Контрольнароботана тему:
Початковаосвіта у Гетьманщині (друга половина XVII– XVIIIcт.)
Нижчоюланкою системи освіти на українських землях у другій половині XVII—XVIII ст.продовжували залишатися традиційні парафіяльні, або дяківські, школи, якііснували при церковному приході й утримувалися коштом громади чи церковнихбратств. Такі школи за формою та змістом залишалися майже незмінними протягомстоліть і були характерними для всіх українських земель. Внаслідок своєїтрадиційності вони рідко фіксувалися у документах, тому встановити кількість їхважко. Проте разом з братськими, що почали діяти з кінця XVI ст., ці школизабезпечили вже на середину наступного, XVII ст., досить значнепоширення грамотності серед різних верств населення. Можливо, дещоперебільшене, але цікаве й небезпідставне свідчення залишив Павло Алеппський, якийразом з антіохійським патріархом Макарієм подорожував Україною у 1654 та 1656pp. Він писав у своєму щоденнику: "… по всій козацькій землі ми помітилипрегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони за малим винятком, навітьздебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби йцерковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вонитинялися неуками по вулицях"
Упершій половині XVIII ст. на Лівобережній Україні та Слобожанщині кількістьпочаткових шкіл, діяльністю яких опікувалися козацька старшина, громади тадуховенство, значно збільшилася. Так, проаналізувавши ревізькі книги семиполків Гетьманщини, крім Київського, Стародубського і Гадяцького, Лазаревськийвиявив, що у 40-х pp. XVIII ст. на цій території існувало 866 шкіл
Статистичнідані, наведені О. Лазаревським, як доводять сучасні дослідники, не можнавважати повними, тим більше, що не вказано кількість шкіл у трьох полках.Зокрема, Б. Біляшівський шляхом аналізу та зіставлення даних ревізій 30, 40 і50-х років, заповнюючи відсутність інформації про кількість шкіл у тих чи іншихнаселених пунктах статистикою попередніх чи пізніших ревізій, а такожвраховуючи середній відсоток збільшення кількості шкіл від ревізії до ревізії,робить висновок, що в 30—40-х pp. загальна кількість шкіл на ЛівобережнійУкраїні, ймовірно, становила 1334, а в 40—50-х pp. — 1488 3. Залежно відособливостей заселення того чи іншого полку в одних, наприклад у Чернігівськомуі Стародубському, найбільше було сільських шкіл, у Полтавському та Гадяцькомупереважали міські парафіяльні школи.
В60—70-х pp. кількість шкіл у Гетьманщині зменшилася. Так, у 1768 р. у 13 сотняхЧернігівського полку у 78 населених пунктах діяло лише 89 шкіл. У селах було поодній школі, в сотенних містечках — більше, наприклад, у Сосниці й Березні почотири школи; в Городні, Мені, Синявці — по три. У 1767 р. уНовгороді-Сіверському існували школи при шести приходах, у Чернігові також пришести приходах 4. О. Шафонський у своєму описі Чернігівського намісництвазазначав наявність шкіл у кожному місті та містечку. За його даними, на 1786 р.у Чернігівському намісництві було 52 школи, тоді як О.Лазаревський, за данимиревізії 40-х років, налічував 154 школи. Отже, за сорок років кількість шкіл наЧернігівщині зменшилася майже на сотню.
