Політичний розвиток України в другій половині XVII ст

Зміст
1. Політичний розвитокУкраїни в другій половині XVII ст. Гетьмани Іван Виговський, Юрій Хмельницький
2. Політика гетьманів ПравобережноїУкраїни в період «Руїни» (Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Юрій Хмельницький)
3. Політика гетьманівЛівобережної України в період «Руїни» (І. Брюховецький, Д. Многогрішний, І.Самойлович)
4. Іван Мазепа та оцінка йогодіяльності
5. Понятійний апарат
Література

1. Політичний розвиток України в другій половині XVII ст. Гетьмани ІванВиговський, Юрій Хмельницький
Розглядатице питання потрібно з того, що політичне становище і суспільні відносини вУкраїні на початку другої половини XVII ст. були складними. Незважаючи наприєднання України до Росії, тривалий час не припинялися напади на Українупольських шляхтичів, кримських татар, турків. Багато разів вони вдиралися вукраїнські землі, несучи руйнування і смерть. Почав наступ проти українськоїдержавності російській царський уряд. Гетьмани і козацькі старшини намагалисязабезпечити незалежне існування Української держави і шукали шляхи длядосягнення цієї мети.
Становищев Україні загострилися одразу ж після смерті Богдана Хмельницького. Ще за життягетьмана козацька рада обрала наступником його сина Юрія Хмельницького. Алепісля смерті Богдана гетьманом став генеральний військовий писар ІванВиговський (1657–1659 рр.).
Слідзазначити, що у своїй внутрішній політиці Виговський проводив лінію наекономічне й політичне зміцнення козацької старшини і православної шляхти. Закороткий час гетьманства він роздав велику кількість земель монастирям,українській шляхті і козацькій старшині. Ця внутрішня політика не малапідтримки серед рядового козацтва і особливо Запоріжжя.
Дляукріплення своєї влади І. Виговський у лютому 1658 р. скликав у Переяславівійськову раду, яка підтвердила його вибір на гетьманство. Проте невдовзіполтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Запорожжя Яків Барабашпідняли заколот проти Виговського. На боротьбу проти Виговського піднялисьселяни, козаки.
Немаючи змоги спертись на козаків, Виговський почав наймати військо з числакримських татар. Після ряду запеклих боїв в червні 1658 р. йому вдалосяперемогти повстанські загони. Розгромивши народні повстання і зрозумівши, що узаколоті Пушкаря та Барабаша замішана Москва, Виговський почав боротьбу протиРосії з метою звільнення від московської влади.
16вересня 1658 р. І. Виговський разом з частиною старшини уклав з представникамиПольщі Гадяцький договір. За цим договором Україна виходила ізскладу Російської держави і поверталася в межі Речі Посполитої. Три воєводства– Київське, Брацлавське і Чернігівське – мали скласти так зване Великекнязівство Руське, яке об'єднувалося з Литвою і Польщею на рівних правах.
Післяпідписання угоди Росія втрачала Україну. Це призвело до відновленняросійсько-польської війни. Так, уже на початку 1659 р. розгорнулась війна міжукраїнськими і московськими військами. Московське 100-тисячне військо в червні1659 р. під Конотопом було вщент розгромлено. Але І. Виговський не змігскористатися з перемоги над російськими військами. Проти нього виступилинародні маси і більшість козацької старшини. У другій половині вересня 1659 р.гетьман скликав військову раду в містечку Германівці на Київщині і склавбулаву. Гетьманом знову був проголошений Юрій Хмельницький (1659–1663рр.).
Накозацькій раді в Переяславі (жовтень 1659 р.) в присутності царського воєводикнязя Трубецького, було підтверджено приєднання України до Росії з посиленнямвлади царизму в Україні.
Вартопідкреслити, що польські магнати й шляхтичі не хотіли примиритися з втратоюУкраїни. Польський уряд у квітні 1660 р. почав наступ на Правобережну Україну.Проти польських військ виступили російська армія, але під Чудновом, наЖитомирщині, вона зазнала поразки. Війська гетьмана Юрія були обложені біляСлободищ. Після трьох тижнів облоги він піддався впливу прибічників Польщі іуклав з представниками Польщі Слободищенський трактат, за якимУкраїна мала бути знову повернена під владу Польщі на умовах Гадяцької угоди(без пункту про «Руське князівство»).
Аленародні маси і основна частина козацької старшини не хотіла повернення Українипід владу Польщі і продовжувала проти неї боротьбу. Не здатний керувати подіями,оточений за пропольську політику ворожістю мас, Ю. Хмельницький у січні 1663 р.зрікся гетьманства і постригся в ченці.
