Юрій Довган,
асистент кафедри всесвітньої історіїПрикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника,
м. Івано-Франківськ
Проблема визнання УНР Францією та Великою Британією в грудні1917 — січні 1918 рр. у вітчизняній історіографії
Устатті аналізуються погляди українських дослідників на проблему взаємовідносиндержав Антанти та України на межі 1917-1918 рр. Показано актуальність ідискусійність цього питання і акцентовано, що для остаточного його вирішеннянеобхідно залучити зарубіжні джерела, аналіз яких дозволить по-новому поглянутина події української історії зазначеного періоду.
Одним з дискусійних в історіографії є питання про визнанняУкраїнської Народної Республіки Францією та Великою Британією на рубежі1917-1918 рр. Усі дослідники визнають факт призначення повноважнихпредставників Англії та Франції при уряді УНР, але тлумачать ці призначенняпо-різному.
Мета даної публікації — аналіз спектрудумок численних дослідників з приводу взаємовідносин Української НародноїРеспубліки та Великої Британії і Франції наприкінці 1917 — на початку 1918 рр.
Діячі Центральної Ради вважали призначення офіційнихпредставників Франції та Англії при уряді УНР фактом визнання цими державамиУкраїни, що, в свою чергу, підготувало ґрунт для проголошення нею незалежності[1].
Ця думка найбільше присутня в працях О.Шульгіна, на той часГенерального секретаря з міжнародних справ. Він писав, що «встановленнядипломатичних зносин з державами Антанти є вже акт її визнання, й урочистий актможе лише підтвердити даний факт. Позаяк між нашим урядом і урядами Франції таАнглії встановлені були ці дипломатичні відносини, хоч і в надзвичайній,викликаній обставинами формі, то треба ясно і твердо сказати: Антанта і Франціявизнали УНР» [2]. Водночас О.Шульгін повідомляв, що після підписанняУкраїною миру з Німеччиною представники Антанти відмовилися від визнання УНР[2].
Незважаючи на переконання О.Шульгіна у визнанні Францією таАнглією УНР, зустрічаємо в його роботі деякі неузгодженості в цьому питанні.Так, розповідаючи про візит до нього представників Франції та Англії Табуї іФіцвільямса, він зазначає: «Для того, щоб говорити про … справи з Францієюабо з якою іншою державою, необхідно, щоб ці держави спершу визнали певнимактом Українську Народну Республіку або принаймні встановили з намидипломатичні відносини, надіславши нам свого представника»[2]. ТобтоО.Шульгін відрізняє два поняття: 1) визнання держави; 2) встановлення з неюдипломатичних зносин і призначення представника іншої держави.
Про визнання самостійності УНР де-факто в грудні 1917 р. нелише Англією та Францією, але ще й Італією писав М.Ковалевський [3]. Він описавурочисту церемонію складення офіційних повноважень і ноти (вірчої грамоти)французького уряду генералом Табуї голові уряду Винниченкові, свідком якої вінбув. Переговори з англійським полковником П.Багге відбувалися паралельно. Хочйого повноваження були вужчими, ніж у Табуї, але й він передав нотуанглійського уряду про визнання УНР «де-факто»[3]. Цікавим є тойфакт, що інші дослідники відзначають відсутність саме вірчих грамот, що, в своючергу, не дозволяє їм вважати призначення французького представника актомвстановлення дипломатичних відносин між двома країнами.
Факт визнання УНР державами Антанти підкреслювали йемігрантські дослідники державницького напряму в історіографії. Так,А.Жуковський та О.Субтельний у «Нарисі історії України» зазначають,що після довгих парламентарно-дипломатичних консультацій і рішень Франція і ВеликаБританія визнали 3-4 січня 1918 р. уряд УНР і призначили у Києві своїхпредставників. Прихильно поставилися до України й інші держави Антанти [4].Аналогічну інформацію знаходимо в інших дослідженнях українських істориків уеміграції [5].
Як стверджує І.Каменецький, саме те, що Франція офіційновизнала незалежність України, послужило для Німеччини стимулом погодитися научасть України в брест-литовських переговорах, оскільки до того вона була протинеї, боячись погіршення відносин з радянською делегацією. Тепер виникланебезпека, що відкинута центральними державами й атакована Росією Українаприєднається до Антанти [6].
