Сучасна освіта та наука в незалежній Україні

Рефератна тему:
Сучаснаосвіта та наука в незалежній Україні

Зміст
Вступ
1.Освітні реформи: у пошуках оптимальної моделі освіти
2.Вища освіта та її значення в процесі культурного відродження
3.Науковий потенціал незалежної України
Висновки
Списоклітератури

Вступ
Творення,збереження і розвиток культури є головним змістом історичного процесу.Українська культура 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст. постала як узагальненевираження творчих зусиль народу, його осягів у світорозумінні, моралі, релігії,художньому мисленні, науці й філософії. Вона відіграла вирішальну роль уформуванні сучасної української національної ідентичності та національномусамоствердженні українського народу.
Протягомстоліть український етнос був субдомінантним в імперських державах. Імперськаполітика економічно, соціально, морально і духовно заохочували комплекскультурної неповноцінності української нації або й прямо придушувала їїкультуру. За несприятливих історичних умов перебування України в складі СРСРвідбулося руйнування структур національної культури.
Культурно-освітнєвідродження, яке розгорнулося на етапі перебудови і продовжилося вже в умовахдосягнення Україною державності, показало, що творчі і духовні силиукраїнського народу та його інтелектуального проводу не вичерпалися, і сьогодніми є свідками процесів трансформації духовних цінностей та культурної політикинезалежної держави. Розвиток культури на сучасному етапові функціонуванняУкраїни як вільної держави довів, що лише повноцінна і самобутня національнакультура остаточно гарантує історичне буття етносу. Тому головним завданнямнаціонально-культурного відродження і стало подолання культурного колоніалізмуУкраїни.

1.Освітні реформи: у пошуках оптимальної моделі освіти
Національнасистема освіти формувалася в 1990-і роки в умовах значних змін у духовномужитті суспільства, в контексті загально цивілізаційних трансформацій, зумовленихзначним поширенням нових освітніх технологій та істотним розширеннямможливостей і потреб в індивідуальному, особистісному розвитку людини. Реформибули зорієнтовані на створення нової системи освіти в Україні, збереження йпримноження здобутого в радянські часи досвіду та одночасно внесення суттєвихкоректив у цілі, завдання й зміст освітянського процесу.
Діяльністьсучасної системи освіти України забезпечується цілою низкою освітніхнормативно-правових документів, серед яких основними є: Конституція України,Закон України «Про освіту», Закон України «Про загальну середнюосвіту», Закон України «Про мови в Українській РСР», Концепціясередньої загальноосвітньої школи України, «Положення Міністерства освітиУкраїни «Про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад»,«Про експериментальний педагогічний майданчик» та ін [2.67, 110].Цими актами визначено основні напрямки модернізації змісту, форм і методівнавчання, виховання й управління закладами освіти. Крім цих правових документів,важливими є Державна національна програма “Освіта. Україна ХХІ століття”,затверджена постановою Кабінету Міністрів України № 896 від 3 листопада 1993 р.та Національна доктрина розвитку освіти, затверджена Указом Президента України№ 347 від 17 квітня 2002 р. [1.12, 2-7].
Длятого, щоб ґрунтовніше дослідити розвиток української державної освітньоїполітики за часів державної незалежності, вважаємо за необхідне встановити їїперіодизацію. В. Огнев'юк вважає, що після набуття Україною незалежностірадикальні зміни у сфері освіти здійснювалися у два головних етапи: перший(1991-1995 роки) визначив проблему як соціальне завдання українськогодержавотворення; другий (1995—2002 роки) увів її в систему національних потребта інтересів і водночас до широкого міжнародного контексту цивілізованогорозвитку людства [2.57, 80].
У1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про освіту», щовизначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави йпередбачив кардинальні зміни в її роботі. Відповідно до закону, а такожвнесених до нього змін і доповнень (1996 р.), освіта в сучасній Україні ґрунтуєтьсяна засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, реальноївзаємоповаги між націями та народами. Система освіти в державі доситьрозгалужена й передбачає дошкільну та загальну середню освіту, позашкільнуосвіту, професійно-технічну, вищу й післядипломну освіту, аспірантуру,докторантуру та самоосвіту. Демократизація структури освіти забезпечуєсоціально-педагогічні умови створення достатнього простору для самореалізаціїособистості у навчанні; відхід від загальної стандартизації навчання; аналізіснуючого досвіду щодо створення реальних умов для самореалізації учнів,студентів; відхід від жорсткої уніфікації навчальних планів, включно і в школахрізних типів [2.6, 34-40].
Законом«Про освіту» встановлено шість освітніх рівнів: початкова загальнаосвіта; базова загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; базова вищаосвіта; повна вища освіта. Водночас затверджено освітні таосвітньо-кваліфікаційні рівні (або ступеневу освіту): кваліфікований робітник,молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Заклади освіти в Українінезалежно від форм власності відокремлені від церкви (релігійних організацій),мають світський характер, крім тих закладів освіти, що належать релігійниморганізаціям. Закон «Про освіту» визначив державні стандарти освітивідповідно до вимог щодо змісту, обсягу й рівня освітньої та фаховоїпідготовки. Відповідність освітніх послуг державним стандартам і вимогамвизначається встановленими законом засобами ліцензування, інспектування,атестації та акредитації закладів освіти [2.73, 426].
