План
Вступ
РозділІ.Правління Марії-Терезії та розпочаті нею реформи
І.1 Царювання Йосифа ІІ. Продовження лінії реформ
РозділІІ. Західна Україна під владою Габсбургів
ІІ.1Галичина і Буковина як складові Австрійської монархії
ІІ.2Структура та основні напрями діяльності губернського правління
ІІ.3Механізм функціонування військової адміністрації на Буковині (1774–1787 рр.)
ІІ.4Порядок формування та діяльність Галицького станового сейму
ІІІ.Вплив реформ Габсбургів на населення Західної України
ІІІ.1Відношення Йосифа ІІ до населення Галичини та Буковини
ІІІ.2Зміни у суспільному житті Західної України пов¢язані із реформамиЙосифа ІІ
ІІІ.3Рутенство
Висновки
Списоквикористаної літератури
/>/>/>Вступ
Протягоммайже 150 років від кінця XVIII допочатку XX ст. українці перебували підвладою двох імперій: 80% із них підлягали російським імператорам, рештанаселяли імперію Габсбургів. Так на світанку новітньої доби українці опинилисяу складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якоговони звикли. Як усі імперії, Австрійська імперія Габсбургів являла собоювеличезний територіальний конгломерат, численне населення якого складалося ізетнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася вособі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажаннясвоїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютноїпокори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійнимобов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку,стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперіївважала не лише розумним, а й навіть привабливим.
Габсбурзькамонархія, що утворилася в XV-XVI ст. у басейні середнього Дунаю, являла собоюбагатонаціональну державу, що включала у свій склад німецькі, слов'янські йугорські землі Центральної Європи.
Урезультаті першого розділу Речі Посполитої в 1772 р. до численних володіньГабсбургів додалися ще польські й українські землі. У підсумку всіх цихприєднань національний склад Австрійської держави став відрізнятисянадзвичайною строкатістю. Принаймні до двох десятків різних народів входило доскладу Австрійської монархії в XVIII ст.: німці, чехи, словаки, словени,карпатські й галицькі українці, поляки, серби, хорвати, угорці, румуни,італійці й інші, причому в загальній масі населення перше місце по чисельностізаймали слов'янські народи.
НевдачіАвстрії у двох великих війнах (війна за Селезію з Пруссією та Семилітня війна проти Пруссії (1756—1763)) зробили для правлячих кіл очевидноюневідкладність реформ. Ці реформи, здійснені в правління Марії-Терезії (1740 — 1780) і її сина Йосифа II (1780 — 1790), досить характерні для політики«освіченого абсолютизму».
Найбільшважливим із проведених заходів була військова реформа, необхідність якоївідчувалася особливо гостро. Значно збільшувалася чисельність армії й вводиласяоднаковість у її комплектуванні.
Урядприділив також дуже велику увагу фінансовій реформі. Прагнучи збільшитиподаткові надходження, Марія-Терезія видала закон про загальний прибутковийподаток, від якого не були звільнені дворянство й церква.
Великемісце в заходах Марії-Терезії і Йосифа II займали судові реформи. Вони обмежилисеньйоральну сваволю відносно селян. Судові функції були оголошені винятковоюпрерогативою держави. Були розроблені нові карний і цивільний кодекси (1768р.), скасовані судові катування (1776р.), обмежене застосування страти.
Частковоще за правління Марії-Терезії, і особливо за правління Йосифа II, в імперії бувпроведений ряд заходів, що значно обмежили привілеї католицької церкви: закритічисленні монастирі, проведена часткова секуляризація церковних земель, єзуїтивигнані з австрійських володінь.
РеформиМарії-Терезії і Йосифа II анітрошки не послабили національних протирічГабсбурзької монархії. Навпаки, вони ще більше загострили їх, погіршуючиправове положення не німецьких національностей.
Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії,особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувалазмін. Йосиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в нійщось на зразок лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобамиперебудови суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничихможливостей. Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше,демонтувати стару систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити їїдисциплінованим і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращитисоціально-економічне становище посполитого люду.
Питання впливу реформ Габсбургів на ЗахіднуУкраїну, зокрема Галичину, а також соціально-економічного становищу такультурному розвитку України, у післяреформні часи приділена незначна увагадослідників, зокрема питанні про вплив реформ Марії-Терезії та Йосифа ІІ назахідноукраїнські землі ґрунтовно спеціально не розроблялося. В радянській,німецькій та українській історіографії покищо відсутні узагальнюючі, чиспеціальні праці із цієї проблематики. Не досліджено також всебічно австрійськуколонізаторську політику кін. XVIII ст. – поч. ХХ ст. та її наслідки для Галичини як частини України, хочавона постійно впливала на зміст громадсько-політичного і культурного життя населенняГаличини, їх соціально-економічне і політичне становище.
У вітчизняній історичній науці основна увагаприділялася висвітленню соціально-економічного, політичного та правовогостановища західноукраїнських земель у різні історичні періоди. Цим питаннямприсвячені праці таких учених: Г.Гербільського, І.Жалоби, М.Кріля,В.Кульчицького, М.Никифорака, І.Новосівського, В.Осечинського, Р. Петріва,Ф.Стеблія, А.Ткача, Б.Тищика. Зацікавленість істориків викликають такожпроблеми становлення державно-правових інститутів у Галичині та Буковиніпротягом тривалого періоду австрійського панування.
Питання реформаторської діяльності австрійського урядувивчали такі відомі вчені, як О.Добржанський, Г.Гербільський, І.Жалоба,М.Кріль, В.Осечинський, Р.Петрів, Ф.Стеблій, А.Ткач та інші.
Однак недостатньо дослідженою досі залишаєтьсяпроблема організації управління Галичиною та Буковиною в період їх перебуванняу складі Австрії від першого поділу Польщі 1772 р. до буржуазно-демократичноїреволюції 1848 р.
У рамках цієї різнопланової проблеми розглядісторії західноукраїнських земель в часи реформ Марії-Терезії та Йосифа ІІ тадослідження впливу цих реформ на повсякденне життя українців сприятиме більшчіткому розумінню її місця і ролі в економіці та культурі, політиці, соціальнихпроцесах в Україні в цілому. У цьому і полягае, на нашу думку актуальністьобраної теми дослідження.
Об’єктом дослідження є реформаційна політикаГабсбурзьких монархів — Марії-Терезії, та її сина Йосифа ІІ, вплив цих реформна українські землі, як важливі компоненти історії західних земель України.
Предметом дослідженняє закономірностісоціально-економічного становища та культурного розвитку населенні ЗахідноїУкраїни, особливості життя населення післі впровадження змін, пов¢язаних з запровадженнямреформ, їх місце в економічному і суспільному розвитку, австрійськаколонізаторська політика, яка згодом трансформувалася в один із факторівофіційної національної доктрини Відня.
Мета курсового дослідження полягає воб’єктивному і всебічному висвітленні історії західноукраїнських земель кінця XVIII ст.
Об’єкт, предмет і мета визначили такізавдання дослідження:
- розкритисоціально-економічне становище західноукраїнських земель у перші роки після приєднання їх доАвстрійської імперії;
- дослідити реформаторську політикуМарії Терезії і її наступника Йосифа ІІ;
- проаналізуватипроведені реформи;
- визначити вплив проведених реформ тазміми в житті населення Західної України внаслідок запровадження реформ.
Хронологічні рамки дослідженняохоплюють період з 1772 р. до 1848 р. включно. Отримавши у 1772 р. внаслідокпершого поділу Польщі Галичину, австрійський уряд ліквідував існуючу тамсистему управління і запровадив аналогічну тій, що діяла в інших провінціяхімперії. Під час буржуазно-демократичної революції 1848 р. в Австрії відбуласяспроба реорганізувати абсолютистську монархію в конституційну, в результатічого виникли нові органи управління державою в цілому та її адміністративнимиодиницями.
Територіальні рамкидослідження восновному обмежуються територією, що входила з 1772 р. до складу Австрії підназвою коронного краю Галичини, окремим округом якого у 1776 – 1849 рр. булаБуковина. В деяких випадках вони охоплюють усю Австрію.
Методи дослідження. У курсовій роботізастосовані загальні наукові принципи пізнання (об’єктивність, історизм,логічна послідовність, типологізація, класифікація), міждисциплінарні(структурно-системний підхід) та суто історичні (проблемно-хронологічний,системно-функціональний, порівняльно-історичний, статистико-аналітичний) методидослідження.
Наукова новизна курсової роботиполягає в тому, що у ній на основіширокого кола залучених до наукового обігу нових архівних та опублікованихджерел здійснено спробу комплексного дослідження соціально-економічногостановища та культурного розвитку населення українських земель під владою Австрійської імперії,визначення впливу реформ Марії Терезії та Йосифа ІІ на життязахідноукраїнського народу.
