Рух опору на Харківщині у роки Великої Вітчизняної війни

/>МІЖНАРОДНИЙ СОЛОМОНІВУНІВЕРСИТЕТ
Р/>/>/>/>/>УХОПОРУ НА ХАРКІВЩИНІ У РОКИВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ/>/> 
Харків– 2009

/>/>ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. РАДЯНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ
РОЗДІЛ ІІ. СТИХІЙНИЙ РУХ ОПОРУ
РОЗДІЛ ІІІ. НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ ОПОРУ
ЗАКЛЮЧЕННЯ
СПИСОК ВИкористаної літератури та джерел
/>/>ВСТУП
З кожним рокомусе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни. Давно розоранітраншеї i засипані окопи, зарубцювалися рани учасників війни та людська пам’ятьзнову i знову звертається до минулого. Що звідане i пережито, не забудетьсяніколи. Час – нещадний, але об'єктивний суддя історії.
Історія ВеликоїВітчизняної війни належить до найбільш популярних періодів минулого століття.Її події постійно привертають до себе увагу. І сьогодні на початку новоготисячоліття реалії тієї війни викликають дискусії та сперечання.
Однією із такихпроблем у сучасній історичній науці є діяльність руху Опору в України та в їїокремих областях. Актуальність цієї теми полягає, по-перше, у з’ясуваннідійсного розвитку подій і, по-друге, у патріотичному вихованні сучасної молоді.Адже патріотичні почуття у молоді виховуються саме на таких фактах безмежноївідданості своїй Батьківщині кращими синами і доньками, які віддали свої життіу боротьбі за незалежність своєї держави.
Скільки б незмінювалося поколінь на землі, вони повинні знати, що таке фашизм, яких мукстраждань завдав він народам Європи, скільки жертв зазнав наш народ у битві ізним. Нащадки повинні пишатися подвигом воїнів, які розгромили найгрознішу натой час армію у світі. Це подвиг, якого не знала історія.
Перемогадісталася дорогою ціною. У справу розгрому гітлерівських загарбників гіднийвнесок зробили i харків’яни, як на фронтах Великої Вітчизняної війни, так i втилу ворога.
Важливість цієїтеми полягає ще й в тому, що зараз у засобах масової інформації можна прочитатибагато суперечливих думок про війну і тому важливо, щоб сучасні кон’юнктурнівимоги не сфальсифікували проблему, як це було у часи тоталітаризму., але ми якісторики повинні довести підростаючому поколінню, як це було дійсно.
I нікому недозволено принижувати значення ратного i трудового подвигу народу – переможцю,а тим паче вдаватися до блюзнірських спроб його перекручування й замовчування.Ми повинні пам’ятати про це завжди!
Хронологічнірамки дипломної роботи обмежені червнем 1941 року (початком Великої Вітчизняноївійни) – серпнем 1943 року, коли Харківщина була визволена віднімецько-фашистських загарбників.
Територіальнірамки охоплюють територію Харківської області.
Дослідженнюпроблеми діяльності Руху Опору на Харківщині увага приділялась завжди як у загальних,так і спеціальних наукових роботах.
Для написаннядипломної роботи були використані документи, наукові праці та мемуарна література,видані як в Україні, так і за її межами.
Важливими длявивчення умов утворення і діяльності руху Опору на Харківщині є документи ЦКВКП(б) і командування вермахту. Слід відзначити, що підбір документів єтенденційним. Так, радянські публікації висвітлюють досягнення комуністичного ікомсомольського підпілля у боротьбі з окупантами [6, 42, 49, 61, 62, 70], тодіяк дослідники за кордоном визначають негативне ставлення окупантів, пов’язанеіз боротьбою з націоналістами [28, 37].
Окремо слідвиділити постанову ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. «Про організаціюборотьби у тилу німецьких військ» [43], з якої добре видно як радянськийуряд поспіхом й непродумано організовував партизанські і підпільні загоні наокупованих ворогом територіях.
За ідеологізованістювідзначається написана з даної теми література і наукова, і мемуарна, особливонадрукована до отримання Україною незалежності [5, 15, 16, 38 і т.д.].радянські історики висвітлювали націоналістичний рух Опору лише якспівробітництво з окупантами. Українські ж учені з діаспори, навпаки, критичноставились до комуністичного підпілля, намагаючись принизити його значення уборотьбі з ворогом, підкреслюючи негативні явища, які приходилося переживатипартизанам і підпільникам.
У рокинезалежності вітчизняні вчені отримали можливість неупереджено дослідити данупроблему. Серед істориків, які присвятили свої роботи історії Великої Вітчизняноївійни і окремо руху Опору, слід назвати М.В. Коваля [21 — 24], А. Трубайчука[69] і А.С. Чайковського [71]. Їх роботи написані на підставі архівнихдокументів, що раніше були недоступними, і з урахуванням сучасних методикдосліджень.
Радянські історикипіслявоєнного періоду зібрали значний фактичний матеріал з питань окупаціїрегіону німецькими військами i визволення її від окупації.
У кінці 60-х – напочатку 70-х років було надруковано кілька з історії Харківської області, вяких згадувалося про воєнні часи в краї. Сюди відносяться такі роботи: "Історія міст i сіл. Харківська область" [17]. У ній розповідається пропартизанський рух, але це не грунтовна робота, а лише нариси про окремі райониобласті.
Багато цінногоматеріалу вміщено у дослідженнях, присвячених саме партизанському руху вУкраїні [3, 30, 41, 55, 71], в яких аналізуються умови боротьби і життяпідпільників на окупованій території. В.І. Кучер [30], наприклад, у своїймонографії поділив Україну на певні регіони, за ефективністю партизанськогоруху і визначив, що розгортання значного руху Опору на Харківщині булонеможливим із-за зосередження тут великої кількості елітних німецькихвійськових частин.
Цікавою длярозуміння умов боротьби саме партизан на Харківщині є стаття В. Семененка «Більшовицькийпартизанський рух» [55]. Але слід відзначити тенденційність даноїпублікації, у якій аналізуються лише негативні сторони даної проблеми.
Питання,пов’язані із боротьбою молоді, розглядається в книгах таких авторів, як В.Милюха, «Шагив бессмертие»[35], І.Я. Мірошніков «Нескорені харків’яни» [36], Я.Е. Донської,В.П. Мисниченко «Племяотважных: очерки о работе подпольной комсомольской организации Харьковщины»[34]. Авторирозповідають про діяльність комсомольців області, визначаються внесок, якийзробила саме молодь у боротьбі з гітлерівськими окупантами.
У 1994 роціматеріали щодо подій на Харківщині під час Великої Вітчизняної війни буловміщено у книзі " Книга пам’яті України. Харківська область" [20]. Уцій книзі розповідається про найважливіші воєнні поділ, що відбулися в першідва роки війни, зокрема на території районів області. Робота містить у собістатистичні та фактичні дані, які характеризують народне господарство цихрайонів напередодні війни, людські жертви на фронтах i в тилу, матеріальнізбитки, заподіяні німцями.
У «КнизіПам’яті – вірні сини Вітчизни» [19] розповідається про героївБлизнюкiвщини, про події тих років, коли увесь наш народ відстоював свободу iнезалежність своєї Батьківщини. Серед героїв книги згадується чимало партизанівз інших районів i областей колишнього Радянського Союзу, які воювали наокупованій Харківщині.
Питання рухуопору сучасних позицій розглянуті у монографії Скоробогатова А.В. «Харківу часи німецької окупації (1941-1943рр.)». цінність роботи полягає вширокому залучені архівних матеріалів з Німеччини.
Велику групу вісторіографії представляє мемуарна література. Наприклад, у збірці спогадів «Вбоях за Харківщину» [33, 54, 65] вміщені спогади ветеранів ВеликоїВітчизняної війни, які брали участь у боротьбі з німецько-фашистськими загарбникамина окупованій території
Про діяльністьнаціоналістів у Харкові згадують його учасники, що емігрували за кордон.Важливими серед них є мемуари бургомістра О. Семененка «Харків, Харків…»[56], у яких розповідається про намагання місцевої влади налагодити роботупідприємств, врятувати населення від голодної смерті тощо.
У 1985 р. буланадрукована збірка мемуарів націоналістів, що під час війни діяли в області [2,27, 30, 50].
Менш дослідженимна сьогоднішній день в історіографії залишається стихійний рух Опору наХарківщині. Йому присвячені роботі Я. Донської, А. Шаповалова [14], Д.Деміховської [10], де розповідається про безкорисну допомогу, яку надавалилікарі, прості люди пораненим червоноармійцям, що опинились на окупованійнімцями харківській землі.
Таким чином,аналіз документів та історичної літератури, присвяченої темі дипломної роботипоказав, що окремі питання теми вимагають подальшого детального вивчення.
Метою дипломноїроботи є всебічне дослідження історії руху Опору у роки Великої Вітчизняноївійни на Харківщині. Досягнення цієї мети пов’язано з вирішенням таких завдань:
— з¢ясувати становище області підчас окупації німецькими військами;
— проаналізуватиспроби утворення руху Опору;
— охарактеризувати роль партизанських і підпільних організацій у визволенніобласті від німецьких загарбників.
Практичнезначення дипломної роботи полягає у тому, що її матеріали можна використовуватипід час проведення уроку з історії України " Наш край у роки ВеликоїВітчизняної війни" в 11 класі загальноосвітньої школи. Можуть бутивикористані також у проведені позакласної роботи, організації святковихвечорів, присвячених визволенню рідного краю від німецьких окупантів.
При написаннідипломної роботи використовувалися такі методичні принципи:
— історизму;
— об’єктивізму;
— диалектичностi.
Дипломна роботанаписана дотримуючись методів:
— хронологiчно-проблемного;
— методупослідовності викладу матеріалу;
— iсторико-порiвняльного.
Дипломна роботаскладається із вступу, трьох розділів, висновків, методичної частини, спискувикористаних джерел i літератури.
У вступінадається актуальність теми, мета дипломної роботи, хронологічні та географічнірамки, історіографічний огляд.
У першому розділірозповідається про радянський рух Опору на Харківщині, особливості йогодіяльності у регіоні.
Другий розділприсвячений аналізу діяльності стихійного руху Опору, коли місцеві жителідопомагали вижити бійцям Червоної Армії, що потрапили на окуповану німцями територіюне за чиїмось наказом, а по зову душі.
У третьомурозділі аналізується діяльність націоналістів на території області.
У заключенніробляться основні висновки по дипломній роботі.
/>/>РОЗДІЛ І./>/> РАДЯНСЬКИЙ РУХОПОРУ
Великі труднощі впроцесі свого становлення пережив партизанський рух у тилу ворога. оскількивоєнною доктриною Червоної Армії передбачалося, що війна вестиметься виключнона території противника, підготовка населення до партизанської боротьбивизнавалася недоцільною. Більш того, створена в лісах прикордонних районів напочатку 30-х рр. мережа матеріально-технічних баз була ліквідована, а підібранідля можливої партизанської боротьби досвідчені кадри звинувачено у підготовці«замаху на товариша Сталіна» та знищено. Було відкинуто теоретичнізасади і практичний досвід організації й тактики партизанського руху. Ціпрорахунки далися взнаки на початку війни, коли партійні та військові организаходилися створювати підпілля, формувати партизанські загони. Адже об’єктивнітруднощі організації боротьби у ворожому тилу ускладнювалися поспішністю йформалізмом у доборі кадрів та підготовці їх до діяльності в нелегальнихумовах, накладанні матеріально-технічної бази, створенні конспіративнихквартир, налагодженні засобів зв’язку. Орієнтовані на досвід громадянськоївійни, місцеві керівники до обов’язків яких було віднесення формування підпіллята партизанських загонів, нерідко проявляли кричущі невігластво і формалізм.
Тому не дивно, щобагато таких погано підготовлених і недосвідчених підпільників і партизанів,зіткнувшись на початку окупації з гітлерівськими каральними органами, які маливеликий досвід боротьби з антифашистським рухом у Німеччині та Європі, невитримали всього тягаря непередбачених труднощів.
Відомо, що впромові Й. Сталіна 3 липня 1941 р. йшлося не лише про масовий опір фашистськимагресорам, але й про створення загонів диверсантів. Серед багатьох функцій, щовони їх мали виконувати, мова йшла й про сталювання ними лісових масивів. 17листопада з’явився наказ Й. Сталіна № 0428, в якому вимагалося:
«1.Руйнувати й спалювати до решти всі населені пункти в тилу німецьких військ навідстані 40 – 60 км в глибину від переднього краю та на 20 – 30 км праворуч і ліворуч від шляхів.
2. Для знищеннянаселених пунктів у зазначеному радіусі дії кинути негайно авіацію, широковикористовуючи артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників,лижників, і партизанські диверсійні групи, споряджені пляшками з запалювальноюсумішшю, гранатами й підривними засобами…
3. При вимушеномувідході наших частин на тій чи іншій ділянці виводити з собою радянськенаселення й обов’язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб ворог неміг їх використати.
4. Ставціщотретього дня окремим зведенням доповідати скільки й які населені пунктизнищено за минулі дня й якими засобами досягнено цих результатів» [Див.55, с. 31].
Не важко уявити,в якій ситуації довелося б діяти майбутніми партизанам, коли б ці наказипунктуально виконувались.
Хоча з 25 по 29червня 1941 р. керівні працівники Компартії України провели кілька нарад, деобговорювалися проблеми створення партизанських загонів та підпілля, але досередини липня вказівок з Москви з цих питань не надходило. Лише стихійний рухбілоруського народу, про який кілька разів доповідав секретар КомпартіїБілорусії П.К. Пономаренко особисто Й. Сталіну, примусив Центр звернути увагуна пір фашистам з боку населення окупованих регіонів СРСР.
18 липня 1941року вийшла постанова ЦК ВКП(б) «Про організацію боротьби в запіллінімецьких військ» [43, с. 217]. В ній говорилося, що партійні організаціївипустили з-під своєї уваги питання партизанської та диверсійно-розвідувальноїдіяльності в тилу ворога, яку вели групи патріотів. Ба більше, «ще нерідкісними є випадки, коли керівники партійних і радянських організацій урайонах, яким загрожувало загарбання фашистами, ганебно кидають свої бойовіпости, відходять у глибокий тил, на спокійні місця, перетворюються фактично надезертирів й жалюгідних боягузів. При цьому керівники республіканських іобласних парторганізацій у багатьох випадках не вживають заходів для рішучоїборотьби з цими ганебними фактами» [43, c. 217].
Найзначнішим вобласті був радянський рух Опору. Його формування розпочалось у липні – серпні1941 р.
Згідно здирективою 4-й відділ Харківського управління НКВС разом з обкомом ВКП(б)розгорнули досить активну, якщо покладатися на кількісні показники, діяльністьдля формування партизанських загонів, диверсійно-розвідувальних груп тапідпілля.