Наприкінці1992 р. на Першому з'їзді педагогічних працівників України була затвердженаДержавна національна програма «Освіта (Україна XXI століття)».Програму схвалили Уряд і Президент України. ЇЇ концептуальні засади передбачаликардинальну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільноговиховання й закінчуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів.Стратегічними завданнями реформування змісту освіти в Україні Програмавизначила:
— вироблення державних стандартів формування системи та обсягу знань, умінь,навичок творчої діяльності, інших якостей особистості на різних освітніх ікваліфікаційних рівнях;
— відбір і структурування навчально-виховного матеріалу на засадах диференціаціїта інтеграції;
— забезпечення альтернативних можливостей для здобуття освіти відповідно доіндивідуальних потреб і здібностей;
— органічне поєднання в змісті освіти його загальноосвітньої й фахової складовихвідповідно до освітніх рівнів та особливостей регіонів України;
— вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах, утвердження її якмови функціонування загальноосвітньої, професійної та вищої школи;
— орієнтацію на інтегральні курси, пошук нових підходів до структурування знаньяк засобу цілісного розуміння та пізнання світу;
— оптимальне поєднання гуманітарної та природничо-математичної складових освіти,теоретичних і практичних компонентів, класичної спадщини й сучасних досягненьнаукової думки, органічний зв'язок з національною історією, культурою,традиціями;
— створення передумов для розвитку здібностей молоді, формування готовності йздатності до самоосвіти, широке застосування нових педагогічних таінформаційних технологій [1.1, 618].
Угалузі гуманітарної освіти було визначено такі основні напрями: формуваннягуманітарного мислення, опанування рідною, державною та іноземними мовами;прилучення до літератури, музики, образотворчого мистецтва, надбань народноїтворчості, здобутків української та світової культури; осмислення історичнихфактів, подій і явищ, різноманітності шляхів людського розвитку; формуваннясвітоглядної, правової, моральної, політичної, художньо-естетичної,економічної, екологічної культури; утвердження пріоритетів здорового способужиття людини; відображення в змісті історичної освіти закономірностейісторичного розвитку, широке вивчення українознавства, етнічної історії таетногенези українців, інших народів держави [2.48, 68-70].
Державнанаціональна програма «Освіта (Україна XXI століття)» не булапозбавлена вад, однак декому найбільше не подобалася її чітка національнаспрямованість та невідповідність стану перехідного періоду. Попри все, Державнанаціональна програма «Освіта (Україна XXI століття)» справила й далісправляє суттєвий вплив на розвиток усієї системи освіти в Україні.
З1996 р. реформа освіти в Україні набула конституційного забезпечення.Конституція України юридично закріпила процеси демократизації освіти в новихсуспільно-політичних умовах після розпаду СРСР. Повна загальна середня освітавизначалася в ній не тільки гарантованою, а й обов'язковою. Громадянам, якіналежать до національних меншин, Основний Закон України гарантує право нанавчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальнихнавчальних закладах або через національні культурні товариства [2.30, 4].
15жовтня 1996 р. Верховна Рада схвалила Програму діяльності Кабінету МіністрівУкраїни, в якій підкреслювалося, що освіта потребує прискорення системногореформування. Ця галузь, відзначалося в Програмі, за структурою та обсягамипідготовки кадрів сформувалася за інших соціально-економічних умов і тому невідповідає вимогам ринкових перетворень, бюджетним можливостям України. Узв'язку з цим Програмою передбачалося: забезпечити виконання вимог КонституціїУкраїни щодо обов'язковості повної загальної середньої освіти; розробитикомплексну програму структурного реформування галузі, виходячи з наявнихбюджетних можливостей та необхідності збереження визначальних якісних характеристикнавчання та виховання молоді, підготовки й перепідготовки кадрів у державі;здійснити комплекс заходів щодо всебічного розвитку та функціонуванняукраїнської мови в усіх сферах суспільного життя, вільного розвитку йвикористання російської та інших мов національних меншин; розробитикваліфікаційні характеристики для всіх освітньо-кваліфікаційних рівнів,затвердити у 1997 р. державні стандарти дошкільного виховання, загальної,професійно-технічної та вищої освіти; запровадити ступеневу підготовку за всіманапрямками вищої освіти; вдосконалити мережу державних вищих закладів освітишляхом об'єднання та перепрофілювання навчальних закладів; запровадити механізмпрацевлаштування випускників вищих і професійно-технічних закладів освітишляхом удосконалення взаємодії між підприємствами різних форм власності,закладами освіти та державними службами зайнятості населення; внести на розглядВерховної Ради України проекти законів України «Про базову освіту»,«Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту» [2.73,428-429].
Віхоюна шляху реформування освіти в Україні став закон «Про загальну середнюосвіту», ухвалений Верховною Радою України 13 травня 1999 р. [2.62, с.48].Цей закон визначив правові, організаційні та фінансові засади функціонування йрозвитку системи загальної середньої освіти в нових умовах. В ньому даєтьсявизначення загальноосвітніх навчальних закладів різних типів: середньоїзагальноосвітньої школи, спеціалізованої школи, гімназії, ліцею, колегіуму,загальноосвітньої школи-інтернату, спеціальної загальноосвітньої школи,загальноосвітньої санаторної школи, школи соціальної реабілітації, вечірньої(змінної) школи, інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти,навчально-виховних комплексів. Згідно із законом, не допускається реорганізаціята ліквідація загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості,заснованих на комунальній формі власності, без згоди територіальних громад.
Середосновних завдань загальноосвітньої школи, зокрема, визначено: вихованнягромадянина України; формування особистості учня (вихованця), розвиток йогоздібностей і обдаровань, наукового світогляду; виховання в учнів (вихованців)поваги до Конституції України, державних символів України, прав і свобод людинита громадянина, почуття власної гідності, відповідальності перед законом засвої дії, свідомого ставлення до обов'язків людини та громадянина; реалізаціяправа учнів (вихованців) на вільне формування політичних і світогляднихпереконань; виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народнихтрадицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностейукраїнського народу та інших народів і націй [2.62, 51].
