Контрольна робота
з предмету «Історія України»
на тему:
«Походження українського етносу. Зародження державницьких засадна українських землях»
Зміст
1. Дослов'янські народи натериторії сучасної України
2. Походження, розселення таустрій слов'ян
3. Культури східних слов'ян
4. Християнізаціяслов'янських князів
Література
1. Дослов'янські народи на території сучасної України
Складній багатогранні процеси походження народів та їхніх культур постійно привертаютьувагу людства. Адже це питання про те, хто і звідки ми, питання нашоїпрабатьківщини, часу виникнення нашого народу, його місця серед інших народівпланети.
Щодоукраїнців особливого значення набуває вирішення проблем місця нашого етносу вколі слов'янських народів, зокрема східнослов'янських, його зв'язків унайдавніші етапи історії, ролі іншоетнічних компонентів у його формуванні таетнічному розвитку.
Першісліди перебування людини на сучасній території України належать до ранньогопалеоліту (Киїк-Коба у Південному Криму, с. Амвросіївка у Приазов'ї,Житомирська стоянка та ін.). Ці невеликі за площею стоянки, розкидані назначних територіях, свідчать про те, що первісні люди того періоду жилиневеликими гуртами. Вони утворювалися на основі спільного добування засобів дожиття, участі в боротьбі з природою та захисту від небезпек. Залежно відконкретних природних умов тієї чи іншої місцевості та від можливості добуванняїжі такі гурти людей були то більшими, то меншими, але ніколи не перевищуваликількох десятків осіб. Великі гурти людей не могли б прохарчуватися на одномумісці, тому залежно від умов вони легко розпадалися або об'єднувалися, змінюючисвій склад.
Коженгурт первісних людей раннього палеоліту існував відокремлено і незалежно відінших. Він становив окрему, найдавнішу форму суспільної організації людей —первісну дородову общину, яка, особливо на початку раннього палеоліту, за своїмхарактером була ще дуже схожою на стадо тварин, зокрема людиноподібних мавп.Але була й істотна відмінність між таким гуртом і стадом, яка полягала в тому,що люди в процесі добування засобів до життя із самого початку виготовляли ісвідомо застосовували знаряддя праці та користувалися звуковою мовою.
Первіснілюди в ранньому палеоліті на всій території їхнього розселення жили в доситьоднакових природно-географічних умовах, і через те господарство і побут малибільш-менш однаковий характер. Тому й пам'ятки того часу нерідко досить близькіміж собою, незалежно від їх розташування в Європі, Азії чи Африці.
Алепо-іншому відбувався розвиток первісного суспільства в епоху пізнього палеоліту(40-15 тис. років тому). Широке розселення людей на величезних просторахСтарого Світу з їх відмінними природно-географічними умовами привело, на думкуархеолога І. Г. Шовкопляса, до виникнення відмінностей у господарськомурозвитку, побуті та культурі пізньопалеолітичного населення окремих великихтериторіальних областей. Відмінними стали й стоянки, знаряддя праці та предметипобуту. Виокремлюються три області зі специфічними для них групами пам'яток:європейська (так звана прильодовикова), середземноморсько-африканська тасибірсько-китайська.
Упізньому палеоліті вже була заселена вся територія сучасної України. До речі,саме Закарпаття було одним із регіонів найдавнішої прабатьківщини людства: таку с. Королеве виявлено поселення людини сучасного типу, засновані 600 тис.років тому.
Вепоху неоліту, у мідний та бронзовий віки триває поступовий перехід допродуктивних форм господарства — землеробства і скотарства (енеолітичні племенаямної культури, племена катакомбної та зрубної культур тощо).
Цейперехід на території сучасної України відбувся у IV—III тисячоліттях до н. є., за часівтрипільської культури (назва від с. Трипілля на Київщині). Носії цієї культурижили у досить великих населених пунктах, будували зручні двоповерхові будівлі,вшановували власних богів, мали оригінальні уявлення про будову Всесвіту. Лишена Хмельниччині відомо близько 150 пам'яток трипільської культури.
Унаступні століття формуються нові етнічні і культурні спільноти. Серед нихможна назвати кіммерійців (відомості про яких є у давньогрецьких і ассирійськихджерелах), які жили на початку І тисячоліття до н. є. Згодом їх підкорилиплемена скіфів, що переселилися з Азії в VII ст. до н. є. і утворили впричорноморських степах ранньокласове державне об'єднання — Скіфію. ПлеменаСкіфії мали тісні зв'язки з племенами різних районів Східної Європи, особливо злісостеповими землеробсько-скотарськими племенами території України. Завдякисильному впливові скіфської культури у цих племен, здебільшого відмінних відскіфів за походженням і мовною приналежністю, з часом виникла значна спільністьзі скіфами у предметах озброєння і кінського спорядження, прикрасах і навітьтворах мистецтва, виконаних у характерному для скіфів так званому звіриномустилі. На підставі цих спільних ознак давні грецькі автори і пізніші дослідникивідносили до скіфських й нескіфські лісостепові племена. Територія Скіфіївнаслідок цього, нерідко без достатніх підстав, розширювалася на всю південнучастину Східної Європи. Самі поняття «скіфи» і «Скіфія» прицьому втрачали конкретний зміст і переставали відображати історичну дійсність.
Скіфів,у свою чергу, витіснили сармати.
Сармати,як і скіфи, належали до групи іраномовних племен. Щодо походження сарматів, тоїх розглядають як нащадків племен однієї з культур бронзового віку Приуралля іСибіру — андронівської. Частина сарматів в окремих районах Північного Кавказута Причорномор'я поступово перейшла до осілості та орного землеробства вдолинах річок. Вони були обізнані з обробкою заліза, ткацтвом, виготовленнямпосуду, вели жвавий обмін товарами з навколишніми племенами, античними містамиПричорномор'я та країнами Сходу. У сарматів панували первіснообщинні відносиниз елементами майнового та соціального розшарування і виокремленням багатоїродоплемінної знаті.
Усередині І тисячоліття до н. є. виникають рабовласницькі античні держави-полісиПівнічного Причорномор'я — Ольвія, Тіра, Херсонес Таврійський, Пантікапей,Феодосія, які були центрами землеробства, рибальства, ремесел, торгівлі.
Однієюз найважливіших галузей господарства античних міст і держав ПівнічногоПричорномор'я в час їхнього найвищого розвитку було землеробство, а хліб(зерно) був одним із найважливіших товарів, що вивозилися до Греції. Значнемісце в господарстві, починаючи з III ст. до н.є., займали виноградарство і виноробство. Продукти скотарства іхудобу античні міста одержували від сусідніх племен, зокрема, від скіфів.Рибальство і переробка (соління) риби також були досить важливою галуззюгосподарства, а риба була одним із найважливіших предметів вивезення з грецькихміст Північного Причорномор'я до міст метрополії. Розвинутою була і торгівля вантичних містах. Існував внутрішній грошовий обіг, карбувалися золоті, срібніта бронзові монети. Вони є найдавнішими на території нашої країни.
