ЗМІСТ
Вступ
1. Реформи1863-1874 рр. в Росії. Реформи місцевого самоврядування.
2. Діяльністьреволюційних гуртків на початку 30-х років ХІХ ст. Гуртки М. Станкевича та П.Чаадаєва.
3. Історичнийпортрет М.І. Новікова (1744-1818)
Висновок
Списоквикористаної літератури
Вступ
Політична та економічна ситуація в Російській імперії у ХVІІІ – ХІХ ст…була досить мінливою і нестабільною
У середині 50-х років 19ст. у Російській імперії розпочався періодреформ, які сприяли загальному пом’якшенню і лібералізації царського режиму.(Терміни «відлига» і «гласність» вперше були вжиті саме у цю епоху). Реформибули вимушеним кроком, на який повинно було піти самодержавство під натискомзагальної кризи системи та загрозою революційного вибуху.
Безпорадність централізованої системи управління з особливою наочністюпроявилася у часи Кримської війни (1853-1856), в якій Росія зазнала нищівноїпоразки. Однією з ознак кризи стала активізація народних рухів. Навесні 1855 р.вісім повітів України були охоплені масовими виступами, які ввійшли в історіюпід назвою Київської козаччини. Рухи виникли у тій місцевості, де жила пам’ятьпро козацькі традиції. Російський уряд видав з приводу війни маніфест, в якомузакликав усіх підданих вступати до війська. Оголошення маніфесту далоукраїнським селянам привід думати, що їх закликають у козаки і звільняють відпанської залежності. Селяни чинили опір будь-яким спробам повернути їх назад укріпацтво.
Всі ці чинники спричинили необхідність проведення реформ. Реформи требабуло проводити на селі, у військовому секторі, в органах місцевогосамоврядування.
На початку 19 ст., зокрема в 30-х роках в Росії почали виникати різніреволюційні невдоволення, в наслідок чого виникло багато революційноспрямованих гуртків.
Мета даної роботи полягає у висвітленні трьох питань з історії РосіїХVІІІ – ХІХ ст.
Завданням при цьому є:
- з’ясуватисуть та причини проведення реформ 1863-1874 рр. в Росії, зокрема реформмісцевого самоврядування;
- проаналізуватидіяльність революційних гуртків на початку 30-х років ХІХ ст.
- викластидані історичного портрету М.Новікова (1744-1818).
Аналізуючи літературні джерела, які розкривають суть питань даної роботи,необхідно сказати, що історія Росії ХVІІІ – ХІХ досить широко і детальноохарактеризована в навчальних підручниках та періодичних виданнях. Це дало менізмогу досить добре розкрити усі питання роботи.
1. Реформи 1863-1874 рр. в Росії. Реформи місцевого самоврядування
Селянська реформа 1861 р. призвела до змін в економічній структурісуспільства, що викликало необхідність трансформації політичної системи. Новібуржуазні реформи, вирвані в уряду в період демократичного підйому, з'явилисяпобічним продуктом революційної боротьби. Реформи в Росії були не причиною, аслідством розвитку соціально-економічних процесів. У той же час, післяреалізації, реформи об'єктивно впливали на ці процеси.
Проведені перетворення мали суперечливий характер — царат намагавсяпристосувати стару політичну систему самодержавства до нових умов, не змінюючиїї класової сутності. Реформи (1863-1874) відрізнялися половинчастістю,непослідовністю й незавершеним характером. Вони проектувалися в рокиреволюційної ситуації, а проводилися, особливо деякі з них, через 10-15 років вобстановці спаду революційної хвилі.
Найбільш архаїчною в середині XIX в, залишалася система російськогосудочинства. Суд носив становий характер, засідання мали келійний характер і невисвітлювалися в пресі. Судді повністю залежали від адміністрації, а підсудніне мали захисників. Найбільш рельєфно буржуазний початок виявився в новихсудових уставах 1864 р., в основу яких були покладені головні принципибуржуазного права: неупередженість суду, змагальний характер процесу, гласністьі незалежність суддів.
Результатом судової реформи стало введення в Росії двох систем: короннихі світових судів. Коронний суд мав дві інстанції: окружний суд і судова палата.У ході судового засідання обвинувачення висував прокурор, а захист велиадвокати (присяжні повірники). Рішення про винність обвинувачуваного приймаливиборні присяжні засідателі. Міру покарання встановлювали суддя й два членисуду.
Світові суди розглядали дрібні злочини, судочинство тут вели світовісудді, що обираються земськими зборами або міськими думами.
Однак і на новій системі судочинства лежав відбиток старих феодальнихпережитків. Так, були збережені спеціальні суди для окремих категорій населення(наприклад, волосні суди для селян). Обмеженими виявилися й гласністьсудочинства й незалежність суддів від адміністрації.
Необхідність підвищення боєздатності російської армії, що стала очевидноювже в ході Кримської війни явно заявила про себе під час європейських подій70-х років 19 ст., коли продемонструвала свою боєздатність прусська армія(об'єднання Німеччини під верховенством Пруссії, франко-прусська війна 1870р.), вимагала здійснення корінних військових реформ.
Ці реформи були проведені під керівництвом військового міністраД.А.Мілютіна. В 1864 р. він увів систему військових округів, трохи пізнішездійснив централізацію військового управління. Була реформована системавійськових навчальних закладів, прийняті нові військові устави. Проводилосяпереозброєння армії. В 1874 р. у Росії була введена всестанова військоваповинність із обмеженим терміном військової служби.
Військова служба замість 25 років установлювалася строком 6 років (надійсній службі) і 9 років у запасі. На флоті служили 7 років і 3 роки в запасі.Ці строки істотно скорочувалися для осіб, що мали сім’ю. У такий спосіб україні була створена масова армія буржуазного типу, що мала обмежений кадровийсклад у мирний час і великі людські ресурси на випадок війни. Однак як і ранішекадровий офіцерський склад російської армії складався переважно із дворян,солдати ж — вихідці із селянської маси — були безправні.
Розвиток капіталістичних відносин призводив до реорганізації фінансовоїсистеми імперії, сильно розстроєної в роки війни. Серед найважливіших заходівщодо впорядкування фінансів було створення Державного банку (1860),упорядкування процесу формування державного бюджету, перетворення державногоконтролю. Слідством «трезвенного» руху стало скасування винних відкупів.Незважаючи на те що фінансові перетворення носили буржуазний характер, вони незмінили станового характеру системи оподатковування, при якому вся вагаподатків падала на податне населення.
