст. входила до Молдовського князівства, яке з 1538 р. стало васаломОсманської імперії. 1715 р. частина Північної Буковини була безпосередньоінкорпорована до Османської імперії як Хотинська райя. За Константинопольськоюконвенцією 1775 р. Північна Буковина перейшла під владу Австрійськоїімперії. Хотинська райя за Бухарестським договором 1812 р. перейшла відОсманської до Російської імперії.
Східна частина Закарпаття після розпаду Угорського королівства 1543 р. потрапила доскладу Трансільванського князівства під протекторатом Османської імперії. ЗаКарловицькими договорами 1699 р. цей регіон потрапив під владуАвстрійської імперії.
Західне Поділля відповіднодо Бучацького договору 1672 р. та Журавненського договору 1676 р.перейшло від Речі Посполитої до Османської імперії. Тут було утвореноКам`янець-Подільський з центром у м. Кам`янець. 1680 р. до нього булоприєднано місто Чортків з прилеглою округою. У 1673–1676 та у 1683–1699 рр.території Кам`янець-Подільського були зайняті військами Речі Посполитої, а заКарловицькими договорами 1699 р. вони перейшли до Речі Посполитої.
Правобережна Наддніпрянщина (Брацлавське та південна частина Київського воєводств) у 1669–1672рр. стала васально залежною від Османської імперії державою – Українськимвілайєтом. 1669 р. гетьман Петро Дорошенко на договірних умовах прийнявпідданство Османської імперії, і цей статус було закріплено Бучацьким 1672 р.,Журавненським 1676 р. та Бахчисарайським 1681 р. договорами. 1681 р.Османська імперія надала Правобережну Наддніпрянщину Молдовському князівству, а1685 р. – Кримському ханству.
Нижнє Подніпров`я згідно зКонстантинопольським договором 1712 р. та Адріанопольським договором 1713 р.у складі Запорозької Січі стало васалом Кримського ханства. Згідно зБєлградським та Константинопольським договорами 1739 р., Нісськимиконвенціями 1740 р. ця територія увійшла до Російської імперії, оскількина поч. 30-х рр. XVIII ст. переважна більшість запорозького козацтва прийнялапідданство Росії.
Отже,можна стверджувати, що до Османської імперії входили значні території, якізараз є частиною нашої держави. Ці території мали особливий статус,багатоскладову систему державотворення і правотворення.
СтосункиОсманської імперії з українським козацтвом, що розпочалися наприкінці XV ст.,були здебільшого конфліктними, виражалися насамперед у походах козаків протиміст та васалів Османської імперії, підтримці сепаратистських рухів васалівСтамбула та спробах встановити над ними військовий та політичний контроль.
Удругій пол. XVII – на поч. XVIII ст. відбувалися активні політичні контактиОсманської імперії з Військом Запорозьким. У сер. XVII ст. керівництвомкозацької держави був розроблений проект договору з Османською імперією щодорежиму вільної торгівлі та мореплавства. Після 1709 р. Османська імперіядозволила перебування на своїй території та підтримала діяльність українськоїполітичної еміграції на чолі з Іваном Мазепою та Пилипом Орликом.
Слідрадикально переглянути роль Османської імперії та її васалів у становленніукраїнської державності. Зокрема, проаналізований Олексієм Кресіним матеріалпро політико-правову спадщину української політичної еміграції І пол. XVIII ст.дає підстави стверджувати про формування протягом цього часу окремих моделейукраїнської державності у відносинах з Кримським ханством та Османськоюімперією. Унікальною є роль Османської імперії та залежних від неї держав установленні міжнародної суб`єктності українських державних утворень протягомзазначеного періоду (насамперед, це комплекс міжнародних документів 1668–1672 рр.).
Вартонаголосити, що дослідження ролі Османської імперії в історії України можепринести багато несподіванок, які іноді здатні радикально змінити уявлення пронаше минуле, а також стати міцним фундаментом розвитку стратегічногопартнерства Києва та Стамбулу, подолання негативних стереотипів та конфліктнихелементів історичної свідомості, визначення спільних геополітичних пріоритетів.
5. Мустафа Кемаль Ататюрк і розвиток дружніх турецько-українськихвзаємин (1918–1938 рр.)
МустафаКемаль Ататюрк – одна з найвидатніших постатей не лише в історії Туреччини, а йу світовій історії загалом. Завдяки йому Туреччина стала республікою, зріс їїміжнародний авторитет. У країні було проведено безліч реформ, які покращили яквнутрішнє, так і зовнішнє становище Туреччини. Мустафа Кемаль зробив багато увстановленні відносин своєї країни з іншими, в тому числі й з нашою державою.
Традиційнопріоритетним лишався для Ататюрка північний вектор міжнародних відносинТурецької Республіки, насамперед взаємини з сусідньою Україною. Виявляючинеабиякий інтерес до подій національної і всесвітньої історії, він безперечнобув обізнаний з різними сторінками українсько-турецьких стосунків XV–XVII ст.,у тому числі і з негативними. Крім того, він був глибоко переконаний у тому, щогеографічне розташування Туреччини й України всебічно сприяє розвитковідобросусідських і дружніх стосунків між ними.
Внаслідокутворення Центральної Ради та проголошення УНР на політичній карті Європинародилась незалежна суверенна Україна, яку Туреччина негайно без будь-якихумов визнала і встановила з нею дипломатичні відносини. До Києва прибулиповноважні турецькі особи – посол Агмед Мугтар бей і консул Агмед Ферід бей.
Перебуваючина посаді Посла України в Стамбулі (січень 1919 р. – березень 1920 р.)при дворі останнього турецького султана Мехмеда VI Вахідеддіна, О. Лотоцькийпереконався у приреченості Османської імперії. Водночас він побачив в особіМустафи Кемаля та очолюваному ним рухові Національного опору справжніхрятівників турецької державності. Згодом у своїх мемуарах він напише:«Бунтівний генерал Мустафа Кемаль-паша виявив великі здібності у різнихділянках – військовій, політичній, соціальній, культурній, користувався великоюпопулярністю серед турків… Сій особі судилося одіграти вирішальну роль в життіТуреччини у той її переломний час, коли на історичних терезах важилася їїдоля».
