Державнамитна служба України
Академіямитної служби України
Кафедрадержавного права та митної політики
РЕФЕРАТ
Здисципліни: „Історія держави та права України”
Натему: „Релігійне життя та відносини християнських церков у другій пол. XIV– першій половині XVIст.: історико-правовий аналіз”
Виконав: курсант гр.
Перевірив:
доц.Колесников К.М.
Дніпропетровськ
2002
ЗМІСТ
Вступ
І. Початок католицького наступу наукраїнське православ'я
ІІ. Українське православ'я підполітичним протекторатом Литовської держави
ІІІ. Зміна становища православної церкви після Кревської(1385) і Городельської (1413) уній
ІV. Правовий стан православної церкви в XVI ст
ВисновкиЛітература
ВСТУП
Україна ніколи не замикалася передзахідними впливами, і всі ті рухи, що відбувалися в Європі, потроху докочувалисячерез Польщу і Чехію й до нас. У нас були постійні зносини з Європою, а цедавало змогу новим європейським ідеям заходити й до українського народу. Разомзо всіма цими ідеями рано зайшла до нас також ідея перекладу св. Письма на живумову.
Отже, серед духовенства пішов великийрух з гаслом перевернути все з гори додолу. Це був рух, дуже корисний длярозвитку української культури і православної церкви; він швидко зійшовся зтаким же рухом серед людей світських. Від чого надзвичайно зміцнив, що й далоправославній церкві сил боротися з тією небезпекою, яку принесли єзуїти.
В Україні розпочався жвавийкультурно-національний рух, скерований на оборону церкви, як власної душі.Церква стала центром українського життя; бачивши різні перепони для свого розвитку,українське громадянство інстинктивно горнулося до єдиної національноїінституції, де можна було почувати себе українцем.
І. Початок католицького наступуна українське православ'я
На двадцятий день після смерті Юрія(1340р.) польські війська перейшли кордон Галицько-волинської держави іпопрямували до столиці Галичини Львова. Король Казимир виправдовував передпапою та західним світом свій грабіжницький наїзд на Галичину як обов'язокпомститися за смерть Юрія II, свого свояка, що «згинув від рук схизматиківзадля своєї християнсько-католицької ревності».[ 11,48]
Вступаючи на землю Галицької Русі,Польща як держава латинського християнства вступала на територію східногохристиянства. До Польщі прилучалася частина земель Київської Русі, країни, якавідрізнялася від Польщі як етнічно, так і культурно. Зберегти владу над країноюсхідного християнства можна було тільки через насильницьке насадження замістьсхідного християнства латинського католицтва. Це започаткувалонаціонально-релігійну боротьбу, що тривала шістсот років.
Під опікою польськоїлатино-католицької держави на Галицьку Русь рушили домініканці й францисканці,закладаючи всюди густу мережу своїх монастирів. Паралельно зі східнимиправославними єпископами повсюдно ставилися латинські єпископи для ще неіснуючих католицьких парафій. Замість Галицької митрополії постала в ГаличіЛатинська митрополія, згодом перенесена до Львова.
Українська православна церква вже приКазимирі Великому почала відчувати, що її становище в Галицькій землі,окупованій Польщею, поступово змінюється від спокійного церковного життя донесприятливого. Польська державна політика в ті часи ґрунтувалася на принципахширокого самоуправління, свободи віросповідання. Населення Львова поставиловимогу, щоб «у старожитній вірі ніхто їм нічого не чинив». І корольКазимир, намагаючись тісніше й повніше прив'язати нові землі до польськоїкорони, змушений був ураховувати ці вимоги щодо церковної автономії. ПапаБенедикт XII, дізнавшись про прилучення Казимиром Червоної Русі до Польщі і щокороль під клятвою обіцяв галичанам захищати їх, зберігаючи їх обряди, права йзвичаї, написав Краківському біскупові (29 червня 1341 р.), щоб біскуп увільнивКазимира від даної їм клятви і тим самим поставив православне населенняГаличини в незахищений стан.[ 4,167]
Казимир був обережний у поширеннікатолицизму, бо боротьба за українські землі з литовським князем Любартом,котрий князював на Волині, відновлювалася, і боярство, яке мало вплив уГаличині, для захисту своїх православних прав і вольностей кликало татар.Розуміючи це. Казимир шляхом колонізації галицьких земель поляками й німцями,католицького віросповідання, утверджував у Галичині католицизм. Саме заКазимира засновано католицькі єпископські кафедри в Перемишлі, Галичі, Холмі,Володимирі. Це було номінальне призначення, бо католицькі біскупи, номінованіна ці кафедри, замешкували в Німеччині й Англії як помічні єпископи при тамтешніхкатолицьких єпископствах. Водночас слід зазначити, що Казимир під кінець свогожиття добився від Візантії незалежного для Галичини православного митрополита.