Різноманітнимбуло й ремісниче виробництво античних міст Причорномор'я, найзначніша галузьякого гончарство. Посуд виготовляли на гончарному крузі та випалювали вспеціальних печах-горнах. Особливо багато виготовляли амфор — вузькогорлихвисоких посудин з двома ручками для вина, олії тощо. Навіть місткість кораблівчасто визначали за кількістю амфор, яку вони могли перевезти. Художній посудприкрашали різноколірним лаковим розписом. Багато такого посуду привозили зГреції. Його продавали знаті місцевих племен як предмети розкоші.
Такимчином, існування античних міст у Північному Причорномор'ї мало позитивнезначення для розвитку господарського життя, суспільних відносин та культуринаселення південної частини Східної Європи. Через ці міста в Східну Європупроникали вищі форми господарства та класові рабовласницькі відносини, якісприяли розкладові первіснообщинного ладу в місцевих племенах і швидшому їхрозвитку, а також поширювалася висока для того часу антична культура.
2. Походження, розселення та устрій слов'ян
НаприкінціІ тисячоліття до н. є. — на початку І тисячоліття н. є. лісові та лісостеповірайони населяли племена зарубинецької та черняхівської культур, якіпідтримували тісні контакти із сусідніми племенами і населенням східнихпровінцій Римської імперії, а в подальшому — з Візантією. У III—VI ст. у Північному Причорномор'ї з'являютьсячисленні племена і народності, втягнуті у процес «великого переселеннянародів» (готи, гуни та ін.).
Зрозпадом величезної Гунської імперії на сході утворився Тюркський каганат, підвпливом якого перебували Кавказ, Передкавказзя та інші землі. Після визволенняз-під влади каганату хан болгарських племен Кубрат 632 р. утворив державу, якувізантійці назвали Великою Болгарією. Вона займала переважно приазовські степий Таманський півострів. Болгари вели кочовий спосіб життя, мали родоплеміннийустрій на основі військової демократії.
ВеликаБолгарія проіснувала близько чверті століття, а після смерті Кубрата занепала.Скориставшись із цього, східні сусіди болгар — хазари — почали війну з ордоюстаршого сина Кубрата Бетбая й змусили її сплачувати данину. Середній синпокійного хана Котраг вивів свою орду на територію Середнього Поволжжя, дезгодом виникла Волзько-Камська Болгарія. Вона проіснувала аж домонголо-татарської навали. Найдовше захищалась орда наймолодшого сина КубратаАспаруха. Під ударами ворогів вона поступово відступала Приазов'ям і ПівнічнимПричорномор'ям на захід. При цьому болгари то мирилися, то ворогували з тимислов'янськими племенами, чиї володіння прилягали до цих регіонів. Приблизно в70-х рр. VII ст. болгари під проводомАспаруха перейшли Дністер, вигнали аварів з Лівобережжя Нижньої Придунайщини йзаснували Дунайську Болгарію.
Уприкаспійських степах, одночасно з Великою Болгарією, почала формуватисьХазарська держава. Як і болгари, хазари належали до тюркомовного світу.Приблизно в середині VII ст. вони утворили Хазарський каганат, який значно посилився післяпідкорення болгарської орди Бетбая. Зросла чисельність населення, розшириласьтериторія кочовищ, почали швидко відроджуватися приморські міста. Каганат мавформу федерації племен з номінальною зверхністю хазарського роду Ашина.
Переслідуючиболгар, що відступали, хазари захопили Північне Приазов'я, ПівнічнеПричорномор'я й частину степового Криму. Наприкінці VII — на початку VIII ст. Хазарський каганат вівкровопролитну війну з Візантією за Крим. Але під загрозою навали арабівсупротивники помирилися. Частина земель відійшла до Візантії, а Східний Крим істепова західна частина півострова залишилися за Хазарією. Каганатові довелосявитримати жорстоку боротьбу з арабами за сфери впливу в Прикаспії й на Кавказі.Хазари мусили покинути свою столицю Семендер і перенести її до Ітіля на НижнійВолзі.
У737 р. Хазарський каганат зазнав нищівної поразки від арабів, але після їхньоговідходу швидко відродився й зміцнів. Він посилив експансію на землі сіверян,в'ятичів, деяких інших племен Лісостепу та Полісся й змусив їх сплачуватиданину. Власті Хазарії стягували з іноземних купців торгове мито в Ітілі, іншихмістах, у Керченській затоці, тим самим перешкоджаючи вільній торгівліРусі-України з Візантією, країнами Малої та Середньої Азії. Разом з тимХазарський каганат прикривав праукраїнську державу від вторгненнясередньоазійських кочівників, що сприяло її відносно мирному розвиткові.
Хазарськийкаганат відіграв помітну роль у житті Східної Європи. Проте окремі вчені явноїї перебільшують, пропонуючи назвати час VII—VIII ст. «періодом Хазарськогокаганату» або твердячи про нібито належність полян до хазар чи заснуванняКиєва «хазарином» Києм.
УIV—VII ст. територію Середнього Подніпров'язаймає союз давньослов'янських племен, відомий під назвою антів, а пізнішерусів або росів. Назва «Русь» пізніше поширилася на всесхіднослов'янське населення. Вважається, що слов'янські племена сформувалися ізрізних етнічних і расових спільнот, які жили у давні часи на широких просторахСхідної та Центральної Європи. Вперше слов'яни згадуються у писемних джерелахІ—II ст. н. є. — у творах римських авторівТаціта, Плінія, Птолемея, які називали їх венедами.
Упроцесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуютьсяфеодальні відносини, виникають племінні союзи (полян, сіверян, білих хорватів,дулібів, тиверців тощо), а згодом — ранньофеодальні державніоб'єднання-князівства. У IX ст. Київське і Новгородське князівства об'єднуються в одну державу —Київську Русь, яка стала однією з наймогутніших у середньовічній Європі.
