МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ПРИКАРПАТСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
Кафедравсесвітньої історії
Революція1848 -1849 рр.в Італії
Курсоваробота
студенткигрупи № І-41
ПетрикСвітлани
Науковийкерівник:
Кандидатісторичних наук,
доцент
ІванцевІ.Д.
Івано-Франківськ2010 р.
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Соціально-економічне і політичне становище Італії в 40-хрр… ХІХ ст.
Розділ 2. Початок революції. Війна за незалежність і поразкасардінської армії
Розділ 3. Падіння Римської та Венеціанської республік
Розділ 4. Причини поразки та історичне значення італійськоїреволюції 1848-49 рр.
Висновки
Список використаних джерел і літератури
ВСТУП
Актуальність дослідження. На сучасному етапі, з утворенням незалежної держави України,виникла необхідність підтримувати хороші відносини з європейськими країнами.Так як наші знання в галузі історії Центрально-Східної Європи, зокрема історіїІталії, досить слабкі, виникає необхідність вдосконалення їх, для створенняпередумови подальшого розвитку цих відносин.
Італія — це країна з традиційно високим рівнем економіки, науки, культури і мистецтва. 28 грудня 1991 р. Італія визналанезалежну Україну. Під час візиту президента України Л.Кучми до Рима (травень1995 р.) між Італією та Україною було підписано Договір про дружбу таспівробітництво. У 1995 р. Італія вийшла на друге місце серед торговихпартнерів України з числа країн Західної Європи. Чимало українськихпідприємств, особливо легкої промисловості, виконують замовлення італійськихфірм, працюючи на давальницькій сировині. 26-28 листопада 2002р. на запрошенняпрезидента К.Чамплі відбувся ще один візит президента України Л.Кучми доІталії. Багато наших співвітчизників працюють та живуть зараз там.
Італіямає давню цікаву і повчальну історію. Народ цієї держави пережив і вершини могутності і втратусамостійності. Італія дала світу такі відомі імена, як Спартак і Гарібальді,філософа Сенеку і публіциста — прозаїка Цицерона, поета Горація, літераторівДанте, Петрарку, Боккаччо, історика Таціта і географа Сірабоне. Тому без знанняісторії Італії неможливо обійтись для загального цілісного уявлення про світовий історичний процес.
В 40-хрр. XIX ст. в Італії прискорився розвитоккапіталістичних відносин. В економічному відношенні Італія набагато відставалавід Франції та Німеччини, не кажучи вже про Англію. До 4/5 всього населенняІталії займалось сільським господарством.
Події,які відбулись в Європі 1848 — 1849 рр., або «Веснанародів», не могли не вплинути на політичну ситуацію Італії, яка була розділенана дрібні території і основним завданням для італійського народу була боротьбапроти втручання іноземних інтервентів. Окрім того країна ділилась на дватабори: прихильників абсолютиського режиму і тих, хто бажав свободи, рівності,братерства.
Актуальністьтеми визначаєтьсянеобхідністю всебічного осягнення такого історичного феномену, як революція вІталії 1848 — 1849 рр., соціально — економічне і політичне становище в 40-х рр.XIX ст. Загальна характеристика революціїв Італії того періоду була б неповною без окреслення ролі його лідерів, аособливо такої яскравої особистості, як головнокомандуючий військового таборуГарібальді, який відіграв велику роль в обороні Риму, а на територіїНеаполітанського королівства воїнів Гарібальді вітали, як визволителів.
Предметом дослідження є складний процес розгортання революційної ситуації в Італії таформування під впливом цих процесів свідомості громадської думки.
Об'єктом дослідження є використані джерела і література, які характеризують соціально — економічне і політичне становище в 40-х рр. та революцію в Італії 1848 — 1849рр.
Хронологічнімежітемивизначаються від 40-х рр. XIX ст. — соціально — економічне і політичне становищем в Італії і революцією1848 — 1849 рр.
Головнимзавданням дослідження є:
• вияснити, якесоціально — економічне становище переживала Італія до революції;
• вияснитиполітичне становище країни починаючи від 40-х рр..;
• проаналізуватипричини розвитку подій саме так, як вони відбувались,
• спробуватидослідити зіткнення позицій різних політичних угрупувань;
• проаналізуватиосновні політичні кроки, спираючись на дослідження історичних фактів, реальних,дуже складних взаємовідносин між народами, соціальними групами всередині країнита за її межами;
· показати роль головнокомандуючогоГарібальді в революції
1848-1849рр.;
• розкрити значенняреволюції в Італії у європейському контексті;
• прослідкуватиі визначити причини поразки італійської революції;
• зробитивисновки щодо історичного значення революції в Італії
1848-1849 рр.
Головноюметоютеми є дослідження наростання революційної ситуації, боротьбапроти інтервенції, хід революції та дії народу по утвердження свободи.
Джерельна база дослідження.
Література,яка стосується даного питання об’ємна. Постать Гарібальді та події, що зв’язані з ним, привертали увагу дослідників. Даній проблемі особливобагато зусиль присвятив В.Е.Невлер. Наслідком була поява багатьох праць ідосліджень з проблеми революції в Італії, а саме: «Джузепе Гарибальди и еговек», «Даниеле Манин и Венецианская республика», Демократические силы в борьбе за обьединение Италии»,«Новейшие роботы итальянских историков об обьединении Италии» та багато інших праць.
Існуєпереважна більшість праць в яких подається характеристика повстань в Сицилії,Венеціанській республіці. Такою працею є «Мартовское восстание 1848 г. вВенеции» Невлера В. Е. Окрім того важливою для дослідження проблеми є працяЛишина А. К. «Русский гарибальдиец Мечнико Лев Илич». Також можна згадати пропрацю Невлера В. Е. «Демократические силы в борьбе за обьединение Италии 1831 — 1860 гг.». Окрім того, В. Жаботинська у своїй праці «ІталіяГарібальді» висвітлює революційну ситуацію в Італії 1848 — 1849 рр.,характеризує основні риси характеру Гарібальді. Також праці Ковальської Н.І., Вілларі, Ітенберга є цінними увивченні даної проблеми.
Курсовуроботу можна застосовувати для читання лекцій на дану тему, підготовки досемінарських, практичних робіт та екзамену, а також для розширення власногокругозору та глибшого розуміння досліджуваної проблеми.
Структуракурсової роботи обумовлена особливостями об'єкту дослідника, складається звступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури.
Розділ1. Соціально — економічне і політичнестановище в Італії у 40-х рр. XIXст.
В 40-хрр. XIX ст. в Італії спостерігаєтьсяекономічне піднесення, ріст капіталізму в промисловості і частково в сільськомугосподарстві. Уже з початку цього десятиліття в італійських містахвідзначається прискорені темпи соціально — економічного розвитку. Машинневиробництво, початок якому було покладено в текстильній промисловостіЛомбардії, набуває розвитку. Хоча в своєму економічному розвитку Італія відставалавід передових західноєвропейських країн, але капіталістичні відносини поступовопроникали в італійське суспільство. Більш прискореними темпами відбувавсярозвиток капіталізму в Північній Італії, особливо в Ломбардії і П'ємонті [5, с. 155].
Важливоюгалуззю промисловості Ломбардії являлась текстильна. Найбільш розвинутою булашовкова промисловість: виробництво шовку — сирця,шовкоткацтва. Швидкими темпами в Ломбардії розвивалось виробництво паперу. Напочатку 1848 р. в Ломбардії існувало 28 льонопрядилень з середнім числомверетин в кожній 4000. Впроваджувався перехід від мануфактурної стадії досучасного фабричного виробництва. Промисловий переворот розповсюджувався поважливих галузях промисловості.
В 40-вірр. в Ломбардії розвивались металургійна і машинобудівна промисловість. Цесприяло будівництву залізних доріг, яке розпочалось в кінці 30-х рр., а такожпоступове введення механізації в текстильній промисловості і створення рядунових галузей виробництва. В ці ж роки в Ломбардії створюється і хімічнапромисловість.
Концентраціявиробництва в Ломбардії тягнула за собою утворення промислового пролетаріату.Умови життя робочих були важкими. Робочий день на підприємствах сягав 16 годин,заробітна плата була низькою, санітарні умови — дуже погані, не булипередбачені міри по охороні праці, широко застосовувалась праця жінок і дітейвіком від 5 до 12 років.
