Становлення української державності 1648-1657рр.

ПЛАН
 
ВСТУП
1.  Політична влада і територіяКозацької республіки
2.  Політико – адміністративнийустрій республіки
3.  Суд і судочинство, соціально– економічний устрій
4.  Фінансова система та податки
5.  Військо та зовнішня політикаКозацької республіки
6.  Українсько – російськийдоговір 1654р.
ВИСНОВКИ

ВСТУП
Виникнення і розвиток Запорозької Січі мали надзвичайно важливе значенняв боротьбі українською народу за відродження власної державності, знищеної зачасів литовської та польської експансії на землі України.
Державотворчі традиції, позитивні сторони життєдіяль­ності ЗапорозькоїСічі були пізніше уважно вивчені, проаналізовані і творчо використані славнимсином українського народу, видатним політиком і державотвор­цем БогданомХмельницьким, під безпосереднім керівництвом якого побудова Української державибула практично здійснена в середині XVII ст. Ця визначальна, доленосна для України мета буладосягнута в умовах жорстокої, кровопролитної боротьби українського народу протипольських поневолювачів.
Слід зазначити, що на початку Національно-визвольної війни протипольських поневолювачів Богдан Хмель­ницький та його соратники навіть не мріялипро створен­ня суверенної Української національної держави. Вони на­сампереддбали про збереження козацьких вольностей, які польський уряд намагавсяліквідувати згідно з «Орди­нацією» 1638 р. Але вже в ході боротьби, коли докозаків приєдналися широкі народні маси, коли від ворога була звільнена значнатериторія України, у Богдана Хмель­ницького спочатку виникла ідея створенняукраїнської автономії у складі Речі Посполитої, а згодом і українськоїсуверенної держави, про що він вперше офіційно заявив у лютому 1649 р. під часпереговорів з польськими комі­сарами в Переяславі. Проте у виборі формидержавного утворення Б. Хмельницький вагався між традиційною ста­рою руськоюдержавою (князівство Руське) і козацькою державою Війська Запорозького.
Зрештою, вже в ході української національної революції Б. Хмельницькийвисунув власну програму будівництва Української козацької держави, в основіякої лежала ідея української соборності, й тим самим на практиці геніальносинтезував ідею старої України-Руси з новою   ідеєю козацької державності.
1. Політична влада та територія Козацької республіки
Аналіз наявних документальних джерел переконливо свід­чить, що в ходіНаціонально-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі натериторії Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств в основному булозавершено процес форму­вання Української національної держави. Оскільки державнийапарат тут створювався на зразок установ, що існували в Запорозькій Січі, тоУкраїнська держава за формою правління й устроєм основних інститутів полі­тичноївлади істотно відрізнялася від тогочасних монархій Європейського  континенту —вона була республікою. Вра­ховуючи провідну роль козацтва в її утворенні, можназ повною підставою вважати нову державу, яка з'явилася на політичній картіЄвропи в середині XVII ст.,Українською козацькою республікою. Розглянемо найхарактерніші ознаки цієїдержави.
Перша ознака — політична влада. Вона перейшла до рук козацької    старшини— нової генерації українського панівного класу. На вершині її ієрархічноїпіраміди був гетьман. Обраний військовою радою на Запорожжі (січень 1648 р.) наневизначений строк (фактично довічно), він здійснював керівництво військовимисилами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньоїполітики, вів переговори з урядами інших держав, міг скасовувати рішенняГенерального суду. Зосередження ос­новних політичних, адміністративних, судовихта вій­ськових керівних функцій в руках гетьмана призвело до того, що він ставрідко скликати не тільки військові ради, а й навіть ради старшин, найважливішіпитання вирішував самостійно, фактично перетворившись па військового дик­татора.
Законодавчу владу Б. Хмельницький реалізовував шля­хом виданняуніверсалів, наказів, листів тощо. Підписував він їх «рукою власною». Атрибутомгетьманської влади продовжувала залишатись, як і в попередні роки, булава.Отже, в його руках зосереджува­лася практично необмежена влада, якаперевершувала за обсягом президентську і наближалася до царської.
Друга ознака — територія. Б. Хмельницький визначив межі українськоїетнічної території на заході — кордон з Річчю Посполитою — по р. Вісла.                   І.Крип’якевич приблизно змалював державні межі «козацької території»: з Польщею:Яруга — Чернівці — Мурафа — Красне — Вінниця — Прилуки — Самгородок — Паволоч —Каменеброд — Макарів — Чорнобиль — Карпилівка; з Росією — традиційним кордоном,а з Туреччиною і Кримом — через так зване Дике Поле.
 