Уже за наступника Казимира напольському троні Людовика Угорського становище православної церкви значнопогіршується. Розширюється мережа католицьких парафій, розпочинають активнудіяльність засновані раніше католицькі єпископські кафедри, відбуваєтьсяреорганізація їх. Внаслідок цього на українських землях у Галичині католицькацерква набуває чіткої інституціональної структури. Так, наприклад, католицькеарцибіскупство в Галичі наділяється маєтками й землями, відібраними відправославної єпископської кафедри. У Перемишлі зруйнували православний собор,щоб замість нього побудувати католицький. Активізується місійна діяльність католицькихорденів з метою покатоличення українців.
Православна церква в Галичині зі становищадержавної під час Галицько-волинської держави поступово переходить до стануцеркви другорядної, упослідженої, яку поки що терплять під польською окупацієюй сильним наступом католицизму.
ІІ.Українське православ'я під політичним протекторатом
Литовськоїдержави
християнський православ'яцерква литовський
Український народ не мав ужеполітичної й державної сили обороняти старий церковний ідеал своїх предків —мати свою самоуправну церкву, незалежну вже тепер не так від Візантії, як відМоскви й Литви. Візантія перестала в цих умовах бути грізним супротивникомРусі-України, яким була раніше. Нові обставини — політичні й церковні —підштовхували український православний народ під церковний протекторатКонстантинопольського патріарха й під політичний протекторат Литовськоїдержави. Ця держава своїм федеративним устроєм давала змогу українському народузберігати рештки своєї державності в Литовській державі, а нацерковно-культурному полі навіть стати учителем литовських можновладців,оскільки на широких просторах Середнього Подніпров'я й Волині впродовж майжевсього XIV ст. православна церква перебувала під владою литовських князів, щосповідували язичництво.[1,62]
Литовці зуміли зупинити наступ насвої землі німецьких лицарських католицьких орденів, які протягом XIII—XIV ст.ст.загрожували існуванню їх. Таким чином, разом з відверненням загрози іноземноїокупації своїх земель було зупинено місіонерську експансію з метою поширеннякатолицизму. Напружуючи всі сили в боротьбі з німецьким рухом на балтійськомупобережжі, литовці розширюють свій вплив на сусідні слов'янські більш культурнікраї — Білорусь і Україну. Утверджуючи мирним шляхом свою владу на українськихземлях, литовські князі намагалися в усьому пристосуватися до місцевихтрадицій. Не вносячи жодних змін у традиційне життя, дотримуючись принципу«ми старини не рушаємо, а новини не вводимо», литовські князі таїхній урядовий апарат приймали православну віру, місцеву культуру, мову, однимсловом — ставали українськими або білоруськими князями, а сама Литва —Литовсько-Руською державою.
Українському громадянству, якпідкреслює М.Грушевський, вигідно було приймати литовського князя, щобпокінчити з «докучливими княжими відносинами старої династії», атакож з татарським ярмом. Саме ці причини зумовили те, що українськікнязівства, одне за одним, без будь-якого опору й боротьби, тихо й непомітнопереходили під владу литовських князів. І навіть в історичних джерелах, якзгадує М.Грушевський, немає про це докладних повідомлень, оскільки українськіземлі займалися литовськими князями «без ґвалту й крику».[6,358]
Язичництво литовців не було настількирозвиненим, щоб протистояти цивілізуючому впливу київського християнства. Впливхристиянської культури охоплював насамперед вищі верстви литовськогосуспільства, родини князів, княжат, бояр, і від них поширювався на нижчіверстви. Отже, становище православної церкви у Великому князівстві Литовськомув цей період нічим не відрізнялося від її державного становища в КиївськійРусі-Україні. Литовські князі оцінили перевагу християнської православноїкультури над язичницькою культурою.