співробітникиобкому ВКП(б) та управління НКВС провели бесіди з 10 тис. кандидатів допартизанських загонів і підпілля. Після відсіву ненадійних (не завжди точного)було утворено 85 партизанських загонів (кількістю 3 062 особи) і 66 диверсійнихгруп (кількістю 271 особа). На початок окупації було створено обласний обкомпартії, 37 підпільних райкомів, у тому числі 4 – у Харкові; обком, 26 райкомівкомсомолу, з них 3 – у місті. Всі вони пройшли підготовку у спеціальних школах.У зв’язку з бойовою обстановкою, що швидко загострювалася, 15 загонів булипередислоковані в інші області України, ближче до фронту. Взаємодіючи зрегулярними частинами Червоної Армії, вони не раз відзначалися у боях.
Підпільнаборотьба зосереджувалась в основному у Харкові. Головним завданням підпільниківтут було не дати змоги окупантам налагодити виробництво. Сильний резонанс малидії оперативної інженерної групи під керівництвом І.Г. Старинова. Напередоднізалишення Харкова сапери замінували декілька будинків. У одному з них на вулиціМироносицькій, 17 розмістився начальник Харківського гарнізону, генерал фонБраун. 16 листопада 1941 року цей будинок було підірвано радіоміною, керованоюіз Воронежа. Разом із генералом загинуло 2 офіцери і 13 солдат. 20 листопадац.р. на площі Руднєва було знищено будинок штабу військового командування. Підйого уламками загинули десятки офіцерів вермахту.
Підпільніобкоми партії і комсомолу, очолені відповідно Іваном Івановичем Бакуліним іОлександром Гордійовичем Зубарєвим, не встигли розгорнути активну діяльність. Восновному вони розповсюджували листівки. За доносом зрадника у січні 1942 рокуЗубарєв і його зв’язкова Галина Нікітіна були заарештовані та після катуваньстрачені. У червні ц.р. у зв’язку з арештом Бакуліна припинив діяльність іпідпільний обком партії. Намагання відновити діяльність обкомів не малауспіхів. Новий склад обкому комсомолу (Олександр Щербак – секретар, ФедірСлинько і Галина Пархоменко – відповідальні організатори, Надія Волкова — зв’язкова ) не зумів пройти у Харків і влився до складу загону Синельникова.Під час одного з боїв із фашистами вони загинули. «Основною причиноюарештів і провалів у діяльності підпільних організацій, — наголошувалося узвіті обкому партії, — була зрада й порушення конспірації».
В області діялипартизанські загони. Не зважаючи на те, що в області повинно було діяти 72партизанські загони, на зв’язок вийшло лише 34. За звітом обкому партії, улютому 1942 року в області у тилу ворога діяв 21 загін, 24 – на лінії фронту і19 – опинились у радянському тилу.
На жаль,неможливо точно відповісти навіть на питання, яку ж кількість загонів булостворено до кінця жовтня 1941 року та після окупації частини Харківськоїобласті. Найчастіше вживана в літературі й наведена нами раніше цифра – 94партизанських загони та 66 диверсійних груп загальною чисельністю 3 581 боєць[3, с. 241, 4, с. 17], по вивченні архівних документів викликає поважнісумніви. Так, у доповідній записці М.С. Хрущову обласний комітет ВКП(б)повідомляв 13 грудня 1941 року, що в області було сформовано 108 партизанськихзагонів та 57 диверсійних груп, до яких залучено 2 662 більшовики та 1 780комсомольців. Але загони створювалися й після грудня 1941 року: тільки заквітень – травень 1942 року обком та органи НКВС під керівництвом Л.Г.Добровольського організували ще 23 загони, де налічувалось 374 партизани.Стосовно кількості диверсійних груп, то в іншому документі мова йде вже про130, а не 57 або 66 груп [55, с. 32]. Всі ці дані створюють складну картинунеточностей та недомовок.
Станом наберезень 1942 року в запіллі ворога повинен був залишитися 71 харківськийзагін, а згідно з доповідною запискою обкому там знаходився лише 21 загін. Навітьколи взяти до уваги, що 20 загонів розпалися чи було розформовані, 15відправлені в інші регіони України, то все одно невідомо, де поділися інші [55,с. 32].
Певне світло нацю проблему проливає конкретний аналіз діяльності окремих партизанськихформувань, а також ситуації, що склалася в осені 1941 року у прифронтовій зоні,якою досить довго вважалася Харківщина – адже територія 9 районів областічастково не була окупована до літа 1942 року.
В неймовірноскладних умовах ворожого тилу, долаючи величезні організаційні та матеріальнітруднощі, щодня піддаючи себе смертельному ризику, гуртували однодумців,збирали на полях недавніх боїв зброю, самотужки виробляли конспіративніприйоми, тактику бойових дій, налагоджували приймання радіодонесень,розмножували та поширювали антифашистські листівки. Завдяки цій невтомній,безстрашній роботі вже на кінець 1942 р. у нелегальній діяльності на територіїУкраїни стався вирішальний злам. Підпільна та партизанська мережа була нетільки відновлена, а й значно розширена і посилена. Певною мірою вдалосявиправити й численні помилки, допущені під час формування партизанських загоніві нелегальних організацій.
Серед різних формнародної боротьби в тилу ворога у всіх районах України найактивнішою булизбройні партизанські дії. У кількох тисячах радянських загонів воювали сотнітисяч патріотів. Робітники, селяни, службовці нерідко під впливом діяльностіпідпільників саботували економічні, політичні та воєнні заходи окупантів, чимослаблювали ворожий тил.
В напруженій іскладній обстановці доводилось працювати харківським комуністам-підпільникам.Підпільний обком і 4 підпільні райкоми партії (Нагірний, Заводський,Залізничний і Основ’янський) були тісно зв’язані з патріотично настроєнимибезпартійними масами і залучали сотні радянських патріотів до партизанськоїборотьби на Харківщині. Комуністи і комсомольці підпільники розповсюдили в 1941р. понад 5 млн. листівок, у 1942 р. – близько 1 млн., а в 1943 р. – 3,5 млн. Цілистівки мали дуже невеликий розмір, були бойові за змістом. В одній з такихлистівок писалося: «Помстимося німецько-фашистським мерзотникам запограбування і розорення наших міст і сіл, за насильства над жінками і дітьми,за вбивства і вигнання в німецьке рабство радянських людей! Смерть німецькимокупантам»
Активну участь упідпільній роботі брала сім’я радянських патріотів Першиних: Тетяна Михайлівната її сини Микола й Олександр. Знаючи А.М. Китаєнка по спільній роботі нафабриці, вони всіляко допомагали йому як секретарю Залізничного підпільногорайкому партії. У своїй квартирі Микола Першин друкував листівки на друкарськіймашинці, принесеній Китаєнком, а Олександр встановив приймач. Протягом осені йзими 1941 – 1942 рр. вони слухали зведення Радінформбюро, розмножували їх іпередавали Китаєнкові для розповсюдження. Брати Першини були заарештовані разомз Китаєнком наприкінці травня 1942 р. і закатовані.
У листопаді 1941р. ЦК Компартії України направив на Харківщину Анатолія Павловича Коротуна.Разом з членами підпільного обкому партії парторг ЦК багато зробив дляактивізації і посилення боротьби трудящих Харківщини проти гітлерівськихокупантів, незважаючи на постійну небезпеку. На засіданнях розроблялисьпрактичні заходи по розгортанню підпільної роботи і партизанського руху вобласті.
Поступовопідпілля набирало сили. Незабаром у Харкові відбувся ряд диверсій на аеродромахі залізницях. Так, в нім на 26 листопада в Харкові було висаджено у повітрявеликий Холодногорський віадук. Майже одночасно були підірвані будинки на площіРуднєва і будинок № 17 по вул. Дзержинського (Мироносицькій), де розташовувавсяштаб 68-ї німецької дивізії. Під час вибуху загинули командир дивізіїгенерал-майор Г. Браун, 2 офіцери і 13 солдатів.
У Харкові уперебоями працювала лише незначна частина промислових підприємств. Активно діялипідпільні групи на залізничних вузлах Харкова і Лозової. Зазнавали провалу іплани окупантів в галузі сільського господарства. Замість колгоспів вонистворили так звані «громадські двори» і «державні маєтки».
Тим часомочолюваний І.І. Бакуліним обком партії дедалі ширше розгортав свою діяльність.Якось на одній з конспіративних квартир відбулося засідання обкому. Мова йшлапро необхідність роз’яснення жителям Харкова і області виробленої Компартієюпрограми організації відсічі загарбникам, про розширення зв’язків з населеннямі залученням його до активної боротьби. Обговорювалось також питання прокомсомольське підпілля, яким керував Олександр Зубарєв. Квартира Нікітіних повул. Артема, 23, куди перебрався жити Олександр Зубарєв, перетворилась усвоєрідний штаб комсомольців Харківщини. Тут проводилися засідання обкому,готувалися десятки антифашистських листівок та закликів, які потімрозмножувалися і розповсюджувалися серед населення.
Велику роботупідпільні партійні і комсомольські організації провели по розгортанню диверсійноїдіяльності і партизанської боротьби на Харківщині. Так, на заводі «Серп імолот» було висаджено в повітря цех, підготовлений німцями до пуску, влистопаді 1941 р. на станції Нова Баварія було підірвано залізничну колію, врезультаті чого багато німців вбито й поранено. Вибух на залізниці буворганізований секретарем підпільної парторганізації станції О.В. Катаєвим. 22листопада 1941 року фашисти заарештували Катаєва і повісили на телеграфномустовпі біля Палацу культури канатного заводу.
У Київськомурайоні Харкова діяла антифашистська група в складі 10 чол., очолювана В.Т.Тищенком. Підпільники складали і розповсюджували листівки, що закликалирадянських людей до боротьби з німецькими загарбниками. Група працювала згрудня 1941 до квітня 1942 р., коли вся сім’я Тищенка була заарештованагестапо: Володимира Тихоновича та його дружину розстріляли, а 15-річного синаВолодимира відправили до концтабору Дахау.
В умовах розгулуфашистського терору Харківський підпільний обком партії, підпільні партійні такомсомольські організації своєю самовідданою боротьбою проти фашистськихокупантів внесли вагомий вклад у забезпечення перемоги радянського народу уВеликій Вітчизняній війні.
Не можна невідзначити особистої заслуги в цьому секретаря підпільного обкому КП(б)У І.І.Бакуліна, який до останніх днів свого життя тримав зв’язок з партійнимипрацівниками підпілля, особисто керував їхньою діяльністю. Скромний,ініціативний, дисциплінований, він у дні окупації виявив себе як видатнийорганізатор і борець. У травні 1942 р. Бакуліна схопило гестапо. незважаючи настрашні тортури і знущання, він до кінця життя лишився безстрашним більшовиком,безмежно відданим справі Комуністичної партії.
Весною 1942 р. вБлизнюках почала діяти підпільна комсомольська група, організатором якої бувмайстер Лозівського вагонного депо О.І. Немченко. Партійне керівництвокомсомольським підпіллям здійснював директор близнюківського млина № 6 А.Р.Торбін. Одним з найактивніших бійців підпілля був Вели Гусейн Ахундов – довійни член ЦК КП Азербайджану, депутат Верховної Ради Азербайджанської РСР, ана фронті комісар батальйону 57-ї армії. Намагаючись вийти з оточення, Ахундовопинився в Близнюках. За допомогою підпільників його було забезпеченодокументами на ім’я Олександра Гасанова, влаштовано на роботу в Близнюківськуземельну управу.
З ініціативиГасанова в селі Надеждине у хаті підпільниці Валентини Белушенкової для шефарайонної управи Ангальта було організовано обід. Напоївши фашиста до безтями,Гасанов забрав у нього печатку і поштампував чисті бланки перепусток, придопомозі яких згодом вдалося врятувати багатьох військовополонених. В травні1942 р. Гасанов допоміг створити у селі Анастасівці підпільну комсомольськуорганізацію в складі 11 чол., якою керувала колишня піонервожата Надеждинськоїсередньої школи С.С. Ющенко. Близнюківські підпільники діставали дляголодуючого населення хліб, розповсюджували листівки, зривали заходи фашистів.Члени організації Галина Сулима, Людмила Слюсарчук та ін. вбили вартового біляскладу боєприпасів і взяли звідти кулемет, 10 гвинтівок та 2 тис. патронів.
В травні 1943 р.підпільну комсомольську організацію Близнюків очолив представник Харківськогообкому комсомолу Микола Гонтаренко. У цей період в ній налічувалося понад 60чол., в т. ч. 3 члени партії і 20 комсомольців. Підпільники були розбиті накілька тісно зв’язаних між собою груп. Вони збирали і передавали командуваннюЧервоної Армії та партизанським загонам відомості про склад військ і технікуворога, зривали відправку хліба до Німеччини, забезпечували продовольствомпартизанські загони. Так, наприклад, внаслідок диверсії, проведеноїтранспортною групою, перегін Близнюки – Дубово – Гаврилівка був виведений зладу на 18 годин.
Тривалий часфашисти не могли розкрити комсомольське підпілля. Вони взяли під постійнийнагляд сім’ю Миколи Гонтаренка, арештували його батька Олексія Митрофановича.Німці закатували старого, але так нічого не дізналися про сина, товаришів. Лишепри допомозі місцевих зрадників гітлерівцям вдалося напасти на слід підпільноїкомсомольської організації. гестапівці схопили Г.А. Сулиму, В. Складневу, Н.В.Трохименко, Р.А. Іщенко і багатьох ін. Над ними вчинили звірячу розправу і,нічого не добившись, розстріляли. Серед патріотів, замордованих фашистами, бувнаймолодший учасник підпілля Юрко Старостін. У своєму звіті керівникорганізації М. Гонтаренко повідомляв: «В останній час у нашійБлизнюківській групі загинув 15-річний член організації Юрко Старостін,полум’яний радянський патріот, який усім єством ненавидів фашистське поневолення…Юрій був у курсі всіх справ. Він же доставляв відомості про заховану зброю,знав усіх до одного товаришів, але жодного слова не добилися від ньогоокупанти. Помер як герой…». А ось що пише про свого сина М.Ф. Старостіна: «9лютого 1943 р. біля Саксаганівського хутора знайшли труп Юри, його ледве можнабуло впізнати. Він був страшенно знівечений. Все тіло посічене, мабутьшомполами. Нігті на ногах зірвані, руки викручені з суглобів… Минуло багатороків від тих страхітливих подій, а я не можу забути його слів: „Явитримаю!“. І я певна, що він витримав, не виказав нікого, не зрадивБатьківщину» .
За постановоюХарківського обкому КП(б)У, у вересні 1941 р. в Старому Салтові створенопідпільний райком партії і партизанський загін для боротьби проти німецько-фашистськихзагарбників. До складу райкому входили: З.С. Піддубний (до війни завідуваввідділом агітації і пропаганди райкому партії), О.С. Щербак (секретар РК ЛКСМУ)та інші. Секретар Старосалтівського райкому партії І.О. Корзін був членомХарківського підпільного обкому КП(б)У, а О.М. Щербак – секретарем другогопідпільного обкому комсомолу. Підпільники створили три партизанські групі, якібазувались у селах Старому Салтові, Хотімлі та Гонтарівці. Харківськийпідпільний обком партії призначив комуніста І.Р. Яковлєва командиром, а З.С.Пуддубного – комісаром Старосалтівськго партизанського загону, який налічував19 чол.