Важкіумови дитячої праці не тільки в Ломбардії, але в інших італійських містах — викликали обговорення цього питання в газеті. Про це також говорилось на V конгресі італійських вчених, якийвідбувся в Луці у вересні 1843 р. [16, с.216-217].
Після1840 р. в Ломбардії і П'ємонті розповсюджувались робочі організації, якінадавали взаємодопомогу, і були єдиною формою організації робочих. В період революції 1848 — 1849 рр.,пролетаріат, який став усвідомлювати свої класові інтереси став активною силою.
Векономічному розвитку Італії друге місце після Ломбардії зайняв П'ємонт. Адже там найбільш розвинуті булишерстяна, шовкова промисловість. До 1848 р. в шерстяній промисловості П'ємонтубуло зайнято близько 23 тисячі робочих. В П'ємонті в цей період виникаємашинобудівна промисловість і ряд інших нових галузей виробництва. Розвитокпромисловості і залізнодорожного будівництва в П'ємонті в 40-х рр. потребувавзбільшення ввозу вугілля в країну. В 1844 р. у П'ємонт було ввезено 6416 тон вугілля, а в 1851 р. — 32226 тон [10, с. 192].
Вобластях Венето і в герцогствахПарма, Модена, Тоскана і Лукка промисловість розвивалась досить повільно. Умісті Венеція розвивалась промисловість по виробництву скла, а такожрозширювались підприємства по виробництву ювелірних виробів. В області Венетопрацювали підприємства по виробництву шовку — сирцю і шовкоткацтва. В Тосканібули відкриті металургійні і машинобудівні підприємства. На початку 40-х рр.металургійна промисловість Тоскани давала 1/3 металу, виробленого по всійІталії.
Одним знайбільш відсталих в економічному відношенні італійських областей була Папська.Тут у всіх галузях промисловості продовжувалась стадія ремісничого імануфактурного виробництва. Промисловий розвиток Сицилії у декілька разіввідставав від економічного розвитку континентального Півдня. В Неаполітанськомукоролівстві вводилось технічне удосконалення і сучасні машини.
Деякіспільні риси спостерігались у кожній з італійських областей, хоча економічнийрозвиток йшов нерівномірно. В 40-х рр. відзначилось радикальне оновленняекономічного життя Італії. Створюються страхові товариства, зберігаються каси,банки і транспортні служби, будуються водопроводи [10, с. 113-116].
Італія впершій третині XIX ст. булакраїною бездоріжжя. Поставка зерна в Геную із Туріна становила дорожчу ціну,ніж доставка його морським шляхом із Одеси.
Економічнийрозвиток Італії в 30 — 40-х рр. викликав необхідність в будівництві залізнихдоріг, які вплинули на розвиток промисловості і сільського господарства віталійських областях. В 1839 р. був відкритий рух по першій залізній дорозі вІталії на території Неаполь — Портічі. Потім були збудовані дороги, невеликоївідстані, в інших областях Італії: Мілан — Нонца (1840), Ліворно — Піза (1842),Турін — Нонкалієри (1845). На початку 1848 р. Італія мала близько 300 км.залізнодорожної лінії, і набагато відставала від передових європейських країн [11, с. 105 — 107].
Аграрнийустрій і структура сільського господарства в різних італійських областях буларізнобічною, у залежності від історичних і географічних умов та інших факторів.Спільними рисами, характерними для земельних відносин всієї Італії в 40-х рр.були: феодальні пережитки і великі земельні власності поміщиків та буржуазії,розвиток процесу пролетаризації значних груп селянства, розповсюдження різнихвидів дрібної оренди.
Селянинобробляв землю пана за допомогою свого власного інвентаря, а урожай діливсяпорівно між землевласниками. Землевласники здавали землю за договором великиморендарям, які створювали капіталістичне господарство. В області Венето аграрно- капіталістична буржуазія отримала менший розвиток порівняно з Ломбардією,формою земельних відносин являлась дрібна оренда. В П'ємонті в цей періодінтенсивно розвивався процес розповсюдження великої оренди і скорочення дрібноїоренди. Частина буржуазії хотіла вкладати капітали в сільське господарство ірозширяти свої земельні володіння. Великі орендарі ставали капіталістичнимипідприємцями, які експлуатували працю постійних і сезоннихсільськогосподарських робочих [17, с.216 — 218].
Суспільнівідносини у сільському господарстві герцогств Парма і Модена майже невідрізнялись від відносин в Тоскані. На початку 40-х рр. у цих герцогствахотримала розповсюдження велика оренда.
ВПапській області зберігалась стара феодальна знать, яка володіла великимилатифундіями. Значна частина земельної власності належала церкві і церковнійаристократії. Тільки невелика частина земельної площі належала буржуазії.
Унайбільш врожайному і висококультивованому районі країни Агро Романо (Римськеполе) земля належала найбільшому числу великих земельних магнатів і релігійнихкорпорацій. Серед них ще на початку 30-х рр. виділялись сім'ї князя Боргезе,який володів 22 тисячами га землі ігерцога Сфорца Чезаріні — 11 тисяч га.
Життясільських пролетарів, які працювали у великих латифундіях було досить важким.Вони жили в тісноті, спали на голій землі, що часто являлось причиноюсмертельних захворювань.
Пережиткифеодалізму збереглись в сільському господарстві Королівства Обох Сицилій. ВПівденній Італії були такі райони, де у виробничих відносинах можна булоспостерігати риси феодалізму і де селяни фактично знаходились в особистійзалежності від власників землі. Великі і середні латифундії застосовували різнівиди договорів, в залежності від району і особливостей господарства, діяли договори,які зберігали риси оренди [14, с. 95-99].
Швидкимитемпами відбувалась пауперизація селянства. Жорстока експлуатація селян Півднявикликала їх протест. Вони вимагали розподілу доменних земель і встановлення сервітутних прав на тих землях, що булизахоплені баронами і буржуазією. Це викликало селянські бунти. Це і сталоосновою для революційного вибуху, який поширився 1848 р., коли селяни насильностали розподіляти доменні землі і встановлювати сервітутні права.
Аграрнівідносини на острові Сицилія були схожими з тими, що існували наконтинентальному Півдні. Але на Сицилії більш сильніше збереглись рисифеодалізму. Існувало багато великих латифундій, більша частина яких здавалась воренду. Застосовувались різні орендні договори, але майже всі вони передбачаливиконання селянами особистих повинностей [14, с. 95-96].
Існуванняфеодальних пережитків, бідні умови життя народних мас міста і села обмежуваливнутрішній запит на товари і являлись перепоною економічного розвитку Італії.Розвиток промисловості гальмувалитакож граничні бар'єри, встановлені між італійськими областями, і навіть міжмістами і відсутністю внутрішнього спільного італійського ринку.
Кожнаіталійська область володіла своїми грошовими знаками, мірами ваги, граничноюсистемою. При перевезенні товарів із Мануті (Ломбардія) в Парму необхідно булопройти через контроль семи граничних контор і сім раз платити податки; приперевезенні товарів по р. По потрібно було 21 раз зупинитись поблизу граничнихконтор для виплати податку.
Чимбільше розвивався капіталізм, тим більше була відчутна роздробленість країни таіноземних загарбань — вся та система, яка була нав'язана Італії Віденськимконгресом. Однак буржуазія щораз більше розуміла, що без політичного об'єднанняІталії в єдину національну державу, без радикального знищення феодальнихпережитків неможливий подальший економічний розвиток. Все це викликалонезадоволення в різних верствах італійського суспільства ісприяло розвитку ліберального іпатріотичного руху [11, с. 105-108].
Друга половина40-х рр. ознаменувалась загостренням протиріч феодально — абсолютиської системиу всіх італійських областях. Посилилась політична боротьба буржуазії ідворянства. Національно — визвольний рух охопив прошарки від ліберальногодворянства до революційних міських низів.
Ліберальнийрух в Італії особливо посилився з кінця 1846 р. в зв'язку з обранням новогопапи. Народ очікував, що новий папа проведе реформи. Як тільки папа Григорій XVI помер, в багатьох містах іпровінціях були складені петиції, які вимагали проведення реформ. На з'їздікардиналів, які зібрались в Квіріналі для обрання папи, зав'язалась гостраборотьба між прибічниками реформ і групою кардиналів австрійської орієнтації.Перемогла група прибічників проведення політики реформ, і папою був обраний 16червня кардинал Мастаї Ферретті, який прийняв ім'я — Пій IX.