Теоретичне значення дослідження визначається їїспрямуванням на з’ясування історичної обумовленості подій, явищ та процесів наукраїнських землях під владою Австрійської імперії, в часи правління МаріїТерезії та Йосифа ІІ, що сприятиме відтворенню цілісної наукової картинисуспільно-політичного становища та національно-культурного розвитку зазначенихземель досліджуваного періоду, місця та наслідків реформаторської політикипредставників дому Габсбургів в цьому процесі.
Практичне значеннякурсової роботи полягає в тому, виявленийавтором фактичний матеріал, його наукова інтерпретація та висновки можуть бутивикористані при підготовці лекційних курсів (спецкурсів), підручників,узагальнюючих наукових робіт, вузівських та шкільних навчальних програм.
Вони також можуть прислужитисяфахівцям, які працюють над дослідженням проблем історії українських земель підвладою Австрійської імперії зазначеного періоду, вивченням питань економічногота громадсько-культурного життя західноукраїнських земель кінця XVIII ст.
Структура дослідження. В основу даного науковогодослідження покладено проблемно-хронологічний принцип, його зміст іпослідовність викладу матеріалу зумовлені логікою самої проблеми і завданнямидослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які поділені на підрозділи,висновків, а також має додатки, список використаних джерел та літератури (26найменувань).
/>/>/>РозділІ. ПравлінняМарії-Терезії та розпочаті нею реформи
Як вже було сказано, Австрія являла собою не країну, а імперськеутворення. У XIX ст. вона складалася із суміші 11 великих народів і ряду меншихетнічних груп, що населяли більшу частину Східної Європи й у 1800 р. становилиблизько однієї сьомої населення всього континенту. Оскільки жодна нація чинародність не мала в імперії абсолютної більшості, то й жодна національнакультура не була визначальною — до такої міри, як російська культура в царськійімперії. І хоч в армії та серед чиновництва переважала німецька мова, якоюрозмовляла найбільш впливова нація імперії, вражаючою особливістю цієї імперіїзалишалася її етнічна різноманітність.
Поширюючи свій суверенітет на все нових підданих, династіяГабсбургів не змінювала, принаймні спочатку, традиційних форм влади в тихкоролівствах, герцогствах, провінціях і містах, які вона захоплювала. І таквідбувалося не лише тому, що Габсбурги не хотіли провокувати опір, а й тому, щоїм бракувало сильних централізованих установ, необхідних для уніфікаціїуправління. Відтак аж досередини XVIII ст. їхня імперія являла собою хисткий, слабо скоординованийконгломерат, який часто охоплювали кризи, породжувані внутрішніми чварами абовтручаннями ззовні.
Марія-Терезія (1717-29 листопада 1780) — королева Імперії й Чехії з династії Габсбургів, що правила в 1740-1780 р. Донька Карла VI і Єлизавети Христини Брауншвейг-Вольфенбюттельскої. Була у шлюбі з герцогом Лотарінгським Францем-Стефаном, майбутнім імператором Францем I (1708-1765). [1, 368]
Батько Марії-Терезії, імператор Карл VI, не мав синів. Щоб закріпити престол за своєю донькою, він ще в 1724 р. оприлюднив під ім'ям Прагматичної санкції акт про престолонаслідування, який дозволяв передачу влади по жіночій лінії. В наступні роки Карл домігся від всіх європейських держав і від більшості членів імперії гарантії Прагматичної санкції. Тільки баварський курфюрст Карл не погодився визнати її, оскільки був одружений на доньці Йосифа I, старшого брата Карла, і вважав, що його дружина має більше прав на Австрійської спадщину. Але тому що Марію-Терезію визнали законною спадкоємицею французький, англійський і прусський королі, а також російська імператриця, претензії Баварії здавалися безпечними, і батько цілком міг вважати долю своєї доньки влаштованою.
Після його смерті Марія-Терезія, очевидно, повинна була без усяких проблем вступити у володіння всією великою Габсбурзькою державою. Але дійсний хід подій виявився зовсім іншим. Як тільки у Відні стало відомо про кончину імператора Карла VI, баварський посланник розіслав до всіх представників військових місць приписання свого государя тільки від нього одного приймати прикази. Йому повернули його листи нерозпечатаними. Після цього посол виїхав з Відня. Ясно було, що курфюрст Баварський має намір зброєю затверджувати свої права. Стали готуватися до війни, але напад відбувся з тієї сторони, звідки його найменше очікували.
У грудні 1740 р. прусські війська без оголошення війни ввірвалися в Сілезію. Приводом до нападу послужили старі й досить сумнівні претензії бранденбурзьких курфюрстів на деякі сілезійські області.
Такпочалася в 1740 р. війна за Австрійську спадщину, що протікала для Австріїневдало.
Ахенськиймир 1748 р. гарантував Австрії Прагматичну санкцію, але Пруссія одержаламіжнародне визнання її прав на більшу частину Сілезії. [1, 372]
У 1740 р. імператриця Марія Терезія дійшла висновку, що для збереженняімперії необхідно провести реформи. Долаючи запеклий опір місцевого дворянства,вона здійснила ряд заходів для зміцнення органів центральної влади, а також створилаканцелярії місцевої влади. Щоб заповнити ці посади, вона збільшилабюрократичний апарат. Марія Терезія також заклала підвалини великого постійноговійськового відомства. Проте, як обачний політик, вона не прагнула цілковитоїодноманітності. Так, у стосунках з бунтівливими мадярами вона часто віддавалаперевагу компромісному рішенню, не вимагаючи безумовної покірності своїй волі.
Війна 1740-1748 р. була для Австрії серйозним випробуванням і оголила багато недоліків державної системи. Із самого початку виявилося, що в Австрії немає добротного війська. Із середини XVI століття армія формувалося за допомогою вербувальних пунктів, але добровольців було мало — доводилося брати усіх: злиденних, бурлаків, колишніх ув’язнених. Ділових офіцерів теж було мало.
Щоб поправити положення, довелося звернутися до рекрутської системи. В 1748 р. Марія-Терезія видала указ про призов на довічну службу. Країна була розділена на 37 округів, кожний з яких формував свій полк. Призову підлягали селяни, що не мали власності, чорнороби, поденники, дрібні міщани й дворянська челядь. Для утримання війська був збільшений більш ніж на 50% поземельний податок. Звернули увагу й на навчання офіцерів — в 1749 р. була відкрита школа Терезіанум і Лицарська академія, а також Інженерна й Артилерійська академії.
Маючи потребу в ділових помічниках, Марія Терезія поступово позбулася старих батьківських міністрів і відкрила доступ до вищих посад новому поколінню державних ділків. Вона краще, ніж Карл VI, розбиралася в людях, і багато з її призначеннь були дуже вдалі. Так, імператриця висунула в канцлери графа Венцеля, згодом князя Кауниця, який потім протягом сорока років очолював австрійський кабінет і мав вирішальний вплив на зовнішню й внутрішню політику Австрії.
Насамперед Кауниць подбав про проведення фінансової й податкової реформи. Був введений загальний прибутковий податок, що поклав кінець привілеям дворянства й духівництва, податок на спадщину й подушний податок, обумовлений залежно від розмірів майна. Був також пущений в оборот новий золотий австрійський талер, який став на багато років самою ходовою і популярною в Німеччині монетою. [8, 161-162]
Марія-Терезія намагалася захищати промисловість. Це було нелегкою справою, тому що австрійці не мали великих капіталів. Державі доводилося брати на себе організацію фабрик і наймати фахівців за кордоном. Імператор Франц створив на свої гроші кілька мануфактур, намагаючись заразити своїм прикладом дворянство. Почин його знайшов відгук переважно серед чехів. Із цього часу Чехія в промисловому відношенні стала все більше обганяти Австрію. Цехова організація заважала розвитку промисловості, тому уряд прагнув її зруйнувати. Так, в 1755 р. було заборонене створення нових цехів.
Як освічена государиня, імператриця піклувалася про розвиток освіти. У ході університетської реформи 1749 р. єзуїти були усунуті від керівництва вищими навчальними закладами. У навчальні плани ввійшло багато нових предметів, у тому числі природне й державне право, історія, історія літератури. Були написані нові підручники.
Для того щоб здійснити всі ці реформи, імператриці й Кауницю довелося провести реорганізацію державного апарата, впорядкувати облік і контроль. Був проведений перший в історії Австрії загальний перепис земельних володінь і перепис населення. Оформився цілий ряд нових центральних установ: Придворна державна канцелярія (міністерство закордонних справ), Директорій (вищий адміністративний фінансовий орган), Вищий орган правосуддя (йому були віддані справи юстиції) і інші. Для координації всіх цих органів була утворена Державна рада. Серйозні зміни відбулися й у зовнішній політиці.
1765року імператриця Марія Терезія оголосила свого найстаршого сина співправителем.Йосифові виповнилося лише чотирнадцять.
Семирічна війна проти Пруссії (1756—1763) закінчилася відторгненням від Австрії всієї Сілезії. 15 лютого 1763 р. у Хубертусбурзі був підписаний мирний трактат, що не приніс Австрії ніяких територіальних придбань.
