Зміст
Вступ
Розділ І Світоглядні уявлення та вірування населенняУкраїни в епоху палеоліту і мезоліту
Розділ ІІ Формування системисвітоглядних уявлень мешканців території України в неолітичний час
Розділ ІІІ Еволюція духовного світу населення України епохибронзи
Розділ ІV Зміни у світобаченні праукраїнців за ВеликоїСкіфії
Розділ V Міфологія та основні риси дохристиянськогосвітогляду українців
Висновок
Список використаної літератури
Додатки
Вступ
Системоутворюючимчинником будь-якої культури, її підвалинами є національна картина світу,своєрідний “стандарт” світобачення та світовідношення. Що ж являє собою цяутаємничена, прихована за товщею століть царина духовності наших далекихпредків?
Системоутворюючим чинником культурисхідних слов’ян був міфопоетичний світогляд, спрямований за своєю суттю нагармонізацію взаємовідносин людини і природи. Характерною рисою цьогосвітогляду є та, що він сформувався в умовах, коли людина ще не протиставиласебе оточуючому середовищу, а її мислення не відокремилось від емоційної сфери.Осмислення природи відбувалось шляхом метафоричного співставлення природних тасоціальних об’єктів. В наслідок відбулося олюднення природи, а пояснення певноїречі та світу в цілому зводилось до розповіді про їх виникнення.
Дедаліактуальнішим стає зв’язок історії і сучасності нашого народу з його найдавнішимсвітоглядом. “Знати дохристиянські вірування українського народу дуже важливо,бо тільки знаючи їх ми зможемо належно зрозуміти теперішню духовну культуруцього народу й правдиво оцінити силу пізньої Християнізації серед нього.Сучасної духовної культур и українського народу належно і глибоко ніхто незрозуміє, коли він не знає його вірувань до християнських” [24, ст. 8].
Важливістьвивчення дохристиянського світогляду наших предків обумовлюється як тимипроцесами, що мають місце в Україні, так і глобальними проблемами людства. Умежах сучасної світової культури триває пошук нових ціннісних орієнтацій і форму сфері взаємовідносин природи і суспільства. Екологічна криза світоглядно захарактером і екологічну за змістом переорієнтацію суспільства. Т. Мак–Джин удосліджені “Екологія і етика” зазначає, що перебільшення цінності людинистворює загрозу для рівноваги в природі, а її недооцінка може завдати удару погуманізму. Шкода, заподіяна природі, одночасно становить загрозу для людини.Щоб зберегти і гуманізм з притаманними йому ціннісними орієнтирами і природнійбаланс, екологія і етика повинні спільно прокладати людині шлях у майбутнє.Академік І. Т. Фролов підкреслює, що для успішного просування у вирішенніглобальних проблем слід розробити нові форми мислення, виробити нові цінніснікритерії, без сумніву, нові форми мислення і поведінки. Необхідні новісоціальні, моральні, наукові й екологічні концепції, які повинні бути визначеніновими умовами життя людства сьогодні і в майбутньому [20, ст. 29]. Виробленняцих нових концепцій не можливе безвдумливого і всебічного вивчення найдавнішихвірувань у тому числі й праукраїнців. Саме в українському архаїчномусвітобаченні можна відчути збалансованість Людини, Природи і Космосу, де людина– частина Всесвіту, яка саморозвивається за його законами і сама впливає нанього своєю свідомістю.
ЗдобуттяУкраїною незалежності дало нашому народові змогу повернутися до джерел своєїдуховності. Незважаючи на негаразди сьогодення, ми все ж можемо говорити пронаціональне відродження. Дуже важливо, щоб цей процес не зупинився на рівніпобутової обрядовості, а привів до відродження тисячолітньої традиціїукраїнської культури, яка була і повинна стати складовою світової цивілізації.Увійти у світове співтовариство ми повинні з почуттям самоповаги і шанобою доінших. Пам’ятаймо, що “ім’я України жило і живе в неперервності історичногопроцесу нації, саме є живим і розвивається своїм змістом не штучно, а природньой історично, тому непреривно. З цим іменем зв’язані в цілість історія нації,події, традиції, побут, ідеали, культура, цивілізація, свідомість, поняття,предмет, уява, стремління” [ 39, ст. 17].
Значнийвнесок у вивчення найдавнішої культури зробили такі науковці, зокрема О.Афанасьєв, Ф. Буслаєв, М. Сумцов, Д. Зеленін, Е. Анічков, О. Потебня, М.Драгоманов, В. Гнатюк, П. Чубинський, І. Вагилевич, Я. Головацький, Н.Костомаров, М. Максимович, Б. Рибаков, В. Соколов, В’яч. Вс. Іванов, М. Попич,М. Цвіркун, В.Давидюк, Г. Лозко, а також вивченню найдавнішої культуриприділили науковці з української діаспори: Д. Чижевський, М. Симчишин, О.Пріцак, А. Силенко, Г. Балашев, С. Кимиленик, Є. Маланюк, Д. Антонович, праціяких змогли побачити світ в Україні лише недавно. Особливо цікаві праці минулихроків, а саме дослідження І. Огієнка “Дохристиянські вірування українськогонароду” де подано широкий аналіз історіографії вивчення найдавніших віруваньукраїнців. Також надзвичайно цікавою і змістовною є “Повість минулих літ”монаха Нестора, в якій розкривається повна картина тогочасного життя нашого народу,його історія, культура, мистецтво, звичаї та побут. Також дуже ціннимиматеріалами є твори попередників та наступників Нестора – укладачів літописнихзведень доби Дохристиянської Русі. А саме: Іакова, Мніха, Іларіона, КирилаТуровського, ігумена Даніїла, який є автором “Слова якогось христолюбця”. Слідвиділити твори і поеми світський авторів того часу, насамперед, звісна річ,“Слово о полку Ігорєвім” у якому міститься дуже цінні матеріали пов’язані зфілософією світогляду, фольклорну нашого народу, а також дохристиянськоїкультури. Певні дані містять збірки фольклорних творів (з-поміж багатьохрозробок цього жанру вчені виокремлюють монографію В. В. Проппа “Історичнікорені чарівної казки”), етнографічні добірки Зеленіна Д. К. “Східнослов’янськаетнографія” у яких ми знаходимо широке поле етнографічного матеріалу, а такожелементи розпису храмів та деталі самих архітектурних споруд – книга Асеєва Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі. Дедалі значущішу роль у зв’язку зможливостями отримання нової інформації під час реконструкції вірувань таобрядів населення різних епох, зокрема й давньоруської, відіграють археологічніматеріали: окремі категорії знахідок, поховальні комплекси, залишки культовихспоруд знаходимо у книзі Седов В. В. “Східні слов’яни в VI – VIII ст.”. У книзіСедова “Обряди і вірування древнього населення України” широко розкрито пантеонбогів поховальні обряди і пов’язані з ними культи. Ще одним унікальним джереломСедова В. В. є “Духовна культура давніх суспільств на території України”, якавідзначається максимальним використанням різноманітного матеріалу, якийпов’язаний з розвитком дохристиянських вірувань українського народу. Системнедослідження розвитку релігійно – міфологічних уявлено слов’ян вісторично-господарському та етногенетичному контексті містить праця Ю. В.Павленка “Передісторія давніх русів у світовому контексті”. Яскраве баченнядавньоукраїнської міфології знаходимо у словнику С. Плачинди, М. Чмихова і Ю.В. Знойко, які першими звернули увагу на глибині зв’язки стародавньогонаселення України з Космосом. Дуже цікавою є “Велесова книга” Б. Ребіндера.Подією в науковому житті України став вихід першого тому історії релігії вУкраїні за редакцією Б. Лобовика. Перелік імен і праць вчених з порушеноїпроблеми можна продовжувати ще й ще. Але разом з тим варто зазначити, що темадохристиянських вірувань українського народу залишається недостатньо вивченою.У радянській історіографії відомі відомості про стародавні вірування і культибули дуже короткими і пов’язувалися лише з господарсько-класовими чинниками.Відповідно висновки про власні культурні традиції, про неперервний розвитокукраїнського народу були неприпустимі. Показово, що в міфологічному словнику за1991 рік взагалі не згадується українська міфологія як така. В археологічнійлітературі майже відсутні спроби аналізу світоглядних уявлень давніх народів,що проживали на території України. В етнографічних виданнях ХІХ ст. є багатофактичного матеріалу, але висновки щодо його смислового навантаження часто єзастарілими у працях вчених української діаспори багато розбіжностей, інколинедостатньо обґрунтовані висновки та положення.
Крім того, вивчення найдавніших віруваньнаселення України страждає на певну спрощеність підходів: археологи не виходятьза межі традиційної археології, історики – історії, філософи – філософії тощо.При цьому, як правило, використовується застаріла методика поділу історичногорозвитку на суспільно-економічній формації. На думку деяких вчених необхідносистематизувати дані різних наук і створити загальну картину розвиткусвітогляду населення України від найдавнішого часу до ХІ ст. на сонові аналізуданих археології, історії, етнографії, філософії та інших наук.
Оглядвикористаної літератури свідчить про те, що тема актуальна і розробленабагатьма видатними вченими.
Метоюдипломної роботи є показ безперервності та спадковості у розвитку найдавнішихуявлень і вірувань населення України від епохи палеоліту до введенняхристиянства.
Завданнямроботи є обґрунтування цілісної етнокультурної і соціально-господарськоїеволюції слов’ян і визначення основних мотивів у дохристиянському світоглядіукраїнського народу як відображення взаємодії Космосу, Природи і Людини.
Дипломнаробота виконана за допомогою археологічних джерел, етнографічного матеріалу,наукових видань з історії, мовознавства, релігієзнавства, історії культури іфілософії.
Структурнодана робота складається із вступу, п’яти розділів, висновку,використаної літератури та додатку. У вступі обґрунтовано актуальність вибраноїтеми, подано опис джерельної бази, зокрема розповідь про письменників тавидатних діячів які зробили великий внесок у досліджені даної теми. Поданотакож її мета та завдання, а також структура роботи. В п’яти розділахдосліджується період культурного розвитку епох палеоліту, мезоліту, неоліту. Увисновку зібрано узагальнюючий матеріал стосовно дипломної роботи.
Розділ І Світоглядні уявлення та вірування населення України вепоху палеоліту і мезоліту
Затрадиційною періодизацією кам’яний вік, або палеоліт, на українських земляхрозпочався 1,5 – 1 млн. років тому і тривав по четверте тисячоліття до н.е.Епоху мідного віку тут датують четвертим – третім тисячоліттям до н. е.,бронзового – другим тисячоліттям до н.е. – VIII ст. до н.е., а ранньогозалізного віку – VII ст. до н.е. – IV ст. н.е.
Епоха палеоліту – найтриваліша в розвиткулюдини. Геологічні зміни, що мали місце протягом кам’яного віку, кардинальновпливали на еволюцію життєдіяльності найдавніших людських спільнот. Епохупалеоліту ще називають антропогеном, підкреслюючи, що це був час появи,розселення і становлення людини в її біологічному, розумовому ікультурно-духовному вимірах.
М.Чмихов та його однодумці вважають, що на території України палеоліт та неолітзакінчився близько 2800 – 2750 рр. до н. е., зазначаючи, що на деякихтериторіях вік тривав між 3300 – 2800 (2750) рр. до н. е. Епоха бронзового вікудатується періодом з 2800 по 1200 рр. до н. е., а ранньозалізного – періодом зXII ст. до н. е. до IV ст. н. е.[ 40, ст. 10 – 11.]. Археологічним періодамвідповідали певні зрушення в соціально-політичні та культурно-етнічній сферах.Так, на етапі раннього палеоліту (олдувай, ашель, мустьє) люди жили громадами уформах первісного людського стада, орди. Зазнавши змін фізичний тип людини: відолдувайської епохи до кроманьйонця на рубежі раннього і пізнього палеоліту.
ТериторіяУкраїни багата на знахідки періоду раннього палеоліту: досліджено стоянкипоблизу сіл Лука – Врублівецька і Сокіл на Дністрі, в Кіїк – Коба в Криму, біляЖитомира, поблизу сіл Королево та Рокосів на Закарпатті тощо. Окремі кам’янізнаряддя праці, що належать до ашельського періоду, виявлено поблизу містАмвросіївка на річці Кримка та Ізюм на річці Сіверський Донецьк. Значно більшена території України виявлено стоянок, що належать мустьєрській культурі ниніїх налічується близько 200. Знахідки археологів дають змогу скласти уявленняпро спосіб життя і світосприймання тогочасних мешканців території сучасноїУкраїни.
Соціальноюорганізацією населення раннього палеоліту, найімовірніше, було людське стадо,пізнього палеоліту – дородова полігамна громада. Починаючи з епохи мустьє внеандертальців простежуються перші спроби осмислення навколишнього світу.Сучасні наукові дослідження дають змогу припустити, що вже у первісномулюдському колективі в міру його виходу за межі загальнобіологічних інстинктівпочинає утверджуватися система нормативної регуляції життя. Набуваючи інколи усвоїх конкретних проявах цілком осмисленого характеру, первісні поведінковінорми синкретично поєднували магію, звичаї та міфи. Протягом усієї первісноїісторії відбувалося поступове нагромадження елементів і ознак, що згодомутворили якісно специфічний феномен моралі: піклування про старих, дітей іжінок, а також своєрідну дисципліну праці, співробітництво, певну культурулюдських стосунків, систему виховання тощо. Палеолігвістика свідчить, що вже вдавньому кам’яному віці люди мали уявлення про добро, обов’язок, совість тадеякі інші фундаментальні моральні категорії [ 23, ст. 39]. Формування уявленнялюдей про природу і людину як її складову частину. Ці уявлення малиміфологічний характер і розвивалися від фетишизації сил природи до утвореннятаких абстракцій, як добрі і злі духи, душа, потойбічний світ та інші, щовикликали певні емоції і переживання, підсилювані ритуальними діями.
Релігійнімагічні ритуали виникли на зорі людської цивілізації як засіб впливу натаємничі сили світу. Поряд з магією виникла і така рання форма релігійнихвірувань, як тотемізм – уявлення про загального предка роду або племені.Тотемом обиралася тварина, культ якої перетворювався на культ предка. На думкуО. Анісімова, “факт існування в пізньопалеолітичну епоху тотемізму, для якогохарактерне невиділення людиною себе з природи, служить додатковим доказом того,що власне до цього часу слід віднести виникнення перших оповідей про природу ісуспільство з притаманним для них способом побудови художнього образу – невиділеннямлюдиною себе з природою” [2, ст. 51]. Прагнення палеолітичної людини органічноспівіснували з природою є вагомим доказом правильності синергетичного підходу,за яким і людина, і природа підпорядковуються загальним закономірностям іможуть розглядатися як структурні компоненти єдиного процесу самовпорядкування.
Провірування, що побутували в первісному суспільстві, красномовно розповідаютьматеріали, зібрані на місцях палеолітичних стоянок. Так, серед малюнків настінах печери, знайденої на правому березі Дністра поблизу села Баламутівка вЧернівецькій області, є зображення рогатих та хвостатих людей, очевидно,шаманів, а також зображення тварин. Це дає підставу для припущення, що печерабула місцем де здійснювалися різні культові церемонії, пов’язані з мисливськоюмагією.
Водному з поселень, Мізинському, найбільшу споруду побудовано з костей мамонта ірогів північного оленя. Спочатку вона була звичайним житловим приміщенням,потім стала своєрідним “будинком обрядів”. Тут виявлено предмети, яківідображали духовну сферу життя людей. Знайдені кості мамонта – лопатка, двіщелепи, великій фрагмент черепа і уламок таза – були вкриті геометричнимиузорами, виконаними червоною фарбою. Увагу дослідників привернули збірний“шумлячий” браслет, який складається з п’яти орнаментованих окремих пластин збивня мамонта, молоток з рога північного оленя, багато раковин морськихмолюсків, з яких складалися намисто і прикраси. Також виявлено близько 10кг.червоної і жовтої охри. Все це, безперечно, доводить, що в будівлі проводилисьобрядово-святкові дійства. Всі кості з орнаментом використовувались як ударнімузичні інструменти, що звучали в різних тональностях, давали широку шумовугаму. При розкопках пізньопалеолітичного поселення Межиріч у Канівськомурайоні, що на Київщині, було знайдено розписаний череп мамонта, багатопредметів ритуального характеру, чимало прикрас. Знахідки в Мізині, а також упоселенні Городок біля м. Рівного і Межирічі, унікальні, вони розкриваютьскладний світ уявлень населення України епохи палеоліту.
Для багатьох палеолітичних поселеньУкраїни характерна наявність вохри червоної і жовтої. Ці кольори, що, ймовірно,символізували вогонь і сонце, перейшли в астральну символіку пізніших часів.
Впалеолітичному суспільстві значна роль належала жінці. Жіночі статуетки однівчені пов’язують з культом прародительки, інші – з мисливською магією. Напевно,культ прародительки був тісно пов’язаний з усіма сферами діяльності тогочаснихлюдей. Однією з його функцій могло бути і опікування мисливством. На практиціце виявлялося у різних видах магічних дій.
Змагічними обрядами, що їх справляли в культових приміщеннях або святилищах –рукотворних і природних, було тісно пов’язане первісне мистецтво. В. Даниленкоодним із таких природних святилищ вважає Кам’яну Могилу поблизу Мелітополя [14].Вона – пагорб, який підноситься на 15м за ввишки площею 3га, що залягає наматериковому піску. Під цим кам’яним панцером розташовуються гроти, утворенівивітрювання кам’яних порід. Починаючи з пізнього палеоліту, ці гроти протягомтривалого часу використовувались як приміщення для релігійних обрадів.
Кам’януМогилу та місцевість навколо неї досліджували, крім В. Даниленка, О.Бадер, М.Рудинський та Д. Телегін. Реалістичні зображення в Гроті Мамонта, протертівглиб пісковика широкими площинами та пофарбовані, В. Даниленко відніс допізнього палеоліту. Це – групи з чотирьох турів у позиції кругової оборони, рядфігур турів, розташованих вздовж карниза, вдвічі – тричі більші за зображеннякожного тура фігури мамонта. Більшість зображень тварин оточена рядамивертикальних насічок і слідами ударів гострим знаряддям. Напевно, їх можнапов’язувати з мисливською магією. Вочевидь, таке ж значення мали й численнігрупи зображень пізньопалеолітичного часу, виконані прокресленими лініями вПечері Чаклуна. Серед образів, які вдалося розрізнити тут – тварини (мамонти,печерні леви, бики, носороги, кабани) та люди (в основному жінки), часто врогатих масках і шкурах, що свідчить про виконання останніми якогось магічногообряду. На думку В. Даниленка, пізньопалеолітичним зображенням на стінах гротівсинхронні аналогічні зображення на сплощених піскових плитках від 9см до 47смзавдовжки. Учений визначив ці плитки як прообрази чуринг – тотемічних символів,з якими, скажімо, аборигени Австралії пов’язували свої уявлення про життяприроди і людського суспільства. Тотемічні символи використовувалися під часобрядів по різному: одні з них тримали в руках, інші клали на землю, ще інші –встромляли в землю спеціально загостреним кінцем. Чуринга вважаласязосередженням зародків людей, тварин, рослин, каміння, явищ природи. Оживити цізародки можна було за допомогою певних обрядів. Чуринга уособлювала тіло тотемаі водночас – все або якусь частину тіла її власника. Виконуючи обряд ізчурингою, абориген залучався до героїчних діянь тотема, ототожнюючись із ним іпереймаючи його могутність. Тобто чуринга сприймалася як найвищий символєднання людини, суспільства та природи, минулого і сучасності.
Як бачимо, світ вірувань найдавнішоїлюдини був пронизаний вірою у вищу силу, яка (за посередництвом обрядів ірізних культових предметів) ставила перед усім морально – етичні обмеження істежила (за допомогою духів) за їх дотриманням.
Аналіз найдавнішого мистецтва і величезнакількість етнографічного матеріалу дають підстави вважати що людина епохипалеоліту (включаючи мезоліт) почала осягати єдність процесу життя.Полінезійське слово “мана” або ірокезьке “оренда” – найвідоміші терміни, щоозначають всюдисутню енергію або силу волі, котрі первісна людина вважає запершооснову життя. Постійне звертання до магії, за допомогою котрої людинапрагне вплинути на Природу або супутні їй сили, свідчать про спроби заволодіти“мана” чи скерувати її в потрібному напрямі. Усі речі або місця сповнені“мана”. Але у світлі певної мети окремі речі і місця зосереджують у собіпотаємну силу. Деякі методи і процедури теж мають вищу силу, що дає змогупередавати “мана”, скеровувати її у потрібному напрямі. Магічною практикоюлюдина прагнула відтворити певний феномен за допомогою “імітації”, а оскількипричина прирівняна до наслідку – варто зімітувати наслідок аби відтворитипричину. У “контагіальній”, або “симпатичній” магії вважається що певний об’єктможе посідати “мана” іншого об’єкта, з яким перший контактував. Оскількипотаємна сила недиференційована, частина – це те саме що й ціле, подібно дотого що символ ототожнюється з символізованим об’єктом [22, ст. 19]. Магія непросто ірраціональна або дологічна. Магія заснована на інтуїтивному відчуттієдності життєвого процесу й невіддільності причини від наслідку. При всійнеоднозначності, вона являє собою першу спробу цілісного осягнення життя,зусилля думки без котрого наші предки навряд чи пройшли б надзвичайно складнийшлях справжнього перетворення на людину.
Дуальна система первісного суспільствахарактеризується життєво важливою рівновагою між людьми і природою, а мистецькевираження палеолітичного мистецтва “коливається між живим зчепленням органічнихритмів і мертвою геометричною абстракцією, між сильним відчуттям єдностіприродних сил та зведенням життєвих процесів до статичних і абстрактних форм,до зречевлення Людини і Природи”. Аналізуючи життя первісних людей, Дж. Ліндсейзазначає, що “тотемна система з її симетричною деталізацією створює завершенукартину світу, в якій людина й природа водночас розділені та об’єднанні”.
Ця постійна взаємодія і взаємопроникненнялюдини і довкілля як складових частин однієї системи була помічена багатьмадослідниками людських спільностей найдавнішого часу. Різноманітні явищалюдської культури – від давнього тотемізму і міфології до сучасних науковихтеорії – вони розглядають як різні прояви непереможного прагнення людського розумувносити порядок, систему в навколишній світ.
Можна, в основному, погодитись зкласифікацією духовного розвитку стародавніх людей, яку дав С. Токарєв. Вінвиділив такі форми релігійних уявлень: 1) ранньо – племінний культ, ініціації,2) промисловий культ, 3) сімейно-родовий культ предків, 4) шаманізм, 5)нагуалізм (культ особистих духів – покровителів), 6) культ таємних союзів, 7)культ вождів, 8) культ племінного бога, 9) аграрні культи [37, ст. 50]. Такийподіл певною мірою умовний, бо часто означені культи взаємопереплітались,відбувалося нашарування і взаємоперехід одних рис в інші. Поступово уявленнясистематизувалися, завершувалося вироблення складних обрядів.Розділ ІІ Формування системи світоглядних уявлень мешканцівтериторії України в неолітичний час
Доба ранньопервіснихмисливсько-збиральницьких суспільств може розглядатися як передісторіяцивілізації, що тривала в продовж багатьох десятків тисяч років. Ранньопервіснелюдство верхнього палеоліту та мезоліту ще не знало саморозвитку як певногопоступу завдяки власним зусиллям. Людство не перетворювало довкілля, апристосовувалося до нього. Для пізньомезолітичних часів на території України,як і Східної Європи в цілому, характерне поширення рибальства та певна переорієнтаціяна використання ресурсів водоймищ, що було пов’язане зі значним зменшеннямкількості промислових тварин. Таке сприяло розвитку осілості на узбережжяхморів і великих річок, швидкому збільшенню кількості й густоти населення.Розпочався перехід до доби класичної первісності, що зумовив принциповутрансформацію етнічної структури. Класична (розвинута) первісність, або епохародового ладу, за археологічною періодизацією приблизно збігається з добоюнеоліту та раннього енеоліту. Характерною рисою цього часу є подолання кризипереважно мисливсько-збиральницького господарства завдяки переорієнтації набільш продуктивні види виробничої діяльності – спеціалізоване човно–сітьоверибальство, землеробство і тваринництво. Ці зрушення забезпечили якіснезбільшення харчової бази людства, вирішальним чином вплинули на дальше еволюціюйого духовної культури.
Нижчою ланкою етнічної ієрархії часівкласичної первісності, окремою етнічною одиницею є рід, а пізніше – гетерогеннаобщина з кількох родів, тобто сталий соціально – культовий і господарськийколектив, члени якого ідентичні у культурно – мовному відношенні і маютьспільну самосвідомість. Стала асоціація гетерогенних общин становила окремуетнічну групу – протоетнос ранніх землеробів – скотарів та рибалок – мисливцівкласичної первісності – передплем’я. Передплеменам вже притаманні окремідіалекти, культове життя, усвідомлення власної самобутності на думку Ю.Павленка, спільними для протоетносів – передплемен були: 1) початкова культурно– мовна спорідненість, репрезентована не тільки деякою близькістю говірок, а іформами світогляду, які відбивалися в певних ритуалах, міфах, асоціативнихрядах та орнаментальних схемах; 2) спорідненість культурно – господарськихтипів життєдіяльності, що також мали певне зовнішнє образно – емоційневідображення. Такі контактно – етнічні спільності часів неоліту та енеолітустали тлом наступного формування великих мовних гілок в межах окремих мовнихсімей [37, ст. 50].
Перехід до відтворюючих форм господарстваспричинив широке розселення відповідних етномовних груп що значною міроюобумовило у світовому масштабі перевагу кількох провідних мовних сімей. Ця добастала переломним моментом в етногенетичному розвитку людства, знаменуючиперехід від мезоліту до неоліту, час, який, на думку М. Чмихова, можна назватипротонеолітом. Саме до протонеоліту реальніше відносити вже згадуваніпісковикові плитки Кам’яної Могили та вважати їх не прообразами чуринг, асамими чурингами. Особливо цікаві чуринги протонеоліту, що відповідаютьпротонеолітичним шарам поселення під Червоною Горою, виявлені в Гроті Чуринг.Майже всі вони за своєю формою нагадують риб різних річкових порід і маютьлінійно – геометричний орнамент (іноді з обох боків). Окремі вироби збереглисліди фарби червоного та чорного кольорів.
Культ чуринги передував моделіорганізованого розчленованого Всесвіту, яка відбивала уявлення про універсальнізакономірності існування природи і суспільства, відомі звичайно під назвою“універсального закону” або “закону універсального колообігу”. За цим “законом”все, що відбувається в суспільстві і природі, сприймається як світ порядку.Така ідея могла з’явитися лише в системі розвинутого світогляду давніхіндоєвропейців. І сталося це, очевидно, в протонеоліті.
Початком дії “закону” було свято початкуроку, яким вважали весняне рівнодення, і першого (головного) сузір’я зодіаку.Останній став першою штучною геоцентричною моделлю. У слов’ян уявлення про“закон” і зодіак збереглися насамперед в образах дванадцяти сонячних місяцівроку як хазяїв життя, в початку року з весняного рівнодення, в поділі року надві частини – теплу (весняно — літню) та холодну (осінньо — зимову) або начотири пори по три місяці (три сузір’я зодіаку) в кожній, в наявності власнихчисленних термінів “закону”. На думку М. Чмихова, в слов’янських мовахосновними поняттями “закону” можна вважати терміни: бог, весна, власть –волость, доля, закон – покон, звичай, кош, лад, літо, мир, пора, правда, рік –рок, род, ряд – ряда, стан, сторона тощо. І. Срезнєвський, вивчаючидавньоруські тексти, серед значень слова “ряд” виділяє “стрій”, “ряд”,“розташування предметів один біля одного”, “порядок”, “черга, число, раз,ступінь, розряд” та ін. [ 33, ст. 47].