Проведення в 60-х роках ХІХ ст… серії фінансових реформ було спрямованимна централізацію фінансів і торкнулися головним чином апарату фінансовогоуправління. Тут велику роль зіграв відомий фінансист, державний контролерВ.А.Татарінов, який спеціально вивчав фінансову справу в Європі. ДіяльністьМіністерства фінансів була підзвітна Державному контролю.
Подушний податок, оброчні і викупні платежі в 60-70 роках ХІХ ст…складали більше 25% державних доходів, але основна їх частина (більше половини)збиралися у вигляді непрямих податків, які переважно сплачувало також податненаселення.
Потреби економічного й політичного життя країни робили необхідними змінив організації народної освіти. В 1864 р. було опубліковано «Положення пропочаткові народні училища», що розширило мережу початкових навчальних закладів.По «Положению» початкові училища дозволялося відкривати суспільним установам інавіть приватним особам, однак всі вони перебували під контролем училищних рад.Викладали в початковій школі писання, читання, правила арифметики, закон божийі церковний спів. Більшість початкових шкіл бути земськими (створювалисяземствами), церковнопарафіяльними й «міністерськими» (засновані Міністерствомнародної освіти).
В 1864 р. був уведений новий устав гімназій, які стали розділятися накласичні (орієнтовані на дворянських і чиновницьких дітей) і реальні (восновному для дітей буржуазії). Училися в гімназіях 7 років. У класичнихгімназіях робився упор на ретельне вивчення древніх мов (латині й грецького), уреальні замість «класичних» мов читалися розширені курси природних наук.Випускники класичних гімназій могли без іспитів надходити в університети,«реалісти», в основному, ішли в технічні вищі навчальні заклади.
Кількість початкових і середніх навчальних закладів у Росії впісляреформений період швидко зростало. Наприкінці 50-х років їх було близько 8тисяч, на початку 80-х років — понад 22 тис., а до середини 90-х років понад 78тис. Однак і до кінця XIX ст. Росія залишалася країною неписьменних, їх буломайже 80%.
В 1863 р. вступив у дію новий університетський устав, що відновлював ірозширював автономію університетів. У країні відкривалися нові вищі навчальнізаклади, у тому числі технічні, а також жіночі курси в Москві, Петербурзі,Києві.
У ході перетворень уряд був змушений піти на ряд поступок в областіцензури. «Тимчасові правила для печаті» (1865) частково скасовували попереднюцензуру в столицях, але разом з тим установлювали судову відповідальність дляосіб, що порушили законодавство в цій області.
Таким чином, незважаючи на протидії консервативних кіл, у Росії в 70-тіроки був реалізований цілий комплекс буржуазних реформ. Багато хто з них булисуперечливими й непослідовними, однак у цілому вони були кроком уперед по шляхуперетворення російської феодальної монархії в монархію буржуазну, сприяли розвиткув країні капіталістичних відносин, росту економіки й культури, підняли престижРосії в сфері міжнародних відносин.
Революційна ситуація в країні не переросла в революцію. Реформувавшиполітичну надбудову суспільства, самодержавство зуміло зберегти за собоюосновні позиції, це створювало передумови для можливого повороту, руху назад,що виявилося в період реакції й контр реформ 90-х років XIX ст.
Питання про місцеве самоврядування виник в кінці 50-х років ізпідготовкою селянської реформи. 27 березня 1859 р. при Міністерстві внутрішніхсправ під покровительством Н.А. Мілютіна комісія для розробки закону «Прогосподарсько-розпорядницьке управління в повітах». До цієї комісії ввійшлиосвідченні та ліберально налаштовані чиновники міністерств внутрішніх справ,юстиції та державного майна.
Комісії було дано завдання, щоб спроектовані органи місцевогосамоврядування не виходили за рамки господарських питань місцевого значення. Уквітні 1860 року Мілютін представив Олександру ІІ підготований комісією проект «Тимчасовихправил» про місцеве самоврядування, яке будувалося за принципом виборності. Алеу квітні 1861 року Н.Мілютіна та міністра внутрішніх справ С.Ланськогозвинуватили у лібералізмі і відправили у відставку.
Новий міністр внутрішніх справ П. Валуєв, призначений також і головоюкомісії по підготовці реформи місцевого самоврядування, був відомий своїмиконсервативними поглядами і стояв на позиції захисту корпоративних правдворянства. Він все ж не згодився піти на ліквідацію принципів земськоїреформи, що були закладені в основу комісією Мілютіна, а лише змінив системувиборів у земські установи, яка давала права дворянам-землевласникам і крупнійбуржуазії та суттєво обмежувала представництво основної маси населення –селянства і зовсім виключала участь у виборах робітників та ремісників.
Завдання організації місцевого самоврядування повинні були вирішитиземська й міська реформи. Відповідно до «Положення про губернську й повітовуземську установи» (1864) у повітах і губерніях уводилися виборні органи місцевогокерування — земства. Формально земські Установи складалися із представниківвсіх станів, але виборче право обумовлювалося майновим цензом.
Члени земських зборів (голосні) обиралися по трьох куріях:землевласників, міських виборців і виборних від сільських суспільств (поостанній курії вибори були багатоступеневими). Головою зборів був проводирдворянства. Створювалися також виконавчі органи — губернські й повітові земськіуправи. Земства не мали політичних функцій і не мали виконавчу владу, вирішувалив основному господарські питання, але й у цих межах вони контролювалисягубернаторами й МВС. Уводилися земства поступово (до 1879 р.) і не у всіхрайонах імперії. Уже в цей час їхня компетенція усе більше й більшеобмежувалася урядом. Однак, незважаючи на обмеження, земства в Росії зігралипомітну роль у рішенні питань як господарського, так і культурного плану(освіта, медицина, земська статистика й т.д.).