Феодальнароздробленість і слабкість зв'язків між різними землями Габсбурзької монархіївиявилися одними з головних причин її військових невдач. Відсутність єдиноїармії, невпорядкованість фінансової організації, недостатній розвитокпромисловості, феодально-кріпосницький лад у більшості провінцій, неприховананенависть пригноблених народів до панування Габсбургів і австрійських феодалів— все це неминуче повинно було призвести до поразки.
Значно більше одержала Марія-Терезія десять років через, коли в 1772 р. взяла участь у першому розділі Польщі. Тоді до Австрії відійшла значна частина Галичини зі Львовом і в 1774 р. Буковина.
Дата «1772» знаменує початок нової епохи. Придбані землі польського королівства відразу опинилися у круговерті просвітницьких реформ Марії-Терезії та “революціонера на троні” Йосифа II (скасування особистої залежності селянства, впровадження загальної системи початкової освіти, урівняння статусу духовенства грецького та римського обрядів, відкриття духовних семінарій, заснування у Львові університету), їх було трансформовано в ще одне королівство під скіпетром Габсбурґів.
Нині ні в кого не викликає сумніву, що 1772 р. Габсбурґи ненавмисне реалізували новий культурний проект під назвою «Галичина». [10, 125]
Після Семирічної війни реформи в Австрії були продовжені. В 1763 р. утворилися міністерство фінансів і рахункова палата. З 1771 по 1778 р. був виданий ряд указів, що мали метою пом'якшити кріпосницькі порядки. Зокрема, поміщики втратили право суду над своїми селянами. Були встановлені певні розміри селянських доль, панщина обмежена трьома днями в тиждень.
В 1773 р. був розпущений орден єзуїтів. До цих пір у руках єзуїтів перебувала більшість шкіл. Тепер вони стали державними. В 1774 р. був прийнятий дуже важливий закон про шкільну реформу, відповідно до якого у всіх селах відкривалися початкові школи (з 2-річним строком навчання), а у всіх містах — середні (з 5-річним строком). Відкривалися також спеціальні училища й школи, у тому числі Гірська й Торговельна академії. Навчання йшло за державний кошт.
В 1775 р. імператриця скасувала внутрішні митниці й границі. Вся країна, включаючи Угорщину й Тіроль, об'єдналася в єдиний митний район. Був уведений новий митний тариф, що мав метою заохотити національну промисловість.
Релігійна політика імператриці виявилася менш послідовною. Єретики всіх сповідань завжди вселяли їй найсильнішу відразу, тому протестанти в її царювання піддавалися різним утискам.
Марія-Терезія була дійсно видатною государинею. Час її правління можна вважати «золотим століттям» австрійської історії. Можливо, кращим свідченням тому служать слова її злого генія прусського короля. Довідавшись про кончину імператриці, Фрідріх П писав Д'аламберу: «Звістка про її смерть викликала в мене щирі сльози. Вона робила честь своїй статі й короні. Я воював з нею, але ніколи не був її ворогом». [26, 48]
/>/>/>І.1 Царювання Йосифа ІІ. Продовженнялінії реформ
Йосиф ІІ — німецький король в 1764-1790 р. Імператор «Священної Римської імперії» в 1765-1790 р. Король Імперії й Чехії в 1780-1790 р. Син імператора Франца I і королеви Марії-Терезії.
В 1765 р., по смерті батька, Йосиф прийняв імператорську корону, і тоді ж мати зробила його співправителем в Австрії. Однак вони так і не змогли ужитися разом, оскільки були однаково властолюбні й не сходилися між собою у своїх поглядах. Різка зміна у всьому виявилася відразу після смерті Марії-Терезії. Йосиф завжди зневажав етикетом і відразу скоротив до крайніх розмірів витрати на утримання свого двору.
Разом з тим він приніс із собою на престол непомірне бажання влаштувати якнайкраще життя своїх підданих і підняти могутність своєї держави. У нього було безліч різноманітних задумів, які він квапився здійснити. Він поспішав усе зрушити з місця й усьому дати новий вид.
Ніколи ще в Австрії не правив государ з такою спрагою перетворень, готовий працювати з ранку до вечора без відпочинку. Він писав своєму брату Леопольду: «Любов до батьківщини, благо монархії, от єдина пристрасть, що мене одушевляє й під впливом якої я готовий почати, що завгодно». [26, 49]
Як реформатор Йосиф був теоретиком у повному розумінні слова. Філософська школа, яка тоді панувала, не мала ніякої поваги до минулого історичного розвитку, все віджиле представлялося для неї грубим забобоном, і вона вимагала корінного перетворення державних установ на підставі відвернених принципів. Йосиф не звертав уваги на те, що історично зложилося, а вважав за необхідне погоджуватися тільки із вказівками розуму й «природним правом». «Покладаючи на себе найбільш славну з європейських корон, — писав імператор, — я маю намір поставити філософію законодавицею моєї держави; на підставі її принципів Австрія повинна одержати зовсім новий вид. Внутрішнє керування підвладних мені областей вимагає радикальної зміни; привілеї, фанатизм і розумовий гніт повинні зникнути, кожний з моїх підданих буде користуватися природженими йому природними правами». [26, 49-50]
У чому полягала програма? «Монархія, — писав Йосиф, — повинна складатися із зовсім подібних по своїх установах провінцій, являти собою єдине ціле, до якого варто застосувати однакову систему керування. Як тільки це буде досягнуто, припиниться всяке відчуження, усяке суперництво між різними областями й народностями. Розходження за-походженням й віросповіданням повинні зникнути, і тоді всі громадяни будуть вважатися братами, намагаючись посильно допомагати один одному». [26, 50]
Уже на другий день після свого воцаріння Йосиф видав закон про волю віросповідання. Незважаючи на свою поміркованість, цей декрет зробив надзвичайно сильне враження не тільки в Австрії, але й у всій Європі.
Потім пішов цілий ряд інших законів, які мали метою послабити вплив Риму й зробити австрійську церкву більше самостійною. Стривожений папа Пій VI відправився в 1781 р. у Відень, щоб особисто зустрітися з Йосифом, але поїздка ця не мала ніякого результату — імператор не погодився піти ані на які поступки й оголосив про свій твердий намір відняти в духівництва значну частку тих прав, які з незапам'ятних часів воно привласнило собі в Австрії. «Я маю намір, — писав він в одному з листів, — звільнити народ від марновірств і від впливу саддукіїв, необхідно вилучити із церковної області все, що не має до неї ніякого відношення, і наслідком чого було поневолення людського розуму». [1, 396]
З особливою неприхильністю він ставився до чернечих орденів, які негайно підкорив владі єпископів. Потім почалося скасування монастирів: у перші шість років царювання Йосифа їх було закрито не менш 740. Це, очевидно, потрібне перетворення супроводжувалося зовсім невиправданою гарячністю й плутаниною. Монастирі були пограбовані з нещадним насильством, їхнє майно розтрачене, їхні дорогоцінні бібліотеки знищені або розкрадені. У віденському картезіанському монастирі бальзамоване тіло Альфреда Мудрого було викинуто зі своєї свинцевої труни заради металу й протягом декількох місяців лежало на загальному огляді.
Одночасно йшли перетворення в інших областях державного устрою. В 1782 р. був виданий закон, що скасовував кріпосне право в слов'янських володіннях Австрії. Це було одне із самих благих і порівняно вдалих мір Йосифа. Однак земля залишилася власністю поміщиків.
Набагато менш успіху мала адміністративна реформа. Держава Габсбургів являла собою імперію, що складалася із самих різнорідних елементів. Якщо у самій Австрії австрійський монарх був необмеженим природженим государем серед відданого населення, то в Тіролі він був володарем, на якого зверхньо дивилося незалежне селянство, у Бельгії — політичним главою середньовічних республік, у Чехії й Моравії — чужоземним володарем, який управляє байдужим і нещасним населенням, в Угорщині — феодальним сюзереном республіки дворян, яка ревно відстоювала свої привілеї, нарешті, у Галичині й Ломбардії — завойовником, що управляв, безумовно, по праву меча. Правити такою державою так, щоб усі залишалися задоволені, було справою нелегкою і навіть навряд чи можливою.
Йосиф поставив собі завдання злити в одне ціле всі свої володіння, знищити всі місцеві політичні права, стерти границі між різними націями й замінити їх простим адміністративним поділом всієї імперії, зробити німецьку мову пануючою, дати одноманітний звід законів і зрівняти перед законом масу кріпаків з колишніми панами.
Уже в 1782 р. були скасовані уряди 12 земель і замість них створені шість губерній. Виборні управи при цьому скрізь були замінені урядовими чиновниками. Потім те ж саме стало проводитися в інших частинах Габсбурзької держави.
За правління Йосифа II у 1784-1785 рр. німецька мова сталаофіційною мовою в усіх частинах держави. В 1782 уряд Йосифа ІІ ліквідувавособисту залежність селян у Галичині, Чехії, Моравії, Угорщині та зміцнивпанщину і натуральні повинності грошовою рентою. Зробив спробу ввести єдинийпоземельний податок, що не було втілено в життя через сильний опір дворянства. [1, 399]
Зовнішньо-політична діяльність уряду Йосифа ІІ буласпрямована на протидію експансіоністській політиці Російської імперії в СхіднійЄвропі та розширення володінь Австрії.