Отже,студенти повинні знати, що молодий Хмельницький не зміг укріпити Україну тазгуртувати Військо Запорізьке. Воно розкололося на два табори, що йшлипротилежними шляхами й вели взаємну боротьбу. Лівобережжя було під гнітомРосії. В історії України почався тяжкий період – період «Руїни».
2. Політика гетьманів Правобережної України в період «Руїни» (ПавлоТетеря, Петро Дорошенко, Юрій Хмельницький)
Післязречення від гетьманства Ю. Хмельницького на Правобережжі гетьманом був обранийПавло Тетеря (1663–1665 рр.), який служив інтересам шляхетськоїПольщі.
АлеЛівобережжя й Запоріжжя не визнавали влади Тетері. Разом з тим, на Правобережжястали повертатися польські шляхтичі і з допомогою Тетері поновлювали польськіпорядки, кріпосницький і національний гніт. Проти їхніх дій піднімалися народніповстання. Найбільшим було повстання 1663 р. у Поволоцькому, очоленеполковником Іваном Поповичем. Повстанці громили шляхетські маєтки і знищувалишляхтичів. Тетері й польським шляхтичам вдалося придушити повстання.
Слідвідмітити, що польський уряд вирішив організувати похід на Лівобережжя, щобповернути його від свою владу. Польським військам і частині правобережнихкозаків на чолі з Тетерею вдалося вдертися на Лівобережжя. Але в січні 1664 р.під Глуховом і в лютому 1664 р. під Новгород-Сіверським вони були розгромлені івтекли з Лівобережної України.
Крахпольського походу, поява на Правобережжі запорожців і лівобережних козацькихполків дали новий поштовх розгортанню повстань. Уже в 1665 році повстанняохопило всю Правобережну Україну. Польська влада фактично була ліквідована.Тетеря втік у Польщу.
Петро Дорошенко (1666–1676 рр.).Після зречення Тетері гетьманом запідтримки татар був проголошений сотник Степан Опара, але незабаром він бувусунений, виданий полякам, які його розстріляли. Козацька Рада в січні 1666 р.в Чигирині обрала гетьманом П. Дорошенка. М.С. Грушевський характеризував йоготак: «чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України».
Доцільносказати, що Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської тапольської влади і об'єднати її. Але здійсненню цієї мети заважали тогочаснінесприятливі обставини: на самостійність України посягали сусіди – Польща,Туреччина, Росія. Дорошенко усвідомлював, що Україні одній не втриматися, що їйнеобхідна підтримка однієї з держав – Росії, але за умови, «щоб в усіх містах іправої і лівої сторони воєвод і царських ратних людей не було, щоб по містахскрізь управляли полковники та старшини козацькі...».
Оскількиросійський уряд уже показав, що він хоче повністю підпорядкувати Україну своїйвладі, Дорошенко вирішив об'єднати українські землі під зверхністю турецькогосултана і цим забезпечити незалежність української держави. Уже восени 1667 р.під тиском об'єднаних турецьких і козацьких військ польський король визнавсуверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Ці успіхи посилили протурецькуорієнтацію П. Дорошенка.
Требазазначити, що, зміцнивши свої позиції, П. Дорошенко разом з військом перейшовна лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І. Брюховецького у 1668 р.оголосив себе гетьманом усієї України. Мети було досягнуто, але цей успіх неміг бути тривалим, тому що надійшла звістка пор наступ польських військ наБрацлавщину, і гетьман відступив на Правобережжя.
Уцей же час незацікавлені у зміцненні української державності татари підтрималипретензії на гетьманську булаву П. Суховія, якого висунуло Запоріжжя. Ситуаціюще більше ускладнив наступ російських військ, внаслідок якого більша частиналівобережної старшини на чолі з Д. Многогрішним змушена була визнативерховенство царя.
Потрапившиу пастку обставин, П. Дорошенко посилив протурецьку орієнтацію. Корсунськагенеральна старшинська рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційнеприйняття турецького протекторату. Влітку 1672 р. Отаманська Порта почалавоєнні дії проти Польщі. Правобережна Україна у черговий раз стала театромвійськових дій.
Требазвернути увагу на те, що авторитет гетьмана дедалі більше занепав, він втративпідтримку мас. У середині 1675 р. ситуація стала критичною, спроби знайтипорозуміння з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчилисябезрезультатно. В 1676 р. П. Дорошенко склав свої гетьманські повноваження. Цяподія була останнім актом Української національної революції, яка зазналапоразки.