Земства вводилися тільки у «Великоруських» губерніях, в яких більшістюбуло російське дворянство. Із 78 губерній Росії «Положение» про земськіустанови 1 січня 1864 р. розповсюджувалося на 34 губернії Росії (менше їхполовини). Земська реформа не розповсюджувалася на Сибір, Архангельську,Астраханську та Оренбурзьку губернії, в яких не було чи майже не булодворянського землеволодіння, та на національні окраїни Росії: остзейськігубернії, Литву, Польшу, Білорусію, Правобережну Україну (в цих регіонах середземлевласників переважало польське дворянство), на Кавказ, казахстан та СереднюАзію.
Нова система установ міського самоврядування (міські думи й управи),створена на підставі «Городового положення» .(1870), була заснована набуржуазному принципі єдиного майнового цензу. Вибори відбувалися по куріях,створюваних відповідно до розмірів податку, що сплачується. Переважна більшістьжителів, що не мали установленого майнового цензу, виявилися відстороненими відвиборів.
У результаті реформи органів місцевого самоврядування пануюче положення вземствах (особливо на губернському рівні) зайняло дворянство, а в міських думах- представники великої буржуазії.
Органи міського самоврядування також перебували під неослабним контролем урядуй в основному вирішували питання, пов'язані з веденням міського господарства.
Однак, не дивлячись на ці обмеження і заборони, земства відіграли великуроль у вирішенні місцевих господарських і культурних завдань: в організаціїмілкого кредиту шляхом утворення селянських кредитних спілок, в побудовіпоштових відділень, в дорожньому будівництві, в розвитку страхування, вмедичній та ветеринарній допомозі на селі, в ділі народної освіти.
До 1880 року на селі було відкрито 12 тисяч земських шкіл. За їх зразкомстали діяти школи Міністерства народної освіти.
Медичні заклади на селі, хоча ще і нечисленні, цілком були створеніземствами. Земські лікарі почали робити прищеплення від віспи сільськимжителям. Вони попередили розповсюдження ряду епідеміологічних хвороб..
Велику роль земства відігравали і у статистичному вивченні народногогосподарства, і в першу чергу селянського.
Таким чином земства, хоч і були обмежені в правах, показали своюжиттєздатність, пристосованість до місцевих умов і потребам життя. Попризаконодавчим заборонам земства перетворилися у вогнища суспільної діяльностіліберального дворянства.
Виникнення у 70-80 роках ХІХ ст… земського ліберально-опозиційного руху,з яким був змушений рахуватися уряд Росії, стало важливим факторомсуспільно-політичного життя країни.
На тих же началах, як і земська реформа проводилася і міська реформа. 20липня 1862 р. з’явилося розпорядження Олександра ІІ приступити до розробкинового «Городового положения». В 509 містах були засновані місцеві комісії, якізайнялися збором даних про стан міст і обговоренням питань про управліннямісцевим господарством. Дане положення довго не приймалося через різнісуб’єктивні причини. Лише у 1870 році проект «Городового положения» бувзатверджений Олександром ІІ і став законом. За цим законом в 509 містах Росіївводилися нові органи самоврядування – міські думи, що обиралися раз на 4 роки.
Бюджет міської думи формувався із коштів, отриманих від податків і зборівіз міської нерухомості, торгових і промислових закладів в розмірі 1% від їхдоходів, митних зборів із проведених в місті аукціонів, а також відексплуатації бань, торгових рядів, що належали місту. На дані коштиутримувалися поліція, міські тюрми, військові казарми, пожежна охорона.
В 1874 році «Городовое положение» було введене в містах Закавказзя, в1875 році – в Литві, Правобережній Україні, та Прибалтиці.
Не дивлячись на обмеженість реформи міського самоуправління, вона все жбула великим кроком вперед, тому що змінила попереднє станово-бюрократичнеуправління містом новими, основаними на буржуазному принципі майнового цензу.Нові органи місцевого самоуправління зіграли немалу роль в господарсько-культурномурозвитку пореформеного міста.
2. Діяльність революційних гуртків на початку 30-х років ХІХ ст. ГурткиМ. Станкевича та П. Чаадаєва
У першій чверті XIX століття в силу відсталості суспільно-економічнихвідносин у Росії російська буржуазія, тісно пов'язана з феодально-кріпосницькоюімперією й її поліцейсько-бюрократичним апаратом, не претендувала на політичнуроль. Тим часом у Росії назріла необхідність ліквідації феодального ладу. Протицарату й кріпосного права виступили дворянські революціонери.
XIX століття в Росії було настояне на бурхливих подіях попереднього сторіччя.
Після 14 грудня 1825 р. позиції самостійно мислячого суспільства минулогобули сильно ослаблені. «Тридцять років тому, — писав А.И. Герценнаприкінці 50-х років XIX століття, — Росія майбутнього існувала винятково міждекількома хлопчиками, що тільки що вийшли з дитинства, а в них була спадщиназагальнолюдської науки й чисто народної Русі. Нове життя ця животіла, як трава,що намагається рости на губах не простиглого кратера».
Такими «хлопчиками..., що вийшли з дитинства», були А. И.Герцен і Н. П. Огарьов, які під безпосереднім впливом повстання декабристівдали клятву на Воробйових горах у Москві (в 1826 р.) боротися ізсамодержавством за волю, за звільнення народу (пізніше А. И. Герцен писав, що«декабристам на Сенатській площі не вистачало народу»).
Покинувши Росію й оселившись в Англії, Герцен і Огарьов стали першимиполітичними емігрантами. На початку 50-х рр. XIX століття вони заснували вЛондоні Вільну російську друкарню. Видавана ними газета «Дзвін»,журнал «Полярна зірка» з більшим інтересом читалися передовими людьмиРосії.
Незважаючи на урядові репресії, уже наприкінці 20-х років XIX століттямали місце спроби продовжити революційні традиції декабристів, що виразилися впоширенні вільнолюбних віршів, у створенні нелегальних революційних кружків, вантиурядових розмовах. Характерно, що ці спроби відбувалися не в Петербурзі, деурядовий прес давив найсильніше, а в Москві чи на далекій периферії. Поряд звіршами А. С. Пушкіна, нелегально поширювалися вірші К. Ф. Рилєєва, його поема«Наливайко» і лист до дружини з Петропавлівського каземату.