2. Політико – адміністративний устрій республіки
На визволеній території були ліквідовані органи влади Речі Посполитої.Замість воєводств і повітів створені полки і сотні (полків у різні часи було36, 26, 165 а пізніше — 10). Виникло нове правління — своєрідний старшинськийуряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотеннаадміністрації, курінні і городові отамани. Магі­страти і ратуші здобули правосамоврядування.
Найвищим органом влади в Українській державі була загальновійськова рада,до участі в якій допускали всіх повстанців. Залежно від складу, порядкускликання та зна­чення питань, обговорюваних на загальновійськових радах, їхназивали «чорними» (коли вони збиралися за іні­ціативою рядового козацтва),«генеральними», «явними» (коли в їх роботі, крім козацтва, брали участь пред­ставникимагістратів і ратуш, духівництва та ін.). Загальновійськова рада розглядалаздебільшого питання війни й миру, відносин з іншими державами, обраннягетьмана, генеральної старшини та генерального уряду, вручення їм атрибутіввлади. Рішення ради здійснювалися гетьмансь­кою владою та генеральним урядом.
Другою за значенням владною структурою, створеною Богданом Хмельницьким,була рада генеральної старшини. До її складу, крім гетьмана, входила генеральнастаршина, а також полковники й інші особи на вибір гетьмана. В роки визвольноївійни в її складі переважали однодумці Б. Хмельницького з числа генеральноїстаршини та полковники, які брали активну участь у боротьбі проти іноземнихзагарбників. Козацька старшина взяла в свої руки розв'язання найважливішихпроблем, що постали перед новоствореною державою. Вона управляла Україною,охоплюючи різні сфери суспіль­ного життя: цивільну адміністрацію, судочинство,земельні справи, фінанси й т. ін. Раду генеральної старшини скликав гетьманперед кожною загальновійськовою радою, вона готувала її роботу, особливо в тихвипадках, коли Хмельницькому потрібна була підтримка у вирішенні складнихвнутрішньо- і зовнішньополітичних питань На засіданнях ради генеральноїстаршини розглядали кадрові питання, схвалювали рішення генерального уряду абоге­неральної військової канцелярії, розв'язували суперечки між генеральнимистаршинами і полковниками, фінансові та адміністративно — поліцейські справи,судові справи гене­ральної старшини, а також апеляції на рішення генераль­ноївійськової канцелярії чи суду
Функції виконавчого органу гетьманської влади вико­нував генеральний уряд.Його обирали разом з гетьманом на військовій раді. До складу генерального урядувходили генеральні старшини: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральнийписар, генеральний підскарбій, гене­ральні осавули, хорунжі та бунчужні.Найважливішою структурною частиною генерального уряду була генеральна військоваканцелярія, яка здійснювала військове, адмі­ністративне, фінансове й судовеуправління, Туг роз­глядали всі документи, що надходили від полковників ісотників, магістратів і ратуш, укладали гетьманські уні­версали та інші актигетьманської влади, вели дипломатичне листування, складали проекти міжнароднихдо­говорів.
На чолі полку стояв полковник, який здійснював керівництво округою задопомогою полкової адміністрації: обозного, писаря, осавула, хорунжого. Сотнюочолював сотник. При ньому діяла сотенна адміністрація на зразок полкової. Укожному полковому, сотенному місті був також міський отаман. На селі громадаобирала війта, а справами козаків відав отаман, який обирався козаками.
3. Суд і судочинство, соціально – економічний устрій
 
