Політичний та економічний розвиток Румунії у
1990-2005 рр.
План
/>
1. Суспільно-політичний розвиток Румунії у 1990 — 2005 рр.
2. Економічний розвиток Румунії у1900 — 2005 рр.
3. Основні вектори зовнішньої політики Румунії на сучасномуетапі. Румунсько-українські відносини
1. Суспільно-політичний розвитокРумунії у 1990-2005 рр.
Процес поваленнятоталітарного режиму в Румунії вирізнявся стихійністю і мав драматичні наслідки.Блискавичні зміни в країні стали несподіванкою для владної еліти. їхзапочаткувала мирна демонстрація 15 грудня 1989 р. в Тимішоари, спрямована назахист місцевого кальвіністського пастора угорця Л. Тьокеші. Тоді впершепрозвучали антидиктаторські гасла. Жорстока розправа з демонстрантами призвеладо людських жертв. З Тімішоари заворушення перекинулися на Бухарест, дезав'язалися бої між повстанцями і урядовими силами та інші центри країни. Встудентському середовищі столиці 21 грудня 1989 р. прозвучали заклики доповалення диктатури. Наступного дня до мітингуючих приєдналися робітники таінтелігенція. Штабом повсталих став телевізійний центр. Н. Чаушеску з дружиноюЄленою спробували втекти зі столиці на гелікоптері, але були затримані та післяшвидкоплинного «суду» розстріляні. Увечері 22 грудня 1989 р. вБухаресті та деяких інших містах почалися локальні бої, які тривали три дні,загинуло близько тисячі людей. Загалом армія підтримала повсталих.
На характерпосттоталітарних змін значною мірою впливала майже цілковита відсутністьдемократичних традицій у румунському суспільстві. Влада в країні перейшла досформованого в ході революції Фронту національного порятунку (ФНП), кудиввійшли керівні діячі Компартії, що відмежувалися від колишнього режиму,військові, представники опозиції. Новий уряд на чолі з П. Романом, призначений31 грудня 1989 р., був підконтрольний ФНП і розділяв його політичну програму. Усічні 1990 р. ФНП утворив місцеві органи влади й управління.
Нове керівництвоРумунії провело ряд кардинальних перетворень, розпустило колишні державніструктури.29 грудня 1989 р. була затверджена нова назва держави — РеспублікаРумунія. ФНП проголосив перехід до політичного плюралізму, перебудову народногогосподарства, дотримання прав і свобод особистості та національних меншин. Програмапередбачала проведення економічних реформ у шість етапів: надання повної свободикомерційній діяльності; лібералізація цін; відновлення приватної власності наземлю; реприватизація державних підприємств; приватизація житлового фонду; забезпеченняконвертованості національної валюти.
Виникло близько 90політичних партій і громадських організацій. Компартія була оголошена позазаконом, але згодом це рішення відмінили. Працівникам армії, міністерствзакордонних і внутрішніх справ, суду, прокуратури було заборонено перебувати убудь-яких політичних партіях.
У лютому 1990 р. булостворено Тимчасову раду національної єдності. її склали ФНП (50% членів) і потри представники від інших політичних партій. За своєю суттю вона буларумунським варіантом «круглого столу» і мала завдання підготуватискликання Установчих зборів. Виданий нею декрет (18 березня 1990 р) містивположення про форму держави (президентська республіка), спосіб виборупрезидента (загальні та прямі вибори), структуру парламенту (двопалатний), атакож створення нових органів, зокрема Вищої ради національної оборони. Тобто,після краху комуністичного режиму не йшлося про повернення до довоєнноїдержавно-правової системи.
ОпозиційніТимчасовій раді національної єдності сили гуртувалися навколо двох об'єднань. Так,до Національного альянсу ввійшли 24 партії та понад 50 профспілок. Демократичнийцентр об'єднав 14 політичних партій і рухів. Уже з квітня розпочалосяцілодобове блокування опозицією центру Бухареста.
