Курсова робота на тему:
«Утворення та діяльність українськихполітичних партій у Наддніпрянській Україні на початок ХХ ст.»
Вступ
Політичні партії – сучасна, новітня форма політичноїорганізації суспільства. Сьогодні неможливо уявити собі не лише політичного,але й економічного та культурного життя ХХ ст. поза партійним ракурсом. Томудослідження історії політичних партій залишається актуальним.
Предметом дослідження реферату є історія виникненняукраїнських політичних партій в Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст., їхтеоретико-ідеологічна та агітаційно-пропагандистська діяльність, еволюційніпроцеси, тактика.
Історіографія проблеми потребує більш глибокого вивченняпроцесу зародження, еволюції та зникнення різноманітних українських політичнихпартій у загальному контексті політичної історії України. Це пов’язано з тим,що історія українських політичних партій стала об’єктом дослідження лише в рокинезалежної України.
Радянською історіографією вона або зовсім невисвітлювалась, або розкривалася в суто негативному плані, однобічно. Цепояснювалося, як справедливо зауважив український історик Ю.М. Галерецькийтим, що «власна безпека вимагала обходити її стороною, обмежуватися загальнимиміркуваннями або спиратися на безпрограмну схему «про керівну і спрямовуючуроль». У противному разі з’являлася пряма загроза звинувачення в націоналізмі звідповідними службово-партійними висновками»/1,60/
Для робіт радянського періоду характерне упередженеставлення щодо національних партій. Однак серед робіт слід відзначитимонографію І.Ф. Кураса, яка містить багато цікавих фактів з історіївизвольного руху в Україні /2/ У роботах 90-х рр. І. Курас переглядає деякіпозиції, розширюючи тематику./3/
В 1992 р. з’явились оглядові роботи інших авторів – М. Панчука/4/,П. Шморгуна /5/ та ін. Дослідники, позбавлені ідеологічного впливу КПРС,відчули потребу донести правдиву інформацію про розвиток політичного руху вУкраїні на початку століття. Помітним внеском в дослідження історії українськихпартій та організацій стала монографія Т. Гунчака/6/.
Однією з перших спроб комплексного дослідження історіїполітичних партій, організацій, які діяли в українських землях у складі Росіїта Австро-Угорщини на межі ХІХ-ХХ століть є монографія А.П. Павка /7/
На початку ХХІ століття з’явилися нові багатотомні праці, вяких детально аналізуються програмні документи українських політичних партій,міститься різноманітний фактичний матеріал щодо їх практичної діяльності/8,9/.
Однак залишається чимало проблем, які потребують більшглибокого вивчення. Це проблеми соціально-політичного складу, чисельностікожної партії, між партійних відносин тощо. Недостатньо вивчена політичнабіографія партійних лідерів.
1. Соціалістична течія в українському русі
Кінець ХІХ – початок ХХ століття позначився подальшимзростанням національного руху в Наддніпрянській Україні, його політизацією.Політизація українського національного руху була зумовлена наступнимичинниками:
o в український рух вливаєтьсянове покоління українських діячів, яке не вдовольняється лише культурницькоюдіяльністю;
o з’являється загальна тенденціяопозиційних рухів у російській імперії до створення політичних партій;
o соціально-економічні змінидругої половини ХІХ ст.-індустріалізація економіки, зростання кількостіпролетаріату, обезземелення селян – призводили до загострення соціальнихпротиріч та політизації суспільства.
Політизація українського-національно-визвольного руху булапідготовлена багаторічною культурно-освітньою діяльністю громадівців,своєрідним відродженням і перетворенням у невід’ємний компонент національногоруху тих політичних домагань, які сповідували кирило-мефодіївці у середині ХІХст.
Особливості політичного становища та соціально-економічногорозвитку українських земель обумовили специфіку формування й діяльностіукраїнських політичних партій. Першими виникли партії соціалістичногоспрямування. Тривалий час вони домінували кількісно.
Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні булаРеволюційна українська партія (РУП), яка виникла 29 січня 1900 року в Харковіна так званій «раді чотирьох» (Д. Антоновича, Б. Камінського, Л. Мацієвича,М. Русова)/1,47/. Політичнимманіфестом цієї партії, як відомо, була брошура М.Міхновського (1900 р.) –«Самостійна Україна». Автор, спираючись на факти трагічної боротьби українцівза власну державність, обґрунтував історичні права України на самостійнеіснування. Він пише:»… наш нарід ні сам, ні через своє правительство ніколи недавав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належать йому по Переяславськійконституції»/10,33/. Микола Міхновський дійшов висновку про можливість повноговимирання української нації. «Українська нація, – пише він, – політично ікультурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свободанівечиться, надія знесилюється, гине…»/10,29/. А тому українці всіма засобамиповинні стати до боротьби за»… повернення… прав, визначених Переяславськоюконституцією 1654 року, з розширенням її впливу на цілу територію українськогонароду в Росії»/10,42/. Говорячи про державну самостійність він зазначає:»… кожнанація з погляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної,самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінногонаціонального змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогувсестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду;коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі,для якої плекання індивідуальности є метою, – тоді стане зовсім зрозумілим, щодержавна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежністьє національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин»/10,28/.
Програмні засади РУП обговорювалися у 1902–1903 роках насторінках часопису «Гасло». Часопис виходив за редакцією і на кошти Д. Антоновича.До складу редакції входили Є. Голіцинський, П. Канівець і В. Козиненко.Соціалістичні ідеї часопису викликали невдоволення частини членів РУП,очолюваної О. Коваленком, Ю. Коллардом і Л. Мацієвичем.