Крім того, були й інші, зокремазовнішньополітичні, фактори, які сприяли процесу християнізації Литви вхарактері східного християнства. Великі князі литовські цілком усвідомлювалисобі роль православної церкви в житті свого народу не тільки з поглядукультурного, а й політичного, а саме у боротьбі молодої Литовсько-Руськоїдержави з Московською державою. Будь-які переслідування, утиски, упослідженняправославної церкви українського народу неминуче викликали б негативну дляЛитовської держави реакцію — звернення православного населення українськихземель до одновірної Москви за допомогою. Саме тому православна церква була підзахистом державної влади Великого князівства Литовського. Литовський князьОльгерд, будучи ще язичником («королем вогнепоклонників»), боровся заокремого православного митрополита для Литви.[ 7,24]
Православна церква користуваласявсіма правами, які мала в Київській державі. Українська православна шляхтабрала участь у державному управлінні на українських землях, які зайнялилитовці. Руська мова стала державною в Литві-Русі. На підставі процесівдержавно-культурного життя Литовської Русі впродовж майже цілого XIV ст.історики стверджують, що «коли б історичні процеси йшли в тому напрямі йхарактері, як за часів Гедиміна й Ольгерда, то Литовська держава стала бправославною Західноукраїнською державою».
ІІІ.Зміна становища православної церкви після Кревської (1385) і Городельської(1413) уній
Ходу історичного процесу в Литовсько-Руськійдержаві було змінено політичною злукою Литви з Польщею, що була започаткованадинастичною унією через шлюб Великого князя Литовського Ягайла, сина Ольгерда,з польською королевою Ядвігою згідно з Кревською (місто в Литві) унією 1385 р. Зацією акцією дослідники історії церкви (Власовський, Голубинський, Макарій таін.) вбачають руку католицького Риму, який за допомогою польської корони Ягайлата руки Ядвіги намагався прокласти шлях католицизму на Схід. Відтодіприпиняється християнізація Литви православною церквою. Литовці, серед котрихбуло ще багато язичників, приймають хрещення від католицького духовенства, щоринуло в Литву після одруження Ягайла з Ядвігою. Хрещене в православній вірілитовське боярство переходить на латино-католицький обряд.
Становище православної церкви стаєзагрозливим у зв'язку з католицькою акцією державної влади: з об'єкта опіки збоку влади православна церква відтісняється на другорядне місце. Незважаючи нате, що законодавчих актів, які б безпосередньо утискували православну церкву,ще не було, надання державною владою ряду привілеїв лише для католицької шляхтипогіршувало становище православних, громадянські права яких почали обмежуватися.
Постановою Городельської унії (1413р.) литовське боярство та шляхта наділяються правами й привілеями, якимикористувалася польська шляхта. Однак з цих прав і привілеїв могли скористатися«тільки ті пани й бояри Литовської землі..., котрі сповідують католицькувіру та підпорядковуються Римській церкві, але не схизматики чи інші невірні».Православних («схизматиків») у цьому державному акті 1413 р.прирівнено до литовців-язичників. Городельський акт став провісникомнаступаючої релігійної нетерпимості польської католицької державної влади доправославних. Цим актом у сферу стосунків між державою і її громадянамивпроваджувався могутній засіб пропаганди католицтва, що впродовж подальшоїісторії Української православної церкви під польсько-литовською владою дававзгубні наслідки. Вищі стани переходили на католицтво задля тих прав і привілеїв,які надавалися лише шляхті католицької віри. А з переміною віри наставала тодій переміна в національній приналежності.[6,134]
Православна шляхта не завжди йшла назманливий шлях денаціоналізації. Після смерті Вітовта (1430 р.), коли потрібнобуло обрати нового Великого князя Литовського за згодою з польським королем,противники польсько-литовської унії на Литві-Русі проголосили Великим княземЛитовським Свидригайла Ольгердовича, котрий, хоча сам був католик, вважавсяопікуном православ'я і противником обмежень у правах православних. Це була визначнаакція православної української та білоруської шляхти, незадоволеної релігійноюполітикою влади від самого початку династичної унії Литви з Польщею.Православна шляхта, об’єднавшись з незадоволеними унією литовськими боярами,обрала Свидригайла на Великого князя з намірами відокремитися від Польщі.Полякам удалося відірвати від цієї коаліції литовців-католиків, які обрали наВеликого князя Литовського Сигизмунда Кейстутовича, брата покійного Вітовта.