За царювання Йосифа ІІ в 1784 р. відновив свою діяльність Львівськийуніверситет, у якому з 1787 р. діяв окремий факультет для українськихстудентів, названий «Студіум Рутенум».
Йосиф ІІ, наштовхнувшись на значний опір австрійського,польського, угорського дворянства своїм реформаторським заходам, був змушенийнаприкінці життя відмінити деякі з них. Проте наслідки здійснених реформвідіграли позитивну роль у розвитку українського національно-культурного життяв Галичині і на Буковині.
Після смерті імператора більшість його нововведень були скасовані. Сучасники досить суворо оцінили його діяльність. Але із часом, особливо після Французької революції й початку Наполеонівських воєн, коли ясно позначилася глибока криза державної системи Австрії, про нього стали судити поблажливіше.
Безсумнівно, він багато чого передбачав, у починаннях його було багато вірного й корисного, але в нього не було ані державної прозорливості, ані такту, ані здатностей щирого реформатора, тому невдача, що осягла його, була закономірна й природна.
Отже, ще заповзятішим реформатором виявився син Марії-Терезії Йосиф II. Прибічник тогочасних європейських теорій мудрого правління, він вирішив зробити свою діяльність взірцем освіченого абсолютизму. За висловом одного англійського історика, його правління «було освіченим, бо Йосиф II вважав за обов'язок монарха сприяти добробуту своїх підданих… а абсолютним тому, що ніхто, крім нього, не міг сказати, в чому саме цей добробут полягав і як його можна було досягти». [1, 402]
Своєю метою імператор ставить покращити долю селян, оживити занепаду економіку, підняти ефективність чиновництва і вдосконалити освіту в усій імперії. Невідступно керуючись абсолютистськими принципами, він також намагається скасувати особливі права і привілеї окремих земель, що ускладнювали проведення реформ.
Як і належало сподіватися, з усіх амбіціозних задумів Йосифа II вдалося здійснити лише деякі. Це викликало у нього гірке розчарування. І все ж правління Йосифа II знаменувало виняткові часи, коли імперія прагнула й могла зміцнюватися й самооновлюватися.
Згадані реформи мали величезне значення для українців, оскільки вонипроводилися саме в час приєднання до імперії Галичини. Таким чином, бодай ізцієї точки зору українці ввійшли до складу імперської системи Габсбургів вапогеї її розквіту.
/>/>/>РозділІІ. Західна Україна під владою Габсбургів
Величезна більшість українців в Австрійській імперіїпроживала в Галичині — південно-східній частині колишньої Речі Посполитої,захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р.
У першому поділі Польщі 1772 р.,взяли участь Австрія, Пруссія та Росія. Переговори з цього питання закінчилисяпідписанням відповідної декларації. Територія, яку здобула Австрія, складаласяз двох частин – української та польської. Попри значні відмінності між цимиземлями вони були об’єднані в єдину адміністративну одиницю – коронний край зофіційною назвою: королівство Галичини і Лодомерії з великим князівствомКраківським та князівствами Освенцімським і Заторським. Його столицею сталомісто Львів. [10,125-126]
З метою узаконення своїх дій урядАвстрії опублікував історико-правові обґрунтування, у яких доводив їїдинастичні права на галицькі землі. Виготовлені документи повинні були створитивидимість правомірності несправедливого поділу Польщі та участі у ньомуАвстрії.
Після отримання Галичини австрійськийуряд зосередив увагу на Буковині. Приєднання цього краю забезпечило б тіснішийзвязок між провінціями імперії та зміцнило б її кордони. Саме це буловирішальним мотивом окупації Буковини, яку Австрія завершила у 1774 р. Отже,двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина — невеликийукраїнський край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської імперії.
Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділуПольщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючиКраків). Якщо СхіднуГаличину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була головним чиномпольською. Поєднання в одній адміністративній провінції цих двох народів станев майбутньому причиною напружених стосунків між ними. [10, 127]
Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселенийукраїнцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття зчасів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. вонолишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від іншихукраїнських земель.
Відтак окупація Галичини і БуковиниАвстрією та її юридичне закріплення були здійснені з позиції сили при вміломувикористанні сприятливих міжнародних відносин. Це був типовий для епохиєвропейського абсолютизму зовнішньополітичний акт./>/>/>ІІ.1 Галичина і Буковина як складовіАвстрійської монархії
Запровадитина приєднаних територіяхадміністративно-територіальний устрій, на зразок інших коронних земель монархіїорганізувати ефективне управління ними – такими були першочергові завданняавстрійського уряду. Галичинаспочатку була поділена на шість циркулів у межах колишніх польських воєводств, які своєю чергою поділялися на 18дистриктів. У 1782 р. поділ на дистрикти ліквідували. Залишився поділ на 18циркулів, які називалися також округами. Від 1786 до 1849 р. до складу Галичинияк 19 округ входила Буковина. [11, 49-50]
АдміністративноКоролівство Галичини і Лодомерії мало статус коронного краю і було наділенетими ж правами і повноваженнями, що й аналогічні адміністративні одиницімонархії. Звертається увага на те, що воно відрізнялося від інших провінційАвстрії великою територію і густотою населення, правовий статус якоговизначався належністю до певного стану: шляхти, духовенства, міщан чи селян.Більшість населення коронного краю (71,8 %) становило селянство, майже 80%якого перебувало у цілковитій залежності від поміщиків. Привілейоване становищепосідали шляхта і духовенство, які знайшли порозуміння з новою владою задлязбереження власного панування. Цьому сприяв і принцип, яким керувалась Австріяі який був головним принципом усіх абсолютних монархій у Європі – спиратися надва класи: феодальних землевласників та заможних поміщиків, урівноважуючиводночас вплив і силу кожного із цих класів впливом і силою іншого. [15, 3]
Селяни. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургівхарактеризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділиускладнювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти доводив селян доповного виснаження. Після того як у результаті поділів Польщі невеличкі йбрудні галицькі міста було відрізано від традиційних ринків на Україні, їхня йбез того тяжка доля стала ще тяжчою. Не дивно, що Галичина мала сумну репутаціюоднієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії.
Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для якихвизиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими земельниминаділами вони мусили відробляти на феодала панщину, що сягала п'яти-шести днівна тиждень. Крім того, шляхта нерідко змушувала селян відбувати різні роботи упанських маєтках і вимагала натурального оброку. Підраховано, що пановідіставалося десь від половини до третини жалюгідного селянського прибутку. Нібицього було мало, володарі маєтків систематично експропріювали селянські тагромадські землі, залишаючи селянам чимраз менші наділи. Отож, Східна Галичинаявляла собою переконливий зразок суспільства, в якому багаті ставали ще багатшими,а бідні — ще біднішими.
За таких умов навіть вижити було справою непростою. Ізольовані в майженедоступних селах, яких налічувалося близько 3,5 тис., застосовуючи примітивнісільськогосподарські методи, селяни Східної Галичини могли отримувати лишеблизько третини того, що вирощували селяни Чехії та Австрії. А їхній раціон, доякого входили майже самі капуста й картопля, становив близько половини того, щоспоживав західноєвропейський селянин.
Коли наставав голод, а це траплялося часто, багато виснажених селянгинуло. Були часи коли смертність у Східній Галичині перевищуваланароджуваність. Закономірно, що тривалість життя західноукраїнського селянинабула короткою — в середньому якихось 30—40 років.
Бажання полегшити долю селянина рідко коли, якщо взагалі спадало на думкугалицькому шляхтичеві. У більшості сама можливість такого вчинку, напевне,викликала б подив, бо селянин в їхньому розумінні являв собою якусь нижчу формулюдської істоти, що не піддається будь-яким удосконаленням.
Духовенство. Проте не всі західні українці були селянами. Виразнусоціальну групу, яка найбільше з усіх прошарків західноукраїнського суспільстванаближалася до еліти, становило греко-католицьке духовенство.
Останнє прибрало роль лідера в селянському середовищі черезвідсутність іншої групи, котра виконувала б цю роль,— унаслідок того, що в XVI—XVII ст. українська знать відцуралася від свого суспільства, полонізувалась іперейшла в католицизм. Завдякитому, що нижчому духовенству на відміну від церковних ієрархів дозволялосяодружуватися, виникали цілі династії священиків, які нерідко на багато поколіньпов'язувалися зі своєю околицею. Часті зібрання, тривалі відвідини, взаємнішлюби перетворили греко-католицьке духовенство на тісно сплетену спадкову кастуіз розвинутим почуттям групової солідарності. [24, 32-35]
Зв'язане з масами спільною вірою, духовенство користувалося в середовищісвоїх сільських парафіян великим впливом і владою. Однак за матеріальним ікультурним рівнем український сільський священик — особливо до приходуавстрійців — ледве підносився над селянином. Хоча громада, як правило, виділяласвященику більше землі, ніж селянинові, крім того, додатковий прибуток давалаплата за хрестини, вінчання й похорони, проте нерідко сім'я померлогопарафіяльного священика жила з одного наділу. Багатьох священиків розоряливитрати на те, щоб дати духовну освіту синові чи вигідно видати заміж доньку.