НародивсяПій IX в дворянській сім'ї. Він здобувдосить поверхову освіту, але відрізнявся релігійним фанатизмом. Папа частопіддавався впливу людей, які його оточували.
Першимпроявом діяльності папи була амністія політв'язнів. Амністія торкнулась майжевсіх політв'язнів та емігрантів, і це викликало подив. В Римі та в інших містахПапської області відбувались маніфестації. Хвиля демонстрацій швидко досяглаінші італійські області. Класова боротьба все більше загострювалась. Боротьбаміж прошарками суспільства і партіями відобразилась в полеміці, якарозповсюдилась в газетах, в клубах — між демократами і поміркованимилібералами, між лібералами і консервативними силами [14, с. 98- 100].
Піднатиском бурхливих демонстрацій управління Пія IX провело деякі реформи, зокрема був опублікований едикт продрукування, який пом'якшував цензуру. Після цього збільшилось число політичнихгазет. Була створена державна гвардія, вперше в Папській області була утворенарада міністрів. Ці реформи і нововведення не могли не викликати задоволення в ліберальних колах. Однак, демократичне суспільство, широкінародні маси не були задоволені ними [23, с. 269 — 270].
Організаторомдемонстрації в Римі являвся Анджело Брунетті (1800 -1849), на прізвиськоЧічеровакіо, що означає «подібний Цицерону». Чічеровакіо був тісно зв'язаний з народними масами. В молодіроки він був ремісником, потім став дрібним торговцем. Він знаходився підвпливом республіканських ідей і підтримував організацію «Молода Італія», а вроки революції був пов'язаний з відомими демократичними діячами, в тому числі зГарібальді.
Чічеровакіо був одним з ініціаторів складанняпетиції на ім'я Пія IX, в яких висуваввимоги народу і часто являвся автором цих петицій. Досить цікава петиція буласкладена в час громадянської демонстрації 24 жовтня 1847 р. на площі Квірінала,на якій були присутні 7-8 тисяч. Ця петиція включала наступні вимоги: свободадруку, вигнання єзуїтів, державне озброєння, будівництво залізних доріг,гарантія свободи особистості.
Другоюіталійською областю була Тоскана. Важливими діячами визвольного руху в Тосканіявлялись Джузеппе Монтанеллі, професор права і письменник Ф. Д. Гверрацці.Значним впливом користувались в Тоскані, особливо в Флоренції, прибічники Дж.Мадзіні [21, с. 152 — 155].
Перед тискомсуспільного руху не втримався герцог Тоскани Леопольд II, який змушений був приступити до проведення деяких реформ. Втравні 1847 р. був опублікований закон про друк, пізніше були проведені іншіреформи, такі як судова і адміністративна.
Протягом літа 1847 р. в Тоскані, особливо вмісті Ліворно, відбувались масові демонстрації. Працівники боролись запідвищення заробітної плати і покращення умов праці, вони вимагали ліквідаціїпауперизму і безробіття [19, с.175-177].
Підвпливом подій в Папській області посилились ліберальні і патріотичні рухи такожв Сардинському королівстві (П'ємонті). Тут виникла гостра політична ситуація, в час якої протидіялидва табори: з одного боку — реакційні сили,противники якихось реформ, очолювані міністерством закордонних справ Соланоделла Маргарітта; з іншого боку — ліберальний фронт, якого підтримувалидемократичні сили. Видатними діячами поміркованих лібералів були Чезаре Бальбо,Массімо д'Адзельо, Камілло Кавур. Активну роль відігравали і буржуазно — радикальні діячі такі, як Лоренцо Валеріо і Анджело Брофферіо.
Протягом вересня і жовтня 1847 р. в містахСардинії відбувались багаточисельні гучні демонстрації. 29 жовтня король КарлАльберт змушений був погодитись на проведення реформ. Основними із серії реформбули наступні: гласність у судовій справі, введення виборчих муніципальних рад,обмеження прав міліції, пом'якшення цензури [11, с. 105 — 108].
Патріотичнийрух розповсюдився і в Королівстві Обох Сицилій. Буржуазія прагнула реформ іхотіла позбавитись деспотичного режиму. Значний вплив на розвиток подій в цьомукоролівстві справляли представники радикальної буржуазії, які вважали, що безповстання не можна буде добитись ніяких змін в області. На Сициліїкористувались впливом демократи — прибічники Мадзіні. В Неаполі і впровінційних містах королівства існували таємні гуртки і товариства різнихполітичних відтінків [12, с. 192-194].
Увересні 1847 р. патріоти в містах Мессіна і Реджоді — Калабрія піднялиповстання. Управління Фердинанда вчинили жорстоку розправу над повстанцями. Іхсудили військові суди і 47 чоловік були розстріляні.
До осені1847 р. Італія була розділена на дві частини: ті області, які провели деякіреформи і ті, які прагнули зберегти абсолютиський режим. В цьому становищівиник міф про Пія IX, як визволителяІталії. 8 вересня 1847 р. Мадзіні написав відкритого листа Пію IX, яке майже три місяцірозповсюджувалось в списках по руках, потім був опублікований. Мадзіні закликавсвящеників повстати за об'єднання і незалежність Італії, і проголосив нову еру- прогресу і справедливості [15, с.211 — 215].
Гарібальдітакож був задоволений реформами Пія IX. Незалежно від Мадзіні він разом зі своїм другом Ф. Анцані написав ізМонтевідео папському представнику в Ріо — де Жанейро листа, в якому запевняв,що цілий Італійський легіон готовий до боротьби за справу Пія IX, щоб бути співучасником йоговизвольної місії.
Події вІталії у 1847 р. привернули увагу політичних кіл Європи. В 1847 р. визвольнийрух набув нечуваного розмаху. Ініціатором і гегемоном руху була буржуазія, вонаявлялась тією верствою за якою йшли й інші суспільні сили. На першому етапібуржуазія домоглась тільки адміністративних реформ. Всі проведені в 1847 р.реформи були в інтересах буржуазії. Якщо говорити про роль буржуазії внаціонально — визвольному русі, то слід сказати, що вона в Італії ставилась на ряд вище від інших верстчерез своє багатство, особливо завдяки розвитку промисловості і торгівлі. Як ів Європі, так і особливо в Італії криза 1847р. являлась передвісникомреволюції, а ліберальне і патріотичне повстання цього року підготовляли її. Цірухи і реформи показали, що народ не хоче жити по — старому.
Розділ 2. Початок революції. Війна за незалежність і поразка сардінськоїармії.
Першідні 1848 р. віщували наближення революційного вибуху в Італії. Революціяпочалась в областях, де свавілля влади і гніт народних мас був найбільшесильним, зокрема, в Ломбардо — Венеціанській області і в Королівстві ОбохСицилій. Населення Ломбардо — Венеціанської області потерпало не тільки відполітичного свавілля, але й від податкового гніту. Податки накладались на хліб,м'ясо, а також на тютюн і вино. Головнокомандуючий австрійськими збройнимисилами в Ломбардо -Венеціанській області фельдмаршал Радецький, який володівдиктаторською владою, по — суті, перетворив цю область у велику тюрму. Майже закожним будинком італійця слідкував австрійський шпигун. 82 — річний солдатРадецький намагався «кров'ю і залізом» тримати народ в повинностях [5, с. 224 — 226].
В Міланіреволюційні виступи почались з бойкоту. Щоб нанести ущерб Австрії, яка отримувала великі доходи від тютюновоїмонополії, ніхто з італійського населення Мілана не курив. З січня італійськійполіції і офіцерам була видана більша кількість сигар і наказано ходити повулицях і демонструвати куріння. Однак, ці дії зустріли опір від італійськогонаселення. За наказом Радецького на натовп кинули кавалерію. В результаті 6чоловік було вбито і більше 50 поранено. 18 січня у Венеції були арештованідіячі визвольного руху Даніеля Манін і Цвіколо Тонназео. Події в Ломбардо — Венеціанській області викликали хвилю протестів і демонстрацій всіх італійськихобластей, вони дали поштовх новому піднесенню патріотичного руху. Свогозначення набуло повстання в столиці Сицилії -Палермо, де виникли таємні гуртки- демократів, лібералів, однак ці таємні гуртки довго не існували, адже були розігнанікавалерією фельдмаршала Радецького.
Повстанняв Палермо виявилось першою революцією 1848 р. в Європі.