Натомість О.Підгайний [7] вважає, що визнання Францією таАнглією України в формі де-факто мало місце на кілька днів пізніше запрошенняцентральними державами представників УНР до Бреста. Хоча це запрошення такожпов'язується з проантантівськими симпатіями лідерів УЦР.
В.Косик стверджує, що 26 грудня 1917 р. французький урядпризначив Табуї комісаром при Генеральному Секретаріаті України і вручив йомупро це офіційне повідомлення. Сама номінація й урочисте прийняття представникаФранції в Києві 4 січня містили в собі визнання України Францією. Того ж дняфранцузький уряд визнав офіційно український уряд як «де-факто незалежнийуряд». 9 січня французьке МЗС повідомило союзників, що французький уряд«офіційно визнав незалежність Фінляндії й України» [8]. Визнання булоздійснено на наполегливе прохання голови французької військової місії в Румуніїген. Бертело у зв'язку з постійним погіршенням ситуації в Україні [8].
Аналіз дослідження В.Косика показує деякі суперечності міжзаявами прем'єр-міністра Клемансо про необхідність сприяти створенню автономноїУкраїни шляхом її визнання, визнанням «незалежності України» тарішеннями конференції союзників від 23 грудня про те, щоб допомогти Україні,але не визнавати її уряд, та офіційним визнанням, що сталося невдовзі (4січня).
Американський дослідник українського походження Д.Решетардотримується в питанні про визнання УНР іншої думки. В дипломатичній практицінаправлення спеціального представника в новоутворену державу не обов'язковоозначає її визнання навіть де-факто. Такий представник повинен надіслати листаголові уряду даної держави або міністру закордонних справ, щоб встановитиконтакт і здійснити усні переговори. Але така нота — не вірча грамота, вона непідписується головою і міністром закордонних справ держави, що направила свогопредставника. Ні Багге, ні Табуї вірчих грамот від керівників своїх держав немали [9].
На думку Б.Галайчука [10], представники держав Антанти вУкраїні мали характер тимчасових дипломатичних агентів, а не шефів нормальнихдипломатичних представництв (послів). Український уряд ніяких власнихпредставництв за кордоном тоді ще не мав. Нейтральні держави — Фінляндія, Швеціяй Швейцарія — хоч і прийняли українських представників, але не як послів, а якшефів тимчасових дипломатичних місій. Державами, які визнали Україну і врезультаті цього встановили з нею нормальні дипломатичні відносини, були лишецентральні держави, посли яких приїхали до Києва, а Україна акредитувала приїхніх урядах своїх послів.
Таким чином, думки українських дослідників у діаспорі щодовизнання країнами Антанти УНР розділилися. Переважна більшість дослідниківвважає, що симпатії Центральної Ради були на боці Антанти, і тому з самогопочатку вона наполегливо домагалася її визнання, особливо Франції. Цю думкуобстоює О.Субтельний, однак слушно зауважує, що ситуація тут була непростою,оскільки Франція рішуче стояла за відновлення єдиної та неподільної Росії.Цілком нові можливості виникли 22 грудня 1917 р., коли Ленін розпочав мирніпереговори у Брест-Литовську з центральними державами, заявивши, що вінрепрезентує усі народи Російської імперії [11]. Отже, склалася нова ситуація,яка могла спричинити перегляд позиції держав Антанти щодо Росії (хоча йтимчасовий) та відкривала можливості для Центральної Ради.
Радянські дослідники також констатували факт визнання Англієюта Францією Центральної Ради в січні 1918 р. Як відзначає М.Супруненко,представник Франції пропонував Центральній Раді фінансову й військово-технічнудопомогу на умовах, які вели до закабалення України, а Центральна Радазобов'язувалася за це продовжувати війну в інтересах Антанти і за їх вказівкоювступила в союз з генералом Каледіним [12]. Аналогічне висвітлення знаходимо вдослідженнях інших радянських істориків 1950-80-х рр. Хоча в деяких роботах,передусім Р.Симоненка та І.Хміля [13], робиться спроба обґрунтування цихвисновків на основі широкої документальної бази.