Чимало термінів “закону” у слов’янетимологічно пов’язані з іменами найважливіших божеств: лад – із Ладою, власть– волость – із Волосом, рада – з Радгостом, род – з Родом та ін. Глибокекоріння цих термінів очевидне, бо вони часто стають зрозумілими лише на тлііндоєвропейських паралелей. Відповідають ці терміни епосі обожнення великоїрогатої худоби. Слов’яни як й інші індоєвропейці, проміжки часу, явища природи,такі основні категорії, як майно, здобич, існування, життя, пов’язували зкоровою (биком). Сузір’я Тельця вважалося головним в зодіаку. Найбільш ранніастрономічні символи зодіакальних сузір’їв, зокрема, сузір’я Тельця відкриті начуринзі та на стіні гроту Кам’яної Могили. За чурингу править плитка іззображенням носорога й тура. На фігуру бика “накладено” кут, утворений вісьмомавидовбаними ямками, його можна вважати варіантом кута основної частини сузір’яТельця. В. Даниленко відносив цю плитку до пізнього палеоліту, М. Чмиховтлумачив її як протонеолітичну.
Найцікавіший зодіак позначено наколами,розташування яких відповідає зорям семи сузір’їв зодіаку весняно-літньогоперіоду в 1710 – 650 рр. до н. е., на торцевих площадках спиць прясла пізньогоетапу тшинецької культури [ 40, ст. 150 -151]. Обертання прясла символізувалорух кола зодіаку, отже, таке позначення на таценківському пряслі єзакономірним.
Поступово в протонеоліті починаютьутверджуватися уявлення про богів, що стало наслідком змін усоціально-господарській сфері життя населення (перехід до відтворюючогогосподарства), а також змін в самій людині, зв’язок якої з навколишнімсередовищем стає дедалі тіснішим. Особливо варто наголосити на появі нових рису взаємовідносинах з Космосом, з яким пов’язується виникнення нових богів.Поряд з цим продовжує існувати розвинута система уявлень про духів. Складаєтьсянайдавніша система світогляду наших предків.
Територія півдня України за доби неолітубула своєрідною контактною зоною, де стикалися культурні впливиПівнічно-Східного Причорномор’я і Східного Приазов’я, з одного боку, таБалкано-Карпатського регіону – з другого. Наприкінці неоліту в трикутнику міжКавказом, Північно-Західним Причорномор’ям та Південним Уралом після асиміляціїпевних груп переселенців склалася відносно гомогенна в культурно –господарському і, мабуть, мовному відношенні макроетнічна спільність –індоєвропейці. Поруч з нею в межах Східної Європи утворився Балкано-Карпатськийземлеробсько–скотарський ареал культур мальованої кераміки та ареал культурлісових і, частково, лісостепових фінно – угорських мисливців і рибалок (відБалтійського моря до Уралу, Західного Сибіру та Приуралля). Взаємодія між цимитрьома етнокультурними центрами стала тлом, на якому формувалися племінні йміжплемінні спільності Східної Європи пізньопервісної доби, розвивалася їхкультура. Пізня первісність, або епоха племінного ладу, характерна складаннямранньокласових суспільних відносин і ранньополітичних ієрархічно організованихсистем управління за умов планування землеробсько–скотарського господарства.Виникнення племінної організації як своєрідного переддержавного органусуспільної влади та управління сприяло значному прискореннюетнічноїконсолідації окремих общин, які раніше об’єднувались у відносно аморфніпередплемена. Інтенсифікація контактів вела до уніфікації мови та культури,об’єднувала співплеміників у сталу етнічну групу з визначеними кордонами,окремим діалектом, структурою влади, спільним культовим життям та ін.,внутрішньою статево – віковою ієрархією і субординацією, яка, в свою чергу,складалася на тлі диференціації суспільної (організаційної, виробничої,ритуальної тощо). Макроетнічні спільності пізньопервісної доби – це сукупностіетносів – племен та “сімей — племен”, схожих між собою насамперед ритуально –культовою практикою та, як правило, належністю до однієї мовної сім’ї.
За концепцією О. Шпенглера, існуваливеликі культурно – світоглядні спільності, що охоплювали значну кількістьнародів, які усвідомлювали власну спорідненість. Кожний з таких “окремихкультурних світів” мав власне світовідчуття. Останнє, суто специфічне у кожномувипадку, охоплювало всю сукупність найвищих життєвих проявів, найадекватнішепроявляючись у символічних формах загальнокультурних архетипів, насамперед, уритуальних діях та орнаментальних схемах. Це перегукується з поглядами К. Юнгавідносно архетипів колективного безсвідомого як тла макрокультурнихспільностей. Синкретичність, а точніше, недиференційованість, органічнацілісність архаїчного світосприйняття та різних аспектів первісноїсоціокультурної системи обумовлюють цілісність стилю найрізноманітніших сферлюдського буття та їх зовнішніх проявів. Найвиразнішим серед них єкультово–обрядова практика. Як правило, у людей, які спільно виконували певніритуали, утверджувалась власна за своєю суттю етнічна самосвідомість.
Енеолітичне населення Балкано–Дунайсько — Карпатського регіону культур “мальованої кераміки” протягом п’ятого –четвертого тисячоліть до н. е. належало до єдиного господарсько – культурноготипу. Схожими були типи знарядь праці, житлові споруди, форми кераміки таприйоми і мотиви орнаментації посуду. За вказаними ознаками цей район істотновідрізняється від Дунайсько-Центральноєвропейського – зони культурноїспільності лінійно – стрічкової кераміки. У межах першого досить чіткопростежуються дві лінії культурного розвитку: 1) західнобалкансько –середньодунайська (Вінча, тиська та лендельська культури, пов’язані також зпопередньою дунайсько–центральноєвропейською культурою лінійно – стрічковоїкераміки); 2) східнобалкансько–нижньодунайсько – карпатська (Боян, Гумельниця,Кукутені — Трипілля). Перша з них поступово поширилась до Півдня Польщі іГаличини, друга – до Волині і до Середнього Подніпров’я. Трипільська історикокультурна спільність у четвертому тисячолітті до н. е. зі Східного Прикарпаттяпоширилась на територію Молдови і Лісостепову Правобережну Україну. На підставіархеологічного матеріалу можна говорити про неолітичні анатолійсько–східносередземноморські традиції. Це ще оди аргумент на користь припущення щодозв’язків найдавніших трипільців за населенням з Малої Азії [11, ст. 181 – 214].Звідти, ймовірно, походять культ бика, вшанування жіночого божества родючості,сюжети міфа про боротьбу небесного бога – бика із змієм – драконом тощо.
Соціальні, економічні та етнокультурнізміни на території України в десятому – першому тисячоліттях до н. е. детальнопроаналізовані Ю. Павленком [30]. Ці зміни багато в чому були обумовленіжиттєдіяльністю індоєвропейських племен. Лінгвіст М. Андрєєв дійшов висновку,що праіндоєвропейська спільність складалася ще за мезолітичної доби на широкихпросторах Європи, десь між Рейном і Дніпром. На думку В. Генінга, вонасформувалася у межах Центральної Європи, Балкан та Східноєвропейських степів.За М. Гімбутас, у межах центральної, південно – східної та південної частинСхідної Європи протягом п’ятого – третього тисячоліть до н. е. протистояли однаодній дві великі історичні спільності: давньоєвропейськаБалкано–Дунайсько–Карпатська і курганна Північнопричорноморсько-Прикаспійська.Економічним тлом першої було землеробство з допоміжною роллю скотарства,головним чином розведенням великої рогатої худоби. Люди мешкали у великихсільськогосподарських поселеннях в глинобитних досить впорядкованих будинках.Істотного соціально – майнового розшарування не спостерігалося. Ідеологія буладосить миролюбною. Люди шанували верховне жіноче божество продуктивних силприроди та мали пристрасть до витонченого художнього оформлення керамікидрібної пластики, хатнього декору тощо. На думку Е. Берзіна, основний змісткультового життя цих землеробських суспільств полягав у сезонному відтвореннісвященного шлюбу Великої Богині, яка персоніфікувала родючі сили природи тасамий людський колектив, з Биком – Сонцем, володарем небесного тепла і світла,та Змієм – Драконом, господарем вод і підземного світу [ 9, ст. 11 – 12].
На противагу цьому провідною галуззюекономіки курганної північнопричорноморської спільності виступало відгоннескотарство, де велика роль належала конярству. Люди жили в маленьких поселенняху напівземлянках. Суспільство було патріархальним з культом чоловічого божества– воїна, сакралізацією коня і розвиненою небесно – солярною символікою. Ідеологіямала войовничий характер, серед общинників рано почався процес висуваннявійськових ватажків, що зосереджували в своїх руках владу на племінному, апотім на міжплемінному рівнях.
Найпрестижнішою стала військова справа,посилювалася боротьба за пасовиська та стада худоби. У центрі міфологіїперебувала боротьба Бога Грози, носія військових функцій, зі Змієм за жінку тахудобу. Панувало уявлення, що нормальне природне і соціальне життязабезпечувалося не священним шлюбом, а силою зброї. Така система господарства,суспільного життя та ідеології протягом четвертого – третього тисячоліття до н.е. поширювалася на значній території Європи і Малої Азії, що обумовлювалося яквійськовими вторгненнями, так і запозиченням досвіду та уявлень сусіднімиспільностями.
Численні археологічні дані і науковідослідження дають підстави вважати, що процес індоєвропеїзації Європивідбувався не з заходу на схід, а навпаки – з Передкавказзя та південнихобластей Східної Європи до Подунав’я і Балкан, у прикарпатські області, а такожсмугою каспійсько–уальських степів до Середньої Азії, Індії та Ірану і,частково, через Закавказзя до Передньої Азії. Остаточний етап індоєвропеїзаціїПівнічно — Західного Причорномор’я можна пов’язувати з часом поширенняусатівської культури. У поховальному ритуалі переважають індоєвропейськістепові традиції: поодинокі скорчені й посипані вохрою трупопокладення в ямах,перекритих кам’яними плитами, дерев’яними колодами або повністю обкладенихкаменем. Престижні поховання здійснювалися у великих курганах з кромлехами йкам’яними закладами, пов’язаними із центральною гробницею. У них трапляєтьсязначна кількість мідних речей, зокрема кинджалів. На противагу цьому похованняв ґрунтових могильниках, де ховали рядових членів суспільства, не вирізняютьсяні трудовими витратами, ні наявністю цінних речей [18]. Степові традиціїпереважають і в керамічному комплексі усатівської культури, для якого типовим єпосуд з домішками товченої мушлі, прикрашений мотузчатим орнаментом. Однак щезберігається й мальований посуд та стилізовані антропоморфні жіночі статуетки,що засвідчує участь у формуванні цієї етносоціальної спільності окремих группізньотрипільського населення.
Процеси етнокультурної міксації тапоступової індоєвропеїзації протягом третього тисячоліття до н. е. відбувалисяна території лісостепової України, Волині, Прикарпаття та прилеглих до нихобластей. Племінні групи східнотрипільської лінії розвитку, поступовопросуваючись до Дніпра на південь від Києва. Під час тривалої землеробськоїколонізації лісостепових просторів між Дністром та Дніпром носіїранньотрипільсько–кукутенської культури змішувалися з місцевим неолітичнимнаселенням. Східнотрипільські групи утворювали якісно нові етнічні спільності,відмінні як від карпато-дністровських кукутені-трипільських, так і від місцевихпостнеолітичних. Вони сприйняли передовий господарський досвід, зокрема ранніформи орного землеробства, досконалі прийоми домобудівництва, певну системукультів та ідеологічних уявлень давньоземлеробського типу. Останнє засвідчено антропоморфноюжіночою пластикою. Отже, пізньотрипільська доба демонструє строкату, складну,перехідну в етномовному відношенні історичну ситуацію. У ході історичногопроцесу відбувалася поступова індоєвропеїзація залишків місцевого населення заумов просування пастуших племен зі степів та переорієнтації нащадків тубільцівна скотарство. Утворилася широка культурно-історична спільність культуршнурової кераміки та бойових сокир, яка пов’язується згермано-балтослов’янськими племенами.
Згідно з висновками мовознавців,германо-балтослов’янська макроплемінна етномовна спільність спочаткудиференціювалася на германську та балто-слов’янську групи. Не пізніше другоготисячоліття до н. е. остання також втратила свою єдність, внаслідок чогоутворилися власне праслов’янська та прибалтська діалектні спільності [ 8, ст. 299].П.Третьяков виділяє шість основних груп племен, що взаємодіяли у другомутисячолітті до н.е.: 1) середньоєвропейські і східноєвропейські пастуші племена“шнурової кераміки”; 2) пізньотрипільські і нижньодунайські племена; 3)ютландсько-скандинавські племена; 4) північні лісові племена; 5) степовіплемена; 6) основна територія протослов’янських (балтослов’янських) племен.Ритуально – культова система предків слов’ян протягом третього – другоготисячоліття до н. е. утворювалась завдяки схрещенню обрядових традиційсередньодніпровсько–волинсько–прикарпатських посттрипільських груп зі звичаямиі віруваннями індоєвропейців – скотарів північного Причорномор’я, Приазов’я таДонеччини. Процес утворення праслов’янської спільності повністю завершивсянаприкінці другого тисячоліття до н. е., коли утворилася білогрудівськаземлеробсько–скотарська культура пізньої бронзи та переходу до ранньогозалізного віку.
Як бачимо, на ґрунті багатьох етнічнихскладників і культурних традицій складалася духовна культура населення Україниепохи неоліту і у післянеолітичний час. Нові риси в цій культурі пов’язанінасамперед з новою соціально – економічною ситуацією, з новими напрямамисамоорганізації і саморозвитку всієї системи чинників неолітичного суспільства.Аналіз знакових систем і орнаментики трипільського посуду дає змогу відчутидуховну культуру найдавнішого населення України того часу.
Покровителями гончарства часто вважалиосновних богів. Цікава символіка, в тому числі, була притаманна виробам іншихгалузей (прядінню, ткацтву, тваринництву, землеробству). Не пізніше неолітуз’явилися уявлення про нитку долі та про пов’язаних з нею божественнихткальмойр, що потім знаходимо у нижчому шарі слов’янської міфології. М. Максимович,аналізуючи основні сюжети українського фольклору, зазначив, що головна йогомета – боротьба духу з долею.
Вчені відзначають широке розповсюдження зображеньзмія — дракона на виробах, що стосуються культури Кукутені – Трипілля. Найбільшранні зображення змія – дракона зафіксовані на кераміці пам’ятників фазиПрекукутені. Сьогодні відомо понад 3000 поселень та 200 поховань Трипільськоїкультури, де також знаходимо символ змія. Зображення зміїв дуже різноманітні:згорнуті в клубок, витягнуті, у замкненому просторі, по два, по чотири, з чіткомодельованою чи стилізованими головами. Інколи замість голови зображені короткіпромені. Цікаво, що при розгляді орнамента у круговій розгортці зміїні сюжети зпарних зображень змій, а також змій, розгорнутих в клубок, утворюютьхрестоподібні композиції, що вказує на складність уявлень давніх землеробів іна зв’язок зображення змії з солярними символами. Не випадково в орнаментаціїпосуду знаходимо символи вогню, знак сваргу (той самий, що і на вівтарі СофіїКиївської), хрести (і це задовго до введення християнства), сонячні символитощо.
На думку В. Збеновича, поява у кукутені –трипільських племен релігійних уявлень, міфів, обрядів, пов’язаних зі змієм –драконом, збігається у часі формування культур и Трипілля. У розвинутомуТрипіллі образ змія – дракона продовжує існувати як культова традиція,поступово видозмінюючись і деформуючись.
Духовний світ населення України епохинеоліту і міді можна окреслити як такий, на Груні якого розвинулись культур ибагатьох європейських народів. Стверджувати таке дає підставу вивченнязображувальної традиції трипільців. Змія – один з найбільш значних іуніверсальних архетипів, вироблених їхньою релігійно-міфілогічною свідомістю.Ця істота – символ землі і родючості, охоронниця води, космічний медіатор, щоз’єднує небо і землю, стала об’єктом культу і покоління вже в пізньомупалеоліті. На пластинці з бивня мамонта, знайденій на стоянці Мальта, єзображення кількох змій у вигляді хвилястої стрічки з великою овальною головоюна кінці. Подібний прийом зображення змії використовувався стародавніми митцямирізних регіонів протягом багатьох тисячоліть (наприклад, зображення змії напосуді халафської культури в Месопотамії (п’ятого тисячоліття до н. е.).Зображення змій відомі на кераміці неолітичних культур від Карпатського басейнадо Китаю і Японії. Про культ змія в енеоліті свідчать зображення на посудівеликих європейських археологічних культур. Змія широко представлена в культуріІрану та Афганістану четвертого – другого тисячоліття до н.е. Символи цьогокульту є на посуді культур епохи неоліту-бронзи Середньої Азії. Названий образзнаходимо і в культурі Київської Русі більш пізнього періоду.
Згідно з уявленнями слов’ян, одна зосновних функцій міфічного предка – змія-змії полягає в забезпечені продовженняроду здоровим, сильним духом, високоморальним потомством. З цим пов’язанеуявлення про те, що змія оберігає вагітних жінок, сприяє успішним пологам.
З ритуальних дій, пов’язаних з цимуявленням, особливо показові обряди саракачан на Балканах. Змію вони вважаютьпровісником майбутнього, за її поведінкою передбачають людську долю зміясприймається ними як найбільш сильний оберіг від злої магії в цілому і від“злих очей” зокрема. Голова змії захищає будинок, сім’ю, кожну людину відбудь-якого зла. У давньобалканському світогляді місяць, земля, вогонь і змія –чотири елементи, які, як частини Космосу, утворюють основу життя.
Спіраль, змія, хрести – найархаїчнішісимволи людської культур и і історії. Образ літаючого змія виник в уявленілюдини ще у первісний час. Згідно з теорією К. Леві–Строса, світосприйняттялюдини первісного і традиційного суспільств ґрунтується на двоїстих опозиціях,антагонізм між якими спирається в міфі і ритуалі [21 ст. 206]. Очевиднимпроявом однієї з основних опозицій низ/верх (земля – небо) були змія і птиця.Наділення змія крильми поєднало антиподів у синкретичній – міфологічномунебесному змії – драконі. Зображення крилатого змія присутні в кераміцінеолітичних культур Балкано-Дунайського регіону, в пізньонеолітичних культурахБоян, Вінча та ін. Отже, можна зробити висновок про існування досить стійкоїзображувальної традиції, властивої всьому колу нео-енеолітичних культурПівденно-Східної Європи.
Виразно спостерігається взаємозв’язокзміїного і жіночого початків на думку Б. Рибакова, об’єктом вшануваннятрипільців був добрий вуж – “охоронець всього найціннішого”, аналог пізньогослов’янського “домовика”. Учений вважає, що пара вужів, зображених на животіранньотрипільської статуетки, охороняє утробу майбутньої матері. Вужі, якіобвивають конічні виступи на посудинах (груди Матері Неба), викликають дощ ітим самим є посередниками між небом і землею. На думку М. Гімбутас, населеннядо індоєвропейської з Європи поклонялось божествам води, повітря і космічнихсил – Пташині і Зміїні Богиням. Атрибут останньої – спіральний орнамент.
В. Збенович зауважує, що змій – драконмало нагадує доброго вужа: його зображення на посуді – символ надприродноїлякаючої сили. Він не може символізувати і Зміїну Богиню, це її антипод,чоловічий початок суть якого виявляється в його зображеннях та жіночихстатуетках: дракони обвивають ноги і стегна жінки, тягнуться до її лона.Дослідники відзначають, що в світових міфах патріархального походження фігуруєдихаючий вогнем крилатий змій, часто з багатьма головами, який виносить дівчатза межі досягнення чоловіками. Дівчину звільняє герой після жорсткої боротьби здраконом і втрати останні магічних властивостей. Можливо, трипільській дракон єпопередником негативних персонажів цих міфів. Характерно, що подібний сюжеттиповий для української міфології, а образ культурного героя надзвичайнопоширений в синкретично-міфологічному шарі української культури.
Широко приставлені в трипільській кераміціі антропоморфні сюжети. Найбільш поширеними є зображення жінки. Їх вивчення даєпідставу зробити ряд висновків. Серед археологічних джерел передусімвиділяється образ вагітної жінки, що загальновизнано пов’язується з ідеєюродючості взагалі і зародження життя. Привертає увагу зв’язок образу вагітноїжінки зі змією, розташованою на животі, яка, як відомо, охороняє плід в утробіжінки. Дана гіпотеза підтверджується наведеним вище етнографічним матеріалом зжиття сорочан.
Ще один образ, який знаходимо у великійкількості археологічних знахідок – образ жінки, яка сидить на “троні”, спинкаякого зображується в зооморфних рисах. Характерна для цього типу напівсидячапоза, перебільшено натуралістичне зображення задньої частини і схематичнезображення інших частин тіла і деталей. Спинки стільців – тронів найчастішемодельовані у вигляді стилізованої голови бика, що, на думку дослідників,символізує злиття жіночого і чоловічого початків. М. Чмихов переконливопов’язує даний образ з космічно – зодіакальною (переважно Тельцевою) символікоюіндоєвропейців, археологічних знахідках “бичачої” тематики (трипільськакультура, культура Вінча, ямна культура) вбачає матеріалізацію міфів про богів– биків і про шлюб Зевса та Європи.
Ще одна група знахідок передає образ жінкизі складеними під грудьми руками, що, на думку С. Бібікова, є жестом родючості.Елементи орнамента на статуетках – ромб, спіраль, концентричні кола – пов’язаніз давньоземлеробською символікою, яка детально досліджена Б. Рибаковим.
До посуду, пов’язаного з культовимицеремоніями, можна віднести ковші і черпаки, що досить часто зустрічаються вархеологічних пам’ятках Прикарпаття і Волині доби бронзи та раннього заліза. Їхручки, зроблені у вигляді бика чи жінки, красномовно свідчать про використанняцих предметів культових діях. Можливо, вода в цих ковшах поєднувала землю і небо,Богиню родючості і Небесного Бика. Можливо, за допомогою певних ритуальних дійтаким чином давні землероби викликали дощ. Певне семантичне навантаження ніс іорнамент.
Для раннього Трипілля не характерназооморфна пластика, але в Олександрівці знайдений грубо виліплений мініатюрнийпредмет у формі човна з головою бика (знову ж таки спостерігається зв’язоккультового предмета з водою). Стилізоване зображення бичачої голови є також напосуді з Слобідки Західної. У Тимково і Олександрівці знайдено фрагмент посудуз зооморфними наліпленнями, вид тварин визначити важко. Б. Рибаков вважаєзооморфні наліплення на посуді оберегами [34, ст. 197].
Цікаві на посуді Трипілля орнаменти увигляді двох риб, що рухаються по колу одна за одною і взаємопереплелись. Гадаємо,дане зображення є ще одним доказом усвідомлення давнім населенням Україниуніверсальних закономірностей існування природи і суспільства або, інакшекажучи, “закон універсального колообігу”. Семантика даного зображення очевидна:тенденція довпорядкування і збалансованості. На думку О. Шокала, символ “двохриб” виник на Придніпров’ї понад сім тисяч років тому. Основа цього знаку –яйцевидне зерно як протоелемент світородного Космічного Яйця – знак – архетипукраїнського аграрного світогляду. Цей першозародок Світу утворюють двіжиттєродні первини – чоловіча першотворча (духовна) й жіноча відтворююча(природна). Чоловіча первина є носієм світлової енергії Природи і знаменуєземний простір. Напрям взаємного руху задає Всеєдиний Дух.
Аналізуючи антропоморфні статуетки,знайдені у похованнях, Л. Поліщук і Є. Патокова роблять висновок: “можливепояснення причин, які викликали до життя ритуальні поховання антропоморфнихперсонажів, ми бачимо в універсальній концепції умираючого і воскресаючогобожества, яка залучалась до інтерпретації пластики Трипілля та іншихранньоземлеробських культур…”. Усатовські антропоморфні фігури зображають восновному мертві істоти. Навряд чи можна сумніватися, що це були міфологічніперсонажі. Оскільки їх і покійників ховали в загальному могильнику, то іпомерлі люди уявлялись людям, які ховали, міфологічними істотами, які жилипоруч з поселенням живих [31, ст. 81].
З даним висновком можна погодитись, якщоприпустити, що душі померлих сприймалися живими як міфологічні істоти.
Б. Рибаков бачить антропоморфних ізооморфних сюжетах персонажів міфів, а в самій орнаментації – відображенняданої міфології. Появи малюнків людей відображала, на його думку, перелом усвітогляді неолітичного населення України. Всі малюнки людини за символами і атрибутамиТ. Мовша об’єднує в три семантико-функціональні групи: 1) з аграрнимисимволами; 2) з мисливськими символами; 3) з скотарськими символами.1. Виділенісемантико-функціональні групи тісно взаємопов’язані з космогонією і міфологієюі відображають мистецтво традиційної давньоземлеробської культури, де творчістьхудожника породжувалася колективом. “Запис” в орнаментації посуду культовогоміфа слугував текстом при здійснені магічних обрядів.
До групи сюжетів з аграрною символікоюможна віднести малюнки жіночих фігур з рослинними ознаками і “гребенем” унижній частині, а також з диском – шаром на голові. Сам жіночий образ уособлюєземлю. Зв’язок жінки з рослинами відображає антропоморфна пластика багатьохдавньоземлеробських культур. Знаки у вигляді гілок рослини інтерпретують яккультову обрядовість, пов’язану із взаємовпливом родючості землі і творчо –перетворюючої сили людини. Рослинно-геометричний орнамент і солярні знаки тасюжети, які вони складають, символізують дерево життя, тотожне образу жінки – Матері-Землі.Світове дерево – матриця впорядкування Всесвіту, вісь світобудови, що розділяєі водночас пов’язує небо і землю – основний космогонічний мотив, який посідає взнаках Трипілля центральне місце, символізує головну функцію богині, що даруєжиття. Рослинні мотиви поряд з фігурами жінки пов’язуються дослідниками зміфами про вічно живу, постійно оновлювану природу, що символізує постійнийкругообіг життя і смерті. В антропоморфній пластиці Трипілля знаходимо такожтри постаті з диском і кругом на голові, що, на думку В. Маркевича, єзображенням жриць Сонця, які моляться великій богині-матері. Т. Мовша вважає,що коло може бути символом Місяця. В цьому є логіка, адже відомо, що з богомСонця в слов’ян і в інших народів пов’язується чоловічий образ. У світоглядінаселення Трипілля – Кукутені з Сонцем пов’язувався образ бика. Обряди,пов’язані з культом Сонця, етнографи відносять до обрядовості сезонногохарактеру, що перекликається з культом рослинності. Як бачимо, в солярнійсимволіці Трипілля присутні символи і Сонце, і Місяця. Символ Сонцяпов’язується з язичницьким богом Сварогом або Дажбогом. Символи Місяця можутьбути співвіднесені з праобразом Матері-Землі, яка охоплює і втілюється в усьомуКосмосі.