Зутворенням Київської Русі тісно пов'язане питання про походження етноніма«Русь». Дискусія істориків про те, хто були руси і де слідлокалізувати, зумовлена характером джерел. Були спроби пояснити назву«Русь» як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (уварягів), то серед іраномовних народів. Є цікаве припущення російського вченогоО. Трубачова, який стверджує, що можна пов'язувати етнонім «Русь» іздуже давніми індоарійськими племенами Причорномор'я, і зближує його здавньоіндійським словом «ruksa» — «світлий». Набувають популярності спробидовести синхронність виникнення назв «Русь» і «Україна» йобґрунтувати прямий зв'язок між ними. Найчіткіше, на думку дослідникаГ.Півторака, робить це відома письменниця і вчена Раїса Іванченко у статті«Якщо в нас відібрати історію...», яка стверджує, що в VI—IX ст. на Середній Наддніпрянщині поправих потоках Дніпра жило східнослов'янське плем'я росів (русів, русичів,русинів), яке входило до антського союзу племен і стало «центром»давньоруської народності. Ті роси згодом створили велику державу — КиївськуРусь. Оскільки етимологія іранського етноніма «анти» розшифровуєтьсяяк «пограничні жителі», населення українного прикордоння, україни,можна вважати, що роси якраз і були першими українцями.
Аналізписемних свідчень, здійснений ще М. Тихомировим, Б. Рибаковим, В. Мавродіним таіншими істориками, переконує в слушності теорії південного походження назви«Русь». У давньоруських літописах, особливо XII — XIII ст., поняття «Русь» або«Руська земля» мали два значення: широке (стосувалося всіхсхіднослов'янських земель у складі Давньоруської держави) і вузьке (стосувалосялише південної частини цих земель — Київщини, Переяславщини та Чернігівщини).Практично всі літописні згадки локалізують Русь у її вузькому значенні вСередньому Подніпров'ї: в басейнах Десни (на північному сході), Росі та Тясмину(на півдні), Сейму і Сули (на сході), Горині (на заході). Це землі, де сиділиколись поляни, сіверяни і древляни, які склали основу ранньодержавногоутворення «Русь». Провідна роль у ньому належала полянам. Літописецьвважав за необхідне особливо підкреслити це: «Поляне, яко ныне зовомая Русь». Характерно, щосаме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних зназвою «Русь» — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. Коли на Русівиникло кілька міст з назвою Переяслав, найперше з них називалося ПереяславРуський.
/>Навряд чи можна сумніватися втому, що літописці пізнішого часу у своїх свідченнях про Давньоруську державусполучали з нею ту давню Русь, яка поклала їй початок. Вочевидь і КостянтинБагрянородний, говорячи про «Внутрішню Русь», мав на увазіСередньодніпровський регіон. Не мають рації ні О. Прицак, який шукає Русь надалекій північно-східній околиці слов'янського світу, в межиріччі Волги,Каторослі й Трубежу, ні Д. Мочинський, що розміщує її на півночі, між Новгородомі Старою Ладогою. Арабський автор XII ст. Ідрісі цілком чітко означив північноруський районтерміном «Зовнішня Русь», що відповідає й свідченню КостянтинаБагрянородного.
Б.Рибаков вважає, що союз слов'янських племен Середнього Подніпров'я перейнявім'я одного з племен — народу «рос» або «рус», відомого в VI ст. далеко за межами слов'янськогосвіту. Сталося це наприкінці VIII — на початку IX ст., і не випадково Русь — яккраїна і як народ — неодноразово згадується тогочасними арабськими та візантійськимиавторами.
Пропершочергову належність терміна «Русь» до українських земель свідчатьтакож топоніми й гідроніми. В Середньому Подніпров'ї — це назви річок Рось,Росава, Роставиця й деяких урочищ. Можливо, цей термін походить відсарматського rhos (світло), яке черезспівзвучну назву племені роксоланів поширилось на українські землі. Правда, є й«північна» версія походження терміна «Русь». Зокрема,норманісти виводили його від фінської назви шведів «гіюїзі» івідповідно саму країну Русь розміщували на території новгородських словен. Прицьому вони посилалися на свідчення зарубіжних авторів, зокрема Ібн Русте (другаполовина IX — початок X ст.) і Гардізі, які писали, що Русьлежала на далекому острові довжиною в три дні дороги. На підставі цього окреміісторики ототожнювали місцезнаходження Русі з островом на р. Полістє під СтароюРусою. Але останні аерофотознімки й археологічні знахідки показали, що вдавнину Дніпро нижче від сучасного Канева розділявся на два рукави, якіутворювали острів довжиною майже 130 км. Таку відстань можна було подолати самеза три дні, про що й писали давні автори. Отже, це і є той регіон, вище відякого були поширені «руські» топоніми та гідроніми й де давні авторивбачали країну Русь. Тобто і цей приклад свідчить на користь південноговаріанту походження терміна «Русь».
Незалежновід походження у період східнослов'янської політичної й етнокультурноїконсолідації назва «Русь» ототожнювалася з назвою«слов'яни». «А словеньскый язык и руский одно есть», —зауважував літописець. Показовими в цьому плані є літописні визначення«Руские грады», «ми от родаРуского»,.«Русин» та ін. Таким чином, уже в IX—X ст. колишні міжплемінні союзисхіднослов'янських племен — поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни,дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші — злилися у велику етнічну спільноту— народність, яка одержала назву «рода руского», «Руси».
Допочатку XIX ст. робилися спроби віднайтиісторичну прабатьківщину слов'ян, зокрема українців, в Азії. Гіпотези азійськогопоходження, особливо поширені серед західноєвропейських вчених, мали за метупідкреслити: слов'яни чужі європейським народам. Походження українцівпов'язувалося із сармато-аланськими, скіфськими, тюркськими, кавказькимиплеменами. Зокрема, топонім «Русь», як і інші, вважався таким, що мавіранське походження.
Ізпоширенням так званої норманської теорії, згідно з якою варяги відіграливирішальну роль не лише у соціально-політичному (утворення Давньоруськоїдержави), а й етнічному процесі — формуванні східних слов'ян, набуваютьпоширення ідеї скандинавського походження топоніма «Русь», який давназву етнічній спільноті стародавніх східних слов'ян, перетворившись в етнонім.Але більшість сучасних дослідників вважає цей термін етимологічно пов'язаним з гідронімамипрабатьківщини східних слов'ян, землі літописних полян — Россю, Росавою та ін.
Однакне можна заперечувати й те, що протягом тривалого процесу формуванняукраїнської народності до її складу входили іншоетнічні компоненти. Широковідомі факти перебування вікінгів та інших скандинавів у південноруськихмістах; у причорноморських степах кочували тюркські племена (чорні клобуки таін.) — васали київських князів. Деякі з неслов'янських груп були асимільованіще під час формування давньоруської народності. Значні відмінності в культуріукраїнців різних історико-етнографічних районів — також певною мірою наслідокдавніх міжетнічних і етногенетичних процесів. Про це свідчить, зокрема,термінологія культурно-побутової сфери українців і взагалі східних слов'ян, щорясніє назвами тюркського, іранського, скандинавського походження.