Проблема визнання України Францією та Великою Британієюзалишається дискусійною і в сучасній українській історичній науці. Думка провизнання України Францією та Англією знаходить відображення переважно взагальних працях та навчальних посібниках з історії України. При цьому причинита обставини цього визнання не розкриваються, а інформація подається поверхово.
Прикладом може послужити навчальний посібник «Нарисісторії України ХХ ст.» [14] В ньому відзначається, що Англія і Франціянамагалися встановити дипломатичні відносини з Україною (причина невказується), і зробили це, але далі декларацій справа не пішла, і тому підтиском північного сусіда Україна була змушена розпочати переговори зцентральними державами.
З іншого боку, в спеціальних дослідженнях обстоюєтьсяпереважно думка, що визнання України державами Антанти треба оцінювати дужеобережно. Викликає численні питання процес призначення офіційних представниківФранції та Англії при уряді УНР: чи мали вони вірчі грамоти від своїх урядів,чи були їх повноваження рівнозначними, чи означало призначення офіційнихпредставників при уряді УНР визнання української державності, в якому статусібула визнана Україна тощо.
Як зазначають Ю.Павленко та Ю.Храмов [15], хоч акредитаціяпредставників Англії та Франції при уряді УНР була значним кроком на шляху доміжнародного визнання України, ноти французького та англійського урядів неможуть свідчити про остаточне визнання України як незалежної держави хоча бтому, що вона сама ще не проголосила себе незалежною. Крім того, в згаданих документахненав'язливо, але цілком певно йшлося про підтримку України з боку Антанти самев справі організації спільної боротьби з країнами четверного блоку, і томуподальша антиукраїнська позиція Англії і Франції після укладання дружньої угодиміж урядами Центральної Ради і Німеччини та Австро-Угорщини не повиннадивувати.
Аналогічну думку висловлює І.Овсій [16]. Як зазначається,іноземних офіційних осіб, що виявляли інтерес до України восени 1917 р., дуженепокоїло питання, чи вимагатиме Україна самостійності. Але отримували бажанудля себе відповідь: ні, не вимагатиме. Це означало, що Україна не вийде зіскладу Росії, надійного союзника Франції та Англії. Союзники повідомляли просвої плани щодо України з великою мірою відвертості. Як заявив генерал Табуї привступі на посаду офіційного представника Франції при уряді УНР, «Франція …підтримуватиме всіма силами Українську республіку в тих зусиллях, які вонавживе, щоб продовжувати свій хід по шляху, який накреслили собі союзники…»
Добре показав, як різко змінилося ставлення до УНРпредставників країн Антанти після прийняття Четвертого Універсалу,О.С.Підгайний. Вже 28 січня (ст.ст.) вони побували на прийомі у М.А.Муравйова(були присутні члени місій з Великобританії, Сербії, Франції, Чехословаччини) ізаявили: наші країни відчувають симпатію до Радянської Росії, а Центральну Радуможемо лише ганьбити за сепаратизм. Віце-консул Англії П.Багге, який повернувсяв Київ 13 лютого, насамперед поспішив повідомити, що його країна так і невизнала УНР де-юре [17].
Як зазначає І.Нагаєвський, ген. Табуї, не одержавши від урядуУНР жодної відповіді на пропозиції допомоги, надіслав йому офіційну ноту зпопередженням, що підписання Україною перемир'я з центральними державами станепричиною негайного скасування визнання України самостійною державою з бокуФранції і припинення дипломатичних зв'язків з нею [18].
Н.Городня ставить питання: в якій якості могла бути визнанаУкраїна? Адже в той час ще не було проголошено її незалежності. Статус Українияк складової частини майбутньої федеративної Російської республіки,зафіксований у Третьому Універсалі, не давав підстав для визнання Українисамостійною державою. В спільному англо-французькому меморандумі від 22 грудня1917 р., складеному вже після встановлення офіційних відносин між Францією таУНР (нота від 5 (18) грудня 1917 р.), Україна називається напівавтономноюпровінцією Росії [19]. Дослідниця звертає увагу на заяви французького послаНуланса, який заперечував визнання Францією УНР в січні 1918 р. За йогословами, зима 1917-1918 рр. була несприятливим часом для визнання ФранцієюУкраїни, оскільки ЦР бракувало ефективної влади, яка є необхідною умовоюбудь-якого визнання. Однак він не заперечував інтересу Франції до реорганізаціїУкраїни [20].