В цей період на території України склалася своєрідна правова система.Зберегли свою силу Литовські статути, Маг­дебурзьке право та інші правовіджерела, що діяли до 1648., оскільки їх норми відповідали характеру відносин,що склалися на той час, захищали інтереси шляхти, ко­зацької старшини й т. ін.Водночас зростав вплив козацького звичаєвого права, яке в періодНаціонально-визволь­ної війни регулювало широке коло відносин, і в першу чергувійськову організацію, систему судочинства тощо. З'явилося й нове джерело права— гетьманські універсали, що були актами вищої виконавчої влади, обов'язковимидля всього населення України.
Козацьким судам за часів Хмельницького відводилася провідна роль.Зокрема, було значно розширено їх ком­петенцію, надано значеннязагальностанових судів. Геть­ман України заснував Генеральний військовий суд,який вважався найвищою судовою інстанцією. Цей суд, як правило, розглядавапеляційні справи полкових і сотенних судів, а також справи прохачів, якізверталися до гетьмана безпосередньо.
Напередодні та на початку Національно-визвольної війни Б. Хмельницький щене мав конкретної програми радикальної перебудови існуючого устрою України, алевже в ході її розгортання на українських землях відбулися глибокі зміни увідносинах земельної власності та земле­користування. Вищий клас старогосуспільства було фактично ліквідовано. Частина магнатів і шляхти загинула, іншівтекли до Польщі або розчинилися в козацькому се­редовищі.
Внаслідок цих змін козацтво стало провідним, привілейованим станомукраїнського суспільства. Гетьмансь­кими універсалами, підтвердженими пізнішецарським урядом, за ним закріплювалося право власності на землю, звільнення відподатків, особлива юрисдикція, необмежена участь у політичному житті державитощо. Головним обов'язком козака була військова служба. Козацтво, безпе­речно,користувалося особливою увагою з боку Б. Хмельницького та його уряду. Усісуспільно-політичні та економічні акції гетьмана України фактичнопідпорядковувалися інтересам козацького стану.
Крім козацтва, серед інших верств населення Української державивиділялися: шляхта (дещо обмежува­лася в праві на володіння землею, малаокремий суд і користувалася правом самоуправління), духовенство, міщанство,селянство. Події 1648—1676рр., як відомо, суттєво порушили станові перегородки,що існували в Україні.   Внаслідок  цього   відбувалася  значна „міграція” представниківодних категорій населення в інші. Міщани, селяни, шляхта часто-густо ставаликозаками. Як резуль­тат, на волості спостерігалося масове покозачення. Згодомна територіях, де складалися умови для мирного життя, спостерігався і зворотнийпроцес. Визначилися дні основні групи населення: «товариство» (козаки) і«поспільство» (міщани, селяни). Останні, як відомо, в ході війни (в 1652 р.)вибороли всю повноту громадянських прав, зокрема, стали вільними йповноправними власниками своїх земельних ділянок.
В ході війни значні земельні ділянки були захоплені  рядовими козаками іселянами. Таким чином, на зміну великому феодальному землеволодінню прийшлодрібне земле­володіння козаків, міщан і вільних селян.
Отже, істотні зміни в структурі землеволодіння були зумовлені,насамперед, безпосередньою участю у Націо­нально-визвольній війні широкихнародних мас, які нерідко самотужки розв'язували земельне питання «ко­зацькоюшаблею».
Свої земельні ділянки селяни могли не тільки переда­вати у спадщину, а йзакладати, продавати й т. ін. Будучи особисто вільними, селяни мали змогу вбудь-який момент піти з маєтку. На той час це було однією з важливих пере­думовдля розвитку капіталістичного фермерства.
Таким чином, економічна політика Б, Хмельницького привела до того, що,основною формою господарювання в Україні стало вільне дрібне землеволодіння.Між козаками і селянами не існувало істотної економічної різниці, І ті, й іншібули дрібними землевласниками, жили за рахунок власної праці.
 