Наприкінці 1902 року з ініціативи Д. Антоновича вКиєві відбувся перший з’їзд РУП. У ньому брали участь шість осіб: від Київськоївільної громади – Є. Голіцинський, від Лубенської – М. Порш, відПолтавської – М. Кохановський, від Харківської – Д. Антонович, відредакційного комітету – В. Козиненко,
З’їзд схвалив діяльність редакційного комітету РУП, вирішивналагодити випуск часопису «Селянин» (виходив з січня 1903 року по жовтень 1905року) Делегати з’їзду обрали ЦК РУП, визначили його завдання і обов’язки. Доскладу Закордонного Комітету РУП у Львові увійшли Євген і Катерина Голіцинські,В. Винниченко, П. Канівець, М. Ткаченко./11,27/
Місцевими районними комітетами РУП були Вільні Громади.Вони зберігали повну свободу вибору щодо тактики дій. ЦК РУП слідкував задотриманням Вільними Громадами основного політичного курсу партії. Тільки вінмав право затверджувати нові районні комітети. Організаційна мережа РУПохоплювала шість Вільних Громад – Київську, Харківську, Ніжинську, Полтавську,Лубенську, Катеринодарську. Протягом 1903–1904 рр. виникли Донський КомітетРУП, Волинська, Катеринославська, Одеська і Подільська організації. Всі ціорганізації були малочисельними. /11,28/.
З завершенням формування партійної структури посилюєтьсяпросвітницька робота. Головним завданням партії було піднесення політичноїсвідомості в українського селянства. Рупівці вирішили спиратися у своїйдіяльності на селянство, оскільки міський пролетаріат був зрусифікованим. У1902 р. в передовій статті газети «Гасло» говорилося:» Соціальна справаУкраїни має переважно аграрний характер, і це застерігає для неї певний напрям,це накладає одну з головніших різниць від її соціальної справи інших країн.»/6,38/
Головним напрямком діяльності РУП була інтенсивна роботасеред селян і робітників. Між 1900 і 1905 рр. вона видавала чотири газети («Гасло»,«Селянин», «Добра новина», «Праця») і 38 брошур («Чи є тепер панщина?» «Власназемля», «Дядько Дмитро» та ін.) загальним тиражам 190 тис. примірників. Газетаросійських соціал-демократів «Іскра» писала: «Як снігом було засіяно їхнімилистками Україну. З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотніверств на селянському возі, вивозили і розкидали насіння протестуреволюціонери. Щось нове, надзвичайне освітило давно приспану, відтяту відполітичного життя країну. Селянин з великим зацікавленням взявся за кинуту йомулітературу, його власною мовою писану»/12,84–85/
Однак практична робота завдала дошкульного удару потеоретичних мріях діячів РУП. Рівень національної самосвідомості українськогоселянства залишався досить низьким, і через це агітація за відокремлення Українивід Росії не знаходила відгуку навіть у аграрних районах, оскільки селянстводивилося на світ крізь призму соціально-економічних проблем. Саме тому одна зпровідних тез – відтворення самостійності України, не маючи широкої соціальноїбази, зависла у повітрі.
У 1902 році від РУП відходить права її частина на чолі зМ.Міхновським, утворивши УНП.
У 1903 році «вільні громади» (комітети) РУП у Києві,Харкові, Полтаві були розгромлені, членів ЦК заарештували, робота партіїускладнилася. РУП дедалі більше переходила на марксистські позиції і в багатьохпринципових питаннях зблизилася з РСДРП/13,315/ В той же час в самій РУПнаростали розходження.
24 грудня (за ст. стилем) 1904 року у Львові відбувсяДругий з’їзд РУП. Між рупівцями відбулася гостра сутичка щодо національного питаннята об’єднання з РСДРП. М. Порш та його прибічники (В. Мазуренко, В. Винниченко,В. Козиненко, П. Понятенко, С. Петлюра, В. Баландін, М. Сахаров,А. Гук) питання про об’єднання з РСДРП ставили у залежність від визнанняостанньою національно-територіальної автономії України та федеративногопринципу побудови партії.
Члени Закордонного комітету РУП у Львові, до якого входили М. Меленевський,Є. і К. Голіцинські, П. Канівець, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Ткаченкопропонували використати політичний потенціал РСДРП для активізації визвольногоруху в Україні. Водночас вони проголошували, що негативне ставлення РСДРП до самовизначенняУкраїни може змінити стратегічні плани партії у національно-визвольному русі. О. Скоропис– Йолтуховський з цього приводу писав:» Я іду до мас сільського, а тим-самим неденаціоналізованого українського пролетаріату, отже масова його партійна організаціяне може бути іншою, як тільки українською, – хочуть того чи ні верхи РСДРП» /11,47/.
На засіданні з’їзду 25 грудня 1904 року відбувся офіційнийрозкол РУП. У січні 1905 року група М. Меленовського в Києві оприлюднилалистівку «Розкол РУП», де оголосила про утворення окремої партії – «Українськасоціал-демократична спілка»/14,28/.
На Женевській конференції «Спілка» була визнана автономноюскладовою частиною РСДРП, з окремим статутом як національна організація, що «маєсвоїм завданням організацію пролетаріату, який розмовляє українською мовою»./15,77 / За мету «Спілка» мала «пособити з’єднанню свідомого пролетаріатуусієї Росії в єдине централізоване ціле, пособити збудуванню централізованоїпролетарської партії усієї Росії, не дати відтягти український пролетаріат вбік буржуазно-радикальної «Самостійної України», себто стати на перешкодізатемнінню класової свідомості українського пролетаріату.»/16, 27/
Розглядаючи утворення «Спілки,» Йосип Гермайзе відзначив,що її члени «насмілились сказати і, головне, ділом підкреслити, що для нихміцний зв’язок з пролетарським рухом цінніший і дорожчий, ніж зв’язок з…патріотами української національної традиції. Цього не могли простити спілчанамсвідомі українці всіх видів, і спілчани покинули ряди українськогогромадянства. Над ними тяжіло справді серйозне звинувачення в тому, що вониутворивши Спілку при Соціал-Демократичній робітничій партії, відійшли відукраїнської культури, потрібної тим самим масам, що до них вони пішли дляагітації і політичної організації»/17,275/. За рекомендацією Женевськоїконференції «Спілка» мусила надалі зосередити свою роботу в селі. не тільки наУкраїні. З цією метою конференція прохала «українську соціал-демократичнуспілку видавати російською мовою всю літературу, яка видається малоросійськоюмовою, якщо тільки вона не має суто місцевого значення»/9,162 / Поступоволітература, яку випускала «Спілка», почала видаватися російською мовою, крімлітератури місцевого значення. Газета «Правда», яка виходила з січня 1905 рокуукраїнською мовою, почала видаватися російською.