Героїчнаборотьба погано озброєних повстанців, яких атакував міцний королівськийгарнізон, їх перемоги, викликали захоплення у всіх італійських областях та в інших країнах Європи.Революція в Сицилії дала поштовх для розгорнення революції не тільки в іншійчастині Італії, але і всій Європі.
Революційнаситуація в Сицилії швидко донеслась до Неаполя і сприяла повстанню вконтинентальній частині королівства. Всього через п'ять днів після початкуповстання в Палермо — 17 січня підняли повстання патріоти Чіленто,розташованого неподалік від Неаполя. Фердинант II, щоб заспокоїти повсталих вирішив зробити деякі поступки.18-20 січня він видав ряд декретів про надання Сицилії обмеженої автономії,розширення прав провінційних рад, амністії політв'язням [11, с. 107 — 109].
25 і 27січня в Неаполі відбувались бурхливі демонстрації, на яких виносились вимогинадання конституції. 29 січня був опублікований декрет про «дарування»конституції. Ця конституція носила досить поміркований характер. Події вНеаполі викликали захоплення патріотичних кіл в Сардинському королівстві. Вперших числах лютого в Турині і Генуї відбулись бурхливі демонстрації [17, с. 129 — 132].
КонституціяСардинського королівства, опублікована 5 березня 1848 р. носила доситьпоміркований характер і була складена за зразком французької конституції 1830р. Після проголошення конституції в двох італійських королівствах, герцогТоскани Леопольд II не мігпротистояти народному повстанню. Особливо сильним було повстання в Ліворно, девеликим впливом користувались республіканці, російський консул А. Гверацціповідомляв про багаточисельні «анархічні демонстрації», які відбувалисьперіодично; демонстранти проголосили: «Ми вимагаємо зброї! Геть уряд!». ГерцогТоскани застосував репресії. В ніч на 10 січня за його наказом в Ліворно булиарештовані 14 чоловік.
НародПапської області не міг залишитись у стороні від руху за конституцію, який давперший поштовх до ліберальних реформ. Повільність у проведенні реформ викликалаглибоке незадоволення народу і ліберальних кіл. Особливу ненависть до себевикликали єзуїти, які користувались великим впливом на державний апарат. 8лютого в Римі відбулась велика демонстрація, наякій виголошувалось: «До зброї!», «Смерть єзуїтам!», «Хай живе незалежністьІталії!». Учасники демонстрації вимагали змінити склад Кабінету Міністрів.Коли делегація від народу не була допущена вКвірінал, резиденцію папи, демонстранти направились до мера міста Т. Корсіні ізмусили його поїхати до папи, щоб скласти йому вимоги народу.
Обставинизмусили Пія IX робити подальші поступки. 12 лютогобув утворений новий уряд. Із десяти міністрів нового кабінету четверо булисвітські особи. Газети повідомили, що Пій IX вирішив представити своїм підданим конституцію і цим самиміталійці здобувають національну незалежність до якої вони йшли багато років [14, с. 97 — 98].
Папськаобласть в цьому випадку не могла залишитись без конституції. 14 березня бувопублікований і підписаний Пієм «Основний статут світського управлінняцерковною областю». Це була конституція з двох палатною системою. Верхня палатапризначалась папою пожиттєво, палата депутатів вибиралась на основі цензу.Таким чином, починаючи з осені 1847 р. до середини березня 1848 р. національнийрух в Італії розвивався з вражаючою швидкістю. Революційна криза привела довстановлення конституційного устрою у всіх італійських областях, окрім Ломбардо-Венеціанської області і герцогств Парма і Модена; останні були окупованіАвстрією згідно договору між нею і урядом цих герцогств, закріпленому 24 грудня1847 р. Однак революції в Італії вдруге уникнути не вдалось.
Революціяв Австрійській імперії знову пожвавлювала революційні настрої народних мас вЛомбардо — Венеціанській області. 17 березня 1848 р. у Венеції на площі св.Марка, відбулась бурхлива демонстрація. Народ вимагав визволення відомих діячівреспубліканського руху Маніна і Томмазео та їх друзів, арештованих в січні.Манін розробив план повстання. Він вважав, що важливою опорою повстання будутьробітники арсеналу, склад флоту, сформований головним чином італійцями,громадянська гвардія. Повстання було призначене на ранок 22 березня. Доповстання приєдналась частина морської піхоти і артилерії. Губернатор підписавакт про капітуляцію. На площі св. Марка,Манін проголосив республіку і заявив, що Венеція буде «одним із центрів, якіповинні служити справі поступового злиття Італії в єдине ціле». 23 березня 1848р. Манін сформував Тимчасове управління Венеціанської республіки, в яке входилипомірковані ліберали і демократи. Що стосується поміркованих лібералів, то вонипрагнули добитись деяких реформ [7, с.82 — 83].
Душеюповстання були демократи, радикальні елементи буржуазії, які очолював К.Катансо і його друзі. Особливо виділявся патріот Енріко Чернускі.
20березня фельдмаршал Радецький запропонував перемир'я з австрійською стороною.20 березня була створена Військова Рада. Членами ради стали Катансо, Чернускі.Між демократами і поміркованими лібералами існувала розбіжність по питаннях проперемир'я. Побачивши, що не можливо схилити членів Військової ради доперемир'я, помірковані кола звернулись до Карла Альберта [8, с. 182 — 185].
22березня муніципалітет Мілану оголосив себе тимчасовим урядом. Голова бувобраний Казатті. Цей уряд складався із поміркованих лібералів, сюди буввключений один демократ — Чезаре Корренті. Героїчна боротьба народних мас, якаввійшла в історію, як «п'ять днів Мілана», перетворилась у відхід військРадецького.
Перемогаміланської революції вплинула на розвиток визвольного руху в Італії. Цяперемога прискорила початок війни з Австрією. Повстанці в герцогствах Парма іМодена вигнали своїх управляючих і австрійська війська.
Майже повсіх містах Сардинського королівства відбувались масові демонстрації, на якихвисувались вимоги війни проти Австрії. Керівники Сардинської монархії найбільшеостерігались руху народних мас і встановлення республіканського устрою вЛомбардо — Венеціанській області. Вони прагнули приєднати цю територію до П'ємонту,щоб утворити Північноіталійське королівство під егідою Савойської династії [5, с. 193 — 194].
Вті бурхливі березневі дні 1848 р. керівники італійських областей під натискомнародних виступів змушені були відіслати в Ломбардію свої військові підрозділи.19 березня, як тільки вФлоренції стало відомо про революцію в Мілані, там розпочались бунти. Великийгерцог Тоскани Леопольд II 21березня опублікував відозву, в якій повідомляв про формування добровільнихпідрозділів для відправлення в Ломбардію. Ліберальна буржуазія вимагала участіПапської області у війні проти Австрії. На театр воєнних дій свої військазмушений був вислати і Фердинанд II — король Обох Сицилій. Однак він швидко відізвав свою армію дляпридушення революції [24, с. 105 — 108].
В Ломбардіївідбувалась боротьба між правими лібералами і демократичними силами. Але всередині демократичного табору почались розбіжності. Катансо і Феррарі пропонувалиорганізувати боротьбу за скинення управляючих поміркованих і захоплення владидемократами [23, с. 270-272].
Тимчасовийуряд, знаючи про слабкість демократів, розумів, що вони не зможуть завадитизаходам по прискоренню приєднання Ломбардії до П'ємонту. Тому була прийнятапостанова про плебісцит по питаннях приєднання.
УВенеціанській області в квітні — травні 1848 р. склалась складніша ситуація,ніж в Ломбардії. В період березневої революції в провінціях області булистворені місцеві тимчасові уряди, які були перетворені в департаментськікомітети. Для посилення зв'язку з провінціями і для підготовки виборчогозакону, Тимчасовий уряд Венеції вирішив скликати Консульту (Раду), в яку кожнапровінція повинна була відіслати трьох представників. На засіданні Консультискликаному 8 квітня, була видна різнобічність.
Представникипровінцій, стурбовані натиском австрійської армії, висловлювались за приєднаннядо П'ємонту, проти цього був Тимчасовий уряд.
В періодпершої фази війни активізувались реакційні сили в Папській області, де весною1848 р. не стихали голодні бунти. Вони прагнули нанести удар національно — визвольному руху, вимагали, щоб папа Пій IX виступив проти руху за об'єднання Італії і проти визвольноївійни.
В ційобстановці Пій IX 29 квітнявиступив в консисторії із зверненням, в якому заявив, що солдати Папськоїобласті були відправлені до кордону тільки для захисту цілісності володіньсвятої церкви [11, с. 108].