Як відзначається, під час переговорів між представниками УНРі держав Антанти в Яссах 17-18 січня 1918 р. французький міністр повідомив просвої повноваження визнати незалежність України в обмін на позитивну відповідьукраїнських делегатів на вимоги союзників продовжувати війну і не підписуватисепаратного миру. Отже, якби визнання вже відбулося, такі умови не були бвисунуті. Дослідниця припускає, що, направляючи Багге і Табуї до Києва, державиАнтанти здійснювали швидше спостережницьку політику, яка обумовлюваласявійськовими інтересами. Тобто йшлося не про дипломатичне визнання, а прокваліфіковане вивчення, яке могло привести до угоди з новим урядом, якби вінвиявив ознаки стабільності [19].
О.Кучик, аналізуючи конференцію в Яссах в січні 1918 р.,також відзначає наполегливість Антанти у відверненні українського уряду відукладання сепаратного миру. З одного боку, представники Антанти заявляли пронадання фінансово-економічної й військової допомоги УНР та визнання її де-юре.З іншого боку, як згадував П.Скоропадський, проголошення незалежності України24 січня «дуже не сподобалося французам. Вони тоді мені говорили, щоніколи самостійна Україна не буде визнана» [21]. Отже, на думку О.Кучика,протилежні вислови свідчать про тактичний характер української політики Антантидля досягнення власної мети [22].
Дослідник вважає, що визнання України з боку Франції таАнглії лише фактичне, а не офіційне. Про це свідчить документ англійськогоМіністерства закордонних справ від 6 квітня 1918 р. про домовленість міжанглійським і французьким урядами від 6 січня 1918 р. надати формальне визнанняде-факто українському уряду та вказівки П.Багге діяти лише після консультацій зпредставниками Франції. Як свідчать матеріали Форін Офіс, П.Багге був згоден зЖ.Табуї, що «австрофільські тенденції більшості українського уряду, щоможуть найближчим часом матеріалізуватися у сепаратний мир з центральнимидержавами, унеможливлюють тепер визнання уряду УНР». Автор робитьвисновок, що урядові кола Англії та Франції пішли на визнання уряду УНРде-факто, прагнучи зберегти стабільність на її території та Східний фронт протиНімеччини, створити бар'єр від просування більшовизму в Європі [22]. Узовнішньополітичних доктринах західних країн була відсутня чітка концепціястосовно українського питання. Воно використовувалося лише як засіб длядосягнення тактичних, військових цілей на Східному фронті. Небажання урядовихкіл Антанти розглядати питання про офіційне визнання уряду УНР пояснювалося якнестабільним становищем всередині держави, так і відсутністю чіткосформульованої зовнішньополітичної стратегії України [23].
В.Коваль відзначає, що Великобританія та Франції були згоднівизнати самостійність УНР за умови продовження війни з Четверним союзом, хоч цебуло абсолютно неможливо [24].
Н.Городня аналізує спільний англо-французький меморандум від22 грудня 1917 р. про політику союзників у Росії, який, на її думку, багато вчому пояснює їх подальший інтерес до України, по-перше, як до хлібногорегіону, по-друге, як до учасниці у боротьбі проти центральних держав. Удокументі нічого не йшлося про визнання України як держави, проте йшлося продопомогу їй — як фінансами, так і шляхом призначення відповідальних офіцерів.Отже, вважає дослідниця, призначення Ж.Табуї і П.Багге повноважнимипредставниками в Україні було виконанням плану, визначеного в меморандумі.Надзвичайна напруженість на фронтах спричинила обіцянки представників Антантивизнати Україну. Однак вони невідступно дотримувалися принципу збереженнятериторіальної цілісності Росії. Звідси невизначеність їх позиції щодо України[20].
Л.Радченко [25] вважає, що заяви Ж.Табуї та П.Багге провизнання України де-факто не варто перебільшувати, адже в цей час у Парижі таЛондоні ще жевріла надія на участь України в боротьбі на Східному фронті.