Завесь час президентства Ататюрка (з 29 жовтня 1923 р. до 10 листопада 1938 р.)ставлення Турецької влади до зазначеного Українського дипломатичного представництвабуло досить толерантним.
Стратегічнийкурс нового лідера Туреччини, незважаючи на ідеологічні розходження, політичнета військове протистояння між самими українцями, був спрямований на розвитоктурецько-українських взаємин в дусі кращих часів і традицій, в інтересахнародів двох сусідніх держав.
2січня 1922 р. в Анкарі було укладено українсько-турецький Договір продружбу і братерство. У його преамбулі підкреслено, що обидві держави, «дійшовшизгоди щодо принципів братерства націй і прав народів на самовизначення…, атакож узявши до уваги їх близьке сусідство на Чорному морі, вирішили зміцнитиміж собою назавжди з усією щирістю і відвертістю найкращі і найсердечнішівідносини та вірну дружбу в ім’я дуже численних спільних інтересів і укласти зцією метою договір про дружбу і братерство». Статті Договору визнавали Україну«незалежною і суверенною державною», визначали умови торговельних зв’язків міждержавами. Договір знаменував утворення політичного союзу між обома країнами.
Звертаючисьдо членів Української урядової делегації, М. Кемаль зауважив: «Ми вельмизворушені тією обставиною, що рішення про ваш … приїзд до нашого урядовогоцентру було повідомлено нам у момент, коли вороги вже вважали нас остаточнопереможеними та хотіли переконати в цьому весь світ. Це є ще однимпідтвердженням дружніх почуттів, які демонструє до нас Україна». Під часвзаємних контактів обговорювалися перспективи торговельно-економічних,культурних, освітніх і наукових зв’язків між обома країнами.
Увідповідності до положень Договору від 2 січня 1922 р., що передбачалиутворення довготривалої атмосфери взаєморозуміння між двома державами,представникам турецьких ділових кіл, купцям, які приїздили в Україну в 20-тіроки, надавались пільги під час проведення міжнародних ярмарків у Києві,Харкові, Одесі. Турецькі торговельні судна були частими гістьми в українськихчорноморських та азовських портах. Завдяки активному сприянню з бокуУкраїнсько-Східної торговельної Палати, частка зовнішньоторговельного обороту УРСРз Туреччиною становила тоді 45% всієї зовнішньої торгівлі України.
Відчутнийвнесок у помітне пожвавлення українсько-турецьких наукових і культурнихзв’язків зробила Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (ВУНАС), якафункціонувала у 1926–1930 рр. з центром у Харкові та філіями у Києві та Одесі.ВУНАС започаткувала творчі контакти з більш ніж 90 науковими центрами таокремими вченими країн Сходу і передусім Турецької республіки. Понад два місяці(листопад 1928 р. – січень 1929 р.) в Туреччині перебувала делегаціядіячів науки і культури України. Тоді українським фахівцям була наданаможливість за згодою турецького Міністерства народної освіти ознайомитися зархівами Стамбула і Анкари, де зберігаються унікальні матеріали з історіїУкраїни XVI–XVIII віків. В результаті подорожі була досягнута домовленість провзаємний обмін науковими і літературними виданнями та необхідність планомірногодослідження турецько-українських і українсько-турецьких взаємовідносин.
Враховуючивисокий рівень тодішніх українсько-турецьких взаємин і схвальне ставлення доцього Ататюрка, правління ВУНАС розглядало на своїх засіданнях протягом 1929 р.питання про підготовку археологічної експедиції до Туреччини. Була затвердженавідповідна робоча група, до складу якої увійшов А.П. Ковалівський, згодомвидатний український сходознавець, заслужений діяч науки.
Утой же час турецькі вчені відвідували Україну. Фуад Кепрюлюзаде, директорТюркологічного інституту і Решід Сафетбей, головний редактор журналу «Economistd’Orient», взяли участь у роботі ІІ з’їзду українських орієнталістів, щовідбувся у Харкові протягом 1–6 листопада 1929 р.
Улютому 1936 р. в Києві була розгорнута виставка полотен сучасноготурецького живопису. Контактували представники української і турецькоїкінематографій (1926–1927 рр. на Одеській кінофабриці «ВУФКУ» стажувався батькотурецького кіно Мухсін Ертогрул). Досить інтенсивними були турецько-українськівзаємини у культурно-спортивній сфері. У квітні-травні 1934 р. Українувідвідала авіаційно-спортивна делегація Туреччини, яка на власних літакахприбула до Харкова. У серпні-вересні 1934 р. турецька військова делегаціяна чолі з генералом Фахреддіном була присутня на навчаннях у Київськомувійськовому окрузі. У серпні 1934 р. Україну відвідала Турецька спортивнаделегація; відбулись змагання з різних видів спорту.
Розглядаючиукраїнсько-турецькі взаємини у 1918–1938 рр., можна з цілковитою підставоюстверджувати, що Туреччина за свою багаторічну історію ще ніколи не досягалатакого високого рівня дружнього різнобічного й стабільного співробітництва зсусідньою Україною, як за часів Ататюрка. Це була справжня благодатна епоха вісторії обох країн.
Протез другої половини 30-х років у СРСР все жорстокіше давала про себе знатитоталітарна система, її вплив на всі сфери громадсько-політичного таекономічного життя. Сталінський режим став на шлях згортання, а врешті йвзагалі ліквідації національно-республіканських установ. Внаслідок репресійбуло винищено багато діячів української дипломатії, науки і культури. Все церазом зі стрімким наближенням Другої світової війни призвело до різкогоскорочення міжнародних зв’язків України, у тому числі і з ТурецькоюРеспублікою.
6. Українська еміграція в Туреччині у 20-тих роках ХХ ст.