Важливимджерелом вивчення етногенетичних процесів є дані антропології. Відоме положенняпро те, що «чистих», не змішаних у расовому відношенні народіввзагалі не існує, цілком стосується й українців. Антропологічні дослідженняпоказали, що не тільки немає єдиного українського расового типу (як і, скажімо,російського або німецького), а й наявні досить значні відмінності у межахвідповідних регіонів. За даними багаторічних досліджень В. Дяченка, якстверджує професор В. Наулко, з цього погляду Україна поділяється принаймні нап'ять областей: центральноукраїнську; валдайську, або деснянську;ільмено-дніпровську; нижньодніпровсько-прутську; карпатську. При цьому між нимипротягом віків мали місце інтенсивні взаємини.
Деякіавтори робили спроби вивести походження українців безпосередньо від племенчасів первіснообщинного ладу. Зокрема, археолог Я. Пастернак вбачаветногенетичні витоки українців у наддніпрянських племенах трипільської культури;далі, мовляв, вони еволюціонували у неврів — одне зі скіфських племен, потім в«антську культуру полів поховань» і, нарешті, — у «княжічаси», тобто Київську Русь.
Надумку В. Наулка, концепції безперервного розвитку народів від первісних часів єбезпідставними, оскільки історія людства — це процес постійного виникнення,розвитку і зникнення етнічних спільнот. Не залишаються незмінними як саміетнічні спільноти, так і їхні ознаки: територія розселення, особливостігосподарської діяльності, мови, культури.
Вінших концепціях хоча й визнавалося, що слов'янська спільнота формувалася натериторії Східної Європи, а не за її межами, превалювала теза, згідно з якоюукраїнці, на відміну від інших слов'ян, вийшли з «праукраїнськогосубстрату-основи» — семи «українських племен» (полян, древлян,сіверян, волинян, тиверців, білих хорватів та уличів, які згадуються у«Повісті минулих літ»). На думку деяких дослідників, ці етнічніспільноти теж були безпосередньо пов'язані з первісними племенами Наддніпрянщини.Одним з аргументів на користь таких зв'язків є те, що серед сучасних народівзбереглися давні звичаї та обряди, стверджував М. Грушевський. На його думку,прямими предками українців було найдавніше населення на території сучасноїУкраїни починаючи з неолітичних часів. Таким чином, факт існуваннядавньоруської народності заперечувався, а розклад загальнослов'янськоїспільноти відразу ж приводив до утворення трьох етнічно відособленихсхіднослов'янських народів. Через те історію українського народу М. С. Грушевськийпочинав від IV ст., ототожнюючи південнісхіднослов'янські племена антів з українцями. Як наслідок, антропологічні,психофізичні, мовні та інші особливості українського народу зумовлювалися самецією найдавнішою диференціацією.
Згідноз концепціями, поширеними у радянській історіографії, формування українськоїнародності як етнічної спільноти відбувалося на основі частини слов'янськогонаселення, яке входило до складу Давньоруської держави (IX — XII ст.). Цей процес був тривалим іпроходив у кілька етапів. Дальший розвиток феодальних відносин призвів дороздробленості цієї держави, внаслідок чого вже у другій половині XII — XIII ст. утворюються нові економічні,політичні та культурні центри, виникають певні передумови формуваннясхіднослов'янських народів — українців та білорусів.
Одночасноз політичним відбувався й етнічний розвиток Русі. Почав складатисятериторіальний центр русів, під вплив якого згодом підпадають навколишнірегіони. Таким центром стала Київська земля з її могутнім етнічним й економічнимпотенціалом. Тут швидше, ніж у навколишніх землях, розвивалися феодальнівідносини, в IX—X ст. з'явилися перші індивідуальніземельні володіння дружинної знаті, розбудовувалися міста й посилювався їхнійвплив на сільські округи.
ОсобливістюКиївської землі було те, що вона в період формування не належала якомуськонкретному князеві, а вважалася спадковим володінням великокнязівської родини.Хто володів Київською землею, той мав управляти і всією Київською Руссю. Крімвеликого князя, важливу роль у житті регіону й всієї держави відігравалакиївська знать. Саме вона найбільше ратувала й боролася за підкорення тагосподарське освоєння територій сусідніх племен.
Післяміграції уличів на початку X ст. умежиріччі Південного Бугу й Дністра влада київських князів поширилась на землів басейні Тясмина та нижніх течіях Сули й Псла. Щоправда, пізніше залежністьцих територій від київських властей стала формальною, фактично вони перебувалипід контролем кочівників. До 1036 р. південні кордони Київської землі проходилипо р. Стугні, а пізніше — по р. Росі. Місцеве населення, що складалося знащадків літописних уличів, а також прийшлих з-за Дону алано-болгар, опинилосяу сфері впливу більш розвиненішого населення Київської землі. Чи не найшвидшевлада київських князів утвердилася на просторах древлян. Однією з причин цьогостала відносна слабкість місцевих правителів і відсталість краю у переході доранньофеодального суспільства. За всіх соціально-політичних колізій територіядревлян залишалася невід'ємною частиною територіального центру русів-українців.Дреговицька Турівщина з часом стала уділом київських князів, а решта утворилаПолоцьку землю. На заході територіальна експансія київських можновладцівнатрапила на сильний опір феодальної знаті волинян, яка швидко збагачувалася йзуміла досить відчутно зміцнити своє становище. За князювання ВолодимираСвятославича київська знать активізувала господарське освоєння земель сіверян іодночасно почала захищати їх від нападів кочівників. Проте перетворенняЧернігова й Переяслава на центри навколишніх округ послабило вплив Києва увіддаленому Лівобережжі.
Зростанняролі Київської землі в Середньому Подніпров'ї відбилося у відповідних топонімахта гідронімах. У басейні Тетерева на той час одна з річок стала називатисяКиянка, Десни — Либідь, а поблизу Чернігова з'явилося с. Києнки. УХ — першійтретині XII ст. Київська земля вже єетнополітичним центром Середнього Подніпров'я з нечітко визначеними кордонами,крім південних, що свідчило про незавершеність процесу формування територіально-політичногооб'єднання. Київська земля одночасно стає й політичним центром всієїДавньоруської держави.
Певнавідособленість Київської землі серед навколишніх регіонів у IX—XI ст. виявилась у поширенні на неї назв«Русь» або «Руська земля». Залежно від політичної ситуаціїними називали територію навколо Києва або разом з частиною Переяславщини йЧернігівщини. Наприклад, київський князь Святополк у 1015 р., як писавлітописець, зібрав проти свого брата Ярослава «бещисла вой, русь (воїв зруських племен навколо Києва. — лет.) і печенігів». Посівши Київськийпрестол, Ярослав, у свою чергу, об'єднав проти Святополка «русь, і варяги,і словени». В такому самому значенні термін «русь» вживався й вінших випадках. «Руссю» іноземці називали й усю Київську державу.