Чималоприходських шкіл було у Києві, зокрема, на Подолі діяли школи при 14 церквах.На Слобідській Україні, за підрахунками Д. Багалія (дані перепису чотирьохслобідських полків 1732 p.), існувало 125 шкіл: у Харківському полку — 20;Охтирському — 25, Ізюмському — 33, Сумському — 475. Як правило, школи були уполкових і стенних містах та містечках, козацькихслободах. Це були звичайні дяківські школи, які здебільшого розташовувалися вхаті, де мешкав дяк. Така хата-школа споруджувалася громадою, вона ж обираладяка за голос й освіченість та утримувала його. В обов'язки дяка входилонавчати дітей прихожан «грамот-ці», тобто читанню по букварю. Далівчилися читати Псалтир і Часослов. Після оволодіння читанням приступали дописьма, що було складнішим, аніж читання. Вивчали основні арифметичні дії,навчалися співу, інколи багатоголосого. Батьки віддавали дітей в науку післядосягнення 7—8 років, навчання розпочиналося пізньої осені. У початковихприходських школах вчили читати церковнослов'янською мовою за давньою і важкоюдля сприйняття учнями методикою, коли склади утворювалися за першими літерамиповних назв церковнослов'янських літер, наприклад, склад «ба»утворювався від «буки аз». «Наука» давалася дітям важко, аосновною формою «заохочення» було покарання. Щосуботи дяк питав зучнів за всі провини, невивчений матеріал йкарав різками. Ці суботні іспити зафіксовані ще у статуті Луцької братськоїшколи (1624 p.). І все ж учнів у дяків було немало, серед них згадуються«молодики», учні «виростки». Це були вже цілком дорослілюди, інколи віком до ЗО років, які залишалися при дяківській школі йдопомагали дяку, співали на кліросі у церкві.
Дяківські школи були невід'ємною складовою громадського життя увсіх регіонах України. Вказати їх кількість на Правобережжі, де, на відміну відЛівобережжя та Слобожанщини, не збереглося статистичних даних, важко. Проте якпрямі документальні свідчення, так і опосередковані дані, зокрема, записи нарукописах, переписаних вчителями-бакалярами, купчі, судові справи, передмови дорукописних збірників тощо говорять про наявність таких шкіл у регіоні. Направобережних землях продовжували діяти братські школи. У міських братськихшколах у XVIII ст. рівень викладання був значно вищий, ніж у сільськихдяківських. А в невеликих містечках і селах вони не відрізнялися віддяківських. Про рівень міських парафіяльних шкіл на Правобережжі можна судити,наприклад, за візитацією Ковельської соборної церкви (1696 p.), де сказано, щовчитель її школи, який утримувався за рахунок міської громади, викладав вищінауки, ніж по інших церковних школах 6. Певне уявлення пропарафіяльну школу XVIII ст. дає табель вчителя школи при церкві в м. ДунаївціГ. Татомира (1789 р.), в якого навчалося 22 учні, з них 13 шляхтичів і 9«простих» — дітей міщан із сусідніх сіл. Більшість учнів — 13 — булигреко-католицького віровизнання, 9 — католицького. Вчитель навчав читання поПсалтирю і Часослову, латинської мови, лічби, катехізису, два шляхтичі вчили«руську граматику» 7. Навчалися школярі віком від 8 до 18років. У кінці року в присутності батьків вони складали іспит, батькипідписували табель успішності. Проте таких шкіл було не так багато. Свої школина українських землях мали вірменська та єврейська громади.
Навряд чидяківські школи відіграли б таку роль у культурному житті України, якби наука вних обмежувалася лише навчанням читання та письма церковнослов'янською мовою,елементам арифметики та співу. На цю обставину свого часу вказував П.Житецький. Аналізуючи шкільні збірники, укладені в дяківських школах, вінзнайшов там безліч різних віршів, народних пісень з нотами, сентенцій,прислів'їв, малюнків, що характеризувало не лише естетичні, а й моральніуподобання шкільних вчителів-дяків. Не випадково навіть у XIX ст., колидяківські школи вже не відігравали такої ролі, як у XVIII ст., малолітній ТарасШевченко переписував з дяківських збірників вірші Г. Сковороди, аркуш паперумережив за зразком титульного аркуша києво-печерських дру-ків. Саме дяки тадяківські школи спри-яли проникненню елементів високої професійної культури внародну.
Дляукраїнських земель, особливо Лівобережжя та Слобожанщини, характерний феноменмандрівних дяків, як правило, студентів Києво-Могилянської академії або жколегіумів, які, прослухавши кілька курсів переважно риторики та поетики, літомпід час канікул мандрували Україною, наймаючись домашніми вчителями, заробляючина хліб писанням скарг, листів, малюванням. Багато з них не поверталися «звокацій» в академію, чи колегіуми, приставали до дяківських шкіл, де вчилидітей не лише читання та письма. Відомий дослідник О. Левицький називав їх«вільною артіллю особливого роду ремісників, які мали деяку освіту ізаробляли на хліб учителюючи та будучи дячками» 8. Мандрівнідяки, типологічно подібні до західноєвропейських вагантів та польськихри-бальтів, були чужі й незрозумілі чиновникам Російської імперії тамосковській церкві, яка в кінці XVIII ст. заборонила дякам-дидаскалампереходити з однієї до іншої церкви.