Через незадовільну богословську освіту чимало греко-католицькихсвящеників у Східній Галичині наприкінці XVIII ст. ледве могли прочитатилітургічні тексти церковнослов'янською мовою. Тому їхній світогляд був не набагато ширшим від селянського.
Польська шляхта не виявляла великої поваги до греко-католицькогодуховенства. Так, ще до приходу Габсбургів шляхта нерідко примушувала священиківпрацювати у своїх маєтках. Це дало, до речі, позитивні результати, оскількиукраїнське духовенство встановило з селянством тісніші особисті та культурнізв'язки, ніж польські ксьондзи. Завдяки таким стосункам греко-католицькомудуховенству легше було вести за собою селянство не лише у релігійних, а й вінших справах. Відтак наприкінціXVIII ст.західноукраїнське суспільство складалося лише із двох соціальних верств:селянської маси й невеликої касти священиків. Серед українців, за іронічнимпольським виразом, були лише хлопи та попи.[18, 117-118]
З огляду на те, що західні українці ще в більшій мірі, ніж українці ускладі Російської імперії, не мали власної знаті, а також належногопредставництва серед міщанства, деякі історики розцінювали українське суспільствояк соціально неповне. За цим терміном такесуспільство було глибоко неповноцінним; і справді, українці мали обмеженийдоступ до політичної влади через відсутність дворянства. Не маючи міськогонаселення, вони лишалися поза цариною торгівлі та промисловості. Це, звісно, неозначає, що в Галичині не було шляхти чи міщан. Наприкінці XVIII ст. польськашляхта становила 95 тис., або 3,4% населення провінції, а міщани (більшість ізних — незаможні ремісники-євреї та крамарі, а також небагато заможних купців)налічували близько 300 тис., або 10% населення.
Крім того, зі встановленням влади Габсбургів з'являється нова соціальнагрупа — чиновники. Переважно німці або німецькомовні чехи, вони ніколи не буличисленною групою. Проте власті підтримували еміграцію десятків тисяч іншихнімців-колоністів, сподіваючись, що вони стануть взірцем доброго господарюванняй оживлять сільську економіку.
Таким чином, суспільство Галичини в цілому було й багатонаціональним, ічітко розшарованим, причому кожна його окрема етнічна група займала своювиразно окреслену й замкнуту суспільну, господарську та культурну царину./>/>/> ІІ.2 Структура та основні напрями діяльності губернського правління
Спеціальним імператорським декретом 1772 р. у Галичині булиліквідовані усі попередні державні установи і запроваджена нова,загальноприйнята в Австрії централізована система управління. Фактичним керівником краю став губернатор, який призначався ізміщувався імператором. Він очолював Галицьке губернське правління, що складалося із департаментів. До компетенції цього органу, зокрема, належало адміністративнеуправління краєм, розпорядження державним майном, нагляд за церковними справами та безпекою підданих, стягненняподатків, розв’язання військових та поліційних питань, контроль запромисловістю, сільським господарством, торгівлею, шляхами сполучень.
Від 1772 до 1848 р. у Галичинізмінилося 14 губернаторів (першим був граф А. Перген). Усі вони, за винятком останнього – польського магната В. Залеського, були заможними і впливовимиавстрійськими німцями. Губернськеправління стало основним органом, який втілював австрійську політикув управлінні коронним краєм Галичини. Наділене широкими владними повноваженнями, навіть військовою силою, воно, однак, перебувало підпостійним контролем уряду Австрії. [15,4-6]
/>/>/>ІІ.3 Механізм функціонування військової адміністрації на Буковині(1774–1787 рр.)
Військова адміністрація на Буковині була запроваджена яктимчасова у 1774 р. і діяладо 1787 р. Вона підпорядковувалася безпосередньоПридворній військовій раді у Відні та Генеральному командуванню Галичини іЛодомерії у Львові. Адміністративні посади у ній обіймали тільки військові.Першим військовим комендантом краю став у 1778 р. генерал-майор Г. Сплені.Подальше вдосконалення управлінської системи Буковини пов’язане з діяльністюгенерал-майора К. Енценберга, який очолював крайову військову адміністрацію у1778–1786 рр. Незважаючи на нечисельний апарат, військова адміністрація якперехідна форма правління виконала завдання, поставлені перед нею австрійськимурядом: облаштувала і зміцнила кордони, впорядкувала відносини між станами,вдосконалила судочинство і загалом підготувала умови для запровадження в краюцивільного управління./>/>/>ІІ.4 Порядок формування та діяльністьГалицького станового сейму
Австрійський абсолютизм бувзмушений зберігати деякі зовнішні форми станової організації, що зумовлювалосятогочасною політичною ситуацією в державі. Імператорським патентом від 1775 р. у Галичині був заснований провінційнийстановий сейм. Його виконавчим органом був Становийкомітет. Доучасті у сеймових засіданнях допускалися представники магнатів (в тому числі духовенства), лицарів і найбільших королівськихміст (фактично право на представництвобуло надане тільки Львову і ніколи не поширювалося на інші міста). Склад сейму 1787 р. поповнили представники станів Буковини. [16, 75]
Упродовж свого існування(1775–1848 рр.), незважаючи на проголошувану демократизацію суспільства,зменшення податкового тиску уряду, припинення політики онімечування населення,сейм реально нічого не зробив для поліпшення становища населення Галичини іБуковини. Аналіз компетенції і діяльності сейму доводить, що він був показноюформою станової монархії, декоративною установою, яка жодним чином необмежувала абсолютизм. Його створення мало на меті завоювати прихильністьшляхетської верхівки краю і таким чином зміцнити там австрійське панування.
Важливе місце в централізованій системі державного управління Галичиною посідала окружна влада. Округи (циркули)очолювали старости. До їхньої компетенції належали всі адміністративні таполіційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військовуслужбу тощо. До складу окружної влади входили староста, декілька комісарів,секретар, два діловоди, практикант і два кур’єри. Старост і комісарів призначав безпосередньо імператор, усіх інших – староста. Австрійський уряд не створивнизової ланки державного апарату і передав політичну владу в сільськихмісцевостях поміщикам (домініям). Виконання розпоряджень домініальної влади покладалося намандаторів, війтів і присяжних. [16, 77]
Низкою послідовних заходів австрійська влада значно обмежила самоврядування в містах. Так, у 1786 р. було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові.Внаслідок детальної урядової регламентації самоврядування у віданні міської влади залишалося тільки обмежене право судочинства й управліннягромадським майном. На території багатьох міст Галичини створювались “юридики” – ділянки, вилученіз підпорядкування міській владі та судочинству. [19, 291-292]
Складним було становищеприватновлас-ницьких міст і містечок, населення яких за правовим статусом майжене відрізнялося від кріпосних селян. Загалом органи місцевогосамоврядування на галицьких землях слугували шляхетській верхівці краю. І хочавони були дещо демократичніші, ніж урядові органи, та все ж захищали усталеніпорядки й різними способами підтримувалиінтереси заможних верств населення.
/>/>/>ІІІ. Вплив реформ Габсбургів на населення Західної України
У більшій частині підручників з історії України написано, щоГаличина в Австрійській імперії була найвідсталішим краєм, де майже не булопромисловості, сільське господарство – низькопродуктивне танеконкурентоспроможне, народ – бідний, пригноблений і переважно неграмотний.Якщо з точки зору комуністичної ідеології така концепція подання інформаціїбула виправданою (потрібно ж було показати, що тільки радянська влада принеслана західноукраїнські землі “культуру”, “свободу” та “соціальнусправедливість”), то бездумне повторювання цих ідеологічних штампівукраїнськими, а особливо галицькими істориками й авторами є принаймні дивним. І не тому, що хочеться дивитися нацей період нашої історії крізь рожеві окуляри, а тому, що кожне явище потрібнооцінювати всебічно.
Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії,особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувалазмін. Йосиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в нійщось на зразок лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобамиперебудови суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничихможливостей.
Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтуватистару систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованимі підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращитисоціально-економічне становище посполитого люду. [24, 37-39]
Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко таефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетськіасамблеї розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос усправах управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхтита духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лишемогла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася вруках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднаннямБуковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднемурядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичноїдрабини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницькийапарат перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що ставцентром адміністрації та судочинства провінції./>/>/>ІІІ.1 Відношення Йосифа ІІ до населення Галичини та Буковини
Скільки разів Йосиф ІІГабсбург за час свого правління відвідував Галичину – достеменно не відомо. Вісторичних хроніках згадано принаймні про три такі візити. Уперше відвідав Львів 1773 р., вдруге– 1780 р.