У травневихпарламентських виборах 1990 р. брало участь 88 політичних партій. Більшістьмандатів (у Палаті депутатів — 263 з 396, у Сенаті — 92 з 119) здобув ФНП, якийперед тим перетворився у політичну партію. До тих діячів "історичнихпартій", які приїхали в основному зі Заходу «навчати країнудемократії», населення ставилося насторожено. Другою політичною силою іопонентом правлячої партії став Демократичний союз угорців Румунії (відповідно29 і 12 мандатів). Успіх останніх свідчив про те, що в країні існує політичноорганізована й активна угорська національна меншина, яка готова боротися засвої права. Вона також заявила про себе як впливовий політичний чинник.
Президентом країнистав Й. Ілієску (85%), а уряд із представників ФНП очолив П. Роман. "Історичні"партії сформували позапарламентську опозицію і критикували уряд за йогокомуністичні методи правління. Політичне протистояння продовжувалося. Влітку1990 р. сутички на вулицях столиці спалахнули з новою силою. Дії правоохороннихорганів були практично паралізовані. Уряд звернувся за підтримкою до шахтарів (10тис), які розгромили штаб-квартири опозиції. За таких умов у вересні Й. Ілієскузустрівся з опозиційними лідерами, але згоди сторони не досягли.
Економічнареформа, започаткована лібералізацією цін, викликала загострення соціальноїнапруги в суспільстві. У вересні 1992 р. страйки шахтарів і їх похід
до столиці змусивпіти у відставку прем'єр-міністра П. Романа, чиї ринкові реформи призвели дозниження життєвого рівня населення. Відставка П. Романа завдала серйозногоудару всьому процесу реформ. Новий кабінет міністрів Т. Стожолана продовжувавздійснювати програму ринкових перетворень. Основними напрямами його діяльностібули роздержавлення економіки та створення приватного сектора. Уряд розпочаввелику приватизацію, земля стала об'єктом власності, її дозволялося продаватита передавати у спадщину.
Незважаючи на всі спробивлади збалансувати економічне становище, виробництво падало. Критична ситуаціясклалася з продуктами харчування. Румунія змушена була імпортувати не тількизерно й картоплю, але навіть кукурудзу.
Розвиток партійноїсистеми після ліквідації режиму Н. Чаушеску пройшов дві фази. У першійдомінував ФНП, що зумів скористатися ореолом революційності та успадкуваввладні структури та майно Компартії. У квітні 1992 р. ФНП розколовся. ПрихильникиЙ. Ілієску утворили Демократичний ФНП лівого спрямування. Молодшіреформатори-технократи увійшли до партії з попередньою назвою, яку очолив П. Роман(пізніше вона була перетворена в Демократичну партію). Понад 10 партій, зокремат. зв. історичні, на початку 1992 р. об'єдналися в опозиційну Конвенцію задотримання прав людини. Згодом вона отримала назву Демократична конвенціяРумунії (ДКР).
На президентськихвиборах 1992 р. переміг Й. Ілієску (62%) і став першим всенародно обранимглавою держави. Демократичний ФНП, хоч і виявився переможцем на вересневихвиборах 1992 р. (28%), не мав абсолютної більшості, а його позиції в парламентізалежали від підтримки націоналістичних і соціалістичних партій. Кабінетміністрів очолив його представник Н. Векерою. Демократичний ФНП сформувавкоаліційний уряд із кількома дрібними комуністичними й ультра-націоналістичнимипартіями, пообіцяв уповільнити економічні реформи, щоб уберегти населення відвисокої інфляції та безробіття. Було змінено саму концепцію економічнихперетворень. Урядовці керувалися не стільки рекомендаціями західних експертів,скільки практичним досвідом щодо подолання кризових ситуацій в країнах ізрозвинутими ринковими системами. Процес приватизації уповільнився,лібералізація перестала бути самоціллю, роль держави в економіці значно зросла.Це дало позитивні результати і вже до 1995 р. економічний ріст сягнув 9%.