Істотнізміни передбачені законом у структурі й організації середньої освіти. Навідміну від традиційної структури середньої загальноосвітньої школи, починаючиз 1 вересня 2001 р. почав здійснюватися поступовий перехід до 12-річноготерміну навчання у загальноосвітніх навчальних закладах для здобуття повноїзагальної середньої освіти (І ступінь – 4 роки, II – 5 років і III – З роки)[2.31, 12-13]. Це зумовлено, головним чином, двома обставинами: розвантаженнямпоточного навчального процесу (щоденного й тижневого) та необхідністю наданнямолоді більш якісної середньої освіти відповідно до європейських і світовихкритеріїв (тривалість навчання у повній середній школі більшості європейськихкраїн становить 12-13, а то й 14 років).
Законом«Про загальну середню освіту» встановлено верхній нормативнаповнюваності класів – 30 учнів, унормовано, згідно з віковими можливостямиучнів, їх навчальне навантаження, тривалість уроків. До закону введеноспеціальні статті щодо соціального захисту учнів, охорони та зміцнення їхньогоздоров'я. Сформульовано також вимоги до педагогічних працівників та керівниківзагальноосвітніх навчальних закладів, особливо щодо їхніх професійних якостей.
Узаконі знайшли відображення питання прав та обов'язків педагогічнихпрацівників, їх соціального захисту. В перспективі передбачається повернутисядо оплати праці педагогічних та інших працівників загальноосвітньої школи зкоштів державного бюджету. До закону введено спеціальний розділ«Держстандарт загальної середньої освіти» [1.3, 76-80], який визначаєдержавні вимоги до освіченості учнів і випускників шкіл на рівні початкової,базової, повної загальної середньої освіти й включає гарантії держави для йогодосягнення всіма громадянами України.
Завждиіснував і повинен існувати тісний взаємозв'язок освітянських, педагогічних ідейта філософсько-етичних, естетичних, культурологічних концепцій, на яких вониґрунтуються. Нині велика роль освіти, культури, конкретних педагогів, науковцівполягає у соціалізації особистості учня, студента, людей, у освоєнні нимизагальнолюдських і національних цінностей. Чим вищого рівня сягає освітанароду, чим більше вона збагачується, тим більше збагачується культура цьогонароду. Так само високий рівень культури засвідчує якіснішу глибоку освітубудь-якого народу.
Упершій половині 1990-х рр. Міністерство освіти вжило низку заходів, спрямованихна виконання закону про мови. Зокрема, було випущено серію директив ірозпоряджень: про приведення відсотку першокласників «в оптимальнувідповідність» із національним складом населення кожного регіону; провикладання у школах з українською мовою навчання російської мови як факультативногопредмету; про запровадження з 1993 р. вступних іспитів до вищих навчальнихзакладів українською мовою та ін. Однак державна мова не стала домінуючою ні взагальноосвітній, ні, тим більше, у вищій школі. Певній ревізії піддано було йокремі змістові характеристики шкільного навчання та виховання [2.58, 89]. Так,замість ухваленої в 1994 р. «Концепції національного виховання» [1.7,18-25], Міністерство освіти в кінці 1990-х рр. зобов'язало керуватися новимдокументом — «Концепцією виховання в національній системі освіти», депоняття «нація», «національна інтелігенція», «духовнаеліта» вжиті в деяких розділах без жодного зв'язку з Україною.
Отже,в Україні в основному створена правова база для глибокого й усебічногореформування системи освіти в напрямку децентралізації та демократизації,диференціації, гуманізації та індивідуалізації навчально-виховного процесу,безперервності освіти та варіантності навчальних планів і програм,переорієнтації сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створеннядля цього відповідних умов у суспільстві. Ухвалення Закону України «Прозагальну середню освіту» відкрило реальні можливості щодо прискоренняреформування системи загальної середньої освіти відповідно до сучасних вимогнашого суспільства й потреб кожної особистості.
Загальнасередня освіта в незалежній Україні є обов’язковою основною складовоюбезперервної освіти. Водночас вона виступає основою соціалізації молодогоукраїнського громадянина в суспільстві, фундаментом для подальшого його освітичи трудової діяльності і забезпечує наступність у становленні людини як гідногопредставника своєї нації. Проте, саме середня освіта зазнала за часівнезалежності найбільше неоднозначного впливу трансформаційних процесів. Українав середині 90-х років опинилася на 95 місці за індексом людського розвиткуЮНЕСКО. Прогресуючі тенденції – падіння престижу освіти, престижу педагога –породили плинність кадрів, що зумовило падіння якості педагогічного складу,рівня загальної педагогічної освіти, зниження результативності праці.
Загальноосвітняшкола все ще не позбулася своєї радянської суті: панує байдужість доособистісного розвитку дитини, абсолютизація колективістських засад, жорсткарегламентація роботи вчителя, а іноді навіть переслідування творчо мислячихпедагогів. Щоб суспільство стало відкритим, воно повинно забути про авторитарнупедагогіку, школа має формувати самодостатню особистість.

2.Вища освіта та її значення в процесі культурного відродження
Інтелектуальнийпотенціал українського народу значною мірою залежить від рівня розвитку системивищої та середньої спеціальної освіти. На час проголошення незалежності вУкраїні діяло 156 вищих і 735 середніх спеціальних закладів освіти. Розташованівони були нерівномірно по території України, концентруючись переважно внайбільших індустріальних та науково-культурних центрах.
Напочатку 1990-х рр. шляхом об’єднання Міністерства народної освіти таМіністерства вищої та середньої спеціальної освіти було створено Міністерствоосвіти України. У 1999 р. до нього приєднали й Міністерство у справах науки татехнологій. На основі Закону України «Про освіту» (1991) булареорганізована вся структура вищої та середньої спеціальної освіти длянаближення її до реальної практики суспільного життя. Здійснено перехід натриступеневу підготовку – бакалавр, спеціаліст, магістр. Почалось інтенсивнерозроблення та впровадження нових навчальних планів і програм. Поряд іздержавними з'явилися навчальні заклади, базовані на інших формах власності[2.73, 438].