Діяльністьпідпільного руху пов’язана із значними труднощами. Щодо організації руху вони полягалиперш за все в тому, що в області бракувало великих лісових масивів, які змоглиб забезпечити мобільність партизанських загонів та їх таємну підготовку добойових операцій. До того ж область перетинала лінія фронту, на якійзосереджувались сили, що вміло вистежували і нейтралізували партизанські загони.В окупованих районах розташовувались 403-я охоронна дивізія і зондеркоманда СД,група таємної поліції, елітні дивізії СС «Адольф Гітлер» і «Мертваголова». У грудні 1941 р. була сформована Українська допоміжна поліція, доскладу якої входили дезертири, зрадники, що ненавиділи сталінський режим іпрагнули до його знищення.
Намагаючисьпридушити волю радянських людей до пору, фашистські окупанти поширювали різнінаклепницькі вигадки. У своїй пропаганді гітлерівці всіляко доводили, щоЧервона Армія розгромлена, а радянська влада назавжди припинила своє існування.Виявляючи «новий порядок», окупанти намагалися прикривати своїзлодіяння великими ідеями фюрера. В ідеологічній обробці радянських людейзагарбники широко використовували служителів церкви та українських буржуазнихнаціоналістів.
Томунайважливішим завданням партійного підпілля було постійно і твердо підтримувативпевненість людей в тому, що в кінцевому підсумку ворога на радянській землічекає неминучий розгром.
Радянськіпатріоти, ризикуючи життям, завдавали великих втрат ненависним окупантам. Вонине давали гітлерівцям можливості встановлювати і використовувати промисловіпідприємства, виводити з ладу потяги на залізницях, підривали ешелони з бойовоютехнікою і боєприпасами.
У листопаді 1941р. на приміській станції Нова Баварія була підірвана залізнична колія врезультаті чого загинули десятки гітлерівців. У тому ж місяці в Харкові злетілив повітря штаб військового командування на майдані Руднєва і міст, якийз’єднував центр міста з Холодною горою.
Умови для дій загонів харківських партизан склалися надто складні. Лісивздовж Сіверського Дінця, де планувалося розмістити більшу частинупартизанських загонів, стали частиною прифронтової зони, до того ж вони легкопрострілювались та проглядалися. Створені в них бази зброї й продовольствашвидко виявили німці й поліцаї, частково розграбувало місцеве населення. такимчином, Харківський сільський загін втратив 9 баз, де знаходилось 350 кг вибухівки, зброя, 300 кг паперу, продовольство з розрахунку на 4 місяці та інше; печеніжцізалишилися без 10 баз [55, с. 33] тощо.
Після втратизакладених баз особовий склад Печенізьского, Старосалтівського, Вовчанського таШевченківського загонів довелося виводити в розташування частин 30-ої армії,котра в кінці 1941 р. перебувала у вкрай важкому матеріальному становищі. Улюті морози партизанам довелося досить довго ходити в гумових чоботях таподертому одязі, бо раніше в облспоживспілці для них не знайшлося ні яловихчобіт, ні кожухів.
Частинапартизанських загонів з різних причин просто зникла. Наприклад, чугуївськийзагін В.І. Ламанова місяць готувався до майбутніх бойових операцій, але передвиходом на базу майже весь розбігся. Крім того, особовий склад чотирьох чугуївськихзагонів став відомий німцям завдяки зраді одного з працівників міліції.партизани мусили дати зобов’язання німецькій адміністрації не здійснюватиніяких ворожих дій. Порушити цю підписку означало одне: загибель не лишепартизанів, але й членів їх сімей [20, с. 18].
До серединигрудня 1941 р. продовжувалися сварки й непорозуміння у загоні № 66 Зміївськогорайону, особливо серед командного складу. Довелося і його виводити до частинЧервоної Армії. Дворічанський загін, в якому налічувалося 60 чоловік, припинивіснування тому, що його командир – голова райвиконкому І.М. Ткачов – став працюватина німців секретарем районного земельного управління, кинувши партизанівнапризволяще. Деякий час діяла диверсійна група, яка разом з розвідникамиЧервоної Армії провела низку вдалих операцій. Взимку 1942 р. 4-1 відділ НКВСпослав групу дворічан зняти 150 м кабелю ворожого зв’язку. Влітку 1942 рокунімці виявили й розстріляли частину бойової групи Ф.В. Титаренка, яка (можливоце зробив хтось інший) висадила в повітря міст між станціями Тополі та Дворічна[36, с. 28]. Після арешту німцями більшості дворічанського партактиву (12комуністів було розстріляно) партизанська група Г. Мартовицького до січня 1943року переховувалася на території Ворошиловградської області, з’явившись урайцентрі разом з частинами Червоної Армії 2 лютого 1943 р.
В серпня 1944 р.колишній комісар Ізюмського партизанського загону № 2 О.К. Різник з сумомскаржився, що знав багато охочих давати інструкції щодо боротьбі у ворожомутилу, але залишатись у цьому бажаючих бракувало. Далі він перелічував прізвищатих комуністів, які не тільки залишилися в окупації, але й пішли на службу донімців [41, с. 68]. Дійсно, наприклад, командир Ізюмського партизанського загону№ 1 Л.Ю. Тесленко не лише здався ворогам влітку 1942 р., але й видав їм складпартизанської групи в Червонооскільському лісі, внаслідок чого більшість їїзагинула.
Партизанськізагоні створювались без розуміння їх бійцями становища, в якому вони опиняться,залишившись віч-на-віч з розгалуженою структурою каральних та розвідувальнихорганів фашистів. До червня 1942 року німецька влада мала в своємурозпорядженні всі необхідні дані про тактику, озброєння партизанів, особливостімайже кожного загону. Саме взимку 1941/1942 років більшість партизанськихзагонів не витримала випробувань через сильні морози, брак продовольства йдефіцит озброєння, постійні каральні експедиції в лісі за участю охороннихзагонів вермахту, поліції, угорських частин. Фактично партизани до весни 1942року вимушені були переховуватися в родичів і знайомих, а в землянкахзалишились в переважно комуністи, яким загрожував концтабір або розстріл.Більше того, недовіра до партизанів, що не були членами ВКП(б) або ВЛКСМ,примушувала навіть зброю ховати так, щоб про неї знала лише комуністичначастина загонів.
Навіть у червні1943 року штаб партизанського руху Південно-Західного фронту відзначав, що дляборотьби з загонами партизанів німці дуже рідко залучають регулярні військовічастини. Переважно воювали з партизанами охоронні загони, польова жандармерія,дезертири з Червоної Армії, націоналістично налаштовані українці, куркулі,члени сімей репресованих 41, с. 45]. Безсумнівну, полковник Асмолов перелічивзанадто багато класових ворогів, але дійсно – затятість поліцейських тадопоміжних загонів, складених з радянських громадян, значно посилювалась післятого, як партизани спалювали їхні будинки і знищували сім’ї. Лише з кінця 1942– початку 1943 керівництво загонів зрозуміло цю помилку, розгорнувши кампаніювербування старост та поліцаїв до складу агентів більшовицького партизанськогоруху.
Розширеннюмасштабів опору, особливо стихійного, значно сприяла директива Гітлера № 46 від18 серпня 1942 р., в якій він наказав до початку зими знищити всіх партизанів.Після цього ще сильніше запрацювала ідея: жорстокість німецької влади повиннапереважати настирливість більшовиків, які примушують населення підтримуватипартизанів. Доповідь відділу пропаганди вермахту від 8 лютого 1942 р. наочносвідчила, що її автори не розуміють очевидної істини: радянська влада зумілапо-своєму перевиховати значну частину народу. солдатам та офіцерам окупаційноїармії вперто прищеплюють думку про перевагу німецької раси над місцевимнаселенням. Накази для вермахту забороняли не тільки ділитися продовольством змісцевими жителями, але й гасити під час пожежі їхні будинки, якщо булавідсутня небезпека для самих німців [70, с. 235].
Ще з липня 1941р. частинам вермахту дозволялось розстрілювати з дозволу офіцерів усіхзапідозрених у партизанських діях. За порушення комендантської години належаврозстріл, не дивиною стали розпорядження вішати тих жителів, що «терплять»партизанів. Щоб настрахати населення, тіла жертв залишали на кілька днівнепохованими. Кара чекала навіть на тих, хто надавав будь-яку допомогувійськовополоненим або оточенцям [50, с. 90].
Політизаціядисципліни в гітлерівській армії, вимога сліпого й беззаперечного послухупороджувала страх за невиконання наказу, а з ним – виміщення злоби на цивільномунаселенні.
Між тимкерівництво ВКП(б) вперто вимагало від керівників партизанського рухунасамперед масовості, різного збільшення кількості з’єднань та загонів. Навіть15 липня 1943 р. Політбюро ЦК КП(б)У видало чергову постанову «Про стан ідальший розвиток партизанського руху на Україні», в якій ставилосязавдання ширше залучати до боротьби робітників та службовців міст, створюватизагони диверсантів, терористів, розвідників, організаторів. І це незважаючи навизнання величезних втрат серед партизанів, незадовільну агентурну розвідку[71, с. 52].
Таким чином,населення знаходилось поміж молотом сталінського примусу та ковадломфашистських репресій. Саме тому радянська розвідниця З. Сиромятникова, що тричіпобувала у ворожому тилу в кінці 1941 – на початку 1942 рр. доповідала «НаселенняХаркова, Чугуєва і сіл в більшості налаштоване проти партизанів» [70, с.56]. Отже, коли навесні 1942 р. якась невідома жінка видала об’єднаний загінкегичівських та зачепилівських партизанів, то вона, скоріш за все, мала надію,що німці хоча б залишать бійців у живих. Аби уникнути взяття заложників поміжмирного населення, вона послала на смерть десятки людей з обох загонів.
Підпільнийпартійний центр Краснокутського району добре знав каральну систему гітлерівців,одначе 15 липня 1943 р. ухвалив рішення будь-що зірвати обмолот хлібів. Дляцього планувалося провести ряд операцій підпалення скирд, але населення неповинно було знати про це. Крім того, члени центру мали вести наполегливуагітацію за невихід селян на роботу, особливо до молотарок – «аж домасових відмов, якщо це навіть викликає репресії» [44, с. 168].
До літа 1942 р.реально можна було говорити про діяльність в області шести загонів, щовиконували в основному агітаційні диверсійно-розвідувальні дії: Ізюмський,Краснокутський (хоча раніше в районі було створено 8 загонів загальним числом265 чоловік), Липецький, Балакліївський, Барвінківський, Печенізький.
Той факт, щолінія фронту проходила по території області, зумовив і специфіку партизанськоїборотьби. Вони діяли разом із частинами Червоної Армії, виконуючи їх завдання зрозвідки розташування ворожих військ; добували «язиків», переходилилінію фронту. Головною тактикою партизанської боротьби бойові стали вилазки(під час яких вони знищували окупантів, захоплювали трофеї) і проведеннядиверсійних акцій.
Ефективно діялипартизанські загони під керівництвом О.М. Салова (Ізюмський район), О.А.Камишана (Харківський сільський район), С.О. Либи (Нововодолазький район), І.А.Шепелєва (Вовчанський район) та багато інших. Особливо активний опір окупантамчинила молодь. Нацисти зазначали, що молоді люди «глибоко засвоїлиосновоположення більшовизму… Прорадянськи вихована молодь після вступунімецьких військ являла собою постійну загрозу суспільному спокою, порядку табезпеці.» Юні патріоти поруч із дорослими зробили свій внесок у розгромфашизму. У січні 1942 року до штабу Сахновщинського загону звернувся 12-річнийГригорій Перець із проханням прийняти його до своїх лав. Гриша ставрозвідником, ходив по селах, збирав дані про військові частини, їх озброєння,розташування вогневих точок і техніки. У березні 1942 року Гриша потрапив допазурів німців у с. Тарасівка і після страшних допитів був розстріляний у м.Краснограді. У серпні 1943 року Григорія Перця посмертно було нагородженоорденом Вітчизняної війни 1-го ступеня. Віктор Муковоз із Краснокутчини восени1941 року у тяжкі дні відступу вивів із оточення підрозділ Червоної Армії. Схопленийфашистами, навіть під катуваннями він не сказав, де знаходяться врятованівоїни. Віктор посмертно був нагороджений медаллю «За відвагу». Такийже подвиг здійснив у с. Мартова Печенізького району Павлик Піддубний.
Героїчно загинувВолодя Скворцов, розвідник Дворічанського партизанського загону. Опинившись уруках ворога, він не видав, де розташований загін і яка його чисельність. Ученьізюмської школи Володя Кузнєцов разом із товаришами знищив 6 німецькихбензовозів. Його схопили і погнали у концтабір аж до Німеччини. Опинившись там,Володя увійшов до антифашистського загону табору, виконував його численнізавдання. Гітлерівці страшенно знущались над схопленим сміливцем, 20 липня 1944року він був розстріляний.
Першийпартизанський загін у Шевченківському районі було створено наприкінці 1941 р.складався він з 32 чол. командиром його призначили голову райвиконкому М.Ф.Гаврюшенка. Проте цей загін не розгорнув активної діяльності, оскільки Червонаармія не допустила німецькі війська на територію Шевченківського району.
З кінця 1942 і напочатку 1943 р. на території Шевченківського та прилеглих районів діявпартизанський загін під командуванням І.М. Підлипняка, агронома БулацелівськоїМТС. Ще влітку 1942 р. Підлипняк в складі партизанської групи з 9 чол. на чоліз секретарем Дворічанського райкому партії В.Я. Юрченком був направлений доМоскви для спеціальної підготовки. Після закінчення курсів ця група 29 жовтняна парашутах опустилась помилково на території Липецького району біля с. Веселиного.
Дізнавшись відмісцевих жителів, що його товаришів по десанту майже всіх захопили гітлерівці ірозстріляли, Підлипняк вирішив діяти самостійно. 15 листопада він прибув доШевченківського району і організував партизанський загін в складі 50 чол.
За час своєїдіяльності з 5 січня по 1 лютого 1943 р. партизанський загін Підлипняка знищивчимало фашистів та їх посібників. Особливою хоробрістю в загоні відзначився17-річний комсомолець Д.І. Козлов, який лише в одному бою знищив 8 гітлерівців.Крім того, одна з груп загону Підлипняка поблизу станції Щеняче підірваланімецький поїзд, під час аварії загинуло близько 200 окупантів.