Такийповорот в папській політиці викликав хвилювання в Римі і в провінціях. 4 травня1848 р. він призначив новий уряд, який формально очолював кардинал, але основнуроль в ньому відігравав поміркований ліберал Теренціо Маміані.
Післяпроголошення конституції в Королівстві Обох Сицилій в окремих провінціях йогоконтинентальної частини не стихали селянські виступи. В місті Неапольрозповсюдились говірки, про те, що король збирається арештувати депутатів.Ініціаторами повстання були демократичні сили — ремісники і дрібна буржуазія.Після перемоги над повсталим народом Фердинанд II призначив нове управління і розпустив палату депутатів інаціональну гвардію. Переворот 15 травня призвів до політичної кризи монархіїБурбонів.Реакційний переворот в Неаполі і антинаціональні виступи Пія IX позитивно позначились на моральномустановищі п'ємонтської армії [15, с.211 — 213].
АсамблеяВенеції, яка зібралась 3 червня в становищі тривоги, прийняла рішення проприєднання Венеції до П'ємонту. Багато республіканців виступили проти цьогоприєднання. За швидке приєднання до П'ємонту було подано 130 голосів, проти-3.21 червня 1848 р. повернувся в Італію із Південної Америки ДжузеппеГарібальді. Король і його міністри віднеслись до Гарібальді з недовірою і неприйняли його пропозиції. Після цього він негайно виїхав в Мілан і запропонувавсвої послуги Тимчасовомууряду Ломбардії. Цейуряд призначив Гарібальді генералом і доручив йому організувати декілька волюнтариськихвідділів, але воєнний міністр Собреро всяко намагався завадити створенню арміїпід командуванням Гарібальді. Відправившись до Бергамо Гарібальді поповнивпартизанській загін, який досяг 3700 чоловік, і готувався виступити протиавстрійців. Але в той час Гарібальді отримує розпорядження із Мілана проповернення назад і приєднання до п'ємонтської армії. Боротьба за Міланвідбувалась всього декілька годин. Карл Альберт вирішив капітулювати 4 серпня.
6 серпняфельдмаршал Радецький знову вступив в Мілан, а через три дні було підписаноперемир'я, яке ввійшло в історію під назвою «перемир'я Саласко» за іменемначальника генерального штабу п'ємонтської армії. П'ємонт мав відізвати своївійська із міст і фортець Ломбардії і Венеції, а також із герцогств.
Гарібальдіне визнав перемир'я, він 13 січня випустив прокламацію, в якій обливав позоромКарла Альберта і закликав до продовження війни. Він вирішив почати в Ломбардіїпартизанську війну і податись в Альпи. Однак невелика кількість партизанськогозагону не змогла встояти проти 15 тисяч австрійських військ, Гарібальдізмушений був зупинити боротьбу і відступити в Швейцарію.
Взв'язку із припиненням Карлом Альбертом війни, проти Австрії відбувались масовіневдоволення, це все призвело до краху ілюзій «альбортизма», це розсіяло віру вте, що п'ємонтська монархія сприяла визволенню Італії від іноземного гніту.
Повстанськінастрої були присутні і в Ліворно на захист священика Гвацці, який дававдемократичні проповіді. Саме з повстанням в Ліворно почався новий періодіталійської революції, який призвів до утворення демократичних урядів в Тосканіі Папській області. Це був час, коли фронт ліберальної буржуазії був прорваний,партія поміркованих лібералів розкололась.
Бурхливіі драматичні події відбувались в кінці літа і на початку осені1848 р. вПапській області. Невдачі на австрійському фронті викликали незадоволеннянародних мас, які були обурені антинаціональною політикою Пія IX, яка призвела до поразки на фронтівійни. В Римі і в провінціях збільшилась кількість демонстрантів, які вимагалиучасті Папської області у війні проти Австрії [10, с. 113 — 115].
Щобпозбутись лібералів, папа призначив новий уряд на чолі з П. Россі, що стояв привладі, придушував демократичний рух і відкрито готувався розпустити представницькіпалати. 15 листопада його було вбито. На другий день у Римі відбулись масовінародні демонстрації. Спроби Пія IXспертись на найману швейцарську гвардію були марними — населення містаповстало. Папа спочатку погодився на створення світського міністерства зпоміркованих буржуазних демократів, а потім вночі проти 25 листопада втік ізРима у фортецю Гаету.
Удемократичних клубах, що відкрились в місті, популярний серед римської біднотиремісник Чічероваккіо широко пропагував республіканські ідеї. За республікувідкрито висловлювався Гарібальді, який прибув у Папську область із своїмилегіонерами. 21 січня 1849 р. були проведені на основі прямого, загального ітаємного голосування вибори до римських Установчих Зборів. Причому, саме напропозицію Гарібальді, збори ухвалили позбавити папу світської влади йпроголосити республіку [8, с.92 — 95].
Республікубуло урочисто проголошено 9 лютого при величезному скупченні народу. НадКантонієм замайорів національний червоно — біло -зелений прапор. Після цього булипроголошені різні реформи, що поглиблювали революцію: націоналізація майнакатолицьких орденів та монастирів включаючи землі, знищення політичнихпривілеїв духівництва, скасування інквізицій і церковних судів, запровадженняпрогресивно -прибуткового податку.
Післястворення Римської республіки посилився демократичний рух у сусідній Тоскані.31 січня 1849 р. герцог Леопольд IIутік із своєї столиці -Флоренції. Флорентійці 8 лютого у відповідь на цейзрадницький крок скинули герцога й проголосили«народну владу» — тимчасовий уряд з непослідовних демократів. Були призначенівибори до Установчих зборів. Розпочалась агітація за проголошення республіки йзлиття з Римом. 18 лютого на масовому сході у Флоренції після виголошеноїМадзіні натхненної промови народ проголосив Тосканську республіку [19, с. 175 — 177].
Події вРимі і Флоренції справили величезне значення на все населення Апеннінськогопівострова. Патріоти з дедалі більшою рішучістю вимагали відновлення боротьбиза Ломбардію і Венецію.
Розділ 3. Падіння Римської та Венеціанської республік.
Післяпоразки під Кустоццою укладене перемир'я було розірване і Карл Альберт зваживсяна відновлення війни проти австрійців. Але й цього разу він всіляко перешкоджавперетворенню війни на загальнонаціональну і навіть не повідомив Римськуреспубліку та Венецію про початок воєнних дій. 23 березня його деморалізованідовгою бездіяльністю й погано озброєні війська зазнали нової поразки підселищем Новара, а це одразу відкрило австрійцям дорогу на Турін. Опір був ще можливим, коли б слідомза програною битвою почалась справжня революційна війна, подібна до тієї, якувели французи в 1793 р. Але Карл Альберт відразу ж зрікся престолу на користьсвого сина і втік за кордон. Новий сардинський король Віктор — Емануїл II нетільки заключив друге ганебне перемир'я з австрійцями, а й поспішив придушити вП'ємонті революційний рух [20, с.53 — 55].
Діїавстрійських окупантів у Ломбардії завершились кривавим придушенням військамифельдмаршала Райнау народного повстання в Брешії. Населення цього невеликогоміста дружно піднялось проти окупантів на першу ж звістку про відновленнявоєнних дій і протягом 10 днів героїчно не складало зброї. Австрійські солдати,що увірвались у місто 1 серпня, не тільки вбивали повстанців, а й спалювали їхживцем у будинках і привселюдно карали різками жінок.
ПеремогаГабсбургів на півночі Італії, як і раніше, позначилась на політичному становищівсього півострова в Сицилії, владу Фердінанда II було повністю відновлено до травня 1849 р.
УТоскані нерішуча політика буржуазних демократів дала змогу монархістам таємнопідготувати контрреволюційний заколот і 11 квітня оволодіти Флоренцією. З допомогою австрійських військ владутосканського герцога було швидко відновлено.
Післяперемоги контрреволюційних сил на півночі й на півдні півострова становищемолодої Римської республіки ставало ще більш небезпечним тому, що Пій IX 18 лютого звернувся з Гасти доурядів Австрії, Іспанії і Франції з проханням допомогти відновити світськувладу папи в Римській області. За цих умов тільки швидке розширення соціальноїбази республіканського уряду могло врятувати Римську республіку від розгрому ізнищення [23, с. 263 — 266]. Проте створений 23 березня урядовийтріумвірат у складі буржуазних демократів Армелніні, Соффі і Мадзіні черезобмеженість своєї соціально -економічної програми виявився неспроможним піднятина боротьбу широкі селянські маси і тим наблизив сумний кінець республіки [5,с. 189 — 190].