На думку М.Держалюка [26], щодо визнання Францією та АнглієюУНР тут бажане видається за дійсне. Антанта вимушено направила своїх офіційнихпредставників до України, бо Росія й Україна розпочали активні переговори вБресті з центральними державами. Активні дії Росії та Німеччини задля досягненняперемир'я настільки занепокоїли Антанту, що вона змушено вдалася до визнанняУкраїни як вагомого фактора боротьби і проти більшовизму в Росії, і протигегемонізму та експансіонізму Німеччини. Представники Антанти мали за метувідлучити Україну від переговорів у Бресті, не допустити підписання мирногодоговору з центральними державами. Обидва представники Антанти прагнулидокорінно змінити зовнішню політику УНР, хоча не мали вірчих грамот від своїхкраїн, бо їхні уряди розглядали Україну як регіон Росії, а не окреме державнеутворення. Антанта добивалася від України виконання її умов без жоднихзобов'язань щодо УНР. Центральна Рада, незважаючи на своє безвихіднезовнішньополітичне становище, не прийняла грошової допомоги від Франції ні вгрудні 1917 р., ні в січні 1918 р., бо це означало продовження війни протицентральних держав, у той час як треба було шукати оборони і підтримки на Сходіпроти інтервенції більшовицької Росії.
За визначенням Я.Грицака [27], ніякого визнання УНР з бокуФранції та Великої Британії не відбулося: обидва уповноважені не мали при собівірчих листів, підписаних головами своїх урядів чи міністрами закордоннихсправ. Політика Антанти наприкінці 1917 р. відзначалася особливою обережністю,оскільки вона залишалася вірною своїм союзницьким зобов'язанням перед Росією, аіснування української держави суперечило російським інтересам. Англійським іфранцузьким урядам йшлося лише про те, щоб туманними обіцянками утримати УНРвід зближення з центральними державами.
На думку В.Верстюка [28], напівофіційні стосунки з Антантоютак і не стали офіційними. Ця лінія могла б принести Україні користь уперспективі, але ситуація вимагала негайних рішень. Ледь стримуючи наступбільшовиків, ЦР не могла б самостійно вести воєнні дії на Південно-Західному іРумунському фронтах. З іншого боку, більшовицький уряд скористався тимчасовимзближенням УНР з Антантою для звинувачень київського уряду в«буржуазності» і запроданстві національних інтересів. Підписанняперемир'я між більшовиками і Четверним союзом дезорганізувало фронт. У ційситуації УЦР не залишалося нічого іншого, як, відклавши вбік свої симпатії дозахідноєвропейських демократій, піти на нелюбий союз з Німеччиною йАвстро-Угорщиною.
Що стосується політики США щодо України в означений період,то вона на сьогодні знайшла найбільше висвітлення в роботах радянського періодуР.Симоненка [29], вченого діаспори К.Варваріва [30], в докторській дисертаціїЄ.Камінського [31], монографіях Є.Камінського, А.Дашкевича, О.Павлюка [32], вяких критично проаналізовано політику США в українському питанні, загостреноувагу на суперечностях між задекларованими цілями і реальними діями.
Як відзначається, активність США у відносинах з Україною булазначно меншою, ніж Франції та Англії. В роки Першої світової війни США не малибезпосередніх територіальних інтересів у Центрально-Східній Європі, в томучислі й на Україні, де американський капітал тільки облаштовував свої позиції,а отже, не міг істотно впливати на формування українського вектора зовнішньоїполітики США.
Таким чином, питання про визнання УНР державами Антанти вгрудні 1917 — січні 1918 р. до цього часу залишається дискусійним. На противагупрацям діячів Центральної Ради, переважної більшості вчених у еміграції тарадянських істориків, сучасні українські дослідники намагаються більш критичнопідійти до вивчення цього питання. Їх праці не дають однозначної відповіді напоставлене питання. З огляду на цей факт важливим є залучення нових матеріалівшляхом опрацювання закордонних, передусім французьких та англійських архівів,ще донедавна недоступних вченим України.
Подібна робота дозволить подивитися на події очима нашихзакордонних «опонентів» і, таким чином, дозволить позбутися кількохзашореностей та ідеологем, в силу об'єктивних причин притаманних майже всімвітчизняним дослідникам (різноманітних напрямків), і зробити більш повненаукове дослідження.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — Київ-Відень,1920; Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. — Т. 1: Доба ЦентральноїРади. — Ужгород, 1932; Шульгін О. Політика. — К., 1918; Марголин А. Украина иполитика Антанты. — Берлин, 1934.