У жовтні 1941 р.Зміївський райком КП України створив партизанський загін № 65 на чолі з Я.А.Брехунцем. До складу загону ввійшли жителі Таранівки та навколишніх сіл. умовибойових дій партизанів були надзвичайно складні. Адже неподалік від баз загонупроходила лінія фронту, район був насичений фашистськими військами. Танезважаючи на це, партизанський загін розгорнув діяльну роботу по організаціїна залізниці диверсійних актів. Партизани замінували шляхи між Змієвим і Таранівкоюі між Таранівкою та Олексіївкою. Вже в листопаді 1941 р. на партизанських мінахпідірвалося 12 ворожих автомашин з вантажем. В грудня 1941 р. та січні 1942 р.партизани пошкодили 45 км телефонних ліній (між Таранівкою і Безпалівкою таіншими населеними пунктами). А 29 грудня 1941 р. було зірвано залізничнеполотно між станціями Таранівка і Безпалівка, на тривалий час порушено рух позалізниці.
Взимку 1941 –1942 рр., коли частини Радянської Армії стали визволяти від окупантів ряд сілЗміївщини, партизани загону № 65 активізували свою діяльність.
У травні 1942 р.беручи разом з регулярними частинами Радянської Армії участь у боротьбі протифашистів, партизанський загін зазнав великих втрат. Загинув і командир загонуЯ.А. Брехунець. Після цього загін припинив своє існування, його бійці влилисядо лав Радянської Армії.
Ще у вересні 1941р. Ізюмський райком партії організував партизанський загін № 2, що мав 42бійці. Командиром було призначено комуніста О.М. Салова, голову колгоспу «Шляхсоціалізму», комісаром – комуніста В.А. Рогозу, завідуючого ізюмськимрайземвідділом. В січні 1942 р. в зв’язку з визволенням більшої частини районузагін було розформовано. Відновив свою діяльність він у травні – червня 1942р., коли фашисти знов окупували більшу частину району. Командиром був О.М.Сало, комісаром – О.Ю. Різник.
Цей загін мавсвою базу в лісі, поблизу с. Червоного Шахтаря. Зв’язківцем між загоном і селомбув колишній партизанський командир в роки громадянської війни В.І. Гнієвський.Партизанський загін підривав ворожі автомашини, знищував фашистські бліндажі,діставав «язиків», псував телефонний зв’язок тощо.
Ось що записано ущоденнику цього загону в ті дні:
«23 грудня1941 року. Проведено напад на штаб німецької військової частини. Вбито 7фашистів… Партизан Шевченко знищив кулеметну точку, продовжуючи вести бійнавіть після того, коли був поранений в обидві ноги…
6 червня 1942 р.вночі група партизанів під командуванням О.Ю. Різника зустрілась з великимрумунським підрозділом. Сміливий напад паралізував румунських солдатів, яківтекли, залишивши 10 вбитих і 10 поранених.
9 червня 1942 р.Вночі група партизанів під командуванням І.М. Попова нападала на гітлерівськуавтоколону. Знищено 4 автомашини разом з солдатами».
До загону вливалисянові люди, зростала в ньому і партійна організація. Лише у вересні 1942 р. допартії було прийнято 9 чоловік.
Слава про бойовіділа загону ширилась за межами району. З червня 1942 по лютий 1943 р. загінзнищив 264 німецьких солдатів і офіцерів, 10 автомашин, 11 підвід з військовиммайном, два тягачі, підірвав залізничну колію і пустив під укіс ворожий ешелон,знищив багато боєприпасів. Жителі Червоного Шахтаря подавали допомогупартизанам одягом, продуктами, передавали розвідувальні дані.
Наприкінці січня1943 р. партизанська розвідка дізналася, що в селі Червоний Шахтар зібралосьблизько 300 поліцаїв та гестапівців, які намагались вчинити масовий розстрілселян. Щоб запобігти цьому, 2 лютого партизани несподівано ввірвалися в село.Багато поліцаїв було тут же знищено. Під час цього бою загинув командирпартизанського загону О.М. Сало. Після визволення Ізюма 5 лютого 1943 р.партизани вулицями міста несли на руках труну з тілом командира і на міськійплощі урочисто поховали його. Згодом партизанський загін влився до лав діючоїармії.
Під часфашистської окупації в селі Заводах активно діяла підпільна комсомольськагрупа, тісно зв’язана з партизанами. До неї входили три сестри Сліпцови, Л.Венжега, Т. Ярезіна та А. Бабакова. Комсомольці випускали листівки, писалилозунги, в яких закликали населення до активної боротьби знімецько-фашистськими загарбниками.
Ще в липні 1941р. Новодолазький райком партії розпочав підготовку до боротьби в тилу ворога.Створювались умови для підпільної роботи. В багатьох селах було утворенопідпільні партійні групи, призначено місця для явок, підібрано зв’язківців.Очолили підпільні групи досвідчені комуністи.
У вересні 1941 р.райком партії організував партизанський загін, що складався з 58 чол.Командиром загону було призначено голову колгоспу ім. Фрунзе С.О. Либу,комісаром – секретаря райкому партії Ю.П. Іванова.
ПодвигиНововодолазького партизанського загону складають не одну славну сторінку влітопису Великої Вітчизняної війни. Спочатку він діяв в складі частинрадянської армії. За завданням командування партизани переходили лінію фронту,добували «язиків» та відомості про розміщення, озброєння пересуваннянімецьких військ.
Весною 1942 р.,коли Радянська Армія готувалась до наступу, загін одержав завдання проникнути вглибокий тил ворога і своїми діями сприяти успіху операцій регулярних частин.20 травня він перейшов лінію фронту і 23 травня в Зміївських лісах з’єднався зпартизанським загоном, яким командував Герой Радянського Союзу І.Й. Копьонкін.
Через декількаднів об’єднаний загін з’явився в Нововодолазьких лісах і розгорнув бойові дії.Серед дня партизани ступили в Нову Водолагу, захопили коменданта з йогоохороною, що складалася з німецьких солдатів і поліцаїв, знищили протитанковугармату та засоби зв’язку. Коли партизани вийшли з райцентру, озвірілі фашисти,щоб залякати населення, повісили 13 ні в чому не винних жителів Нової Водолаги.Але своєї мети фашистські карателі не досягла. Після цієї операціїпартизанський загін поповнився новими бійцями з числа населення міста.
30 травня 1942 р.партизани вчинили напад на табір радянських військовополонених в селіЛитвинівці Валківського району, вони знищили фашистську охорону і визволили зполону 200 чол. військовополонених. Загін завдав окупантам великих втрат. Майжещодня партизани вели бої і вступали в сутички з карателями.
В червні загінперебазувався в Краснокутські ліси, залога карателів, що переслідувалапартизан, була розгромлена. Та фашисти зібрали великі сили й оточилиКраснокутський ліс. бій тривав кілька годин. Вміло маневруючи, партизанипрорвали кільце ворога і вийшли з оточення. Карателі зазнали великих втрат.Понесли втрати і партизани: на полі бою загинуло 20 бійців. Чимало було важкопоранених, серед них командири – І.Й. Копьонкін і С.О. Либа. В зв’язку з ускладненнямумов командування вирішило поділити загін на невеликі групи. Нововодолазькіпартизани під командуванням комісара Ю.П. Іванова пробивались до свого району.
Діючи уводолазьких, рокитнянських та люботинських лісах, партизани продовжувалиборотьбу з загарбниками. Коли карателі виявляли місце постійного перебуваннязагону, партизани міняли дислокацію. Загін перебазувався у вовчанські ліси, дез’єднався з загоном І.А. Шапелєва. В складі цього загону нововодолазькіпартизани продовжували боротьбу аж до повного вигнання Радянською Армієюфашистських окупантів.
З жовтня 1941 до25 лютого 1943 р. – дня першого визволення Нової Водолаги радянськими військами– нововодолазькі партизани знищили 497 фашистських солдат і офіцерів, 69поліцаїв і 5 інших зрадників, пустили під укіс 2 ешелони, знищили 4 вагони зфашистськими солдатами, 2 гармати, 10 автомашин, висадили в повітря 10 мостів.
Ще в перші днівійни у Сахновщині був створений винищувальний батальйон, до складу якоговвійшли переважно комуністи і комсомольці. Після захоплення району ворогом, вінзлився з партизанським загоном, очолюваним О.К. Кондратьєвим (керуючий конторою«Заготскот»).
У жовтні 1941 р.партизанський загін із Сахновщини перебазувався до Ізюмського р-ну, вийшовши втил фашистам для бойових операцій і диверсійних дій. У селищі залишиласяневелика група партизанів, яка в ніч на 18 грудня 1941 р. підпалила німецькийпродовольчий склад і базу з бензином.
В січні 1942 р.партизани підплили стайню з кіньми окупантів. особливу активність партизанипроявили в період прориву фронту німецько-фашистських військ Радянською Армієюв січні 1942 р. 26 січня партизани напали на штаб німецького підрозділу,знищили до 10 фашистських офіцерів і захопили штабні документи.
Народні месникивели бої проти гітлерівців як у Сахновщині, так і в селах Гаркушиному,Гришівці, Германівці, Максимівці. Разом з розвідкою, а потім з частинамиРадянської Армії партизани 21 січня розгромили німецький гарнізон в Сахновщині.27 січня 1952 р. частини Радянської Армії вступили в Селище. Прийшов часвизволення. Але німецько-фашистські загарбники, зосередивши на цьому напрямкузначні сили, 1 березня знову захопили Сахновщину.
В березні 1942 р.з загону народних месників, що налічував тоді 124 чол., було створено 5 окремихгруп. Серед партизанів, які увійшли до цих груп, було більше 20 учнів.Командирами були місцеві активісти Ю.В. Чернявський (заступникуповнаркомзщагу), І.Ю. Сидоренко (працівник райкому партії), І. Сосюрко(робітник млина) та М.П. Лемішко. Народні месники висадили в повітрязалізничний міст на річці Оріль, знищували солдатів, офіцерів і військовутехніку ворога, нещадно карали зрадників Батьківщини. Так, 13 травня партизанивзяли в полон 20 німецьких солдатів і старшого поліцая в Сахновщині.
Жорстокі боївідбулися в районі Сахновщини 15 травня 1942 р., коли частини Радянської Арміїразом з об’єднаним партизанським загоном сахновщинського і Красноградськогорайонів знову вступили в районний центр Сахновщини і утримували селище до 22травня. В цей час багато партизанів влились у частини Радянської Армії, решта ідалі вела героїчну боротьбу в тилу ворога.
Багато партизанівзагинуло у боротьбі за незалежність нашої Батьківщини. Після тривалих тортур 16червня 1942 р. фашисти розстріляли у Сахновщині командира партизанського загонуО.К. Кондратьєва, повісили М.П. Кудрю, закатували А.Д. Коваленко, розстрілялиГ.О. Жоряка, Миколу Глобу, Г.К. Паламаря та багато інших.
Головним методомприборкання партизанського руху для більшості німецьких адміністраторів (хоча йне для всіх) залишався терор. Характерним щодо цього є наказ від 12 липня 1942р. «Особливі розпорядження щодо боротьби з партизанським рухом ташпигунством», виданий генералом Р. Руоффом, чиї війська дислокувались тодіна Харківщині. З одно боку, рекомендувалося здобути прихильність місцевогонаселення, виявляти з допомогою довірених осіб партизанську агентуру,заохочуючи подібні дії преміями – як грошовими, так і матеріальними. Якщо вполон до карателів потрапить партизан українець, говорилося далі, його не требарозстрілювати на місці. Краще допитати цю людину, і якщо офіцер упевниться, щоїї примусом включили в загін, то в такому разі треба зберегти життязатриманому. Але навіть у такому разі партизанам-українцям заздрити не варто,бо відправлення у розпорядження польової жандармерії чи айнзатцкомандивиявлялося не набагато кращим, ніж розстріл. З другого боку, коли населення небуде активно видавати німцям партизанів та їхніх помічників, війська повиннівішати заложників, спалювати населені пункти, виселяти жителів тощо [71, с.200].
Дещо збільшиласякількість партизанських груп в лютому 1943 року, коли внаслідок невдалогонаступу Радянської Армії частина червоноармійців вимушена була залишитися наокупованій території. Командування 1-ої танкової армії вермахту доповідало 28лютого, що червоноармійці вперто воюють, доки в них залишаються боєприпаси. Аленавіть після цього вони не здавалися в полон, як траплялося раніше, на початкувійни, а відходили в лісові масиви, щоб продовжувати боротьбу.
Не можна залишатибез уваги ще один важливий аспект партизанської проблеми, як важка матеріальнаскрута, тяжкі втрати особового складу, пасивність значної частини населення,заляканого фашистами, нерідко штовхали партизанів на грабунки чи реквізиціїпродовольства в жителів, породжували непослух та зловживаннякомандно-комісарського складу. Не випадково 20 бійців загону ім. Боженка (хочавін з іншого району) власною кров’ю підписали клятву: «В жодному разі недискредитувати партизанського звання грабіжництвом, пиятикою та розбійництвомщодо мирного радянського населення» [55, с. 39]. Не треба при цьомузабувати, що постійних баз постачання партизани не мали, і навіть післяприйняття ДКО 26 квітня 1943 р. рішення «Про забезпечення заходів щодорозвитку партизанського руху на Україні» допомога з боку Великоїзалишилася мізерною. Для польотів у тил ворога було виділено лише три літакиЛІ-2, а авіація далекої дії в квітні – травні 1943 р. одним авіаполкомзабезпечила всього 250 літаковилітів [41, с. 157]. І крім того, населення невважало реквізиції партизан чимось надзвичайним. Більше того, в умовах репресійз боку німців і ніколи практично не зникаючої віри в перемогу армії Й. Сталінажителі в основному мирилися з будь-якими вчинками партизанів. Адже долябагатьох загонів дійсно складалася трагічно. В зміївському загоні № 66,наприклад, з 86 бійців в кінці 1941 року залишилось 9 чоловік (всі інші невитримали поневірянь). До травня 1942 року вони вели розвідку за завданнямчастин Червоної Армії. В момент німецького наступу в Мохнацький масив прибулотільки троє, командир І.С. Любченко збожеволів, а лісник Жуга видав поліціїкомісара П.М. Воробйова [55, с. 40].
Подібнихприкладів, не менш драматичних досить багато. Величезних труднощів довелосязазнати, наприклад, загонові М.Й. Воронцов з 6 вересня по 15 грудня 1941 року.Маючи 15 гвинтівок, 1 кулемет, 12 наганів на 26 бійців, зношений одяг тавзуття, харчуючись горохом, звареним на сніговій воді, вони знесилились ізанепали духом, майже всі хворіли. В результаті командир визнав: «Моральнийстан був дуже низьким. Зростала недовіра й невіра в сили командного складу».
У 1943 роціпартизанська боротьба набрала найбільшого розмаху. Прифронтовий тил німецькоїармії став нагадувати пороховий льох. Партизанські загони на цей час вженагадували частини регулярної армії в тилу ворога. Їх діяльність координуваласьі підпорядковувалась командирами військових частин та ставала ще більшефективною. Незважаючи на важкі умови, партизани і підпільники області знищили23 тисячі німецьких солдат, офіцерів та їх прибічників, розгромили 4 штабиворога, знищили 21 залізничний ешелон з військами і технікою фашистів, 29мостів, зіпсували 88 паровозів і 777 вагонів, знищили 260 автомашин, 107 підвідз боєприпасами, захопили багато різних трофеїв.