Суспільного значення набуло нелегальне поширення в Москві віршів студентаА. Полежаєва. Героєм його жартівної поеми «Сашка» став вільнолюбнийстудент, що любив волю, що засуджувала лестощі й святенництво й мріяло про тімчасі, коли буде скинута влада «знехтуваних катів».
Як відгук на повстання декабристів сприймалися його вірші «Вечірнязаграва»:
А. Полежаєв був виключений з університету й відданий у солдати, денезабаром умер від сухоти.
Найбільш відомим із гуртків кінця 20-х років XIX в. був кружок або таємнесуспільство братів Критських, сформований у Москві наприкінці 1826 початку 1827р. і що поєднував 6 членів. Всі були дітьми різночинців, студенти університету.Учасники організації бачили майбутню Росію вільною від кріпосництва йсамодержавства. У день коронації Миколи I вони розкидали на Червоній площі прокламації,у яких засуджувалося монархічне керування й утримувався заклик до йогоскинення. Група була виявлена поліцією. Всі її учасники без суду, по особистомувелінню пануючи, були укладені в каземати Соловецького монастиря, а через 10років віддані в солдати.
Провідне місце в революційному русі початку 30-х років XIX ст. належалоМосковському університету, серед студентства якого або при його участі виникаличисленні кружки, пов'язані з іменами Н. П. Сунгурова, В. Г. Бєлінського, Н. В.Станкевича, А. И. Герцена й Н. П. Огарьова.
Випускник Московського університету Н. П. Сунгуров в 1831 р. організувавтаємне суспільство, що вважало своєю головною метою введення конституційноголаду в Росії, що обмежить деспотизм; монархів і дасть волю громадянам. У ньоговходило 26 молодих студентів. У плані сунгуровців було багато наївного й незрілого.Це нелегальне суспільство було розгромлено на самому початку.
На самому початку 30-х років у Московському університеті склалося«літературне суспільство 11 номера» (назва відбулася від номера кімнати, дежили й збиралися його учасники). Це був дружній літературний гурток, у центріякого стояв майбутній критик В. Г. Бєлінський. Реальне російське життя, долікраїни, жах кріпосного права, протест проти «мерзенної російськоїдійсності» — от основні питання, які хвилювали однодумців, що збиралися.
Тут студенти читали й обговорювали твори Пушкіна, ненадруковану ще тодікомедію Грибоєдова «Горе от ума», вірші Полежаєва, обговорювалипроблеми філософії, естетики, однак найбільше їх хвилювало реальне життя.Бєлінський прочитав тут свою юнацьку драму «Дмитро Калінін», у якійвиражався різкий протест проти кріпосництва, придушення одних людей іншими.
Бєлінський був вигнаний з університету з лицемірним формулюванням«по слабості здоров'я й обмеженості здатностей» (приводом сталатривалість хвороби Бєлінського — з січня по травень 1832 р.). Бєлінський бувзмушений займатися коректорською роботою, переписувати папери, пробиватисяприватними уроками й у той же час займатися самоосвітою.
У цей час він увійшов у новий гурток зі студентів і випускниківуніверситету, що групувався навколо Н. В. Станкевича (1831-1839). Гурток Станкевичаскладався з людей, що цікавилися, головним чином, питаннями філософії й етики,і розвивався під впливом ідей німецького філософа Шилінга, що проповідувалисяпрофесорами В Павловим, у якого Станкевич і жив, та Надєждіним.
Гурток Станкевича впливав на ідейне життя суспільства. З нього вийшлимайбутні слов'янофіли (К. С. Аксаков, Ю. Ф. Самарін), західники (Т. Н. Грановський,В. П. Боткін), революціонери (В. Г. Бєлінський, М. А. Бакунін), К. Д. Кавелін.Погляди членів гуртка були помірні: поширення освіти, що само собою нібитоповинне привести до зміни «побуту суспільного».
В 1831 році склався гурток А. И. Герцена й Н. П. Огарьова, що мав гоструполітичну спрямованість. Метою гуртка, у який входили Н. І. Сазонов, Н. М. Сатін,Н. X. Кетчер, В. В. Пассек і інші, було революційне перетворення Росії.«Ми подали один одному руки, — згадував Герцен, — і пішли проповідувативолю й боротьбу в усі чотири сторони нашої молодої Вселеної».
Ідеологія гуртка була розпливчаста й політично незріла. "Ідеї булинеясні, — писав Герцен, — ми проповідували декабристів і французьку революцію,конституційну монархію й республіку; читання політичних книг і зосередження силв одному суспільстві, але більш всього проповідували ненависть до всякогонасильства, до всякої урядової сваволі...". Пізніше Герцен і його друзізвернулися до утопічного соціалізму, і насамперед, до сенсімонізму. Герцен іОгарьов не відмовилися також і від політичної боротьби й залишалися«дітьми декабристів».
В 1834 р. Герцена й Огарьова заарештували за спів пісень, наповнених«мерзенними й злочинними» вираженнями на адресу пануючи, і післятривалого тюремного наслідку вислали без суду: Герцена — на службу в Перм,В'ятку, а потім у Владимир, Огарьова — у Пензу.
Революційний підйом початку 30-х років XIX в. у Західній Європі змінивсясмугою занепаду, торжества реакційних сил. Для цього часу особливо характернінастрої песимізму, розпачу, невір'я в можливість боротьби за краще майбутнє. Цінастрої знайшли яскраве відбиття в першому «Філософськогму листі» П.Я. Чаадаєва, опублікованому в 1836 році в журналі «Телескоп».
Друг А. С. Пушкіна й декабристів, офіцер у царювання Олександра I, П. Я.Чаадаєв важко переживав поразку повстання декабристів, пішов у відставку. ТвориЧаадаєва свідчили про те, що їхній автор прийшов до самих песимістичнихвисновків, які містили в собі жагучі нападки на Росію, її відсталість,некультурність, незначність її історії, злиденність її сьогодення.
Втративши надію на можливість суспільного прогресу в Росії, він писав:«Огляньте поглядом всі пережиті нами століття… ви не знайдете жодного примикаємогодо себе спогаду… Ми живемо лише в самому обмеженому сьогоденні, без минулогой без майбутнього, серед плоского застою… Самотні у світі, ми світу нічого недали, нічого в світі не взяли...».