Танцюючі жіночі фігурки в одязі зкитицями, які деякі дослідники ототожнюють з рослинністю, відображають молінняпро воду. Досить сильним аргументом на користь такого висновку є дослідження Б.Рибакова, який серед етнографічного матеріалу балканських народів виділив обрядз додолами. Нагадаємо, що додоли – дівчата, одягнуті в зелені гілки, трави іквіти, яких поливають водою під час виконання спеціального танку з метоювикликати зливу під час посухи. З аграрною символікою і обрядовістю викликаннядощу пов’язані інші жіночі образи. Зокрема ті, що подаються разом іззображенням “гребеня”. Широкий “гребінь” знаходимо на малюнках з життянаселення України в неолітичний час. Як правило, він складається з великоїкількості зубців. Т. Мовша розглядає широкі “гребені” як символи води, щоцілком підтверджується світовою традицією [25, ст. 41]. Так, у стародавньомукитайському письмі “гребінь” означав дощ. Подібні знаки можна знайти вархеологічних культурах Близького Сходу і Малої Азії. Отже, жіночі фігури впозі танцю, поставлені мов би на “гребінь”, відповідають за змістом фігурам зрослинними китицями по низу одягу. Можливо, семантично, ці фігури і не зовсімтотожні, але натяки на культ води тут очевидні. Без сумнівним також можнавважати обожнення водної стихії, пов’язане з поколінням богиням родючості іземлеробства.
Як спадок від попередніх епох знаходимо вмалюнках неолітичної доби сюжети, які, на думки дослідників, відображаютьмисливські культи. Хоча треба відзначити досить вагому присутність втрипільській культурі зооморфної пластики, яка включає і глиняні зображеннязвірів – биків, кіз, оленів, свиней, ведмедів, птахів, риб, земноводних,фантастичних тварин. Є реалістичні та схематичні зображення, фішки, зооморфніналіплення. Це цілком дозволяє припустити, що з дальшим розвитком мисливства іпоширенням тваринництва відбувався і розвиток уявлень про ті сили і духи (в цейчас уже, можливо, богів), які опікуються різними формами взаємодії людини знавколишнім світом.
Зображення, що мають зооморфні таантропоморфні риси, свідчать про розвинуті обрядові дійства. Найбільш відомітакі зображення є на посуді із Костенок ІV, (одна жінка зображена в рогатіймасці, інша тримає таку ж маску над головою), предметах з поселення Жванець –Лиса Гора (фігура в рогатій масці) та Бринзен – Циганки (такого ж типузображення чоловіка). Останнє В. Маркевич трактує як сцену вдалого полювання.Бринзенський малюнок лучника складається з чотирьох елементів – чоловічоїфігури, маски, надітої на голову, натягнутого лука і косулі. Мисливецьзображений в русі, в протягнутих руках – лук простого типу зі стрілою. Маскамає вигляд видовженої голови тварини чи видовженого дзьоба птаха. У даномуконтексті маска, очевидно, є одним з основних елементів малюнка, що розкриваєйого зміст. Є припущення, що це, можливо, голова вовка. Міфологія і давньоукраїнськийфольклор знають велику кількість оповідей про незвичайні властивості людей,запозичені ними від тварин (згадаймо хоч би український сюжет про (вовкулаків).У міфах Євразії образ вовка відображає культ вождя, воєначальника роду,племені, православного предка. У давніх індоєвропейських традиціях вовк –ритуальна тварина. Так, в давньохеттській традиції він є символом єдності івсевідання. Особливе місце культ вовка займає у південнокавказькій традиції.Генетичні витоки цього культу пов’язані з тотемізмом. Є й інша думка: маска увигляді довгої голови і дзьоба птаха – просте маскування людини під часполювання. Але така версія видається надто спрощеною.
Малюнок лучника і косулі, можливо, єфрагментом оповіді про вождя-мисливця, наділеного надзвичайною магічною силою,вираженою атрибутом голови тварини чи птиці і важким луком зі стрілами. Усукупності мотивів могло бути закладено не тільки мисливську культовуобрядовість, але й міф про вождя–мисливця, про божество – покровителяполювання. Жіночий образ з луком на посаді із Жванця – Лисої Горисупроводжується чоловічою фігурою зі збільшеною ознакою чоловічого початку. Т.Мовша припускає, що ця сцена відображає обрядовість, спрямовану на розмноженнядиких тварин, і магічну силу людського впливу. Можливо, цей сюжет виражає ізагальну властивість людської свідомості (міфологічної зокрема), сприйматинавколишній світ у формі і за допомогою бінарних опозицій (в даному випадкукатегорій чоловіче / жіноче).
Два жіночі образи з масками знаходимо накостештському посуді. Один – з маскою над головою – зображений з тваринами,інший, в масці, — в стані танцю на широкому “гребні”. У трьох овалах сюжетуприсутнє світове дерево, яке заміщає жінку, і чотири парні тварини – самиці йсамці. Двоє з них з рослинами на спині, одна самка вагітна. Дослідникипояснюють цей сюжет як закликання, що сприяє розмноженню тварин. Очевидне тутпоєднання рослинного і тваринного культів, усвідомлення їхнього взаємозв’язкуміж собою і світобудовою в цілому (світове дерево тотожне світу). І знову жтаки наявна тенденція до симетрії і впорядкування (пари тварин).
Мотив “тварина-рослина” найбільшрозповсюджений у землеробсько-скотарських народів із сезонним відгоном худоби,її поверненням з пасовиськ і осінньо-зимовими і весняними ритуалами. Знаходимойого на посуді Трипілля. Символіка тваринництва представлена на фрагментіпосуду зі зображенням корови з телям. Над тваринами вертикально опускаєтьсязмія, яка, як вже зазначалося, має властивість оберігати новонароджених відзла. Цікаво, що символіка “Рігведи” образи “дійної корови” і її молока пов’язуєз космічною родючістю. У давньоіндійській традиції корова відображення яккультово-ритуальна тварина.
Отже, орнаментиці посуду неолітичногонаселення України відображені стародавні міфи, пов’язані з магічними обрядами ізаклинаннями аграрного, рідше скотарського і промислово-мисливського характеру.На думку Т. Мовші, міф створювався колективно в ході здійснення обряду –соціально-символічного дійства. За допомогою обряду люди виходили на вищий рівеньсприйняття світу, “проникали” в часи створення архетипів, трактували їх суть.Антропоморфні і зооморфні сюжети символізували новий етап в розвиткуорнаментації посуду, обумовлений прогресом у сфері землеробського виробництва.Все це в цілому відображало перелом в духовній культурі тогочасного населенняУкраїни. Змінювався і вдосконалювався внутрішній світ людей, вся система їхуявлень і вірувань. На початку третього тисячоліття до н. е. простежуєтьсятенденція до спрощення композиції трипільської кераміки. Багато дослідниківвідзначають глибоку кризу трипільської культури, яка завершується на зламітретього – другого тисячоліть до н. е. її закінченням.
На думку вчених, можна говорити лише прозникнення певних матеріальних предметів культури, але не про зникнення духовноїтрадиції, яка продовжувала свій розвиток. В. Хвойка свого часу зазначав:“народ, який витворив ці пам’ятники, не міг зникнути безслідно, і був не хтоінший, як та гілка арійського племені, якій слушно належить ім’я протослов’ян інащадки якої заселяють ще й досі південно-західну Росію” [40, ст. 10 – 11].
Отже, в неолітичний час на територіїУкраїни утворилася розвинута міфологія, сюжети якої втілені в трипільськихстатуетках і в знакових системах кераміки. Можемо зробити висновок про пануванняв неолітичну епоху ідей, пов’язаних з моделями Всесвіту. Без сумніву,складалася система богів, які поряд з соціально-господарським призначеннямнесли вагоме (якщо не визначальне) морально-етичне навантаження.
В культурах мідного віку були поширені уявлення,пов’язані з культом тваринної та людської родючості. В наслідок перемогивідтворюючого господарства в мідному віці поширилася ідея відтворення: основнемісце у процесі відтворення належало людській праці. Дедалі більшого значеннянабували творчі здібності людини. Зросла роль чоловічої праці в основнихгалузях господарства: в землеробстві, тваринництві, металургії, гончарстві.Знання чоловіка посилювалося у зв’язку з військовими сутичками. Зміцнювалисяпатріархальні відносини, що видно з поширення чоловічих статуеток вархеологічних знахідках. Істотно ускладнювалася символіка. М. Чмихов вважає, щов епоху міді в Україні, можливо, виникло й письмо: його зразками, вочевидь, єчисленні знаки на виробах із глини. М. Семчишин також зазначає, що “ще до хрещенняРуси і запровадження старослов’янського письма існувало там письмо, задопомогою якого складались грамоти, договори велося користування тощо" [35,ст. 46].
Про те, що населення яке проживало натериторії України в епоху неоліту – енеоліту, мало буквенно-звуковий алфавіт,свідчать розшифровані Ю. Сусловпаровим написи на археологічних знахідках, щостосується того часу.Розділ ІІІ Еволюція духовного світу населення України епохи бронзи
До найбільш ранніх пам’яток бронзового вікуна території лісостепового Правобережжя, Полісся, Волині і Прикарпаття належатьпоселення і могильники культур шнурової кераміки. Середнім періодом бронзовоговіку датується тшинецька і комарівська культури, пізньому періоду відповідаєбілогрудівська культура, культура Ноа та інші. За найновішими даними, протягомдругого тисячоліття до н. е. в межах України виділено близько 20 археологічнихкультур. За типом господарства етнографічними і територіальними ознаками їхможна поділити на три основні групи: скотарські і землеробсько-скотарськікультури лісостепового Правобережжя, Волині і Прикарпаття; культури скотарськихплемен Північного Причорномор’я, Приазов’я та лівобережжя; культури Закарпаття.
Глиняний посуд культур шнурової керамікиПрикарпаття і Волині включає значну кількість двовухих амфор, глечиків іциліндричних мисок з ручками. Більшість виробів орнаментована шнуровимвізерунком.
Серед найпоширеніших візерунківсередньодніпровської культури (кінець третього — перша половина другоготисячолітті до н.е.) знаходимо заштриховані трикутники, ялинки горизонтальні тадіагональні ряди.
Столовий посуд виготовлений з добревипаленої глини з домішкою піску. Орнамент виконаний відбитками шнура,прокресленими лініями, лінійним штампом. Металеві вироби нечисленні: шила,ножі, сокири, діадеми, гривні, скроневі кільця, браслети. З кременю виготовленарізноманітні ножі, скребачки, вістря до стріл, клиноподібні сокири. Середкам'яних виробів слід назвати сокири, булави (які часто мали культовепризначення), ковадла, мотики, зернотертушки. Трапляються вироби з кістки табурштину: молоточкоподібні шпильки, намисто, пронизки, підвіски.
Основоюгосподарства племен середньодніпровської культури були скотарство таземлеробство. Загальноприйнято вважати, що трикутники символізують жіночий ічоловічий початки (кут вгору — символ чоловічого початку, вниз — жіночого).Ялинки несуть семантику світового дерева, означають впорядкованість світобудовиі водночас — досконалість земного світу. Горизонтальні та діагональні рядинайшвидше відбивають уявлення давнього населення про ярусність будови світу ізображають природні сили. Косі лінії багато дослідників пов'язують з дощем,вітром тощо.
До бронзового часу належать комарівська ітшинецька культури. Орнаментація на посуді обох культур в основномупрокреслена. Для тшинецької культури характерні так звані “рогаті прясла” —вироби мало відомого призначення. На деяких з них помітні загадкові знаки.Нагадаємо, що досить переконливу спробу пояснити семантику пізньотшинецькогопрясла-колеса з с. Таценки зробив М.Чмихов. На його думку, обертання прясланайкраще символізувало рух кола зодіаку. Вченим також наочно показановідповідність композицій з наколів на торцевих площадках спиць прясла з Таценокосновним зорям і символам семи сузір'їв, що їх Сонце проходило від точкивесняного до точки осіннього рівнодення в 1620—1650 рр. до н. е. [40.ст. 149–151; ст. 154–155 ]. Про духовну культуру представниківтшинецько-комарівської групи свідчать численні різноманітні прикраси з міді,бронзи, рідше золота і срібла, їх можна поділити на кілька основних типів:шпильки, браслети, фібули, кільця, підвіски. Шпильки розрізняються за формоюголовки — ромбічні, спіральні, круглі або конічні. Браслети мають один чикілька обертів, їх кінці часто закручені у великі спіральні щитки. Є фібули(застібки) і хрестоподібні підвіски. У комарівській культурі виявлено такожлійчасті, спіральні підвіски та підвіски у формі півмісяця. Спіраль в різнихваріантах була, очевидно, основним мотивом у виготовленні прикрас цих культур.
Очевидна подібність спіральних мотивів наприкрасах і зображень змія-дракона на неолітичній кераміці Трипілля. Пам'ятаючисмислове навантаження образу змія, неважко зрозуміти, чому саме цей символ, бувпоширений на жіночих прикрасах.
Наповерхні рогової сокири з села Дударків Бориспільського району поблизу м. Києвазображене стилізоване дерево у вигляді спіральних закруток та зображення семитварин, серед яких, на думку І. Винокура і Д. Телегіна, впізнаються свиня,кінь, лань і, очевидно, якийсь хижак. В кутку знаходимо малюнок згорнутої змії(можливо, вужа). Стовбур дерева вкритий складним геометричним орнаментом, якийлегко пов'язати з землеробською символікою, культами рослин і тварин.
У Подніпров'ї та на Волині знайденопредмети із загадковими зображеннями. Наприклад, амулети з Бондурівки наВінниччині, Сахнівки Черкаської області та ін. Можливо, вони слугувалиматеріальним втіленням віри в особистих духів-покровителів, а може, відбивалиуявлення вищого порядку, скажімо, символізували єдність Всесвіту або булиеволюцією культу чуринги в модель організованого і впорядкованого Космосу.
Середматеріалів білогрудівської культури цікавими є зольники — невеликі пагорбипопелу висотою до н 0,8м і до 40 — 50м у діаметрі. У попелі трапляютьсяфрагменти кераміки, знарядь праці тощо, під ним — сліди вогнищ. Переконливопов'язувати зольники з культом вогню і хатнього вогнища, які вшановувалибілогрудівці. Можливо, з цим культом пов'язаний звичай фарбувати вохрою чиобпалювати стели. Шанобливе ставлення до вогню широко відоме в українськійнародній культурі, що є також вагомим аргументом на користь даного припущення.
Знаходимо в білогрудівців і спіральніпідвіски, пронизки, шпильки, накладки тощо. Виявлено глиняну пластику — фігуркитварин. З глини ліпили також прясла, модельки “хлібці” і “коржі” булипрототипами, обрядового хліба, без якого неможливо уявити стародавню українськукультуру. Зв'язок і спадкоємність видаються цілком логічними.
Скарбикультури Ноа виявлено поблизу Заліщиків на Тернопільщині і Держева на Львівщині.Складалися вони в основному з бронзових серпів та прикрас. Скарб із Держевамістив, зокрема, хрестоподібну підвіску, що і нагадує стилізоване антропоморфнезображення. Цікаво, що єгипетський ієрогліф такої форми є символом і життя.Хрестоподібні підвіски поряд з естетичним мали певне магічно-ритуальнепризначення. Різновиди зображення хреста в різних світових і культурах подає О.Братко-Кутинський.
Він,зокрема, і пов'язує цей знак з абстрактними символами світобудови. Вертикальналінія — знак астрального вогню, а також фалічний знак, що символізує чоловічий(позитивний) чинник світобудови — Бога Батька, а також Світло, Силу, Мудрість,Північний полюс. Горизонтальна лінія — знак астральної води — символізуєжіночий (негативний) чинник світобудови — Богиню Матір, а також Слово, Знання,Південний полюс. Відповідно поєднання цих двох ліній утворює знак хреста, якийозначає поєднання чоловічого й жіночого початків у спільному нащадку,символізує Бога Дитя, Святу Трійцю, а також єднання, Любов, Життя, Творення.
На території Північного Причорномор'я,Приазов'я та Лівобережжя України у бронзовому віці поширилася катакомбнакультура (друге тисячоліття до н. е.). У поховальному обряді катакомбних племенпевну роль відігравав вогонь. Камери, очевидно, очищували обкурюванням, про щосвідчить наявність у багатьох могилах глиняних курильниць у вигляді невеликихплоских мисочок. Курильниці, як і горщики, старанно орнаментовані. Інколикурильниці замінювали простим уламком горщика, в який клали жарини і, очевидно,пахощі. В цьому дослідники вбачають подібність зі стародавнім Єгиптом.
Дляплемен катакомбної культури характерний обряд моделювання черепа. Здійснювалосьвоно спеціально приготовленою глиняною масою, яку накладали на череп,попередньо очищений від м'яких тканин. Вперше череп, оброблений таким чином,зафіксований в похованні на стоянці Ігрень під Дніпропетровськом. У похованніКургана в групі Аккермень Мелітопольського району Запорізької області орбітиочниць жіночого черепа були заліплені червоною фарбою. Подібні черепи іззамазаними червоною глиною очима знайшов А. Щепинський в Степовому Криму.Модельовані черепи знайдено також в Присивашші, на півдні Донеччини, уХерсонській, Миколаївській областях, у Степовому Криму тощо. Крім кістяків, тутвиявлено побутові речі, зброю, прикраси, одяг, інші вироби з бронзи, дерева,каменю. Характерна риса катакомбних поховань — наявність червоної вохри.Варіативність у моделюванні черепів вказує на соціальну неоднорідністьпохованих в межах однієї вікової трупи. Взагалі, надання черепам померлих живоїпортретної подібності — досить розповсюджений звичай у багатьох народів світу,які перебувають на етапі передкласового і ранньокласового суспільства. На думкуО. Авдєєва, необхідність відтворення образу родича пов'язана з посиленнямінтересу до особистості конкретної людини.
Звичай моделювати черепи та вшановувати їхтісно пов'язаний з культом предків, розповсюдженим у народів, які перебуваютьна рівні розкладу первіснообіцинних відносин і формування ранньокласових.Зміцнення цього культу пов'язують з виникненням союзів племен і ранньодержавнихутворень. Населення України катакомбної культури належало до такихранньокласових утворень. Власники модельованих черепів найшвидше належали доособливого стану катакомбного суспільства —- вождів, жерців, а також членів їхсімей чи родів.
Надумку М. Чмихова, в духовній культурі населення України епохи бронзи сталозміцнюватися уявлення про незалежну від тіла душу. На цьому і ґрунтувавсяпоховальний обряд. З кінця мідного — початку бронзового віку за межами поселеньпочали масово з'являтися спеціальні, нерідко складні за своєю конструкцієюпоховальні споруди. Це — багаті гробниці Месопотамії та Малої Азії, курганиМалої Азії, Північного Причорномор'я та Центральної Європи, піраміди Єгипту. Масштаби,піраміди та кургани мають багато спільного. Найдавніші масштаби й курганиз'явилися одночасно — в мідному віці (в Єгипті це був час Раннього царства).Піраміда вважалася, окрім усього іншого, символом мулистого родючого первісногопагорба, який відроджувався з богом-творцем. Ієрогліф, котрий водночас означавпервісний “пагорб творення” та “з'являтися в славі”, зображували дугою пагорба,оточеною двома спрямованими вгору променями. Це відповідало й зовнішньомувиглядові дуги кургану. З часу появи пірамід (з епохи бронзи) похованняфараона, народженого, за тогочасними уявленнями, з тіла бога Сонця, передбачалойого злиття із Сонцем, інакше кажучи — перетворення в бога. Деякі дослідникитлумачать піраміду як символ Сонця, що сходить. Відродитися напівбогами дляслужби царю-Сонцю повинні були й вельможі (їх ховали в масштабах, тож останнітакож є символами Сонця).
М.Чмихов робить висновок, що таким же первісним пагорбом (спорудженим, якправило, з родючого чорнозему) і водночас символом частини диску Сонця під часйого сходу є й курган, форма котрого при спорудженні, за допомогою досиланнячасто ставала східчастою (подібно до ранньої єгипетської піраміди) й мала інодіу плані вигляд складного символу Сонця. На верхівці кургану нерідковстановлювали статую бога-творця. Все це відповідало утвердженню в багатьохнародів — саме при переході до рівня мислення епохи бронзи — уявлень щодопризначення поховального обряду як умови перенесення душ померлих на небо. ВДавньому царстві (Єгипет) вважали, що після смерті фараон і вельможі завдякисвоїм священним знанням назавжди ставали безсмертними небожителями, а народ,очевидно, перевтілювався для нового життя; У цей час, який відповідає епосіранньої бронзи України, фараонів ховали в пірамідах, вельмож — у масштабах,простолюдинів — у скромних гробницях на кладовищах. У Середньому царстві (епохасередньої бронзи України), як і раніше, фараонів ховали в пірамідах, вельмож —у масштабах, решту — на кладовищах, але тепер проста людина могла за рішеннямпосмертного суду богів досягти вічного блаженства, якщо в земному житті вонадотримувалася законів, творила добро, а на час смерті мала царські пірамідальнізаклинання. У Новому царстві (епоха пізньої бронзи та початок ранньогозалізного віку України) всіх вільних, у тому числі й фараонів, ховали вгробницях, причому деякі гробниці навіть простого люду імітували піраміди, всіпомерлі повинні були виправдовуватися за свої гріхи перед посмертним судомбогів і мати з собою священні заклинання поховального культу простих смертних,а не фараонів.
Індоєвропейці належали до народів, котрізводили найдавніші кургани. Отже, їхнім уявленням притаманна еволюція смислупоховального обряду, подібна до єгипетської (ці уявлення найкраще зафіксовані вдавніх індійців і греків). Беззастережним правом на вічне блаженство, зумовленесоціальним походженням і володінням особливим знанням, спочатку користуваласяіндоєвропейська знать, інші ж члени суспільства поверталися після смерті донових земних перевтілень. Надалі право на безсмертя можна було заслужити йвідповідною поведінкою, а ще пізніше — приносячи божествам спеціальні, частобагаті жертви. Отже, М. Чмихов вважає, що у трансформації ідеї поховальногообряду в індоєвропейців, так само, як і в єгиптян, можна виділити три стадії.На першій маємо нечисленні кургани епохи ранньої бронзи, споруджувані,очевидно, лише для знаті; на другій — кургани епохи середньої бронзи, похованнязнаті в яких супроводжувалося особливими космічними символами (возами, зброєю,амулетами, посудом, стелами, різними ритуальними предметами), що допомагалиперенесенню душ до вічного блаженства на відміну від простих смертних, душіяких, піднявшись на небо, знову мали повертатися на землю; на третій —уніфікацію поховального обряду та появу в умовах нового витка соціальногорозшарування бідних безкурганних та пишних поховань кінця бронзового — початкуранньозалізного віків.
У бронзовому віці потойбічна частинажиття, очевидно, вважалася для людей основною. У той час і на Близькому Сході,й на території нинішньої України поховальні споруди вочевидь домінували надспорудами, призначеними для життя на землі. Поховальний обряд зберіг складнусистему уявлень про універсальну істоту патріархального суспільства, найкращевідому за джерелами індійців, в яких ця істота мала назву “пуруша” (“чоловік”,“людина”). Пуруша, що стосувався людини, існував у трьох видах: зовнішній Атман(ототожнений з тілом, яке народжувалося та вмирало), внутрішній Атман (щовиявлявся в діяльності органів чуття) та вищий Атман (вища загальна сутність). Самевнутрішній пуруша вельможної людини йшов у вищі світи до безсмертя,перетворюючись там на вищого пурушу. За іншим варіантом, представник знаті мігзнайти шлях до безсмертя лише в супроводі спеціального пуруші “нелюдськоїприроди”. Всі ці та інші риси пуруші, багато в чому тотожні з рисамиєгипетського “ка” (а частково — й “ба”), дають підстави припустити, щоосновними образами пуруші в обрядності стародавнього населення України буликам'яні скульптури, найчастіше антропоморфні, їх знаходять покладеними впоховальних камерах, ямах або серед каменів перекриття могил, укопаними вкромлехи чи насипи курганів. Імовірно, ці скульптури виконували функціїдвійників померлих. М. Чмихов наводить основні риси пуруші, описані вдавньоіндійських священних книгах. Універсальною формою існування пурушіназвано тіло. Пуруша був персонажем переважно чоловічим, хоч іноді й“безстатевим”, Причому, якщо зовнішній пуруша людини міг бути чоловічим абожіночим, то внутрішні пуруші людей, предметів та явищ і сам вищий пуруша — неодмінночоловічими. У тілі пуруші виділено кілька основних частин. В одному варіантівоно налічувало дві частини “того, що вище пупа”, дві частини того, що “нижчепупа”, один і другий “боки” й “опору” (очевидно, ноги). В іншому варіанті завертикальним поділом названо чотири частини: нижня (одна чверть) і верхні (тричверті) тіла. Нижня асоціювалася з ногами, верхня — зі стегнами, руками,вустами (іноді — грудьми, шиєю, головою). Кожен із способів поділу тіла пурушіпов'язувався з різними актами його творення й перетворення, де окремі йогочастини мали особливе призначення.
Пуруша вважався представником вищих верствсуспільства. Він або його аналог був брахманом як серед людей, так і середбогів, що цілком відповідало уявленням про перетворення на пурушу в першу чергунаймудріших жерців — риши. Пурушу характеризують і як загального володаря.Отже, в його образі можна бачити представника не лише духовної, а й світськоївлади, тобто особи, яка поєднує в собі риси брахмана та кшатрія. Пурушуототожнювали з найважливішими божествами: Варуною, Індрою, Агні, Праджапаті,Шивою, Вишну, Сурр'єю, Пушаном, Брахмою, Ямою, іноді — з богинями Адіті таВирадж.
Названіриси пуруші реалізовані в головних особливостях зовнішнього вигляду скульптурбронзового та ранньозалізного віків. Ці скульптури (стели) уособлюють тілолюдини, насамперед чоловіка (деякі з них, подібно до “безстатевого” пуруші, немають ознак статі, а можливо, зображають жінок). Тіло стели, як і пуруші,розчленоване на одні й ті самі частини, має виразну горизонтальнучотиристоронність, котра відповідає чотирьом сторонам світу. Антропоморфністели належать похованим, яких за особливостями обряду можна віднести допредставників знаті.
Одним із найдосконаліших образів пурушівважався вогонь. Тож образ пуруші або його аналогів, пов'язаних з культомземного та небесного вогню, розкривається, зокрема, у звичаї фарбувати вохроючи обпалювати стели. Символіка всеосяжних пуруші – Брахмана. Варуни,“золоторукого”, “простягаючого всім руки”, “обіймаючого все” Савітара вбачаєтьсяв зображеннях на стелах рук, котрі ніби охоплюють все перед собою. Символіціпуруші – Брахмана, одним з образів якого був “великий палець”, близькасимволіка стел із зімкнутими спереду руками й повернутими вгору великимипальцями. Атрибути Варуни та Митри як “пастухів Всесвіту” втілені в зображенняхґирлиг. Будь-яку поховальну скульптуру можна розглядати і як символ бога смертіЯми. Образи Рудри та Індри, напевне, відтворюють стели з вирізьбленими на нихстрілами, луками, намистами, бойовими палицями, поясами.
Богів,з якими ототожнювали пурушу, часто уявляли в подобі бика та корови, тому зпурушами слід пов'язувати скульптури бика й інші символи цієї тварини(починаючи від бичачих кісток і закінчуючи бикоподібними посудом чиприкрасами), знайдені в кромлехах і похованнях.
Пурушаувійшов у всі тіла у вигляді птаха, й місцем його перебування в тілі нерідкобуло серце. Це відповідає, з одного боку, пташиним рисам ряду скульптур, що їхстворювало прадавнє населення території України, а з іншого — їхній підтрикутній“серцеподібній” формі. Місцем перебування пуруші вважали й Сонце, з огляду нащо викликає інтерес не лише поширення символіки цього світила чи вогню напредмети з поховань, а й оформлення курганних насипів у вигляді символів Сонця.