Від рук окупантівта їхніх прибічників загинуло багато партизан і підпільників. Уже в перші дніокупації в містах і селах України з’явились оголошення: «За слуханнярадянського радіо – розстріл!», «За читання радянських листівок –розстріл!», «За допомогу військовополоненим й агентам – розстріл!»Спираючись на зрадників, а також на можливості своїх спецслужб, окупантизосередили основні зусилля на придушенні прорадянської підпільної тапартизанської боротьби у зародку./>/>/>РОЗДІЛ ІІ./>/>СТИХІЙНИЙ РУХ ОПОРУ
Репрезентантамистихійного руху Опору були прості люди, які, ризикуючи своїм життям, надавалидопомогу тим, хто її потребував, не за чиїмось завданням, а за покликом серця.Це були жінки, діти, старі. Вони переховували євреїв, червоноармійців, втікачівіз концтаборів, ділилися з ними їжею, одягом, надавали медичну допомогу.
В тилу ворогабагато медичних працівників, ризикуючи життям, рятували від смерті радянськихлюдей. У специфічній формі боротьби з окупантами проявилась патріотичнадіяльність співробітників 9-ї лікарні м. Харкова, що на Холодній горі підкерівництвом професора О.І. Мєщанінова. В кінці жовтня 1941 р. в операційнувдерлися німецькі офіцери. Проф. Мєщанінов сказав, що в лікарні багато хворихна висипний тиф, а червоноармійців нема. А до лікарні все несли й неслипоранених радянських бійців, їх підбирали жителі міста в ярах, балках, садах.Незабаром усі корпуси лікарні й 7-ї поліклініки були заповнені пораненимичервоноармійцями. Всіх записували як жителів Холодної Гори. Дні й ночі йшлихірургічні операції. Лікарі П.С. Делевський, Н.І. Обухова, В.І. Воротинцев,Н.П. Протопопович, Р.І. Проценко, медична сестра Г.В. Радіонова та ін. (всього 54чол.) доклали багато сил та енергії, щоб врятувати радянських воїнів відфашистських властей, замаскувавши відділення під інфекційне. За наполяганнямтюремного лікаря арештанта К.Р. Сєдова виснажених в’язнів відправлялилікуватися у 9-у лікарню. Звідси їм вдавалося вирватися на волю. Із 550арештантів, що надійшли до лікарні з квітня до листопада 1942 року, жоден неповернувся у тюрму. А всього лікарям вдалося врятувати близько 2 000червоноармійців. Жінки не тільки лікували і доглядали перехованих, але йрозшукували та готували для них їжу. А коли переховані набирались сил, їхпереправляли до партизанських загонів, забезпечуючи одежею та необхідними документами.
Багатьох юнаків ідівчат клали в лікарню ніби для операції, щоб врятувати їх від фашистської каторги.
Фашисти, здогадуючись про таємну діяльність лікарів, надали професоруО.І. Мєщанінову наказ, у якому говорилося: На жаль останнім часом у лазаретах7/9, особливо в 9 були часті втечі полонених. Лікар табору в. п. наказав, щобполонених утримували до стану, коли їх можна було б перевести в більш надійнопомешкання, що охороняється.
Але у зв’язку зтим, що полонені залишалися до повного видужання, то утворюється враження, щоцим їм сприяють втекти.
В запобіганніздатних бути наслідків, лікар наказує Вам строго виконувати його інструкції іпередати це обслуговуючому персоналу.
У майбутньому, завказівкою табірного лікаря, тільки лазарет № 7 будуть займати полонені, а влазареті № 9 залишиться одна кімната на шість ліжок для лікування важкохворих.
У лазареті № 7буде посилена варта і розпочаті відповідні міри [14, с. 32].
11 червня 1942 р.німецькі війська окупували село Білий Колодязь Вовчанського району. Напередоднів районі селища відбулися запеклі бої. На полі бою лишились вбиті і пораненічервоноармійці. Жителі села поховали загиблих, а тяжко поранених перенесли вбудинок М.І. Ягнюк. В умовах окупації радянські патріоти переховували ілікували поранених, але не всіх бійців вдалося рятувати. Фашисти знайшлипоранених і кинули їх у концтабір.
Учасникамистихійного руху були мешканці Богодухова О.П. Кліменко, Н.П. Клімченко, В.П.Турчан, З.Г. Карпова, О.І. Сіроштан, Сергієнко, Є.С. Решетняк, Г. Мелещенко таін. Вони також переховували поранених, допомагали хірургам батькові і синовіРевковським в догляді за ними. Переважна більшість тих, що видужали,повернулись в ряди Радянської Армії, перейшовши лінію фронту. Надійнимидокументами забезпечувала бійців М.Ю. Солодовник, яка була залишена наокупованій територій райкомом партії. Їй вдалося влаштуватись перекладачкою вполіції. Вона тримала підпільників у курсі всіх планів окупаційних властей. Закороткий строк вона дістала для бійців 47 паспортів [17, с. 296].
У Боровій лікарС.О. Головіна, коли окупанти починали мобілізацію молоді для вивезення доНімеччини, оголошувала район тифозним, видавала довідки про вигадані хвороби,щоб молодь не забирали на роботи до Німеччини.
Після відступурадянських військ з Нової Водолаги 6 березня 1043 р. у підвалі напівзруйнованоїлікарні залишилось понад 70 важко поранених радянських бійців, яких за станомздоров’я не можна було транспортувати. З ними залишились медичні працівники:професор Ю.Ю. Вороний лікарі Є.Г. Бутков і Є.Ф. Водка, медсестри Н.І. Воровик,В.С. Водолажченко, А.П. Лойко, Н.Ф. Килипко-Мищенко, М.Г. Пінчук, А.Н. Пінчук,Л.Г. Співак та інші.
Радянські лікарідоклали героїчних зусиль, щоб врятувати і вилікувати солдат і офіцерів. Вониоголосили їх хворими на тиф, чого окупанти дуже боялись. Мешканці містаприносили пораненим їжу, одяг, випрану білизну, давали свій кров, переховувалиу своїх садибах тих, хто вже вилікувався. Так продовжувалось півроку, до дняостаточного визволення міста від окупантів. Зусиллями патріотів було врятованожиття понад 70 бійців, більшість яких стала до лав Радянської Армії, щоб продовжитибити ворога.
Але не завждивдавалося спастися самим і врятувати своїх співвітчизників. Мешканці с.Куцо-Ганебне Кегичівського району переховували радянських бійців, що тікали зполону, постачали партизанів продовольством і одягом, допомагали радянськимрозвідникам. Особливо активно діяли Т.С. Кучерявенко, П.М. Півень, М.Г. Тютька,О.А. Леонова, П.О. Турченко, школярка Ганна Доценко. Всі вони були схопленінімцями і закатовані. У Сахновщині М.Д. Бойко переховувала радянськогольотчика, а комсомолець В.Т. Бойченко подавав допомогу пораненимвійськовополоненим радянським солдатам. Дізнавшись про це німці піддали їхстрашним тортурам і стратили.
Іноді такіподвиги відзначалися урядовими нагородами. Так мешканка с. ПісочинаХарківського району Р.С. Яременко за врятування життя 20 воїнам була нагородженамедаллю «За відвагу» [17, с. 994].
Влітку 1943 р. врайоні Люботина фашистам вдалося підбити радянський літак, пілотований молодшимлейтенантом Миколою Кирєєвим. Льотчик винищувач приземлився на парашуті в садупо вул. Кооперативній. Комсомолка Віра Сахно, ризикуючи життям, надала льотчикупершу допомогу і сховала його. Фашисти вимагали від населення видачі офіцера,загрожували спалити вулицю, взяли заручників з мешканців, що проживали наКооперативній. Серед заручників була і В. Сахно, але вона не видала льотчика.Через деякий час він повернувся до своєї частини. Наказом по військах ДругогоУкраїнського Фронту Віра Сахно нагороджена орденом Червоної Зірки [17, с. 944 — 945].
Під час окупаціїмешканці області допомагали партизанам хлібом та іншими продуктами. Частомісцеві жителі ховали продовольство, саботували виконання призначуваних робіт,брали участь у партизанському русі.
В період окупаціїблюзнюківці вели боротьбу проти ворога, саботуючи всі заходи окупантів. Осьодин із прикладів: Пилипа Радіоновича Володченка німці примусили відремонтувативодокачку. Пустити її в дію можна було за кілька днів. Але він ремонтував їїдва з половиною місяці. П.Р. Володченко також переховував вдома бійців ЧервоноїАрмії, що потрапили в оточення. В сім’ї зберігаються їх листи. Ось що писавП.Р. Володченку капітан Г.Б. Чуднєвський: «У жовтні 1941 року, коли япопросився до вас переночувати, ви без вагань впустили мене, нагодували, перев’язалирани. Три дні я жив у вас. А потім ви знайшли мені гвинтівку» [45, с. 68].
В боротьбі зокупантами партизанам активно допомагало місцеве населення. багато жителіврайону мали безпосередні зв’язки з партизанським загоном. Данило Яценко таПетро Чаговець, наприклад, за завданням командування партизанського загону нераз переходили через лінію фронту з цінними відомостями про розташуваннянімецьких військ. комсомолка В.Г. Марченко разом з подругами зібрала йдоставила партизанам 10 цент хліба, 26 кг тютюну, 8 пар чобіт, 15 шинелей, 30 пар білизни, 8 кулеметів. Вона привела до закону 10 чоловік, в тому числітрьох командирів Радянської Армії.
Особливоактивізувалися партизани на початку 1943 р. 28 січня 1943 р. партизанськийзагін, в якому налічувалось більше 120 бійців, визволив від гітлерівців селоЧепіль, відновивши там радянську владу.
На початку лютого1943 р. партизани ще до приходу Радянської Армії визволили 27 населених пунктів– Протопопівку, Шурівку, Байрак та інші – і підійшли до Балаклії.
Жителі ДобровілляБлизнюківського району допомагали партизанам і радянським військам. Так, хатаМ.М. Семи використовувалась для зв’язку з партизанським загоном. Жителі Г.А.Антоненко, Г.Ю. Каземірова, О.К. Овчаренко переховували і допомагали одужатикільком пораненим радянським солдатам і офіцерам. Дізнавшись про це, фашистизакатували селянок.
Комсомолки,школярки Віра Васильченко, Раїса Іщенко організували підпільний комсомольськийкомітет села у складі 7 осіб. Вони розповсюджували рукописні листівки,допомагали пораненим радянським командирам та бійцям. Схоплені ворогом, юніпатріотки Віра та Раїса були розстріляні фашистами.
Напередодніжовтневих свят 1942 р. гітлерівці вирішили пограбувати с. Мартове Чугуївськогорайону. Усе награбоване вони зносили до річки Сіверський Донець, щобпереправити на той берег. Навіть покидали гвинтівки, які їм заважали. Чотирипіонера: Гриша Походенко, Ваня Шевченко, Ваня Шевченко другий та Мишко Піхурпідповзли до річки, швидко поскладали речі на паром, забрали зброю і перетяглипаром на другий берег Дінця. Речі заховали у піщаному кар’єрі і приготувалисязустріти фашистів. Коли ті повернулися хлопці відкрили вогонь. Німці вирішили,що це засідка партизанів, і з криком «Рус! Партизанен!» втекли.
Напередоднівизволення села інший мешканець піонер Павлик Піддубний під носом угітлерівських патрулів пробрався за село. Раптом він побачив людей у білому, щоповзли у напрямку села. Хлопчик зрозумів, що це радянські розвідки і що заразїх схоплять німці. Не думаючи про небезпеку, Павлик кинувся назустрічрозвідникам. Він біг і кричав: «Там німці! Там німці!» Коли жзрозумів, що його почули, він повернуся і побіг до села. Фашисти люторозправилися з хлопчиком. Павлик загинув, але врятував життя підрозділурадянських воїнів.
Опинившись наокупованій території місцеві жителі самостійно утворювали партизанські загони.Так, з листопада 1941 до серпня 1943 р. в селі Пархомівка Краснокутськогорайону існувала підпільна антифашистська група на чолі з П.О. Масенко. Вонапроводила активну агітаційну роботу серед населення. комсомолець Ю. Кисельовзробив радіоприймач і систематично слухав повідомлення Радянського інформбюро.За допомогою листівок і усних переказів вони ставали відомими населеннюПархомівки і навколишніх сіл. у кінці 1942 р. група робітників цукрозаводу,залучивши молодь села, утворила другу підпільну антифашистську групу. Її очоливМ.Я. Трошин, який утік з німецького полону і влаштувався в Пархомівці кочегаромна цукрозаводі. Через деякий час командир Краснокутського партизанського загонуТ.С. Милюха встановив зв’язок з цією групою і доручив їй ряд бойових завдань.Напередодні вступу частин Радянської Армії у Пархомівку в лютому 1943 р., групаТрошина захопила село і протягом 9 днів тримала в руках і вела бої протигітлерівців.
У селі БагатаЧернещина Кегичівського району утворилася підпільна група, до якої ввійшлимісцеві жителя І.Г. Рябуха, М.Я. Кізка та інші, а такої червоноармійці втікачіз німецького полону П.Г. Омеляненко, А.Г. Томілін. П.Г. Омеляненко виготовляв здерева клини, які використовувались для диверсій на залізниці. Вони ж підробилипечатки Сахновщинської і Перещепинської комендатур і «завіряли» ниминаписані німецькою мовою перепустки, які давали можливість партизанам івтікачам з німецького полону вільно проходити до лінії фронту.
До стихійного руху Опору можна віднести також саботаж: ухиляння селянвід сплати податків, здавання продуктів харчування, намагання робітниківзривати план роботи, псувати устаткування і уже виготовлену продукцію,паралізувати залізничний та автомобільний рух тощо.
Отже, стихійнийрух був різноманітним. Він увібрав у себе і діяльність антифашистських підпільнихорганізацій, які не підпорядковувались центру, і саботажі харківців напідприємствах, у господарських дворах. Особливо він відзначився щирою допомогоюпростих людей радянським бійцям і офіцерам, що потрапили у скрутне становище.
Ці люди незавдавали ворогові відчутної шкоди, але те, що вони повертали до життя людей,які із зброєю в руках нищили ворога, і було їх скромним внеском у справуПеремоги над ворогом. Адже недаремно Меланію Дем’янівну врятовані називалисвоєю другою мамою, а до Олександра Івановича Мєщанінова, а після його смерті –до родини, надходили тисячі листів із подякою за врятоване життя./>/>/>РОЗДІЛ ІІІ./>/>/> НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ />РУХ ОПОРУ
Національнийрух на терені Харківщини важко назвати рухом Опору проти фашистів. По-перше,він був слабо розвинений, по-друге, не мав єдності і, по-третє, а це, можливо,головне, активно співробітничав із німцями, залишивши по собі недобру пам’ять.