Чаадаєв писав про різні історичні шляхи Росії й інших країн Європи. Вінпідкреслював, що всі народи Європи мали «загальну фізіономію»,«спадкоємна ідейна спадщина». Зіставляючи це з історичними традиціямиРосії, Чаадаєв доходить висновку, що її минуле було іншим: «Спочатку дикеварварство, потім грубе марновірство, далі — іноземне панування, жорстока,принизливе, дух якого національна влада згодом успадкувала, — от сумна історіянашої юності».
Чаадаєв вважав, що всі лиха Росії від її відстороненості від«всесвітнього виховання людського роду», від національногосамовдоволення й пов'язаного з ним духовного застою. Основним лихом він уважаввідривши від католицького миру.
«З волі фатальної долі ми звернулися за моральним навчанням, щоповинно було нас виховати, до розтлінної Візантії, до предмета глибокогопрезирства всіх народів… потім, звільнившись від чужоземного ярма, ми могли бскористатися ідеями, що розквітли за цей час серед наших братів на Заході, якбитільки не були відірвані від загальної родини, ми підпали рабству, ще більшважкому...».
Провиною відставання, вважав П. Я. Чаадаєв, був відрив Росії від Європий, особливо, православний світогляд. Чаадаєв стверджував, що «Росії нема чимпишатися перед Заходом, навпроти, вона не внесла ніякого внеску у світовукультуру, залишилася непричетною до найважливіших процесів в історіїлюдства».
Лист Чаадаєва — це «безжалісний елемент болю й розпачі»,«це був постріл, що пролунав у темну ніч», «похмурийобвинувальний акт проти Росії». (А. И. Герцен). Лист Чаадаєва, яквідзначав Герцен, " потряс всю мислячу Росію".
У знаменитому листі П. Я. Чаадаєву від 19 жовтня 1836 р. А. С. Пушкінписав: «Хоча особисто я сердечно прив'язаний до государя (до Миколи I — Л.П.), я далеко не захоплююся всім, що бачу навколо себе; як літератора — менедратують, як людину із забобонами — я ображений, але клянуся честю, що нізащо всвіті я не хотів би перемінити батьківщину, або мати іншу історію, крім історіїнаших предків, таку, яку нам Бог дав».
Уряд суворо розправився й із Чаадаєвим, і з видавцями цього листа: журнал«Телескоп» був закритий, редактор його Н. І. Надєждін висланий зМоскви й позбавлений права займатися видавничою й викладацькою діяльністю.Чаадаєва оголосили божевільним і віддали під поліцейський контроль.
3. Історичний портрет М. Новікова (1744-1818)
До другої половини 1790-х років відноситься портрет М.І. Новікова — одного з діяльних вождів російської Освіти, про яке А. С. Пушкін сказав, що він«підсунув на піввіку освіченість нашого народу».
Виходець із небагатої дворянської родини, Микола Іванович Новіков (село Тіхвінскоє-Авдотьїнопід Москвою) навчився грамоті в сільського дячка й суворо виховувався батьком,що мріяв про військову кар'єру сина. В 1755-1760 р. Н.І. Новіков учився в гімназіїпри тільки що відкритому у Москві університеті. Батько Новикова — ІванВасильович — був корабельним капітаном і службу ніс ще при Петрові I. Родина Новіковихбула патріархальна, і перші уроки Микола одержав від свого батька. На початку1757 р. він був прийнятий в університетську гімназію, але незабаром буввідрахований «за неходіння в класи». Надалі все життя Н.І Новиков займавсясамоосвітою. Великий вплив на формування його особистості зробили друзі поуніверситеті й літературно-видавничої діяльності.
З 1762 служив солдатом в Ізмайлівському полку. Брав участь як секретар уПокладеній комісії зі складання нового проекту облаштованості Росії. В 1769році М.І.Новіков, розчарований у реформаторській політиці Катерини II, вийшов увідставку й став видавати в Санкт-Петербурзі сатиричні журнали «Трутень»,«Живописець», «Гаманець» і ін. На сторінках своїх видань він полемізував зКатериною II, піддавав осміянню преклоніння перед іноземщиною, бичував порокисучасного суспільства, критикував зловживання кріпосництва Росії.
В 1775 році М.І.Новіков вступив у масонську ложу «Астрея», що пов'язана зпосиленням містичних настроїв російського просвітителя. У журналах «Ранковесвітло», «Спочиваючий трудолюбець» і «Магазин натуральної історії, фізики йхімії» велике місце зайняли масонські, філософські й естетичні проблеми.
В 1779 році куратор Московського університету й масон М.М. Херасковзапропонував Новікову узяти під оренду університетську друкарню й видання«Московських Відомостей». М.І.Новіков прийняв пропозицію й переїхав у Москву.Тут почався найбільш плідний період його діяльності. У Москві він увійшов у гуртокдіяльних масонів (И.В. Лопухін, С.И. Гамалей, И.Е. Шварц, И.В. Тургенєв,княгиня В.А. Трубецька, кілька професорів університету). У цьому середовищітеоретична думка М.І.Новікова остаточно набула масонського забарвлення. Тимчасом у цей час він розгорнув кипучу просвітню роботу, видав понад 900 книг урізних галузях знання, відкривав бібліотеки й школи в Москві, книгарні в 16містах.
Після повстання Е.І. Пугачова й французької революції політична атмосферав країні сильно змінилася. Видавничі й суспільні починання М.І. Новікова, щозуміло зібрати навколо себе багатьох однодумців, викликали різко негативневідношення Катерини II, що вважала М.І.Новікова «розумною й небезпечноюлюдиною». Однак головне крилося, можливо, в іншому — у масонських зв'язках М.І.Новіковазі спадкоємцем престолу Павлом Петровичем. В 1792 році М.І.Новіков буварештований і без суду, по найвищому велінню, присуджений до 15 років ув’язненняв Шлісельбургській тюрмі.
В 1796 році імператор Павло I у перший же день свого царювання звільнив зв'язниці близьку йому людину, масона-просвітителя. Але вийшов М.І.Новіков наволю розореним і хворим. Він уже не зміг повернутися до суспільної діяльності,хоча прожив ще довге життя у своєму крихітному родовому маєтку Авдотьїне, звідкимайже нікуди не виїжджав. Помер М.І.Новіков 31 липня 1818 року.