Домашнівчителі залежали від волі й примх батьків дітей, але інколи й самі нестримувалися, караючи учнів. Як правило, заможні міщани чи козацька старшина,шукаючи домашнього вчителя, зверталися з проханням до префекта академії чиколегіуму. На Правобережжі вчителями наймалися учні єзуїтських, василіанськихта піарських шкіл, які відзначалися добрими знаннями та поведінкою. Інколи це. булистуденти Києво-Могилянської академії, як, наприклад
ПетроСтефанович, родом з київських міщан, який пройшов в академії курс наук закласом богослов'я. Маючи намір заробити трохи грошей і продовжити навчання, вінстав домашнім учителем у православного протопопа М. Зражевського з с Гусачівкана Білоцерківщині. Під час нападу польського загону на село був запідозрений узв'язках з гайдамаками і взятий до суду в Кодню 9.
Реаліїсуспільно-політичного розвитку України кінця XVIII ст. негативно позначилися нашкільництві. Зменшилася кількість приходських шкіл, вони перетворилися на школидля нижчих верств населення. Цьому сприяло також розпорядження Синоду пропідпорядкування таких шкіл священику, який контролював їх діяльність.Закріпачена громада усувалася від вирішення шкільних справ, вже не обираладяка. Творчому імпульсу народних мас, спричиненому визвольною боротьбою,державотворчим процесам було покладено край.
Жіночаосвіта в Гетьманщині. Вплив ідейРенесансу, соціально-економічний розвиток суспільства привели до змінисоціального становища жінки. Зміцнення її правового статусу, підвищення ролі всуспільному виробництві цілком логічно поставили на порядок денний необхідністьрозширення кола знань, якими вона повинна була оволодіти. Наслідком нових поглядівна роль і місце жінки в суспільстві стала праця «Про рівність двохстатей», яку 1673 р. видав Пулен Барр. Він захищав плато-нівську тезу проте, що жінка здатна вивчати всі науки. Використав і розвинув педагогічні ідеїгуманізму Я.-А Ко-менський, який підкреслював, що жінки, як і чоловіки,наділені «швидким і таким, що сприймає мудрість, розумом» 10.Саме він уперше в історії педагогічної думки розробив програму жіночої освіти,яка передбачала загальну освіту в громадських школах як для хлопчиків, так і длядівчаток; широке коло знань для дівчат, подібне тим, які засвоюють хлопчики;спільне навчання з хлопчиками у молодшому шкільному віці. Він проводив ідею, щожінка повинна мати змогу брати участь у будь-якій діяльності, навіть науковій.
Специфікаісторичного розвитку українських земель зумовила досить високий, особливопорівняно із сусідніми країнами, статус жінки. На це неодноразово зверталиувагу іноземці, які бували в Україні в XVI—XVII ст. (Боплан, Плано Карпіні).Однак до середини XVIII ст. у структурі освіти України не існувало спеціальнихнавчальних закладів для жінок, хоча нові тенденції в європейській педагогіці необійшли Україну стороною. Зокрема, про необхідність освіти для жінок говориввідомий український філософ Г. С Сковорода, проте він дотримувався поглядівЖ.-Ж. Руссо, тобто виступав за обмежену жіночу освіту. В українських виданняхдругої половини XVIII ст. почали приділяти багато уваги пропаганді поглядів навиховання жінки, її призначення, що істотно відрізнялися від прийнятих у дворянськомусуспільстві. Ці погляди знайшли відображення у важливих законодавчих актах,складених під керівництвом І. І. Бецького, видатного педагога, який створившироку програму виховання «обох статей шляхетського і міщанськогоюнацтва» и.
У другійполовині XVIII ст. в Україні з'являються приватні закриті навчальнізаклади — пансіонати, які утримувалися іноземцями,переважно французами, і призначалися для навчання дівчат з привілейованихстанів.