Утретє цісар прибув у галицьку столицю 15 травня 1787 року в супроводісвити, чисельністю лише кількадесят осіб на чолі з князем Кинським.“Революціонер на троні” уникав розкоші. У Львові високі гості винайняли неномери в готелях, а приватні покої. Особисто для себе Йосиф II найняв три покоїв будинку Брешля. Хто відвідував його тоді, дивувався з простоти цісарськогопобуту й навіть зауважив подерті панталони монарха.
Імператор відвідав обидві семінарії (грецького та римського обряду), аособливо цікавився греко-католицькою семінарією, оскільки напередодні отримавскаргу на її керівництво. Перебуваючи в закладі, перед строєм семінаристівцісар дав команду перебудуватися за національним критерієм. Хвалив швидкість, зякою окремо стали галичани, словенці, угри та хорвати. Відвідавши помешканняпрофесора теології Феслера (тоді професори жили разом зі студентами вприміщеннях семінарій та університетів), зауважив, що в його бібліотеці єзаборонені церковною цензурою книги, серед них – том Гельвеція. Запитав, хтодозволив. “Ваша Величність і Ваша Світлість”, – відповів професор. Цесподобалося цісареві, він похвалив Феслера за швидку й дотепну відповідь.Перебуваючи в семінарії, розмовляв трьома мовами: крім німецької, вживавіталійську та латину. [26, 56-57]
У неділю вранці 17 травня цісар знову відвідав греко-католицькусемінарію, де йому представили трьох найкращих учнів: Василя Кукольника, ІванаОрлая та Петра Лодія (всі вони згодом емігрували до Росії та зробили кар’єру вСанкт-Петербурзі).
Згодом, прогулюючись вулицями міста, Йосиф II зауважив, що всі перехожіпрямують в одному напрямку, і запитав, куди. Йому відповіли, що на Збоїська, делюблять відпочивати на природі. Цісар висловив бажання відвідати тодішнєулюблене місце для спацерів. Перебуваючи на Збоїськах, імператор забажав перекуситий завітав до реставрації Фоґецера. Коли імператор переступив поріг реставрації,всі відвідувачі повтікали, а господар знепритомнів. У приміщенні залишиласялише пані Фоґецерова. Їй спершу відібрало мову, але згодом прорвало: Jesus,Maria, Joseph! Der Kaiser, um Gotten Willen, der Kaiser! Цісар звелів жінцізакликати назад гостей, щоб продовжували забаву, а його супутники заходилисяотямлювати зомлілого господаря. Невдовзі всі освоїлися, й гості (ймовірно,німецькі колоністи) почали грати в якусь гру, що за описом нагадує сучаснийкегельбан. Кулю, яку кинув цісар, Фоґецер одразу заховав, заявивши, щопосріблить її та передасть онукам. [26, 58-59]
Наступного дня сім возів і 270 осіб почту на чолі з імператором ЙосифомII покинули Львів. Через три дні наспіло розпорядження про повернення єпископаАнтонія Ангеловича (див. про нього “Газету” за 12 серпня 2005 р.) на посадуректора семінарії (усунутого 1784 р. внаслідок інтриг). 2 червня цісар був уМогилеві, 17 червня – в Москві, 19 покинув Санкт-Петербург, 3 серпня повернувсядо Замостя, а 15 серпня – до Відня.
1781 р. на Кайзервальді львівський магістрат поставив пам’ятник ЙосифовіII. Пам’ятник простояв до 1850-х років.
/>/>/>ІІІ.2 Зміни у суспільномужитті Західної України пов¢язані із реформами Йосифа ІІ
Із входженням Галичини до складу Австрійської імперії однієюз основних цілей тодішнього владного режиму було покращення економічного тасоціального розвитку цієї провінції, яка й справді перебувала в украйзанедбаному стані.
Щоб підняти рівень сільськогосподарського виробництва,австрійський уряд сприяв поселенню на галицьких землях німецьких, австрійськихі чеських колоністів, від яких місцеве населення переймало найновіші на той часаграрні технології, а також освоювало прийоми вирощування, переробки тазастосування нових сільськогосподарських культур, таких як конюшина, люцерна,тютюн, цикорій тощо.
Починаючи з кінця XVIII ст., основною харчовою культурою галицького селастала картопля. Крім усього іншого, ця культура виявилась ідеальною сировиноюдля виготовлення горілки, що приносило високі прибутки. Тож не дивно, щогуральні виростали в галицьких містах, містечках і селах, мов гриби після дощу.Хоча мало хто знає, що цісар Франц Йосиф був запеклим противником алкоголю і зачас свого правління видав декілька “антиалкогольних” декретів.
Найважливіші з численних реформ Йосифа II стосувалися селян. У 1781 р.,розуміючи, що без полегшення їхньої долі неможливо поліпшити соціально-економічне становище Галичини,імператор наважується провести сміливі політичні заходи, спрямовані наскасування кріпацтва. В межах цих заходів землевласникові заборонялося вимагативід селянина більше трьох днів панщини на тиждень, або 156 днів на рік (длянайбідніших селян встановлювалася ще менша панщина); суворо обмежувалисядодаткові повинності на користь землевласника; закон надавав селянинові правообробляти свій наділ, а також такі особисті свободи, як право одружуватися бездозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого панадо суду. [20,113-115]
Це були зміни величезної ваги. Галицький селянин більше не був якоюсьзневаженою, не захищеною законом істотою. Тепер він став особою з певнимизаконними правами. Втім це не значить, що реформи зрівняли селян з іншимикласами. У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним панові й залежнимвід нього. Однак його становище поліпшилося: зі звичайного предмета особистоїкласності він стає чимось на зразок орендаря, котрий передає свій наділ успадщину й стосунки якого із землевласником регулюються законом.
Сміливий і рішучий характер цих реформ стає ще очевиднішим,якщо згадати, що саме в час їх проведення інша імператриця — Катерина II — заганяла у кріпацтво селянЛівобережної України.
Великі переваги принесла нова політика й греко-католицькій церкві. Зсамого початку Марія-Терезія та ЙосифII у стосунках з греко- та римо-католицькою церквами спиралися на принциппаритету. Для греко-католицького духовенства, яке протягом тривалого часузазнавало польських утисків, цей принцип спричинився до значного поліпшенняйого становища.
Польські феодали більше не могли втручатися у призначення парафіяльнихсвящеників, які згідно із законом тепер отримали рівні з римо-католицькимиксьондзами права. До того ж економічний статус греко-католицького духовенствапіднявся завдяки скромній урядовій платні. Всі ці заходи вінчало відновлення у1808 р. після 400-літньої перерви чину митрополита галицького. Такгреко-католицька церква — ця єдина установа, з якою могло ототожнюватисяукраїнське селянство,— ввійшла у XIX століття оновленою.
Основною причиною зростаючої впевненості в собі греко-католицькогодуховенства стали реформи в галузі освіти, що їх розпочала Марія-Терезія. У 1774 р. імператрицязаснувала у Відні греко-католицьку семінарію — Барбареум, що давала студентаміз Західної України не лише систематичну богословську освіту, а й можливістьживотворних контактів із західною культурою. В 1783 р. у Львові була заснованаще більша семінарія.
Як завжди, Йосиф II пішов на крок далі своєї матері: у 1784 р., прагнучи мати більшеосвічених чиновників і священиків, він засновує у Львові університет, який ставпершим вищим учбовим закладом такого типу на українській землі. На його чотири факультети вступилоблизько 250 студентів, переважно поляків, а втім були й українці. Оскількивикладачі, здебільшого німці, читали лекції незрозумілими українцям німецькоюабо латинською мовами, то для останніх було організовано окремий факультет, щоназивався «Студіум рутенум». Викладання тут велося штучним язичієм, щопоєднувало церковнослов'янську мову з місцевою українською говіркою.
Початкової освіти у Східній Галичині практично не існувало. У лічениходнокласних школах, на які можна було натрапити по селах, навчання велинапівписьменні дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початкиабетки й Святого письма.
Щоб покращити становище, у 1774 р. австрійці впровадилисистему трьох типів шкіл: однокласні парафіяльні, в яких користувалися місцевоюговіркою; трикласні з німецькою та польською мовами навчання й чотирикласні, щоготували учнів для продовження освіти у середніх школах (гімназіях) тауніверситетах. Старі середні школи, що їх для синів шляхти утримували деякікатолицькі чернецькі ордени, ліквідовувалися. [24, 42-43]
За всіх своїх вражаючих масштабів реформи Йосифа II в дійсності більшесвідчили про те, чого він прагнув, ніж про те, чого він фактично досягнув. УГаличині, як і в інших частинах імперії, багато реформ наштовхнулися нанездоланні перешкоди. Імператор, зокрема, вважав, що, полегшивши долю селян,він збільшить продуктивність їхньої праці. Але незабаром стало очевидним, щоекономічні проблеми Галичини крилися не лише в селянстві. На відміну від РосійськоїУкраїни Східна Галичина не мала великих земель, відкритих для колонізації, тавиходу до моря, що підштовхнув би розвиток торгівлі. На відміну ж від ЗахідноїЄвропи, де селяни починали переселятися до міст і працювати на фабриках, щовиникали тут і там, близько 60 найбільших міст Східної Галичини перебували у стані економічного застою.Словом, можливості економічного розвитку цього регіону були надзвичайнообмеженими.