«Спілка» складалася з громад, які об'єднувалися на місцях зорганізаціями РСДРП. Питання про об'єднання з провінційними організаціями РСДРПбуло розв'язане на конференції «Спілки» в листопаді 1906 р. Саме тоді булообрано Головний комітет «Спілки» у складі М. Меленевського, О. Скорописа-Йолтуховськогота представників від місцевих організацій РСДРП – Г. Довженка, П. Тучапського,С. Завадського, С. Подольського, Г. Соколова. Згодом до ньогобуло кооптовано Ю. Ларіна, М. Ткаченка, Р. Рабінокича, А. Ріша та ін.
З часом вплив «Спілки» на маси значно зріс. На початку 1906 р.вона, об'єднавшись з Південноросійським бюро РСДРП, виконувала його функції іпрагнула перетягти на свій бік частину організацій УСДРП, яку проголошувала«дрібнобуржуазною» і «націоналістичною» партією. Посилюючи свій вплив наукраїнське селянство, «Спілка» вимагала негайної конфіскації землі у поміщиків.Вона досить успішно конкурувала з УСДРП в організації селянських виступів.Спілка закінчила своє існування у 1907 році./6,41/
Конфлікт всередині Революційної української партії не буловирішено. У січневому і лютневому номерах «Праці» за 1905 рік Д. Антоновичу статті «Неіснуюче питання» виступив з власним розумінням національногопитання. Він твердив, що національне питання не існує, воно вигадане буржуазієюдля затемнення класової свідомості пролетаріату. Він ставив під сумнівзастосування терміну «нація» до корінного населення України, посилаючись прицьому на недостатнє наукове обґрунтування критеріїв нації. Уже в наступнійпублікації «Ще раз про неіснуюче питання» він повертається до гасла «СамостійноїУкраїни»/15,116/.
З критикою думок Д. Антоновича виступив М. Порш востанньому березнево-квітневому випуску «Праці». Він доводив, що» національнепитання існує і воно виявить себе ще більше тоді, коли розвалиться Росія» /11,53 / Дискутуючи з Антоновичем, він писав, що національний гніт тяжіє надусіма верствами народу. Робітничий клас більше, ніж буржуазія, зацікавлений вусуненні національного гніту. М Порш відстоював необхідністьнаціонально-територіальної автономії України у складі Росії. Нація у рамкахтакої автономії досягне певного рівня соціально – економічного розвитку і тодістане актуальним гасло – «Самостійна Україна»
Д. Антонович, зазнавши невдач у дискусії знаціонального питання, став на шлях фракційної боротьби. Скориставшисьвідсутністю в Києві інших членів ЦК, він 5 червня 1905 року скликав з’їзд заучастю представників Київського, Полтавського, Лубенського і Ніжинськогокомітетів/7,127/. Його учасники прийшли до компромісу: прийняли черговий «Проектпрограми Революційної Української Партії». Цей проект був розглянутий надругому з’їзді РУП у Харкові. Проект мав низку нових положень. У ньому булавідсутня теза про те, що політична незалежність України є ідеалом партії.Вимога федералізації Росії замінювалась гаслом демократичної республіки. Уньому зазначалося, що РУП вимагає автономії України з окремими представницькимиЗборами(Сеймом), яким належить право законодавства в інтересах народу, якиймешкає на території України./18,40/. Вимога автономії України була доповнена впроекті програми двома принциповими положеннями: повсюдне впровадженнямісцевого самоврядування, право кожної нації на політичні інституції, які бгарантували їй вільний культурний і громадський розвиток/18,40/. Як зазначаєВ.І. Головченко: «останній пункт проекту передбачав підготовку відсталих усвоєму розвитку етносів до сприйняття ідеї державного самоврядування, саме істав підставою для звинувачень РУП у націоналізмі й підтримці так званої «культурно– національної автономії»/11,54/. На цьому ж з’їзді, в грудні 1905 року, РУПбула перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію.
З’їзд прийняв статут новоствореної партії та ухваливрезолюції з програмних та тактичних питань. В основу програми УСДРП булопокладено Ерфутську програму німецької соціал-демократії. У головномупартійному документі наголос було зроблено на парламентські, конституційніформи боротьби. Основне положення «наукового соціалізму» про диктатурупролетаріату було відсутнім. Серед вимог висувалися лозунги демократичноїреспубліки, загального, рівного і прямого виборчого права при таємномуголосуванні, свободи слова, друку, совісті, спілок, страйків, 8-годинногоробочого дня тощо. В аграрному питанні УСДРП прийняла платформу муніципалізаціїземлі, висуваючи вимогу конфіскації удільних, церковних і монастирських земельта передачі їх у власність місцевих або крайових самоуправлінь. Питання проконфіскацію поміщицьких земель взагалі не ставилося. В роки першої російськоїреволюції, коли Україна була охоплена аграрним рухом, УСДРП негативно ставиласьдо стихійних селянських виступів і закликала спрямуватиагітаційно-пропагандистську роботу на те, щоб переконати селян в необхідностіорганізованої і планомірної боротьби за соціалістичний лад. Він проголошувавсядля робітників і селян єдиним шляхом виходу з теперішнього пригніченогостановища./19,338–342/
У національному питанні УСДРП уже на II з'їзді (грудень1905 р.) декларувала рівні права всіх націй і висловлювалася за збереженняв партійній програмі вимоги національно-територіальної автономії України. Вцілому програмні вимоги партії не виходили за межі загальнодемократичнихзавдань. Вони зводилися до ліквідації самодержавства та встановлення республіканськоголаду в Росії, скасування решток феодалізму в соціально-економічній сфері,забезпечення права націй на самовизначення, запровадження громадянських свобод.