Цей рухзосереджувався в основному у Харкові і швидко охопив цивільні адміністративніоргани управління. Своїм основним методом націоналісти вибрали боротьбу ізбільшовизмом, а для цього потрібні були співпраця і лояльне ставленні доокупантів, пропаганда серед місцевого населення послуху та підтримки новоївлади.
Національний руху Харкові мав три гілки: місцевий, бандерівський і мельниківський.
Безумовно Харків,у недалекому минулому столичне місто, центр українізації у 20-ті рр., мав певнітрадиції українського національного руху ще з дореволюційного періоду. Багатохто з учасників українського відродження зазнав переслідувань, суворихвипробувань та поневірянь по тюрмах та таборах. Проте і в кінці 30-х рр. містоповністю не втратило свого значення як одного з центрів української культури,де працювало багато видатних українських митців. З початкомнімецько-фашистської окупації українська громада міста виявилася розколотою.Більша її частина опинилася на фронті або евакуювалася в радянський тил. Рештаперебувала під німцями. Часто не з своєї волі, бо не було можливості виїхати, адехто залишився цілком свідомо, пов’язуючи з німцями свої надії, у т. ч. йдержавницькі. Серед них були і відомі політичні постаті, такі як В.А. Доленко,О.П.Семененко та ін. З перших днів окупації вони провадили активну роботу позгуртуванню навколо себе антирадянськи налаштованих осіб. Зрештою буласформована досить струнка вертикаль організації місцевих націоналістів, якавключала політичний провід, більш широкий за складом «Громадський комітет»і максимально легальні, відкриті, формально неполітичні об’єднання.Найчисленнішою серед останніх була «Просвіта», значно меншими – «Союзукраїнок», «Спілка української молоді», «Комітетукраїнського купецтва» та ін. Важливим чинником у боротьбі за населенняХаркова стала відроджувана у місті при активній участі націоналістів УАПЦ.
Політичнаконцепція та організаційні засади харківських націоналістів формувалися вжорстоких умовах німецько-фашистської окупації та під її впливом. Помітний сліду цьому залишили західноукраїнські націоналісти, які прибули в Харків у дужескладний початковий період війни. В обстановці хаосу, невизначеності танепевності перших днів окупації енергійність і настирливість західноукраїнськихнаціоналістів за умови поблажливого до них ставлення німців дозволили їм напевний час перебрати у свої руки головний провід українського руху в Харкові.
На початку війниХарків привернув велику увагу західноукраїнських націоналістичних центрівОУН(б) та ОУН(м). Організація українських націоналістів ще до війни робиласпроби поширити свій вплив на Наддніпрянщину і навіть Слобожанщину. Але тількиз початком війни склалися передумови для розбудови націоналістичних осередків уСхідній Україні. Харків стає головною метою та кінцевим пунктом руху т. зів.похідних груп як бандерівців, так і мельниківців. Похідні групи С.Бандери, за деякимиданими, налічували до 5 тис. чол. і були розподілені на 3 напрями: «Північ»,«Центр» і «Південь». Група «Центр», якою керувавМ. Лемик, мала досягти Харкова та заснувати тут оунівські осередкибандерівського спрямування. Проте німці, які розпочали репресії протибандерівців, перехопили цю групу ще у Миргороді. У результаті створити уХаркові розгалужену систему бандерівської організації не вдалося. З часомокремі емісари ОУН(б) проникали у Харків та утворювали тут невеликі добрезаконспіровані осередки. На жаль, про них залишилося небагато відомостей.
В. Косик,наприклад, наводить деякі цікаві документи з німецьких архівів. У одному з нихповідомляється, що в Харкові на початку вересня 1942 р. «було перехопленонелегальні листівки групи Бандери, які були надруковані „крайовимвідділенням ОУН східних територій України“. У цих листівках впершеповідомляється, що група Бандери має „окреме відділення на Східній Україніі розширює свою пропаганду серед східноукраїнського населення“.Розпочалося слідство з метою виявлення авторів і поширювачів цих листівок. Уході його, як про це йдеться у повідомленні до Берліна місцевої поліціїбезпеки, „в ніч на 17 жовтня 1942 р. вдалося виявити підпільну типографіюорганізації Бандери. Інтенсивна перестрілка мала місце в ході акції, щозакінчилась арештом 11 прихильників Бандери. Було захоплено важливі пропагандистськіматеріали і 14 ящиків матриць“ [27, c. 655]. У одній з листівок,підписаній обласним проводом ОУН Східної України говорилося: „Українці!Своєю брутальною колоніальною політикою в Україні німці викликали справедливеобурення всіх верств нашого народу… Тепер кожен українець повинен збагнути, щов нас є єдиний шлях до гідного людини державного життя – це шлях організованоїреволюційної боротьби великих народних мас за самостійну Україну“ [28, с. 368-369].
Деякі фактизнаходимо в німецькому документі, наведеному газетою „Молодь України“:»У зв’язку з розкриттям нелегальної комуністичної групи в Харковівстановлено, що вона також робила спроби привернути українських націоналістівдо своїх цілей… Встановлено, що зв’язковим од бандерівської групи докомуністичної був Роман Процинський. Він прибув у Харків із Львова разом знімецькими військами і невідомо, де знаходиться зараз. У його квартирівідбувалися наради бандерівців. Бандерівці організували свої групи по 5 чоловікв кожній. Вони планували проведення диверсійних та терористичних актів…" [28, с. 655].
Проведені розшукипо архівам Харкова дають можливість розширити характеристику Р.М.Процинського –оунівського емісара на Харківщині. За деякими даними, він походив з Галичини,скінчив теологічний факультет Львівського університету, рано прилучився довизвольної боротьби ОУН на західноукраїнських землях, за що двічі арештовувавсяпольською владою. У Харків прибув разом з деякими іншими галичанами післяокупації міста німецькими військами. Легальним прикриттям його націоналістичноїдіяльності стала робота перекладачем в одній з німецьких військових частин, апізніше, до літа 1942 р., — заступником райбургомістра на Основі. У спілкуванніз прибічниками Р.Процінський постійно підкреслював, що він – «рядовийбоєць» С.Бандери і має завдання розбудувати в Харкові оунівські осередки.
У серпні 1942 р.,коли гестапо провадило арешти, Р.Процинський залишив місто. Архівні документизберегли також імена деяких інших бандерівських емісарів, які відвідувалиХарків. Відомо, наприклад, що серед них були Степан, Михайло, Оксана, Зіна Кништа ін. [29, с. 398]
Значно більшепощастило мельниківцям, 3 групи яких також прямували на схід і ще на початкуосені 1941 р. з’явилися у Києві та утворили там сильний центр на чолі зОльжичем-Кандибою. Невелика їх група прибула і до Харкова. Серед них –Б.І.Коник, К.М.Полуведько, доктор Олійник та протоієрей Я.Кравчук. вони розгорнулиу місті енергійну діяльність з метою створити тут націоналістичну організацію [2, с. 102].
Б.І.Коник буввихідцем з Галичини, за фахом – журналіст [12, с. 95-96]. Розповідали, що він мав при собі похідний "інтендантський"мішок, з якого виймав та вивішував на будинках районних центрів та сільськихуправ українські жовто-блакитні прапори. Після його прибуття до Харкова набудинку харківської міської управи з’явився жовто-блакитний прапор [2, с. 103]. У Харкові на Коника дивилися як навизначного націоналіста, крім того, відчували, що його підтримують німці. А цедавало можливість легально й відкрито працювати на користь України. Такіперспективи у поєднанні з енергійною діяльністю емісарів Мельника дали своїрезультати. Маючи на меті утворити в Харкові організацію українськихнаціоналістів, яка б керувала діяльністю націоналістів Лівобережної України,Б.Коник за допомогою місцевих діячів заснував ініціативну групу, до якоївходили М.С. Сліпченко, М.М. Кононенко, В.В. Кривенко, М.О. Ветухов та ін. Вонаповинна була вербувати до ОУН нових членів. Активну допомогу Б.Конику подававвідділ пропаганди Харківської міської управи, який фактично перетворився налегальний центр оунівської організації. На численних напівконспіративнихзборах, які провадив Б.Коник на квартирі то С.Ф. Черняєва, то Т.Д.Недужого,відбувалося знайомство присутніх з завданнями, програмою та статутом ОУН (м), обговорювалисястан справ із харківським самоврядуванням, питання формування українськоїполіції, розподілялися посади тощо. На зборах були присутніми 10-20 чол., у т.ч. С.Ф. Черняєв, О.І. Попов, В.А. Доленко, М.С. Сліпченко, К.М. Полуведько,В.В. Кривенко, М.О. Ветухів, П.П. Дрига, подружжя Недужих та ін. [48, с. 52]
Не всі вониповністю поділяли постулати ОУН, а тим паче визнавали керівництвозахідноукраїнських «молодиків». В.А.Доленко у своїх повоєннихспогадах так оцінював перебіг подій на початковому етапі у Харкові; «Сталовідомо, що до Х. Прибули якісь українці з Заходу. Через кілька день на міськійуправі з’явився жовто-блакитний прапор, національні настрої підвищились. Один зприбулих К.(Б.Коник. – А.С.) став ніби українським комендантом міста і почавформувати поліцію, другий, П. (К.М. Полуведько), став секретарем управи іздобув великий вплив на Крамаренка і інших членів управи. Українцям ніби сталолегше. Проте і без великої застереженості щось було незрозуміле для харківськихкіл у діяльності цих осіб… Для політичної нашої тактики було ребусом, чивважати обох спритними молодими людьми, чи чиєюсь агентурою, що маскується піднаціональний рух. На Сумській вул. 62 в квартирі Д. Відбувалася нарадаукраїнців, де було, як говорять, чоловік до 30 справжніх українських діячіврізного гатунку. На цій нараді приїжджий К. зробив доповідь і це ще більшепожвавило настрої серед українського громадянства. Це поклало зародок двомтаборам – Ветеринарна була осередком з давніми і сильними громадськимитрадиціями, і сумська 62 попритягала радикальні приїжджі елементи, не пов’язаніні з традицією громадської роботи до 1917 р., ні з підпільною роботою під час більшовицькоїокупації» [56, с. 156]. По вулиці Сумській, 62 проживали Тодось ДорошевичНедужий та його дружина Марія Матвіївна, які і являли собою, за словами В.А.Доленка, акумуляційний осередок безтрадиційного громадянства в Харкові. Навідміну від В.А. Доленка, колишній обербургомістр О.П. Семененко з повагоюзгадував про них у своїй книзі: «Родина Недужих заслуговує на особливемісце в Харківському літопису. За скупими біографічними даними про цю родинукриється барвиста історія національного і людського самоствердження людей твердих,виразних у своїх духовних проявах» [56, с. 122].
Доля родиниНедужих у роки війни була трагічною. Уродженка Кам’янця-Подільського, учасницянаціональних змагань в період революції М.М.Недужа в 20-х р. разом з чоловікомприбула до Харкова, отримала тут вищу освіту [53, с. 281]. Проте радянську владу не сприймала як рідну і томусвідомо залишилася у Харкові в жовтні 1941 р. разом з В.В. Кривенком, В.В.Дубровським та іншими зустрічала німців хлібом-сіллю [53, с. 281], бо з ними пов’язувала надії настворення української держави. О.Соловей розповідала таку історію: «Пізняосінь 1941-го. Фронт невпинно рухається на схід. У Просвіті обід. З якоїсьособливої нагоди, бо людей зібралося дуже багато, серед них кілька військових.Місця за столами забракло, стоїмо гуртом під стіною – неподалік мене МаріяМатвіївна Недужа, — чекаємо другої черги і слухаємо промови. Хтось назакінчення вигукнув „Хайль Гітлер“, і Марія Матвіївна з запаломвикинула руку вперед. Не тільки вона, таких у ті перші дні було більше» [53, с. 282].
М.М.Недужарозгорнула активну діяльність на посаді заступника голови відділу пропагандиХарківської міської управи, стала одним з керівників Союзу українок. Протепанування німців у Харкові швидко підтвердило найгірші побоювання. М.М.Недужастає на шлях небезпечної нелегальної роботи. На квартирі цієї родини знаходятьпритулок українські націоналісти, хазяї розповсюджують націоналістичнулітературу, ведуть широку пропаганду. У вересні 1942 р. гестапо заарештувалоТ.Д. та М.М.Недужих, а також їх 17-річну доньку Оксану. Усі вони загинули [53, с. 285].
На зборахоунівців у Харкові нових прибулих просто включали у списки, бо письмових заявне існувало, достатньо було усної згоди стати членом ОУН. Пізніше такі члениприйняли присягу на вірність ОУН. Незабаром приватна квартира стала тісною длязібрань, тому з дозволу німців засідання перенесли до театру ім. Т.Г. Шевченка,де вони відбувалися щонеділі. Тут, за різними даними збиралося 30-40 чол.Однієї неділі, у грудні 1941 р., Б. Коник виступив з антирадянською промовою ізапропонував зборам прийняти присягу на вірність ОУН. У фойє театру Я. Кравчук,який одяг церковну ризу і тримав у руках хрест та молитовник, виголосивнаціоналістичну проповідь. Після її закінчення він закликав присутніх датиклятву, що й було зроблено. Я.Кравчук зачитував текст: «Я, синукраїнського народу, вступаючи до лав ОУН, зобов’язуюсь боротися за справусамостійної України та не пожаліти навіть свого життя, якщо цього вимагатименаш вождь Андрій Мельник. Якщо ж я стану зрадником нашій справі. То хай покараємене Бог та рука організації» [1, с. 53]. Зачитавши присягу, Я.Кравчук дав кожному поцілувати хрест.Після цього Б.Коник поздоровив присутніх з прийняттям присяги та вручив кожномутризуб. Він сказав, що оунівці повинні вітати один одного піднесеною вгоруправою рукою та словами «Слава Україні» [1, с. 54]. В кінці січня на черговихоунівських зборах у будинку «Просвіти» був прийнятий адрес на ім’яАндрія Мельника, в якому повідомлялося про існування в Харкові оунівськоїорганізації та надіслано вітання вождю ОУН. Адрес підписали 50-60 чоловік [48, с. 43-44].
Безперечно, длябагатьох присутніх не були повною мірою зрозумілими програма та цілі, яківиборювала ОУН. Більшість з них раніше навіть не знали про існування оунівськоїорганізації. Мало з’ясованою була й суть розколу всередині ОУН, для багатьохсхідноукраїнців прізвища вождів ОУН – Мельника та Бандери – мало про щоговорили. Цікаво, що навіть один з лідерів націоналістичного руху в Харкові,керівник відділу освіти харківської управи П.П.Дрига вже у повоєнний часпоказав, що «назву націоналістичної організації Коника – чи то УНО(українське націоналістичне об’єднання), чи то ОУН – вперше почув у театріШевченка, коли приймав присягу» [18, с. 38]. І це була правда: харків’янине знали західноукраїнських націоналістів та їх лідерів. В.А. Доленкопригадував: «Йшли чутки, що в Києві уже є український уряд на чолі зВинниченком, на чолі з Студинським, чи якимсь невідомим нікому Бандерою» [39, с. 143].