Пуруша уособлював матеріальну й духовнупершооснову Всесвіту, а також сам Всесвіт, структура якого виникла з пуруші.Пуруша створив також різні ґрунти, землі, каміння, метали. Він бувпершопращуром людей усіх вари, з нього виникли тварини й птахи. Пуруша увійшову всі тіла й істоти, але заразом заповнив собою увесь світ, став над ним,обійняв усю землю, простягся над нею. Він створив найважливіші божества.Наявність його символів, зокрема статуй, на таких космічних символах, яккургани (що часто використовувалися й як святилища) відповідає ізагальнокосмічній функції пуруші. Різні його прояви збереглися навіть ускульптурах раннього залізного віку (в тому числі у скіфських) тасередньовіччя. Значну частину рис пуруші містить і культ слов'ян-язичників.
Яскравою сторінкою духовної культури кінцябронзового — початку залізного віків є зольники — своєрідні жертовники, на якихвиконувалися основні, очевидно, новорічні обряди, пов'язані з найважливішимибогами. їхні аналогії добре відомі в античній культурі. Поширення зольниківпояснюється зростанням значення культу вогню, зокрема небесного, таземлеробства. Отже, подібні моменти в найдавнішій культурі Індії, Єгипту іУкраїни прослідковуються досить чітко.
П.Третьяковвважав, що трипільські племена Придністров'я і Середнього Придніпров'я у своємурозвитку набагато випереджали інші народи. Він робить висновок: “у третьомутисячолітті до н.е. в області нижньодунайських і трипільських племен лежалиголовні центри стародавньої землеробсько-скотарської культури Східної іСередньої Європи, які мали значний вплив на життя і культуру інших племен”.
Аналізуючирозвиток південно-степових регіонів України, вчений відзначає, що на початкудругого тисячоліття до н. е. тут широко розповсюдилось скотарське господарство.Відносно мало заселені досі степові простори були зайняті племенами з пастушимспособом життя. З цього часу скотарські племена надовго стали господарямистепової зони. В їх культурі відобразились тісні зв'язки з населенням степівСибіру і Кавказу із центрами стародавнього скотарства Середньої і ПередньоїАзії.
М.Біляшевськийвбачав в духовному житті енеолітичного населення України риси культури, якапроникла через Егейське і Мармурове моря з Фінікії або Єгипту.
Надумку О.Знойка, значний вплив на етногенез і культурний розвиток слов’ян малинароди, споріднені з племенами, що походили з долини Дворіччя (району містаУра), і з племенами шумерів. Серед них переважали поклонники Місяця, якихвитісняли сонцепоклонники барбарtй (Бар-Бар — бог Сонця). Рятуючись відзнищення, племена пастухів відкочувалися (у третьому тисячолітті до н. е.) зрайону міста Ура на північ до гір Харрен, а потім у Малу Азію і в долинуДніпра-Дністра-Дунаю і Північне Причорномор'я. Головним ідолом астральногокульту в Малій Азії і на території України з другого тисячоліття до н. е. бувМісяць. Звичайно, вплив цього культу на вірування населення України був. Доситьзгадати розповсюдження семантики місяця ще в знакових системах Трипілля, апотім поширення зображення Місяця в археологічних знахідках епохи бронзи, в побутовихречах і прикрасах скіфів тощо. Пізніше сонце, місяць і зорі етили головнимиперсонажами української міфології і обрядової пісні. Висновки про зв'язок зкультурним світом Стародавнього Сходу підтверджуються сучасними археологічнимидослідженнями.
Безперечно,контакти з країнами Півдня були, і була культурна взаємодія. Але питання проінтенсивність і масштаби такої взаємодії залишається не до кінця з'ясованим.
Дедалібільший вплив на духовне життя суспільства епохи бронзи справляють соціальнівідносини. Цікаво, що тогочасними символами влади дослідники вважають лук,стріли, булаву, сокиру і стрекало (дерев'яний держак з бронзовим жальцем, якимпоганяли худобу). І. Шарафутдінова вважає, що орнаментована сокира-молоток,стрекало і подібні їм речі могли бути символами особливого положення і владивоєначальників, вождів, жерців. Вона ототожнює їх з булавою та іншимисакральними предметами.
Кам'янібулави знайдені в соціальне значущих комплексах з модельованими черепами. Водному з них виявлено набір з семи наконечників стріл і стрекало. Можливо,число сім має певний магічний зміст. М. Новикова, аналізуючи архаїчні текстиукраїнської магії, зазначає, що “символізацію числа “сім” біофізики виводять звластивостей людської пам'яті: сім знаків — максимальний об'єм “миттєвого”усного запам'ятовування та Відтворення… У багатьох замовляннях “сім” (й іншічисла зі значенням “багато”) як атрибут підкріплюється іншим атрибутом —кревністю (“брати”, “сестри”). Кревність у замовляннях розуміється як включенняв якусь єдину групу. Певно, сім стріл символізувало включення покійногодо соціальне значущої групи, до представників влади чи до їх родичів. Логічноприпустити, що число “сім” в даному випадку водночас було ознакою пам'яті живихпро померлого.
Натериторії навколо сучасного Токмаку було розселене одне з найсильніших племенІнгульської катакомбної культури з власним святилищем, яке розкопала Запорізькаекспедиція в кургані біля с. Виноградне, іншим подібним святилищем могла бутиКам'яна Могила. Бронзовим віком датуються її найпізніші зображеннялінійно-геометричного типу. Серед головних сюжетів — коні, людські ступні,стилізовані гарби із запряженими биками. Саме такі сюжети, як побачимо далі,символізували проводи покійного в потойбічний світ. Ще більшого поширення набулаастральна, зокрема, зодіакальна символіка.
Обрядмоделювання черепів у племен Інгульської катакомбної культури відображаєскладну соціальну структуру тогочасного суспільства, а також розвиток уявленьнаселення про життя і смерть, віру в потойбічне життя і можливість відродження.Важливо відзначити, що в Подніпров'ї цей обряд зустрічається дуже рідко. Незнайшов він розповсюдження і в Північно-Західному Причорномор'ї.Найвірогідніше, що населення не сприйняло генетичне чужий ритуал, якийсуперечив його світогляду.
Середархеологічних культур бронзового віку виділяються зрубна (XVI—XII ст. до н.е.), сабатинівська (XIV—XII ст. до н. е.) і Білозерська (XI—IX ст. до н. е.).Поселень, що належать цим культурам, значно більше, ніж катакомбних. Цесвідчить про осілий спосіб життя населення, основним заняттям якого сталискотарство і землеробство. Найбільш поширеним типом поховальних споруддосліджуваних культур є кургани; в пізньому періоді з'являються такожбезкурганні могильники. Покійників клали в скорченому стані на бік, кисті рук —перед обличчям, головою, як правило, до сходу чи з деякими відхиленнями у бікпівночі або півдня. Така форма трупопокладення, як вважається, пов'язана зуявленням про символічне повернення померлого в лоно Матері-Землі у позі зародказ надією на відродження у новому житті. Саме певний світоглядний змістостанньої пози померлого міг обумовити її поширення серед носіївземлеробсько-скотарських культур пізнього енеоліту та доби бронзи [30, ст. 108],а повернення покійника головою на схід, можливо, символізувало зв'язокнаселення з країнами Близького Сходу.
Найпоширенішимтипом керамічного посуду зрубної культури є горщик банкоподібної форми.Орнамент вкриває лише верхню частину посуду. Нанесений він відбитками шнура абомає вигляд прокреслених ліній. Інколи орнамент втрачає ритмічність,повторюваність елементів, у його складі часто трапляються різноманітні знаки,хрестики, прямокутники, схематизовані зображення тварин тощо. Учені вважають,що в даному випадку ми маємо справу з примітивним піктографічним письмом.Найбільш цікавими є “піктограми” на горщиках знайдених біля с. Рубці на Осколіта м. Артемівська Донецької області. Всього відомо близько 300 знахідок посудузрубного часу із загадковими знаками. Як бачимо, висновки про наявність письмав населення України епохи бронзи підтверджуються археологічними даними.
Середкерамічних виробів сабатинівського типу зустрічаються предмети пластики —фігурки тварин, а також невеликі глиняні “хлібці” різної форми, безсумнівно,культового призначення. Кераміка бондарихінської культури своєрідна, відміннавід кераміки синхронних культур. Орнамент, що складається з ямок різної форми,відбитків гребінцевого штампа чи відрізків так званого. перевитого шнура(“гусеничка”), вкриває, як правило, всю поверхню виробу. Для бондарихінськогопосуду характерний також оригінальний тип візерунка у вигляді наколотихтрикутників, а також валиковий елемент орнаменту. Як і в зрубній культурі,зустрічається посуд із загадковими знаками. Один такий горщик з “піктограмою”знайдений, наприклад, у житлі на поселенні Бондариха. Його поверхня вкритапрокресленими фігурами і знаками у вигляді хрестиків, наколотих трикутниківтощо. Горнятко висотою лише кілька сантиметрів, безперечно, мало якесь культовепризначення.
Деякіаспекти духовної культури населення України епохи бронзи можна побачити,аналізуючи культові пам'ятки зрубної культури. Матеріали курганів допомагаютьвідтворити обряди, їх направленість, а також відповідні уявлення пронавколишній світ тогочасних людей. Обряд поховання можна розглядати якпочаткову фазу переправлення померлого з реального світу в потойбічний. Якслушно зауважує В. Отрощенко, поєднання в обряді поховання матеріальнихможливостей і ідеологічних стереотипів дає змогу моделювати не тільки сам обряд,а й те розуміння світу, яке в ньому втілене.
Загальнамодель поховального обряду первісного суспільства запропонована В. Бочкарьовим.Він бачить у поховальному обряді передусім прояв конфлікту природи і культури,тобто суперечність між бажанням людини співробітничати з природою і неминучістюсмерті кожного конкретного індивіда. Одне з цих самих драматичних і неминучихзіткнень — смерть людини, яка означає безпосереднє і фатальне вторгненняприроди в сферу культури, руйнує соціальні зв'язки і загрожує хаосом всьомуколективу. Перебороти цей конфлікт, це зіткнення культури і природи впервісному суспільстві і покликаний поховальний обряд. Це його найважливішакультова функція. Проблема вирішується ідеологічно (як і зараз), але в дусіміфологічної свідомості, за рахунок розповсюдження сфери культури за її межі.Якщо природа через смерть втручається в культуру, то культура проводитьконтрвтручання. Вона свідомо і цілеспрямовано здійснює (обрядом і ритуалом)перехід, переправу людини із життя до смерті, із цього світу в інший, ізкультури до природи. Тим самим процес немов би береться культурою під контроль.Концепція переправи в потойбічний світ допомагає глибше зрозуміти зміст ізначення, поховальних обрядів і об'єктивно передбачає наявність у людини того часууявлень про багатовимірність простору, про існування інших світів, про життяпісля смерті.
Цікаво проаналізувати поховальний обрядчерез призму синергетичної концепції. Тоді смерть окремої людини можерозглядатися як своєрідна точка біфуркації, коли в певній соціальній системінаростають зміни і в момент смерті вони досягають свого апогею, загрожуючи, завизначенням В. Бочкарьова, руйнуванням соціальних зв'язків і хаосом. У ційситуації поховальний обряд покликаний забезпечити соціальній групі можливістьшвидко збалансувати внутрішні зв'язки і гармонійно поєднатися з природою.Інакше кажучи, природа і культура через взаємодію за допомогою ритуалупоховання потенційно отримують шанс вийти на новий рівень самоорганізації,перебороти хаос і увійти в стан природної культури і культури природи. Померлийвиступає своєрідним медіатором між двома світами.
Напоселеннях зрубної культури поки не зафіксовані культові споруди. Очевидно,ритуальні дії здійснювались всередині жител. Так, в житлі поселення біля с.Ільїчівка на Сіверському Дінці виявлено комплекс культових предметів, щоскладається із одинадцяти глиняних “хлібців”, чотирьох товстостінних чашок ішматка крейди з вирізаним на ньому косим хрестом. Отже, в обрядах, щопроводились в житлах, використовувалась дрібна культова пластика. Логічноприпустити, що домашній ритуал був спрямований на забезпечення добробуту сім'ї,відтворення повноцінного і здорового потомства, продуктів землеробства іпоголів'я худоби. Сліди землеробського і тваринницького культів, а також культупредків — очевидні. Крім того, проведення ритуальних дій в житлах свідчить пропочатки демократичності, коли кожна людина могла спілкуватися з богами і духамибез посередників і у визначеному нею самою місці.
Курганна поселеннях зрубної культури виконував не тільки меморіальну, а й культовуфункцію. Саме курган, який могильною ямою був у підземному світі, а вершиноютягнувся до неба, став своєрідним мостом, що зв'язував підземний, земний інебесний світи. Він втілював уявлення людей про триярусну будову світу. Люди,які здійснювали культові церемонії на його вершині, поєднували майбутнє, минулеі сучасне, спілкуючись з міфічними першопредками і богами. Можна говорити проособливе місце Кургана в системі світоглядних уявлень племен бронзового часу.Аналіз археологічних матеріалів дає підстави вважати, що довгі кургани взагаліі валоподібні споруди між курганами зокрема використовувались як святилищавідкритого типу. Аналогічну традицію бачимо в населення України першоготисячоліття н. е. Довгі кургани на території України розкопані в Донецькій іЛуганській областях, особливо поширені вони в Подніпров'ї. У середині XIX ст.П.Савельєв розкопав Довгу могилу біля Александрополя Дніпропетровської області,а І. Забелін дослідив подібні поховання біля хутора Геремесова Запорізькоїобласті. Він, зокрема, особливо підкреслив зв'язок довгих курганів епохи бронзизі скіфськими царськими курганами. Розкопки біля села Балки Запорізької областіпідтвердили правильність висновку І. Забеліна. Тут на валу довгого курганувиявили святилище скіфського Арея, де був встромлений в землю меч. Складнівалоподібні споруди розкопані в Запорізькій, Херсонській областях, в Криму іПівнічно-Західному Причорномор'ї.
Характернариса довгих курганів — різноманітність їх форм: від овала правильної форми добільш складних фігур, скажімо, у вигляді вісімки, поєднання симетричних і несиметричних споруд. Така складна конфігурація курганів бронзового часу далапідстави вважати, що, з висоти пташиного польоту вони могли сприйматися як велетенськізнаки-зображення, і що саме з цією метою вони і споруджувались. Ю. Шилов білясіл Велика і Мала Білозерка Запорізької області виявив кургани у вигляді змія,а також кургани, що символізують Сонце, людину і птаха. На спині “птаха” бувспалений померлий.
Післяретельного вивчення археологічного матеріалу і аналізу зовнішнього виглядукурганів Ю. Шилов зробив висновок про основний мотив світосприйняття населення,яке зводило ці кургани, — мотив взаємозв'язку Хаосу і Космосу двохфундаментальних станів-чинників світобудови. Дослідник простежує в степовихкурганах також символіку Місяця і Бика. Він підкреслює, що сюжет про народженняі смерть Місяця є одним з основних в зображеннях на археологічних знахідках.Справді, культ Місяця був досить поширений у стародавніх народів. Фази Місяця —виникнення, ріст, зникнення, за яким йде нова поява через три темні ночі, —відіграли величезну роль у виробленні циклічних концепцій. Аналогічні концепціїзнаходимо передусім в архаїчних апокаліпсисах і антропогоніях (міфах пропоходження людини). Потоп покладає кінець виснаженому і грішному людству інароджується нове, відроджене людство, звичайно, від міфічного предка,врятованого від катастрофи. Аналіз цих груп міфів виявляє їх місячний характер.Подібні сюжети характерні і для світогляду населення України другоготисячоліття до н.е. — першого тисячоліття н. е. Адже місячний режим виявляє нетільки короткі проміжки часу (тиждень, місяць), а й слугує архетипом длятривалих періодів. Власне кажучи, народження людства, його ріст, його старінняі зникнення уподібнюються місячному циклу. Домінуючим в усіхкосмічно-міфологічних місячних концепціях є циклічне повернення того, що булораніше, — “вічне повернення”. Тут також знаходимо мотив повторення архетиповоїдії, спроектованої в усіх планах — космічному, біологічному, історичному,людському тощо. Водночас виявляємо циклічну структуру часу, який відроджуєтьсяпри кожному новому “народженні”, в якому б вигляді воно не проходило. Це “вічнеповернення” свідчить про онтологію, не зачеплену ні часом, ні становленням.Можемо говорити про людиновимірність історії та історичність людини.
Досить поширена в степових курганах ісимволіка Сонця. Так, Ю. Шилов, аналізуючи восьмий шар Високої Могили,зазначає, що він мав вигляд хреста, вписаного в широкий овал. Це, пишедослідник, різновидність символіки Сонця, яке повеліває чотирма сторонамисвітобудови і порами року. На горизонтальній округлій вершині знаходивсявимощений камінням жертовник з уламками кісток і посуду, слідами вогнищ. Від “сонця”,як показали аерофотознімки, розбігались 12 променеподібних доріг. Вониорієнтовані на найбільш яскраві зірки зодіаку. Встановлений зв'язок кожної здоріг з певною календарною датою. Подібно О. Знойку, Ю. Шилов робить висновок:“Приклад 6-8 шарів Високої Могили показує перехід від місячного до сонячногозодіаку. Це було викликане витісненням місячного і утвердженням сонячногокалендаря. Така зміна в другій половині третього тисячоліття до н. е.,очевидно, мала загальноєвропейський характер. На думку вченого, матеріали“степових пірамід” свідчать про тривале перебування в Азово-Чорноморськихстепах залишків арійських племен після їх часткового переселення в Індію.Підтвердженням цього є досить близькі паралелі індійського пуруші і духовногосвіту праслов'ян, які наводить М. Чмихов. “Відповідають один одному міфологічнісюжети, послідовність їх розгортання, а головне, місце людини в системісвітопорядку. Людина і в “Рігведі” і в “пірамідах степів” богорівна:представники суспільства — вожді, мудреці, посланці в інші світи —уподібнюються божествам. Ці божества не підняті над суспільством, ненадприродні, їх раціональне коріння цілком очевидне. Однак вони концентрують всобі і матеріальні, і духовні сторони буття, причому на межі можливостейпервісної культури, а можливо, що і людської природи взагалі”. Подібно добагатьох дослідників, Ю. Шилов наголошує на “особливо значному впливовіцивілізацій Близького Сходу на племена Азовсько-чорноморських степів третього —другого тисячоліття до н. е.”. В культурі цих племен знаходимо універсальнийсимвол світового дерева, їм властива віра в безсмертя людського духу, втілена вбагатьох археологічних знахідках. Саме ця ідея була покладена в основупоховального обряду.
Отже,довгі кургани зрубної культури були передусім культовими спорудами. Як слушновважає В. Отрощенко, ідея переправи, покладена в основу поховального обрядупервісного суспільства, дозволяє трактувати плоский гребінь валоподібноїспоруди з укріпленими камінням і глиною відкосами як ритуальну дорогу, тобто якпочаток шляху, який повинен пройти померлий в інший світ. Різновисокі кургани,що оточували вал з обох сторін, допускали реальне чи символічне вознесіння тіла(душі), так само, як і опущення вниз. Можливо, така варіативність означалауявлення про те, що не кожна людина чи її духовна сутність гідна бути прийнятоюна небі. Дуже ймовірна наявність в світогляді населення України того часу ідеїпро обумовленість подальшої долі померлого його реальними земними справами.
Важливимелементом ритуалів проводу на той світ був візок. Показово, що мотив шляху імандрівництва є одним з основних в слов'янській міфології. Безпосереднєвідношення до переправи померлого за допомогою візка мають і поховання тварин —тяглової сили. Передусім це парні поховання коней із залишками вуздечок,наприклад, у кургані біля с. Биково Луганської області. Частіше знаходятьдеталі вуздечок при померлих. Семантику поховального ритуалу несуть зображеннявозів і коліс на посуді із поховань. Біля могильних ям кургану біля с. ІванівкиМежівського району Дніпропетровської області виявлені черепи і кінцівки биків,які, враховуючи знайдений матеріал поховання, можуть розглядатися як тягловітварини.
Неможна виключати і охоронних функцій Цих тварин по відношенню до померлого.Знаючи поширеність зображень бика і його статуеток в попередній час, можнаприпустити, що кам'яні голови у вигляді бика символізували небесного Бога-Бика.Саме він символізував небесний зодіак і космічний шлях душі померлого в іншісвіти. Подорож, здійснювана переїздом, вимагала серйозних матеріальних затрат(візок і пару коней чи биків міг дозволити собі лише представник заможнихверств, так само як і жертвоприношення богам у вигляді тварин. Тому логічноприпустити, що основна маса населення використовувала більш простий і дешевшийспосіб переправи — перехід пішки. Саме його відображено на ряді археологічнихзнахідок. Так, на одному з глечиків поховання кургану біля с.Волчанка вКуйбишевській області бачимо фігуру чоловіка, що йде в далечінь. Зображеннячоловіка знайдено в похованні, де був покладений підліток. Можливо, його іповинен був провести в потойбічний світ його старший предок, зображений напосуді.
Характернийдля племен зрубної культури ще один шлях переправи — трупоспалення. В уявленняхтогочасного суспільства померлий відходив у потойбічний світ разом з димомритуального вогнища, яке, як правило, запалювалось тут же на кургані. Курганбув і святилищем відкритого типу, де проводились інші обряди, пов'язані зрізними сторонами життя — людей бронзового віку, зокрема, з господарськимипотребами. Як правило, всі вони супроводжувались вогнем. Можливо, це певнимчином доводить правильність висновків щодо подібності вірувань населення Індіїі України відповідного часу. У. Норман Браун в праці “Індійська міфологія”зазначає, що “найдавнішим літературним пам'ятником Індії є “Рігведа”. Вона буластворена на архаїчній формі санскриту племенами аріїв, які прийшли в Індію зпівнічного заходу, ймовірно між 1500 і 1200 рр. до н. е.”. Як бачимо, аналогіїу світоглядній традиції доповнюються хронологічно, адже мова йде про бронзовийвік в Україні, а північний захід асоціюється з племенами степової України тогочасу.
Археологічніматеріали дають підстави припустити, що діючі поховальні пам'ятникивикористовувалися не тільки як святилища, а й навпаки, з часом святилищавикористовувалися з поховальною метою. Простежується тенденція освятити,“освоїти” місце майбутніх поховань. Цій меті підпорядковувались складні системикруглих ям. Такі системи наявні на території Дніпропетровщини, Херсонщини,Криму. Традиція освячувати певну територію відображала загальні закономірностірозвитку людської свідомості. В уявленні людей того часу будь-яка територія,зайнята для проживання, мала попередньо перетворитися з “хаосу” на “космос”завдяки певному ритуалу. Численні дії освячення простору (в нашому випадкукургану і території біля нього), предметів, людей і т. д. свідчать про жагупервісної людини бути. Саме через ритуальні дії на кургані, що символічноповторювали акт творення і впорядкування Всесвіту, людина надавала створюваномунею світу відповідності позаземним архетипам. Все це ми знаходимо в українськійміфології першого тисячоліття н. е.
Племена степової України другоготисячоліття до н.е. поклонялися кам'яним та дерев'яним ідолам. Біля с. Терни навалу Довгої могили було виявлено дерев'яного ідола, який багатьма дослідникамиототожнюється з кам'яними ідолами і зображеннями зрубної культури. Показово, щодерев'яні ідоли встановлювались над перекриттям поховань: курган-поховання біляс. Пролетарське Дніпропетровської області, курган-поховання біля с. ВинограднеЗапорізької області, курган-поховання біля с. Видножино Запорізької області.Логічно припустити, що вони символізували зв'язок покійного з небесним світом.Досить переконливим видається висновок про те, що представники зрубної культуримали уявлення про структурну організованість простору по вертикалі ігоризонталі. Ці уявлення втілювались не лише в монументальних формахвалоподібних святилищ, а й культових предметах. У цьому контексті привертаєувагу серія жертвенних ножів з селища Стара Нагавська та Єлисеєвичі вПриазов'ї. Найбільш цікавим є ніж із Старої Нагавської з сокироподібнимвиступом і “пливучим” птахом з невідомими тваринами по боках. На думку В.Отрощенка, тварини по боках — традиційне оточення світового дерева (осі). Данийсюжет — примітивна схема і святилища, і світобудови. Можливо, що правильнішебуло б бачити в сокироподібному виступі прообраз світового дерева, але самаідея наявності семантики центру або світового пагорба (роль якого частовиконував курган) досить слушна. Адже, поряд з вірою у небесні прототипи усвідомості давньої людини важливе місце посідало поняття “центру”. Символіку“центру” можна сформулювати таким чином: 1) Священна Гора, де зустрічаютьсяНебо із Землею, розташована в центрі Світу (особливо сильною дана тенденціястала у скіфів); 2) будь-який храм чи палац, відповідно, будь-яке священнемісто чи царська резиденція, є “Священною Горою”, а отже, і повним центром; 3)будучи Віссю Світу, священне місто чи храм розглядаються як точка дотику Неба,Землі і Пекла. Пекло, центр Землі і “Ворота Неба” перебувають на одній осі, поякій здійснюється перехід з однієї космічної сфери в іншу. Названі рисисимволіки чітко простежуються в культурах країн Сходу, що мали певний вплив надуховне життя населення України. Наявні вони у певній видозміні в слов'янськомуязичництві і в пізнішому християнстві Київської Русі, яке, по суті, стало внародному середовищі продовженням тисячолітньої культурної традиції, щосклалась на українських землях протягом попередньої історії.
Характерноюрисою обрядових дійств населення України епохи бронзи було жертвоприношення.Звичайно, в жертву приносилась велика рогата худоба чи коні, але при вивченнісвятилищ були виявлені й людські кістки і, навіть, зроблені з них знаряддя.Отже, з великою часткою ймовірності можна припустити, що людськіжертвоприношення також здійснювалися. Можливо, були випадки ритуальногоканібалізму. Це підтверджується результатами судово-медичної експертизи кістоклюдини з поховання біля с. Нове Херсонської області. Історія стародавньогосвіту має такі аналоги. Прояви канібалізму в середовищі стародавніх іраномовнихплемен зафіксовано і в писемних джерелах. Можливим проявом такої традиції можебути широко відомий звичай виготовляти ритуальні чаші з черепів вбитих ворогів,досить поширений серед скіфів.
Важливимелементом культових церемоній був посуд, зокрема, дерев'яні чаші з похованьзрубної культури. Бронзові оправи на них містили вагоме смислове навантаження.Так, в сюжеті на дерев'яній чаші з с. Велика Білозерка Запорізької областіцентральним елементом є стилізоване дерево (ялина). Внизу дерева чітковиділяється ромб, який дослідники пов'язують з символікою жіночого початку іродючості.