Вжена початку 1990-х рр. у системі вищої освіти України виникло близько 500недержавних навчальних закладів, 100 з яких мали юридичний статус. Наступнимироками були врегульовані такі важливі питання, як порядок створення таліквідації навчальних закладів; структура закладу та управління ним; порядок прийомуна роботу й звільнення керівників і працівників; порядок організаціїнавчального процесу, працевлаштування випускників. У перебігу реорганізаціївузівської системи були ліквідовані малопотужні навчальні заклади, створеновищі та професійно-технічні навчальні заклади через об'єднання йперепрофілювання малопотужних та однопрофільних. Важливим заходом сталовключення до складу вищих навчальних закладів ІІІ-ІVрівнів акредитації технікумів і коледжів із правами структурного підрозділу[2.8, 40].
Унове тисячоліття Україна вступила з розвиненою системою освіти. В її арсеналі48 тис. закладів та установ, у яких навчається майже 15 млн. учнів тастудентів, працює понад 2 млн. фахівців. Понад 20 провідних закладів освітидержави мають статус національних. Протягом 1990-х рр. зроблено такі важливікроки в царині освіти, як відкриття в Києві Національної академії управління,Міжрегіональної академії управління персоналом, Академії фінансистів уДонецьку, ряду нових університетів [2.55, 23-25].
Вагомимвнеском у процес національного й інтелектуального відродження України сталовідкриття в 1992 р. Національного університету «Києво-Могилянськаакадемія». Національний університет «Києво-Могилянська академія»заснував власну мережу навчальних закладів різних рівнів: Острозький колегіумяк вищий навчальний заклад, середні навчальні заклади – Києво-Могилянськійколегіум, Запорізький січовий колегіум, колегіум «Берегиня» вЧеркасах, Феодосійський колегіум у Криму. До участі у викладанні вНаціональному університеті «Києво-Могилянська академія» запрошуютьсяпровідні вчені, найкваліфікованіші викладачі [2.47, 1-2].
Зарозвитком вищої освіти, на думку колишнього міністра освіти В.Кременя, Україназдебільшого не поступається розвиненим європейським країнам. ЇЇ якісний рівеньзабезпечує значною мірою Міністерство освіти й науки, здійснюючинауково-організаційну, адміністративну та методичну роботу, провадячи такіакції, як ліцензування та акредитація. Професійний рівень діяльності таюридичний статус навчального закладу будь-якої форми власності став визначатисяшляхом акредитації, яка провадиться за чотирма рівнями. Найвищий, IV рівеньакредитації, отримують в основному університети та академії. Акредитаціянавчальних закладів розширила можливості інтегрування освіти України вміжнародну систему, міжнародної відповідності українських дипломів. Вонадістала позитивну оцінку ЮНЕСКО та Ради Європи [2.8, 70].
Напочаток 2000 р. в Україні діяло 298 університетів, академій, інститутів; 206 ізних – державної власності. Того самого року було розведено в часі вступ довищих навчальних закладів різного типу. Вступникам дозволено здавати неоригінали атестатів, а копії, що дає можливість складати іспити одночасно вкілька закладів, а це, в свою чергу, загострює конкуренцію між закладами,підвищує якісні показники студентства. При цьому важливо, що переважнабільшість студентів навчається за рахунок бюджетних асигнувань. Поряд з цим ікомерційні заклади освіти створюють умови для безплатного або пільговогонавчання талановитих юнаків і дівчат.
У1993 р. Всеукраїнське політичне об'єднання "Єдина родина"започаткувало акцію «Перспективній молоді – перспективну освіту».Саме ця акція відкрила можливість для талановитої молоді отримати гранти набезкоштовне та пільгове навчання. Першим серед комерційних закладів освітипідтримав її Інститут економіки, права та систем управління Песоцьких.Безкоштовну освіту в ньому здобули понад 100 обдарованих дітей із 50 шкіл Києвата Київської області. Також підтримали акцію й заявили про готовність надати грантиВища школа економіки та ділової адміністрації «Ажіо-коледж», коледж«Бакаляр», Навчальний центр автоматизації та лінгвістики, Вищепрофесійне училище при Київському державному торговельно-економічномууніверситеті, Міжнародний науково-навчальний центр ЮНЕСКО та інші. Акціюпідтримали комітет Верховної Ради України з питань молодіжної політики таМіністерство освіти України [2.73, 440-441].
В2000 р. Фонд інтелектуальної співпраці «Україна – XXI століття»виступив із ініціативою проведення Всеукраїнської універсіади "ІнтелектуалXXI століття", мета якої – виявлення обдарованої молоді та надання їйґрантової підтримки для здобуття вищої освіти за спеціальностями, яківизначають розвиток новітніх технологій в Україні. Фонд виділив 100 грантів длянавчання в закладах освіти України та близько 50 – у закордонних навчальнихзакладах [2.27, 6].
Нарубежі тисячоліть найпрестижнішими в Україні залишалися професії спеціалістів зміжнародних економічних відносин, міжнародного права, правознавства, філології,насамперед англійської, німецької та французької, педагогіки й практичноїпсихології, економіки, екології, журналістики, обліку і аудиту, культурології.У технічних університетах престижними виявилися автоматизоване керуваннятехнічним процесом, технологія машинобудування, інформаційні керуючі системи йтехнології. За цими технологіями – майбутнє країни, тож зростання інтересу доних є певною ознакою оздоровлення суспільства.