Юрій Хмельницький– третє гетьманування (1677–1681 рр.). Султанська Туреччинапродовжувала загарбницьку політику щодо України. Намагаючись використатипопулярне ім'я Хмельницького, турецький уряд проголосив Юрія Хмельницькогогетьманом і «Князем Малоросійської України». Після цього турецькі правителіорганізували в 1677 р. наступ 120-тисячного турецько-татарського війська на Україну.Але так званий перший Чигиринський похід закінчився невдало.
У1678 р. велика турецька армія (200 тис. чол.) знову з'явилася на Україні,здобула та поруйнувала Чигирин, і місто перестало бути столицею козацтва.
Відводячисвої війська з України, турецький уряд залишив у м. Немирові на Брацлавщині зневеликими загонами турецько-татарських військ Юрія Хмельницького як «правителяУкраїни». Юрій з татарськими загонами нападав на українські міста й села,навіть на Лівобережжі, завдаючи великої шкоди населенню. Уманщина, Канівщина,Чигиринщина були перетворені на пустелю. Після відступу татар 1679 р. Юрій ще 2роки жахав народ непосильними податками й здирствами. Зрозумівши нікчемністьсвого ставленика, турки у 1681 році відправили Юрія до Царгорода, а на йогомісце поставили молдавського господаря Дуку. У 1685 р. Ю. Хмельницького зновубуло призначено «гетьманом України», але через півроку він був страчений уКам'янець-Подільському. Так скінчилося життя й політична кар'єра нещасногонаступника славного Богдана.
Отже,на заключному етапі Української національної революції територіальний розколУкраїни призвів до глибокої кризи та певної деморалізації суспільства. Цікатастрофічні процеси виявилися у відмові національної еліти від створеннянезалежної соборної України; намаганні гетьманів за будь-яку ціну втримативладу, їхній неспроможності консолідувати навколо себе значні сили длявирішення державних питань; відмові від активної участі в боротьбі значноїчастини заможного козацтва і старшини; домінуванні регіональних політичнихінтересів над державними; залученні іноземних держав до вирішення внутрішніхпроблем. Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальнуєдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка.
3. Політика гетьманів Лівобережної України в період «Руїни» (І.Брюховецький, Д. Многогрішний, І. Самойлович)
Розглядцього питання слід почати з того, що на Лівобережжі політичне становище булотакож складним, постійно точилася боротьба за владу. Так, на Правобережжі гетьманомстав П. Тетеря (1663 р.), на Лівобережжі наказним гетьманом став Яким Сомко,брат першої дружини Богдана Хмельницького. Але рядові козаки були проти нього івисунули свого кандидата – Василя Золотаренка. В 1663 р. в Ніжині зібралася«Чорна рада», яка обрала гетьманом кошового отамана Січі Івана Брюховецького,який обіцяв полегшити становище козаків, зменшити побори й обмежити загарбаннястаршиною земель.
Іван Брюховецький (1663–1668 рр.) – яскравий представник доби Руїни.Він був добрим промовцем, умів впливати на маси, був типовим демагогом. Вполітичних поглядах був палким прихильником Москви.
Требапідкреслити, що І. Брюховецький усіма силами захищав інтереси козацькоїстаршини, сприяв посиленню експлуатації селян, міщан, рядових козаків. Оскількице викликало незадоволення мас, гетьман для укріплення своєї влади вирішивміцніше спертися на царський уряд. З цією метою у 1665 р. він з групою старшинипоїхав до Москви і підписав там з царським урядом нові «Московські статті»,за якими залишилися тільки станові права козаків. Московські воєводи з військоммали право стояти у всіх містах Лівобережжя, всі податки перейшли до Москви,гетьман не мав права вести стосунки з іншими державами. Брюховецький просивнавіть прислати митрополита з Москви. Йдучи назустріч домаганням козацькоїстаршини, царський уряд пожалував Брюховецькому боярський титул, а старшині, щоприбула з ним (500 старшин) – дворянство.
У1666 році в Україну прибули московські урядовці і почали перепис селян і міщандля визначення розмірів податків. Посилювала гніт і козацька старшина.Спалахнули народні повстання. Переповнював чашу терпіння Андрусівськийдоговір, укладений Москвою з Польщею 30 січня 1667 р. без представниківз України, який юридичне закріпив поділ України на Лівобережну та Правобережну.В Україні почало ширитися загальне незадоволення проти московських порядків ігетьмана.