До того ж економічна політика Відня тільки поглиблювала це становище.Вона ставила собі метою зберегти сільськогосподарський характер східної частиниімперії й стимулювати розвиток промисловості в таких західних провінціях, якАвстрія та Богемія. Призначена служити джерелом продуктів харчування тасировини, а також ринком для готових товарів, Галичина фактично булавнутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій імперії.
Реформи наштовхувалися й на перешкоди з боку шляхти, яка не пропускаламожливості підірвати їх. Розлючена конфіскаціями своїх земель та зменшеннямролі в освітній справі, не поспішала йти назустріч реформам і римо-католицькацерква. Врешті-решт опір нововведенням сягнув критичної точки. Мадяри, обуреніполітикою централізації та онімечення, що її проводив Відень, почалипогрожувати повстанням. Розчарований Йосиф II був змушений відмінити багатосвоїх заходів.
Після смерті імператора в 1790 р. по ньому лишилася гірка епітафія: «Тутспочиває Йосиф II, усі зусилля якого зазнали невдачі». [26, 47]
На початку XIX ст. габсбурзькі правителі, особливо Франц I, продовжуваливідступати від позицій цісаря-реформатора. Характерно, що багато покращень установищі селянства було відмінено й фактично відновлено кріпацтво. Проте деякіреформи у галузі церкви, освіти й права лишилися в силі. Без них та без іншихпрецедентів освіченого правління Йосифа II важко було б здійснити майбутнюлібералізацію імперії наприкінці XIX ст.
/>/>/>ІІІ.3 Рутенство
За всієї своєї обмеженості й неповноти реформи Йосифа II й Марії-Терезії все ж поліпшилиумови життя західних українців — одного з найбільш пригноблених народівімперії, вплинувши не лише на їхнє матеріальне буття, а й на погляди танастрої. Як і належалосподіватися, реформи збудили серед українців почуття глибокої вдячності доГабсбургів у цілому і до Йосифа II зокрема. Відданість династії так глибоковкорінилася, що українців називали «тирольцями Сходу».
Ця велика залежність і навіть плазування перед Габсбургами мали своїнегативні наслідки. Вони живили так зване рутенство — сукупність настроїв, щопанували в середовищі західноукраїнської еліти аж до 1830-х років. Йогоприбічникам — головним чином священикам — був властивий граничнийпровінціалізм, що ототожнював українців виключно з Галичиною, греко-католицькоюцерквою й кастою священиків.
Новий консерватизм, що запанував у Відні, посилив притаманнузахідноукраїнській церковній верхівці підозріливість до нововведень. Наслідуючипольську шляхту аж до переходу на польську мову, рутенці культивувалипсевдоаристократизм, що виявлявся у зневазі до селянства та «мови свинопасів».
Піднесення Габсбургами статусу духовенства послабило його зв'язки зселянами, серед яких воно жило. Духовенство стало дивитися тільки в напрямкуВідня, рабськи приймало все, що вельможно дарувала йому столиця, й не висувалоніяких власних вимог.
Психологія рутенства допомагала гнобити й тримати у відсталості ціліпокоління західних українців, перешкоджаючи їм боротися за кращу долю. Такимчином, на Україні, що була під Австрією, як і на Україні під владою Росії,багато представників місцевої еліти допомагали міцно тримати в імперських шорахвласних співвітчизників.
Імперське панування принесло українцям набагато жорстокіші тотальні видиполітичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були їм ранішевідомі. Чиновництво зробило присутність імперської держави в українськійгромаді досить виразною. З цією присутністю з'явилося відчуття того, що десь урозкішній, хоч і далекій столиці всемогутній і всезнаючий імператор творитьжиття українців.
У міру того як образ божественно величної імперії — чи Російської, чи тоАвстрійської — заволодівав уявою української еліти, згасала її відданістьрідному краю. Врешті-решт для неї українські землі з усією очевидністю були лишечастиною якогось більшого цілого. Аналогічним чином слабло усвідомленняукраїнської самобутності, таке сильне в Козацькій Україні XVII—XVIII ст.
Імперська доба спричинилася до роздвоєння українського суспільства — однебуло частиною Російської імперії, друге — Австрійської. І справді, починаючи з1654 р. українці жили у двох різних політичних системах — Москва поширила своювладу до Лівобережжя, в той час як більшість українських земель лишалася ускладі польсько-литовської Речі Посполитої. Але на пізніших стадіях існуванняостанньої політичне, культурне й соціально-економічне значення західнихукраїнців настільки підупало, що стало ледве відчутним.
Відтак, тогочасна історія України йшла двома паралельнимишляхами: один торували західні українці в Австрійській імперії, а другий —східні українці в Російській.
/>/>/>Висновки
Галичина була приєднана доскладу Австрії в результаті І поділу Польщі 1772 р. з метою розширеннятериторії монархії, а Буковина – в результатіакту анексії 1774р., який мав стратегічну мету зміцнення кордонів і поліпшення сполучення міжпровінціями.
Відтак обгрунтуванняавстрійських прав щодо Галичини і Буковини, на нашу думку, були фікцією,оскільки не мали під собою жодних об’єктивних історичних та правових підстав.Землі, отримані Австрією внаслідок поділів Польщі, були штучно об’єднані в однуадміністративну одиницю – коронний край з центром у Львові. У 1786 р. до йогоскладу (як 19 округ) увійшла Буковина.
Адміністративно-територіальнийустрій Галичини і Буковини був організований на зразок існуючого у спадковихземлях монархії, що давало австрійському урядові змогу здійснювати ефективнеуправління віддаленими від Відня володіннями.
Сутність австрійськоїурядової політики у Галичині полягала у зміцненні централізації управліннякраєм. Фактичним його керівником став губернатор, який забезпечував втілення вжиття правових приписів імператора та уряду Австрії. Централізація державноївлади виявлялася у тому, що низка установ і організацій безпосередньопідпорядковувалися губернаторові або навіть очолювалися ним.
Галицьке губернське правлінняі військова адміністрація Буковини (1774–1787 рр.) були основними органами,створеними для зміцнення позицій Австрії на приєднаних землях. Їхні методиуправління повністю відповідали традиціям австрійського абсолютизмудосліджуваного періоду.
Імператорським патентом від13 червня 1775 р. Королівство Галичини і Лодомерії було включене до складуСтанової організації австрійських провінцій, що було своєрідним актомформального підтвердження його належності до Австрії. У цьому документі йшлосяпро організацію Галицькогостанового сеймуяк представницького органу різних соціальних верств. Цей факт мав стати свідченнямвикористання австрійською владою демократичних методів в управлінні Галичиною іБуковиною. Однак обмежені повноваження Галицького станового сейму, відсутністьу ньому представників усіх верств населення не дали змоги йому стати виразникомінтересів краю.
НевдачіАвстрії у двох великих війнах (війна за Селезію з Пруссією та Семилітня війна проти Пруссії (1756—1763)) зробили для правлячих кіл очевидноюневідкладність реформ. Ці реформи, здійснені в правління Марії-Терезії (1740 — 1780) і її сина Йосифа II (1780 — 1790), досить характерні для політики«освіченого абсолютизму».
Найбільшважливим із проведених заходів була військова реформа, необхідність якоївідчувалася особливо гостро. Значно збільшувалася чисельність армії й вводиласяоднаковість у її комплектуванні.
Реформаармії носила класовий характер. Рекрути набиралися переважно з найбіднішоголюду. Дворянство, духівництво, інтелігенція (учителі, лікарі, чиновники), атакож купці й підприємці не підлягали рекрутському набору. Від військової повинностіміг звільнитися й заможний селянин, якому надавалося право найняти замість себе«мисливця». До 80-х років ХVIII ст. чисельність австрійської армії буладоведена до 278 тис. чоловік, тобто значно перевершувала чисельність прусськоїармії.
Урядприділив також дуже велику увагу фінансовій реформі. Прагнучи збільшитиподаткові надходження, Марія-Терезія видала закон про загальний прибутковийподаток, від якого не були звільнені дворянство й церква. Одночасно в тих жефіскальних цілях був проведений загальний перепис населення, покладений початокстатистичному обліку земель, худоби й іншого рухомого н нерухомого майна. ІМарія-Терезія і Йосиф II послідовно застосовували принцип меркантилізму,встановлюючи високі мита на іноземні промислові вироби й низькі на імпортнусировину. Вивіз за кордон таких видів промислової сировини, як льон, вовна,метали, був повністю заборонений.
Великемісце в заходах Марії-Терезії і Йосифа II займали судові реформи. Вони обмежилисеньйоральну сваволю відносно селян. Судові функції були оголошені винятковоюпрерогативою держави. Були розроблені нові карний і цивільний кодекси (1768р.), скасовані судові катування (1776 р.), обмежене застосування страти.Ув'язнених у в'язниці злочинців примушували до роботи в ремісничих майстерняхабо мануфактурах.