Вищаосвіта перестає бути лише засобом підготовки спеціалістів для народногогосподарства, вона щораз більше перетворюється на обов'язковий ступінь урозвитку людини. Однак найбільшою проблемою для національної вищої освіти єфінансування. Залишається складною кадрова ситуація у вищій освіті. Окремікафедри втратили до 30-40 % викладачів. Лише протягом 1994/95 навчального рокуіз вищих навчальних закладів пішло 7 тис. викладачів, більша частина з якихкандидати та доктори наук [2.41, 39].
У1996 р. вищі навчальні заклади залишило понад 5 тис. викладачів, зокремаблизько 2 тис. кандидатів та докторів наук. Було втрачено зв'язки освітян ізпромисловими підприємствами. Перестала діяти традиційна система розподілувипускників. Щоб запобігти цьому, Президент України в 1996 р. підписав Указ«Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів іпрацевлаштування випускників вищих навчальних закладів». Передбачалосязабезпечити відповідність профілю підготовки спеціалістів перспективнимпотребам як країни загалом, так і окремих її регіонів. Відтоді абітурієнти, яківступають до державних закладів освіти, укладають із ректором контракт про те,що після закінчення навчання вони зобов'язуються відпрацювати три роки надержавному підприємстві [2.40, 288-289].
Нинів Україні близько 60 % студентів навчаються за рахунок бюджетних асигнувань,близько 40 % – за контрактом, зокрема 7,8% – у недержавних вищих навчальнихзакладах [2.8, 131]. В умовах поглиблення комерціалізації вищої освітивиявляються недоліки навчальних закладів і якості дипломів, які вони видаютьсвоїм випускникам. Проблему забезпечення прийнятної якості дипломів та успіхувипускників на національному й світовому ринках праці доводиться розв'язувати вумовах браку загальновизнаного визначення якості вищої освіти – закладів, навчальногопроцесу та професійної компетентності випускників. На думку багатьох фахівців,вихід полягає в подальшому реформуванні економіки, демократизації системиосвіти, диференціації навчальних закладів відповідно до суспільних потреб,розширенні всієї гами спеціалізації відповідно до вимог ринку праці, відмові відєдиного критерію стандарту якості.
Вцих умовах поки що залишається ще одна не менш істотна проблема – якісна такількісна необґрунтованість структури підготовки кадрів. У країнах ЗахідноїЄвропи вважають доцільною підготовку спеціалістів широкого профілю, тому тамкласифікаційний реєстр налічує 500 назв професій і 100 службових посад, тоді яку нас тривалий час він містив близько 8 тис. назв професій і 1,7 тис. службовихпосад [2.79, 6].
Останнімчасом в Україні було вжито заходів для розширення профілю підготовки фахівців,підвищення універсальності знань випускників за рахунок об'єднання спорідненихспеціальностей. Водночас діючий перелік напрямків підготовки приведено увідповідність до вимог Міжнародної стандартної класифікації освіти. Новийперелік містить 275 спеціальностей молодшого спеціаліста та 268 спеціальностейрівня спеціаліст і магістр.
Розширюютьсяміжнародні зв'язки та співробітництво закладів освіти України із зарубіжнимиосвітніми установами та організаціями. За 10 років укладено понад 70міжнародних угод у галузі освіти. Державні структури, громадські організації йзаклади вищої освіти підтримують плідні контакти з Радою Європи, ЮНЕСКО,органами управління освітою країн СНД, Австрії, Греції, Іспанії, Франції,Китаю, Ізраїлю, Польщі, Румунії, Німецькою службою академічних обмінів,Британською Радою. Вони беруть участь у реалізації програм фонду Фулбрайта,Хемфрі, Франкліна, Маскі та ін. Розвиваються безпосередні зв'язки міжнавчальними закладами України та зарубіжних країн [2.27, 6]. Зарубіжний досвідсприяє поліпшенню становища в освітній галузі. Система освіти поступовомодернізується, набуваючи європейського характеру та рівня.
Освітнєвідродження безпосередньо пов’язано з етнопедагогікою. Наукою та багатовіковоюпрактикою переконливо доведено, що українська школа справді національна тоді,коли ґрунтується на етнопедагогіці, українській національній системі впливу наформування особистості й за орієнтаційний еталон має народні чесноти, нормихристиянської моралі, гармонію родинно-шкільного виховання. Етнопедагогіка всучасній освіті може бути задіяна при викладанні тих наук, що стосуютьсяетносу, мови, фольклору, історії, держави, культури, географії, побуту,літератури, релігії. Етнопедагогіка досліджує педагогічний досвід народу,з’ясовує можливості й ефективні шляхи реалізації його прогресивних ідей усучасній науково-педагогічній практиці, виявляє способи становлення контактів івзаємодій з наукою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народногожиття і встановлює їх відповідність сучасним завданням українського виховання[2.71, 4].
Етнопедагогічнаоснова української національної школи будується на використанні наступнихкомпонентів навчально-виховного процесу: родинознавство, дитинознавство(педологія), домашнє виховання, дидактика, народна деонтологія, педагогіканародного календаря, козацька педагогіка, педагогіка опіки тощо. Провіднимзасобом етнопедагогіки є українознавство як один з предметів, що інтегрує данівсіх наук про Україну та українців. Перший етап його освоєння відбувся черезвпровадження народознавства.
Етнопедагогічнийпідхід у будівництві сучасної школи відображений у наступних педагогічнихпринципах: державотворення, народність, природовідповідність, гуманізм, європеїзм,національна соціалізація, історизм, забезпечення єдності, наступності іспадкоємності поколінь, культуровідповідність, демократизм,родинно-громадсько-шкільна гармонія, вияв власної творчої ініціативи,систематичність педагогічного впливу, утвердження життєвого оптимізму,врахування регіональних особливостей. Невипадково К.Д. Ушинський відзначив, що«виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має тувиховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеяхабо запозичених в іншого народу» [2.70, 10-12]. Таким чином, сама природаукраїнської національної школи потребує аби вона базувалася на етнопедагогічнійоснові. Побудована на такому фундаменті школа відповідає національним рисамукраїнської дитини, її ментальності, що здатні забезпечити найвищий злет їїрозумового, духовно-морального й естетичного розвитку.