Українсько-турецьківідносини, як стратегічно важливі для обох держав, у XX ст. набули новоїмодифікації та окреслилися визнанням Туреччиною Української НародноїРеспубліки. Згідно з VIII статтею Мирового договору, укладеного 9 лютого 1918 р.в Брест-Литовському між УНР з одного боку та Туреччиною, Німеччиною, Австро-Угорщиноюі Болгарією з другого боку, представники Української Центральної Ради іТуреччини погодились на врегулювання справ, котрі не були докладно встановлені.Зокрема, в додатковому договорі обумовлювалося встановлення дипломатичнихвідносин між Україною і Туреччиною, кожна зі сторін зобов`язувалася сплатитивідшкодування за втрати у війні, налагоджувалися торговельні та іншіміждержавні стосунки. Ця угода була ратифікована 22 серпня 1918 р. у Віднів Посольстві Туреччини, де відбувся обмін ратифікаційними грамотами. Дана угодастала важливим і визначальним чинником міждержавних стосунків у новітнійісторії України й Туреччини.
Першимтимчасовим послом України в Туреччині був Микола Левитський, котрий намагавсязалагодити можливі непорозуміння щодо Криму. У подальшому наукраїнсько-турецькі міждержавні стосунки впливали різні фактори яквнутрішнього, так і зовнішньополітичного становища обох країн: утягнутість уПершу світову війну, внутрішня нестабільність, а відтак – складнощіналагодження контактів у вирішенні різних питань.
Восени1918 р. до Туреччини відбула перша Дипломатична місія у кількості 12 осібна чолі з М. Суковкіним, головою надзвичайної Дипломатичної місії. Одним ізнайголовніших питань, які вирішувалися на цьому етапі міждержавних відносин, булостановище Українського Чорноморського флоту.
Накожному етапі змін української державної влади поставали нові проблеми, щопотребували вирішення, і, відповідно, такі завдання ставилися передпредставниками дипломатичних місій до Туреччини. З приходом до влади Директоріїдо Стамбула було вислано нову Дипломатичну місію на чолі з О. Лотоцьким.Він вів переговори з Константинопольським Патріархом щодо визнання автокефаліїУкраїнської Православної Церкви. Проте послу не вдалося отримати бажанірезультати у зв`язку зі значним політичним впливом російської добровольчоїармії та її антиукраїнську політику.
Змінаурядів як в Україні, так і в Туреччині, не дала можливості на даному етапівзаємно розвинути та поглибити добросусідські відносини.
Україна,яка втратила незалежність під військовою силою більшовиків, у подальшомуперестала бути самостійним суб’єктом міжнародного права й виступала уміждержавних стосунках як складова СРСР. Саме радянський уряд 2 червня 1920 р.першим визнав кемалістський уряд Туреччини та надав йому військову і фінансовупідтримку, що надалі визначило зовнішньополітичні пріоритети держави. 16березня 1921 р. в Москві було підписано радянсько-турецький Договір продружбу і братерство. Аналогічні договори уклали й інші радянські республіки, втому числі й Україна (Анкара, 2 січня 1922 р.), проте це була несамостійна акція, бо проводилася вона в межах існуючого радянсько-турецькогодоговору.
Зпоразкою української національно-визвольної революції 1917–1921 рр. та білогоруху в Росії пов’язана поява в Туреччині великої кількості біженців таукраїнської економічної та політичної еміграції. Дослідники стверджують, щополітична еміграція спричинила виїзд за кордон десятків тисяч найактивнішихучасників подій того часу: керівників Центральної Ради, Гетьманської держави,Директорії УНР і ЗУНР, військових обох армій, службовців державного апарату,значної частини членів тодішніх політичних партій, представників наукової такультурної інтелігенції. Таким чином, на 1921 р. за даними розвідувальногоуправління РСФСР в Константинополі та на Островах перебувало 22 000 українськихемігрантів.
Ужена поч. 1921 р. в Константинополі діяли Український національний комітет іКомітет українських федеративних партій і організацій. Офіційні представникиУНР намагалися надавати допомогу біженцям у Туреччині – допомагалиорганізовувати переїзд в сусідні країни. Зокрема, організацією переїзду вРумунію займався посол УНР Кость Мацієвич.
Наквітень 1926 р. кількість радянських біженців у Туреччині становила 4–5тисяч осіб, більшість з яких проживала в Константинополі. Тимчасом емігрантимали багато складнощів: було видано низку ухвал, за якими іноземні піддані немали права обіймати певні посади й займатися ремеслами і промислами; при спробіпереїзду виникали труднощі; емігрантам було важко знайти роботу.
Головнимчинником української еміграційної хвилі у Туреччину була втрата Україноюдержавності на поч. 20-х років. Ставлення турецького уряду до емігрантів зколишньої Росії було адекватно-пропорційним політичному становищу всерединікраїни та її міжнародному становищу, а впливовим чинником у вирішенні багатьохпроблем, що стосувалися емігрантів з колишньої Росії, був Радянський Союз.
7. Історичні традиції порозуміння між українським і турецькимнародами
Традиціяпорозуміння між українцями й турками має глибоке коріння – починаючи з сер. XVIст., і не раз активно використовувалася. Першим кроком до порозуміння був візиттворця Запорозької Січі Дмитра Вишневецького до Туреччини в 1553 р. Йомувдалося на певний час підтримувати добрі відносини з Туреччиною і тримати вруках Крим. На поч. XVII ст. українські козаки організували походи протитурецьких міст, здобувши Варну (1604), Трапезунд (1614, 1625), Синоп (1614),кілька разів нападали на Стамбул (1615, 1620 і тричі 1624). Ці морські походикозаків на Туреччину мали широкий відгомін у Західній Європі та загострюваливідносини українського козацтва і Порти. Практично до 1648 р. зовнішняполітика козацтва орієнтувалась традиційно на участь України в антитурецькійкоаліції західних або східних європейських держав. Але поруч із цією ідеєю вукраїнській політиці, особливо після 1648 р., існувала, а іноді йпереважала, протилежна концепція. Вона висувала наперед союз України зТуреччиною і Кримом на противагу бажанням Польщі та Московщини захопити Українучи поділити між собою її землі.
Шукаючисоюзника проти Польщі, Б. Хмельницький підписав договір з Кримом, якийдопоміг йому розпочати переможну війну. Українська дипломатична місія на чолі зполковником Филоном Джалалієм у червні 1648 р. уклала в Стамбулі союз ізТуреччиною, на підставі якого Україна була визнана суверенною державою, акримському ханові заборонено плюндрувати українські землі. Згодом булапідписана морська конвенція турецького султана з Військом Запорозьким, яка регулюваладипломатичні й торговельні взаємини між Туреччиною і Україною.