Соціальну базу УСДРП складали студентська молодь, дрібніслужбовці, промислові і сільськогосподарські робітники, селяни.
Проводили значну агітаційно-пропагандистську діяльність,партія видавала у Львові щомісячні часописи, розраховані на робітників («Праця»)та селян («Селянин»), агітаційні листівки та відозви, які розповсюджувалися вНаддніпрянській Україні. За три перші роки свого існування УСДРП видала близько300 тис. друкованих аркушів своєї літератури і 10 тис. прокламацій. ЧисельністьУСДРП наприкінці першої російської революції (березень 1907 р.) становиламайже 3 тис. чол.
У 1900 році незалежно від РУП було створено іншусоціалістичну організацію. Це була Українська соціалістична партія (УСП),засновником і ідеологом якої був українець польського походження журналіст Б. Ярошевський.Він був прихильником Польської партії соціалістичної (ППС). Він вважав, щонеобхідно створити аналогічну національну українську партію. Ця партіяутворилась під впливом польської революційної думки і практики. Основніполітичні питання Українська соціалістична партія повністю була солідарна зПольською партією соціалістичною. Вони виступали за революційне знищенняцаризму, утвердження широких демократичних прав і свобод, звільнення трудящихвід капіталістичного гніту та усуспільнення землі і засобів виробництва яккінцеву мету боротьби./7,86/
Побудову демократичної Української республіки Українськасоціалістична партія передбачала на основі таких принципів: загальне виборчеправо, рівноправність націй, що населяють Україну, рівність громадян краю,громадянське самоврядування, демократичні свободи, поступово усуспільненнязасобів виробництва, в тому числі землі. /7,87 / Для проведеннярадикальних реформ Україна мала повністю ліквідувати залежність від Росії. УСПтісно пов’язувала національне і соціальне питання, елементи самостійництва
У червні 1903 р. УСП ввійшла до складу РУП. Протеоб'єднання РУП і УСП було недовгим. У грудні цього ж року Б. Ярошевськийрозірвав стосунки з РУП. У січні 1904 р. в часописі РУП «Праця» булоопубліковано заяву центрального комітету РУП про те, що УСП знову будевиступати самостійно. Певне, що розрив РУП і УСП зумовлювався насамперед тим,що між керівниками обох партій після об'єднання розпочалося суперництво запартійне керівництво. З одного боку, Б. Ярошевський претендував на рольголовного теоретика в об'єднаній партії, чого, зрозуміло, не могли допустити лідериРУП. З іншого боку, наприкінці 1903 р. РУП, зокрема її закордонні центри,уже не розділяли самостійницької ідеї УСП, через що і звинувачували останню вшовіністичній агітації. Хоча, ідучи на об'єднання, представники обох партій,очевидно, розуміли певну слабкість своїх організацій і прагнули спільнимизусиллями зайняти більш поважне місце в українському русі. УСП була слабшою відРУП як на інтелігентські сили, так і на зв'язки з народними масами. Найближчимиспівробітниками Б. Ярошевського серед емігрантів у Львові були, за згадкоюЛ. Ганкевича, Л. Седлецький, Володислав Міхновський, М. Меленевськийта ін.
У 1905 р. УСП припиниласвоє існування, її члени у своїй переважній більшості перейшли до лав ППС.Разом з тим партія залишила помітний слід в суспільно-політичному русі,насамперед тим, що програма УСП наголошувала на існуванні національного ісоціального гніту і вимагала утворення Української республіки, яка мала бутинезалежною.
Отже, соціалістична течія вукраїнському русі була представлена в першу чергу Революційною українськоюпартією, яка утворилася у 1900 р.
У 1904 р. від РУПвідкололася «Спілка», у 1905 р. утворилася УСДРП. На короткий час РУПоб’єдналася з УСП, що діяла у Львові.
2. Національно-революційна течія
На правому фланзіукраїнського національно-визвольного руху знаходилась створена у 1902 р. зініціативи М. Міхновського українська народна партія (УНП).
«Самостійники» (О. Коваленко і Я. Мацієвич) непогоджувались з соціалістичною спрямованістю РУП. УНП виникла шляхом злиттяполітичних гуртків, які поділяли ідеї «самостійників» і здебільшого до РУП неналежали./20,96/ Ідеологом партії був М.Міхновський. УНП не була партією вкласичному розумінні цього слова. Вона по суті не розгорнула практичної діяльності,не змогла створити керівних органів та місцевих осередків. Факт розколу в РУПне підтверджується достовірними архівними даними. Програмні орієнтири УНПспочатку визначала робота М.Міхновського «Самостійна Україна». У 1906 роціз’явилась «Програма УНП», у якій було конкретизовано ідею всеукраїнськоїреволюції, суб’єктами якої повинні стати українські робітники й хлібороби. Буловисловлено мінімальні вимоги щодо термінового поліпшення економічного стануексплуатованих верств українського суспільства у Російській імперії,запровадження місцевої автономії в адміністративному житті, судовій,релігійній, просвітницькій справах. Головною метою УНП визначила – створеннясамостійної Української держави, що забезпечить соціальні перетворення усоціалістичному напрямі. У програмі УНП записано «…немає місця нації пануючій інації підвладній, а українська нація в ряду з усякого другого користуєтьсяоднаково рівним правом. Через се ми маємо бути цілковитими прихильникамифедеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля. Такимчином ми мусимо відстоювати політичну свободу всіх націй в Росії, яко засоб доукраїнської нації в сім’ю націй культурних»/19,325/
М.Міхновський відкидав можливість співробітництва УНП ззагальноросійськими ліберальними та соціалістичними партіями. Він вважав, щосправа визволення України може бути тільки справою українського народу. Як мибачимо, ідеї М.Міхновського не спрямовувалися проти інших народів. Всі ідеївизволення були направлені проти російських, або зрусифікованих урядовців, якіексплуатують український народ, прагнуть зруфікувати його, позбавитинаціональних коренів.