І.Брюховецький, щоб відвести удари від себе, вирішив змінити політичнуорієнтацію. У 1668 р. він скликав раду старшин, на якій заявив, що єдинийпорятунок – вигнати московських воєвод і просити протекції Туреччини. Султан напротекторат дав згоду. В червні 1668 р. у війську Брюховецького піднялосяповстання, козаки убили гетьмана. П. Дорошенко був проголошений гетьманом обохбоків Дніпра. Але й цей тріумф був недовгий: Дорошенко покинув Лівобережжя, дезалишив наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного (1668–1672 рр.). Тутдоцільно розповісти, що у грудні 1668 р. в Новгород-Сіверському старшинськарада обрала Д. Многогрішного гетьманом Сіверським.
Здозволу царського уряду в березні 1669 р. в Глухові зібралася рада, якапідтвердила обрання Многогрішного гетьманом і схвалила нові так звані «Глухівськістатті». В головних рисах вони повторювали Березневістатті 1654 р., але із значним обмеженням автономії Гетьманщини.
Д.Многогрішний намагався встановити порядок і спокій. Він приборкував повстання,боровся зі старшинською олігархією, сам призначав та змінював полковників,сотників, без суду їх карав, накладав податки на старшину, духівництво.Характеризуючи правління гетьмана, історик І. Холмський писав: «Завдяки йомуГетьманщина скінчила часи Руїни і ввійшла в новий період миру й добробуту».
Протеслід відмітити, що така політика Многогрішного викликала незадоволеннястаршини. У 1672 р. група старшин, звинувативши Многогрішного у зв'язках зДорошенком і зраді Росії, відправила його до Москви. Царський уряд засудивМногогрішного і відправив на довічне заслання в Сибір.
Іван Самойлович (1672–1687 рр.).Після обрання І. Самойловичагетьманом (17 червня 1672 р.) були підтверджені Глухівські статті, а також булиприйняті нові «Конотопські статті», кількістю 10,за якими посилювався вплив старшини на гетьмана та поглиблювалася автономіяУкраїни.
Важливозазначити, що І. Самойлович був людиною освіченою, з широким світоглядом,талановитим політиком і, безперечно, патріотом, що прагнув незалежної України,але в той же час умів добре ладити з Москвою. Він намагався повністюпідпорядкувати своїй владі Запоріжжя.
Усвоїй соціальній політиці Самойлович робив все для збагачення й посилення владикозацьких старшин. Він роздавав старшинам землі, створив своєрідну гвардію –бунчукових товаришів, якими ставали діти старшин, що потім призначалися навійськові й адміністративні посади. Державна влада набувала дедалі більшстаршинського, аристократичного характеру, а сам гетьман дедалі частіше думавпро спадковість гетьманства у його родині.
Слідзазначити, що розходження Самойловича з московським царем спричинила московськаполітика відносно Криму.
Останнюкрапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами булопоставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічногомиру». Річ Посполита визнавала за Московським царством ЛівобережнуУкраїну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та ПівденнаКиївщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією.Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалосяпід владою Туреччини (у 1699 р. було приєднане до Польщі).
«Вічниймир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича. До тогож сам гетьман у цей час зробив чимало не виважених кроків, які підірвали йогопрестиж та авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя,призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкуванняукраїнської церкви московському патріархові призвели до старшинської змови, яказавершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.
4. Іван Мазепа та оцінка його діяльності
Доцільносказати, що постать І. Мазепи (1687 – 1708 рр.) складна інеоднозначна. У ній дивовижно органічно поєднуються захисник українськоїдержавності і кар'єрист, тонкий дипломат і улесливий царедворець, щедриймеценат і прихильник жорстокого ставлення до народних мас.
Своєгетьманство (липень 1687 р.) І. Мазепа починав як політик чіткої промосковськоїорієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті»,які регламентували українсько-російські відносини. У цьому документі, окрімзакріплення «прав і вільностей народу малоросійського», була низка пунктів, якізначно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацькуавтономію:
–гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину;
–у Батурині при гетьманові мав знаходитися московський стрілецький полк;
–заборонялися зносини з іноземними державами;
–козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.
У1689 р. на російський трон сів Петро І. Використовуючи свій природний розум,дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній, І. Мазепа завоювавприхильність російського царя. Пізніше Петро І зауважив у розмові з Мазепою:«Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною наземлі».
Слідпідкреслити, що гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкогозбагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа став одним з найбагатшихфеодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбала про майбутнє, він значнучастину коштів віддав на розвиток культури та релігії.
Головноюметою гетьмана було об'єднання у рамках однієї держави всіх українських земельта створення станової держави західноєвропейського зразка.