Аледо українсько-турецького союзу вороже поставився Крим, і з приходом султанаМехмеда IV перемогла концепція татарського хана Іслам-Гірея ІІІ, якому Портадоручила опікуватися «північними (українськими) справами». 1650 р.відновилися переговори з Туреччиною, яка запропонувала протекторат надУкраїною, що мала стати васальною державою Оттоманської імперії на зразокМолдавії та Валахії. Незважаючи на опозицію української шляхти та вищогодуховенства, Б. Хмельницький на поч. 1651 р. визнав турецькупротекцію. Однак спроба Б. Хмельницького утворити українсько-молдавськийсоюз під протекторатом Османської імперії в 1652–1653 рр. не була реалізована.
Хочав «Березневих статтях» після Переяславської ради 1654 р. формально зносиниз Туреччиною заборонялися, вони насправді не припинялися. З тими чи іншимивідмінностями, майже всі наступники Б. Хмельницького в критичні моментиіснування козацько-гетьманської держави продовжували цю традицію. І. Виговський,П. Дорошенко, П. Тетеря, Ю. Хмельницький, І. Брюховецькийорієнтувалися на допомогу і союз із Туреччиною.
Новийукраїнсько-турецький союз був оформлений за гетьмана Петра Дорошенка. У 1667 р.він розпочав переговори з Туреччиною, які закінчилися в 1668 р.підписанням угоди про військово-політичний союз України з Туреччиною. Султанпогодився взяти Україну під протекцію, Україна зберігала при тому автономію,вільний вибір, звільнення від данини і діставала військову допомогу дляоб’єднання всіх українських земель під владою Війська Запорозького.
Українськіісторики зробили висновки, що Україна за часів П. Дорошенка взяла участьяк союзник Туреччини у війні останньої з Польщею. За гетьманства Дорошенка з1670 р. український резидент постійно перебував у столиці Порти.
КапітуляціяП. Дорошенка в 1676 р. відкрила шлях до нової комбінаціїтурецько-українського порозуміння, зазначають українські дослідники. Туреччинапроголосила Ю. Хмельницького «князем Малоросійської України і гетьманомВійська Запорозького» (1677–1681 рр.) і уклала з ним договір.
Обидвіполітичні концепції – антитурецька й туркофільська – в різних комбінаціяххарактеризують українську політику щодо Туреччини за гетьманів Івана Мазепи іПилипа Орлика. До 1700 р. Мазепа виступав як речник антитурецької політики,але після 1701 р. Мазепа вже шукав порозуміння з Туреччиною та її допомогив боротьбі проти Московщини.
Обранийпісля смерті І. Мазепи гетьман Пилип Орлик разом з турецько-татарським військомбрав участь у військових акціях на Правобережній Україні, уклав союзний договірУкраїни з Кримом 1711 р. і намагався відновити союз із Туреччиною в 1712 р.Туреччина визнала владу П. Орлика на Правобережжі, але не надала належноїдопомоги, і Правобережна Україна залишилася під Польщею. З 1722 р. Орликбув інтернований у Салоніках і до кінця свого життя (1742 р.) жив уволодіннях Оттоманської імперії.
УXVIII ст. Гетьманщина і Запорожжя мусили брати участь у війнах Росії зТуреччиною (1735–39, 1768–74, 1787–91), які спричинили її витіснення з півдняУкраїни. Після знищення Запорозької Січі 1775 р. частина запорожцівподалася до Туреччини (в північну Добруджу), де заснувала Задунайську Січ(існувала до 1828 р.)
Можнапогодитися з М. Несуком, що справжнє розуміння важливості українськоїпроблеми новітнього часу пробуджується в Туреччині за часів Першої світовоївійни, коли ідея визволення України за допомогою держав Четвірного союзузнаходить повне співчуття та підтримку з боку керманичів турецької політики.Перші українсько-турецькі контакти припадають на початок Першої світової війниі пов’язані з діяльністю місії Союзу визволення України в Стамбулі. Ще довступу у війну Туреччини СВУ виступив з відозвою до турецького народу. Цявідозва – перший офіційний документ у новітніх відносинах між Україною і Туреччиною,які трактувалися як союзники, що мають спільного противника в особі російськогоцаризму.
СВУзустрів вступ Туреччини у війну проти Росії з захопленням. Для встановленняконтактів з турецькими і болгарськими урядовими та громадськими колами до Софіїі Константинополя були направлені представники Головної Української Ради і СоюзВизволення України. Делегати ГУР Л. Цегельський і С. Баран мализустріч з провідниками турецької політики Енверпашою і Талаатбеєм. Вонипідтримали прагнення створити на руїнах переможеної Росії незалежну українськудержаву. Діяльність Константинопольської групи СВУ сприяла поширенню інформаціїпро українське питання в турецькій провінції. Дописувач «Вісника СВУ» навесні1915 р. повідомляв: «Інтелігентні турки цілком захопилися українськоюсправою. Всі вони, здибавши кого-небудь з українців, зачинають розмову проУкраїну, про змагання українців і щиро бажають визволення з-під Москви».
24листопада 1914 р. була опублікована декларація Талаатбея з українськогопитання. Це перший у міжнародних відносинах офіційний документ, в якому заукраїнським народом визнавалося право на створення незалежної держави. До речі,Туреччина була в числі перших держав, які увійшли в дипломатичні відносини зУНР, визнавши її право брати участь у Берестейських переговорах від іменіукраїнського народу. Була підписана й додаткова угода до мирного договору,заключного 9 лютого 1918 р. між Українською Народною Республікою з одногобоку і Туреччиною, Німеччиною, Австро-Угорщиною і Болгарією з іншого. Обмінратифікаційними грамотами відбувся в Посольстві Туреччини у Відні 22 серпня 1918 р.