УНП становила невелику, переважно інтелігентську за своїмскладом політичну партію, серед членів якої переважали військові та юристи. Які інші українські політичні організації, УНП намагалася знайти прихильниківсеред робітників і селян. Її діяльність поділяється на два періоди. Першийохоплює 1902 – -1904 рр. і характеризується плідною теоретичною роботою,спрямованою на обґрунтування ідеї самостійництва. Другий етап включає 1904–1907рр. – час, коли партія прагнула дійти до народних мас;, українськоїнаціональної інтелігенції, долала не лише опір бюрократії і великодержавних кілросійської громадськості в Україні, а і непорозуміння і неприховану неприязнь збоку українських соціалістів та лібералів.
Свою практичну діяльність УНП, як і інші українськіполітичні і партії, розпочала з організації видання. У Львові вона видала свійчасопис «Самостійна Україна». Щоправда, вийшов лише один його номер, в якомубуло надруковано Конституцію України за проектом М. Міхновського. З перших днівіснування партія обстоювала ідеї з самостійності України, обґрунтовану М.Міхновським ще у 1900 р. За 1902–1904 рр. партія видала відозви іпрокламації, пропагандистські брошури «Програма Української народної партії», «Святоробітників з 1 Травня», «Робітницька справа в програмі Української народноїпартії» та ін. У них партія розробляла програмні вимоги, критикуваласоціалістичне москвофільство української інтелігенції та перевертнів-малоросів,старе покоління українофілів, проповідувала радикальні націоналістичніідеї/21,193/
М. Міхновський затаврував хворобу національноїнеповноцінності, роздвоєності українського освіченого суспільства, що кидаєреволюційну частину молоді в обійми «общеросійських» політичних організацій. «…Покище не пізно, – підкреслювалось у програмній заяві УНП, – поки ще московськіорганізації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуттясвоєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організаціївибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації дляборотьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організаціяможе врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю… Усісили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну. Українськіробітники повинні мати на оці. повне вигнання з України чужинців і утвореннясвоєї самостійної держави»./19,330–331/
Логічним завершенням оформлення нової політичної ідеології самостійництва,яку М. Міхновський виклав у своїх брошурах, опублікованих нелегально, сталинаписані ним у 1903 р. «Десять заповідей УНП». Вони були своєріднимманіфестом самостійників і були широко відомі як в Україні, так і за їїкордоном. У документі були сформульовані основні ідеї і принципи УНП
«Десять заповідей» зазналинайжорстокішої критики з боку політичних противників партії. Справді, деякіположення цього документа відображали явне викривлення світосприйняття і їхможна характеризувати як націонал-шовінізм. Такого погляду дотримувалася значначастина сучасників. С. Петлюра писав: «Вже від початку свого заснуванняУНП виявила себе в своїх програмових партійних виданнях як партіянаціоналістична з усіма негативними шовіністичними рисами національноїобмеженості і вузькості». Він застерігав українську громадськість відшкідливого впливу УНП, практична діяльність якої створювала грунт для зростаннясеред українського населення таких явищ, як антисемітизм, русофобія і навітьлюдожерство до інших національних елементів в Україні. Звинувачував УНП вагресивному націоналізмі і М. Чацький (Порш). З осторогою сприймаланаціоналізм партії і поміркована частина українців. Показовим щодо цього єставлення до УНП і її національних домагань С. Єфремова. Народна партія, писаввін, рішуче стала на грунт крайнього відвертого шовінізму і, прикриваючисьжупаном захисту інтересів трудящих, проповідує неприборканелюдиноненависництво. У зв'язку з цим УНП мала досить обмежені можливості дляспівпраці з національно-ліберальними і іншими українськими політичнимиорганізаціями.
Дійсно, на перший погляд «Заповіді» здаються такими, якиминамагаються їх подати опоненти партії. Однак потрібно врахувати тіконкретно-історичні умови, в яких з'явився цей документ. Адже то був час тривалоїта досить невдячної боротьби свідомих українських сил із загальноюденаціоналізацією. Націоналізм М. Міхновського – це в основному оборонний,захисний націоналізм. Це антитеза, протидія великодержавному шовінізму панівноїнації.
Самі члени УНП, пояснюючи свою провідну тезу «Україна дляукраїнців», обґрунтовували її не чим іншим, як тільки правом українськоїнаціональної спільності вільно господарювати на своїй землі.
Після критичних оцінок «Заповідей», немаючи достатньої підтримки, М. Міхновський вносить до наступних своїхпрограмових розробок деякі соціалістичні елементи, щоб інтегруватися вполітичне життя України. Опублікована у 1906 р. програма УНП узагальнювалапогляди партії на соціально-економічний устрій самостійної України. Змістпрограми свідчить, що М. Міхновського і його однодумців не обминуло захопленнясоціалістичними ідеями. Адже УНП декларувала, що вона визнає соціалістичнийідеал як єдиний, який може остаточно задовольнити український та інші народи,знищити визиск безправ'я, існуючий лад, побудований на насильстві, примусі,нерівності та пануванні. Отже, ідеалом УНП був національний соціалізм.Соціалістичний лад проголошувався як єдина альтернатива для українськихтрудящих мас.