Найбільшрозгорнута модель світобудови відтворена на керамічному посуді з поховання біляс. Новопавлівка. Тут простежуються чотири орнаментальні зони, потрійний зигзагпід ребром, зображувальний фриз, розділений хвилястою лінією, геометричнийорнамент, косі лінії тощо. Така орнаментальна схема відображає просторовіуявлення населення бронзового часу. Нижній світ представлений умовно водноюповерхнею по лінії ребра. На цій поверхні зліва направо пливуть дев'ятькаченят, одне з яких пірнає, символізуючи таким чином контакт між земним інижнім, невидимим світом. Зліва зображені два ромби, розділені лінією, і кутвершиною вниз, що пов'язується дослідниками з символікою жіночого початку.Праворуч — дві модифікації хреста, кут вершиною вверх і похила лінія — знакичоловічого початку. Верхній світ переданий одинарною хвилястою лінією і рядомкосих рисок, що, вірогідно, зображають небо і сонце. Аналіз композиції показуєрозмежування сфер, протиставлення категорій верх-низ, лівий-правий, наявністьзв'язку між сферами. Можемо зробити висновок, що в населення України епохибронзи існувала уже вироблена система поглядів на світ.
У межах України за доби пізнього неоліту,енеоліту та бронзи відомі три провідні традиції поховань: 1)близькосхідно-анатолійсько-балкано-дунайська, репрезентована переважно в ранньомута середньому трипіллі й пов'язана зі скорченими трупопокладеннями під житлами;2) середньоєвропейсько-середньодніпровська, пов'язана з трупоспаленням —культура лінійно-стрічкової кераміки; 3) скотарсько-степова, відома запохованнями в ямах з використанням вохри, інколи каменю і курганних насипів.Перша надійно пов'язується зі східно-середземноморсько-балканським культурнимсвітом і має численні паралелі в давньоземлеробських культурах Близького Сходу,Анатолії тощо. Разом з тим, на деяких поселеннях придніпровської щербанівськоїгрупи доби середнього Трипілля під підлогою жител відкрито й трупоспалення.Взагалі для населення пізнього Трипілля поховальний ритуал не був сталим тауніфікованим. На думку багатьох дослідників, це безпосередньо пов'язано з істотноювзаємодією населення середземноморського антропологічного типу з тубільнимимешканцями південних районів Східної Європи.
На думку Ю. Павленка, доцільно пов'язуватирізні форми поховального ритуалу з різноманітними уявленнями давніх людейвідносно того, як обрядовими діями можна вплинути на долю людської душі післясмерті тіла.
Логічно припустити, що у різних народівіснували неоднакові переконання. За С.Токарєвим, провідними ідеями, очевидно,були дві: збереження тіла чи хоча б його частини — черепа, інколи з наданнямйому ознак обличчя померлого (що ми бачили в катакомбній культурі), або,навпаки, намагання повністю знищити тіло небіжчика. Перша пов'язана зуявленнями, що доля душі померлого залежить від збереження його тіла абообличчя, голови, в якій перебуває душа. Такі переконання широко побутували урізних пізньопервісних та ранньокласових суспільств, зокрема у давніх єгиптян,китайців, перуанців та інших. Саме з ними пов'язується поширення звичаюмуміфікації або хоча б портретного моделювання черепів, відомого на БлизькомуСході та за матеріалами катакомбної культури степів півдня Східної Європи,зокрема Приазов'я.
Розвитокрелігійно-міфологічих уявлень у деяких випадках міг привести до поширенняпереконання у бажаності скорішого відокремлення людської душі від мертвоготіла, як це, до речі, має місце в сучасній Індії. В такому випадкунайефективнішим способом ліквідації трупа ставала кремація. Однак цей обрядпотребував великої кількості деревини, і тому міг набути переважного значення вбагатих на ліс місцевостях, особливо при вдосконаленні кам'яних, а згодом,металевих сокир. Тому цілком ймовірно, що в Середньому Подунав'ї та СередньомуПодніпров'ї вже за енеолітичної доби у зв'язку з певною спіритуалізацієюуявлень щодо долі людини у потойбічному світі виникає та поширюється обрядкремації. Можливо, він пов'язаний з уявленням про вогняну сутність найвищогобога чи бога потойбічного світу. При спалюванні покійника його духовнасубстанція,за уявленнями, що побутували на той час, найшвидше ставалачастиною всезагальної вогневої субстанції і розчинялась у Всесвіті для новоговтілення в земному житті.
Значнакількість пізньопервісних племен могла не дотримуватись ні першої, ні другоїсистеми поглядів й після виконання певних обрядів залишати померлого впоховальній споруді без якогось штучного впливу на процес його природногорозкладу. Так робила більшість населення Західної та Центральної Європинеолітичної та енеолітичної доби та Євразійських степів, що певним чиномсвідчить про подібність світоглядних уявлень тогочасного населення України іназваних регіонів. Головна увага приділялась будівництву поховальних споруд,зокрема мегалітичних та курганних. Посилення соціальної стратифікаціїпідкреслювалося зведенням монументальних поховальних споруд, а не тих чи іншихметодів штучної трансформації тіла людини, хоч інколи використовувалися й вони(наприклад, обряд моделювання черепів).
Укінці трипільської доби відбувалося просування індоєвропейців-скотарівПівнічного Причорномор'я, Приазов'я та Донеччини на північ і північний західдолинами Дніпра, Південного Бугу та Дністра. Нагадаємо, що в індоєвропейськомуобряді трупопокладення істотну роль відігравав звичай посипання тіла небіжчикачервоною вохрою, що мало символізувати життєву силу (за аналогією з кольоромкрові). Незабаром у всьому Північному і Північно-Східному Прикарпатті таприлеглих до нього областей Німеччини, Чехії, Словакії, Польщі, України йпівнічних районів Румунії та Молдови поширюється культура кулястих амфор звиразним мотузчатим трикутнико-ялинковим орнаментом і керамічними формами,переконливі аналогії яких відомі в Північному Причорномор'ї.
Різноманітніархеологічні дані дають підстави локалізувати праслов'ян доби пізньої бронзи вмежах Середнього Подніпров'я, Волині та, значною мірою, Поділля і Галичини. Їхетногенез пов'язаний як з місцевими мешканцями пізньотрипільської доби, так івласне індоєвропейськими групами південних скотарів, які асимілювали перших умовному відношенні, але багато чого перейняли від тубільного населення з господарської,культурної та ритуальної сфер життя. Асимілюючи посттрипільське населення та,відповідно, вбираючи елементи його світогляду, мовні предки праслов'янформували й власну релігійно-міфологічну картину світу. Тло її мала складатикласична індоєвропейська тричленна модель космосу, суспільства і сакральноїсфери.
Підсумовуючивикладене, варто підкреслити, що світогляд населення України епохи бронзиґрунтувався на обожненні природного циклу. Масові могильники і кургани даютьпідстави припускати, що в цей час все більшого поширення набували уявлення,пов'язані зі зміцненням сімейної власності, зростанням ролі чоловіка вранньокласовому суспільстві.
Длясвітогляду наших предків бронзового часу властиве обожнення душі, що керуєтілом, тому зміцнювався культ предків, вшанування яких означало збереженнякультурної традиції і відтворення часу міфічних першообразів. Доля душ померлихуявлялась по-різному: одні деякий час після суду богів живуть на небі, іншимбоги дарують вічне блаженство, ще інші після спокутування гріхів перевтілюютьсяна землі, нарешті, останні не можуть отримати прощення і назавжди залишаються всвіті хаосу і темряви.
Спочаткукургани споруджували лише для знаті, що було гарантією її вічного блаженства. Удругій половині другого тисячоліття до н. е. поширилося уявлення, що безсмертяі блаженство можна отримати за допомогою багатих жертвоприношень богам. Курганвиступав символом Всесвіту. Люди бачили прототипи і морально-етичні зразкиповедінки в персоніфікованих небесних силах, тому на археологічних знахідкахзберігалася астрально-солярна символіка. Хоча центр ваги дедалі більшепереміщався від узгодження своїх дій з природою до соціально-суб'єктивнихчинників. Розділ ІVЗміни у світобаченні праукраїнців за Великої Скіфії
Зпершої третини першого тисячоліття до н.е. на території України таПередкавказзя розпочалася нова суспільно-історична доба. Найістотнішою їїознакою, є тривале, поступове утвердження ранньодержавних політичнихінститутів, пов'язаних з формуванням ранньокласових суспільних відносин. Новасоціально-економічна система набула завершених рис в межах сучасної України уVI—V ст. до н. е. Як цілісність вона стала можливою завдяки об'єднанню місцевихетносів в межах ієрархічно побудованої військово-політичної структури, відомоїяк Скіфське царство, або Велика Скіфія. Істотну роль у цьому процесівідігравали зв'язки з південними цивілізаціями, насамперед, з античнимигреками. У цей час праслов'янство, принаймні його південно-східні групиСереднього Подніпров'я та Поділля, входить як одна зі складових частин доочоленого скіфською верхівкою ранньокласового соціального організму таперебуває в безпосередніх зв'язках з античними центрами ПівнічногоНадчорномор'я.
Напочатку VI ст. до н. е. в межах лісостепової України склалася певна системаранньополітичних праслов'янських об'єднань – “князівств” — з відповіднимиголовними укріпленими поселеннями — “столицями”. Характерна риса цього часу —неухильне зростання кількості та густоти населення, органічно пов'язана зпідвищенням інтенсивності енергообміну суспільства з навколишнім середовищем тарозширенням інформаційних контактів у межах міжобщинної структури, щосамоорганізується. Можна виділити основні напрями такої самоорганізації: 1)необхідність організації спільної оборони або боротьби з сусідами за розширеннясвоєї території; 2) потреба в регуляції відносин між общинами й родами, щоскладають відповідну структуру; 3) координація, кооперація і спеціалізаціятрудової діяльності з метою максимально ефективного використання ресурсівдовкілля та їх доцільного перерозподілу на міжобщинному рівні; 4) організація іпроведення ритуальних свят та інших урочистостей, що посилює інтенсивністьобігу інформації та сприяє етнічній консолідації.
Простежуютьсясистемні зміни в суспільно-політичному плані: створення владно-управлінськихструктур принципово нового, вищого рівня, з яких і виросте потім державнаорганізація. Відбувається перехід від статево-вікового поділу до системиспадкоємних соціальних рангів тенденцією переростання у становий поділ.Відбуваються зміни і в економічній сфері. Формування племінних структур сталопринциповим кроком на шляху відчуження від колективу його власності на землю таїї ресурси. Вищим носієм влади-власності стають вождь (“князь”) та його клан,які здійснюють свої повноваження через підпорядковані аристократичні клани, щоконтролюють і використовують ресурси на місцевому рівні. Влада-власністьфактично перестає бути колективною, стаючи корпоративною, що набуває новихвиразних ознак з переходом до ранньодержавних форм суспільної самоорганізації.Мають місце принципові зрушення у виробничій сфері: подальше поглибленнярозподілу праці відповідно до природних та інших умов мешкання окремих общин,котрі входять до складу племені; посилення територіально-виробничоїспеціалізації, що охоплює як харчову сферу, так і галузі нехарчовоговиробництва; зародження та розширення ремісничої діяльності, зокрема, перехіддо спеціалізованого гончарства та металургії.
Особливоварто відзначити зміни в культурно-інформаційній сфері. У кожній галузі обсягзнань принципово збільшується. Знання стають спеціальними, а відтак ними неможе володіти будь-яка особа, що досягла певного віку, як то було раніше.Знаннями, що набувають неабиякої складності, вже треба оволодівати з дитинства.Вони, як і статуси, передаються спадкоємне і принципово закриті дляпредставників інших суспільних груп. Це стосується і ремесел, і організаціїсуспільно-господарського життя.
Професійністьвідповідно прискорює накопичення досягнень у відповідних галузях: будівництві,виготовленні певних категорій виробів, астрономії, математиці, медицині тощо.Обмін досвідом та інформацією стає інтенсивнішим.
Паралельноформується власна субкультура родоплемінної аристократії.
Змаси общинних поселень виділяється центральне поселення, яке починає виконуватиокремі протоміські функції та розвивається швидше, оскільки органічно поєднуєполітичне, економічне та культурно-релігійне лідерство. Центральне, провіднемісце в першому тисячолітті до н. е. посів Потясминський регіон на чолі зМотронинським городищем, імовірно, оформленим ранньоміським центром, дезосереджувались основні адміністративно-політичні, господарсько-редистрибутивній культурно-культові функції.
Праслов'янськавійськова аристократія потрапила в орбіту скіфських політичних інтересів. Вонабере участь у нових походах, сприймає цінності та культурні стереотипикочовиків. З іншого боку, скіфи ознайомлювалися з місцевим осілим побутом,віруваннями і звичаями, культурою. Все це вело до взаємоасиміляції,господарсько-культурного та певного етномовного симбіозу лісостепового істепового населення. Археологічне це відбито в поширенні спільної матеріальноїкультури в межах обох ландшафтних зон України. Однак представники різнихнародів ще тривалий час зберігають власні поховальні звичаї. Отже, можемоговорити про вірування і уявлення населення Скіфії як складову частинудуховного життя наших предків.
Поховальні обряди скіфів нагадуютьтрадиції населення України епохи бронзи. Курганний обряд захоронення у скіфівне був єдиним. В Степу, Лісостепу, на Північному Кавказі, в Криму тощо булипоширені поховання підкурганного типу. Геродот згадує два види людськихжертвоприношень. Це, по-перше, страта віщунів (можливо, жерців), яких спалювалиразом з візком хмизу, запряженим биками.
Показово, що такий звичай, по суті, єрізновидом величного обряду поховання шляхом спалення разом з тваринами, якімали переправити візок в царство мертвих. Характерно також, що корову вбивалисаме при похованні брахманів.
По-друге, описуваний влітературі обряд жертвоприношення на могилі скіфського царя. Через рік післяпохорону умертвляли п'ятдесят юнаків, яких садовили на мертвих коней навколокургану. В цьому ритуалі використовували стовпи з прикріпленими до нихколесами. Принесення в жертву юнаків разом з кіньми означало за нормамиведичного ритуалу їх приналежність до військового стану. Колесо, прикріплене настовпі, — широко розповсюджений в індоєвропейських народів солярний символ.Використання його в поховальному обряді могло символізувати космічну подорож.Можливо, вершники навколо кургану, який символізував сакральний світ, повиннібули оберігати межі “освоєного” простору, виступати своєрідними оберегами душіцаря в царстві мертвих. Сюжети зі скіфського мистецтва (зокрема, сценирозтерзання хижаками тварин чи людини) дають підставу припускати наявність ускіфів уявлень про розтерзання як своєрідне відродження через смерть. Хижаквиступає в даному випадку як “жива могила”. Можливо, образ птаха-хижака певноюмірою близький до Бога-Птаха, аналоги якого мали місце ще в трипільськійкультурі. Цікаво, що один з курганів, де проводилось спалення покійного іжертвоприношення, на думку В.Шилова. був споруджений у формі птаха. Ідеївідродження через смерть лежали в основі зороастрійського обряду виставленняпомерлих на розтерзання хижим птахам. Аналогічні обряди існували в аріїв ікочових сако-масагетських племен.
Дослідникивідзначають велику роль вогню в поховальній практиці скіфів. Звичай спалюватипокійного повністю відповідає іранським уявленням, згідно з якими спалення єзвільненням вогневої сутності покійного, його прилученням до універсальноїстихії вогню. Досить аргументованим є припущення, що спалювали лише осібвисокого соціального становища. Логічно припустити, що пізніше звичай спалюватипокійників поширився на інші категорії населення.
Характернариса світогляду скіфського населення — особливе ставлення до загиблих в боювоїнів. Військові подвиги скіфи вважали однією з головних заслуг, а вбивствоворога — найбільш героїчним вчинком. Загиблі воїни сприймались наближеними добожества, отже могли, за умови їх вшанування, допомагати живим співплемінникам:робити родючими землі, піклуватися про здорове потомство, збільшувати силизахисників рідної землі. Отже, культ вшанування загиблих воїнів був тіснопов'язаний з усіма сферами життя населення як епохи раннього заліза, так іпізніше.
Орієнтування померлих в похованнях тіснопов'язане з уявленням про потойбічний світ і позаземну долю похованого. Якслушно зауважує Ю. Павленко, орієнтування небіжчика певною мірою пов'язувалосяз солярно-космогонічними уявленнями про “країну сходу” та “країну заходу”.Перша, очевидно, асоціювалася з відродженням до нового життя, а друга — зподорожжю до країни мертвих [30, ст. 108]. Дані етнографії також свідчать, щоорієнтування померлих найчастіше пов'язувалось з уявленням про розташуванняпотойбічного світу чи шляху туди, місцезнаходження міфічної прабатьківщини,животворну силу сонця. У скіфів орієнтування похованого було пов'язане саме зположенням сонця. Померлих клали, ймовірно, обличчям до сонця, яке сходить, щоцілком відповідає давньоіндійським та іранським уявленням про чудодійну силусвітила. У давньоіндійському ритуалі Упанаяна обряд спілкування з сонцемсупроводжувався формулою “оберігай його, щоб він не помер”. Коли комусь бажалидовго бачити сонце, то це сприймалось як побажання довгих років життя. Давнііранці вважали, що сонячні промені повинні світити на покійника, тоді єгарантія, що він попаде в рай. Аналогічні уявлення існували і в іншихстародавніх народів. Отже, сонце сприймалось як найвища світлоносна сила, якаорганізовує і оберігає життя людей та їхні душі.
Трапляютьсяпоховання, де покійника клали обличчям вниз. За етнографічними даними, такховали “небезпечних” покійників — людей, які померли насильницькою чинеприродною смертю, самовбивць, тобто осіб, чиє відродження для суспільствабуло небажаним. Тому їх повертали обличчям вниз, щоб сонце не могло освітити їхсвоїм промінням. Отже, очевидна віра у можливість самої людини впливати на долюпомерлих співплеміників. Це свідчить про самоусвідомлення людиною власноїзначущості, про зростання цінності особистості, здатної впливати на процесисамоорганізації і самовпорядкування свого внутрішнього та зовнішньогосоціально-природного середовища.
Якпоховальний інвентар використовували зброю, кінські вуздечки (які несли таке жсмислове навантаження, як і в попередній час), посуд. Трапляються горщики увигляді тварин, із зображеннями гірських козлів, собак, котів тощо. Розміщенняв могилах зооморфних посудин або посуду із зображенням тварин, напевно,відповідає нормам іранського поховального культу. Простежується безпосереднійзв'язок такого посуду з ідеєю жертвоприношення тварини (посуд виступавзамінником тварини). Як аналог тварини, він міг виконувати функцію перевізникадуші померлого чи супроводжуючої жертви.
Знайденів похованнях кам'яні таці дослідники пов'язують з культом домашнього вогнища.Цікаво, що самі таці мають овальну форму, яка, як правило, пов'язується зсолярною символікою. Даний вид посуду трапляється в комплексі з іншимипредметами сакрального характеру, що доводить його культове призначення. Існуєдумка, що на кам'яних тацях розтирали косметичні засоби, зокрема червону фарбу.Наявність червоної фарби є вагомим аргументом на користь того, що названий видпосуду використовувався в ритуалах. На думку В. Тернера, значення трьохкольорів — білого, червоного і чорного — можна вважати універсальним, оскількивони належать до “найбільш давніх символів, створених людиною”. Так,червона фарба ототожнюється з такими поняттями, як “кров”, “життєва сила”.Червоний колір на ідолах може означати їхню здатність впорядковувати все живе.Одночасно, таке забарвлення може символізувати певну небезпеку “перехідного”стану організму на шляху до нового “народження”, вбирати в себе негативнівідтінки, зокрема, означати “співпричетність” до підземного світу. Червонийколір пов'язаний з родючістю в її хронічному аспекті, а також із заходом яккраїною темряви і смерті, що характерне для уявлень буддизму. Отже. червонафарба в похованнях на українських землях скіфського часу може мати відношеннядо культу родючості і означати перехідний стан людини між життям і смертю,символізувати, надію на продовження життя, віру у нове народження, в можливістьоживлення померлих. Подібне смислове навантаження несе і білий колір, якийототожнюється з молоком і сім'ям і символізує, на думку дослідників, життя,активність і продовження діяльності.
Космічні мотиви також досить поширені взнахідках скіфського часу. На золотих бляшках скіфської культури дуже поширені“сонячні обличчя”. Культове призначення мали прясла, знайдені у похованнях.Можливо, вони символізували організований Всесвіт, адже обертання прясла, якбуло зазначено вище, найкраще символізувало рух кола зодіаку. Логічноприпустити, що жерці за допомогою прясел визначали потрібні їм зірки,орієнтувалися в небі.
Упохованнях скіфського часу часто знаходять стільці, табурети, що символізувалипрестол (трон), що наштовхує на висновок про поглиблення процесів соціальноїдиференціації населення України першого тисячоліття до н.е., що мало вплив і наеволюцію релігійно-міфологічних уявлень.
Існуваннякількасотрічного скіфсько-праслов'янського альянсу в межах території сучасноїУкраїни, як і утвердження ранньокласових, ранньодержавних відносин середвідповідних груп населення, обумовлює історичну еволюцію праслов'янськоїміфологічної системи. Замість щаблевої ієрархії суспільних станів та групбогів, які на кожному рівні упорядковувались згідно з принципом бінарних опозицій,розвивається пірамідально-ієрархічна модель усвідомлення —побудування-суспільних відносин і пантеону. Проходить синкретизаціясколотсько-скіфських релігійно-міфологічних богів праслов'ян та кочових скіфів.
Відбуваютьсязміни в світогляді людей. Життя, незважаючи на періодичні війни та нападикочовиків, ставало організованішим і упорядкованішим, зростала щільністьнаселення, збільшувалося суспільне багатство, розвивалась культова сфера життя,насамперед пов'язана з вшануванням тих богів, від яких залежала доля врожаю —основа колективного добробуту. Все це дозволяє припустити, що з трьох основнихпар богів “верхнього”, “середнього” та “нижнього” світів на перший планвисуваються ті, які гарантують спокій та мирну працю. Такими, насамперед, булиСварог, Дажбог та Род, які відповідали сакральній владі “суддів-жерців”,світським функціям адміністративного апарату та мирній праці широких верствхліборобів.
Разомз тим протягом першого тисячоліття до н.е. дедалі напруженішим ставаловійськове життя праслов'ян, а в VI—V ст. до н.е. сколотська верхівканайістотнішу увагу приділяла торговельним зв'язкам з припонтійськими греками таіншими народами. Все це гарантувало високий рейтинг відповідних богів, тимбільше, що у суспільстві кочових скіфів сакральні покровителі війни таскотарства посідали провідне місце. На думку Ю. Павленка, за цих умов темнийСтрибог повинен був поступатися Сварогу, упорядкований світ якого —структурований космос хліборобського Лісостепу тривалий час протистоявруйнівному хаосу кочового Степу і жахливим болотяним хащам Полісся [30, ст. 204].
Отже, трищаблевий спільноіндоєвропейськийВсесвіт набував рис пантеону ранньокласового суспільства, характерупірамідальної ієрархії богів, більшість з яких, принаймні персонажі “другогоповерху буття”, групувалися навколо центрального, вищого, небесного персонажу.Останній, одночасно, міг поступово віддалятися від людських турбот і, такимчином, ставати лише певним абстрактним образом. Можливо, це віддаленнястимулювало виникнення великої кількості богів і істот нижчого рівня, які булимаксимально наближені до земного життя і повсякденних турбот. Найвищий,всепроникаючий бог приходив до людей і ставав більш зрозумілим. Не випадковосаме істоти нижчого рівня міфології найдовше збереглись в народній свідомості.
Найвірогідніше, в населення Українипершого тисячоліття до н.е. і пізніше вищою центрально-абстрактною постаттюстав Сварог, на якого почали переноситись функції прабатька якщо не всіх, то,принаймні, основних богів. Він втілював ідею порядку, структури, ієрархій —архаїчного космосу. Йому як відповідна протилежна сила десь на периферіїВсесвіту протистояв Стрибог -— втілення темного первинного хаосу. Безпосередньоза Сварогом йшли боги наступної генерації, насамперед його син, Цар-СонцеДажбог — упорядник, суддя та адміністратор людських справ та вчинків, воїтельПерун, переможець первинного хаосу, та Вогонь-Сварожич — патрон ремісників,головним чином, ковалів. Серед праслов'янських існували й жіночі постаті,зокрема Лада, сколотська Артеміда-Афродита. Не виключено, що подібно до Деметриу грецькому пантеоні вшановувалася й Мокош. Однак, найвірогідніше, вона, МатиСира-Земля, як і грецька Гея, не входила до центрального кола богів, а разом зпровідним божеством Родом певною мірою протистояла йому.
У скіфському пантеоні найбільшевшановувалася тріада: Табіті —Папай — Апі. Табіті є досить архаїчним божествомдомашнього вогнища, значення якої, ймовірно, підвищується за доби утвердженнядержави як покровительки царського домашнього (родового) вогнища. Геродотототожнює її з грецькою Гестією, богинею домашнього вогнища, старшою дочкоюКроноса і Реї, покровительки незгасимого вогню, що об'єднує світ богів, людськесуспільство та кожну сім'ю. Якщо розвивати цю скіфсько-грецьку паралель, тоПапай (Зевс) повинен бути її братом. Останній уособлював небо, а міфи наділялийого функцією космічного Деміурга, творця світу та людей. Апі вважалася йогодружиною. Дослідники одностайно визнають її уособленням землі та води, точніше- вологої землі, її шлюб з небесним богом забезпечує нормальне природне тагосподарське життєвідтворення. Не викликає сумніву, що один з центральнихсюжетів скіфської міфології пов'язаний з ідеєю священного шлюбу Батька-Неба таМатері Сирої-Землі — Папая та Апі.
Молодшагрупа богів у скіфів — Аргімпаса, Гоитосир, “Геракл” та “Арес” (скіфських імендвох останніх Геродот не наводить). До функцій Аргімпаси входило відтворенняжиття, насамперед людського і тваринного. Гойтосира розглядають як сонячнебожество, певний аналог Мітри та грецького Аполлона-Геліоса. “Гераклом” мавбути один з типових персонажів майже всіх міфологій світу, який бореться таперемагає різних чудовиськ. Він фігурує у власне скіфському генеалогічному міфіяк герой, від якого Змієнога Богиня народжує Агафірса, Гелона та Скіфа. Скіфський“Арес”, без сумніву, — бог війни, про що свідчить характер його культу. Засвоїм походженням це, очевидно, божество грізних атмосферних стихій, насампередгромовиці.
Паралеліміж скіфськими та праслов'янськими божествами простежуються досить чітко. Д.Раєвський тлумачить ім'я Папай як “батько” (“захисник”). У космологічнийструктурі він надійно пов'язується з найвищою зоною Всесвіту. Тобто він єповним аналогом праслов'янського Сварога — персоніфікації небесної гармонії,пращура богів та людей. Цікаво, що “батько” в старослов'янській мові звався“папа”. На думку Ю.Павленка, Апі — не хто інша, як Мати Сира-Земля, тобтослов'янська Мокош. Ця центральна сакральна пара подібна до провідних образівземлеробської міфології трипільських часів. Тому за своїм походженням вонашвидше пов'язується з праслов'янськими уявленнями, перейнятими та по-своємуінтерпретованими скіфами-кочівниками. Відповідно і Табіті-Гестія, ймовірно,вогненно-небесна сестра Папая-Сварога, — постать суто індоєвропейська запоходженням. Як богиня невгасимого вогнища вона найбільше відповідаєсвітоглядним реаліям осілого побуту, ніж рухливим номадам. Однак, не вартозабувати, що віра у вогняну сутність найвищого божества була властива давніміранцям.