Зособливою гостротою постала проблема розвитку українсько-турецьких зв’язківпісля підписання Берестейської угоди 9 лютого 1918 р., коли УНР заявилапро своє право на володіння Кримом. Ця обставина викликала потребуналагоджувати контакти на дипломатичному рівні. Відтак Центральна радавідрядила до Стамбула тимчасового посла Миколу Левітського, котрий мавзалагодити можливі непорозуміння, якби вони виникли між Україною і Туреччиноюза право володіти Кримом. Туреччина дуже добре зустріла українське посольство,про що збереглися свідчення дипломатів.
Післятого, як законний Уряд українського народу змушений був перейти у вигнання,почали згортатися й відносини між УНР і Туреччиною, де на той час султанськийрежим змінюється на республіканський. Тоді започатковуються відносини між новимурядом Туреччини на чолі з Ататюрком і УРСР. Зокрема, 17 вересня 1921 р.обома сторонами було підписано конвенцію про репатріацію турецьких військовополоненихта інтернованих під час Першої світової війни громадян. 2 січня 1922 р.було підписано Договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною.Оскільки УРСР не була в повному розумінні вільною в підписанні договору, всете, що було напрацьовано між самостійною Україною і Туреччиною в 1918–1921роках, було анульовано.
Колипісля проголошення 30 грудня 1922 р. Союзу Радянських СоціалістичнихРеспублік УРСР передала йому свої повноваження в сфері міжнародних відносин, тофактично вона лише принагідне брала участь в радянсько-турецьких контактах, яківідбувалися на її території. Україна стала по суті транзитною територією, черезяку турецькі державні діячі добиралися до Москви на переговори. І хоча УРСРбула членом ООН, насправді власної зовнішньої політики вона не мала.
РозпадРадянського Союзу і утворення незалежної України поставили перед Туреччиноюнові завдання і виявили нові перспективи. Ще 20 листопада 1991 р., тобтодо українського референдуму про незалежність держави, Туреччина оголосила провстановлення консульських зносин з Україною. 5–6 березня 1992 р. відбувсяофіційний візит до Києва міністра закордонних справ Туреччини Х. Четіна,під час якого було підписано Протокол про консультації з питаньзовнішньополітичної діяльності. В травні 1992 р. відбувся перший в історіїнаших двосторонніх відносин офіційний візит до Туреччини Президента України Л. Кравчукаі був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькоюреспублікою.
Цимиактами було відновлено традиції добросусідських взаємин між українським ітурецьким народами, що творилися протягом багатьох століть.
8. Становлення відносин між Україною і Туреччиною на сучасномуетапі
Протягомтривалого періоду Російської імперії, а потім СРСР, складовою яких була Україна,в її ідеологічних надрах вироблялися механізми, що визначали принципивзаємовідносин з різними країнами. Вони поділялися на такі, з якими можна буломати економічно взаємовигідні відносини, і ті, з якими таких взаємин мати нерекомендувалось. Домінантою в цьому геополітичному дискурсі виступалогеополітичне протистояння Російської та Османської імперій, а пізніше –протиборство між «соціалістичним табором» і «капіталістичним Заходом». Українав силу свого підпорядкованого становища не мала і не могла мати самостійноїзовнішньополітичної позиції.
Українамає перехідний статус у системі міждержавних орієнтацій, який змінюється відрегіонального аутсайдера до самостійного прийняття політичних рішень внаціональних інтересах. Цей статус передбачає інтенсифікацію пошуків власногомісця та алгоритму просування до нового світового порядку. В його основізакладено принцип державного суверенітету, що відповідає політиці України яксуверенної держави. Це стосується й принципів взаємовигідних відносин і зсистемою міжнародного співтовариства, і з окремими державами.
Це єсправедливим і щодо системи орієнтацій напрямків міждержавних відносин України,і принципів відносин з окремими країнами. До таких країн належить Туреччина,яка в останні роки вступає в економічні та політичні контакти з Україною.Обидві країни є сторонами транспортно-комунікаційного коридору, що пов’язуєЄвропу та Азію в єдину магістральну систему.
Туреччиназараз – секуляризована світська держава, яка динамічно розвивається. Вона єчленом Чорноморського консорціуму, займає провідні позиції в Союзі тюркськихдержав і в Організації економічного співробітництва. Туреччина також єпостійним членом військово-політичної коаліції НАТО.
ЗначущістьТуреччини для реалізації зовнішньополітичних інтересів України зростає узв’язку з тим, що Туреччина має досить сильні позиції на всьому просторіАлтайсько-Карпатської дуги, до складу якої входять країни Центральноазійськогота Кавказького регіонів. Це може стати для України вирішальним фактором упроцесі входження її у простір цих перспективних регіонів. Туреччина можевиступити сильним партнером України при лобіюванні її національних інтересівпід час налагодження вигідних взаємовідносин з країнами, які входять до складуцих регіонів.
9. Співробітництво України й Туреччини в галузі археології (1996–2001рр.)
Відперіоду Османської імперії залишилося чимало рухомих і нерухомих пам’яток:історико-архітектурні споруди у Північному Причорномор’ї, зокрема на Кримськомупівострові, Поділлі та інших регіонах України; зібрання чисельних музеїв,культурні нашарування багатьох археологічних пам’яток.
Післязнищення української тюркології наприкінці 30-х рр. ХХ ст. склалися труднощі увивченні багатьох проблем українсько-турецької історії. Лише з розбудовоюнезалежної Української держави відновлення тюркологічних археологічнихдосліджень стало актуальним завданням сучасної науки, основоюукраїнсько-турецьких наукових проектів.
Першимкроком на цьому шляху є досвід співробітництва Інституту археології НАН Українита Турецького історичного товариства в межах спільної археологічної експедиції,зокрема археологічне дослідження осередків османської культури в Очакові,Білгороді-Дністровському, а також виконання спільного проекту з обстеженнянерухомих пам’яток тюркського походження на території України, створеннякаталогу історико-архітектурних пам’яток.
Ще у1989 р. було розпочато археологічні розкопки в Очакові експедицієюІнституту археології НАН України під керівництвом С.О. Біляєва. У процесідосліджень було виявлено залишки фортеці Озі та забудови окольного міста,підземного міста, обстежено «турецький» вал, знайдені багато чисельніархеологічні матеріали османської культури.