Українська народна партія до 1905 р. діялаконспіративно. Перша російська революція відкрила деякі можливості длялегальної політичної діяльності. Партія видавала, хоча і невелику кількість,брошури, листівки, які підвищували свідомість мас, надавали українській справіполітичного характеру. Поширюючи свої ідеї, насамперед серед інтелігенції, УНПнамагалася зблизитися з українським міським і сільським пролетаріатом. З цієюметою вона здійснювала, щоправда, досить обмежену, пропагандистську діяльністьсеред робітників, дрібних та частково середніх підприємців, які були ще тісно іпов'язані з українським селом і не зазнали на собі впливу русиф: кації.Найбільш помітний робітничий осередок УНП був у Харкові. УНП не змогланалагодити тісні зв'язки і співробітництво з іншими українськими партіями, якісторонилися її відвертого націоналізму. Проте в червні 1905 р. УНП разом зпредставниками УДП і УРП брала участь у міжпартійній нараді (в Полтаві), деобговорювалося питання координації політичних сил і було прийнято заяву провимогу національно-територіальної автономії України.
УНП не стала масовою загальноукраїнською організацією. У1903 році була створена бойова організація партії – «Оборона України»/21,193/
Національно-революційна течія в українському русі початкуХХ ст. представлена Українською народною партією, на чолі якої стоявМ.Міхновський. Ця партія послідовно відстоювала ідею самостійності України.Проте вона не стала масовою загальноукраїнською організацією – час для такихідей не настав.
3. Ліберльно-демократичний напрямок в українському русі
Одночасно з виділенням в українському національному русісоціалістичної та націонал-революційної течій, в Україні існували національніпартії ліберального напрямку. Вони були тісно пов’язані з російськимилібералами.
Загальне громадське піднесення напередодні революції 1905 р.викликало утворення політичних партій серед українських лібералів. У 1904 роціз Загальної української організації, яка була створена Олександром Кониським у1897 році, виділяється Українська демократична партія./8,131/ Основну масучленів Загальної української організації становили державні та земськіустановці не молоді за віком. Гарячі дискусії точилися відносно назви партії.Пропонувалося декілька варіантів «національно-демократична», «українськанаціональна», «демократична «і «радикальна» В кінці березня 1905 року булоухвалено назву і політичну програму УДП.
Українська демократична партія вимагала федерації народів іавтономії України.» Маючи на увазі шкоду від централізаційної сістеми, мивизнаємо, що державний лад у Росії повинен бути збудований на прінціпахнайширшої національної і місцевої автономії. А через те опрічзагальнодержавного парляменту ми вимагаємо для території. Заселеної українськимнародом, автономії, заснованої на особливім оргінічнім статуті, виробленнімбудущим українським соймом і запорученим основним загальнодержавним законами» /19,345/. Здобуття Україною національно-територіальної автономії пов’язували зросійським визвольним процесом, тобто повалення самодержавства і проголошеннядемократичних свобод, встановлення парламентського ладу мало привести доавтономного статусу.
Українська демократична партія визнавала рівність всіхнародів, які мешкають на території України. Програма Української демократичноїпартії вказувала, що поруч «із самодержавієм гнітить Росію централізація, яканайбільше тяжить на народах так званих «недержавних» Під впливомцентралізійного ладу загальна політика не числить ся з індивідуальностямиокремих народів; вона примушує їх до такого порядку життя, який не відповідаєані їх національним, ані суспільно-економічним основам»/19, 342/
У програмі УДП зазначалося, що законодавство Російськоїімперії забезпечує нерівноправність окремих народів: «Закони, що видаються сядля всієї держави, дуже часто суперечать потребам і індивідуальностям окремихнародів, не числять ся так з історичними традиціями, як і з сучасним складом їхжиття, не відповідають їх економічним і соціяльним потребам»/19,342/.
З програмою не погодилися старші члени українських громад,які вважали деякі пункти досить радикальними. Саме про це попереджали члениРади Загальної Української Організації Науменко і Брентшам./22, 323/.ПрограмаУДП не задовольняла багатьох її членів.
УДП проіснувала приблизно один рік, залишаючись весь часдостатньо міцним політичним об'єднанням. Проте їй вдалося на хвилі загальногосуспільно-політичного піднесення в ході революції провести певну роботу,спрямовану на пропаганду і відстоювання своїх програмних вимог. Її представникиактивно боролися за скасування обмежень на українське друковане слово. Вонибрали участь у земських зборах, виступали перед робітниками і селянами,роз'яснюючи свої вимоги в соціально-економічній, політичній і національнійсферах. УДП випускала брошури і звернення, не залишала поза увагоюзагальноросійські політичні заходи – з'їзди лікарів, журналістів, вчителівтощо. Проте короткочасне існування не дало змоги партії продовжити роботу.