Але згодомрозгорнута Б.Коником перед місцевими діячами програма ОУН, її політичніперспективи привернули до нього частину місцевих націоналістів. Програма цябула позбавлена деяких крайнощів, наприклад, закидів на адресу російськогонароду, зросійщених українців та ін. Такий стан речей був характерним длядіяльності західноукраїнських емісарів ОУН на Слобожанщині. Практиканаціоналістичної роботи вимагала враховувати тут місцеві реалії, менталітетсхідноукраїнського населення, вносити корективи у ряд наріжних положеньпрограми на користь більш демократичного її здійснення. Від звинувачення у всіхбідах України російського народу, москалів оунівці переходили до викриттязлочинів «російського імперіалізму», його керівної верхівки. Протебули зроблені тільки перші кроки у цьому напрямі.
Програма ОУНвимагала створення незалежної української держави на чолі з «Вождем,відповідальним тільки перед Богом» [27, с. 659-660]. Щодо шляхів досягненнямети, то, як відомо, між мельниківцями та бандерівцями існували розбіжності,котрі й досі повністю не з’ясовані та залишаються об‘єктом підвищеної увагидослідників. Тому значний інтерес викликають архівні документи, в якихвідбилося ставлення до цього питання харківських націоналістів. Їх знайомство вроки війни з пропагандистською літературою ОУН, численні зустрічі з прибулими вХарків представниками націоналістичних центрів сформувавши у них своє ставленнядо причин розколу в лавах ОУН. І хоч радянська література замовчувала, а то йвзагалі заперечувала розбіжності між основними течіями українських націоналістів,деякі харків’яни ще в період війни були непогано обізнані у ряді важливихпротиріч між ними.
За їхсвідченнями, створення незалежної України мельниківці пов’язували з надією наактивну допомогу німців та їх союзників. Через це вони не заперечували протитериторіальних поступок Німеччині, Румунії та Угорщині, маючи на увазіБессарабію, Закарпаття, Одеську область та ін. Війну мельниківці вважалисприятливим моментом повстання України, можливо, навіть у формі сурогатноїдержавності. Головним ворогом націоналістів був проголошений Радянський Союз ітому поки війна проти нього не завершиться, мельниківці повинні тісноспівпрацювати з німцями та підпорядковувати роботу серед населення мобілізаціїусіх ресурсів на боротьбу проти радянської влади. За мельниківцями, Німеччинапісля війни буде зацікавлена в існування більш-менш сильної незалежної Україниі тому надасть їй більше самостійності [60, с. 159 – 160].
У свою чергу,бандерівці виходили з того, що незалежна Україна може бути створена, насамперед,тактичними діями самого українського народу, котрий використовуватиме німців яквизволителів від більшовиків. Територія незалежної України повинна визначатисяетнографічними кордонами, а за допомогу німцям віддячити природнимибагатствами, концесіями, торговельними договорами та ін. У разі відмови німцівнадати незалежність Україні треба тиснути на них, створити українську армію.,підвести народ на активну боротьбу не тільки проти радянської влади, але йпроти інших завойовників, у т. ч. і німців. Тільки така боротьба визволитьУкраїну [59, с. 160]. Отже, бандерівці мали надії на війну, виснаженняРадянського Союзу, а потім і Німеччини, намагалися в цих умовах стати третьоюсилою коротко оцінюючи програмні розходження обох флангів ОУН, один зхарківських націоналістів визначив їх так: по-мельниківське це означає «спочаткудасть Бог, а потім візьмемо самі», а по-бандерівськи – «спочаткувізьмемо самі, а потім дасть Бог» [60, с. 180 — 181].
Для харків’ян цірозбіжності існували, насамперед, на вищих шаблях націоналістичної організації,у програмних документах та деклараціях, які нівелювалися під тиском обставин уході війни і тому мали для них біль абстрактний, ніж директивний характер. Вцілому вони мало розумілися у причинах існуючої ворожнечі, не знаходили «виправдальнихмотивів та логічних аргументів для братовбивчих актів» в середовищіукраїнських націоналістів. П.Бабак пригадував таку історію: «БандерівецьД.Зуб, згідно зі своїм організаційним обов’язком, працював двірником а нічнимсторожем у харківській резиденції гестапо на вул. Фрунзе. У той час сидів підслідством інж. А.М. Стратієнко (близький до мельниківців), з оформленим присудомна смерть. Д.Зуб підібрав уночі ключі до шафи, вибрав звідти слідчу справу А. Стратієнкаі її заховав або знищив» [58, с. 83]. А.М. Стратієнко був врятований. Аленімці запідозрили у зникненні справи Д.Зуба і розстріляли його.
У свою чергу,деякі харківські мельниківці підтримували тісні стосунки з бандерівцями. П.П.Сиротенко, наприклад, переховував декого з них після того, як німці розпочалирепресії проти бандерівців. Є відомості, що з середини 1942 р. житло Сиротенкастало явочною квартирою бандерівців [60, с. 182]. Існували й інші подібні факти. Вони свідчать про намаганнярядових оунівців з початком репресій німців проти радикальних українськихнаціоналістів, а згодом і більш поміркованої їх частини, яка все ж такинаважувалася на самостійні акції, нелегальну роботу, згуртувати свої сили задляконкретної роботи в місті, з метою збереження своїх кадрів.
З часом життязмушувало мельниківців переглядати власну політику щодо німців, визначатитактику боротьби з урахуванням конкретних умов на місцях. Не розриваючиповністю з німцями, як свідчив О. Одрина, мельниківці намагалися працювати так,щоб вони відчули, що без українців не можна переможно закінчити війну тазапровадити новий порядок в Україні. Вони сприяли організації українськихвійськових частин, вели пропаганду серед поліції та ін. збройних загонів [58, с. 95]. Унезалежнюючи свою позицію таодночасно маючи на меті зберегти в складних умовах окупації рештки легальнихможливостей для праці, мельниківці намагалися провадити в життя більш обмеженупрограму, яка видавалася реалістичнішою. Вони концентрують увагу на вихованнінаціональної самосвідомості місцевого населення, пропагують готовністьукраїнського народу до розбудови державності, борються поти радянської влади.Конкретними щоденними завданнями оунівців, за свідченням П.Бабака, були:
1.        Вишукуванняв українському суспільстві ідейних українців, які можуть посісти ключовіпозиції адміністративно-господарського, культурного та громадського життя.
2.        Ані вякому разі масово не вербувати до ОУН, для кількісного ефекту, випадкових,незнаних людей.
3.        Поборювати,виявляти та знешкоджувати підпільну діяльність комуністичної агентури.
4.        Дбати профізичне здоров’я людей, рятуючи їх від голоду.
5.        Посилюватинаціональне, духовне та релігійне виховання людності через мережу шкільництва,церкви, театри, товариства «Просвіта», кооперації.
6.        Запобігатиучасті громадськості у можливих та спровокованих ворожою агентурою сумнівнихполітичних ексцесах, що дало б окупантові підставу для каральних експедицій тафізичного винищування населення [2, с. 147].
Таким чином,діяльність Б.Коника та ін. мельниківців у Харкові була спрямована на розбудовуоунівських організацій, проведення широкоширокої націоналістичної пропаганди таагітації, виховання у народу націоналістичного духу, вишкіл націоналістичнихкадрів, організацію більш масових легальних культурно-просвітницькихорганізацій, які б стали провідниками націоналістичних ідей, створення органівмісцевого самоврядування, а також української поліції широку українізацію.
Поки німцівизначали своє ставлення до лояльних оунівців, їх діяльність протягомлистопада-грудня 1941 р. мала взагалі цілком легальний характер. Регулярнопроходили збори оунівців, Б.Коник формував частини української поліції, вів знімцями переговори щодо складу харківської міської управи, розповсюджувавдруковані видання Проводу українських націоналістів та ін. В грудні 1941 р. вінорганізував навіть декілька маршів української поліції з оркестром тавиконанням націоналістичних пісень вулицями Харкова. Проте вже з кінця 1941 р.німці розпочали в Україні репресії і проти мельниківців після їх акції умістечку Базар поблизу Житомира, яка була демонстрацією сили націоналістичногоруху. Німці провели широкі арешти впродовж листопада 1941 – березня 1942 р. Зкінця січня 1942 р. німці розв’язали репресії і проти харківських націоналістівта їх прибічників. Був ліквідований легальний штаб оунівців – відділ пропагандиХарківської міської управи, заарештовані М.С.Сліпченко та К.М.Полуведько, якийвиявився радянським агентом [18, с. 34], змінилося обличчя газети «НоваУкраїна», а пізніше і склад редакції. Б.Коник був усунутий від керівництваукраїнською поліцією, його наступником став полковник Минжулінський [60, с.176]. За таких умов Б.Коник та інші західноукраїнські емісари на початкуберезня 1942 р. виїхали з Харкова. Оунівська організація перейшла на нелегальнестановище, стала працювати у підпіллі. Були припинені загальні збори тазасідання учасників організації, ширше стала використовуватися «Просвіта»як легальне прикриття ОУН. Організаційний зв’язок з оунівськими центрами значнопослабшав, хоча в Харків часом і наїжджали емісари з Заходу, безумовно,важливою подією для місцевих націоналістів стали відвідини Харкова влітку 1942р. У. Самчуком та єпископом М. Скрипником [1, с. 95]. У зв’язку з їх приїздомпожвавилася діяльність оунівців. У. Самчук мав бесіди, зустрічі в місцевихосередках, редакції «Нової України», багато часу провів у «Просвіті».До речі, У. Самчук описав свої враження від подорожі до Харкова у «Харківськихрепортажах 1942 р.», надрукованих у газеті «Волинь» 1 жовтня 1942р. Про головну мету подорожі, ясна річ, там немає жодного слова. У. Самчукписав, що «Харків робить враження великого міста, з розмахом без тепла ізатишку, але бетоно-твердого» [32, с. 286].
Влітку 1942 р. доХаркова прибув активний діяч ОУН(м) Юрій Костюк, який став працювати внімецькій установі «Пропаганда-штаффель». За деякими відомостями, віннамагався реанімувати та очолити оунівську організацію мельниківців. Йогоробочий кабінет перетворився на явочну квартиру оунівців. Особливу увагу вінприділяв керівництву політико-просвітницькою роботою, намагався спрямуватидіяльність «Просвіти», друкував програмні націоналістичні статті в «НовійУкраїні» [59, с. 14].
На цей час уХаркові залишилися лише невеликі оунівські осередки. Найміцнішим з них керувавзавідуючий відділом праці Харківської міської управи М.М.Кононенко, про якогоП.Бабак писав, що «він був прототипом духовного формату О. Ольжича-Кандиби»[2, с. 164]. До складу цього осередку у різні часи входили письменник Ю.Г.Блохин-Бойко, керівник персонального відділу міської управи М.Ф. Стратієнко,райбургомістр М.І. Горбань, керівник відділу міської управи В.С. Світличний,учасник бою під Крутами С.А. Чернявський, письменник А. Любченко, редактор «НовоїУкраїни» П.А. Сагайдачний, бургомістр Мерефи П.Т. Бабак та ін. [32, с. 188- 189]. Як свідчив останній, «за підпільну націоналістичну діяльність 5чоловік цієї групи були розстріляні гестапо, 8 осіб померло природньою смертю устаршому віці в ЗДА і на Заході, 7 осіб опинилися у вільному світі, про рештуосіб немає вісток» [2, с. 167 — 168].
Таким чином,політичне поле окупованого Харкова увібрало в себе громадсько-політичні сили таоб’єднання різного спрямування та забарвлення. Найвиразніше заявили про себепід час німецько-фашистської окупації міста, окрім радянського табору,націоналістичні організації, які не були монолітними. Серед останніх траплялисяі такі, котрі можна розглядати як відгалуження українських, принаймнізахідноукраїнських, організацій, але більшість їх була місцевим, суто харківськимвитвором. Аналіз їх ідейних засад та політичної практики дав можливістьприпустити, що у Харкові на початку окупації зустрілися дві структури, аможливо, і концепції українського націоналізму. Перша – західноукраїнська –представлена значно ширше мельниківцями, ніж бандерівцями. Друга – т. зв. «традиційнаукраїнська громадськість» – місцевими харківськими прибічникамиукраїнського націоналізму. Десанти західноукраїнських націоналістів у Харківмали на меті привернути східняків до оунівських ідеалів, утворити тут міцнийпровід, який спрямовував би національне життя не тільки Харкова, але ісхідноукраїнського регіону, а то й Лівобережної України. Проте широкоїсоціальної бази в Харкові вони не знайшли і помітного впливу на місцеву людністьне мали. За таких умов доля цієї організації не стала довговічною, бо їїіснування цілковито залежало від волі окупанта. Після перших гучних успіхів,досягнутих завдяки енергійності, настирливості, врешті, відданості ідеїнаціократичної держави, з початком репресивних акцій німців головний Провіднаціоналістичного руху переходить до В.А.Доленка, репрезентанта т. зв. «традиційногогромадянства Харкова».
/>ЗАКЛЮЧЕННЯ
Велика Вітчизняна війна — епохальна подія в житті України на довгомушляху відродження української державності. Перемога народів Радянського Союзу увійні відвернула перетворення території України в колонію Німеччини. З того дняминуло майже 60 років, коли відлунали переможні салюти війни. Великі втратипоніс наш народ. Лише за визволення Харківщини загинуло тисячі бійців,офіцерів, партизан і підпільників. Але час не владний стерти з пам’яті народнійподвиги радянських людей, які відстояли честь, свободу i незалежність своєїБатьківщини, врятували людство від фашистської чуми.
Не можна непишатися рухом Опору. Антифашистський рух, відраза до фашизму, несприйняттянаціонал-соціалізму були притаманні переважаючій більшості всього українськогонароду, який в цілому, боровся проти німецько-фашистської окупації, хоч у Харкові,як і в інших регіонах України, ця боротьба мала свої особливості.
Як і по всійУкраїні він поділявся на три частини: комуністичний, націоналістичний істихійний.
Тисячі мешканцівобласті, ризикуючи власним життям, надавали допомогу пораненим червоноармійцям,що опинились на окупованій ворогом території. Місцеві жителі лікували,переховували бійців і офіцерів Червоної армії, ділилися з ними часто останнімшматком хліба. Особливо багато у цьому зробили лікарі 9-ї холодногірськоїлікарні на чолі з професором О.І. Мєщаніновим.
Існував у Харковій націоналістичний рух Опору, але він не мав значної підтримки у харків'ян. Цебуло пов’язане, по-перше, із тим, що на сході України ідеї створення незалежноїУкраїни не мали такого широкого розповсюдження, як на заході, по-друге,націоналісти прийшли разом із німцями і заплямили себе співробітництвом ізокупантами, і, по-третє, рух не був єдиним, від поділявся на місцевий,мельниківців і бандерівців, які не могли йти на компроміс один одному.