В XVIII в. можна виділити два періоди значної активізації книжковоїсправи. У першій чверті — це епоха реформ і перетворень Петра I і в другійполовині — епоха Катерини II. Дуже важливими подіями в розвитку книжковоїсправи стали початок видавничої й книготорговельної діяльності Академії наук іМосковського університету, а також діяльність видатного просвітителяМ.І.Новікова.
В епоху Катерини II Росія досягла своєї вершини як феодальна монархія.З'явилися нові навчальні заклади й друкарні. До видавничої діяльностіприступилися перші громадські організації («Вільне економічне суспільство»,«Збори, що турбуються про переклад іноземних книг» і ін.).
Важливу роль зіграв указ «Про вільні друкарні», що ліквідував непорушнудо цього державну монополію на книговидання. З'явилися приватні книговидавці.Варто згадати при цьому, імена таких видавців, як А.Н. Радищев, И.А. Крилов,И.Г. Рахманінов, Н.Е. Струйський.
Далі слід більш детально розглянути видавничу діяльність М. Новикова.
«Ревнителі російської освіти» — так називали Миколу ІвановичаНовікова за його заслуги в розвитку російської культури.
Невдалі досвіди роботи в Комісії зі складання нового Укладення привів дотого, що в 1769 р. Новіков залишив державну службу й присвятив своє життясправі освіти.
За час своєї видавничої діяльності Новіков випустив біля десяти зполовиною сотень назв книг — це в півтора разу більше, чим випущено за всюпершу чверть XVIII століття. Він популяризував здобутки вітчизняноїсловесності, друкував навчально-виховну літературу. Під його керівництвом булазаснована безкоштовна бібліотека, а в благодійних цілях він відкрив лікарню йаптеку.
Почав свою видавничу діяльність Новіков з випуску сатиричних іпізнавальних журналів. «Багато книг взявши в руки вже позіхають, алисточку назустріч із посмішкою біжать», — міркувала Катерина II,засновуючи свій журнал «Усяка всячина». Розумів це й Новіков,засновуючи в 1769 р. журнал «Трутень».
Політична й цивільна позиція редактора й видавця завоювала безлічприхильників. За рік було випущено 53 номери, а скромний спочатку тираж 626 екз.через кілька номерів подвоївся.
Журнал Новікова вступив у полеміку з «Усякою всячиною» погострих суспільно-літературних питаннях, що викликало гнів імператриці йнаступні цензурні обмеження. Це призвело до зниження гостроти публікацій іінтересу читаючої аудиторії.
Незабаром журнал припинив існування на нетривалий час, а влітку 1770 р.був зареєстрований під новою назвою «Пустомеля». На його сторінкахгостра сатира змінилася помірною критикою, однак це не врятувало положення, і«Пустомелю» осягла та ж сумна доля — він був закритий.
В 1772 р. М.І Новіков приступив до видання щотижневого сатиричногожурналу «Живописець». Перші сторінки видання були присвяченінеобразливому критичному розбору літератури, потім випливала викривальна статтяпро тяжкий стан кріпаків. Селянські теми зайняли міцне місце в«Живописці». Незважаючи на помірний тон публікацій, в 1773 р. журналзакрили.
В 1774-1775 р. Новіков видає журнал «Гаманець», у якомупрославлялися чесноти росіян і висміювалася галоманія. Однак це не врятуваложурнал від переслідувань уряду, і на дев'ятому номері Новіков змушений бувзупинити видання. Остання його спроба на журнально-видавничому поприщі булапов'язана з випуском «Живописця» (1775) — збірника кращих статей з«Трутня» і раннього видання «Живописця».
У дусі зростаючого інтересу до морально-виховної й практичної літературибув задуманий журнал для жінок. За задумом М.І. Новикова він був розрахованийна представниць середнього стану, в обов'язку яких входило в першу чергувиховання молодого покоління.
Літературний журнал для жіночого читання почав видаватися за назвою«Модне щомісячне видання або Бібліотека для дамського туалету». Першітоми з'явилися в 1779 р. у Санкт-Петербурзі й у Москві. Вони були оформленідуже добірно й включали безліч ілюстрацій.
Новим виявилося те, що в журналі були поміщені картинки останніхпаризьких мод. Для читання на дозвіллі пропонувалися сентиментальні штучки,особливо милі чутливому дамському серцю, різні історичні анекдоти й повчальністатті.
Розрахунок Новікова на те, що йому вдасться зібрати багатопередплатників, не виправдався — занадто висока була ціна. Не кожна читачкамогла викроїти з бюджету п'ять рублів на підписку. Тому вдалося зібрати тільки57 «пренумератів», серед яких переважали дуже багаті люди.
Журнал «Модне щомісячне видання» вийшов у чотирьох книгах. Як ібагато інших видань Новікова, він не тільки не позбавив його від збитків, алей увів у нові борги. Справи видавця похитнулися, а його видавництво потерпаловід великих труднощів. У результаті журнал змушений був закритися.
У подальшій видавничій діяльності М.І. Новиков опирався на матеріальнупідтримку своїх друзів — А.П. Сумарокова, М. М. Хераскова, П.К. Хлєбнікова,И.П. Єлагіна. У числі фінансових заступників інкогніто виступав Павло I.
М.І. Новиков розробив програму публікації пам'ятників історії культури йпобуту Древньої Русі. Першим досвідом була «Древня російська гідрографія»(1773) — опис водних шляхів Московської держави, складена російськимитопографами на початку XVII століття.
На досвіді цієї історичної праці Новіков переконався в необхідностідержавної фінансової підтримки. Для публікації основного історичного добутку«Древня російська вівліофіка» (1773-1775) Новиков одержав відКабінету імператриці 1000 рублів і 200 голландських червінців, але цих коштів виявилосянедостатньо. Тоді Новіков знайшов вихід у тому, що оголосив попередню підписку.Ціна її була занадто висока — рівнялася вартості добре навченої двірськоїлюдини. Тому споконвічно видання призначалося для обраних.
Серед передплатників зустрічаються найбільш імениті прізвища. Прикладподала сама Катерина, що підписалася однією з перших. На видання підписалисявчені Г.Ф. Міллер, М.М. Щербатов, друзі Новікова — М.М. Херасков, А.Н. Радищеві ін. Незважаючи на їхню енергійну підтримку, «Вівліофіка» успіху немала. По підписці була продана п'ята частина тиражу — 246 екз.