Парламентськівибори 1996 р. принесли перемогу опозиції: Демократична конвенція отримала 32%голосів, а Партія соціальної демократії (ПСД, таку назву отримав у липні 1993 р.Демократичний ФНП) — 25% голосів. Підсумки виборів засвідчили, що партіїколишньої комуністичної номенклатури виявилися неспроможними здійснитипроголошений ними курс ринкових перетворень. Зволікання влади зі структурноюперебудовою та її нездатність порозумітися з міжнародними фінансовимиінституціями поглибили економічну кризу. Чергове радикальне реформуванняекономіки стало для країни новим ринковим шоком, зламало слабку макроекономічнурівновагу, досягнуту в попередні роки.
На президентськихвиборах 1996 р. переміг лідер опозиційної Демократичної конвенції ЕмільКонстантинеску (54,4%). Таким чином, результати парламентських і президентськихвиборів 1996 р. спричинили різку зміну політичного ландшафту країни і влади. Характерно,що в цей час у ряді інших країн (Болгарії, Польщі, Угорщині) влада перейшла відправорадикальних партій назад до комуністів-реформаторів, що перефарбувалися всоціал-демократів.
Внутрішню політикууряду Е. Константинеску визначала низка заходів, спрямованих на рішучий розривіз комуністичним і націоналістичним минулим. Він відмовився від монархізму,якого дотримувалася більшість його однопартійців по НаціоналцараністськійХристиянській і Демократичній партії (НЦХДП входила до складу Демократичноїконвенції).
Водночас причиноюсуспільної напруги стала недостатня правова захищеність національних меншин. Боротьбуза автономію продовжували передусім угорці та цигани, німці ж воліли покидатикраїну і переселялися до Німеччини. В національному питанні основною проблемоювиявилася угорська меншина. З декількох мільйонів циган (оцінки щодо їхчисельності значно розходяться, коливаючись від 2 до 4 млн), більшість не малароботи, більше половини з них були неграмотні.
Націоналістичніпартії заявляли про свою мету відродити велич Румунії шляхом «остаточноговрегулювання» питань, пов'язаних з циганами, євреями та іншиминацменшинами. Тому уряд погодився на співпрацю з лідерами угорської меншини,цей факт румунські націоналісти кваліфікували як «зраду Батьківщини».Об'єднання з Бессарабією все ж залишалося, на думку нового президента,національним історичним ідеалом Румунії, але могло здійснитися лише за вільноговолевиявлення народів обох країн.
Новий урядзвинуватив своїх попередників у прихильності до комуністичних методів правлінняі повторно вдався до «шокової терапії». Надмірна лібералізаціявикликала макроекономічну дестабілізацію і новий спад економіки. До 1999 р. обсягпромислового виробництва знизився майже на 10%, різко скоротилися інвестиції,інфляція зросла до 55%. Рівень життя погіршився втричі, порівняно з 1989 р. Зовнішнійдержавний борг на кінець 1999 р. сягав майже 8 млрд дол. Інфляція сягнула 55%. Длясільського господарства 1999 р. був найгіршим у тому десятилітті.
У такій суспільнійатмосфері країну офіційно відвідав колишній король Міхай (уперше він побував уРумунії в березні 1992 р. з приватним візитом), якому новий уряд відновивгромадянство. Правляча еліта сподівалася використати його споріднення змонаршими дворами Європи для прискорення прийому Румунії до Євросоюзу і НАТО.
Непростаекономічна ситуація спричинила масові виступи в листопаді 1999 р. Протестипочалися в Яссах, де 20 листопада на вулиці міста вийшов кількатисячнийнекерований натовп. Через кілька днів п'ятитисячна колона демонстрантів пройшлавулицями Бухареста. Там демонстранти вже були організованіші. Були навітьспроби захопити урядову резиденцію, однак поліція відтіснила демонстрантів ізплощі.