Метапансіонату полягала у підготовці дівчинки до сумлінного виконання майбутніхобов'язків матері та дружини. Приймали до них різних за віком дівчат іззаможних родин. Термін навчання становив 4—5 років. Перші два приватніпансіонати для дівчат були засновані в 1779 р. у Кременчуці и. Допочатку XIX ст. вони вже існували у Чернігові, Ніжині, Полтаві та Херсоні, азгодом у кожній губернії.
Першіурядові заходи в галузі жіночої освіти розпочато за часів Катерини II. Так,згідно з її указом від 5 травня 1764 р. було засноване Виховне товариствошляхетних дівчат (Смольний інститут), призначене для дворянських дітей.Основним його завданням стало виховання доброчесності в дусі дворянської мораліта вміння поводитися у світському товаристві (навчання «політесу») 13.
Інститутишляхетних дівчат (також закритий тип навчального закладу) давали своїм ученицямрелігійно-моральне виховання й закінчену загальну освіту. Спочатку терміннавчання в інституті становив 12 років. Пізніше його скоротили до 9 років, а вокремих інститутах (Київському, Харківському) — до 7 років. До більшості інститутівприймали на навчання з 9-річного віку. Для вступу необхідно було скласти іспит,показавши знання початкових молитов, елементарні знання з російської таіноземної мов, арифметики, а також мати документ, який би підтверджувавдворянське походження дитини и. В Україні інститути шляхетнихдівчат починають поширюватися лише з XIX ст. До того часу дівчата з родинкозацької старшини здобували освіту в спеціалізованих закладах Росії.
Початковуосвіту з кінця XVIII ст. дівчата здобували в нижчих і вищих училищах. До нижчихналежали малі народні училища, школи грамоти та од-нокласні народні училища.Підвищеним типом початкових шкіл були головні та двокласні народні училища.
Дооднокласних народних училищ дівчат приймали з 7-річного віку. Оскільки не булозмоги створювати окремі чоловічі та жіночі навчальні заклади, допускалосяспільне навчання хлопчиків і дівчаток, але вік дівчини у змішаних школах неповинен був перевищувати 12 років. Перебування старших за віком дівчат узмішаних класах вважалося небезпечним з морального боку. Після закінченнянавчання в однокласних народних училищах дівчата діставали право навчатись ужіночих пансіонах та інститутах.
Метоюдвокласних народних училищ було дати змогу ученицям розширити й закінчитипочаткову освіту. До них приймали дівчат у віці 11—14 років, які успішнозакінчили повний курс однокласних народних училищ або ж мали відповідні знання.Навчальний курс у таких училищах тривав 5 років. Після шкільної реформи 1804 р.ці училища перетворили на гімназії, куди приймали виключно хлопчиків 15.
І впансіонатах, і в початкових школах наприкінці XVIII ст. користувалисьоднаковими підручниками. У більшості з них основним вважали «Книгу прообов'язки людини і громадянина», в якій дітям роз'яснювали їхні обов'язки щодоставлення до Бога, царя, людей відповідно до тодішньої ідеології. В окремихзакладах замість неї використовували перекладену з німецької мови книгу І. І.Кампе «Батьківські поради моїй дочці». Оскільки метою жіночої освітибула підготовка дівчини до вузькосімей-ної сфери родинності, зміст освіти мавелементарний характер. У всіх типах жіночих навчальних закладів панувалисловесно-догматичні методи навчання — розповідь, пояснення, читання книг,письмова робота. Вчителі часто просто надиктовували тексти для зачитування.Такі уроки спочатку записувались «начорно», а потім переписувалисьдекілька разів «начисто». Вчителі застосовували індивідуальні формироботи у процесі домашнього навчання й колективні — на уроках 16.
Отже, у XVIII ст.суспільство усвідомило необхідність жіночої освіти. В Україні почалиформуватися педагогічні концепції й теорії такої освіти.
Товаришкуреня Кущевського Андрій Іванович Крячок 18. Існувала також ГоловнаСічова школа (1754—1768 pp.), яка за змістом і характером навчанняприрівнювалася до кращих тогочасних навчальних закладів. У ній вивчалиполітику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу. Тому йне дивно, що в одному із січових куренів у 1736 р. з 28 козаків 15 булиписьменними. За іншими даними, у 1779 р. із 69 козаків, які присягали навірність уряду, освіту мали 37.