Доситьблизькі постаті Аргімпаси та Лади. Різниця між ними полягала в тому, щоскіфська богиня асоціювалась в основному з життям худоби, а Лада пов'язуваласьскоріше з аграрними культами. Однак як богині кохання, весняного відтворенняжиття вони цілком тотожні. Так само Гойтосир може бути співвіднесеним зсонячним Дажбогом, також подібним до Аполлона-Геліоса та іранського Мітри.«Арес» скіфів за своєю суттю повинен бути тотожним Перуну, богу війни тагромовиці. Згаданий Геродотом “Геракл” своїми основними рисами відповідаєбогам-героям скіфів та ехолотів [30, ст. 205—207]. Можливо, нащадком подібнихбогів став образ “культурного героя” в українській міфопоетичній творчості.Саме він вступає в боротьбу із силами зла і перемагає.
Поряд з розвитком пірамідально-ієрархічноїмоделі, характерною рисою світогляду скіфів залишається протиставленняопозицій: чоловічий-жіночий, старший-молодший, правий-лівий. Нагадаємо, щозгідно з теорією К. Леві-Строса, мислення давньої людини підпорядковувалосяправилу бінарних опозицій, тобто ґрунтувалось на виділенні через протиставленнядовгої низки пар протилежних явищ: світло-темрява, день-ніч, праве-ліве,чоловіче-жіноче, верх-низ, активне-пасивне, сильне-слабке тощо. Між цими парамипонять-образів встановлювалися однозначні асоціативні взаємозалежності тавзаємозв'язки: світло-день-праве-чоловіче-верх-сила-активність,темрява-ніч-ліве-жіноче-низ-слабість-пасивність та ін. Говорячи про подібнуопозицію, Т. Бернштам зазначає: біологічна за своїм походженням, вона булапостійною диференціюючою величиною в будь-якій соціальній ланці, бо через неї впершу чергу зберігалась світоглядна мотивованість організації — впорядкованістьлюдей, а також їх способу життя, функцій і поведінки. Отже, основна функціяобрядовості і відповідного мислення полягає у збереженні впорядкованості ізбалансованості соціальної системи, що нагадує основні положення синергетичноїконцепції розвитку систем як таких.
С. Бессонова, розглядаючи категорії“чоловічого” і “жіночого” в сакральній сфері скіфів, відзначає тісний зв'язокжінок зі стихійними силами землі і підземним світом, близькість жінок допоховальних культів і дикої природи на відміну від сфери “культури”, освоєноїприроди, в якій основне місце займає чоловік. Втрата жінками рівного зчоловіками соціального престижу мала місце в усіх давніх землеробськихсуспільствах і обумовлюється втратою соціальної престижності жіночих занять.Античні автори зображають скіфське суспільство як суспільство з яскравовираженим патріархальним укладом.
Але варто відзначити, що у скіфськійрелігії роль жіночого божества була досить значною. Цей факт дослідникипов'язують з відставанням сфери ідеології від реалій життя. На думку В. Абаєва,“в скіфському пантеоні старий матеріальний світ немов би вступав в компроміс зновою патріархальною ідеологією”.
Якуже зазначалося, за часів Геродота існував загальноскіфський пантеон, щоскладався з семи божеств: чотирьох чоловічих і трьох жіночих. Дослідникиподіляють його на три ієрархічних рівні. С. Бессонова вважає, що три скіфськібогині різних рівнів по суті втілювали в собі три різні функції (суверенітет,фізична сила, родючість) одного найдавнішого божества. З них дві богині —Апі-Гея і Аргімпаса-Афродіта — тісно пов'язані з природними стихіями, зродючістю землі, людей і тварин.
Найбільшвиразним втіленням чоловічого початку в сакральній сфері скіфів може слугуватипектораль з Товстої Могили. Вона переконливо трактується Д. Раєвським яквтілення скіфської космогонічної моделі і водночас слугує практичним цілямзабезпечити благополуччя колективу, його впорядкування. Сюжети пекторалінасичені “чоловічою” символікою — грифони і хижаки чоловічого роду, зображені уверхньому ярусі підлітки і старі чоловіки, які виконують ритуальні дії тощо.Основна ідея композиції пекторалі — завершення акта творення космосу, децентральна роль належить деміургам чоловічої статі. Можливо, деміурги єобразами двох уже згадуваних вищих божеств України того часу — Сварога іСтрибога, які втілюють два протилежні початки світобудови. В. Мозолевськийтрактує семантику зображеної на пекторалі сцени як акт першотворення. На йогодумку, це містерія на честь помираючого і воскресаючого божества [27, ст. 221—223].Таке пояснення видається досить обґрунтованим, враховуючи наявність подібногосюжету в слов'янській обрядовості пізніших часів. Близькі паралелі знаходимо вкласичному ведичному обряді дикша, що звучить як “нове народження”. Символічно,що шляхом даного ритуалу досягалась ще одна мета — магічне забезпеченняродючості землі.
Семантикацентральної сцени пекторалі пов’язана з комплексом уявлень про парні божестваабо культурних героїв. В індоєвропейській, зокрема, іранській міфології двабрати є покровителями тваринництва і символізують собою різні суспільніфункції. Часто вшанування близнят пов'язане з символікою родючості. У деякихтрадиціях (балтійській, римській) з двох братів-близнюків один — смертний(перший померлий на землі), а інший — безсмертний, засновник релігійного законуі основоположник ритуалу, тобто перший жрець. Очевидно, аналогічна пара першихлюдей-напівбогів зображена на пекторалі. Те, що даний сюжет пов'язаний зміфологічним часом першопредків, видається безсумнівним. Д.Раєвський вбачаєспіввіднесеність двох персонажів з “верхом” і “низом” у просторовому ісоціальному значеннях. Старшинство правого персонажа підтверджується наявністюу нього пов'язки. Лук є лише у молодшого персонажа. Можливо, це є основнийобраз скіфської міфології. Адже ми знаємо, що саме молодший брат отримав лук яксимвол влади. Характерно, що зображення “старшого” і “молодшого” властиве длясцен скіфського сакрального мистецтва: “зліва” (з внутрішньої точки зору)знаходиться божество, а справа — “герой” (“цар”), персонаж, зображений в дії.Співвідношення “верха” з правою частиною, з якою пов'язуються поняття“старшинства”, а також “сакральності”, чітко простежується в багатьохтрадиціях. Символічним зображенням жіночого божества є, на думку дослідників,світове дерево. Саме в такому “закодованому” вигляді жіночий початокпредставлений на пекторалі з Товстої Могили.
Більшвиразний символ Великої Богині представлений на пластині з Гюновки. На нійзображений розповсюджений сюжет чарівного полювання героя — претендента нацарську владу, на оленя — священну тварину богині, втілення царської влади.Символом самої богині є стилізоване дерево в центрі композиції, тут же знаходимочоловічий і жіночий символи.
Культ Діоніса, розповсюджений велліністичну епоху по всій периферії античного світу, мав вплив на скіфськікульти і на духовний світ населення України першого тисячоліття до н.е. —першого тисячоліття н.е. Згідно з античними джерелами діонісійські ритуали булисуто жіночими, жінки вважались і засновницями культу, В цих обрядах найбільшяскраво проявився зв'язок зі стихійними силами землі, що підтверджувалось іатрибутами учасниць обряду — одяг зі звіриних шкур, змії, вінки тощо. Узовнішності самого Діоніса переважали риси бога рослинності, найбільш звичнимзооморфним втілення якого був бик. Найбільш відомі обряди діонісійського циклупроходили весною. Основна їх мета — пробудити землю після зимового сну(повернення бога родючості) і стимулювати її до родючості магічними засобами —ритуальними танцями, музикою, емоційним збудженням тощо. У цей час концентраціяжіночої статевої енергії досягала максимуму, що повинно було, очевидно, перейтидо землі і підвищити її родючість у період, коли закладались основи врожаю.Крайнім виразом ритуальної поляризації статей в цих обрядах було вбивствовакханками чоловіків і тварин, що символізували самого бога. Самі учасниціобряду ототожнювалися з духами землі, її стихійними силами, які весноювиривалися на волю. Дані етнографії свідчать про те, що у слов'янських та іншихнародів індоєвропейської групи ритуальна активність жінок зростала в обрядахвесняно-літнього циклу і досягала свого апогею в період літнього сонцестояння.Багато подібних рис можна знайти в ритуально-обрядовій практиці давніхслов'ян-українців першого тисячоліття н.е.
Отже,є всі підстави вважати, що в межах Великої Скіфії склався синкретичний, аледосить чіткий пантеон, на чолі якого стояв Папам-Сварог. Ймовірно, у праслов'янбули також поширені культи Рода та Велеса. Другий період епохи раннього залізау Північному Причорномор'ї закінчився з приходом сарматів, культура яких зниклана тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинувантичний світ. Скіфи і сармати мали розвинуту міфологію, сюжети і головні героїякої мають своїх аналогів у духовній культури населення України першоготисячоліття до н.е. — першого тисячоліття н.е. Скіфи і сармати зберегли рисипоховального обряду епохи бронзи, астральну і космічну символіку. Значне місцев пантеоні їхніх богів займав бог війни, символом якого виступав меч. Звіринийстиль скіфського мистецтва знаходимо на українських писанках, а ігри з доситьсильними військово-змагальними традиціями були поширені на Україні навіть у XIXстолітті. На думку Ю. Гергеля, скіфи етногенетично є народом розвиткупопередніх епох, тобто трипільської і передскитської, який сформувався наукраїнських землях.
Найважливішезначення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому, що вона сталасвоєрідним містком між Азією та Європою, між давниною й сучасністю зберігшичастину рис ранньозалізного віку. Релігія скіфів досягла розвинутогополітеїзму. З VII по III ст. до н.е. Існувала скіфська держава з столицею наДніпрі — Кам'янським городищем. Скіфи стояли на порозі створеннянаціонально-державної релігії з визначеним загальнодержавним пантеоном вищихбогів, їхня релігійно-міфологічна система поєднувала в собі елементи зооморфноїсимволіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, поєднуючи віруваннятрипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливом грецькоїміфології.
Внаслідокзростаючих процесів соціально-майнової диференціації дедалі більшого значеннянадавалося соціальним силам. Узгодження діяльності суспільства з природнимиявищами-циклами поступалося ідеї гармонії розвинутих ранньодержавних структур.Наслідком стала втрата багатьох знань, пов'язаних із зодіакальною символікою.Водночас величезний, глибинний пласт народної культури у вигляді багатьох найдавнішихвірувань і культів, богів і духів, який складався на території України знайдавнішого палеолітичного часу до першого тисячоліття н.е., зайняввизначальне місце у світогляді і свідомості широких верств. “Колективніуявлення”, пласти несвідомого, передсвідомого і надсвідомого, що акумулюваливироблені тисячоліттями архетипи та домінанти базових життєвих цінностейвирішальним чином впливали на самоорганізацію та розвиток суспільства. Розділ VМіфологія та основні риси дохристиянського світогляду українців
ПротягомIII ст. до н.е. слов'янство органічно підключається до господарсько-культурноїсистеми народів Середньої Європи. Внаслідок розпаду Великої Скіфії, міграціїкельтів на схід та загальних зрушень в світі населення України певною міроюзвільняється з-під впливу іраномовних кочовиків і дедалі більше орієнтується нацентральноєвропейський світ.
ПротягомII—III ст. н.е. території римських володінь поширюються в нижні течії Дністрата Дніпра. Як наслідок, значна частина лісостепових слов'ян приєднується дозагальної системи пізньоантичної цивілізації в її римському варіанті. Такскладаються передумови для формування спільної середземноморсько-європейськоїцивілізації. Однак, внаслідок дії ряду чинників (внутрішні соціально-економічнічинники, міграція готів та гунів тощо) утворюється своєрідна “точкабіфуркації”, що веде в кінцевому підсумку до загибелі Західної Римської імперіїта перетворення Східної у авторитарно-бюрократичну Візантію. Це мало епохальнінаслідки для дальшого розвитку українського народу та його культури. Процессередземноморсько-загальнеєвропейської інтеграції обірвався. Ситуацію ще більшеускладнила арабська експансія VIII ст. н.е. та діяльність кочівницькихоб'єднань Середнього Подунав'я та південно-східних степів.
Однак,незважаючи на скорочення безпосередніх зв'язків зі світом Середземномор'я, усвітоглядну систему стародавніх слов'ян увійшло багато елементів віруваньфракійських племен, які в першому тисячолітті до н.е. населяли південно-західнучастину України (Галичина, Поділля, Південна Волинь), малоазійські простори,території нинішніх Болгарії, Румунії, частину Сербії та Греції. У V ст. до н.е.існувала міцна Фракійська держава, яка відстояла свою незалежність у боях зіскіфами і греками. Але в І ст. н.е. вона стала Римською провінцією. Частинафракійських племен переселилася в Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя і разом зіслов'янськими та сарматськими племенами узяла участь у формуванні Черняхівськоїкультури і стала живильним середовищем для формування українського етносу тадальшого розвитку його світогляду.
Духовнікультури кельтів і слов'ян мали багато спільного. На думку дослідників, пантеонбогів у кельтів сформувався шляхом синкретизму власних вірувань і елементіврелігійної системи підкорених племен, зокрема, слов'янських. Чіткопростежуються наявність матеріально-світоглядних взаємовпливів та єдністьрелігійних витоків. Так, джерелом всього живого, символом Матері-Землі кельтивважали воду. У мові кельтів слово “Русь” означало воду. Це слово засвоєне внас у назвах річок (Рось у Київській області, Русиловка в Полтавській), а такожслові “русло”, що означає середину річки. Головним божеством кельтів, аналогомслов'янського Перуна, був бог блискавки та грому Тараніс. У кельтів, як і вслов'ян, склалася своєрідна інституція жерців, пам'яті яких вони довіряли всісвої закони, знання, вірування. Серед кельтських жерців особливо виділялисьдруїди, які займалися відправленням релігійних обрядів та жертвоприношенням.Ось як характеризує друїдів Ю. Цезар: “Понад усе намагаються друїди переконатив безсмерті душі, душа за їх вченням, переходить після смерті з одного тіла вінше, і вони думають, що ця віра переборює страх перед смертю і цим збуджуєхоробрість. Окрім цього, вони багато говорять своїм молодим учням про світилата їх рух, про велич світу і землі, про природу і про могутність та владубезсмертних богів”. Служителями язичницького культу слов'ян були волхви— засновники вчення про першотворця. Вони володіли секретами лікування травами,створили своєрідну астрологічну медицину, зберігали і передавали з покоління впокоління географічні, астрономічні, математичні знання. Подібно до кельтівслов'яни мали священні гаї, що заміняли їм храми. В уявленнях слов'ян і кельтівнавколишня природа є живою, дерева і трави говорять між собою та з птахами і злюдьми.
Великаподібність українських міфів і легенд з скандинавськими. Так, у скандинавськійЕдді говориться про світове дерево ясенок, що розпустив гілля на весь світ.З-під його коріння течуть свячені криниці, з листя капає роса, на гілках сидятьгадюки, олені й білки, над ними — орел. Уявлення про дерево посідає одне зцентральних місць у міфопоетичних картинах світу різних народів. Численніісторичні, етнографічні і мовні дані свідчать про наявність культу дерев услов'янських і балтійських народів.
Удавніх греків та італійців дерево (дуб) асоціювалося з найвеличнішим з богів —Зевсом. За Гесіодом, Зевс створив третє покоління людей з дерева. Одна іздавньогрецьких епіграм свідчить про те, що давні елліни називали дуби “першимиматерями”. Показовим є також найменування уже згадуваних кельтськихсвященнослужителів — друїди, тобто “дубознавці”, а слово, яким вони позначалисвоє святилище, за походженням і за значенням тотожне латинському “лісовапісня”.
Головнуроль у Великому переселенні народів у II— VII ст. н.е. відігравали германські,тюркські, фінно-угорські та слов'янські племена. У середині IV ст. н.е.об'єднання готських племен займали землі між Дунаєм і Дніпром та між Дніпром іДоном. До складу цих союзів входили не тільки германські, а й фракійські,сарматські та слов'янські племена. Своєрідне світобачення і світовідчуттяпринесли германці, для яких були характерні войовнича енергія та почуттянероздільності світу людей і богів. Боги і люди, в уяві германців, ведутьпостійну боротьбу зі злими силами, які населяють ліси, ріки, пагорби у виглядікарликів, перевертнів, драконів тощо. Боги германської міфології — цеуособлення не тільки природних, а й соціальних сил. Глава германського пантеонуОдин — бог бурі, але він і вождь-воїн, що стоїть на чолі героїчного небесноговоїнства. Зв'язок та взаємовплив образів і сюжетів германської міфології зслов'янською видається безсумнівним. У результаті в останній помітно зрослароль соціальних характеристик давніх богів і культів. У природу дедалі.відчутнішевтручається суб'єктивний фактор — людська воля і думка.
Здругої половини IV ст. н.е. на зміну кочовим іраномовним племенам приходятьнароди алтайської мовної групи — гуни, авари, болгари, хозари. У 375 р. остготськийсоюз був розгромлений гунами — кочівниками тюркського походження, що прийшли зЦентральної Ази, підкоривши перед цим деякі угорські та сарматські племена. Всіці народи брали активну участь в етногенетичних і культуротворчих процесах, щовідбувалися на території України в першому тисячолітті н.е. Внаслідок взаємодіїрізноманітних культурних пластів у свідомості населення України цього часупоєднувалося нашарування архаїчних стереотипів практичного таінтелектуально-духовного освоєння світу. Релігійні та світоглядні уявленняпов'язувалися з одушевленням одухотворенням природи, з наданням їйантропоморфних властивостей і рис.
Конкретно-історичні умови, за якихвідбувався розвиток давньослов'янського суспільства протягом першоготисячоліття н.е., визначали певні форми реалізації державотворчого процесу, щозавершився лише у IX ст. Він просувався від Роксоланії І—ІІ ст. черезАнтсько-Полянське “королівство Божа” IV ст. та відповідну конфедерацію VI ст.до переддержавного об'єднання “Руська земля” VII—VIII ст., і, нарешті,первинного ядра Давньоруської держави з столицею у Києві. Суспільна системаостанньої спиралася на індивідуальні домогосподарства, автономні в економічномута громадському відношенні. Їх голови, повноправні вільні власники-общинники (апри необхідності — воїни) були повноцінними суб'єктами права і складали основутак би мовити громадянського суспільства у йогоранньосередньовічно-європейському вигляді подібно до того, як це мало місце вЦентральній Європі або Скандинавії, за межами колишніх римських володінь. Зіншого боку, як і за скіфських часів, середньодніпровське слов'янство вже уVIII ст. підпало під могутній вплив східних суспільств: з одного боку — Хозаріїта, через неї, мусульманського світу, а з іншого, — автократичної Візантії. Певноюпротивагою став варязький фактор подібно до того, як дещо пізніше, за часівОльги та, особливо, Ярослава Мудрого, поступово зростала орієнтація у бікзахідноєвропейського світу. Показово, що посилення подібної орієнтації в умовахКиївської Русі йшло паралельна зі зростанням ролі і значення давньоукраїнськоїкультури та символізувало несприйняття народним середовищем церковногоаскетизму типу християнства візантійського. За своєю сутністю світ уявленьшироких верств давньоруського суспільства багато в чому був тотожнийзахідноєвропейському.
Щобусвідомити насиченість у глибину української культурної традиції, згадаємоосновні складники української культури, на основі яких сформувавсябагатоманітний світ релігійних і світоглядних уявлень та вірувань слов'янствапершого тисячоліття н.е. Вчені розрізняють десять складників, а саме:доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов'янські, балканські, іранські,алтайські, античні, германські, візантійські, західноєвропейські. На думку О.Пріцака, злиття перших шести складників дало базу нашій культурі; останнічотири творять культурні епохи, що їх пережила українська культура у своємурозвитку. М.Алексієвець і В.Цвіркун вважають, що до базових складниківукраїнської культури слід додати ще близькосхідний компонент. Численні паралеліміж Близьким Сходом і Україною, зокрема, наведені в попередніх розділах, єзагальновизнаними.
Найбільшадекватними термінами, які відображають основні тенденції у розвиткупраукраїнської культурної свідомості і уявлень та вірувань як її конкретнихпроявів, на сучасному етапі дослідження є “міфологія” або“релігійно-міфологічні уявлення”. Цінність української міфології як певноїзакодованої системи морально-етичних цінностей, що відтворюють глибини народноїкультури, відчували вчені XIX ст. М.Костомаров, зокрема, бачив у народнійпоезії безпосереднє (спонтанне, несвідоме) виявлення вроджених якостейлюдського духу, первородну форму пізнання, найкоротший шлях до пізнання істини(мистецтво вище за науку). Природа, вважав учений, є першим об'єктом, якийпородив у людині естетичну потребу (естетичне пізнання починається з осягненнясуті природних явищ). Естетична свідомість на ранньому етапі розвитку людини єсинкретичною, що проявляється в біоантропоморфності художнього сприйняття.Людина не відділяє себе від природи та не бачить межі між природним і людським.Потім ця тенденція проявилася в культурі Київської Русі, особливо, в їїлітературі.
Міфологіяяк стихійна поезія є необхідною умовою і початковим матеріалом будь-якогомистецтва, його арсеналом і підґрунтям. Той же М.Костомаров на місце природиставить Бога, оскільки він є її животворним духом. Перша релігійна ідея, найого думку, виникає в результаті одухотворення природи, з чим пов'язанісимволічні персоніфікації як наслідок максимального узагальнення в міфологіїцілісних чуттєвих виражень ідеї. Міфологічна символіка як явище щедонаціональне, несе в собі вічні проблеми буття і в художній формі передає їхнаступним поколінням, поступово формуючи духовну субстанцію етносу тавиступаючи об'єднуючим початком національної самосвідомості і мистецтва. Чимглибше дослідник може проникнути в найдавніші часи, тим “чистішим” постаєнаціональний “дух” (так, суть відношення людини до природи в українськійнародні поезії можна зрозуміти тільки сягнувши в часи панування міфологічноїсвідомості). Народна поезія з її міфологічним початком стає для Костомаровапідставою обґрунтування самобутності українського етносу.
Надумку багатьох дослідників, міфорелігійна свідомість є духовним осердям кожноїнародної культури. Обрядове коло сприяє узгодженню духовно-природного життялюдини з річними циклами пульсації духовної й космічно-сонячної енергії.Обрядове священнодійство підносить душу над проминущим, тлінним, виводить розумза межі звичного, гнітючого і відкриває перспективу Безвічного Життя. У кожнійміфологічній системі знаходимо спільні теоретичні, естетичні, світогляднімоменти. Але важливо пам'ятати, що кожний народ створив свої міфи, перекази ілегенди, в які втілив свою “душу”, помисли, надії і прагнення, свої уявленняпро буття, природу і саме життя. Українська міфологія і фольклор є скарбницеюнашої національної культури, яка зберігає тисячолітній досвід духовного життяпредків.
Характерноюособливістю української міфології є пантеїзм — філософсько-світоглядна система,в якій бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небеснихсвітил, дерев, річок, поклоніння могутнім зовнішнім силам виступають устародавньому українському світобаченні у вигляді багатобожжя, тобтополітеїзму. В українців існувала своєрідна ієрархія богів: на чолі світу стоявнайголовніший всемогутній бог, біля нього були найстарші боги, котрі керувалиВсесвітом, далі йшли нижчі за статусом боги, а також демони-духи, через якихстарші боги виконували своє основне призначення — впорядковували людське життя.Ще нижче стояли люди, які мали надзвичайні властивості спілкуватися з богами інавіть могли певною мірою впливати на прийняті ними рішення. Це — “волхви”,“чаклуни”, серед яких виділялись певні категорії: “волхви-хмаропрогонителі”,“волхви-цілителі”, “волхви-оберігальники” (керували виготовленнямамулетів-оберегів), “волхви-відуни” (могли передбачати майбутнє за допомогоюспостереження за небесними тілами-світилами тощо), жінки-чарівниці (“відьми”),“баяни” (від “баяти” — розповідати, співати). Саме ці розповідачі й їхнінащадки донесли до нас багатющий пласт українського фольклору.
Дослідникивиділяють три історичні типи уявлень слов'ян першого тисячоліття н.е. пронадприродне: “чуттєво-надчуттєвий”, демоністичний і теїстичний. Перший типрепрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородовогосуспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії.Для них характерним були уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, йогоіндивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та оруднафункція (здатність не творити, а лише орудувати, впорядковувати уже готовудійсність). Слов'янські племена та їхні попередники успадкували їх і почастизлили з віруваннями більш високого порядку.
Продуктомвласного духовного розвитку літописних слов'ян став другий тип вірувань внадприродне — демоністичний, який полягав у вірі в духів. Ці вірування,сформовані в умовах розвинутого родоплемінного суспільства, були уявленнями проіснування безплотних надприродних істот — духів, які вже мають досить широкусферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину івиявляють деякі ознаки творчості. Демоністичні вірування були найважливішою інайпоширенішою формою освоєння світу і усвідомлення себе в ньому. Цей типвірувань виявився найбільш стійким у народній свідомості і зберігся до нашихднів у народних уявленнях і в офіційному християнстві.
Вумовах суспільства, що ставало на шлях соціальне диференційованого розвитку,поступово зароджувався третій тип уявлень про надприродне — теїстичний,пов'язаний з вірою в богів. Для цього типу, що існує спочатку у виглядіполітеїзму, а потім набирає монотеїстичного змісту, характерне уявлення пронадприродне як могутню, всевладну істоту — Бога з відповідною деміургічноюфункцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому. У слов'янпочатки теїстичного типу вірувань зародилися ще в надрах демоністичноїрелігійності й розвивалися у давньоукраїнський політеїзм.
Такийподіл уявлень у цілому відображає історичну еволюцію духовного розвиткуслов'ян. Однак, пам'ятаючи принципи полілінійності і стадійності, можнаприпустити, що конкретні умови сприяли широкій варіативності розвитку віруваньв різних слов'янських племенах. Можливо тому і у поясненні смисловогонавантаження давніх українських богів спостерігаються дещо відмінні одне відодного висновки.
Надумку Г. Лозко, Творцем Всесвіту, Богом над богами українці вважали Рода. Вінживе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, посилає дощна посіви, дає людині долю. Род — один з богів, який залишився в пам'яті народунайдовше — його вшановували аж до XIX ст., відгомін чого можна побачити і всучасній християнській обрядовості. Род єднав померлих предків, живих нащадківі майбутні покоління. Отже, Роду і рожаницям (богиням людської долі) приносилижертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші. Перед вживанням куті на Різдво батькокидав першу ложку вгору на покуть. Цей архаїчний звичай і досі побутує вУкраїні. Означає він, найвірогідніше, принесення жертви Роду і рожаниці, яке вдавнину здійснював волхв або жрець. По суті, під час названого обряду батькородини виконував функції служителя культу. Спілкування без посередників збогами свідчило про досить сильні демократичні традиції в духовно-релігійномужитті українського народу. Ще в XII ст. була поширена позацерковна трапеза намогилі померлого, під час якої слов'яни клали треби Роду і рожаницям. Цятрапеза з її атрибутами єднала предків з новими членами роду, з сучасним і майбутнімданої племінно-етнічної групи. Отже, ймовірно, рожаниці виявляються причетнимине лише до культу предків, а й до спільності родичів. Культ рожаниць більшархаїчний порівняно з культом Рода. Звичайно, рожаниці були і заступникамижінок-породіль, і духами плідності промислового звіра та худоби. Вони малитаємний зв'язок із зірками. Душу людини наші пращури уявляли як іскру небесноговогню — зірку, яку бог запалював при народженні дитини і гасив, коли людинапомирала. “Зірки — це ангели, що сидять на сходинках неба із запаленимисвічками в руках. Зірки — це душі померлих людей, котрі прожили праведне життяна землі. Зірки — грішні душі, котрі Бог поставив на небі “спокутувати гріхисвої”, душі менш грішні світять ясніше, більш грішні — набагато блідіше. Зірки— душі людей, скільки на небі зірок, — стільки на землі людей. Зірки — топалаючі свічки. Як тільки хто народжується Бог в той же час запалює свічку іставить її на хмарах. Коли людина живе на землі не ганебно, то і йому зіркагорить ясним, чистим світлом, і навпаки: якщо людина живе безладно, тої йогозірка горить слабким, блідим світлом… Зірки — то діти сонця, нерозривнозв'язані з людиною. З народженням дитини з'являється й нова зірка, котра всежиття має вплив на його долю. Кажуть: котра ясна зірка, то та душа правдива, акотра зірка темна, то та душа грішна. Зірка, що горить ясно, означає довгежиття для тієї людини”. Як бачимо, з небом в давніх українців були пов'язаніуявлення про життєвий шлях людини. Волхви складали книжки, за якими можна булодізнатися про свою долю. Ці книжки згодом були заборонені християнськоюцерквою.