Хочокремі заходи уряду і мали безперечно прогресивний характер (організація громадськихробіт, передача церковних земель селянам у «довічну оренду», використанняцерковних будинків, як житла для бідняків), їх було мало, щоб в умовахзростаючих злиднів до кінця задовольнити трудящих. Для цього потрібно було зважитись надокорінну соціально-економічну перебудову суспільства, насамперед, на аграрнуреволюцію.
Тріумвіриж завжди заявляли, що не потерплять «ні класової війни, ні ворожого ставленнядо нажитого багатства, ні несправедливого порушення приватної власності»чекають від самих багатіїв «великодушного внеску» на користь знедолених. Ухвалапро передачу церковних земель селянам так і залишилась на папері, допомогаміським біднякам виявилась зовсім мізерною.
СтановищеРимської республіки стало особливо небезпечним після того, як у Тосканувступили австрійські війська. 24 квітня в Чівітта — Веккії, дуже близько відРиму, висадились французькі війська, яких послав сюди президент Луї — Наполеон Бонапарт під проводом захистуримського населення від іноземних армій, а насправді для придушення революції івстановлення французького панування в центрі півострова на противагу Австрії. Утравні австрійські війська захопили Болонью, а в порту Террачіна висадилисьіспанці. Одночасно з півдня у межі Римської республіки вторглись інеаполітанські війська [16, с.216-218].
Республіканціна чолі з Гарібальді героїчно відбили перший натиск французьких військ івідкинули їх до стін «вічного міста», потім вщент розбили неаполітанців підселищем Веллетрі. Аленедостатня рішучість членів тріумвірату і помилкові спроби домовитись зфранцузьким урядом призвели до швидкого падіння республіканської влади. Це далозмогу французькому командуванню підвести артилерію і збільшити свої сили длязавершення контрреволюційної інтервенції. З червня, віроломно розірвавши укладенераніше перемир'я французькі війська почали бомбардувати Рим і після місячноїпідготовки, 3 липня 1849 р. штурмом оволоділи містом. Світську владу папи булонегайно відновлено, а всі прогресивні демократичні реформи, які провівтріумвірат, скасовано. Друга французька республіка відіграла роль жандарма вІталії [11, с. 106 — 107].
Мадзініта багатьом іншим республіканцям пощастило втекти за кордон. Великий загінлегіонерів Гарібальді з боями сміливо вирушив через гори до Адріатичного моря,розраховуючи дістатись до Венеції, де республіканці й далі захищали місто відавстрійської армії. Стримуючи натиск військ — переслідувачів і втратившибільшість своїх бійців убитими й пораненими, Гарібальді нарешті досяг берега йна рибальських човнах намагався добратись до Венеції з купкою хоробрихповстанців. Проте австрійські воєнні кораблі вистежили ці судна в морі, ітільки небагатьом гарібальдійцям пощастило висадитись знову на берег, вирватисьз кільця переслідувачів. Нерозлучного супутника Гарібальді, колишнього ченцяУго Басі, ремісника Чічероваккіо з двома синами та багатьох інших розстрілялиавстрійці. Сам Гарібальді, рятуючись від переслідувань, перебрався через гори в Тоскану і далі в П'ємонт.
Післязагибелі республіки в Римі й повалення революційного уряду в Тосканіреспубліканці ще тримались в самій тільки Венеції. До страхіть бомбардуванняприєднались тепер бідування від голоду і холери. Австрійці оточили Венецію з суходолуі з моря. Загін Гарібальді не зміг пробитися на допомогу венеціанцям.Залишившись без продовольства і зброї, Венеція капітулювала. 22 серпня 1849 р. очолений урядбуржуазним демократом Маніном здав Венецію австрійцям.
Отже,як і загалом в Європі, італійські патріоти не змогли відстояти завоюванняреволюції. Падіння Римської та Венеціанської республік вважається закінченнямреволюції 1848 – 1949 рр. в Італії, яка була придушена силами інтервентів, щопереважали.
Розділ4. Причини поразки та історичне значення Італійської революції 1848 –1849 рр.
Революція1848 — 1849 рр. в Італії була придушена за допомогою австрійської і французькоїзброї. Перемога контрреволюції у Австрії і в Франції дала можливістьінтервентам розправитись з вогнищем італійської революції. Коли ж європейськаконтрреволюція відкрито перейшла в наступ проти італійських республік, особливояскраво проявилась внутрішня слабкість революційних сил Італії.
Буржуазіяпроявляла хитання і нерішучість. Вона відносилась до селянства з недовірою, інедооцінювала його, як одну із рушійних сил революції; вона не вирішилазав'язати боротьбу за національне об'єднання з аграрною революцією. Тому вбільшості італійських областей селянство не підтримувало революцію [24, с. 52 — 57].
Недивлячись на свою поразку, революція 1848 — 1849 рр. в Італії мала велике значення в справі об'єднання країни.В полум'ї революції виховувались народні верстви. Гарібальді показав себе в ційреволюції одним із найкращих керівників в боротьбі за об'єднання Італії«знизу», за встановлення демократичної республіки.
Зачотири роки вигнань Гарібальді побував в багатьох містах і країнах світу — вТунісі і Гібралтарі, в Нью — Йорку,плавав на кораблях у побережжі Австралії і Китаю. Не одноразово доводилосьпрацювати на різноманітних роботах. Вигнання Гарібальді відбулось за такихумов, що в серпні 1849 р. Венеціанська республіка була пригноблена. Австрійцізнову господарювали в Південній і Центральній Італії, всюди процвітала реакція.Гарібальді бачив, що йому не уникнути гонінь, але при цьому сподівався, яктільки почує голос знову повсталої Італії, повернеться [5, с. 82 — 88].
Венеціяфактично після наступу на Римську республіку залишилась одним бастіономреволюції — вільним. Майже рік з невеликими переривами народні верстви Венеції мужньо боролись проти австрійських військ. На оборонуВенеції повстало все населення міста.
Знаходячисьмайже в повній блокаді з суші і з моря, — місто переживало важкі труднощі: фінансові,економічні, продовольчі. Але коли командуючий австрійською армією уВенеціанській області повідомив Маніна про підписане в Новарі перемир'я ізапропонував Венеції капітулювати, Асамблея Венеціанської республікипостановила, що «Венеція буде чинити опір австрійцям до останньої краплікрові».
Великогоопору набула боротьбавенеціанських патріотів починаючи з травня 1849 р., коли ворог закінчившивоєнні дії проти П'ємонту сконцентрував всі сили навколо Венеції. Кожного дняавстрійці здійснювали обстріл міста. Було зруйновано 2/3 території Венеції. Напочатку серпня Венеція переживала трагічні дні. Закінчилися майже всі запаси продуктів, в містіпанував голод, епідемія, холера. 5 серпня була скликана асамблея. Манінвиступив з повідомленням про становище в місті. «Наше становище жахливе, — говорив Манін. Ми близькі до того, що споживатимемо останній кусочок хліба…Не вистачить людей, щоб перевозити і заховувати трупи. Полум'я від бомб ігранат примножуються з кожним днем, кожною годиною… Виходять воєнні запаси.Цивільна гвардія дезорганізована в результаті відступу з одної частини міста віншу» [12, с. 107 — 108].
Післябурхливої дискусії асамблея доручила Маніну вступити в переговори прокапітуляцію. 22 серпня 1849 р. героїчне місто капітулювало. Останнє вогнищеіталійської революції було знищено.
Ще задва тижні до того — 6 серпня в Мілані був підписаний мирний договір міжСардинським королівством (П'ємонтом) і Австрією. Згідно цього договору П'ємонтповинен був сплатити Австрії 75 млн. франків контрибуції; кордони П'ємонтувизначались в рамках існуючих до початку війни і встановлених Віденськимконгресом. Австрійське панування знову було встановлено по всій Ломбардо — Венеціанській області. Буржуазна революція 1848 — 1849 рр. в Італії не виконаласвоїх основних завдань: вона не принесла національного об'єднання і невизволила країну від іноземного гніту. На відміну від попередніх революційнихвиступів в Італії, які охоплювали лише окремі місцевості або області, ця революція носила всезагальний характер, але була придушена за допомогою інтервенції. Головна проблемаіталійської революції полягала в тому, що вона досягла свого кульмінаційногопункту лише тоді, коли європейська революція відбувала останню фазу розвитку.Революційний уряд в Римі і Тоскані був утворений після перемоги липневоїконтрреволюції в Франції. Замість допомоги від європейської революціїіталійський національно-визвольний рух очікував розгрому європейськимиреакційними силами [8, с. 54-56].