Одночасноз територіальними змінювалися й назви населення. Поступово зникає поділмісцевої людності на літописні племена й з'являються етноніми, похідні від назвнайбільших міст. З 944 р. літописець щодо населення Київської землі почаввживати назву «кияни» замість «поляни». Це вже свідчило проскладання відносної етнічної спільноти жителів Київської землі та їївідмінність від навколишніх етносів. Однак з різних причин така назва неприжилася. За населенням Середнього Подніпров'я IX — XI ст. остаточно утверджується етнонім«русь», який мав тут глибоке етнополітичне коріння й увійшов усвідомість як слов'янських, так і неслов'янських народів.
Уперіод розвитку давньоруської народності формувались найважливіші особливостікультури, спільні для східних слов'ян, зберігалися їхня загальна самоназва(руські), свідомість спільності походження і найближчої етнічної спорідненості.Однак давньоруська народність, як усяка етнічна спільність ранньофеодальногоперіоду, не була однорідною. Вона становила складну сукупність локальнихтрадицій матеріальної та духовної культури, які відіграли у майбутньому певнудиференціювальну роль.
Етнічнийцентр українського народу сформувався на багатонаціональній основі. Крім русів,у цьому процесі брали участь і північні слов'яни, переселені з метою укріпленняпівденних рубежів країни, а також поляки й тюркські народи. У різні часи Русьне лише воювала з кочівниками, а й торгувала, мала з ними мирні відносини. Колиз 60-х рр. XI ст. половці почали тіснити печенігів,то частина з них відійшла за Дунай, а решта — під захист київського князя. Тесаме зробили й інші тюркські племена, зокрема торки, берендеї, ковуї. З дозволукиївського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та ПівденноїПереяславщини й зобов'язалися не пропускати на Київ інших кочівників. Русиназивали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками, азайняті ними землі за назвою укріпленого центру торків Торчеська — Торчеськоюволостю. Під впливом русів чорні клобуки почали переходити до напівкочовогоспособу життя, запозичували в них елементи землеробства й ремесла, вбрання,мови тощо. За межами Київської землі, вниз по Дніпру аж до Руського моря,стояли нечисленні неукріплені села зі змішаним складом населення. Вони булиосередками русько-української культури серед тюркомовного кочового світу.
Особливістюранньої етнічної історії українців було те, що вона розвивалась упівденно-західних районах Давньоруської держави (території Київського,Переяславського, Чернігово-Сіверського, Волинського і Галицького князівств).Приблизно у XII — XIII ст. стали вирізнятися первісні ознакиукраїнської народності, що стосувалися території, мови, культури, господарськоїдіяльності, побуту та звичаїв. У цей період Давньоруська держава розпалась наокремі феодальні князівства, і одночасно стала набирати силу Північно-ЗахіднаРусь — Ростово-Владимиро-Суздальське, згодом Московське князівство, якевідіграло вирішальну роль у формуванні російської (великоросійської)народності.
Однимз основних показників існування народності є власна мова. Більшість дослідниківвважали, що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населеннякраїни давньоруська мова. Однак деякі з них дотримувалися іншої думки. Зокрема,академік А. Кримський відстоював існування української мови принаймні з XI ст. Він писав на початку XX ст., що «жива мова Півдня XI ст. стоїть посеред східногослов'янства цілком уже відокремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. — це цілком рельєфна, яскравоіндивідуальна лінгвістична одиниця. У ній дуже легко взнати прямого предкасьогочасної української мови...». Такі висновки видатного сходознавцяпідтверджує практика етнополітичного формування Київської землі. Територіальна,етнічна й політична консолідація середньоподніпровських племен в єдину історичнуспільність супроводжувалась аналогічними процесами і в мовному середовищі.Живий розмовний говір народу, що очолював консолідаційні процеси, став мовноюосновою давніх русів. Українська мова формувалася на лінгвістичній базі говіркиполян-русів, яка спочатку синтезувала особливості мов ближчих, а потім івіддалених племен. Подібне відбувалося й в інших регіонах Київської держави.Лінгвістичний аналіз новгородських берестяних грамот XI—XII ст. дав окремим вченим можливістьзробити висновок про відокремленість давньо-новгородського діалекту від іншихсхіднослов'янських діалектів. У XII ст. на зміну назві «Русь» стосовно українських земельприходить назва «Україна», з появою якої український етнос виступаєна політичній арені як окремо сформована історична спільнота. Вперше термін«Україна» згадується в "Іпатіївському літописі" під 1187 р.Але якщо врахувати, що на письмі назви територій вживалися вже після того, яквкорінилися в повсякденному житті, то можна вважати, що вони були поширені йраніше. Розповідаючи про смерть у 1187 р. прославленого боротьбою з половцямипереяславського князя Володимира Глібовича, літописець писав: «Й плакашасяпо нем всі переяславци.., о нем же Украйна много постона». До останньогочасу слово «Україна» тут трактувалося вченими як окраїна КиївськоїРусі, якою і було Переяславське князівство. Але літописець називає окремоПереяслав і Україну, тобто ті землі, що найбільше страждали від нападівкочівників. Саме ними й були Переяславська, Чернігівська та Київська землі. Провживання цього терміна щодо різних українських регіонів свідчать й інші згадки.Під 1189 р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава «ко УкрайнеГаличькой», під якою мали на увазі Галичину, Покуття й Подністров'я.«Україною» називали літописці й «Червенські міста»Галицько-Волинського князівства у 1213 р. У XII—XIII ст. назва «Україна»охоплювала територію від Середнього Подніпров'я на сході до Забужжя включно назаході. Нею позначали не окраїнні території, а «край»,«землю», «країну». Саме такий зміст вкладали пізніше втермін «Україна» самі українці й власті Великого князівстваЛитовського. Але поряд з назвою «Україна» ще тривалий часпродовжували вживати у вузькому та широкому значенні назви «Русь» і«Руська земля». Живучість і утвердження кожної з них залежали відбагатьох факторів, і насамперед від внутрішнього та зовнішньополітичногостановища українських земель.
слов'янськийдержавність князь розселення
3. Культури східних слов'ян
Пам'яткинайдавніших історичних східних слов'ян належать до двох послідовних у часіархеологічних культур, відомих під назвою культур полів поховань. Назва їхпоходить від характеру поховальних пам'яток — могильників без будь-якихзовнішніх ознак — полів поховань. Поховання в них — переважно трупоспалення вглиняних урнах, тому такі могильники, на думку археолога І. Шовкопляса,називають інколи також полями похоронних урн. Останнім часом стали відомими йпоселення ранньослов'янських племен. Більш рання з цих культур називаєтьсязарубинецькою (зарубинецько-корчуватівською), а пізніша — черняхівською.