На листопадових (2000)парламентських виборах Демократична конвенція зазнала нищівної поразки, неотримавши жодного мандата. Парламентськими тоді стали ПСД (220 мандатів з 485),ультраправа націоналістична партія «За велику Румунію» (121),Демократична партія (44), Націонал-ліберальна партія (43) і Демократичний союзугорців Румунії (39). Оскільки ПСД не мала абсолютної більшості, для формуванняуряду їй необхідна була підтримка інших депутатів. Побоюючись підірвати своюрепутацію, Й. Ілієску відкинув будь-яку можливість угоди з ультранаціоналістами.ПСД оголосила про утворення одноколірного кабінету меншості та закликала йогопідтримати три інші партії з демократичної опозиції.
Непростимивиявилися президентські вибори. Результати першого туру (26 листопада) дещошокували суспільство: Й. Ілієску набрав 36,6% голосів, а В. Тудор — 28,5%. Керівникипрактично всіх політичних партій, патріарх Румунської православної церквиФеоктист і ексмонарх Міхай закликали виборців віддати голоси Й. Ілієску,оскільки в іншому випадку могла загальмуватися інтеграція Румунії доєвроатлантичних структур. Як наслідок, у другому турі (10 грудня 2000 р) лідерПСД Й. Ілієску став главою держави (66,83%). Різке зростання популярностіправих радикалів стурбувало багатьох у країні та за рубежем. Особливонасторожило, що за В. Тудора голосувала молодь, тоді як головною опорою Й. Ілієскубув в основному літній, незаможний електорат.
Новий уряд, якийочолив юрист Адріан Настасе розпочав роботу 29 грудня 2000 р. Уряд і профспілкипідписали 19 лютого 2001 р. т. зв. соціальний пакт, що передбачав трирічниймораторій на будь-які акції протесту синдикатів. Зі свого боку владазобов'язалася зберегти рівень інфляції в рамках 27%, забезпечити 4% зростанняВВП, понизити безробіття до 10%, збільшити реальну зарплату (на 4%),поквартально індексувати пенсії тощо.
28 листопада 2004р. у країні відбулися парламентські та президентські вибори. На виборчідільниці прийшло майже 60% громадян з правом голосу. Найбільше місць удвопалатному парламенті здобула Соціал-демократична партія — 36,6%. Опозиція вособі Ліберально-демократичного союзу набрала 31,8%. Третьою парламентськоюпартією стала «За велику Румунію» — 13%. Значною політичною силою упарламенті виявилися етнічні угорці — 6%. Уряд сформував КелінаПопеску-Терічану, представник Національно-ліберальної партії, яка склалапарламентську коаліцію з соціал-демократами.
Вибори главидержави показали розходження у політичних симпатіях серед регіонів країни. Мешканціпівденно-східної частини голосували за провладного кандидата, прем'єр-міністраА. Настасе. Президентом став кандидат від опозиції, представникправоцентристського блоку «Справедливість і правда» Траян Басеску (51,5%).Проте від початку намітилося протистояння між главою держави іпрем'єр-міністром К. Попеску-Терічану, якого підтримала парламентська більшість.
У квітні 2007 р. ліваопозиція в парламенті звинуватила президента в зловживанні владою, порушенніконституції, корупції, розпалюванні конфліктів між політичними силами і 332голосами проти 108 усунула його з посади. Проте на травневому референдумі 74%виборців висловилися за підтримку дій президента.
2. Економічний розвиток Румунії у1900 — 2005 рр.
Сучасна Румуніяналежать до індустріально-аграрних країн з перехідною економікою. Основнимивидами продукції є устаткування для нафтопромислів, електростанцій, цементнихзаводів, а також товарні вагони, автомашини, трактори, мотори, металообробніверстати й електротехнічні вироби. Важливою галуззю промисловості є хімічна,яка базується на значній власній сировинній базі. Серед пріоритетних галузейвиділяються видобувні. Особливе місце відводиться видобутку золота. Останнімчасом у країні розвідано та розпочато експлуатацію великого родовища золота (йогозапаси становлять орієнтовно 250 т золота і 1500 т срібла). Саме золотодобувніпідприємства спричинили екологічну кризу, яка особливо висвітлила проблемирумунського суспільства: у 1998 р. сотні тонн токсичних відходів виробництваотруїли воду в Тисі та Дунаї.