Найбільшрозповсюдженим був комуністичний рух Опору. Він відзначався певним розмахом,масовістю, рівнем організованості, ефективністю і переслідував мету звільненнявід фашизму і відновлення радянської влади.
На територіїобласті під керівництвом підпільних парторганізацій широко розгорнувсяпартизанський рух. На Харківщині було сформовано 94 партизанські загони і 66диверсійних груп, в яких боролися проти ворога 3610 народних месників, середних – 2200 комуністів.
Партизанськізагони під керівництвом О.М. Салова (Ізюмський район), О.А. Камишана (Харківськийсільський район), С.О. Либи (Нововодолазький район), І.А. Шепелєва (Вовчанськийрайон) знищили багато бойової техніки і живої сили ворога. успішно діялипартизанські загони в Зміївському, Олексіївському, Краснокутському, Липецькому,Барвінківському, Балаклійському, Печенізькому районах, Боровський підпільнийрайком КП(б)У під керівництвом П.А. Журавльова, підпільна партійна групаОлексіївського району, очолювана В.С. Ульяновим і А.Г. Бузникою. За два рокипартизанські загони і диверсійні групи знищили понад 23 тис. фашистськихсолдатів і офіцерів, розгромили 4 ворожі штаби, висадили в повітря 21 ешелон звійськами і технікою ворога, підірвали 24 залізничні і шосейні мости, вивели зладу 88 паровозів, 777 вагонів, 260 автомашин, захопили багато військовогоспорядження та боєприпасів. Цим самим партизани внесли значний вклад у справуперемоги над ворогом. Юнаки і дівчата були найбільш масовою верствою населення,яка безвідмовно пішла за радянською владою.
За 23 місяціборотьби партизанські загони, диверсійні і антифашистські групи Харківськоїобласті знищили більш як 23 тис. гітлерівських солдатів, офіцерів та їхприбічників, розгромили 4 штаби ворога, зірвали 21 залізничний ешелон звійськовими і технікою ворога, 25 залізничних і шосейних мости, вивели з ладу88 потягів і 777 вагонів, знищили 260 автомашин. 107 підвід з боєприпасами,захопили 1167 гвинтівок, 102 кулемети, 603 патронів, 94862 гранати і 2380снарядів [70, с. 348].
За видатнізаслуги в організації партійного та комсомольського підпілля на Харківщині, замужність і героїзм, виявлені у боротьбі проти загарбників шести особам булоприсвоєне високе звання Героя Радянського Союзу. Це командиру нововодолазькогопартизанського загону І.Й. Копьонкіну, секретарю підпільного обкому партії І.І.Бакуліну і членам підпільного обкому комсомолу О.Г. Зубарєву, Н.Т. Волковій,О.М. Щербак, М.Т. Кисляк. 79 осіб в роки війни були нагороджені орденами імедалями [17, с. 52].
Німецько-фашистськийокупаційний режим на Харківщині характеризувався жорстоким ставленням до людей.Було спалено багато будинків, зруйновано школи тощо. Величезних втрат зазналаприватна власність громадян. Грабіж, мародерство стали системою, офіційнопідтриманою фашистською владою.
На тимчасовоокупованій території, були створені підпільна комсомольська організація,винищувальний батальйон. Підпільники вели боротьбу з окупантами. Особливомасовою була боротьба за зрив аграрної політики гітлерівців. СеляниБлизнюкiвщини ухилялись від сільськогосподарських робіт, від оплати натуральнихта грошових податків, ховали харчі. Організовували саботажі молотьби хліба iінших сільськогосподарських робіт, псували молотарки i трактори, знищували хтощо може. Окупанти були безсилі подавити саботажі дії населення.
Крім цьогоголовною роботою комсомольців — підпільників району був випуск i розповсюдженняантифашистських листівок, проведення диверсій. Гестапо i поліція, звичайно, немогли зумеритися з фактом діяльності підпільників. Багато часу шукали воникерівників, i після силенного терору їм вдалося натрапити на слід підпільниківБлизнюкiв. Їх було страчено після допитів i катувань.
Прикладоммужності була діяльність по рятуванню бійців Червоної Армії. Місцеві жителіховали та лікували поранених бійців. Незважаючи на неодноразові перевірки людине боялися смерті, бо у кожного були на фронті або чоловік, або син, або брат.Збирали жінки для поранених бинти, продукти харчування, а тих, хто одужував,забезпечували цивільним одягом i документами, відправляли у партизанські загониабо за лінію фронту.
Робота підпільнихорганізацій на Харківщині йшла виключно в складних умовах i була взагаліможливою тому, що знаходила щиру підтримку в населення.
Однією ізсторінок героїчного літопису Великої Вітчизняної війни є боротьба юнихпатріотів — Павлика Шевченка, Вiри Складнєєвої. Вірні заповітам своїх батьківвони допомагали старшим, робили свій внесок в боротьбу з фашистським агресором. Героїчно загинув Юрко Старостiн — розвiдник партизанського загону, що діяв у Близнюках. Після довгихпереслідувань він опинився у руках ворога. Його жорстоко катували, вимагаливідомості про партизан. Юрко нічого не сказав, тільки повторював: "Їхбагато, дуже багато, але скоро буде ще більше!" Безсилі i люті фашистирозправилися з юним героєм. Війна не пішла безслідно від нас, вона, як i ранішез нами, в наших серцях i душах. I зв’язує її з сьогоднішнім днем, нашимповсякденним життям Пам’ять. Пам’ять про подвиги, здійснені на полях боїв зфашистським агресором, пам’ять про тих, хто вершив історію, прийняв смерть заради Перемоги, за ради майбутнього. Ця пам’ять завжди з нами. Вона обпалюєсерця невгасимим болем i одночасно підносить, робить нас духовно сильними.Пам’ять про загиблих захисників Батьківщини всенародна, а значить — безсмертна. Таким чином, можна сказати. щоперемога над фашизмом була здобута ціною протистоянь i страждань мільйонівлюдей. Вона була забезпечена героїзмом i самопожертвою радянських людей нафронтах, на заводах i полях. Сприяла перемозі й боротьба народу в тилу ворога,яка дійсно стала всенародною.
/>/>/>СПИСОК />/>/>ВИКОРИСТАНОЇЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ
1.          Бабусенко Н. Явка с повинной: «Я был офицером гестапо»:(воспоминания советского разведчика). – Б. изд., б. г.
2.          Байбак П.Т. Смолоскип ОУН на Слобожанщині // На зовКиєва. – Торонто – Нью-Йорк, 1985.
3.          Бондарєв Є.О., Романов С.Г. Боротьба знімецько-нацистською окупацією України в період Великої Вітчизняної війни (1941– 1945 рр.) // Вісн. Харк. ун-ту. 1996. – № 387: Історія України. – Вип. 1.
4.          Бутенко В.І., Зіновкін В.Я., Пальчик В.Г.,Касьянова О.О.Харківщина в роки Великої Вітчизняної війни. – Х.: РВП «Оригінал»,1992.
5.          Великая Отечественная война 1941 – 1945: Энциклопедия. – М.,1985.
6.          В тылу врага: Листовки парт. орг. и партизан периода ВеликойОтечеств. войны. 1941 – 1945. – М.: Политиздат, 1962.
7.          Гарус Э. «Мы по-прежнему рядом»: [Из истории подпол. движенияв Харькове 1941 – 1943 гг.] // Панорама. – 1998. – 10 окт.
8.          Грицак Я. Між двома тоталітаризмами // Нарисісторії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. – К., 2000.
9.          Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. Нарисиполітичної історії. – К., 1993.
10.       Демихівська Д. Бійці без шинелей // Прапор. – 1963.– № 8.
11.       Дзвони пам’яті: Кн. про трагедію міст і сілПолтавщини, Харківщини, Ворошиловградщини та Донеччини, сплюндрованих фашистамиу роки війни / Редкол.: Ю. Збанацький (гол.) та ін. – К.: Рад. письменник,1988.
12.       Діяльність органів самоврядування і громадськихорганізацій у Харківській області в 1941 – 1943 рр. // Український засів. –1993. – Ч. 5(9).
13.       Дмитрук К. Безбатченки. – К., 1980.
14.       Донской Я., Шаповал А. Бойцы в белых халатах. – Х.: Прапор, 1966.
15.       История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941 – 1945:В 6 т. – М.: Воениздат, 1961
16.       История второй мировой войны 1939 – 1945: В 12-ти т. – М.:Воениздат, 1976.
17.       Історія міст і сил Української РСР: Харківськаобласть. – К., 1966.
18.       Карпов П.К., Степовий В.О. У кублі зрадників. – Х.:Прапор, 1977.
19.       Книга Пам’яті – вірні сини Вітчизни. – Близнюки,1997.
20.       Книга пам’яті України: Харківська область. – Х.,1994.
21.       Коваль М.В. Український народ у Великій Вітчизнянійвійні (1941 – 1945 рр.) // Український історичний журнал. – 1990. — № 3.
22.       Коваль М.В. Український народ у другій світовійвійні (1939 – 1945 рр.). Сучасна концепція // Друга Міжнародний конгресукраїністів. Львів 22 – 28 серпня 1993. Доп. і повід. У 2 ч. Ч. ІІ. – Львів,1994.
23.       Коваль М.В. Друга світова війна та сьогодення //Український історичний журнал. – 1995. — № 3.
24.       Коваль М.В. Україна в Другій світовій і ВеликійВітчизняній війнах (1939 – 1945 рр.). – К., 1999.
25.       Ковач А. Українська визвольна боротьба і «власовщина».– Німеччина, 1958.
26.       Козлітін В.Д. Друга світова війна. – Х., 2001.
27.       Косик В. Україна і Німеччина у другій світовійвійні. – Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993.
28.       Косик В. Україна в другій світовій війні: Зб. док.і мат. – Київ; Париж; Нью-Йорк, Торонто, 1998.
29.       Костюк О. У Харкові в час війни // На зов Києва. –Торонто; Нью-Йорк, 1985.
30.       Кучер В.І. Партизанські краї і зони на Україні вроки Великої Вітчизняної війни. – К., 1974.
31.       Лисяк-Рудницький І. Український визвольний рух підчас другої світової війни // Історичні есе: у 2-х т. Т. 2. – К., 1994.
32.       Мальчевський І. Українська преса під німецькоюокупацією // На зов Києва. – Торонто; Нью-Йорк, 1985.
33.       Мещанинов А.И. Долг врача // В боях за Харьковщину. – Х., 1963.
34.       Милюха В., Мысниченко В., Донской Я. Племя отважных: Очерки оработе подпол. комс. орг. Харьковщины. — Х.: Кн. изд-во, 1962.
35.       Милюха В., Мысниченко В., Шаповал А. Шаги в бессмертие. – Х.:Прапор, 1964.
36.       Мірошников І.Я. Нескорені харків’яни. – К.:Політвидав України, 1969.
37.       Мусієнко О. Україна в завойовницьких планахгітлеризму // Літературна України. – 1991. – 27 червня.
38.       Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991.
39.       Нагай О. Київ у час другої світової війни (1941 –1944 рр.) // На зов Києва. – Торонто; Нью-Йорк, 1985.
40.       Нариси з історії Харківської обласної партійної організації.– Х., 1970.
41.       Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине. 1941 –1944 гг. – К., 1985.
42.       Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні.– К., 1963.
43.       Об организации борьбы в тылу немецких войск: Постановление ЦКВКП(б). 18 июля 1941 года // Известия ЦК КПСС. – 1990 — № 7.
44.       Партийная организация Харьковщины в годы Великой Отечественнойвойны (1941 – 1945 гг.) / Под ред. Ю. Склярова. – Х.: Прапор, 1968.
45.       Пламенные строки: Сб. док. и материалов / Под ред. Г.М.Скляднева. – Х.: Прапор, 1975.
46.       Плем’я комсомольське. – Х., 1969.
47.       Подвиги во имя Отчизны. – Х., 1985.
48.       Полікарпенко Г. Організація українськихнаціоналістів під час другої світової війни. – На чужині, 1951.
49.       Полум’яні рядки: зб. док. і мат. – Х., 1975.
50.       Пономаренко П.К. Всенародная борьба в тылу немецко-фашистскихзахватчиков. 1941 – 1944. – М., 196.
51.       Радченко Л.А., Семененко В.И. Войны забытое похмелье…: Очеркиистории Великой Отечественной войны. – Х., 1997.
52.       Рідний край / За ред. І.Ф. Прокопенка. – Х., 1993.
53.       Розгін Є. Марія Недужа // На зов Києва. – Торонто –Нью-Йорк, 1985.
54.       Седов Н.А. Под страхом смертной казни // В боях за Харьковщину. –Х., 1963.
55.       Семененко В. Більшовицький партизанський рух наХарківщині (1941 – 1943 рр.) // Зб. Харк. іст.-філол. т-ва. Нов. сер. – Х.,1995. – Т. 4.
56.       Семененко О. Харків, Харків… — Харків – Нью-Йорк,1992.
57.       Семиряга М.И. Коллаборационизм: Природа, типология и проявления вгоды Второй мировой войны. – М., 2000.
58.       Скоробогатов А.В. Харківське самоврядування в 1941– 1943 рр. // Березіль. 1996. – № 7– 10.
59.       Скоробогатов А.В. Харківська Просвіта у воєнні роки(1941 — 1943) // Современное общество. 1995. № 1 – 2.
60.       Скоробогатов А.В. Харків у часи німецької окупації(1941-1943рр.). – Харків: Прапор, 2004.
61.       «Совершенно секретно! Только для командования!»:Стратегия фашистской Германии в войне против СССР: док. и мат. / Сост. В.И.Дашичев. – М., 1967.
62.       Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945:Док. и материалы: в 3-х т. – К.: Наук. думка, 1980.
63.       Советский Союз в годы Великой Отечественной войны 1941 – 1945. –М.: Наука, 1978.
64.       СССР в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг.: (Крат.хроника). – М.: Воениздат, 1964.
65.       Старинов И.Г. Операція пройшла успішно // У боях заХарківщину: спогади учасників Великої Вітчизняної війни. – Х., 1968.
66.       Стратієнко А. Спогади про час німецької окупаціїХаркова // Березіль. 1998. № 5 – 6.
67.       Супруненко Н.И. Украина в Великой Отечественной войне СоветскогоСоюза (1941 — 1945). – К.: Госполитиздат УССР, 1956.
68.       Тронько П. Бессмертие подвига. – К.: Молодь, 1985.
69.       Трубайчук А. Друга світова війна: коротка історія.– К., 1995.
70.       Харьковщина в годы Великой Отечественной войны. Июнь 1941 – 1943гг.: Сб. док. и мат. / Под ред. А.В. Тесленко. – Х.: Прапор, 1965.
71.       Чайковський А.С. Невідома війна (Партизанський рухв Україні 1041 – 1944 рр. мовою документів, очима історика). – К., 1994.