Частковоще за правління Марії-Терезії, і особливо за правління Йосифа II, в імперії бувпроведений ряд заходів, що значно обмежили привілеї католицької церкви: закритічисленні монастирі, проведена часткова секуляризація церковних земель, єзуїтивигнані з австрійських володінь. З іншого боку, були скасовані закони пропереслідування протестантів (зокрема, «чеських братів» і ін.) і протестантськігромади одержали волю релігійного культу.
Керуваннякатолицькою церквою в габсбурзьких землях, зокрема використання церквою своїхдоходів, було поставлено під контроль чиновників. Незважаючи на ці заходи щодообмеження привілеїв католицької церкви як особливої корпорації, вонапродовжувала залишатися в Австрійській монархії великою силою. Підкоряючи собіцеркву, уряд прагнув як можна ширше використовувати у своїх інтересах їїматеріальні ресурси і її ідеологічний вплив на маси.
РеформиМарії-Терезії і Йосифа II анітрошки не послабили національних протирічГабсбурзької монархії. Навпаки, вони ще більше загострили їх, погіршуючиправове положення не німецьких національностей.
Примусовевведення німецької мови в якості єдиної державної мови у всіх провінціях,перевага особам німецького походження при надходженні на військову й цивільнуслужбу, скасування місцевих (провінційних) привілеїв і особливостей в областісуду, керування й податків, заохочення росту німецького дворянськогоземлеволодіння й німецького капіталу в залежних землях — все це змушувалоукраїнців і інших слов'ян, а також угорців, італійців та інші народності щесильніше відчувати своє неповноправне положення. В остаточному підсумкуполітика централізації, що становила сутність реформ Марії-Терезії і Йосифа II,не тільки не змогла перебороти децентрализаторских тенденцій, обумовлених наявністючисленних національностей, але навіть підсилювала відцентрові сили. Цьомусприяло й складання в Габсбурзькій монархії, в умовах переходного усієї країнивід феодалізму до капіталізму, буржуазних націй з їх власними національнимикультурами. До кінця XVIII ст. національні протиріччя стали головним джереломслабкості Австрійської держави.
Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії,особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувалазмін. Йосиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в нійщось на зразок лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобамиперебудови суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничихможливостей. Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше,демонтувати стару систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити їїдисциплінованим і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращитисоціально-економічне становище посполитого люду.
Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко таефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетськіасамблеї розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос усправах управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхтита духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лишемогла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася вруках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (ізприєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначенимиВіднем урядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієїбюрократичної драбини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесьцей чиновницький апарат перебував у Львові, або Лемберзі, як його називалиавстрійці, що став центром адміністрації та судочинства провінції.
Окружна влада була важливоюланкою в централізованій системі австрійського державного управління. Очолювавокруг староста, який забезпечував виконання приписів австрійського уряду ігубернської влади та досить ефективне управління суспільно-політичним життямокругу.
Структура і повноваження окружногоапарату визначалися адміністративно-територіальними реформами краю. Особливістю місцевогоадміністрування стало те, що австрійський уряд не створив на галицьких земляхдієвої низової ланки управління на місцях. Політична влада у селах передавалася поміщикам (домініям), управлінські повноваженняяких сприяли зміцненню феодальних порядків.Виконання розпоряджень поміщиків покладалося на мандаторів, які здійснювалиадміністративно-поліційні функції. Свавілля мандаторів погіршувало і без тоговажке становище селян Галичини.
Значно обмежувалося міське самоврядування, що свідчило проавторитарний характер реформ австрійського уряду. Відтак значна кількість міст втратилаколишні привілеї і потрапила у юридичну та економічну залежність від поміщиків. Зловживання владою з боку міськоїадміністрації, аморальна та брутальна поведінка чиновництва були характернимирисами австрійськогобюрократизму вмістах Галичини і Буковини.
Особливістю впровадженняколоніальної політики Австрії в управлінські структури Галичини і Буковини булоте, що формування адміністративного апарату там здійснювалося виключно силамиавстрійської влади. Підтвердженням цього було призначення на керівні посадилюдей, які не тільки належали до заможних верств, а й пройшли вишкіл убюрократичному апараті власне Австрії, а не Польщі чи іншої держави; обмеженнядії органів місцевого самоврядування; відсутність автономних форм управління,чому сприяла надмірна централізація влади; звуження представницьких можливостейукраїнців у владних структурах усіх рівнів.
/>/>/>Список використаноїлітератури
1. Всемирнаяистория. Энциклопедия. Том 5/ Издательствосоциально-экономической литературы. —М.: 1958;
2. Галанза П. Н. Феодальное государство и право. — М., 1963;
3. ГерасименкоМ.П. Класи і соціальні групи в Галичині в кінці XVІІІ ст. – З історії західноукраїнськихземель, 1957, — т. 2, — С. 78 – 107;
4. Драк М.М.Публікація джерел з історіїадміністративно-територіального устрою Галичини та Буковини другої половини XVІІІ ст.— першої половини ХХ ст.— «Українська археографія:сучасний стан та перспективи розвитку». — К., 1988, — С.136 – 139;
5. Історія України./За ред. Зайцева Ю.А. — Львів: Світ,2000. — 463с.;
6. Історія України./За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — 480 с.;
7. Инкин В.Ф.Особенности социальной борьбы королевских крестьян в Галичине в XVІІІ в. — ЕАИВЕ61, 1963, — С.271 – 278;
8. Историягосударства и права зарубежных стран: Рабовладельческое и феодальноегосударство и право. / Под. ред. П. Н. Галанзы и Б. С. Громакова — М., 1980;
9. История среднихвеков. Т. 1. — М.: Госполитиздат, 1952;
10. Колодяжна І. Загарбання Австрією Галичини і першізаходи щодо створення колоніального державного апарату // Проблемидержавотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали III регіональної наукової конференції(лютий 1997 р.). – Львів, 1997. – С. 125–129;
11. Колодяжна І. Соціально-політичне становищеГаличини в перші роки австрійського панування // Щорічник наукових працьмолодих вчених «Держава і право» Інституту держави і права ім. В. М.Корецького НАН України. – Випуск 2. – Київ, 1998–1999. – С. 49–56;
12. Краткая Всемирнаяистория. Кн. 1.— М.: Наука, 1967;
13. Кревецький І. Галичина у другій половині XVІІІ ст.: огляд нових видань. – Записки наукового товаристваім.Шевченка, 1909, — т. 91, — С. 33 – 94;
14. Крип’якевичI. П. Джерела з />історіїГаличини періоду феодалізму. Огляд публікацій. — К., 1962 ;
15. Настасяк І.Галицьке губернське правління: його структура та діяльність // Актуальніпроблеми вдосконалення чинного законодавства України: Збірник наукових статей. – Випуск 11. – Івано-Франківськ,2003. – С. 3–10;
16. Настасяк І.Галицький Становий Сейм: історія становлення та діяльності (1775–1845 рр.) //Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 36. – Львів, 2001. –С. 75–78;
17. Настасяк І.Історико-правовий аналіз входження Галичини до складу австрійської імперії //Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 38. – Львів, 2003. –С. 84–90;
18. Настасяк І.Особливості правового становища шляхти в Галичині (кінець XVIII — початок XIX ст.) // Вісник Львівського університету. Серіяюридична. – Випуск 39. – Львів, 2004. – С. 117–121;
19. Настасяк І.Правовий статус міст Галичини в період австрійського панування // ВісникЛьвівського інституту внутрішніх справ при НАВС України. – Випуск 3. – Львів, 2003. – С. 291–299;
20. Настасяк І.Причини, перебіг та значення селянської реформи в Галичині (1772–1789 рр.) //Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 40. – Львів, 2004. –С. 113–120;
21. НастасякІ. Роль губернського правління у зміцненні державного ладу в Галичині //Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріалирегіональної наукової конференції (лютий 2004 р.). – Львів: Юридичний факультетЛьвівського національного університету імені Івана Франка, 2004. – С. 115–118;
22. НастасякІ. Роль судових органів Галичини в державному апараті австрійської імперії //Механізм правового регулювання в правоохоронній та правозахисній діяльності вумовах формування громадянського суспільства: Матеріали науково-практичноїконференції (квітень 2004 р.). – Львів: Львівський юридичний інститут. – 2004.– С. 57–59;
23. Настасяк І.Скасування кріпосного права в Галичині // Вісник Львівського університету.Серія юридична. – Випуск 34. – Львів, 1999. – С. 46–48;
24. Роздольський Р. Піддані і держава у Галичині: реформи за Марії-Терези та Йосипа-ІІ – Маїнз,1992;
25. ЧорновусВ. Урбаністика Галичини та Поділля доби середньовіччя та нового часу вконтексті історії Великого кордону. — МКУ2, історіографія українознавства, 1994, — С. 195 – 198;
26. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжнихкраїн. Хрестоматія. — К.: Вентурі,1995. — С. 48-50.