Майже одночасно з появою Української демократичної партіїутворилася радикальна течія, яка була незадоволена програмою, прийнятою наз’їзді, вважаючи її мало революційною. Восени 1905 року ця група вийшла зУкраїнської Демократичної партії і створила Українську Радикальну партію (УРП).Основним її гаслами були – автономія України та земельна реформа. Членамипартії були С.Єфремов, Б. Грінченко, Ф. Матушевський, Д. Дорошенко таінші./ 23, 420/ Функції Центрального комітету партії виконувала її Київськагромада. Українська радикальна партія мала місцеві організації в Катеринославіі інших містах України. Соціальну базу Української радикальної партії складалаосвічена частина українських середніх верств. В своїй платформі УкраїнськоїРадикальної партії вони зазначають:» Партія певна, що здійснити всі соціяльніідеали можна буде тільки при повній політичній самостійності українськогонароду і необмеженому праві його рішати самому у всіх справах, які йоготоркаються….кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить матиавтономію на своїй території з окремою краєвою репрезентаційною радою, якійналежатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах у межах цієїтериторії. Кожна така автономна одиниця має право рівне з правом кожної иншоїодиниці. Реформована держава мусить бути федерацією таких національних одиниць.»/8,134/
Першочерговою метою партія вважала встановлення в Росії конституційноголаду, який би забезпечував як права особистості, так і права народностей,націй. У програмі підкреслювалася необхідність боротьби проти самодержавства «…Зважаючина обставини, в яких знаходимося, які зараз маємо. Мусимо згодитися, щопоставлена вже на чергу мета – перетворити Росію на державу конституційну, – муситьбути на сей час і нашою метою; тільки що маємо свій погляд на те, якою муситьбути ця нова зреформована Росія, погляд, який випливає з нашого середовища якнації недержавної і пригніченої.» /18,83/ Таким чином ми можемо зазначити, щоУкраїнська радикальна партія пов’язувала свої вимоги з федерацією вільнихнародів. Вирішення національної проблеми вони вбачали у наданні кожнійнаціональності права на автономне самоуправління з крайовою Радою, яка повиннабути наділена законодавчою і виконавчою владою. «Через те що кожнанаціональність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїйтериторії з окремою крайовою репрезентаційною радою, якій належатиме правовидавати закони й порядкувати у всіх справах у межах цієї території. Кожна такаавтономна одиниця має рівне право з правом кожної іншої одиниці. Реформованадержава мусить бути федерацією таких національних одиниць»/18,84/
Устрій і повноваження Центру, за програмою Українськоїрадикальної партії, були сформульовані коротко. Федеративний парламент мусивформуватися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Федеральнийпарламент мав виконувати чотири функції: «зносини між іншими державами; фінансидля загальнодержавних справ; позадержавна торгівля і мито; загальнодержавна арміята справа війни і миру»/18,84/ Справами на території України має відатиукраїнська виборна Народна Рада, обрана на основі загального, рівного, прямогоі таємного голосування, особам, яким виповнився 21 рік. Термін роботи Ради буввизначений трьома роками. Громадяни України мали самостійно визначати свою долю:»Народня Рада сама виробляє краєву конституцію, яку не може ні відміняти, нікасувати загальнодержавний парламент. Краєва конституція мусить дати правоширокого самоврядування громадам сільським і городським і тим округам, у якігромади могли б об’єднатися. Кожна така округа має свій окружний сейм, з правомсамоврядування в межах округи. Краєва Народня рада, окружні сейми й громадиприручать виконувати свої постанови вибраним людям, відповідальним перед тимизборами, які їх вибрали. Ця виборна влада і взагалі всі урядовці мусять бутикраєві люде; вони одвічальні також перед судом, до якого може їх позвати кожен,минаючи їх зверхність»/19,346/
Українська радикальна партія в 1905 р. розгорнулапорівняно енергійну публіцистичну діяльність, видаючи велику кількістьполітичної літератури. Основну свою діяльність партія зосередила на виданняполітичних брошур, що виходили у Львові й Петербурзі, які б підняли національнусвідомість українців. Українська радикальна партія намагалась знайти підтримкуяк серед пролетаріату, селянства, демократичної інтелігенції. Представникипартії брали участь у роботі з'їздів лікарів, журналістів, учителів,українських клубів, «Просвіт». УРП пішла на певне співробітництво з іншимипартіями. Так, у червні 1905 р. українські радикали взяли участь узібраннях різних політичних сил, зокрема УНП і УДП.
Однак партія не мала очікуваного впливу на масиукраїнського населення і залишалася переважно інтелігентською організацією.
Самостійне існування Української Радикальної Партії триваловсього кілька місяців. Наприкінці 1905 року Української демократичної партії іУкраїнської радикальної партії об’єдналися в нову Українську Демократично – РадикальнуПартію (УДРП). Ці партії висували гасла автономії, національної школи,використання української мови в державних установах. Провідними діячами партіїбули Євген Чикаленко, Федір Матушевський, Лев Жебуньов, Ілля Шраг, СергійЄфремов. Проте навіть після об’єднання «демократична «і «радикальна» частинидіяли автономно. Програма нової Української Демократично-Радикальної партії,щодо майбутньої організації нової держави, повністю співпадала з платформоюУкраїнської Радикальної партії.
«Українська Демократично-Радикальна Партія, – зазначаєтьсяв програмі, – обстаючи в справах політичних за глибоко-демократичну державнуконституцію, в той же час розуміє се так, що реформована держава мусить бутифедерацією рівноправних автономних національно-територіальних одиниць. Такоїавтономії вимагає Партія і для свого Українського Народу на всій тій території,яку він фактично тепер заселює суцільною масою»/19,333–334/.
УРДП проголошувала, що не дивлячись на те, що вонасформувалась і діє на території російської України, вона не відділяє себе відукраїнського народу, який живе поза межами Росії. Партія визнавала право насамовизначення кожної нації. «Кожна національність, з яких тепер складаєтьсяРосія, мусить мати автономію на своїй території з окремою крайовоюрепрезентаційною радою.»/18,89/ Федеративний парламент повинен був об’єднуватине тільки ці автономні одиниці, але й забезпечувати контроль за виконаннямнаданих прав громадянам і нації на території всієї держави. Парламент повиненбув складатися з послів, обраних на основі вселюдного, рівного виборчого праваз таємним голосуванням, національні меншини мали право брати участь у виборах ібути політично захищеними.
Програма УДРП включала ті вимоги, які були висунуті ще впрограмах УДП і УРП. Не дивлячись на схожість цих програм, програма УДРП булакроком назад. «Українська народна Рада сама виробляє краєву конституцію, яку неможе не відміняти, ні касувати загальнодержавний парлямент, але ся конституціяне може суперечити вище згаданим основним вседержавним законам»/ 19, 335/
Структура УДРП уявляла собою синтез традиційних формукраїнського і нових партійно-політичних. Первісні партійні організації –громади – очолювались губернськими і повітовими комітетами. Губернські комітетибули в Києві, Одесі, Полтаві, Петербурзі, повітові – в Чернігові, Харкові,Катеринославі, на Волині, Поділлі, Кубані. Керівним органом УДРП – Рада – у1906 році входили Б.Д. Грінченко, С.А. Єфремов, Ф.П. Матушевський, М.П. Левицький,Є.Х. Чикаленко. Районами найбільш інтенсивної діяльності партії були Київська,Полтавська і Чернігівська губернії. Потенційною соціальною основою партії булиінтелігенція, заможне селянство, представники деяких інших соціальнихпрошарків, разом з тим за своїм складом УДРП була, як писав С. Єфремов,«найдужча і найсолідніша з усіх українських сучасних партій».