Результатиробіт перших років довели необхідність встановлення контактів зі спільноговивчення пам’яток. За сприяння посла Туреччини в Україні Аджара Джермена у 1996 р.почались консультації з питань виконання спільного проекту досліджень. З 1997 р.розпочата робота спільної археологічної експедиції.
У1999 р. проведені обстеження залишків османських пам’яток у містахКам`янці-Подільському, Хотині, Ізмаїлі, Білгороді-Дністровському. Саме вІзмаїлі знаходиться унікальна пам’ятка класичної османської архітектури –мечеть XVI ст. Українські та турецькі фахівці визначили, що вона не маєаналогів на теренах Північного Причорномор’я. Цього ж року було розпочатостаціонарні розкопки у Білгороді-Дністровському з дослідження Карантинногодвору та його об’єктів, насамперед османської лазні, яка була відома ще зазгадкою Е. Челебі (сер. XVII ст.).
У2000–2001 рр. здійснені великі роботи з обстеження та картографуваннятатарських та турецьких пам’яток Криму, здійснені їх обміри та опис. Здійсненітакож обстеження споруд Бахчисарайського палацу.
Такимчином, роботи спільної археологічної експедиції сприяли значному зрушеннювивчення спільної історії, культурних взаємовпливів і засвідчили необхідністьподальшого співробітництва у польових та кабінетних дослідженнях вчених Україниі Туреччини.
10. Україна і Туреччина: культурне співробітництво
Період1981–1989 рр. в культурних відносинах між двома країнами можна охарактеризуватияк помірний. Основний напрям, який розвивався, – виїзд в Туреччину українськихспеціалістів у галузі балетного мистецтва за контрактами. Артисти ж ізТуреччини досить рідко виступали в Україні.
Культурнийобмін між Україною і Туреччиною до кінця 1991 р. здійснювався на основідвосторонніх угод про культурне співробітництво між Туреччиною та СРСР.
Новийімпульс процесам культурного співробітництва між двома країнами надав візитПрезидента незалежної України Л. Кравчука навесні 1992 р. вТуреччину, в ході якого були підписані угоди з різних галузей двосторонніхзв’язків, у тому числі й культурних.
У1991 р. в рамках розвитку культурного співробітництва було створеноКамерний оркестр країн Чорноморського регіону. Перший концерт відбувся 10грудня 1992 р. в м. Анталії під час проведення першої зустрічі міністрівзакордонних справ Чорноморських країн. В листопаді 1993 р. Україна сталапершою зарубіжною країною, де відбулися концерти оркестру.
6вересня 1993 р. у Стамбулі було підписано Чорноморську конвенцію проспівробітництво в галузях культури, освіти, науки та інформації. Конвенціяпередбачає співробітництво країн Чорноморського регіону в галузяхкіновиробництва, книговидання, образотворчого мистецтва, наукових досліджень,підготовки спеціалістів, збереження та охорони пам’яток архітектури ікультурних цінностей, бібліотечної справи, телерадіомовлення.
ЗаКонвенцією передбачалось створення Координаційної ради, до якої ввійшли бміністри культури країн-учасниць. У рамках реалізації положень КонвенціїУкраїна запропонувала провести у Севастополі в 1994 р. фестивальекспериментальних театрів «Херсонеські ігри» та науково-практичну конференцію«Культурна спільність і культурна диференціація в Чорноморському регіоні(історія, сучасність, перспективи)» у м. Києві.
Весною1993 р. Посол України в Туреччині І. Турянський зустрівся з Міністромкультури Турецької Республіки Ф. Сагларом. Під час зустрічі мова йшла нетільки про посилення співробітництва в галузі культури, а також і про виявленнята повернення культурних цінностей, що належали українському народові.
У1993 р. до Стамбула виїжджали українські художники О. Тістол і А. Степаненкоз метою створення художніх робіт, присвячених Туреччині.
Вкінці 1994 р. Міністерством культури України було надіслано листа доМіністерства культури Туреччини з проханням розглянути питання щодо можливостіукладання контракту на створення опери «Роксолана» за оригінальним лібрето Ю. Бурякаі Р. Масаутова.
Міністерствокультури України влітку 1995 р. отримало листа від директора постійногосекретаріату Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС) з проханнямсприяти організації восени 1995 р. у Стамбулі виставки художників шляхомнадсилання декількох картин українських художників на морську тематику.
«Українськийтиждень», організований посольством України, з великим успіхом пройшов у груднів столиці Турецької Республіки – Анкарі. В його рамках відбуласянауково-практична конференція «Розвиток турецько-українського співробітництва:здобутки і перспективи». Стамбульським університетом спільно з Генеральнимконсульством України у Стамбулі провели Міжнародну наукову конференцію,присвячену 400-річчю дня народження гетьмана Б. Хмельницького, у якійбрали участь вчені з України та Туреччини.
27листопада 1996 р. була підписана Угода між урядом України та урядомТурецької Республіки про культурне співробітництво, яка набула чинності вберезні 1997 р.
Вцей період активно працює Посольство України в Турецькій Республіці. Посольствоініціювало перед МЗС України питання про підписання угоди між міністерствамизакордонних справ України й Туреччини в галузі архівної справи, а такожвідповідної міжурядової угоди про співпрацю між архівами України і Туреччини.
УТуреччині відбулася виставка українського живопису, гобеленів та фотографії,ідея проведення якої належить Посольству України в Туреччині, Спілці художниківУкраїни, муніципалітету Чанк та муніципальній галереї Анкари.
ПосолУкраїни в Турецькій Республіці О.Ф. Моцик працював і намагався вирішуватиряд культурних справ. Посольство вивчало можливість організації виставок книжокта публікацій, виданих про Туреччину в Україні і про Україну в Туреччині,перекладів творів, праць турецьких та українських письменників, науковців.