5. Фінансова система та податки
Одне з центральних місць в економічних заходах  Б. Хмельницького в1648—1654р., займала фінансова політика. В надзвичайно скрутних умовах війнигетьманському урядові вдалося забезпечити порівняно стабільне фінансовестановище України. Для цього гетьманське управління протягом тривалого часу вишукувалонові по­стійні джерела фінансових надходжень, організовувало фінансовий апарат,намагалося виконати бюджет з пере­вищенням прибутків над видатками і забезпечитиобіг повноцінними грішми.
Усі витрати гетьманської адміністрації здійснювалися, як правило, зарахунок селян, ремісників і купців (по­датних станів), а також частково рядовихкозаків. Прибутки української шляхти, козацької старшини, православ­ногодуховенства залишалися незайманими. Існували, зок­рема, такі види податей:«стації», «подимна подать», «побор». Їх сплачували селяни і міщани. Крім того,міщани сплачували ще й внутрішнє мито за право торгувати. З тих, хто вироблявспиртні напої, стягувалася так звана показенщина.
Найважливішими джерелами фінансових надходжень були: 1) земельний фондгетьманського управління, частина якого продавалася, поповнюючи вирученими прицьому коштами скарбницю; 2)  промисли, винокурні, шинки і млини, що здавалися воренду; 3)  митні збори від зовнішньої торгівлі, 4) плата за користування судомі ратушею, штрафи.
За своїм цільовим призначенням податі збиралися для потреб гетьманськоїскарбниці й на місцеві потреби окремих міст і містечок.
Для збирання податей і реалізації фінансових надход­жень було створенофінансовий апарат. Б. Хмельницький був організатором військової скарбниці йуправляв фінан­сами. Безпосередньо ними відав гетьманський підскарбій, у якогобув помічник, що відав орендами. Відповідно на рівні полків і сотень їхнікерівники також здійснювали керівництво місцевими фінансами підпорядкованих їмадміністративно-територіальних одиниць і військових підрозділів.
Економічна політика Б. Хмельницькою реалізовувалася через бюджет, який щебув не досить розвинутим. Він не складався заздалегідь і ніким незатверджувався Його доходні та видаткові статті визначалися потребами йможливостями моменту, а також завданнями визвольної війни.
Розвиток товарно-грошових відносин у зв'язку з роз­гортаннямторговельно-промислової діяльності в Україні, зростання грошової ренти,необхідність сплати населенням грошових податей, воєнні та інші державнівидатки потре­бували більшої кількості грошей, яких в обігу було ще не­достатньо,Хмельницький це добре розумів і всіляко сприяв нагромадженню в країні металевих(золотих і срібних) грошей, зокрема обмежував вивезення золота і срібла.
На початку визвольної війни в Україні в обігу була та ж сама монета, що йу Польщі. Але згодом, й особливо після 1654., помітною стає тенденція дозбільшення кількості російської монети в грошовому обігу України, Існує версія,що в листопаді 1649р. гетьман розпорядився карбувати в козацькій Україні своювласну монету.
Здійснювалася політика активного втручання дер­жави в господарське життя.Заохочувалося ввезення золота й обмежувалося його вивезення. Заохочувався такожекспорт товарів. Українські купці каралися за посе­редницьку торгівлю.Вводилися захисні ввізні та вивізні мита. Ремісникам і купцям надаваласяфінансова підтримка в підприємницькій діяльності. Об'єктивно така політикасприяла зародженню і розвиткові в надрах фео­далізму нових, прогресивних,буржуазних відносин. А це, у свою чергу, мало стати економічною основоюдержавної незалежності України.
 