Однакперемога контрреволюції в Італії зумовлювалась не тільки внутрішніми, але йзовнішніми чинниками. Італійська буржуазія, яка очолила революцію, не взмозібула довести її до переможного кінця. Буржуазія не була однорідною, і увідношенні з своїми інтересами різні її верстви виношували різну мету ізавдання. Пролетарі міст, хоча й приймали участь у революції, але не змоглистати керуючою силою. Робітники не мали і не могли тоді мати своєї власної партіїі не відігравали самостійної ролі. [14, с.82-85]
Партіяпоміркованих лібералів, яка відображала інтереси великої буржуазії яка очолилареволюцію на першому етапі, до серпня 1848 р. була залякана розмахом революції.Охоплена страхом перед повсталим на боротьбу народом, партія протягом революції пішла на згоду змонархією. Говорячи про причини поразки італійської революції 1848 р., АнтоніоГрамші відзначав, що «невизначена, боязка, двухзначна… політика, яка проводилась правимип'ємонтськими партіями, була головною причиною поразки». Грамші дальшепідкреслював, що ці партії прагнули не до об'єднання Італії, а до п'ємонтськоїекспансії. Серед італійських лібералів була значна частина землевласників, якіздавали селянам землю в оренду. Ця верства більш за все боялась аграрноїреволюції [5, с. 199 — 200]. Після серпня 1848 р. в деяких італійських областях (вПапській області, в Тоскані) революція прийняла буржуазно — демократичнийхарактер. Керівництво взяли в свої руки революційні демократи, дрібно – буржуазні елементи. Але і це найбільш революційне крило буржуазії непов'язало національний рух з аграрною революцією. Революційна буржуазіявідносилась до селянства з недовірою, недооцінювала його одну із рушійних силреволюції. Тому в більшості італійських областей селянство не підтримувалореволюцію.
Досвідцієї революції видався досить корисним при підготовці до наступних етапівборотьби за національне об'єднання. Важливе значення мав той факт, що революціярозхитала устрій феодально — абсолютистської системи і тим самим створила передумови для розвитку Італії покапіталістичному шляху.
Революцію1848 — 1849 рр., Бальбо, вважав «революцією реформ» для втілення якихоб'єднались народи і області півострова. Згідно твердження Бальбо, вибрання ПіяIX на папський престіл являлосьпочатком революції, а головними ініціаторами її були В. Джоберті і КарлАльберт. Бальбо, як і інші історики і мемуаристи ліберального напрямкуісторіографії, всяко виголошують реформи Пія IX і відводять основну роль в революції партії поміркованихлібералів. Після придушення революції відомі демократичні діячі — Дж. Мадзіні, Ф.Орсіні, К. Пізакане, К. Катансо, Дж. Феррарі, Дж. Монтанеллі — опублікувалиспогади, статті і нариси.
Одинз відомих демократичних діячів Ф. Орсіні, який приймав активну участь вреволюції 1848 — 1849 рр. в своїх спогадах розвіяв легенду про лібералізм папи.Він відзначав, що Пій IX не поспішав з проведенням реформ,але йому був відкритий лише один шлях: суспільна думка спонукала його датиреформи і робити поступки.
Буржуазнареволюція в Італії була придушена іноземними інтервентами, які виконували своїдалекоглядні плани. Однак революційна ситуація доказала і те, що демократичнісили висловлювали свої певні прагнення, і прокладали шлях до незалежності.Революційна хвиля пройшла по багатьох областях Італії: Венеції, Генуї, островіСицилія, Ломбардія. Однак в ці дні важкі сили визвольного руху булидезорганізовані і не було такої партії, яка могла би об'єднати народні маси іготувати їх до нових битв. Навіть після придушення революції табір поміркованихлібералів і демократичні сили переживали глибоку кризу. Багато хто зпоміркованих лібералів перейшов в табір реакції, разом з тим відбуваласьвнутрішня консолідація лібералів. Частина демократичних діячів стала схилятисьдо політики п'ємонтських поміркованих лібералів.
Окрімтого, після придушення революції у всіх італійських областях, за виключеннямСардинії, були відмінені конституції. Реакція панувала всюди. Тисячі патріотівбули кинуті в тюрми, сотні було страчено. Іноземний гніт ще більше посилювався.Австрійські війська, крім Ломбардо — Венеціанської області були розміщені впівнічній частині Папської області і в Тоскані. В Римі знаходився французькийгарнізон.
Погіршилосьматеріальне становище широких народних верств. Італійські області відчувалифінансові труднощі. Це викликало тимчасове поступове економічне піднесення.Поганий урожай на початку 50-х рр. викликав збільшення цін на продукти і голод.Повільні темпи економічного розвитку в першій половині 50-х рр. призвели дозбільшення безробіття.
Ціобставини викликали глибоке невдоволення і бунти народних верств. Об'єднанняІталії, скинення іноземного гніту і після поразки революції залишилосьпершочерговою історичною задачею.
Воб'єднанні країни була заінтересована не тільки буржуазія, але і частинадворянства, земельна власність якого все більше втягувалась в системукапіталістичного господарства. Велику роль, окрім того, відіграв Джузеппе Мадзіні, якийпрагнув об'єднати різні групи демократів, всі національні сили довкола прапоруборотьби за об'єднання країни і звільнення від іноземного гніту. Більше того, велику роль в революціївідіграв Гарібальді, який тримав протягом цілого 30 квітня оборону Риму, визволив Неаполітанське королівство. Саметакий характер носила революція в Італії 1848 — 1849 рр. і мала ряд, якнегативних так і позитивних наслідків, показуючи при цьому свої прагнення донезалежності, свободи, об'єднання.
Висновки
Революція 1848—49 рр. в Італії — буржуазна революція, в завдання якої входили ліквідаціяфеодально-абсолютистських порядків, знищення державної роздробленості і гнітуіноземця (австрійського), створення єдиної національної італійської держави. Напершому етапі революції (січень — серпень 1848 р.) на чолі антифеодальногонаціонального табору стояла ліберальна буржуазія. Вона виступала під гасламизвільнення і об'єднання країни «зверху» довкола Савойської династії аборимського папи Пія IX.
Початок революції поклало народнеповстання 12 січня 1848 р. в Палермо (Сицилія). У лютому — березні 1848 р. вКоролівстві обидвох Сицилій, Сардінському королівстві, Великому герцогстві тосканськомуі Папській державі були проголошені помірні буржуазні конституції; у рядідержав утворилися конституційні уряди. У березні 1848 р., в результаті народнихповстань, скинули австрійське іго Ломбардія і Венеція (у Венеції 22 березнябула проголошена республіка), в герцогствах Парма іМодена була повалена влада проавстрійських правителів. У обстановці стрімкогозростання патріотичного руху почалася війна за незалежність. Проте пораженськатактика верховного головнокомандуючого італійськими військами Карла Альберта ійого оточення, викликана корисливими династичними цілями, а також страхом передназріваючою народною війною, ослабила табір революції, що у свою чергу дало можливістьпідняти голову внутрішньої феодально-монархічної контрреволюції. 29 квітня ПійIX виступив із закликом про припинення війни з Австрією. 15 травня був здійсненийконтрреволюційний переворот в Неаполі. Після поразки під Кустоцой (25 липня)Карл Альберт уклав ганебне перемир'я, що повернуло Ломбардію і Венецію підвладу австрійських Габсбургів.
Восени 1848 р. розвернувся другий етапреволюції, що ознаменував вищий рівень її розвитку. Його очолили буржуазніреволюціонери-демократи (Дж. Мадзіні, Дж. Гарібальді і ін.). Вони висунулипрограму демократичного перетворення і об'єднання країни «знизу», що передбачаларозгортання народної війни проти Австрії і скликання Всеіталійськихзасновницьких зборів для вирішення питання про майбутній державний устрій Італії;мадзіністи вимагали проголошення єдиної Італійської республіки.