Розкол Литовського князівства на дваворожі табори, небезпека втрати українських земель змусили прихильниківпольсько-литовської унії та й самого польського короля Ягайла стримати курсдержавної релігійної політики, визначений актом Городельської унії і спрямованийна приниження православ'я й поширення між шляхтою католицтва. Троцький привілей(1434 р.) без відмінності у віровизнанні наділяв усіма правами й привілеями,які раніше Городельським актом (1413 р.) було надано литовському боярствукатолицької віри, також князям і боярам литовських і українських земель. СамЯгайло змушений був, з огляду на політичні обставини (часті війни Польщі з тевтонами,зіткнення католицької і православної партій у Литві-Русі), поступитися у своїйкатолицькій політиці й зрівняти в правах з польською католицькою шляхтоюукраїнську православну шляхту в Галичині (згідно з Краківським статутом 1433р.).[13,17]
Після проголошення Флорентійськоїунії (1439 р.), під час князювання Владислава III, видано грамоту (1443 р.),якою стверджувалося, що в Польщі Східна церква і духовенство, котрі черезвідмінності у вірі та незгоду з католицькою церквою переносили утиски,«віднині й на вічні часи» отримують «всі села й князівства, яківіддавна до них належали». Всім православним церквам, всім єпископам ідуховним особам «набоженства грецького й руського» король повертав«всі права, вольності, звичаї й свободи..., яких у королівствах нашихПольськім і Угорськім всі костьоли та їхні арцибіскупи, біскупи, настоятелі таінші особи костельні звичаю Римської церкви заживають і з них тішаться».Отже, цією грамотою («дипломом») визнано церковно-обрядовурівноправність православних і католиків. Деякі дослідники вважають, що цюграмоту Владислава III видано з метою заохочення православних до переходу наунію, а тому вона не мала практичного значення, оскільки Флорентійська унія наукраїнських землях не закріпилася. Та що б там не було, політика Владислава IIIщодо православної церкви була толерантною.
Толерантну щодо православної церквиполітику проводив і наступний Великий князь Литовський і король ПольськийКазимир IV Ягайлович. Це підтверджував виданий ним 1447 р. Віденський привілей,яким населення Литовсько-Руської держави зрівнювалося в правах з населеннямкоронних польських земель, а руському духовенству надавалися «усідарування, привілеї, імунітети церков головних, соборних і монастирських, якихкороль і великий князь буде без порушень, кривд зберігати, боронити ізахищати...». Це був період, коли Казимир IV прийняв присланого папою зРиму митрополита Григорія Болгарина і мав суворий наказ папи, щоб «корольпривів до послуху Григорію всіх єпископів, а також духовенство й народ. І щобкороль в усьому допомагав Григорію, а всіх, хто буде противитися тому, тихвіддавати на тяжкі муки».[10,21]
Ряд причин політичного характеру вжитті Польщі й Литви, ліберальний дух часу, підсилюваний реформаційними течіямиіз Заходу, особисті риси характеру тогочасних королів Польщі, котрі непіддавалися тискові фанатичних прихильників боротьби із «схизмою»,сприяв продовженню поміркованої, загалом толерантної державної політики щодоправославної церкви в Україні. Польський король Казимир IV, під час правлінняякого остаточно поділено Київську митрополію на Київську і Московську, до кінцясвого довгого правління (1492 р.) не змінював свого терпимого, толерантногоставлення до православної церкви і православних.
ІV. Правовий стан православної церкви вXVI ст.
Певне загострення міжконфесійнихвідносин виникло на українських землях, які були під Литвою за часів князюваннясина Казимира IV Олександра, Великого князя Литовського, а потім і короляпольського (1501—1506). Недотримання ним обіцянок, даних під час шлюбу здонькою Івана III Оленою, щодо «повної її свободи і заховання грецькогозакону» та створення відповідних умов для православного оточення Олени,викликало напруження в міждержавних відносинах Литви з Москвою. Саме в цей часпосилюються переходи на московський бік православних князів і бояр уприкордонних з Москвою землях. Перехід із своїми уділами вони обґрунтовували релігійнимимотивами, «нужею о грецькім законі», тим, що їх у Литві примушують переходитина католицьку віру.