6. Військо та зовнішня політика Козацької республіки
Б. Хмельницький став творцем української армії, яка нічим не поступаласяїї європейським аналогам, багато в чому й перевершувала їх. Гетьман, зокрема,запровадив ряд новацій в організації війська, тактиці ведення бою, домігсястворення низки допоміжних служб. З його ім'ям пов'язано створення козацькоїкінноти та артилерії як родів військ. Він збагатив фортифікаційне мистецтво,активно застосував такий популярний серед козаків бойовий порядок, як табір.
Збройні сили України виступали як самостійна, неза­лежна від іншихурядових структур інституція, для них були притаманні деякі елементисамоуправління. Форму­валися вони з представників різних соціальних верств на­селення,тобто є підстави стверджувати про їх загальностановий характер. Після 1654р.козацьке військо, що налічувало 60 тис. чоловік, становило автономну частинуросійської армії. Б. Хмельницький прагнув створити мобільну регулярну армію назразок тих, що існували в більшості тогочасних європейських країн. Перші крокив цьому напрямі були здійснені гетьманом ще в 1648 р.
У роки війни Б. Хмельницькому довелося вирішувати цілий комплекс питань,пов'язаних із зовнішньополітичним забезпеченням життєдіяльності молодої держави.В цьому зв'язку слід наголосити, що в цілому гетьманській дипломатії вдавалосяв процесі протиборства різних полі­тичних сил знаходити оптимальні рішення:укладати союзи з одними країнами, добиватися нейтралітету інших. Це врешті-рештпривело до визнання України як суб'єкта міжнародних правових відносин
Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широкеміжнародне визнання. Гетьман установив дипломатичні контакти і Росією, Кримом,Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Молдавією. В наступні роки уряд Б.Хмельницькою визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни. Незважаючи наполітичну протидію шляхетської Польщі та її союзників, Україна закріпилася наміжнародній арені як суверенна, незалежна держава.
Таким чином, у процесі створення державних органів влади Б. Хмельницькийспирався, безперечно, на традиції Запорозької Січі та реєстрового козацтва.Проте це не було механічним перенесенням суспільно-політичних та військовихструктур, що існували на Запорожжі, на новий грунт. Ситуація, що склалася наполітичній арені в цей період, вимагала внесення певних змін у справу державно­гобудівництва. Тому, наприклад, гетьман поступово відмовився від скликаннязагальновійськових рад як надто громіздкого та малоефективного інструментазаконодавчої влади. Відповідно до структури адміністративного поділу істотноускладнилася система судових органів, які дедалі ширше використовувализаконодавчі акти Литовської дер­жави, Магдебурзького права. Не викликає сумнівуй той факт, що Б. Хмельницький планував зробити свою владу спадковою, а цетакож суперечило демократичним звичаям і традиціям українського козацтва.
І все ж, на думку вітчизняних істориків українська державність з яскравовираженими етнічними рисами в середині XVII ст. існувала вже у за­вершеномувигляді. Цей життєздатний суспільно-полі­тичний організм став визначальнимзасобом у важливій справі мобілізації всіх сил суспільства для ліквідаціїпольсько-шляхетського режиму на українських землях та укладенняПереяславсько-Московської угоди з Росією.
7. Українсько – російський договір 1654р.
 