З 1774 р. число передплатників різко скоротилося й тираж зменшився на 100екз. Повільно йшов і роздрібний продаж. У результаті Новіков змушений буввизнати, що «Вівліофіка» приречена «лежати мертвим капіталом усховищах майже вічною темницею для них призначених».
Причиною положення, що створилося, на думку вчених того часу, був низькийрівень наукової підготовки історичних документів. Ставилася під сумнів якістьархеографічних публікацій. Це утримало видавця від виконання подальших задумівпо виданню древніх пам'ятників.
Найбільш плідний період у діяльності М.І. Новикова був пов'язаний іздрукарнею університету, що напередодні її оренди Новіковим не приносилаприбутку й існувала переважно за рахунок надходжень із державної скарбниці.Багато років продавалася лише десята частина виданих книг, а газета«Московські відомості» розходилася навіть у меншій кількостіекземплярів, ніж деякі книги (по 500-600 екз.).
Ознайомившись зі станом справ, Новіков підписав контракт про її орендустроком на десять років (1779-1789). У його ведення перейшла й університетськакнижкова крамниця. Об'єднавши в одних руках виробництво й збут книг, Новіковстворив видавничо-книготорговельну фірму, здатну здійснювати його давніпросвітительські задуми.
Крім господарської самостійності, він одержав право визначати видавничийрепертуар. Основною статтею доходу було друкування платних приватних оголошеньу газеті «Московські відомості». Замінивши застаріле типографськеобладнання й впровадивши принцип матеріальної зацікавленості службовців, докінця строку оренди Новіков виконав зобов'язання «привести друкарню внайкращий стан».
У період 1781-1785 р. було випущено 125 назв книг різноманітної тематики.Крім обов'язкових безкоштовних мов професорів і хвалебних од, Новиков видававна власні засоби підручники й наукові праці, літературні й перекладацькідосвіди викладачів і студентів.
У видавничому репертуарі університетської друкарні того періоду першемісце займала белетристика (50 відсотків), далі випливали богословські ймасонські твори (20 відсотків), потім історична й довідкова література.
12 вересня 1784 р. при діяльній участі «Дружнього вченогосуспільства» була створена «Типографічна компанія», що одержалавідповідно до указу про вільне друкарство економічну й політичну самостійність.Підприємство було засновано на пайових началах. Кожний з десяти його членіввніс суму від трьох до десяти тисяч рублів. Керування «Компанією»було покладено на комісію із семи чоловік.
На зібрані кошти була обладнана нова друкарня. Вона була оснащена 19друкованими верстатами й декількома видами російських і іноземних шрифтів. Крімцього, «Компанія» мала спонукуване й нерухоме майно, у тому числібібліотеку. У ній налічувалося 8500 томів на російській, латинській, грецькій,німецькій, англійській, французькому й іншій іноземній мовах. У підприємствовходили книжкові склади, де зберігалися новіковські видання на суму 150 тисячрублів.
Прибуток «Компанії» неухильно зростав, а в окремі роки досягнув80 тисяч рублів, що дозволяло вчасно розраховуватися по кредитах, а частинудоходів пускати на розширення справи. Потужність " Типографічна компанії"значно зросла після злиття в 1796 р. декількох друкарень.
Підприємство М.І. Новікова успішно конкурувало з найбільшими російськимидрукарнями й активно впливало на формування національного книжковогорепертуару.
За 13 років (1779-1792) у п'яти друкарнях Новікова були надруковані сотніназв книг і журналів, що становило третину друкованої продукції країни. Нимбуло випущено більше трьохсот добутків російських авторів. Сорок книг дляюнацтва на ціле сторіччя склали золотий фонд дитячої літератури. Цей період поправу вважається періодом новіковської монополії в російській книжковій справі.
Незважаючи на успіхи, незадовго до появи указу про заборону вільнихдрукарень, його діяльність піддалася переслідуванням з боку влади.
Після закінчення строку контракту з університетською друкарнею новому їїорендареві А.А. Свєтушкіну під страхом «пені» в 10000 рублівзаборонялося приймати Новікова і його компаньйонів у справу.
Імператриця наказала зробити обшук і закрити його книжкову крамницю. Упідсумку було конфісковано триста назв книг, а крамниця була передана в рукикупців Н.Н. Кольчугіна й І.І. Переплетчикова.
Людина, що настільки багато зробила для розвитку російського книговиданняй освіти, була оголошена державним злочинцем тільки на тій підставі, що йогоідейні погляди розходилися з поглядами пануючої влади.
Новіков був заточений у Шлісельбургську в’язницю, де він провів чотирироки — з 1792 по 1796. Останні роки Миколи Івановича проходили в родовомумаєтку, де його, старого й хворого, відвідували тільки родичі й друзі.
Підбивши підсумок, відзначимо, що в цілому характерною рисою розглянутогоперіоду стає мода на освіченість у середовищі російського дворянства.Книговидання орієнтується на його потребі. Книги для вельмож, що становлятьродові бібліотеки, видаються розкішно. Збільшується випуск наукових видань.Починається публікація літописів і історичних документів. Мають успіх добуткиросійських письменників, драматургів, поетів. Починають видаватися романи, заостанні сорок років XVIII століття їх було випущено 800 назв.
Для другої половини сторіччя характерний інтерес до добутківписьменників-моралістів, філософів, до практичних і повчальних творів М.Монтеня, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Фенелона. Книги мали повчальні заголовки — «парубку, що відправляється в університет», «вступаючому усвітло». Корисні й повчальні наставляння містилися в заголовках книг«для виховання», «для утворення», «до приборкуваннянаших страстей».
Основна маса книг переводилася із французьких, грецьких, польських мов.Перекладачі доповнювали текст власними примітками й присвятами. У книгах,виданих у цей час, всі частіше з'являються й пропагандистські ідеї, навіяніФранцузькою революцією. У моду ввійшли добутки французьких просвітителів Дідро,Вольтера, Монтеск'є.
Керуючись просвітительськими ідеями, автори й перекладачі всі частішепрактикують видання книг «власним утриманням». Так, на користьшляхетному юнацтву й батьківщині видавав свої праці перекладач Е.С. Харламов(1734-1785).