Отже,освіта завжди виступає в суспільстві основою само відтворення культури.Реформаційні роки для української освіти започаткували низку важливихтенденцій: певну деідеологізацію та демократизацію навчального процесу,підтримання органічного зв’язку освіти з національною історією, культурою ітрадиціями вітчизняної педагогіки, забезпечення свободи творчостіпедагогів-новаторів, урізноманітнення спектра навчальних закладів з метоюврахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, поступове утвердження усфері освіти української мови. Проте, були і негативні явища, які вплинули нагенезис освітньої галузі. Це, зокрема: залишковий принцип фінансування,невідповідність матеріальної бази освіти оптимальним нормативам і потребамсуспільства, падіння престижу педагогічної діяльності, різке загостреннякадрової проблеми.
Нажаль, освіта поступово втрачає своє природне значення важливої продуктивноїсили суспільства, якщо точніше — рушійної сили прогресивного розвитку нашоїкраїни. Держава не напрацювала механізмів і не робить практичних кроків длязалучення системи освіти з її науковим і кадровим потенціалом до розв’язаннянайактуальніших питань розвитку економіки. Майже втрачено зв'язки освітян із промисловимипідприємствами, установами, яких практично перестали цікавити питанняпідготовки нового покоління кадрів і підтримка цієї діяльності. Немає йзаконодавчих актів, які сприяли б заохоченню підприємців до інвестицій восвіту. За таких умов почав складатися імідж освіти як надлишкової, другорядноїсфери, що лише створює додаткове навантаження на бюджет.
3.Науковий потенціал незалежної України
НезалежнаУкраїна одержала в спадок досить високий науковий потенціал. Це, передусім,Національна академія наук, сотні галузевих науково-дослідних установ, вищихнавчальних закладів. За науковим потенціалом Україна посідала, за класифікацієюЮНЕСКО, сьоме місце в світі. На середину 1990-х рр. науковий комплекс державивключав понад 1300 одиниць. У ньому працювало 1,5 тис. академіків ічленів-кореспондентів НАН України, понад 9 тис. докторів наук і понад 78 тис.кандидатів наук 50% наукового потенціалу України було зосереджено у вищихнавчальних закладах [2.10, 2-3]. Найбільший обсяг досліджень і розробок у 1990-ірр., як і раніше, виконували наукові організації машинобудівної галузі таНаціональної академії наук України. Значним був також науковий доробокнауково-дослідних установ промисловості й системи освіти. Фундаментальнідослідження становили понад 25 % загального обсягу науково-дослідних робіт[2.73, 445].
Зміни,які відбувались у сфері науки протягом останнього десятиріччя, булинеоднозначними й суперечливими. Гострі соціально-економічні проблемиперехідного періоду негативно вплинули на стабільність роботи більшостінаукових установ. Уже на початку 1990-х рр. окреслилася стійка тенденція доскорочення чисельності спеціалістів. Відбувалося це значною мірою за рахунокпровідних учених і здібної молоді. За перші сім років незалежності на роботу закордон виїхало понад 6 тис. учених. Особливо відчутні втрати серед генетиків,фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків. Значно скоротилася кількістьпрацівників у науково-дослідних установах Міністерства машинобудівноїпромисловості, Міністерства енергетики, Міністерства промисловості,Міністерства охорони здоров'я, Національної академії наук. Основними причинамивідпливу спеціалістів з наукової сфери було погіршення умов праці, стрімкезниження реальної заробітної плати та престижу наукової діяльності, посиленняпопиту на висококваліфікованих спеціалістів в інших галузях господарства вкомерційних структурах [2.1, 10].
Ущорічній доповіді Президента України «Економічний і соціальний розвитокУкраїни у 1995 році» відзначалося поглиблення технологічного відставанняекономіки України, скорочення наукових виробництв, зменшення часткипрогресивних технологій майже в усіх сферах, різке зниження інноваційноїактивності промислових підприємств України [2.73, 446]. Зміни, які відбувалисьу науковій сфері країни, так чи інакше пов'язані з її фінансуванням. Щорічнівитрати на одного науковця в Україні не перевищують 700 доларів США, тоді як вІзраїлі – 41 тис., у Південній Кореї – 60 тис., у США – 180 тис. [2.81, 10].
Насередину 1990-х рр. Україна перебувала в групі слабо розвинутих країн, депоказник наукоємності ВВП не перевищував 0,8 %. Вітчизняні науковці маютьобладнання та інформації в сто разів менше, ніж західні колеги. Доступ донайновішої інформації має фактично лише 1 % фахівців. Залишалася малою реальназаробітна плата науковців [2.67, 134-135]. За таких обставин наука не дає і неможе давати належної практичної віддачі, що особливо небезпечно в умовах новоїхвилі науково-технічного прогресу, який спирається на досягнення в галузімікроелектроніки, інформатики, біотехнології, освоєння космічного простору.
Длявирішення актуальних завдань розвитку науково-дослідної таконструкторсько-технологічної діяльності в Україні була утворена Державнакомісія з питань реорганізації в галузі науки. При Президентові України почаладіяти Рада з питань науки та науково-технічної політики. Для стимулюваннянаукового пошуку в Україні був створений Державний фонд фундаментальнихдосліджень. У лютому 1996 р. відбулася Всеукраїнська нарада, що визначилаконцептуальні підходи до розвитку науки. Вживалися заходи щодо формування новоїнаціональної наукової політики та науково-технологічної політики на державному,галузевому й регіональному рівнях [2.53, 3].