Цякультура одержала назву від могильників біля села Зарубинці на СередньомуДніпрі. її пам'ятки — поселення і могильники — поширені в лісостепових талісових областях Подніпров'я, на Волині, у Білорусі та деяких районах Росії.Початок її в цілому належить до II ст. до н.є., а кінець до II ст. н. є.
Наосновній території свого поширення пам'ятки зарубинецької культури збігаються зтериторією поширення пам'яток осілих землеробсько-скотарських племен скіфськогоперіоду — на півдні та милоградських і підгірцівських — на півночі. Між ними єй певна спільність, особливо в характері знарядь праці, деталей глиняногопосуду, в розміщенні поселень тощо. Це дає підставу деяким дослідникам (І.Шовкопляс та ін.) вважати, що лісостепові племена скіфського періоду та племенамилоградської і підгірцівської культур, напевно, були предками племензарубинецької культури, а сама вона тим самим має глибокі місцеві корені натериторії Східної Європи.
Поселеннязарубинецької культури були невеликими (0,3-0,4 га) і розташовувалися здебільшого на підвищених ділянках берегів річок. Деякі з них розміщені надавніших городищах. Так, одне з поселень, на думку вже згаданого археолога І.Шовкопляса, розташовувалося в Каневі, на високому пагорбі правого берега Дніпра— Пилипенковій горі, а два з них поблизу Києва — на городищах в Ходосівці таПироговому. Житла на поселеннях переважно наземні — з дерева та глини, звогнищами з каменю. Площа жител близько 20-25 кв. м.
Племеназарубинецької культури займалися орним землеробством у лісостепових та вирубниму лісових районах. Археологи знайшли на їх поселеннях залізні сокири, серпи тазернотерки. Також у них були розвинуті скотарство, полювання, рибальство та збиральництво.Глиняні пряслиця та грузики від верстатів свідчать про прядіння і ткацтво.Глиняний посуд — ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневогокольору. За формами — це горщики, банкоподібні посудини, миски, глечики тощо.Племена зарубинецької культури мали також торговельні зв'язки з південнимирайонами — римськими провінціями, античними містами та сарматами. Внаслідокобміну вони отримували посуд, римські монети, сережки, намисто та іншіприкраси.
Порядіз зарубинецькою культурою була пшеворська культура, поширена в басейні р.Вісли. В різних місцях її пам'ятки існували від III ст. до н. є. до IV ст. н. є. Назва культури походить відмогильника в м. Пшеворськ у Південній Польщі. її вважають культурою західнихслов'ян — нащадків племен лужицької культури. Залишки її пам'яток трапляютьсяна території України, зокрема, у Львівській та Волинській областях.
УПрикарпатті, Верхньому і частково Середньому Подністров'ї до того ж часуналежать пам'ятки липицької культури (від могильника в с. Верхня ЛипицяГалицького району Івано-Франківської області). За типом і характером поселеньвони подібні до пам'яток зарубинецької і пшеворської культур. Але в них є вже ймісцевий гончарний посуд, привізний скляний посуд та багато залізних знарядьпраці і бронзових та срібних прикрас.
Назва«черняхівська культура» походить від могильника в с. ЧерняховіКагарлицького району Київської області. Вона поширена на території відСереднього Придніпров'я до Карпат, охоплюючи лісостепову та частину степовоїзони України. Особливістю черняхівської культури є наявність місцевогоглиняного посуду, виготовленого на гончарному крузі, а також привізних римськихтоварів: скляного і червонолакового посуду, амфор та деяких металевих прикрас іпобутових речей. Виготовлення кружального посуду свідчить про значний розвитокмісцевого гончарського ремесла у племен черняхівської культури. Такий посуддосконалий, тонкостінний, сірого та чорного кольорів, з добре лощеноюповерхнею, прикрашений рельєфними валиками, прилощеними прямими і хвилястимилініями, відбитками різних штампів. За формами — це миски різних розмірів, вазиз трьома вушками, глечики з високими шийками, чаші тощо. Зовсім окрему групустановлять великі посудини, близькі до античних піфосів, призначені длязберігання зерна та інших припасів. Досить багато є прикрас (намисто, підвіски)та побутових предметів (кістяні гребінці, фібули) місцевого виробництва.
Уплемен черняхівської культури розвивалося місцеве ремесло, воно навітьвиділялося в окрему галузь господарства. Значного розвитку набули гончарське іювелірне ремесла, зокрема виготовлення різноманітних прикрас із срібла ібронзи. Найбільш цікаві бронзові прикраси з візерунками, вкриті емаллю, якузаливали в невеликі виїмки на поверхні виробів. їх називають виробами з виїмчастимиемалями.
Провадиласязовнішня і внутрішня торгівля. На думку вже згаданого І. Шовкопляса, засобомгрошового обміну на внутрішньому ринку були римські монети, які потраплялисюди, як і деякі скляні та металеві вироби, з римських провінцій на Дунаї та античнихміст Північного Причорномор'я в обмін на різні товари, насамперед на хліб іхудобу.
Поселеннячерняхівської культури розташовані в основному в річкових долинах, зручних дляземлеробства і скотарства. Житла переважно або трохи заглиблені в землю; будувалиїх з дерева і глини. Печі робили глинобитними. Були й відкриті вогнища зкаменю. Житла площею 20-30 кв. м на поселенні розміщували рядами. Поруч зжитлами були розташовані господарські будівлі та ями для зберігання зерна.
Отже,черняхівська культура, як можна судити з її пам'яток у лісостепових районахСереднього Придніпров'я, припинила своє існування наприкінці IV — V ст. н. є. внаслідок великогопереселення народів на півдні Східної Європи. Можливо, під час руху кочовихплемен (гунів, аланів та ін.) зі сходу на захід одна частина східнослов'янськихплемен — носіїв черняхівської культури — була фізично знищена в боротьбі зприбульцями, друга — поступово витіснена на північ, у лісові райони і, нарешті,третя, напевно, досить значна їх частина спільно зі степовими кочівниками таготами взяла участь у «поході варварів» на захід. У зв'язку з цимбули знищені спочатку джерела «римських впливів» — римські провінціїна Дунаї, а потім і сама Римська імперія. Слідом за цим східні слов'яни — анти— з'явилися тоді вперше на Балканах, ставши згодом найбільшою загрозою дляСхідної Римської імперії — Візантії. Саме тому розпочинається слов'янськаколонізація Балкан, яка згодом привела до утворення великого масиву південнихслов'ян. Звичайно, активну участь брали, поряд зі східними слов'янами — антами,і західні слов'яни — склавши, про що писали візантійські історики.