В історичній літературі й на сьогоднішній день існує чимало різних, частополярних оцінок цього надзвичайно важливого політичного акта.
Аналіз розвитку подій Визвольної війни 1648—1654 рр. дає підставистверджувати, що рішення Пе­реяславської ради не мали випадкового характеру, небули інтригою незначної купки старшини чи наслідком підступних намірів Росії, азумовлювалися об'єктивною необхідністю збереження автономії новоутвореноїнаціональної держави. Іншого виходу з ситуації, що склалася, не існувало. Аджедостатніх сил для того, щоб вирватися з фатального для історії українськогонароду трикутника: Річ Посполита — Османська імперія — Росія, фактично не було.Як свідчать історичні документи, влітку 1653р. ко­зацька Україна внаслідокдипломатичних прорахунків во­ювала вже не тільки проти Польщі, а й протисформова­ної антиукраїнської коаліції у складі Польщі, Молдавії, Валахії таТрансільванії. Воєнні дії козацької армії проти союзників проходили невдало.Польща, відчуваючи вигід­ність політичної ситуації, на переговори з Україноювже не йшла. Під час обговорення цього питання з великим посольством Росії улипні—серпні 1653р. польська сторо­на категорично відхилила пропозицію пропосередництво московського царя у справі замирення з Україною на ос­новіЗборівського миру і заявила, що воно можливе лише за умови повної капітуляціїВійська Запорозького і фак­тичного визнання ним «Ординації» 1638 р.
Водночас слід наголосити, що й уряд Б. Хмельницько­го також не повноюмірою ще усвідомлював характер можливих відносин з Московською державою. Якзасвід­чили переговори, що відбулися в Переяславі 9—10 січня 1654 р.,гетьманському уряду бракувало необхідного ди­пломатичного досвіду, гнучкості,принциповості й по­слідовності в процесі вирішення надзвичайно складних питаньміждержавних відносин.
Проте хід наступних подій переконливо довів, як швидко еволюціонуваликонцептуальні погляди козацького керівництва щодо характеру й змісту договоруміж Україною і Московською державою. Зокрема, старшинські наради, що відбулисянаприкінці січня — в першій половині лютого 1654 р., спочатку в Корсуні, апізніше — в Чигирині, увінчалися виробленням цілком зрілого проекту договору, вякому в першу чергу було відображено інтереси українського суспільства в ціломута гарантовано непорушність суспільно – політичного і соціально-економічногоустрою Української держави, її суверенітет у сфері як внутрішньої, так ізовнішньої політики.
У ході московського раунду переговорів (березень 1654 р.) представникиросійського уряду в основному схвалили гетьманський проект. Разом з тим Москва відхилилазапропонований Чигирином  варіант  фінансових стосунків, закріпивши вратифікаційних актах такий їх порядок, за якого збір податків в Україніздійснювався місцевою адміністрацією, але від імені царя та під контролем йогопредставників. Іншим суттєвим обмеженням українського суверенітету булазаборона підтримувати дипломатичні відносини з варшавським і стамбульськимдворами. Доповнення, внесені царським урядом, посилювали  залежністьУкраїнської держави від Москви. Проте загалом Переяславсько-Московський договір1654р. не перекреслю­вав досягнень української нації в царині державотворення.
Міждержавний договір з Москвою фактично офіційно узаконив державнийсуверенітет України, засвідчив право­ву форму її відокремлення від РечіПосполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язання, що гарантувалинезалежність Української козацької республіки і укладен­ня, передусім, воєнногосоюзу з Московською державою.
Проте слід пам'ятати, що оцінка договору московським урядом поступовозмінювалася. Спочатку він погоджувався з «протекційним» характером державнихвідносин і вважав Україну дійсно державою. Підтримуючи з Б. Хмельницькимдипломатичні контакти ще до укладення Переяславсько-Московської угоди, царськийуряд здійснював їх через спеціальних послів, якими відав Посольський приказ —по суті, московське Міністерство закордонних справ, котре й керувало зносинамиМоскви з чужоземними державами. Варто нагадати, що Україну відокремлював відМоскви навіть державний кордон і митниці.
За даними, наведеними відомим українським істориком В. Липинським,гетьман України Б. Хмельницький до самої смерті (серпень 1657р.) залишавсяфактично єдиним і повновладним правителем суверенної Української ко­зацькоїдержави. Усі питання її життєдіяльності — і внутрішні, й зовнішні — вінвирішував самостійно, не питаючи дозволу і не радячись з російським царем.
Залучивши завдяки договору 1654р. до антипольської коаліції Російськудержаву, Хмельницький протягом 1654—1657 рр. рішуче здійснював курс навизволення та об'єднання в соборній Українській державі всіх україн­ськихземель. Ратифікаційні акти царського уряду, якими обмежувалися прерогативигетьманського правління, не були оприлюднені в Україні, тому в своїй практичнійдіяльності українське керівництво відверто ігнорувало нав'язані в екстремальнихумовах державні обмеження. Зокрема, посилаючись на складні умови воєнного часу,гетьман ігнорував московські плани опису та стягнення для царської скарбниціподатків з українського населення (до Москви з України так і не поступилофактично жодної копійки), а також відрядження до «знатних» міст царських воєвод. Як  відомо,  залишалися нереалізованими також обмеження у сферізовнішньополітичної діяльності.
Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державномуаспекті володіла чимось більшим, ніж звичайний протекторат. Тому цілкомімовірно, що відповідно до договору 1654 р., незважаючи на фактичне визнанняверховенства корони Романових, Українська держава праг­нула будувати своївідносини з Росією на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації.