Фінансову підтримку партії надавали великий цукровиробник В.Ф. Симиренко,поміщики Чикаленко і В.Н. Леонтович.
Однією з своїх першочергових завдань радикал-демократирозглядали розвиток української культури, просвітництво народу. Основнимидрукованими органами були: газети «Громадська думка», «Рада», «Рідна справа(Вісті з Думи)», щотижневик «Рідний край», журнали «Нова громада», «Українськийвісник». Радикал-демократи приймали участь в роботі «Просвіт», підтримували рухмолоді за заснування кафедр українознавства у Київському, Харківському таНоворосійському університетах. /24, 634–635/
УДРП своєрідно поєднувала ліберальні елементи та ідеїгуманістично-демократичного соціалізму, цінності лібералізму та соціальноїсправедливості. Вона прагнула стати загальнонаціональною організацією, виражатиінтереси всього українського народу. Проте на практиці цю рольрадикал-демократи здійснити не змогли.
У 1905–1907 рр. відбулося шість з'їздів УДРП, на яких булооформлено створення партії, визначена тактика взаємовідносин з іншимиполітичними силами, ставлення до виборів в Думи. Взагалі, УДРП була партієюпарламентського типу, яка значно пожвавлювала роботу в період виборів і внайбільш гострі моменти діяльності Думи. Завдяки ініціативі діячів УДРП в ІДумі була організована українська думська фракція, в основу політичноїдіяльності якої було покладено програмні вимоги радикал-демократів.
Арешти на початку 1906 р.призвели до організаційно-політичного ослаблення УДРП. Внаслідок подальшихполітичних репресій і знищення кадрів партійне життя поступово завмирало,частина партії стала на шлях культурницької діяльності. Партія існувала до 1907року, коли посилюється натиск царизму вона припиняє своє існування.
Українські ліберали у вересні 1908 р. створилиТовариство українських поступовців (ТУП) з метою об’єднання українськихполітичних сил у блок на між партійній основі.
Висновки
Отже, на початку ХХ ст. український національний рухактивізувався і політизувався. Поряд з загальноросійськими виникають українськіполітичні партії різних напрямків: соціалістичного – РУП, УСП, Українськасоціал-демократична «Спілка», УСДРП; національно – революційного – УНП;ліберально-демократичного – УДП та УРП, які об’єдналися в УРДП.
В програмах українських політичних партій було багатоспільного, однак були й відмінності. На відміну від загальноросійських, вУкраїні не було ні крайніх лівих, як більшовики, ні крайніх правих, які носилимонархічний характер.
Національно-революційна течія в українському русі початкуХХ ст. представлена Українською народною партією, на чолі якої стоявМ.Міхновський. Ця партія послідовно відстоювала ідею самостійності України.Проте вона не стала масовою загальноукраїнською організацією – час для такихідей не настав. Соціалістична течія в українському русі була представлена впершу чергу Революційною українською партією, яка утворилася у 1900 р.
Список літератури
1. Галерецький Ю.М. Довивчення національно-визвольного руху // Український історичний журнал (даліУІЖ) – 1990.– №12.-С. 60–73.
2. Курас І.Ф. Торжествопролетарського интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине.-К., 1978. – 316 с.
3. Курас І.Ф., Турченко Ф.Г., Геращенко Т.С., М.І. Міхновський:постать на тлі епохи // УІЖ. -1992. – №9–11.
4. Панчук М.І. Партіїукраїнського національного комунізму // Наукові праці з питань політичноїісторії. – 1992. – №172.-С. 85–105.
5. Шморгун П.М. Політичніпартії України на початку ХХ ст.: соціальний склад, чисельність, типологія //Наукові праці з питань політичної історії. – 1992. – №172.-С. 85–105.
6. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нарисиполітичної історії. – К., 1993 -288 с.
7. Павко А.І. Політичні партії, організації в Україні:наприкінці ХІХ – початок ХХ століття.-К., 1999.
8. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-тит.- Т.6.- К., 2001.
9. Політична історія України ХХ ст.: у 6 т.- Т.1. -К., 2002–2003.
10. Міхновський М. Самостійна Україна.-К., 2003.
11. Головченко В.І. Від «Самостійної України» до союзувизволення України. – Харків, 1996.
12. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної українськоїнації ХІХ-ХХ століття. -К., 2000.
13. Рибалка І.К. Історія України.- Част. 2.-Х., 1997. – 180 с.
14. Вєтров Р.І., Донченко С.П. Політичні партії України впершій чверті ХХ століття (1900–1925 рр.) – Дніпропетровськ-Дніпродержинськ, 2001.
15. Колесник В.Ф., Рафальський О.О., Тимошенко О.П. Шляхомнаціонального відродження.-К., 1998.
16. Левенець Ю.А. Ліворадикальні партії в Українінапередодні жовтневого перевороту // Український історичний журнал. –1992.– №3.-С. 27.
17. Гермайзе Й. Нариси з історії революційного руху наУкраїні.-К., 1926
18. Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст.:програмові і довідкові матеріали.-К., 1993.
19. Національні процеси в Україні: історія і сучасність.Документи і матеріали. У 2 ч. – Ч. 1.-К., 1997.
20. Тимошик М.С. Українське питання.-К., 1997.
21. Політична історія України / За ред. Танцюри В.І.-К.,2002
22. Верига В. Нариси з історії України (кінець ХУШ-початок ХХст.) – Львів, 1996.
23. Н. Полонська-ВасиленкоІсторія України в 2-х т.-Т.2.-К., 1995.
24. Политические партии Розсипи.Єнциклопедия.-М., 1996.
25. РеєнтО.П. Україна в імперську добу (ХІХ-початок ХХ ст.) – К.,2003.
26. Новітня історія України (1900–2000)/А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін.-К., 2000.