Опорними центрами революційної боротьби,що поновилася, стали Венеція і Тоскана, де в результаті народних виступів довлади прийшли представники демократичного національно-революційного руху, а злистопада 1848 р. — Папська держава. 16 листопада 1848 р. в Римі спалахнулонародне повстання, в результаті якого утворився світський уряд. 9 лютого 1849р. була проголошена Римська республіка. На чолі неї встав Тріумвірат (з березняним керував Дж. Мадзіні).
Соціально-економічне законодавствоТріумвірату (найбільш прогресивне часів революції) відображало в певній мірівимоги соціальних прошарків, що були надійною опорою республіки. Враховуючиінтереси міської дрібної буржуазії, воно було направлене на розвиток торгівлі іремесла, чому повинні були сприяти відміна податків, що сковували їх, ізвільнення крамарів від сплати заборгованості казні. З метою поліпшенняжиттєвих умов бідноти були встановлені тверді ціни на сіль, прийняті заходи поорганізації суспільних робіт (щоб зменшити безробіття), а бідняки булипереселені в реквізовані церковні будівлі. Найбільш важливим був закон, щопередбачав націоналізацію церковних земель і передачу значної її частини увічну оренду бідному селянству. Це була єдина спроба впродовж всієї революціївідгукнутися хоч би декретом на потреби селян. Нарешті, особливим законом булозабезпечено озброєння народу для боротьби з інтервентами. Проте прагненнябуржуазних демократів до компромісу з помірним крилом буржуазії, нерішучість вборотьбі з контрреволюцією підірвали сили Римської республіки. Обмеженістьдемократичного руху ще різкіше виявилася в Тоскані і Венеціанській республіці.Тосканський тріумвір (Ф. Гверрацци і ін.) не зважився офіційно проголоситиреспубліку в Тоскані. Вони чинили опір також об'єднанню Тоскани зреспубліканським Римом, аналогічну позицію зайняв венеціанський Тріумвірат (Д.Манін і ін.).
20 березня знов почалася війна протиАвстрії. Але три дні опісля армія КарлаАльберта потерпілапоразку при Новаре. Військовою катастрофою скористалася зовнішня і внутрішняконтрреволюція. У травні 1849 р. австрійська армія зайняла Флоренцію, де ще дотого стався монархічний переворот, а війська неаполітанських Бурбонів, вигнанів 1848 р. з острова Сицилія, знов опанували острів. З липня 1849 р. об'єднанимисилами європейської контрреволюції (Франції, Австрії, Іспанії, Королівстваобидвох Сицилій) була розгромлена Римська республіка, в героїчній обороні якоївеличезну роль зіграв Дж. Гарібальді. Останньою (22 серпня) лягла затиснута вкільце облоги Венеція.
Революційна боротьба італійського народузустрічала підтримку прогресивних сил у всіх європейських країнах. К. Маркс іФ. Енгельс виявив глибоку цікавість до подій на Апеннінському півострові,розглядаючи їх як важливу складову частину загального фронту боротьбипригноблюваних народів проти феодально-абсолютистської реакції і чужоземногогніту, головним носієм якого в Європі була Габсбургськая Австрія.
Поразка революції викликана рядомпричин. Найвищий її підйом збігся періодом спаду революційного руху в Європі,що сприяло створенню інтервенціоністського блоку держав. Ослабило революціютакож відсутністю єдності між окремими її вогнищами. Проте одна з основнихпричин поразки революції полягала в тому, що буржуазія, у тому числі і найбільшпрогресивні її шари, не виявилася здатною здійснити до кінця свою рольгегемона, здійснити поставлені історією завдання. Так, передове її політичнекрило — буржуазні демократи не зуміли створити міцного союзу з народнимимасами, перш за все з селянством, не зважившись пов'язати антифеодальний,національно-визвольний рух з селянською боротьбою за землю.
Не дивлячись на поразку, революція 1848—49рр. в Італії, що прийняла в періоди найвищого підйому буржуазно-демократичнийхарактер, зробила значний вплив на подальший розвиток визвольного рухуіталійського народу. Це була перша буржуазна революція, що розвернулася вІталії в загальнонаціональному масштабі. Виявивши революційну самодіяльністьмас, вона збагатила італійський народ бойовим досвідом і укріпила традиціїборотьби за незалежність, демократію і свободу Італії.
Список використаних джерел ілітератури
1. АвербухР.А. Революция инационально-освободительная война в Венгрии. 1848-1849 гг.- М., 1965.
2. Авербух Р.А.Революция в Австрии (1848-1849 гг.). – М., 1970.
3. Берти Д.Демократи и социалисты в итальянском Рисорджименто. — Новая и новейшая история.- 1965. — № 4. — С. 53 — 62.
4. Бондарчук В. С.Крестьянство.: Аграр. отношения и социал. движение в Сардинском королевстве. — М.: Изд- во МГУ. — 1980. -236 с.
5. Виллари Р.Движение за реформи и зволюция итальянской деревни в XVIII в. В свете последних исследований. — В кн.: Проблемисоветско — итальянской историографии. — М. — 1966. — С. 105 — 132.
6. ЖаботинськийВ. Мракобіс: Італія Гарібальді // Жаботинський В. Вибрані статті знаціонального питання. — Сучасність. — 1983. — С. 80 -88.
7. Зак Л. А. Венскийконгрес и итальянский вопрос. В кн..: Європа в новое и новейшее время. — М. — 1964. — С. 175 — 205.
8. Итенберг Б. С.Завершаючий етап воссоединения Италии в оценке легальной и подпольной печатиРоссии. — В кн.: Розсип и Италия. -М, 1968.-С. 211 -216.
9. Канс С.Б.Революция 1848 г в Австрии и Германии. – М.,1948.
10. Кин Ц. И. Италияконца XIX века. — М: Наука. — 1971. — 200 с.
11. Кирова К. 3.Джузеппе Мадзини и утопический социализм (1830 -1840). — В кн.: Историясоциалистических учений. — М. — 1964. — С. 58 -74.
12. Ковальская Н. И.,Веселовский А. Н. Итальянское Рисорджименто // Проблема итальянской истории. — М. — 1987. — С. 229 — 249.
13. Ковальская Н. И.Италия в борьбе за национальную независимость и единство: От революции 1831 г.к революции 1848 — 1849 гг. — М.: Наука.-1981.-272с.
14. Лишила А. К.Русский гарибальдиец Мечнико Лев Илич. — В кн. Россия и Италия. — М. — 1968. — С. 167 — 186.
15. Мижано К. Ф. ИтальянскоеРисорджименто и передовоеобщественное движение вРоссии XIX века. — В кн. Россия иИталия.-М.-1968.-С. 95- 133.
16. Моронцева О. В. Жизньи деятельность Джузеппе Гарибальди. Современныйвзгляд // Новая и новейшая история.- 2002. — № 1. — С.152-172.
17. Невлер В. Е.Народные движения и восстания в Сицилии в 1859 — 1860 гг. — В кн.: Невлер В. Е. Демократические силы в борьбеза обьединение Италии. 1831 — 1860. — М.- 1982. — С. 224 — 282.
18. Невлер В. Е.Демократические сили в борьбе за обьединение Италии. 1831-1860.-М.-1982.-С. 154-210.
19. Невлер В. ЕДаниэле Манин и Венецианская республика 1848 – 1849 гг. — М: Наука. — 1971.
20. Невлер В. Е.Мартовское восстание 1848 г. в Венеции. // Новая и новейшая история.- 1976. — № 2. — С. 105 — 119.
21. Невлер В. Е.Поход гарибальдиискои тисячи и массовые движения в Южной Италии. — В кн.: Проблеми итальянской истории. — М.-1975. -С. 192-220.
22. Невлер В. Е. Новейшие роботи итальянскихисториков об обьединении Италии. // Вопросы истории.- 1964. — № 4. — С. 173 — 181.
23. Невлер В. Е.Джузеппе Мадзини и создание первых организаций итальянских робочих. // Новая и новейшая история. — 1980. — № 6. — С. 25-31.
24. Невлер В.Е.Джузеппе Гарибальди и его век. — В кн.: Дж. Гарибальди.Мемуары. — М. — 1978.
25. Степанова Е.А. иЛевиова С.З. Борьба за единую демократическую Германию в период революции1848-1849 годов. – М., 1955.
26. Революции1848-1849 гг. Т.1-2. Под редакцией Ф.В.Потемкина и А.И.Молока. – М., 1952.
Удальцов И.И. Очерки по историинационально-политической борьбы в Чехии в 1848 г. – М., 1951.