Дляреалізації своїх планів Мазепа намагався створити для себе надійну опору –тобто сформувати аристократичну верхівку суспільства з козацької старшини. Дляцього він роздавав старшині землі та залежних селян. У 1701 р. гетьман видавуказ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Така соціальна політикапороджувала соціальну напругу, негативно впливала на імідж гетьмана. Народназивав Мазепу «вітчимом» України. Незадоволення народних мас виливалося вмасових повстаннях, які Мазепа з допомогою царських військ жорстоко придушував.
Важливосказати, що ситуацію в українських землях ускладнювала перманентна бойоваготовність, що диктувалася політичними проектами російського царя. Лише заперші 12 років свого гетьманування Мазепа відбув 11 літніх і 12 зимовихпоходів. За цими цифрами стоять матеріальні та людські втрати, різкі збільшенняподатків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу.
У1700 р. почалася Північна війна. Трагічною була ситуація для України, требабуло приймати радикальні дії. У 1705 р. Мазепа почав таємні переговори зсоюзником Карла XII польським королем С. Лещинським, а навесні 1709 р. уклавугоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України.
Чиможна вважати усі кроки Мазепи зрадою союзу з Росією, зрадою українськийдержавності? Студенти повинні знати, що історичні факти переконливо свідчать,що Мазепа не зраджував союзові з Росією, а сам неодноразово був зрадженийросійською стороною. Не зраджував він і українській державності, бо відповіднодо його угоди зі Швецією, Україна мала стати великим князівством підномінальним протекторатом шведського короля.
Іхоча на дії Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток наклали особистечестолюбство, прагнення до влади, піклування про власні матеріальні інтереси,об'єктивно значна частина його вчинків мала прогресивний характер, оскількибула спрямована на пошуки оптимальної формули збереження української автономіїв умовах кризової ситуації.
Отже,після укладення між Росією та Річчю Посполитою «Вічного миру» центр політичногота культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, якеукраїнці називали Гетьманщиною. Тривалий час тут зберігалися певні елементидержавності, створеної в ході Української національної революції 1648-1676 рр.Початок XVIII ст. став переломним у життіГетьманщини. Спроба гетьмана І. Мазепи зберегти козацьку автономію завдякисоюзу зі шведським королем Карлом ХІІ зазнала поразки. За цих обставинфорсований наступ російського царату на права України став своєрідною прикметоючасу.
 
5. Понятійний апарат
 
Руїна – період в історії України, коли українська держава поділилася на двічастини: Правобережну і Лівобережну. На обох берегах Дніпра вибирали своїхгетьманів. Продовжувалася взаємна боротьба пропольських і промосковськихугрупувань старшини, нищівні польські і татарські напади. Це призвело доруйнування українських земель, тому народ назвав цей час «руїною».
Андрусівське перемир'я 1667 р. – ослаблені війною Росія і Польща 30січня 1667 р. у с. Андрусові, поблизу Смоленська уклали угоду про перемир'я на13,5 років. Було юридичне закріплено поділ України на дві частини. Царськийуряд порушив свої зобов'язання, дані ним у Переяславській угоді 1654 р. прозахист України від зазіхань шляхетської Польщі.
Вічний мир 1686 р. – 6 травня 1686 р. у Москві між Росією і Польщею був укладений«Трактат про вічний мир». Польща визнала за Росією Лівобережну Україну, Київ,Запоріжжя, Чернігівську землю, Смоленськ. Північна Київщина, Волинь і СхіднаГаличина залишалися під владою Польщі.

Література
1.   Аркас М. ІсторіяУкраїни-Русі. – Одеса: 2008. – С. 128 – 145.
2.   Бойко О.Д. Історія України:Посібник. – К.: Вид. центр «Академія», 2009. – С. 105 – 147.
3.   Борисенко В.Й. Курсукраїнської історії. – К.: Либідь, 2007. – С. 108 – 162.
4.   Грушевський М. Ілюстрованаісторія України. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 146 – 223.
5.   Історія України. Новебачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 2009. – Т. 1. – С. 139 – 151.
6.   Історія України в особах(Редкол.: Войцехівська І. та ін.). – К.: Україна, 2009. – 479 с.
7.   Політична історія України:Посібник / За ред. В.І. Танцюри. – К.: Вид. центр «Академія», 2008. – С. 81 – 99.
8.   Полонська-Василенко Н.Історія України: У 2-х т. – К.: Либідь, 2007. –Т. 1. – С. 345 – 435.
9.   Семененко В.И., Радченко А.А.История Украины. – Харьков: Торсинг, 2008. – С. 106 – 128.