Василіанські та піарські школи. Василіанський орден з часу його організації митрополитом ИосифомРутським також прагнув зосередити освіту у своїх руках. Однією з першихвасиліанських шкіл була школа у Володимирі. її забезпечив своєю фундацією щемитрополит Іпатій Потій. На початку своєї діяльності вона мало чим відрізняласявід елементарних шкіл, але вже близько 1616 р. була реформована за типомєзуїтських колегіумів. Рівень її значно зріс із середини XVIII ст., коли школаодержала привілей від короля Августа III (1746 p.), де василіанам дозволялосяутримувати «школи латинські» з викладанням наук по філософію.Заборонялося засновувати інші школи як у самому Володимирі, так і на відстані 5миль від міста 25. Значну кількість василіанських шкіл було відкрито у XVIIIст. Це Бучацька, заснована М. Потоцьким в 1721 p., Шаргородська — С.Любомирським у 1749 p., Любарська — Ф. Любо-мирським у 1758 р. У 1766 р. Ф.Любо-мирський організував школу в Умані, королівський привілей якій був наданийв 1768 р. Уніатська школа діяла в Холмі, де їй доводилося протистоятипіарській. Вона називалася колегіумом. У 1779 р. єпископ Максиміліан Риллоперетворив її на духовну семінарію. Василіанські школи були також у Львові(1720 p.), Барі (1754 р). При школі існувала бурса для 12 бідних учнівнезалежно від їх станової приналежності 26. Програма василіанських шкілбудувалася за зразком єзуїтських колегіумів. Як правило, це були школи двохрівнів — трикласні, в яких вивчалися мови: крім латинської та польськоїнімецька, інколи слов'янська (церковнослов'янська), поетика і риторика, ташестикласні, де викладався ще й курс філософії. До шестикласних шкіл належалиВолодимирська, Уманська, Холмська, Бучацька. В 1773 р. у Барській школі такожпочали читати філософію. Проте курси були не постійними, що залежало відматеріальних можливостей та наявності відповідних учителів. Уніатські школибули досить великі, в них навчалися як греко-католики, так і римо-католики,шляхетство, міщани, представники інших громад.
Поряд із василіанськимишколами світського спрямування існували й монастирські, де готували до постригученців, так званих новіціїв. У таких школах вивчали латинську і слов'янську(церковнослов'янську) мови, поетику і риторику. Курс навчання тривав трохибільше року. Далі можна було продовжувати освіту в чернечих школах, де вивчалифілософію й теологію27. Зокрема, такі школи діяли у монастирях — Львівськомусв. Юра, Лаврівському, Замостському, Підгорецькому. Курс філософії традиційноподілявся на логіку, метафізику, фізику. В курсі метафізики подавалися елементиетики і психології, в курсі фізики — математики, астрономії, біології28.Розрахованою на уніатів була також вірменська колегія театинів, заснована уЛьвові 1665 р. За час її існування (до 1784 р.) у ній здобули освіту 130—140вірменів і 200 українців 29. У колегії вивчали латинську мову, риторику,філософію, теологію, церковну історію і канонічне право.
З ліквідацієюєзуїтського ордену василіани домоглися від уряду Речі Посполитої опіки надчастиною єзуїтських шкіл на Правобережній Україні. За програмою Едукаційноїкомісії єзуїтські колегіуми та василіанські школи були перетворені на окружні йпідокружні, частина єзуїтських колегіумів залишалася під опікою комісії (уКременці, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Олиці,Житомирі), решта (в Острозі, Барі, Овручі) — ордену василіан. За візитацією1789 р. на українських землях у двох навчальних округах (Вінницькому іВолинському) діяли дві окружні школи — вінницька та кременецька, підокружні — вКам'янці, Луцьку, Олиці, Острозі, Шаргороді, Барі, Житомирі, Любарі, Овручі,Каневі, Умані. Кількість учнів не скрізь була однакова, найбільша в окружнихшколах: кременецькій — 463 (школа продовжувала діяти на базі єзуїтськогоколегіуму), вінницькій — 425. Серед під-окружних шкіл житомирська, у якійналічувалося 519 учнів, уманська — 400, володимирська — 337, барська — 350учнів. Найменша кількість учнів була в Острозі (155), Каневі (139), Луцьку(165)30. Програма шкіл поступово оновлювалася, все більшої ваги набиралитакі предмети, як математика, фізика, право, історія, географія, французька інімецька мови, зберігалися курси поетики, риторики. Майже кожна школа малапевну кількість учнів із збіднілої шляхти, які навчалися й утримувалися зарахунок Едукаційної комісії, у так званих конвіктах. Серед викладачів булидоктори філософії. Як правило, математику і фізику читали світські люди, зрелігії навчали Символу віри, заповідям, катехізису, учні зобов'язані буливідвідувати літургії. Для заохочення кращі учні від імені короля одержувализолоті та срібні нагороди.