Перші позитивні результатидали структурні реформи 1999-2000 рр. Розширилося дрібне та середнєпідприємництво, створено спільні підприємства з іноземним капіталом (ПівденнаКорея, Італія, Німеччина та ін). Уряд стимулює фірми для модернізації технологій,підвищення конкурентоздатності через участь іноземних інвестицій тощо. За часреформ приватний сектор став переважаючим (60% ВВП у 2005 р). Провідна галузьсільського господарства — землеробство. У 2003 р. через сильну засуху країнаотримала найнижчий врожай зерна за останні 50 років. За таких умов Уряд прийнявпрограму відновлення галузі, створено бюджетний «Фонд розвитку сільськогогосподарства».
В економіцізайнято майже 5,5 млн працездатного населення. Майже 41% усіх мешканцівпроживає за межею бідності (згідно з класифікацією Світового банку). Інфляція у2001-2004 рр. становила 30-40%. Основними рушіями економічного зростання залишаютьсяекспорт та інвестиції.
За останні 10років в економіку країни вкладено майже 80 млрд дол. Іноземні інвестиції за2002-2006 рр. зросли майже до 5 млрд дол. Водночас інвестори орієнтувалися насвої ринки збуту. Вагоме місце відводиться вільним економічним зонам (Суліна,Константа, Джурджу, Браїла, Галаті), які були створені в 1995-1996 рр.3 2001р. ВВПзростав у межах 4-4,4%, що більше середнього в країнах Центрально-СхідноїЄвропи (3,1%). У 2005 р. він дорівнював 183,1 млрд дол. (8258 дол. на душу населення),що складає близько 24% від середнього показника по Євросоюзу.
Зовнішньоекономічнізв'язки зорієнтовані на країни ЄС, на котрі у 2006 р. припадало 67% усьогорумунського експорту (Італія — 25%, ФРН — 15,6%, Франція — 7,6% та ін). КраїниЄС склали також основну географію імпорту (58%), у т. ч. Італія — 21%, ФРН — 15%і Франція — 6%. Зовнішньоторговий баланс залишався від'ємним.
3. Основні вектори зовнішньоїполітики Румунії на сучасному етапі. Румунсько-українські відносини
У міжнароднихвідносинах пріоритет надається СІЛА і державам Західної Європи, інтеграції вєвропейські та євроатлантичні структури. Румунія стала членом Ради Європи (вересень,1993 р), отримала статус асоційованого партнера Західноєвропейського союзу (травень,1994 р) й асоційованого члена Європейського Союзу (1995). На Гельсінкськомусаміті ЄС (грудень, 1999 р) Румунія була прийнята в другу групу кандидатів навступ до цієї організації, а повноправним її членом стала в січні 2007 р. Якщона інтеграційному шляху Румунії до ЄС превалювали економічні критерії, то впроцесі зближення з НАТО на перше місце висувається політичний чинник. Румуніяпершою з центральноєвропейських країн приєдналася до натовської програми «Партнерствозаради миру» (26 січня 1994 р). У країні проведено військову реформу,спрямована на модернізацію і реорганізацію армії.
Румунія підписалаугоду з Європейською асоціацією вільної торгівлі (травень, 1993 р),Центральноєвропейською асоціацією вільної торгівлі (квітень, 1997 р), єучасницею Організації чорноморського економічного співробітництва (червень,1992 р), створеної для підтримки взаємодії у сфері економіки, науки, технологійта охорони навколишнього середовища. У 1996 р. Румунія приєдналася доорганізації Центральноєвропейська ініціатива, заснованої в 1989 р. З метоюрегіонального політичного та економічного співробітництва.