Коли литовці, за котрими стоялакатолицька Польща, почали утискати православних, православні шукали захисту вправославній Москві й Молдові. Поголос про те, що православних примушують уЛитві до прийняття католицтва, масові переходи прикордонних князів Чернігівщинидо Московщини викликали зростання політичних симпатій до Москви середправославного населення Литовської Русі, що, зрештою, призвело до війни Москвиз Литвою. Усе це змусило правителів Литви здійснювати урівноважену, терпимущодо православної церкви політику. Князь Олександр, прихильний до католицтва,обмежувався приватними засобами для заохочення на перехід православних укатолицтво, не видавав будь-яких розпоряджень або законів, які б обмежувалиправославну церкву і православних у правах.
Зміцнення правового стануправославної церкви відбувалося під час правління польських королів —Сигизмунда І (1506—1548) та його сина Сигизмунда II Августа (1548— 1572).Безперестанні війни Польщі з Москвою, Молдавським господарем, Прусією, відбиттяпостійних нападів татарських орд — усе це потребувало напруження державних силі диктувало необхідність рахуватися з настроями, бажаннями, вимогамиправославного населення. Серед інших актів Сигизмунда І, виданих спеціально дляправославних, вартий на увагу його «стверджуючий привілей», виданий у1511 р. на сеймі Великого князівства Литовського у Бересті.[5,174]
Цим привілеєм Сигизмунд Іпідтверджував митрополичі права на управління всіма «церквами грецькогозакону», а також призначення єпископів, архімандритів, ігуменів,священиків, дияконів, «всього священицького чину грецького закону»,на суд над духовними й світськими особами «згідно з правилами соборноїсхідної церкви». Єпископам підтверджувалося і їхнє право «судити,рядити, справувати всі духовні діла в їх єпархіях за давнім звичаєм». А«особам римської церкви», духовним і світським, заборонялосявтручатися в церковні справи, судові прерогативи православної церкви і чинитикривди митрополитові та єпископам. У містах Великого князівства Литовського, дебуло заведено магдебурзьке право, православні міщани мали рівні права зкатоликами, порівну з католиків і православних обирався склад радних.
Незважаючи на те, що литовськакатолицька шляхта на сеймах зверталася до короля, щоб він підтвердивГородельський акт 1413 р., яким православні не допускалися до вищих урядовихпосад, і король робив це, однак ці звернення про підтвердження Городельськогопривілею засвідчують: православні князі й пани українських земель і далізаймали важливі урядові посади, брали участь і в Господарській раді, щозаборонялося Городельським актом. Загальний дух толеранції у ставленні доправославної церкви і православних за часів Сигизмунда І пояснюється особистимирисами цього володаря, доброго й справедливого, який у державних справах бувнезалежним і не підпадав під сильний вплив католицької ієрархії.[4,151]
Привілей 1551 р., виданий СигизмундомII Августом на Віденському сеймі для Литви-Русі, став останнім, в якомупідтверджувалися обмеження православних та інших не католиків у правах посідативищі державні й земські становища та брати участь в Господарській раді згідно зГородельським актом 1413 р. Хоча ці обмеження за обох Сигизмундів часто не маливеликого практичного значення, вони все-таки викликали образунаціонально-релігійного почуття православної шляхти. Ідеї Реформації,протестантські рухи, поширення лютеранства, цвінгліанства, кальвінізму,соцініанства вимагали релігійної свободи в державі, рівних прав усіх громадян,незважаючи на конфесійну відмінність. Сам Сигизмунд II був оточений людьмипротестантських поглядів і відзначався толерантністю. Нові вимоги православноїшляхти скасувати дискримінаційний Городельський акт 1413 р., підкріплені важкимиполітичними обставинами (війна з Москвою, напади татар), було прийнятоСигизмундом II. У 1563 р. він скасовує Городельський акт про виключні привілеїкатолицької шляхти, зрівнюючи в усіх громадянських правах з католиками«всіх прочих стану рицарського і шляхетського як Литовського, так іРуського народу, одно би були всі віри християнської».[12,15]
Проте й після скасуванняГородельського акту вищу ієрархію православної церкви в Польщі не було зрівняноз католицькою ієрархією. Православний митрополит і православні єпископи не малиправа, як католицькі біскупи, засідати в сеймах, бути постійними членамиГосподарської ради. Католицька ієрархія не допускала зрівняння схизматицькоїієрархії з католицькою на державному рівні.