Становлення державності. По-різному склалася доля східнослов'янських племен післярозпаду антського державного об'єднання. На початку VII ст. племена дулібів (волинян)утворили на Волині, Верхньому Подністров'ї та у верхів'ях Західного Бугудержаву волинян. Вона підтримувала союзницькі стосунки з Візантією у боротьбіпроти аварів. Проіснувала ця держава недовго: приблизно в середині VII ст. волиняни зазнали тяжкої поразкивід кочівників й опинилися під їхньою владою. Літописець розповідає про тіжахливі часи, різні утиски та приниження, що їх терпіли слов'яни відзавойовників. Авари знущалися з дулібів, запрягали у вози їхніх жінок, і за це,нібито, Бог покарав їх усіх смертю, не залишивши жодного живим. З того часу йпішло світом прислів'я: «Погинули яко обри (авари)». Насправді аваричерез деякий час відійшли в Угорщину.
Набагатоуспішніше відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у СередньомуПодніпров'ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян, чия ранняісторія пов'язана з іменем легендарного князя Кия, а також його братів Щека,Хорива й сестри Либеді. Одні вчені вважають, що він жив наприкінці V — у першій половині VI ст., інші — що на одне століттяпізніше. Замолоду Кий нібито вчився в Константинополі й там затоваришував звізантійським імператором. Кий почав боротьбу проти Аварського каганату, здозволу візантійського імператора зробив спробу осісти на Дунаї і навіть заклавтам місто Києвець. Проте не зміг втриматись у ньому й мусив повернутися наСереднє Подніпров'я, де й заснував Київ.
Етногенезполян остаточно не з'ясовано. Але він безпосередньо пов'язаний з лексемою«русь».
Полянижили у вигідному геополітичному середовищі: майже в центрі праукраїнськоїлюдності, на перехресті важливих торговельних шляхів. По Дніпру племенапідтримували торговельні зв'язки з Північним Причорномор'ям і Візантією. Черезїхні землі здійснювалися зв'язки між Сходом і Заходом. У стратегічно важливомуцентрі їхніх володінь наприкінці V ст. столицею став Київ. Київський князь міг контролювати рух по Дніпрутого люду, який мешкав у Верхньому Подніпров'ї, на берегах Ірпеня, Прип'яті,Десни, Сейму, Сожу та їхніх приток. Якщо врахувати, що тоді люди пересувалисяпереважно річками, то фактично київський князь міг впливати на життянавколишніх племен. До полян за економічними, політичними й етнічнимиінтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західнісіверяни й древляни у VII ст. почали об'єднуватися у федерацію племен.
Подібнідержавотворчі процеси відбувалися на Заході та Сході. На Заході в цей часутворилися Болгарське царство, держава Само (Великоморавське князівство), а наСході — Хазарський каганат. Тобто утворення праукраїнської держави відбувалосяпаралельно з аналогічними процесами в Європі. Вже в VII ст. праукраїнську державу сучасникипочали називати Руссю. Одночасно зі зміцненням позицій київських князівфедеративна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процесвідбувався повільно, суперечливо й не завершився навіть через 100 років, хочавлада київського князя й зміцніла. Наприкінці VIII — у першій половині IX ст. утворилося стабільнепраукраїнське державне об'єднання Руська земля. Окремі дослідники вважають, щоарабські автори називали його Куявією, а сусідні — Артанією та Славією. Владакиївського князя поширювалася на всю територію державного об'єднання, принаймніу давніх авторів було таке враження. Арабський мандрівник першої половини X ст. Аль-Масуді писав із цьогоприводу: «Дір — перший зі слов'янських царів, що володів великими містамий багатьма територіями».
Заправління нащадків Кия, зокрема князя Діра, Руська земля проводила активнузовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій. У першій половині IX ст. вона посилила вплив на навколишніплемена й почала претендувати на південні землі, що опинилися під владоюХазарського каганату. На початку IX ст. руський князь Бравлін здійснив вдалий похід на Таврійський півостріві захопив Корсунь (Херсонес), Сурож (Судак) і Корчев (Керч). Фактично весьпівострів опинився під його владою. Праукраїнська держава почала чинити сильнийопір експансії Хазарського каганату на свої землі. Якщо східні сіверяни,радимичі сплачували каганатові данину, то поляни у відповідь на таку вимогукагана послали йому меч. Руси розселилися на території каганату, а в йогостолиці Ітилі навіть утворили колонію з власним суддею і язичницькими капищами.Руська писемність поширювалася серед населення Хазарії поряд здавньоєврейською.
Руськаземля підтримувала активні дипломатичні стосунки з Візантією, іншими країнамиБлизького Сходу та Європи. У 838 — 839 рр. її посольство відвідалоКонстантинополь, а також столиці деяких інших європейських держав. У столиціФранкського королівства Інгельгеймі власті встановили, що посли, хоч іназивалися русами, але насправді були скандинавського походження. І це недивно, оскільки князі Руської землі мали змогу наймати на службу різних зайд, утому числі й варягів.
Уроки правління останнього нащадка династії Києвичів князя Аскольда Русьутверджується на історичній арені як могутня країна середньовіччя. Вона нетільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів у саме їїсерце — Константинополь. У 860, 866 та інших роках Аскольд на чолі великоїдружини кілька разів нападав на Константинополь і врешті-решт змусиввізантійського імператора підписати між Візантією та Руссю союзницький договір.За ним Візантія сплачувала Русі щорічну данину, а Русь зобов'язувалася надаватиїй військову допомогу в боротьбі з арабами. В наступні роки ці умови виконувалиобидві сторони, що дало Русі можливість швидко розвиватися. Вплив Русі наПівдні став таким відчутним, що сучасники почали називати Понт ЕвксінськийРуським морем. З'явилися й інші географічні назви з коренем «рус».
Однієюз передумов могутності Русі стала етнічна консолідація населення на основіплемен черняхівської та інших культур. У різних місцевостях України впісляантський період існували лука-райковецька (VIII—IX ст.), волинцівська (VII—VIII ст.), роменська (VIII—X ст.) та інші культури. Люди булиоб'єднані в східнослов'янські союзи племен — дулібів, волинян, древлян, полян,дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.