ВИСНОВКИ
 
Підсумовуючи все сказане вище, необхідно ще раз наголосити, що виникненняУкраїнської козацької респуб­ліки, її формування і розвиток нерозривнопов'язані з ім'ям Богдана Хмельницькою — справжнього патріота України, вірного їїсина, видатного політичною діяча, та­лановитого дипломата і полководця.
Дійсно, величезний вклад Б. Хмельницького в будів­ництво Українськоїдержави та утвердження її владних структур сьогодні не заперечує жоденсерйозний дослід­ник Водночас непоодинокими є праці (особливо публі­цистичні),де гетьман зображується діячем, який у 1654 р. «зробив фатальну помилку»,людиною, позбавленою дер­жавного таланту, у діях якої переважали особистімотиви й т. ін. На жаль, автори таких праць, як зазначає В, Смолій, своївисновки роблять не на основі свідчень документів, а на довільній інтерпретаціївирваних із загального контекс­ту фактів. При цьому, як правило, ігноруєтьсяпринцип історизму. На складну епоху    XVII ст., де діяли свої закони суспільногорозвитку, переносяться ціннісні орієнтири кінця XX ст., нинішні ідеологічні симпатії(особисті чи окремих політичних сил)..
Безперечно, Богдан Хмельницький — історична постать, оцінка якої не можебути однозначною. Він був одним із найвидатніших діячів в українській історії:виражаючи загальнонародні інтереси, зробив справжній прорив у фор­муваннівнутрішньої політики, згуртував у єдиний повс­танський табір найрізноманітнішісуспільні сили, органі­зував і повів їх на повалення влади польської шляхти вУкраїні, започаткував Українську державу. Разом з тим на­шому сучасниковівпадають в око непослідовність дій геть­мана, часом нелогічність його вчинків,відсутність окремих ціннісних орієнтирів тощо. Але все це треба узгоджувати зконтекстом тогочасної епохи — неоднозначної й суперечливої, де перепліталисястарі й нові порядки, де все ще панував середньовічний світогляд і тількизароджу­валися суспільні явища, характерні для Європи XVII ст. В оточенні ворожих силгетьманові доводилося маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлятися відсвоїх планів, задумів. Однак генеральної лінії свого життя, глибокий сенс якоїполягав у визволенні рідної землі від ненависного іноземного гноблення тастворенні незалежної Української держави, Богдан Хмельницький дотримувався доостанку.

Додаток № 2
Система управління Козацької республіки
 
Військова рада Війська Запорізьського Вирішувала всі найважливіші державні питання як військові, так і політичні: обирала гетьмана і Генеральний уряд та мала право їх усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відправляла посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право участі в ній мали всі козаки.
/>
Генеральний уряд
     Центральний орган управління. Очолював всю систему управління і був постійно діючим органом. Обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як голова держави, найвищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали – нормативні акти, обов’язкові для виконання на всій території України.
/>     Найвищий розпорядчий, виконавчий і судовий орган держави. Крім гетьмана, до Генерального уряду входило генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.
Полковий уряд Складався із полковника та полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшини. До полкової ради входили обозний, писар, суддя, осавул та хорунжий.
/>
Сотенний уряд Сотенний уряд очолював сотник. Йому допомагала сотенна адміністрація: осавул, писар та хорунжий. Судові функції в сотні виконував міський отаман.

Додаток № 3
Джерела права Козацької республіки
 
Звичаєве козацьке право
Гетьманські універсали
Церковне звичаєве право
Міжнародні угоди Регулювало організацію державної влади і управління, систему судочинства, визначало злочини і покарання до них. Розпорядчі акти вищої влади, що носили загальнообов’язковий характер для всього населення України. Регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні відносини. Сукупність правил поведінки, які не отримали законодавчого затвердження, але їх обов’язково дотримувалися, „боячись покарання і гніву Господня”. Укладались гетьманом, головним чином із сусідніми державами. У них закріплювалось положення України як суб’єкта міжнародно – правових відносин. У них містилися норми цивільного та адміністративного права.
 
 
Списоквикористаної літератури:
 
1.    В. П. Шевчук, М. Г.Тараненко. Історія української державності. Курс лекцій. „Либідь”, Київ –1997р.
2.    П.П. Музыченко. История государства и праваУкраины. Часть 1. «Астропринт», Одесса – 1998
3.    П.П. Музыченко, Н.И. Долматова.История государства и права Украины в вопросах и ответах. Часть 1. «Одиссей»,Харьков – 1999
4.   П. Музиченко.Історія держави і права України. «Знання», Київ – 1999
5.   А. С.Чайковський. Історія держави і права України. Юрінком Інтер, Київ – 2003