Перебудовароботи національної науки відповідно до нових суспільних вимог нині ще незакінчена, вона проходить болісно й складно. Наука, на відміну від виробничихгалузей господарства, має вкрай низькі стартові можливості для входження вринок. Вони обумовлені довгим періодом між виникненням ідеї та її реалізацією,високим ступенем ризику вкладення коштів у довгострокові науково-технічніпроекти. Тому аналіз нинішнього технічного рівня основних галузей промисловостів 2002-2004 рр. показує, що науково-технічне забезпечення економіки Українинагадує показники 1995 р.
Непріоритетністьнаукової та інноваційної сфер у системі державної підтримки призвела довідставання України від країн, які здійснюють прогресивну або наступальнунауково-технічну політику. Сьогодні понад 90 % продукції, яка виробляєтьсяпромисловістю України, не має сучасного науково-технічного забезпечення.Обвальне падіння рівня інноваційного забезпечення агропромислового розвиткупризвело до 2-3-разового зниження обсягів вітчизняного сільськогосподарськоговиробництва [2.1, 35-37]. Існуючий стан у цій галузі унеможливлює успішнепроведення запланованих реформ земельних відносин. В умовах технологічноївідсталості земельний потенціал України не тільки погано використовується, а йпоступово руйнується.
Сьогодні,щоб хоч якось вийти з кризового становища, в я кому опинилася українська наука,йде структурне перегрупування наукових сил. Певний час в Україні діялоспеціальне Міністерство у справах науки та технологій. У 1999 р. воно об'єднанез Міністерством освіти в єдине Міністерство освіти й науки. Засновані Академіянаук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук,Академія мистецтв, Академія правових наук, низка інших галузевих академій.Виникло кілька дослідних інститутів та центрів як громадських об'єднаньнауковців, наукових товариств. Зокрема, у 1989 р. відновило свою діяльністьшироковідоме в минулому Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) [2.73, 448].
Уберезні 1992 р. Президент України видав указ про заснування Академіїпедагогічних наук України як вищої галузевої наукової установи з проблем освіти,педагогіки та психології. Кабінет Міністрів України 16 червня 1992 р. ухваливспеціальну постанову, в якій було накреслено конкретні заходи щодо створенняАкадемії педагогічних наук України, затверджено її президента-організатора(М.Д. Ярмаченко) та 15 дійсних членів-засновників [2.67, 136].
Улистопаді 1992 р. відбулися установчі збори АПН. У її складі розпочалидіяльність три відділення: теорії та історії педагогіки, дидактики, методики таінформаційних технологій у світі, психології, вікової фізіології тадефектології. Відповідно до свого Статуту, АПН покликана сприяти найповнішомувикористанню й відтворенню інтелектуального та духовного потенціалу народівУкраїни, пріоритетному розвитку людинознавчих наук, забезпечувативипереджальний розвиток незалежної науки з урахуванням перспективсоціально-економічного розвитку України, утверджувати загальнолюдські йнаціональні цінності [2.68, 68-71].
Впродовж1990-х рр. учені Академії розробили основи організації та науково-методичногозабезпечення діяльності психологічної служби загальноосвітньої школи,соціально-психологічної реабілітації дітей, які постраждали внаслідокЧорнобильської катастрофи. Проведено концептуальний аналіз нових інформаційнихтехнологій навчання. На основі вивчення результатів дослідження розробленометодичні рекомендації щодо здійснення психолого-педагогічної експертизи наетапі проектування інтелектуальних навчальних систем та в процесіекспериментальної перевірки їхньої ефективності; здійснено наукові розробки,присвячені педагогічному модулю інтелектуальних навчальних систем,проаналізовано основні шляхи підвищення їхнього рівня та способи використання вдіяльності педагога й учня. Було видано навчальні посібники «Українськанародна педагогіка» та «Українська родинна педагогіка». Розробленоматематичну модель для визначення емоційного стану людини, що ґрунтується назапропонованій академіком В.Ф. Прісняковим теорії переробки інформації пам'яттю[2.67, 140-141].
Подієюв науковому житті України стало заснування в грудні 1996 р. Академії мистецтвУкраїни як творчо-наукової установи в галузі художньої культури. Нині в складіАкадемії 29 дійсних членів і 30 членів-кореспондентів – визначних діячівпрофесійного мистецтва, режисерів театру та кіно, співаків, музикантів,композиторів, дириґентів, художників, акторів, керівників національних художніхколективів, вищих мистецьких закладів освіти, мистецтвознавців, які своєюпрацею роблять вагомий внесок у розвиток культури та науки України.
У1990-і рр. українські вчені одержали можливість розвинути нові напрямкинаукового пошуку, наприклад, розширити дослідження Антарктики. В 1995 р.Британська антарктична служба (БАС) безкоштовно передала Україні своюнауково-дослідну базу «Фарадей», що означало фактичне повернення всферу цих досліджень після розпаду СРСР. Нині вона має назву Українськаантарктична станція «Академік Вернадський».
Маючивисокий науково-технічний потенціал Україна не залишила своїх спроб в сферіосвоєння космічного простору. В лютому 1992 р. було утворено Національнекосмічне агентство України. Відновлено також структуру управлінняфундаментальною та галузевою наукою космічної сфери. В 1997 р. створеноІнститут космічних досліджень України. Здійснено заходи щодо зміцнення головнихнаукових та промислових центрів ракетно-космічної галузі, розташованих у Києві,Дніпропетровську, Харкові. Ракетно-космічна промисловість України розгорнулавипуск багатьох видів ракетно-космічної техніки. Серед них системи керуванняракетами та космічними апаратами, системи стикування космічних апаратів«Курс», ракети-носії «Циклон», «Зеніт»,«Дніпро», супутники різноманітного призначення. В Україні сформованаунікальна однопунктна система керування космічними апаратами, якапродемонструвала свою ефективність за час дворічної роботи з супутником«Січ-1», вперше запущеним під юрисдикцією України в 1995 р. [2.19,124-126].