УVIII—IX ст. відбувається подальше нівелюванняособливостей життя племен від Середнього Подніпров'я до Закарпаття. За певнихмісцевих відмінностей населення цього регіону споруджувало заглиблені в землюжитла стовпової та зрубної конструкцій з кам'яними печами, ховало небіжчиківчерез трупоспалення, мало приблизно однакові знаряддя праці та прикраси, атакож типи ліпного й гончарного посуду. Порівняно з попередніми століттямислов'яни істотно вдосконалили основні сільськогосподарські та переробнізнаряддя праці. Замість вузьколезового наральника частіше почали застосовуватинаральник із широким трикутним лезом, його використання підвищувалопродуктивність праці та врожайність зернових культур. Люди замінювали невеликіжорна для мелення зерна масивними, тобто почався перехід до примітивних млинів.Чимало подібних рис було й у населення лісостепової зони Лівобережної України.Але при цьому в його матеріальній культурі помітні впливи іноетнічних племен,насамперед сармато-аланських і тюрко-болгарських. Інакше й не могло бути,оскільки лівобережна слов'янська людність потрапила в залежність відХазарського каганату. Виникли значні ремісничі центри. Вони поступовоперетворювалися на оборонні, адміністративні та торгово-ремісничі осередкиплемінних об'єднань. Київ став центром полянського об'єднання, Чернігів —сіверського, Іскоростень — древлянського, Пересічень — улицького, Волинь надБугом — дулібського. Поряд з ними виникають і менші гради. На той час це булотак дивно, що скандинави називали українські землі «Гардарікі», тобтокраїною градів.
Зрозвитком економіки активізувалася торгівля. Слов'яни підтримували традиційніторговельні зв'язки з причорноморськими, прикаспійськими та середньоазійськимимістами. Слов'янські купці добре знали шлях до Криму, Подунав'я та в серединуВізантійської імперії. Водночас іноземні купці цих регіонів були частимигостями в українських градах. З території України вивозили на продаж хутро,мед, віск, чимало невільників. Натомість завозили з Візантії та Греції коштовнітканини, прикраси, посуд, вироби із заліза, з Хазарського каганату і Арабськогохаліфату — шовк, інші тканини, одяг, скляні, металеві вироби, різні прянощітощо. Купці ще не мали власної монети в сучасному розумінні слова й прирозрахунках користувалися арабськими дирхемами, візантійськими номісмами йзахідноєвропейськими динарами.
Натериторії Руської землі інтенсивно формувався феодальний лад. Сімейна общинащодалі більше розпадалася на індивідуальні господарства, посилювалася владаплемінної знаті. Але розшарування було ще малопомітне, а дії правителівобмежувало народне віче. Демократична форма правління сприяла зміцненню єдностій могутності Руської землі. Та й самі князі заради цього використовувалинайменші можливості, у тому числі й нову релігію.
4. Християнізація слов'янських князів
Виникнувшиу першій половині І ст. н. є., християнство в IV ст. стало державною релігією Римськоїімперії. Релігія простих людей швидко поширилась у світі, зокрема й в Україні.Є стародавня оповідь про те, як Подніпров'я та Новгородську землю відвідавапостол Андрій Первозванний і проповідував серед населення християнство. Цимзаймалися й інші проповідники, про що свідчать металеві формочки IV — V ст. для виготовлення хрестиків. Єдані про те, що в першій половині IX ст. деякі старійшини руських племен хрестилися в Сурожі. Але це неозначало, що все населення Руської землі прийняло нову релігію.
У60-х рр. IX ст. під час одного з походів наКонстантинополь відбулося хрещення князя Аскольда і його найближчого оточення.Патріарх Фотій виконав обряд хрещення, а потім в енцикліці записав, що русипроміняли язичництво на «чисте християнське вчення». Про хрещенняАскольда писали не тільки візантійські автори, а й руські літописці. Щоправда,їхні твори не дійшли до наших днів, але ними користувався історик В. Татіщев ітому небезпідставно назвав Аскольда першим мучеником Русі. А те, що його ім'яне внесено до святців, вчений розцінював як забуття історії. Руси прийнялимитрополита й виділили йому резиденцію в Переяславі. З його прибуттям у СереднєПодніпров'я християнство стало активніше поширюватися серед місцевогонаселення.
Протебільшість наших предків продовжувала поклонятися язичницьким богам.Найголовнішим із них був Перун — бог грому, блискавки, війни та зброї. Поряд зним стояли Дажбог — покровитель сонця, Стрибог — покровитель вітрів та іншібожества. Кожне плем'я мало своїх богів. Люди вірили в духів предків,лісовиків, водяників, русалок, домовиків, тобто обожнювали сили природи, середякої проходило їхнє життя. Для ритуальних дійств вони збиралися в святилищах чиінших затишних місцях у лісі, на березі річки, де виконували язичницькі обрядий приносили жертви. Цим самим люди знаходили собі душевний спокій, гармонію дійта помислів, віру в допомогу вищих сил і так вивищувалися над природою. Вірадопомагала предкам пройнятися любов'ю до всього живого, і недаремно вонивважали за смертний гріх карати тих, хто чимось провинився, чи каліцтвом. Прицьому люди воліли обмежуватися штрафами, триманням винуватця у порубі або вкрайньому разі перетворювали його на невільника й примушували тяжко працювати.
Отже,стародавнє різноетнічне населення території нинішньої України пройшло в своємурозвитку всі основні формаційні етапи: кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт),мідно-кам'яний, бронзовий, ранній залізний віки. Були створені відповідні циметапам типи суспільно-господарської організації життя: первісна палеолітична тародова общини, племінна структура, станово-класове суспільство. Особливезначення для історичного прогресу на наших землях мала тисячолітня епохаантичної цивілізації Північного Причорномор'я. Давньогрецькі міста-державиактивно впливали на соціально-економічний, політичний, культурний розвиток нелише сусідніх з ними скіфів, сарматів та ін., а й віддаленіших племен, у томучислі слов'янських. Давні традиції зв'язків з культурою Південно-Східної Європиперейняла згодом Київська Русь.
Література
1. БорисенкоВ. Курсукраїнської історії. — К., 1996.
2. ГрушевськийМ. ІсторіяУкраїни-Руси: У 10 т. — К., 1991— 1996. — Т. 1—9.
3. ДорошенкоД. Нарис історіїУкраїни. — Л., 1991.
4. ЗаконодательствоДревней Руси //Российское законодательство X—XX вв. — М., 1984. — Т. 1.
5. ЗалізнякЛ. Нарисистародавньої історії України. — К., 1994.
6. Знойко О.Міфи Київськоїземлі та події стародавні. — К., 1989.
7. Кісь Я. Етногенез слов'ян. — Л.,1985.
8. Котляр Н.Древняя Русь иКиев в летописных преданиях и легендах. — К.,1986.
9. Котляр М.ПолководціДавньої Русі. — К., 1991.
10. Курс лекцій з історії України таїї державності. — Л., 1997.
11. Літопис Руський. — К., 1989.
12. ПівторакГ. Українці:звідки ми і наша мова. — К., 1993.
13. Повість минулих літ // ЛітописРуський (за Іпатіївським списком). — К., 1989.
14. ПономарьовА. Українськаетнографія. — К., 1994.
15. Самчук В.Культурапівденних та західних словян. — Миколаїв, 2002.
16. СахаровА. ДипломатияСвятослава. — М., 1991.
17. ТолочкоА. Князь вДревней Руси: власть, собственность, идеология. — К., 1992.