20березня 2000 р. розпочався перший в історії українсько-турецьких відносинофіційний візит Міністра закордонних справ України Б. Тарасюка доТуреччини. Програма візиту передбачала зустрічі Міністра з Президентом Туреччини С.Демірелем, Прем’єр-міністром Б. Еджевітом, главою парламенту Я. Акбулутом.Тема переговорів – українсько-турецьке співробітництво, співробітництво двохдержав на міжнародній арені. За його підсумками підписано міжурядову Програмуобмінів у галузі культури, науки, молоді та спорту на 2000–2002 роки, протоколипро співробітництво у галузі державних архівів, а також про обмін грамотами проратифікацію Консульської конвенції між двома державами.
ПосольствомУкраїни в Туреччині було проведено зустріч в Генеральному директораті культуриМЗС Туреччини з метою обговорення стану розвитку договірної бази таспівробітництва в галузі культури і освіти між Україною і Туреччиною. В ходізустрічі було порушено питання про необхідність активної роботи над виконаннямпідписаної 20 березня 2000 р. в Анкарі Програми обмінів в галузі культури,науки, молоді та спорту між Кабінетом Міністрів України та Урядом ТурецькоїРеспубліки на 2000–2002 рр.
Нашідержави історично й географічно просто зобов’язані дружити і бути близькимиодна до одної. Туреччина розташована в Азії, Україна – в Європі, алевзаємоповага, порозуміння, співробітництво, зокрема культурне, сприятимутьдуховному та матеріальному взаємозбагаченню наших народів.
11. Розвиток тюркології в Україні в роки незалежності
Першіспроби поставити тюркологію в Україні на той рівень, на якому вона розвиваласяв Європі, пов’язуються з іменем всесвітньовідомого орієнталіста АгатангелаКримського (1871–1945 рр.), який почав свою наукову кар’єру в Москві. Одразу жпісля повалення царизму він переїжджає в Україну і очолює Тюркологічну комісіюУкраїнської Академії Наук. У 1918 р. в Києві було відкрито Інститутсхідних мов, який пізніше перейменували на близькосхідний інститут. З 1925 р.цей інститут стає Всеукраїнським центром наукового сходознавства, а з 1926 р.– Всеукраїнською науковою асоціацією сходознавства у Харкові. Виходив такожжурнал «Східний світ».
ПраціА. Кримського потрапляють під заборону, а деякі рукописи його праць і досінеопубліковані. Після 1930 р. Агатангелу Кримському було забороненодрукувати свої праці, а самого вченого було вивезено до Казахстану, де він іпомер у тюрмі. Разом з ним було знищено і все українське сходознавство, в томучислі й тюркологію.
Зістановленням незалежної української держави центром тюркської культури сталифакультети сходознавства у Сімферопольському університеті імені Вернадського таІндустріально-педагогічному інституті.
З1991 р. виникають оптимістичні надії на повноцінний розвиток тюркології вУкраїні, проте вони справдились лише частково. Активні економічні й торговельнівзаємини України з Туреччиною викликали у керівників навчальних закладівбажання відкрити відділення тюркології й набирати студентів на навчання законтрактом. Але відсутність викладачів турецької мови призвело до того, що увищих школах Одеси, Ізмаїла, Харкова, Дніпропетровська навчання проводили люди,котрі могли навчити студентів розуміти побутову мову, але не давали базовихнаукових знань.
Сьогоднітурецьку мову вивчають у Києві в Київському національному університеті ім. Т. Шевченка,в Київському лінгвістичному університеті, а також у двох приватних інститутахта одній гімназії.
12. Інфокомунікаційні зв’язки України та Туреччини
ОскількиУкраїна й Туреччина – це дві країни-сусідки, тому логічно, що між ними постійноіснували міждержавні зв’язки. Особливо необхідними вони є на сучасному етапірозвитку обох держав.
Розглядаючивідносини між нашими країнами, спостерігаємо, що після утворення незалежноїукраїнської держави вони почали розвиватись досить інтенсивно. Зокрема, 20листопада 1991 р. між Україною і Турецькою Республікою було встановленоконсульські відносини, Туреччина визнала державну незалежність України 16грудня 1991 р. Голова Великих Національних Зборів Турецької Республіки Х. Джіндоруквідвідав Україну в жовтні 1992 р. 3 лютого 1993 р. було підписаноПротокол про встановлення дипломатичних відносин між двома країнами. 3 січня1993 р. в Анкарі офіційно розпочало роботу Посольство України, а 3 квітня1993 р. в Києві було відкрито Посольство Турецької Республіки.
Починаючиз 1992 р., активно розвиваються економічні відносини між Україною таТуреччиною. Із 1992 р. обсяг торгівлі між країнами зріс більш ніж у 10разів. У 2001 р. товарообіг між Україною і Туреччиною склав уже 1 млрд. дол.США.
Дляактивізації партнерських стосунків створена Спільна Міжурядоваукраїнсько-турецька Комісія з торговельно-економічного співробітництва. Дляінвестицій спеціально існує Генеральний Секретаріат з іноземних інвестицій приПрезидентові Турецької Республіки, який дає перелік галузей та конкретнихпідприємств, в які бажано інвестувати на даний період. Цьому сприяють активніконтакти на рівні президентів, керівників урядів та парламентів обох держав.
У1998 р. було започатковано міжурядовий діалог на рівні Прем’єр-міністрівдвох країн: у лютому 1998 р. – офіційний візит в Україну Прем’єр-міністраТуреччини, у жовтні 1998 р. – робочий візит до Туреччини тогочасногоПрем’єр-міністра України В.П. Пустовойтенка. У травні 1998 р. Українувдруге з офіційним візитом відвідав Президент Турецької Республіки С. Демірель.У Спільному комюніке, яке підписали Президенти двох держав, рівень розвиткуукраїнсько-турецьких відносин був визначений як конструктивне партнерство. У1999 р. Президенти України і Туреччини двічі зустрічалися в рамкахміжнародних форумів. У вересні 2000 р. під час проведення Самітутисячоліття в Нью-Йорку відбулася перша робоча зустріч Президента Л.Д. Кучмиз обраним у травні 2000 р. Президентом Туреччини А.Н. Сезером.22–24 листопада 2000 р. відбувся офіційний візит Л. Кучми доТурецької Республіки. 25 червня 2002 р. відбулася зустріч ПрезидентівУкраїни і Туреччини в Стамбулі у рамках Ювілейного 10-го саміту ОЧЕС.