До кінця XVIII століття розвивається ціла індустрія виробництва книг, щовідповідала народному смаку. Вони випускалися безупинно тисячними тиражами,активно поширювалися не тільки в міський, але й у селянському середовищі. Цікнижки читалися, по них училися, а найчастіше їх просто розглядали практично доповного фізичного зникнення. Замість на ринку з'являлися нові перегравіруванняз повторюваними сюжетами. Незважаючи на одноманітність, ці книги завждивиявлялися затребуваними.
Таким чином, книговидання йшло по двох, як би самостійно існуючимнапрямкам. Кожне з них обслуговувало інтереси певних верств населення. Привсьому різноманітті видавничого процесу другої половини XVIII століттяросійське суспільство одержало книгу, що по праву вважається книгою епохиОсвіти.
У самому кінці XVIII в. положення книжкової справи погіршилося. Булизакриті всі вільні друкарні, заборонений ввіз книг і навіть нот через границю.
Висновок
Аналізуючи вище викладений матеріал можна підбити певні підсумки. Першепитання роботи розкриває суть реформ 1863-1874 рр. в Росії та перебіг реформимісцевого самоврядування. При цьому слід відмітити, що загальний перебіг соціально-економічногорозвитку Росії викликав необхідність проведення реформ, які у свою чергу далипоштовх швидкому зростанню економіки та культури країни. Але дані реформи засвоїм змістом були буржуазними і носили непослідовний і незавершений характер.Поряд із буржуазними принципами в нових органах місцевого самоврядування,судовій системі, народній освіті і т.д. реформи разом із тим захищали становіпереваги дворянства і фактично зберігали неправомірне положення податнихстанів.
Поступки, зроблені насамперед великої буржуазії, ніяк не порушувалидворянських привілеїв. Нові органи місцевого самоуправління, школа і печатьбули підпорядковані царській адміністрації. В суперечливій політиці імператораОлександра ІІ поєднувалися і реформаторство, і реакційні тенденції. Останнівідкрито заявили про себе після замаху на Олександра ІІ Д.В.Каракозова в 1866р. ці тенденції затримували хід реформ і в ряді випадків шукали їх характер.Проводячи реформи, самодержавство разом із тим застосовувалоадміністративно-поліцейські методи управління, підтримувало становість у всіхсферах суспільно-політичного життя країни. Тим самим створювались умови дляпроведення серії «Контр реформ» в царювання Олександра ІІ.
Другий розділ даної роботи описує діяльність революційних гуртків напочатку 30-х років ХІХ ст. та гуртки М. Станкевича і П. Чаадаєва. Отож, миз’ясували провідне місце в революційному русі початку 30-х років XIX ст.належало Московському університету, серед студентства якого або при його участівиникали численні кружки, пов'язані з іменами Н. П. Сунгурова, В. Г.Бєлінського, Н. В. Станкевича, А. И. Герцена й Н. П. Огарьова. Реальнеросійське життя, долі країни, жах кріпосного права, протест проти«мерзенної російської дійсності» — от основні питання, які хвилювалиоднодумців, що збиралися.
Гурток Станкевича впливав на ідейне життя суспільства. З нього вийшлимайбутні слов'янофіли К. С. Аксаков, Ю. Ф. Самарін, західники Т. Н.Грановський, В. П. Боткін, революціонери В. Г. Бєлінський, М. А. Бакунін, К. Д.Кавелін. Погляди членів гуртка були помірні: поширення освіти, що само собоюнібито повинне привести до зміни «побуту суспільного».
Останній розділ роботи розкриває історичний портрет російськогопровідника друкарства ХVІІІ ст. М.І. Новікова. З молоду Новіков входив до однієї із масонськихлож, що в подальшому вплинуло на його весь світогляд і діяльність. В різніперіоди життя його спіткав та успіх, а здебільшого, невдачі та остаточнерозорення. За період своєї діяльності він створив кілька друкарень в Росії такнижних магазинів і навіть лікарню. Але завдяки своїм «нестандартним поглядам»на життя потрапив у немилість до імператриці Катерини ІІ. Він потерпав протягомусього життя від поневірянь вищого керівництва Росії і в кінцевому результаті,людина, що скільки багато зробила для розвитку російського книговидання йосвіти, була оголошена державним злочинцем тільки на тій підставі, що йогоідейні погляди розходилися з поглядами пануючої влади.
Новіков був заточений у Шлісельбургську в’язницю, де він провів чотирироки — з 1792 по 1796. Останні роки Миколи Івановича проходили в родовомумаєтку, де його, старого й хворого, відвідували тільки родичі й друзі.
Використана література
1. ДербовЛ.А. Общественно-политические и исторические взгляды Н.И. Новикова. Саратов,1974.
2. Економічнаісторія України і світу. Підручник /За ред. Б.Д.Лановика.- 7-ме вид., стер. — К.: Вікар, 2005. С. 486
3. КалінічеваГ.І. Економічна історія: Короткий конспект лекцій. – К., 2000.
4. КлючевскийВ.О. Воспоминания о Н.И. Новикове и его времени // Исторические портреты. М.,1991.
5. КлючевскийВ. О. О русской истории. М., 1993
6. Козлов Ю.Ф. От князя Рюрика до императора Николая II. Саранск, 1992
7. КорниловА. А. Курс истории России XIX века. М., 1993
8. ЛановикБ.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Історія господарства: Україна і світ. –К., 1995
9. ПлатоновС. Ф. Лекции по русской истории. М., 1993
10. ПресняковА. Е. Российские самодержцы. М., 1990
11. СоловьевС. М. Общедоступные чтения о русской истории. М,, 1992
12. Современники:жизнь и деятельность Е.Р. Дашковой и Н.И. Новикова: Репринт. воспр. изд. 1893 и1892 гг. М., 1991.
13. ТаракановаО. Л. ИСТОРИЯ КНИГИ –М.: Центр дистанционного образования МГУП, 2001
14. ФедоровВ.А. История России, 1861-1917: Учеб. для студентов вузов, обучающихся по ист.спец. и ист. направлению. — М.: Высш. шк., 2000. — 384 с.: карт. — Библиогр.:с. 373-38