Наукраїнських землях Речі Посполитої діяли також школи, засновані католицькиморденом піарів — у Межиріччі, Холмі, Золочеві, Львові, Дуброви-ці, Любешеві.Вони також були двох рівнів — три- і шестикласні. Викладалися латинська,польська, німецька і французька мови, арифметика, геометрія, фізика,астрономія, географія, історія, риторика. Школи були розраховані на молодьрізних віросповідань, за рівнем наближалися до середніх, їхня програма булареформована відповідно до вимог Едукаційної комісії, завдяки чому піаризберегли свій вплив на шкільну освіту. Кількість учнів була досить великою.Так, у Межиріцькій школі навчалося 300 учнів, у Холмській — 120 31.
Шкільні реформи кінця XVIII cm. В останній третині XVIII ст. у Центрально-Східній Європі назрілареформа освіти, основними завданнями якої були секуляризація шкільної справи,широке впровадження до програм вивчення природничих наук, що відповідало новимзапитам суспільства. Держава перебирала на себе опікування шкільною справою,формувала нову освітню систему, пристосовуючи її до збереження становоїнерівності та забезпечення державницької ідеології. Однією з перших здійснюватиреформи, які відповідно поширювалися й на українські землі, що до поділів входилидо її складу, почала Річ Посполита. Під впливом ідей Просвітництва, де освітарозглядалася як один з важливих чинників вдосконалення особистості, суспільстваі держави, в Речі Посполитій розпочався процес секуляризації школи, концепціяякого була розроблена скликаною з ініціативи короля Станіслава АвгустаПонятовського Едукаційною комісією (затверджена сеймом 15 жовтня 1773 p.).Комісія перебрала у своє розпорядження єзуїтські маєтності з тим, щобвикористати їх для освітньої справи. До складу її входили відомі церковні таполітичні діячі. Першим головою (до 1776 р.) був І. Масальський, віленськийєпископ, доктор філософії і теології, згодом М. Понятовський, молодший браткороля, єпископ полоцький, з 1784 р. — при-мас польський. Членами комісії булиЙ. Хребтович, підканцлер Великого князівства Литовського, А. Чарторийський,генерал земель Подольських та ін. п
Комісіярозробила проект, згідно з яким «релігія переносилася з класної кафедри нацерковну», оновлювалася навчальна програма за рахунок викладання предметівприродничих наук — математики, хімії, фізики, а також права, історії,економіки, запроваджувалося навчання польською мовою, вводилося вивчення новихєвропейських мов, у першу чергу французької та німецької. В деяких школах наукраїнських землях вивчали також слов'янську (церковнослов'янську). Великогозначення надавали моральному вихованню патріотично налаштованих свідомихгромадян суспільства незалежно від віросповідання, впроваджувалося обов'язковефізичне виховання.
Комісіярозробила нову організаційну структуру освіти в Речі Посполитій: вся територіяподілялася на 10 навчальних округів, з них два — Вінницький і Волинський — наукраїнських землях. Освіта була триступенева: на чолі стояло дві Головні школи— Краківський та Віденський університети, які також зазнали реформування йстали світськими навчальними закладами. На них покладалося завдання підготовкивчителів для середніх шкіл. З цією метою при університетах було відкрито такождві вчительські семінарії. Далі йшли школи середні шестикласні окружні длявсього округу і трикласні підокружні. Комісія ініціювала відкриття парафіяльнихшкіл, які поділялися на малі, розраховані на нижчі верстви населення, тавеликі, що готували до вступу в середні.