Деякідослідники вважають, що з часом Род перетворився на хатнього Домовика, який, заповір'ям, живе біля домашнього вогнища і є його охоронцем.
У фольклорі збереглася пам'ять пронайдавніших богів наших пращурів, які, як вважає ряд дослідників, складалиастральний культ на українських землях першого тисячоліття н.е. За О. Знойком,увесь київський пантеон за літописними і літературними джерелами та фольклоромможна подати у такому вигляді: 1) Дажбог, Хорc, Перун, Стрибог, Сімаргл, Мокоша(“Повість минулих літ”); 2) Волос, Лада, Купала, Коляда (Густинський літопис і“Сінопсис” Пзеля); 3) Сварог і Сварожич (Іпатіївський літопис); 4) Берегиня,Плуг, 5) Див, Яр, Тур (“Слово о полку Ігоревім”); 6) Дана, Леля, Полель, Ярило,Місяць, Зоря та ін. (давньоруська література і фольклор). На основі аналізуархаїчної української обрядово-пісенної творчості (зокрема, колядок і щедрівок)І.Нечуй-Левицький виділяє світлих богів: бог Госпдар, богиня Сонце, богиняЗоря, богиня Хмара, Громовик-пастух, хлібороб, воїн, ловчий, Вітер, богиняВесна, описує темні зимові сили та різдво Сонця й інших світлих богів. Багатьомцим образам відповідають літературні та літописні назви давніх слов'янських богів.
Населення України першого тисячоліття н.е.першоджерелами Всесвіту вважало космічні вогонь і воду. Культ космічного вогнювиявлявся в обожнюванні тріади світил: Сонця, Місяця і Зорі. Усі інші боги булисузір'ями або небесними тілами. Наші предки головними богами вважали Дива(яскраве небесне склепіння), Сварога (Зодіакуса) та його заступника Перуна(бога ночі). Всі інші божества вважалися помічниками цих богів.
Упантеоні астрального культу були: Лада — життєвий початок природи, втіленнядвох першоджерел Всесвіту — вогню і води в єдиній особі, мати Сонця; Дана(Леля) — втілення води; Полель — втілення світла; Перун — батько Сонця, Місяцяі Зорі (на небі — сузір'я Стрільця, Баба (Плеяди); Волос, або Тур (сузір'ятельця — Волосожар), що опікувався торгово-ремісничими верствами; Берегиня —Прадерево світу (водночас і земля, і зоряна Галактика — Чумацький шлях);Астральна тріада: Місяць — головне божество (Дідух, Коляда, Василь), Сонце(Сварожич, Ярило, Дажбог), Зоря (Венера) та інші. На думку О. Знойка, сузір'ята небесні тіла не вважалися богами, а тільки символізували богів Всесвіту;Язичницькі боги, яких донедавна вважали виявом примітивної міфології, ймовірно,були символами складного світобачення наших предків.
Системаастрального культу складалася з цілорічного циклу свят, причому головним святампередували вступні, що роз'яснювали ідеї культу.
Християнськацерква спочатку забороняла народні свята Різдва Всесвіту, народження Місяця —Щедрий Вечір, Купальські свята тощо, але потім пристосувалась до них, давши їмсвоє тлумачення.
Нашіпредки визначальною вважали боротьбу протилежностей, що символізують глибиннепідґрунтя існування та розвитку Всесвіту і Людини. У природі фізичній цеборотьба життя і смерті, протилежність пір року. Подібно у світі моральному існуваннядобра потенційно передбачає існування зла. Діалектична напруженість івзаємопереплетіння цих двох полюсів втілюється в незмінній актуальності виборуна кожному з етапів реалізації людських цілей. На передній план виходитьпотреба у відповідальному моральному осмисленні кожного із значущих елементівцілеспрямованої діяльності людини. Божество духовного світла, істини і блага,з'являючись між родом людським, набирає людської подоби, повчає смертних істин,бореться з ворогом, що не допускає людину до світу Добра. Моральну функціюсуддівства у протиборстві Добра і Зла виконував, на думку багатьох дослідників,Дажбог. Ось що ми дізнаємося про нього з міфів. На думку Б.Рибакова, культДажбога сформувався за скіфських часів в VI—IV ст. до н.е. На початку нашої ерив лісостеповій Україні Дажбог стає богом ліса, гаїв, байраків, садів тощо.С.Плачинда наводить так легенду. Дажбог народився в багатодітній родинікиївського коваля Сварога. Коли в міст” почався голод, хлопчик приніс з горизернятко, посадив його. З того зернятка виріс чудодійний кущ розкішної пшениці,який врятував людей від голоду. Так Дажбог навчив людей вирощувати хліб, абатько його Сварог викував першого плуга. Коли Дажбог і Сварог почули про голодв країні росів, то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військознищило валку з хлібом, а
Дажбогаі Сварога посікло. Боги оживили обох, взяли до себе, зробити рівними собі. Унаведеній легенді чітко простежується ідея про богообраність простої людини заїї високі морально-громадянські якості. За Л. Силенком, Дажбог — це свідомістьсвіту, це дія, яка творить у людині бажання жити, бачити себе у своїх діях,вчитися, працювати, самоутверджуватися, самовизначатися, зрештою, вмерти,боронячи життя і незалежність свого племені. Дажбог — це свята Правда,Справедливість, життєтворяще Світло, Святий Дух, Воля, це — Людина у свідомостісвіту, і свідомість світу в людині. Вчений пише: “У Світі діє Дажбожа сила —вічна незнищима енергія (першооснова несвідомого і свідомого буття). Дажбог —Світло і дія Світла. Немає світла — немає життя. Людина прийшла з Світла ілюбить Світло, йде до Світла, несвідомо і свідомо себе вдосконалюючи”.
Характерна риса образу Дажбога — йогофункціональна двоїстість (відображення й виповнення ірраціональних зв'язківлюдей з природою і між собою), що, безсумнівно, підтверджує правильністьвисновків щодо прагнення і соціальних, і природних систем довзаємоз-балансованих відносин. Можливо, саме через світ давньоукраїнськогоязичництва давньоруське суспільство Х ст. н.е. могло знайти більш оптимальніваріанти виходу з своєрідної “точки біфуркації”, яка.склалась в другій половиніпершого тисячоліття н.е. Так, О. Пріцаку статті “На перехресті тисячоліть”зазначає, що Візантія виявилась нездатною до дальшого динамічного розвитку тоді,коли на Заході навчалися логічно мислити і цінувати теоретичну науку. Якщо уXII—XIII ст. Західна Європа в культурному відношенні розвивалась по висхідній,у нас замість постійного росту щораз більший занепад — культурний, економічний,політичний. Кризові явища в Київській Русі О. Пріцак безпосередньо пов'язує звпливом Візантії. Він, зокрема, робить висновок: “З перспективи минулоготисячоліття ми могли побачити, що базою нашого недорозвинутого стану було те,що, включаючись до народів із християнською вищою культурою, ми зробилинещасливий вибір. Пішли до школи, яка — як пізніше виявилось — мала уже зародокзастою, занепаду”. Тенденція шанування особистості, націленої на високіідеали служіння Добру, лягла в основу світської течії в духовній культурі КиївськоїРусі. Характерна риса цього часу — дальший розвиток ранньогуманістичноїтрадиції, яка бере свої початки в надрах язичництва.
Перунашанували усі індоєвропейці. У сербському, болгарському, чеському фольклорі цейбог мав таке ж ім'я, як і у фольклорі східних слов'ян. Литовці називали йогоПеркунасом. Скандинави називають його Тором, який їздить небом на колісниці,вивергаючи з хмар іскри і грім. Так само мчать небом, гуркотять і зрошуютьземлю благодатним дощем Парджанья в індійських міфах та Ілля в легендаххристиянських народів. Ці персонажі тотожні стародавньому Перуну зНаддніпрянщини. З астральними міфами про Перуна тісно пов'язані міфи пронародження Місяця (Дідуха). Як вважає О. Знойко, Місяць — головне божествоастральної тріади, що визначає люнарний культ на Русі. Вважався предком народу.Його символомбув сніп пшениці на покуті напередодні Різдва. Видаєтьсяцікавим уявлення наших предків про Місяць як про голову змія, що ховається вЧумацькому Шляху. Інший варіант: Місяць — голова вужа, який ховається вПрадереві Світу (Зоряному Шляху).
Перун,володар блискавок і грому, покровитель воїнів у другій половині першоготисячоліття н.е. дедалі більше заступав Сварога. Праукраїнці вірили, що колиПерун вперше після зими виїжджає на Небо, то своїм першим громом воскрешаєземлю. Цей перший грім дає силу не тільки землі, а й людям. Коли впершегримить, то ще тепер дехто хреститься й спирається спиною об дерево: спина неболітиме цілий рік, а людині в усьому таланитиме. Перун посилає блискавки, якіпроганяють злих демонів і випускають на волю Світло.
Зв'язокобразу Перуна із давньрземлеробськими культами видається безсумнівним. Крімтого, з цим образом пов'язаний один з найважливіших мотивів українськоїміфології — мотив агону-змагання. І. Огієнко вважає, що “у глибоку давнинуПерун був богом хліборобства, і це він насилав дощ. А пізніше, з розвоємвійськових справ, Перун став богом-воїном” [24, ст. 101].
Очевидно, з часом Перун дедалі більшесимволізував зміни в соціальній структурі Київської Русі. Е. Анічков доводив,що Перун був головним-богом тільки Київських князів Рюриковичів-Ігоревичів тадружини, а купецтво та селянство мали своїх богів, тому народ і не боронивПеруна, коли того скидали в Дніпро.
Ставши, самовладцем,Володимир хотів піднести значення Перуна найкраще, — бог великого князя мавстати, богом богів. Отже, піднесення літописцями Перуна над іншими богами невипадкове. Вже Олег зі своїми воїнами, складаючи в 907 р. присягу на вірністьмиру з греками, “клялися зброєю своєю і Перуном, богом своїм”. Пізніше Ігор таСвятослав, їхнє оточення та дружина присягали іменем Перуна, погрожували тим,хто відступиться від слова, прокляттям Перуна та вічним рабством “у загробномужитті своєму. Отже, влада Перуна охоплювала не тільки земний, а й потойбічнийсвіти. Він стежив за дотриманням угод і карав за їх порушення, отже, втілювавпоняття про особисту честь і гідність людини.
УВолодимирському пантеоні не менше Перуна вшановували Стрибога. У “Слові о полкуІгоревім” Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Д. Шеппінгвисловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна — його втіленням уповітрі. Він, як і Перун, озброєний луком зі стрілами. Пізніше Стрибог ставпокровителем погоди. Його називали Посвистачем. Йому молилися, щоб дав добрупогоду на врожай, на свято тощо. Особливо важливим Посвистач був для війська.Пантелеймон Куліш записав народний переказ про моління князівської дружини:“своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря нетурбував.
Стрибог,найвірогідніше, символізував протилежний упорядкованому полюс буття. У цьомуконтексті можна погодитись з Ю. Лавленком, який ототожнює Сварога та йогонаступників з ідеєю порядку, структури, ієрархій архаїчного космосу, а Стрибогі подібні йому сили вважав такими, що втілювали образ темного первинного хаосу.Отже, Стрибог виступав іншою, протилежною за значенням частиною Всесвіту. Безйого хаотичної сутності була б неможливою і спроба поділити світ на «освоєний»Космос і первинний Хаос. Ці два поняття взаємообумовлюють одне одне.
У давньоруському суспільстві із заможністюототожнювалася худоба. Велес, за легендами, якраз і був опікуном усьоготваринного світу. Він поріднив людину і тварину, привчив давніх українців невбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко,м'ясо, шкури тощо. Опікував, за повір'ям, волхвів, навчаючи їх лікувати худобу.Зображався Велес із сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли міжполянами і древлянами зчинилася кривава Січа «за межу» (яку не зміг зупинитинавіть Перун зі своїми блискавками), з'явився Велес і заграв на сопілці. Грабула такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Наведеналегенда дає підстави вважати, що поряд з чисто практичними функціями (худоба,багатство тощо) Велес ніс досить глибоке смислове навантаження. Вінсимволізував мудрість життя, його гармонію, світлу сторону.
З персонажів давньоукраїнської міфологіїодним з найцікавіших є Велес-Волос. Це один з найстарших богів, що вважавсяБогом достатку. В образі Велеса також простежується зв'язок зі сферою культури.Показово, що Боян в «Слові о полку Ігоревім» названий Велесовим онуком. Цепідтверджує зв'язок Велеса, з поезією, музикою та мистецтвом. Можливо, такепоєднання різних рис в постаті Велеса свідчить про глибоке і різностороннєрозуміння давніми слов'янами багатства і достатку, які асоціювались великоюмірою з багатим духовним світом особистості, з її розумінням цінності вищихпроявів людської творчості.
Волос,який згадується під час укладання договорів Русі з Візантією у 907 та 971 рр.,був богом миру подібно до індоіранського Мітри. У найбільш загальному плані,окресленому колом таких джерел, як тексти русько-візантійських угод, рельєфиЗбруцького ідола, обряд клятви з дерном на голові, образ Волоса відповідав ідеїмиру у трьох головних виявах: «мирне життя», «космос», «община». Традиційнийвисновок учених про те, що уявлення про зовнішні договори будувалисязапринципом відносин у первісному роді, підтверджує думку, що Волос мавбезпосереднє відношення до общинно-родової організації і фактично їїперсоніфікував.
Аналіз літературних джерел дає змогузробити висновок про тотемічне походження культу Волоса і про те, що відбита уцьому культі ідея спорідненості первинyо розумілась як «спорідненість» територіальна,яка об'єднує всі матеріальні об'єкти території проживання давнього колективулюдей.
Зв'язокВолоса із землею, територією як основою єдності роду, пізніше Русі,простежується в ряді популярних у середньовіччі творів фольклору: «Сказанні просмерть князя Олега»,.билині про Волха Всеславовича, переказах про волотів.Раніше виявлений зв'язок цих сюжетів з Велесом узгоджується з міфологією образу«сакрального царя», його народженням, шлюбом-воцарінням, смертю-втратоюпрестолу. Особлива роль належить спільній як для Волоса, так і «царя»-князяідеї зв'язку в територією, землею. Періодична смерть і воскресіння (але вже уновому образі) царя, відновлення його магічної сили, яке розумілось яквідновлення втраченого зв'язку з територією та її населенням, відповідаємотивам смерті й воскресіння, які реконструюються для самого Волоса і для іншихбогів Київського язичництва. Можливо, подібні уявлення позначились на«міфології поведінки» послідовників язичництва на Русі початку Х ст., які малифізично усунути князя Олега, котрий у заключний період князювання сприявпожвавленню ідеологічних контактів з Візантією. Останні могли розумітися якпрояв відходу князя від зв'язку з рідною («Руською») землею як основи етнічноїсамосвідомості українського народу.
Важливоюпідставою доведення багатобічного зв'язку Волоса із землею служить обряд клятвиз дерном на голові, пов'язаний із зображенням «держателя землі» Волоса наЗбруцькому ідолі. Волос виступав як син Землі і, очевидно, Неба (у трактуванніЮ.Писаренка — Рода, але ми знаємо, що Небо могли символізувати і Див, Сварог,Дажбог та ін.), прообразом, загальним тотемічним предком людства у йогогенетичному зв'язку з територією проживання. Одним з проявів цього зв'язку,збереженим багатьма культово-обрядовими дійствами, є ідея, що тварини та збіжжя— реінкарнації людей. Не випадково у міфологічній свідомості наших предківбагато уваги приділялося природним явищам і стихіям, окремим етапам життя ісмерті людини, структурі навколишнього світу, яка, за синергетичними законами,має здатність до самоорганізації та самовпорядкування.
Показово, що книга життя та релігіїслов'ян отримала назву «Велесова книга». Саме там ми знаходимо зверненняслов'ян: «І молимо ми Влеса, батька нашого, щоб послав він нам багато силнебесних і щоб Сонце повернулося до нас, і щоб оберталось колесо руху сонця,яке сяє над нашими домами, і порівняно з яким блідими виглядають вогні нашихпомешкань». На основі аналізу знайдених табличок «Велесової книги» можназробити висновок, що стародавні слов'яни сприймали світ як співіснування трьохелементів, трьох світів. Перший — то світ, в якому ми живемо, світ явний. Цейсвіт називався словом «Явъ». Поки людина живе, вона перебуває у Яві, коли жвмирає, її душа переходить до іншого світу, що називається Навъ… І найважливіше,мабуть, полягає в тому, що слов'яни визнавали існування третього світу —Володіння Справедливості та Правди, зване Праві. Володарем саме цього третьогосвіту був бог Свентовид — бог Правди, яку русичі ставили понад усе. Рядки 9—16з таблички №11 промовляють: «Ми славимо бога Свентовида, оскільки він бог Правіі Яві, і це йому ми співаємо гімни, бо він є світло, завдяки-якому ми можемобачити світ, що нас оточує, і жити у Яві. Це він захищає нас від Наві і це уславу його ми танцюємо і співаємо, і молимося на сонце і зірки. І ось нашесерце стискається (переповнене каяттям), і ми наважуємося визнати наші поганівчинки і націлюємо себе на добрі вчинки».
Отже, домінування морально-етичногонавантаження давньослов'янських богів видається безсумнівним, а уявлення протри світи нагадують аналогічні висновки Г.Сковороди та інших представниківукраїнської суспільної думки. Це є свідченням того, що традиція духовногорозвитку не припинялась. Можна повністю погодитись з висновком Б.Ребіндера,який зазначав: «Якщо охарактеризувати кількома словами релігію слов'ян, томожна без ризику бути неточним, сказати, що слов'яни поклонялися життю». Додамо— життю в усіх його проявах за умови, що воно відповідає Справедливості таПравді. Не випадково, сюжети, пов'язані з боротьбою Правди і Кривди, Добра іЗла, Світла і Темряви досить поширені в слов'янській міфопоетичній творчості іфольклорі.
Середжіночих божеств Київської Русі виділяється Мокоша, яка єдина потрапила впантеон князя Володимира. Походження Мокоші дуже давнє. Прообраз богинізнаходимо у стародавньому культі Великої Богині-Матері, статуетки якоїз'явилися ще в палеолітичний час. Відома ця богиня і в трипільській культурі,але Мокоша походить від давнього культу води Богині Дани. Можливо, жінки ісимволи дощу на трипільському посуді зображеннями цієї богині. ЗображенняМокоші дійшли до нас на рушниках: богиня стоїть під відкритим куполом святилищаз піднятими вгору руками (поза Оранти). Жінка з піднятими руками зображається вхристиянських храмах. Нагадують Мокошу і Оранту статуетки скіфських богинь.
ОбразМокоші був поширений серед багатьох слов'янських народів і пов'язувавсяпередусім з культами води, плодючості худоби і родючості землі. Виступаючибогинею плідності, вона опікувалася також вагітними жінками, допомагала упологах тощо. У першому тисячолітті н.е., коли в суспільстві дедалі більшоїваги набували соціальні чинники, виразно простежується тенденція доперетворення Мокоші на богиню-берегиню окремої сім'ї, будинку, сімейноговогнища і достатку. Не випадково образ Мокоші часто пов'язується з вівчарствомі прядінням. Можна зробити висновок, що Мокоша перейняла дуже багато рис відрізного роду божеств і духів епохи неоліту, коли прядіння і ткацтво малияскраво виражений сакральний характер. За народними переказами, що дійшли донаших днів, первісне ім'я Мокоші — Мати Коша. В цьому — відгомін культужінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду, в громаді, общинімудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір'ю. Вона лікувала, приймала пологи,визначала обов'язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню тощо. Мокоша, вуявленнях праукраїнців, пряла нитку людської долі, визначала майбутнє сім'їтощо. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.
Одназ найдавніших язичницьких богинь — Лада, богиня гармонії в природі, любові вшлюбі, мати-годувальниця Світу. Немовля на її голові було уособленням світла, аяблуко в руці містило ту ж ідею, що і яйця Латони в римській міфології.
Я.Головацькийпорівнював Ладу з індійською богинею Бговані, Кибелою Фрігії. В українськихвеснянках до Лади звертаються так: «Благослови мати, ой мати Ладо, мати, веснузакликати». Лада, в уявленнях слов'ян, — мати близнят: Делі (Дани) — втіленоїводи, і Полеля — втіленого світла. Богиня-мати, яка народила основні першопочаткисвітобудови і астрального культу — вогонь і воду, була і початком Всесвіту.Вона несла в собі першопричини буття. Лада і боги-близнюки Леля і Полель булизапозичені еллінами зі Скіфії і носили ті самі, щоправда, дещо видозміненіімена: Ла-тона, Діана, Аполлон. Обрядову пісню «А ми просо сіяли, сіяли, Ой,Див, Ладо, сіяли, сіяли» О.Потебня датував ще добою вед. М.Максимович, вивчаючиукраїнські міфи про Ладу, ототожнював її з Золотою Панею — матір'ю бога Сонця.
Натериторії України зберігся фольклор, що передає доісторичні міфи про войовничувершницю Дану-Дойну:
Ходить Дойна понад воду,
Питається Дойна броду.
Не трапила Дойна на брід,
А трапила Дойна на слід,
Дев'ять коней потопила,
На десятім сама сплила.
Заплакала Буковина,
Що ся Дойна сама сплила.
Розглядаючиваріанти наведеної пісні, С.Семчинський вважає молдавське і румунське ім'яДойна запозиченням українського імені Дана. Він пише, що українська Даназберігає праіндоєвропейську Дану і що це ім'я продовжує мовну традицію, щосягає доісторичних часів.
ПервіснеЛеля (Дана) була жіночим початком Всесвіту. У слов'ян вона звалася також Дівою.Вода, початок всього живого, вічно прекрасна, вічно світла, вона була дівою іводночас жінкою — дружиною Сонця. Про богиню, тотожну Дані, Я.Головацькийписав: «Первісне Ефеська Діана, або Артеміда, являла собою воду як діюче начало.творенняі шанувалася як Діва і одночасно як мати всього. Богиня Дана ототожнюваласятакож з Танаїс — на Дону і в Анатолії та Афіною — в Греції. Це і войовничаДніпра (Анастасія) — вершниця з луком і стрілами, відома по двобою; з Дунаєм.Постать самого Дунаю О.Потебня тлумачив як; Індру (санскр.), тобто Перуна Русі.Отже, Лада символізувала уявлення слов'ян про воду і вогонь як першопочаткиСвіту.
Зоря — найпрекраснішабогиня Русі і богиня всіх народів Східного Середземномор'я. Вона володіла дещобільшим.антропоморфізмом порівняно з богами Причорномор'я її не можна повністюототожнювати ні з грецькою Афродітою, ні з римською Венерою, однак наділенабула ця богиня і прекрасними рисами Афродіти Небесної і ранньоелінської Еос.Зоря — вістунка наповненого величезним містичним змістом моменту народженнятріади астральних богів: Місяця, Сонця і Зорі. Сповіщаючи про народження богів,Зоря сповіщає і про початок творення світу. У народному фольклорі, зберігаючивисоке естетичне навантаження. Зоря символізує земне життя людей, наповнюєбуденні заняття духовним звучанням, вносить поетику в працю і людські стосунки.Погляд на повсякденну працю крізь призму поетично-мистецьких форм, тісногопоєднання Людини і Природи характерний для всієї календарної обрядовостіукраїнського народу. Можливість поєднання прекрасного і корисного,незбагненного і земного завжди максимально використовується в міфопоетичнійтворчості слов'ян. Звеличується окрема особистість, яка, виконуючи цілкомбуденні, щоденні, звичні справи, створює гармонію в собі і в оточуючому світі.
Я.Головацькийна багатому фактичному матеріалі доводить схожість світоглядних уявленьукраїнців і західних слов'ян. Він виділяє чотири міфічні істоти: Яровит,Руевит, Поревит та Поренут, що згадуються у полабських та прибалтійськихслов'ян. На його думку, ці істоти були нічим іншим, як обожненим втіленнямсонця, що з'являється в різні пори року. Яровит, або Ярило (від слова ярі»,тобто весна), означав ярість, мужність, а разом з тим і весну, молодість,свіжість і уособлював сонячну силу, що виявляється навесні.
Поренутзображався з чотирма головами, а п'яту тримав на грудях. Він втілював поворотсонця на літо, або народжуване сонце. На думку Я.Головацького, чотири голови єатрибутом сонця, а п'ята на грудях зображала народження нового сонця. Можливо,Поренут за своїм семантичним навантаженням подібний до Збруцького ідола.
Руевит(від слова руйний, тобто гарячий, вогненний, червоний) знаменував сонце влітку.Цікаво, що він зображався більшим за людський зріст, сімома головами і сімомамечами. Сім голів та сім мечів означали божество у повній силі. Логічноприпустити, що сім голів і сім мечів символізували багатовимірність Всесвітуабо уявлення слов'ян про низку світів, кожен з яких має свої характеристики.
ГеоргійБулашев відзначає, що «вірування у множинність небес перейшло в середовищенародне і є на Україні повсюдним, закріпившись раз і назавжди в усьому руськомународі відомою приповідкою — «на сьомому небі», що означає найвищий ступіньзадоволення, щастя, яке межує з райським блаженством...».
Цікаво,що ці уявлення мають спільні риси з найновішими гіпотезами про. будовуВсесвіту. Сучасна космологія розглядає його як сукупність кількох світів,кожний з яких має власні характеристики, стан матерії і часу. Так, зокрема,відомий вчений, Президент міжнародного центру психо-енергосуггестії А.Ігнатенкоробить висновок про багатовимірність нашого Всесвіту. Сьогодні відомі сімвимірів. Ми живемо в тривимірному просторі з координатами: висота, ширина,довжина, а функція часу — будь-який механічний або біологічний рух. Але внашому матеріальному світі існують більш тонкі явища, які отримують в наступнихвимірах часові характеристики. Ріст волі, інтелекту, інтуїції, любові — цекоординати чотирьох-, п'яти-, шести-, семивимірних просторів. Учений такожзазначає, що «наш Всесвіт пронизує найтонша субстанція, про яку є згадки вбагатьох космогонічних філософіях давнини — Абсолют, що має безкінечне числовимірів. Минуле, сучасне, майбутнє в Абсолюті єдині. Крім нашого, в ньомуіснують й інші всесвіти, але знання про них поки важкодоступні і для більш розвинутихнеземних цивілізацій». А.Ігнатенко виділяє сім основних світів, кожному з якихвідповідає свій колір і нота музичної октави. Можливо, це ще один крок дорозгадки таємниці мистецтва, живопису, музики, їхнього впливу на людину.