Після Люблінської унії 1569 р.,Польщу і Велике князівство Литовське було об'єднано в одну державу — РічПосполиту Польську — з одним королем, спільним сеймом і сенатом, а всіукраїнські землі включено до Польської корони як «повернені» (тобтостверджувалося, що всі українські землі «здавна з цілим, повним ібезумовним правом» належали Польській короні). Українській православнійцеркві на цих «повернених» українських землях було гарантовано вільнесповідання віри, вживання української («руської») мови в офіційнихдокументах, а також прав і вольностей, якими користувалися католики. Цимпереслідувалася певна мета:
міцніше пов'язати з Польщею великі йбагаті українські землі, не дозволити римо-католицизму чинити будь-якіобмеження православному народу України, щоб не викликати міжконфесійногонапруження, що позначилося б на державній цілісності й міцності Польщі. Однакрелігійна толерантність часів Люблінської унії — це не стільки вияв пошани дорелігійної свободи й вільності релігійних переконань, а безумовно тверезийполітичний розрахунок зберегти внутрішній спокій у державі при великійрізноманітності релігійних течій та етнічних відмінностей. Польща в той часбула єдиною в Європі багатонаціональною й багатоконфесійною державою.[9,61]
Після занепаду в Польщі династіїЯгелонів і смерті останнього з Ягелонів Сигизмунда II Августа виявилося, щотільки авторитет покійного короля стримував релігійну ворожнечу між католикамиі «дисидентами» (послідовниками всіляких протестантських течій). Вищакатолицька ієрархія, керована папським нунцієм Камендоні, організовувала сильнуантидисидентську акцію, щоб позбавити протестантів усіх релігійних свобод.Політична боротьба особливо загострювалася в період безкоролів'я, тобто вперіод між смертю попереднього і виборами наступного короля. Так було й післясмерті Сигизмунда II Августа. У безкоролів'ї (1572—1573) найголовнішимпитанням, навколо якого точилася гостра політична боротьба, було збереженнярелігійної свободи та широкої політичної толерантності.
ВИСНОВКИ
Українські землі під литовською зверхністюне знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті, передусім черезтолерантність, яку виявляли володарі Литви щодо різних конфесій. Вона сформуваласьвсією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфером між православнимСходом і католицьким Заходом.
З моменту розколу християнства 1054р. на православну та католицьку гілки завжди знаходила своїх прихильників ідеяунії (об'єднання). Якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмовиРимського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основноювимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.
Після церковного розколу слабіючаправославна церква через критичні обставини все частіше звертається по допомогудо Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274р., коли в Ліоні булапідписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, такбуло і 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув заручитися підтримкоюзахідного світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, їхнєзначення полягає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, атакож у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. мав своюдоволі довгу історію рух щодо об’єднання двох церков, протягом якоїнеодноразово доводив актуальність та доцільність об'єднання.
Література
1. ВласовськийІ. Нарис історії Української православної церкви. — Нью-Йорк;С.Бавнд-Брук; Київ, 1990, — Т.І.
2. ГрушевськийМ.Історія України — Русi, т.VI.
3. ГрушевськийМ. Культурно-національний рух на Україні в XVI – XVII ст..
4. ГрушевськийМ. Ілюстрована історія України. — Львів, 1973.
5. ІсторіяПравославної церкви в Україні. — К., 1997.
6. Історіярелігії в Україні. — К., 1997. — Т.2: Українське православ'я.
7. КожухарО.І. Соціально-економічний і культурний розвиток українських земель в XIV-XVI ст.- Кр.Ріг.,1991
8. МалиновськийР. Історія українського народу .- Б/М.: Українська наукова бібліотека,1946
9. ПлохийС.Н. Папство і Україна – К,1987
10. ПлохийС.Н.Політичні і соціальна політика на Україні у 1550-1648 рр.-К,1989
11. ШвайкоТ.Ю.Петренко А.В. душа предков живет в нас.-Дн-ск,1998
12. ШвыдькоА.К.Социальные отношения и классовая борьба в городах Левобережною Украины воІІ пол. XVII-сер.XVIII века -Дн-ск ., 1988
13. ШвидькоА.К.Соціально економическое развитие Украины в XIV- сер.XVIIIвв.
14. Богуш П.Церква на Запорожжі.://Південна зоря.-1994.-12 трав.
15. ВекленкоВ. До історії стосунків Запорізької Січі і православної церкви в Україні.//Бори сфен.-1995.-№6.-С.9-11
16. ЛебеденкоВ. Яку релігію сповідувала Січ.//Новомосковська правда.-1990, — 14 трав.