Активнаспівпраця обох держав проводиться і на рівні керівників зовнішньополітичнихвідомств. У березні 1992 р. відбувся перший офіційний візит в УкраїнуМіністра закордонних справ Туреччини Х. Четіна. У квітні 1994 р.Туреччину з робочим візитом відвідав Міністр закордонних справ А.М. Зленко.У 1999 р. Міністри закордонних справ Б. Тарасюк та І. Джем мализустрічі під час проведення у Вашингтоні Саміту Україна-НАТО та РадиПівнічноатлантичного партнерства в рамках Балто-Чорноморського саміту в Ялті. Уберезні 2000 р. відбувся офіційний візит Міністра закордонних справУкраїни Б. Тарасюка до Турецької Республіки. Протягом 2001 р.Міністри закордонних справ України і Туреччини зустрічалися двічі.
11червня 2004 р. під час зустрічі Міністра закордонних справ України А. Зленказ керівником зовнішньополітичного відомства Туреччини І. Джемом, котрийперебував у Києві з одноденним візитом, було узгоджено ряд двосторонніхполітичних заходів на найближчу перспективу, обговорено подальшеторговельно-економічне та військово-технічне співробітництво, розширеннягуманітарних контактів та співпраці в галузі туризму.
Сучаснітурецько-українські відносини базуються на договірно-правовій базі, яка охоплюєпрактично всі сфери політичного, економічного і культурного співробітництваобох країн. Станом на липень 2002 р. укладено 71 двосторонній документ.Серед укладених українсько-турецьких документів ключовими є угоди про торговельно-економічнеспівробітництво; про уникнення подвійного оподаткування; про сприяння тавзаємний захист інвестицій; про нафтопровідну систему Джейхан-Самсун; проспівробітництво в галузях професійної підготовки, науки і технологій; проспівробітництво в боротьбі зі злочинністю; про морське торговельнесудноплавство; про культурне співробітництво; про співробітництво у галузіоборонної промисловості.
Активізаціяпартнерських стосунків на політичному рівні обох країн дає змогу провадитивзаємно вигідну економічну політику на рівні суб’єктів господарювання обохдержав. За підсумками 2001 р., Україна знаходиться на 16-у місці середусіх торговельних партнерів Туреччини, в тому числі на 16-у місці за обсягамиукраїнського експорту і на 19-у місці за обсягами імпорту з Туреччини.Туреччина, у свою чергу, знаходиться на 5-у місці серед основних торговельнихпартнерів України.
Співробітництвоміж Україною і Туреччиною в галузі телекомунікації ведеться шляхом наданняякісних послуг стаціонарного зв’язку. ВАТ «Укртелеком» – національний операторзв’язку в Україні – веде активне двостороннє співробітництво з провіднимиустановами та операторами електрозв’язку іноземних держав. На сьогодні ВАТ«Укртелеком» уклав угоди про співробітництво з багатьма міжнародними організаціямита установами і компаніями, які діють у сфері телекомунікації різних країн, утому числі і з турецькими.
Співпрацяз Туреччиною є особливо актуальною у двох спільних системах ITUR та BSFOCS, деВАТ «Укртелеком» є кінцевою стороною і відповідає за експлуатаційний станобладнання на станції в Кароліно-Бугаз.
СистемаITUR (Італія – Туреччина – Україна – Росія) – міжнародна підводна волоконно-оптичналінія зв’язку протяжністю 3500 км. Впроваджена в експлуатацію 26 серпня1996 р. Ця система дозволяє Україні мати вихід до середземноморських татрансатлантичних кабелів, з’єднує Україну з Туреччиною, Італією та через цікраїни з усім світом.
СистемаBSFOCS (Чорноморська волоконно-оптична кабельна система), довжина якої близько 2000 км,з’єднує Болгарію, Україну та Росію, перебуває в комерційній експлуатації з 1вересня 2001 р. та дозволяє Україні мати вихід на країни Закавказзя іЄвропи.
СпівробітництвоУкраїни і Туреччини з питань організації міжнародного зв’язку здійснюється міжоператорами зв’язку ВАТ «Укртелеком» та AS «Turk Telecom». Між цими операторамипроводиться співпраця у сфері телеграфного і телексного зв’язку.
МіжУкраїною і Туреччиною організовано прямі канали зв’язку: Київ-Стамбул,Київ-Анкара. Транзитом через Туреччину організовано інформаційні потокиУкраїна-Болгарія, Україна-Македонія, Україна-Іран, Україна-Росія; транзитомчерез Україну – Туреччина-Польща.
Якбачимо, Україна і Туреччина активно співпрацюють у всіх сферах економіки,зокрема, у сфері інформаційно-комунікаційних технологій. Конструктивнепартнерство між обома країнами насамперед пояснюється взаємовигідним майбутнімдля обох країн. Так, Туреччина підтримала кандидатуру України на виборах доскладу непостійних членів Ради безпеки ООН. Активна співпраця між нашимикраїнами проводиться також в рамках таких міжнародних організацій як ОБСЄ, РадаЄвропи, Міжнародна морська організація, ОЧЕС, Міжнародного Союзу Електрозв’язкута Регіональної Співдружності в галузі електрозв’язку, де Україна і Туреччина єповноправними членами.
Висновки
Отже,Україна й Туреччина, як сусідні держави, завжди взаємодіяли в етнічному,історичному, культурному та економічному аспектах. Їхні історія та культурапов’язані між собою та досить тісно переплітаються внаслідок численних роківміждержавних взаємин. У відносинах України й Туреччини було чимало як приємнихстосунків та взаємовигідних взаємодій, так і негативних моментів і ворожихставлень одна до одної. На сучасному етапі нашим країнам необхідно покращувати,поглиблювати та всебічно розвивати стосунки заради спільних інтересів нашихдержав.
Список використаної літератури:
1. Україна-Туреччина:минуле, сучасне та майбутнє // збірник наукових праць. – Упорядник: Туранли Ф.Г.– К.: «Денеб», 2004 р. // ст. 60–66, 80–87, 123–130, 192–198,225–230, 291–293, 308–312, 510–517, 548–551, 572–576, 584–590.