У 1775 р.було організовано Товариство для підготовки і видання підручників, на яке покладалосязабезпечення програм відповідними навчальними посібниками та розробка новихметодик. Його діяльність спрямовував відомий громадський і політичний діяч ГугоКо-лонтай. У 1778 р. Товариство видало першу граматику польської мови, якастала мовою викладання в школах.
Комісіянеодноразово здійснювала візитацію всіх шкіл. Розробила і впровадила у 1783 р.Статут, де зафіксовано основні засади навчальної й виховної діяльності шкілусіх рівнів. Тим самим заклалися основи для створення національної школи, щоперебувала під егідою держави. Проти реформ виступила частина консервативнонастроєних магнатів, шляхти та духовенства, тому довелося піти на поступки ізберегти становий характер освіти: університети, окружні й підокружні школирозраховувалися на шляхетську молодь, для простого люду залишалися лишепарафіяльні, де поряд з навчанням читання й письма, елементів арифметики,катехізису передбачалося вивчення практичних основ агрономії, мір ваги та ін. У1785 р. Комісія видала підручник для парафіяльних шкіл, але широка мережа їхтак і не була розбудована. Шкільна реформа на українських землях РечіПосполитої, які внаслідок поділів відійшли до Російської імперії,продовжувалася Віденським навчальним округом. Результатом її стала організаціяКременецького ліцею, на основі якого пізніше було створено Київськийуніверситет.
УРосійській імперії проекти реформи освіти розглядалися в Законодавчій комісії.Один з них розробив депутат від київського шляхетства, вихованець Києво-Могилянськоїакадемії В. Золотницький. Він розвивав ідеї Просвітництва,писав, що саме освіта народу закладає основу державного благополуччя. В йогопроекті детально описані основні засади нової системи освіти, яка складалася зпочаткових шкіл, середніх (гімназій) і вищих (університетів) навчальнихзакладів. Передбачалася організація при церквах громадських шкіл, на утриманняяких кожен мав виділяти кошти, виходячи зі своїх статків. Середні школи —гімназії були розраховані на різні верстви, за винятком селян. Надавалося такожправо відкривати приватні школи. Цікаво, що про необхідність реформуванняосвіти, відкриття університетів на засіданнях комісії підіймали питання лишедепутати від Лівобережної України. Ще один проект організації загальнодоступнихдля всіх верств початкових шкіл був розроблений у 1771 р. за участю П.Завадовського. Необхідність їх заснування автори обумовлювали практичнимипотребами кожного у вмінні читати і писати, знати «головні артикули віриправославної, молитви, а також розуміти закони громадянські» 33.Цей проекттакож залишився нереалізованим.
Початок реформі поклалозатвердження у 1786 р. Катериною II «Статуту народних училищ», заяким у кожному губернському місті мали бути відкриті головні народні училища.Вони складалися з 4 класів (розрядів), курс навчання тривав 5 років. У Києвітаке училище було відкрите у 1789 р. на Подолі. В ньому навчалося 99 хлопчиківі 35 дівчаток 34. У програму входило вивчення російської й латинської мов,арифметики, початків математики, геометрії, історії, географії, природничоїісторії, архітектури, креслення. Викладачами були відомі вчені — історик ігеограф М. Берлінський, математик і фізик І. Картановський та ін. Головнінародні училища було відкрито у Чернігові, Новгороді-Сіверському, Полтаві,Катеринославі, Харкові та деяких інших містах. У них готували за бажаннямучителів для малих народних училищ. Малі народні училища мали складатися з двохкласів і за програмою були ідентичні першим двом класам головних народнихучилищ. На кінець XVIII ст. діяло вісім головних училищ, де навчався 1701учень, та сімнадцять малих училищ з 1629 учнями 35. Проте ця система освіти невідповідала вимогам часу і вже на початку XIX ст. в Російській імперії булозапроваджено «Попередні правила», за якими встановлювалося чотиритипи шкіл: 1) приходські; 2) повітові; 3) губернські, або гімназії; 4) вищішколи — університети. Мовою, на якій велося викладання, була російська. Лише уприходських школах ще був відчутний народний струмінь, бо мовою спілкуванняучнів з учителем-дяком залишалася українська.