Обґрунтуванняіснування багатовимірних просторів можна знайти в роботі професора С. Полякова,який, ґрунтуючись на досягненнях природничих наук, зокрема, фізики елементарнихчастинок дійшов висновку: «Після смерті людини пам'ять і мисленнявідокремлюються від атомів, що їх народили, і далі існують самостійно. Вониможуть переміщуватися у космосі з космічними швидкостями. Після фізичної смертіми продовжуємо жити, тобто живе наша пам'ять і мислення. Таким чином зіркинароджують нові маси атомів, що відправляються в Космос, а люди після смертіфізичного тіла залишають свою пам'ять і мислення для Космосу». Вражаєподібність цих висновків з багатьма моментами у світобаченні наших предків.
Прозв'язок міфологічних уявлень народів і сучасних знань пишуть В.Казначеєв іЄ.Спірін. Досить обгрунтованими видаються їхні висновки про космічнувідповідальність духу і про космоцентричну свідомість аграрних цивілізацій.
Ю.Фомін вважає, що принцип детермінізму дозволяє стверджувати одночасністьіснування минулого, сучасного і майбутнього. Він також висуває ідеюбагатовимірності простору. Фізик-теоретик Ф.Дайсон у роботі «Розбудженийуніверсум» обґрунтовує єдність минулого, сучасного і майбутнього, виходячи згеометрії світових конусів подій. Д.Бом сформулював так звану «голокінетичну»парадигму, в основі якої лежить ідея багатомірного гіперпростору. Специфікацього нескінченного, неальтернативного, неспіввідносного простору в тому, щодві сутності можуть разом займати одне і те ж місце в один і той же час.Основна ідея бомовської космології: реальність одна, вона є неруйнівною,неділимою цілісністю, аспектами якої виступає матерія і свідомість. Д.Бомзазначає, що існує «зовнішній порядок», який проявляється в різноманітнихстанах «матерії-енергії» — від зовсім грубої, щільної і стабільної матерії, щосприймається нашими органами чуття в просторово-часових межах, до витонченої,чуттєво не сприйнятної. «Внутрішній (духовний) порядок» подібний до схованогопорядку в голограмах, до якого ми рухаємося духовно, і всередині «голоруху»приходимо в кінцевому підсумку до вищої свідомості. Голокосмічна парадигмазнаходиться у певному відношенні до голографічної гіпотези К. Прибрама, згідноз якою «всяке мислення включає, крім маніпуляції знаками і символами,голографічний компонент». Це відношення можна визначити як відношеннямакрокосму до мікрокосму. Численні дослідження і узагальнення, на думкуВ.Вернадського, «дозволяють вписати людину в розміреність космопланетарних ікосмічних режимів, виявити космоцентричні основи архаїчної синкретичної єдностіритуала і культури, уявити ранню людину не як заляканого грізними природнимиявищами дикуна, а як мудрого жителя Космосу, який вміє орієнтуватися середкосмопланетарних явищ».
Отже,сучасний рівень дослідження стародавнього світогляду українців дає змогувказати на дві домінуючі смислові тенденції. Перша пов'язана з Космосом якморально-етичним Універсумом, що випромінює і вбирає цінності світу. Другафокусує ці етико-соціокосмічні категорії через антропогенетичні сутності, тобтокрізь людську особистість в її лінійному і сакральному вимірах. У цьомуконтексті дослідники виділяють основні мотиви української міфології: мотивкосмогонічної офіри, мотив космогонічного агону-змагання і мотив «золотоїсередини».
Важллвемісце у відтворенні архаїчною свідомістю просторово-часових, аксіологічних тапредметно-речових реалій буття посідає антропний принцип. Згідно з цимпринципом уява про єдність світу та його розвиток з Єдиного спирається наархаїчну нерозчленованість «свідомості» та «світу», які взаємопороджують тавзаємовизначають сутнісні моменти дійсності. Архаїчне українське світобаченнябазується на змістовій насиченості і культурній варіативності Єдиного, в якомунаявні творчі прообрази для реальних буттєвих станів.
Щеодна характерна риса стародавнього українського світогляду полягає в тому, щорозвиток Універсуму, який бере початок в Єдиному, відбувається з чіткоюдомінантою в бік зростання оцінно-етичного напряму, і усвідомлюєтьсяесхатологічне. Метафора образу природи, яка гине в дохристиянських віруваннях іуявленнях українців тотожна всезагальній матриці життя і смерті, яка набуваєнового якісного звучання в концепції якостей особи.
Жертвоприношенняв архаїчному слов'янському світогляді означає розпадання Єдиного на сукупністьхаотичних, але потенційно творчих реальностей, повноцінність яких визначаєтьсякрізь призму співпричетності до єдиного початку, мірою позитивної сакральноїнаповненості. На основі архаїчного українського етнографічного матеріалу іаналізу археологічних джерел, проведеного в попередніх розділах, можнавідзначити, що «смерть» в давніх ритуалах одночасно означає продовження життя.Померлий набуває рис медіативної жертви, а в голосіннях знаходимо образну,орієнтальну семантику моделювання і структурованості реального світу. Окремийвипадок смерті символізує «смерть» божества, яке, в свою чергу, вбирає рисизнищення всього «злого» і «старого» і потенційно несе в собі відродження«доброго» й «вічного». Цей мотив спостерігаємо в усьому комплексі українськоїземлеробської культури, обрядовості, археологічних знахідках на територіїУкраїни.
Длясвітогляду наших предків характерна також сукупність уявлень продуально-травестійну забудову Всесвіту, який поділяється на структурований,організований, знаний і «освоєний» світ «культури» та неорганізований, «чужий»і «невизначений» світ «антикультури». У першому панує впорядкованість значень,у другому — заплутаність, інверсія смислів.
Уявленняпро зв'язок особистого життя з ритмом космосу (світу порядку) визначало оцінкусмислу і цінності людського існування, сприяло зростанню ролі самооцінки ісамосвідомості, практичної і духовної незалежності індивіда.
Длядохристиянської культури українців характерна своєрідна парадигма «маятника»,що пронизує всю їхню міфопоетичну свідомість: максимально-граничні світобудівнізначення викликають відповідні проталежні за наповненістю стани. Найбільшогозвучання тут набувають метафори «провини» та «покарання-каяття». Розірваність,хаотичність, дезінтегрованість світу, втрата цілісності та повноти єрезультатом злочинного діяння, «провини» бога-жертви. Світ був колисьідеальним, цілісним та єдиним, але через «провину» бога згубив цю свою якість(став «бідним», «розірваним»), яку можна повернути тільки шляхом«покарання»-«офіри» бога. Звідси випливає необхідність очищення і каяття, тобтоархаїчного «катарсису», який полягає в позбавленні спільноти від«утаємничених», «прихованих»-негативних, руйнуючих тенденцій, що беруть витокив сутності індивіда. У слов'янській культурі це «звільнення-очищення»досягається за допомогою маскарадного дійства, оберненого до значень хаотичної,переважно звіроподібної «нелюдяності». На думку багатьох дослідників, всікалендарні свята, зв'язані з іменами різних богів (дохристиянських, а потім іхристиянських) є різними фазами життя-смерті-відродження одного бога. Це —існування в слов'ян раніше названого «закону» універсального коловороту.
Різноманітністьпроявів співвіднесеності Єдиного («передасоціативного») з Одиничним (щоемпірично спостерігається, конкретно-реальне) визначає основний зміст інавантаження української міфологічної моделі, в якій ідея просторовоговпорядкування світу переважає йога часову визначеність. Тому модель світу являєсобою завершеність певної просторової ієрархії цінностей. В уявленняхстародавнього населення України чітка просторова демаркація світу співіснує зменш чітко вираженими уявленнями щодо меж міфічного часу. Згідно з теорієюантропокосмізму людина — частина Всесвіту, саморозвивається за йогозаконами і сама впливає на нього силою своєї свідомості.
Характерно,що в праукраїнському міфологічному світогляді все, що максимально наближене до«центра», “сідзолотим”. Цю особливість багато вчених пов'язують з символікоювогню як ознаки позачасового характеру вогневої субстанції. Символи вогнюприсутні на археологічних знахідках на території України, починаючи з пайеолітуі до прийняття християнства. З космогонічним Мотивом «золотої, середини» тіснопов'язана метафора «світла-тіні». Інтенції «світла» повністю визначаютькосмологічну світобудову і наповненість староукраїнського світосприйняття.Найближчою до бога сутністю є світло. Символіка «сонця-золота-вогню», наявна влітературі Київської Русі, дійшла до нас в багатоманітному світі народноїтворчості і давньої української культури.
Видаєтьсяцікавою світовидча логіка стародавньої.людини, розроблена М.Новиковою на основіаналізу архаїчних українських замовлянь. Стародавня людина бачить світ, уякому: 1) ніщо не зникає і не з'являється: в космічному масштабі все лишеперебуває безначальне і безконечно, «з'являтися» і «зникати» воно здатне лишена певній ділянці світобудови, в полі зору даної людини; 2) ніщо не діє: вселише присутнє (як сутнісна характеристика) разом із самим суб'єктом, заховане вньому, діяння «приходить і відходить» зі своїм носієм, а не.навпаки: неносій-суб'єкт «приходить, відходить» через діяння; 3) «шкода» не може бутизнищена до кінця: її можна лише вигнати, виселити в потойбічне інобуття абовідсунути якнайдалі, або «витягти» з людини та її мікрокосму, проте так самонезнищенна і «користь», вона є завжди і зникає-з'являється лише в найближчомулюдському овиді; 4) вся взаємодія людини з нелюдськими, космічними силами істихіями зводиться до посилення-послаблення їхньої присутності в ній самій і внайближчому до неї середовищі; 5) оскільки ж чіткої опозиції «користі-шкоди», атим більше «добра — зла» серед суб'єктів замовлянь іще немає, правильнішеговорити про благодійне або шкідливе групування, про сполучуваність предметівсвіту замовлянь: «збільшення буття» — це збільшення їхньої «доброї»сполучуваності, «зменшення буття» — це збільшення сполучуваності «лихої».
Характернариса дохристиянського світогляду українців — уявлення про низку «світів», якепов'язується з таким явищем в старослов'янському світобаченні, як «внутрішняточка зору на простір», що, в свою чергу, символізує певну взаємозалежністьчастин буття, означених в просторі співвіднесених з «центром». Звідси кожний з«світів» має власну систему ціннісно-етичних і; просторово-часових координат.Підтвердження знаходимо в синкретичному, міфологічному шарі українськоїкультури. Уявлення про багатоярусність світу простежується в багатьохархеологічних знахідках і комплексах, в народному середовищі вірили, що, «крімвидимого неба, є ще інше, що називається імперійським. Воно прикриваєтьсявидимим небом, ніби склом. Синіх оболоків є аж сім, а восьме вже й справдінебо». Або подібна думка, яка ніби «розтягує» ієрархію підпросторів: «Під землеютак само живуть люди: одне слово, площин, схожих на нашу, під нами безліч.Надра землі складають другий світ».
Слідвідзначити, що в українській міфології космогонічні ідеї перебувають підвпливом архаїчної безпосередньої протиставленості хаосу та космосу, щовиявилась найбільш придатною формою для засвоєння слов'янством християнськоїідеї морального агоністично-дуалістичний мотив, який символізував відносини міжслов'янськими богами. У найзагальнішій інтерпретації агоністика — це така формавиразу світобудівної парадигми, в межах якої зустріч хаосу та космосу мислитьсябезпосередньо, крім того, ця зустріч носить стрімкий, напружений характер тазавершується перемогою однією з сторін. подвоєння світу на світи Добра і Зла. Зпротиставленості хаосу і космосу випливає. Агоністична космогонія найяскравішевиражена в поховальній та весільній обрядовості, підтвердження чому знаходимо вбагатьох етнографічних виданнях. З атомістичним мотивом пов'язаний образсолярного, або культурного, героя-дії якого крізь призму уснопоетичної творчостідетально описує М.Грушевський [13]. Хоч цей образ і набув з часомхристиянського забарвлення, але основні архетипи символізованого нимсвітобачення багато в чому залишились незмінними. Слід зазначити, що образхристиянської внутрішньої космогонії душі був створенийза допомогою тихметафізичних метафор («смерть» — «відродження», «верх» — «низ», «світло» —«темрява» тощо), які були характерні для давньослов'янської ментальності. Томусередньовічна християнська архетипіка душі заповнена метафорами, властивимиміфосвідомості. Східнослов'янська культура спрямована на занурення у світлюдської душі. Осягнення шляхів цього самопізнання здійснюється за допомогоюінтуїтивного самоспоглядання.
Щеодна характерна риса праукраїнської міфосвідомості — її антропоморфність. Цяособливість також перейшла з певними видозмінами в наступні століття і булавтілена в образі святості в культурі Київської Русі. Вказаний погляд на світспрямований зсередини назовні, від людини до Універсуму. В основі його —непоборне інтимне ставлення до природи. Людина знаходить себе саму узовнішньому світі. Та й у Всесвіті вона бачить ті самі якості, що властиві їйсамій. Водночас і в собі вона знаходить Всесвіт. Людина і Всесвіт. Людинаусвідомлює себе як зменшену модель, яка відтворює Всесвіт. От через що. вобразі святості центр уваги перенесено на особу — носія святості, святого,котрий на рівні мікрокосму, в межах локального соціального світу уподібнюєтьсядо Бога як втіленого сакрального начала в масштабах макрокосму.
Підвпливом глибинного шару народної культури відбулася певна переакцентаціяхристиянського (у візантійському трактуванні) розуміння святості, формуєтьсяодин з фундаментальних принципів давньоруської свідомості — уявлення просвятість як вищий моральний ідеал поведінки, як особливу життєву позицію, їїрозуміють як жертовність. Образ святості наповнюється моральним змістом іпостає як ідеал праведного, непорочного життя. Так, Володимир Мономах в своєму«Поученії» закликає в усьому керуватися життєвою доцільністю і здоровимглуздом. Праця для Мономаха — найвище мірило богоугодності людини. Все це маловідповідало ортодоксальним вимогам візантійської церкви, але, без сумніву,виражало світобачення і уявлення давньоруського суспільства, яке продовжувало вбиратита випромінювати початки й струмені тисячолітньої української культури.
Висновок
Якіснізміни в духовно-культурній сфері життя сучасного українського суспільстванеможливі без вивчення народної культурної традиції, прилучення до якої сприяєсамовизначенню людини. Найдавніші вірування і уявлення українського народувтілились у його обрядах і звичаях. Дедалі актуальнішим стає зв'язокнайдавнішого світогляду нашого народу з його історією та сучасністю. Крізьпризму цивілізаційного підходу більш глобально і різнопланово бачиться історіяУкраїни, культура її населення.
Починаючиз епохи мустьє, в неандертальців простежуються перші спроби осмисленнянавколишньої дійсності. У найдавніший час на території України існувалипервісні форми регуляції людської поведінки, які синкретично поєднували впливмаги, звичаю і міфу. Ранніми формами релігійних вірувань були: магія, анімізм,тотемізм і фетишизм. Ряд археологічних пам'яток України пов'язаний з давніммистецтвом і віруваннями. Для багатьох палеолітичних знахідок характерна наявністьфарби червоного і жовтого кольорів, які символізували вогонь і сонце, життя імагічну силу. Ці кольори стали початком астральної символіки пізніших часів.Орнаменти та схеми виражали прагнення і здатність людського розуму довпорядкування навколишньої дійсності. Складний світ вірувань найдавнішої людинибув пронизаний вірою у вищу силу, яка (за посередництвом обрядів і культів)ставила перед людьми передусім морально-етичні обмеження і стежила (за допомогоюдухів) за їх дотриманням. Саме в такому ракурсі чуринга (та подібні культовіпредмети пізнішого часу) сприймалася як найвищий символ єднання людей,суспільства та природи. Людина палеоліту (включаючи мезоліт)починає осягатиєдність процесу життя. Дуальна система первісного суспільства характеризуєтьсяжиттєво важливою рівновагою між людьми і природою.
Доба протонеоліту і неоліту стаєпереломним моментом в етногенетичному розвитку людства. Культ чуринги передувавмоделі організованого розчленованого Всесвіту. Ця модель стала одним з проявівуявлень про універсальні закономірності існування природи і суспільства, відоміпід назвою «універсального закону», або «закону універсального колообігу».Заняття землеробством ґрунтувалося на врахуванні закономірностей руху небеснихсвітил. У цей час з'являються виразні астрально-космічні символи. В часипротонеоліту-неоліту виникають найдавніші космогонічні міфи. Зодіак став першоюштучною геоцентричною моделлю, що виникла в протонеоліті. У слов'ян уявленняпро «закон» і зодіак збереглися насамперед в образах дванадцяти сонячнихмісяців року як хазяїв життя. Можна зробити висновок про еволюційність розвиткувірувань населення України в переднеолітичний час і спадкоємність культурноїтрадиції в пізніший час. Тотожними термінами до давньоруських понять «закону» інайбільш відповідними їх суті є самоорганізація і впорядкування, що доводитьправильність синергетичного підходу до вивчення найдавнішої культури України.Поступово, в протонеоліті, починають утверджуватися уявлення про богів, щостало наслідком змін у соціально-господарській сфері життя населення України(найважливіша з яких — і перехід до відтворюючих форм господарства), а такожзмін у самій тогочасній людині. Дедалі тіснішим і багатоманітнішим стає зв'язоклюдини з навколишнім середовищем. З'являються нові риси у взаємовідносинах зкосмосом, з яким пов'язане виникнення нових богів і вірувань. Складаєтьсянайдавніша система світогляду наших предків. Поряд з богами продовжує існуватирозвинута система уявлень про духів. На ґрунті багатьох етнічних складників ікультурних традицій будувалася духовна культура населення України епохи неолітуі в післянеолітичний час. Нові риси в цій культурі пов'язані насамперед з новоюсоціально-економічною ситуацією, з новими напрямами самоорганізації і розвиткувсієї системи чинників неолітичного суспільства.
Ворнаментиці посуду неолітичного населення України відображені стародавні міфи,пов'язані з магічними обрядами і заклинаннями аграрного, рідше скотарського іпромислово-мисливського характеру. Антропоморфні і зооморфні сюжетисимволізували новий етап в розвитку орнаментації посуду, обумовлений прогресому сфері землеробського виробництва. Все це в цілому відображало значний перелому духовній культурі того часу і сприяло виникненню нових форм відносин людини здовкіллям. Вдосконалюється і змінюється внутрішній світ людей, вся система їхуявлень і вірувань.
Населенняепохи бронзи значною мірою зберегло духовні традиції попередньої епохи, про щосвідчать археологічні знахідки та порівняльно-історичний матеріал. Світогляднаселення України епохи бронзи ґрунтувався на обожненні природного циклу.Масові могильники і кургани дають підстави вважати, що в цей час все більшогопоширення набувають уявлення, пов'язані з соціально-майновим розшаруванням ізростанням ролі; чоловіка в ранньокласовому суспільстві. У цей час обожнюєтьсядуша, що керує тілом, вагомого значення набуває культ предків. Доля душпомерлих уявлялась по-різному. Курган виступає як символ Всесвіту. Зберігаєтьсязв'язок з навколишнім середовищем через обожнення природних сил.Астрально-солярна символіка на археологічних знахідках зберігається, але центрваги дедалі більше переміщується від узгодження своїх дій з природою досоціально-суб'єктивних чинників.
Ускіфську епоху відбувається взаємоасиміляції, господарсько-культурний та певнийетномовний симбіоз лісостепового і степового населення України. Поховальніобряди в більшості нагадують традиції епохи бронзи. Велика роль у поховальнійпрактиці належала вогню. Орієнтування померлих у похованнях тісно пов'язане зуявленнями про потойбічний світ і позаземну долю похованого. Сонце сприймалосьяк найвища світлоносна сила, яка організовує і оберігає життя людей та їхнідуші. Очевидною є віра в можливість самої людини впливати на долю померлихспівплемінників. Це свідчить про самоусвідомлення людиною власної значущості,про зростання цінності дієвої особистості, здатної впливати на процесисамоорганізації і самовпорядкування свого внутрішнього світу та зовнішньогосоціально-природного середовища. Космічні мотиви також досить поширені взнахідках скіфського часу.
Процесисоціальної диференціації населення України першого тисячоліття до н.е. маливплив на еволюцію релігійно-міфологічних уявлень. Досить чітко простежуютьсяпаралелі між скіфськими і праслов'янськими божествами. Скіфське зображувальнемистецтво являє собою певну семіотичну систему, яка відображає просторовуструктуру космосу за допомогою різних кодів. Релігійно-міфологічна системацього часу поєднувала елементи зооморфної символіки звіриного стилю зантропоморфною міфологемою, увібравши вірування трипільської культури, елементитотемів скотарської культури, вплив грецької міфології. Населення територіїУкраїни того часу все більшого значення надає соціальним силам. Узгодженнядіяльності суспільства з природними явищами-циклами поступається гармоніїрозвинутих ранньодержавних структур. Водночас глибинні пласти народної культуриу вигляді найдавніших вірувань і культів, богів і духів, які складалися натериторії України з найдавнішого палеолітичного часу до першого тисячоліттян.е., посідали вагоме місце в світогляді і свідомості широких верствдавньоукраїнського суспільства.
Упершому тисячолітті н.е. релігійні та світоглядні уявлення населення булипов'язані з одушевленням і одухотворенням природи, з наданням їй антропоморфнихвластивостей і рис. Люди відчували себе інтегральною частиною навколишньогосередовища, складовою кругообігу природних явищ, які символізуваливзаємовідношення людини з внутрішнім і зовнішнім Всесвітом. З небом в давніхукраїнців були пов'язані уявлення про життєвий шлях людини, визначальне місце вякому надавалось морально-етичній наповненості людського буття. Можна зробитивисновок про існування в Київській Русі астрального культу давньоукраїнськихбогів, система яких втілювала глибинний взаємозв'язок населення з космосом. Уцьому зв'язку головна роль належала морально-етичній визначеності особистості.Людині надається можливість силою своєї свідомості, поряд з Богом,впорядковувати існуючий стан матерії і духу. Через самостійність індивідарозкривається всезагальна сила божества. У давньоруському суспільстві доситьчітко простежується монотеїстична тенденція, тобто віра в єдиного бога, який«розгортається» в суспільстві через численних богів і духів, природних інеприродних істот. Отже, «потреба» Київської Русі в монотеїстичній релігіїмогла знайти своє «задоволення» в реалізації потенційних можливостей, наявних вдохристиянській духовній культурі українського народу.
Давняукраїнська обрядовість була однією з форм збалансованих відносинсоціально-господарської системи слов'ян з природно-екологічною і духовною.Обряди увібрали в себе весь попередній досвід розвитку найдавніших вірувань івиступали гармонійною формою взаємодії Людини і Природи.
Можнаговорити про наявність спадкоємності в світсько-гуманістичному напрямісвітоглядної думки Київської Русі і традицій народно-язичницької культури. Крімтого, багато спільних рис знаходимо в дохристиянському світобаченні нашихпредків і найновіших поглядах на проблеми Людини і Світу.
Інайголовніше: можна зробити висновок про неперервну, спадкову еволюціюнайдавніших уявлень та вірувань населення України з найдавнішого часу до XI ст.нашої ери.
Список використаноїлітератури
1. Алексеев А.Ю., Мурзин В.Ю., Ролле Р. Чертомлык: Скифский царскийкурган ІV в. до н. э. – К., 1990.
2. Анисимов А.Ф. Духовная жизнь первобытного общества. – М., 1996.
3. Артеменко И.И. Племена Верхнего и Среднего Поднепровья в эпохубронзы. – М., 1967.
4. Археология Украинской ССР: В 3 т. – К., 1985. Т. 1. Первобытнаяархеология.
5. Археология Украинской ССР: В 3 т. – К., 1986. Т. 3.Раннеславянский и древнерусский периоды.
6. Археология Украинской ССР: В 3 т. – К., 1986. Т. 2.Скифо-сарматская и античная археология.
7. Баран В.Д. Ранні слов’яни між дністром і Прип’яттю. – К., 1972.
8. Березанская С.С. Средний перидо бронзового века в Северной Украине.– К., 1972., Третьяков П.Н. Восточно славянские племена. – М., 1953.
9. Берзин Е.О. Социально – культурные изменения в Передней Азии и Юго– Восточной Европе в 4 – 3 тыс. до н. э. – М., 1989.
10. Борисковский П. И. палеолит Украины // материалы и исслед. по археологииСССР. – М., 1953. Вып. 40.
11. Брюсов А.Я. Очерки по истории племен Европейской части СССР внеолитическую эпоху. – М., 1952.
12. Бунятян Е.П. Методика социальных реконструкций в археологии: Наматериале скифских могильников IV – III вв. до н. э. – К., 1985.
13. Грушевський Михайло. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К.,1991. Т. І. До початку ХІ віка.
14. Даниленко В.М. Кам’яна Могила. – К., 1986.
15. Даниленко В.Н. Неолит Украины. – К., 1969.
16. Даниленко В.Н. Энеолит Украины. – К., 1969.
17. Ефименко П.П.Первобытное общество. – К., 1953.
18. Збенович В.Г. Позднетрипольские племена Северного Причерноморья. –К., 1974.
19. Золото степу: Археологія України / Автори упорядники П.П. Толочко,В.Ю. Мурзін, Р. Ролле та ін. Київ; Шлезвіг, 1992.
20. Кравченко С. М., Костицикий М.В. Екологічна етика і психологіялюдини – Львів, 1992.
21. Леви – Стросс К. Структурная антропология. – М., 1983.
22. Ліндсей Дж. Коротка історія культури. – К., 1995.
23. Малахов В. Етика. – К., 1996.
24. Митраполит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу.– К., 1992.
25. Мовша Т.Г. Антропоморфные сюжеты на керамике культурТрипольско-кукутенской общности // Духовная культура древних обществ натеритории Украины. – К., 1991.
26. Мовша Т.Г. Об антропоморфной пластике трипольской культуры // Сов.археология. 1969. № 2.
27. Мозолевський Б.М. Скіфський степ. – К., 1983.
28. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичнцтва до християнства. –К., 1996.
29. Неприна В.И. Неолит ямочно-гребенчатой керамики на Украине. – К.,1976.
30. Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. –К., 1994.
31. Патокова Э.Ф., Петренко В. Г., Бурдо Н. Б., Полыщук Л. Ю.Памятники трипольской культуры в Северо–Западном Причерноморье. – К., 1989.
32. Петров В.П. Етногенез слов’ян. – К., 1972.
33. Попович М.В. Мировоззрение древних славян. – К., 1985.
34. Рибаков Б.А. Язычество древних славян. – М. – 1981.
35. Самчишин М. тисяча років української культури. – К., 1993.
36. Телегін Д.Я. Мезолітичні пам’ятки України. – К., 1981.
37. Токарєв С.А. Ранние формы религии. – М., 1990.
38. Хвойка В.В. каменный век Среднего Поднепровья. – М., 1901. – Т. 1.
39. Чижевський Д. Історія української літератури. – Тернопіль. 1994.
40. Чмихов М.О. Давня історія України. – К., 1992.
Додаток 1
/>
Тотемічні символи, що відповідають мезоліту (1, 8) та пізньому палеоліту(2 — 7)
Додаток 2
/>
Антропоморфні сюжети на посудинах: 1 – Косиенки ІV;
2, 3, 5 – Жванець – Лиса гора; 4 – Бринзени – Циганка
Додаток 3
/>
Елементи антропоморфних зображень: 1, 2 – на пластинці Усатого;
3 – 6 – на посуді Варварівки
Додаток 4
/> />
/> />
/> />
/>
Антропоморфна пластика