Умови участі в цихорганізаціях змусили румунський уряд переглянути своє ставлення до сусідів,надати реального змісту правам національних меншин усередині країни. Каменемпротиріччя для нормалізації румунсько-угорських відносин стало питання про статусугорської меншини в Трансильванії. Офіційний Будапешт ніколи повністю невизнавав приєднання Трансильванії до Румунії, праві угорські політики зробилиспробу відродити ідею «Великої Угорщини». Укладення широкомасштабногоміждержавного договору між Угорщиною та Румунією стало можливим завдякикатегоричній вимозі НАТО до держав-вступників урегулювати відносини зісусідами, а також усвідомленню керівництвом обох країн нових геополітичнихреалій у Європі. Таким чином, Угорщина визнала факт включення Трансильванії доскладу Румунії. Важче давався адміністрації Е. Константинеску відхід від історичнихстереотипів у східній політиці. У жовтні 1997 р. міждержавний договір підписаноз Молдовою, за яким Румунія відмовилася від територіальних претензій до цієїкраїни.
Румунсько-українськістосунки успадкували як позитивний, так і негативний багаж радянсько-румунськихвідносин часів тоталітаризму. Під час переговорів стосовно укладення міждержавногоДоговору між Україною і Румунією офіційний Бухарест намагався оскаржитиюридичну чинність «Протоколу про уточнення проходження лініїрадянсько-румунського кордону» від 1961 р. на тій підставі, що вони булисилою нав'язані Румунії, і в такий спосіб обґрунтувати необхідність частковоїзміни на свою користь існуючого українсько-румунського кордону. Праві румунськіпартії вимагали засудження у міждержавному Договорі пакту Молотова — Ріббентропа(1939) і передачі Румунії о. Зміїного. Зрештою, після тривалих переговорів,румунська сторона погодилася підтвердити ситуацію, за якою кордон з Україноювизначався по лінії на момент розпаду СРСР. У Констанці 2 червня 1997 р. булопідписано двосторонній Договір про відносини добросусідства і співробітництва. Удокументі визначалися порядок і принципи делімітації континентального шельфуЧорного моря і економічних зон між Україною та Румунією, оскільки до цього часувони юридично не були розмежовані.
У 1998 р. українськасторона ініціювала створення інженерного батальйону «Тиса» за участю українських,румунських і угорських військових. У 2000 р. цю ініціативу підтрималаСловаччина. Через два роки (листопад, 2002 р) у Будапешті представники чотирьохдержав підписали угоду про створення багатонаціонального інженерного батальйону.Українська частина — це 180 військовослужбовців і 60 одиниць інженерної техніки.Румунська частина — 180 військовиків, а словацька та угорська — по 90 військовиків.Основна мета батальйону — оперативно реагувати на загрозу повеней, а такожнадавати ефективну допомогу внаслідок стихійних лих, які часто загрожуютькраїнам Карпатського регіону.
Важливим кроком урозвитку румунсько-українських відносин стало підписання у Чернівцях Угоди прорежим державного кордону, співробітництво і взаємну допомогу з прикордоннихпитань (червень, 2003 р). Угоду укладено на 10 років з автоматичним продовженнямна наступний п'ятирічний термін. Сторони зобов'язалися забезпечувати праваукраїнської меншини в Румунії і румунської — в Україні. Цим створеноміжнародно-правові підвалини для подальшої розбудови добросусідської співпраціміж двома державами і народами.
На початку 2006 р.було створено спільну румунсько-українську президентську комісію для вирішеннянизки спірних питань. Зокрема, йшлося про відновлення Україною судноплавногоканалу Дунай — Чорне море, делімітацію континентального шельфу, ситуацію з особливимиекономічними зонами обох країн у Чорному морі, спільні дії по залагодженнюпридністровського конфлікту.