2. Шульгін О. Політика. — К., 1918. — С. 92.
3. Ковалевський М. При джерелах боротьби. — Інсбрук, 1960. — С. 466.
4. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. — Львів, 1992. — С. 78.
5. Історія українського війська. — Львів, 1936. — Ч. ІІІ — С.396; Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. — К.,1993. — С. 340.
6. Kamenetsky I. Hrushevsky and Central Rada: InternalPolitics and Foreign Intervention // The Ukraine, 1917-1921. A Study inRevolution. — Cambridge, 1977. — P. 47.
7. Pidhainy O.S. Establishment of Relations between theUkrainian Republic and the Central Powers // The New Review. — 1965. — Vol. V.- № 4. — P. 15-25.
8. Косик В. Політика Франції щодо України (1917-1918) //Український історик. — 1979. — №1-4. — С. 50.
9. Reshetar G. The Ukrainian Revolution, 1917-1920. A Storyof Nationalism. — New York, 1972. — P. 101.
10. Галайчук Б. Організація українськоїдипломатичної служби // Альманах «ЧервоноїКалини». — Львів, 1938. — С.35.
11. Субтельний О. Україна. Історія. — 2-е вид. — К., 1992. — С. 307.
12. Супруненко М. Перемога Великої Жовтневої соціалістичноїреволюції на Україні. — К., 1957. — С. 69.
13. Симоненко Р. Імперіалістична політика США щодо України,1917-1918 рр. — К., 1957., Хміль І.С. З прапором миру крізь полум'я війни.Дипломатична діяльність Української РСР (1917 -1920). — К., 1962.
14. Нарис історії України ХХ ст.: Навч. посібник / За ред.В.Смолія. — К., 2002. — С.25.
15. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1918рр. (історико-генетичний аналіз). — К., 1995. — С. 75.
16. Овсій О. Зовнішня політика України: від давніх часів до1944 р. — К., 1999. — С. 157.
17. Pidhainy O.S. The Formation of Ukrainian Republic. — Toronto, New York, 1966. — Р. 609; Радченко Л.О. Сучасна історіографіянаціонально-демократичної революції в Україні 1917-1920 рр. — Харків, 1996. — С. 60.
18. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятогостоліття. — К., 1993. — С. 340.
19. Городня Н. Дис… — С. 32; Гончар Ю., Городня Н., ПавленкоВ. Україна часів Центральної Ради в політиці Франції, Великобританії і США(березень 1917 — квітень 1918). — К., 2000. — С. 16.
20. Городня Н. Дис… — С. 31-32.
21. Скоропадський П. Спогади. — Київ-Філадельфія, 1995. — С.106.
22. Кучик О. Дис… — С. 77. Кучик О. Дис… — С. 73.
23. Кучик О. Автореф. дис. … канд. іст. наук. — Львів, 2002.- С. 9.
24. Коваль В. Брест-Литовська конференція 1918 р.: діяльністьделегації УНР по укладенню мирного договору з державами Четверного союзу:Автореф. дис. … канд. іст. наук. — К, 2000. — С. 5.
25. Радченко Л. Національно-демократична рев-я в Україні1917-1920 рр. у новітній вітчизняній літературі. — Харків, 1996.
26. Держалюк М. Міжнародне становище України та її визвольнаборотьба у 1917-1922 рр. — К., 1998. — С. 167-168.
27. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерноїукраїнської нації ХІХ-ХХ ст. — 2-е вид. — К., 2000. — С. 122.
28. Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради //Історія України: нове бачення: В 2 т. — Т. 2. — К., 1996. — С. 38.
29. Симоненко Р. Імперіалістична політика США щодо України в1917-1918 рр. — К., 1957.
30. Warvariv C. America and the Ukrainian National Cause,1917-1920 // The Ukraine, 1917-1921. A Study in Revolution. — Cambridge, 1977.
31. Камінський Є. Україна і політика США (1917-1990 рр.):Дис. … докт. іст. наук. — Львів, 1993.
32.Камінський Є., Дашкевич А. Політика США щодо України. Витоки. Концептуальніоснови. Практична еволюція. — К., 1996; Павлюк О. Боротьба України занезалежність і політика США (1917-1923). — К., 1996.