Длякоординації наукових досліджень і відбору перспективних проектів, що маютьреалізуватися на орбітальних космічних станціях, при НАН України таНаціональному космічному агентстві України в 1997 р. створено Координаційнийкомітет з наукових досліджень та технологічних експериментів на орбітальнихкосмічних станціях. Очолив його президент НАН України, академік Б.Є. Патон.Комітет розгорнув активну діяльність щодо налагодження тісної співпрацінауково-дослідних інститутів Академії та Національного космічного агентства[2.67, 141].
Наприкінці1990-х рр. на державному рівні було здійснено низку важливих заходів,спрямованих на зміну державної науково-технічної політики. Зокрема, офіційно булопроголошено перехід України на інноваційну модель розвитку економіки. ВерховноюРадою схвалена нова Концепція науково-технологічного та інноваційного розвиткуУкраїни, яка передбачає більш активну позицію держави у розвиткунауково-технологічної сфери, використання нових знань в економіці та іншихсферах. На сьогоднішньому етапі затверджено зміни до нового закону України пронауку та науково-технічну діяльність. Підвищена пенсія науковцям, а відповіднимуказом Президента України в 2001 р. підвищена заробітна плата окремимкатегоріям учених. Вжиті заходи мають стимулювати подальшу трансформаціюнаукової системи України.
Науковийпотенціал незалежної України, як бачимо, в основному збережено за рахунокнаукових досягнень України у попередньому радянському періоду розвитку, до тогож частково структуроване, а на окремих напрямках і примножено відповідно довимог часу та задля утвердження самодостатності української економіки й загаломукраїнської державності. Проте, оскільки ринковий потенціал науки в Українінизький з огляду на відсутність глибокої внутрішньої трансформації і реформ вуправлінні нею, то вона до сих пір переживає загальну кризу у всіх вимірах: вкогнітивному, функціональному, соціальному, інформаційному. Хоча слідвідзначити, що загальна криза по-різному вплинула на наукові галузі. Перехіднийперіод в Україні продемонстрував цікаве явище: в той час, коли природознавстворозвивається надзвичайно повільно, втрачає престиж, такі суспільні науки, яксоціологія, політологія, філософія, психологія, правничі та історичнідисципліни переживають період відносного розвитку.

Висновки
Отже,наука в сучасній Україні є важливою складовою частиною духовної культури,формою суспільної свідомості, потенціал якої в Україні залишається порівняновисоким. Активізації наукового пошуку сприяло створення та заснування науковихустанов та інституцій, які стали локомотивом в організації академічної таприкладної науки в Україні. Водночас, в науковій сфері простежується і низканегативних тенденцій, зокрема: постійне зниження витрат на науку у внутрішньомуваловому продукті, недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньоїнаукової інформації, зниження ефективності функціонування наукових установ,внутрішній і зовнішній «відплив умів».
Логікасуспільного розвитку сьогодні вимагає продовження структурного системногореформування освіти. Масштабність галузі, значна диференціація ступенівготовності різних ланок освіти до цих перетворень, запізнення із розробленням івпровадженням значного обсягу законодавчих та нормативних документів, бракналежної взаємодії центру та регіонів об'єктивно уповільнюють і ускладнюють цейпроцес. Це змушує зробити висновок, що досягнення стабілізації функціонуваннягалузі, її адаптації й розвитку не може бути швидким і здійсненим лишеможливостями галузі. Послідовне, еволюційне реформування системи освіти країниповинно відбуватися водночас із радикальними змінами в ставленні до освіти.Утвердження пріоритетності освіти вимагає принципових змін не лише в нормуванніфінансових витрат, а й у свідомості людей та суспільства загалом.

Списоклітератури
1.        Академічна наука і науковці в сучаснійУкраїні (за результатами соціологічного дослідження). -К, 1998. – 137 с.
2.        Бокань В.А., Польовий Л.П. Історіякультури України: Навч. посіб.- Вид. 2-е допов.- К.: МАУП, 2001. – 256 с.
3.        Бондар М. Пріоритети трансформаціїукраїнської освіти // Мандрівець. – 2002. — № 5. – С. 34-40.
4.        Вища освіта в Україні: Навчальнийпосібник / В.Г. Кремень, С.М. Ніколаєнко, М.Ф. Степко. – К., 2005. – 327 с.
5.        Головний капітал України – її науковийпотенціал // Освіта України. – 2004. – 14 травня. – С. 2-3.
6.        Жулинський М.Г. Сучасне українськесуспільство і наука // Гуманітарні науки. – 2004. — № 2. – С. 124-126.
7.        Історія світової та української культури/ В.А. Греченко, Г.В. Чорний, В.А. Кушнерук та ін. – К.: Літера ЛТД, 2005. –464 с.
8.        Історія України / Під ред.В.А.Смолія.-К., «Альтернативи», 2002.-448 с.
9.        Коваленко О. Українська освіта всвітовому просторі // Освіта України. – 2006. – 17 листопада. – С. 6.
10.     Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні –інноваційні аспекти, стратегія, реалізація, результати. – К., 2005. – 448 с.
11.     Медвідь Л. Національна освіта незалежноїУкраїни ХХІ століття: тенденції, проблеми // Початкова школа. – 2002. — № 1. –С. 1-4.
12.     Україна: утвердження незалежної держави(1991-2001) / Н.П. Барановська, В.Ф. Верстюк, С.Д. Віднянський та ін. Під ред.В.М. Литвина. – К.: Альтернативи, 2001. – 704 с.