Розділ1. Становище Німеччини напередодні приходу до влади нацистів
Веймарськареспубліка не виправдала сподівань німецького народу. Люди стомилися відполітичних криз та економічної нестабільності. Ситуацію значно ускладнила«велика депресія» 1929 – 1933 рр., яка фактично розвалила німецьку економіку, атакож значно активізувала праві партії, зокрема і НСДАП, на чолі якої стоявАдольф Гітлер. На додаток до того ніхто не відміняв виплату Німеччиноюрепарацій, які в такій ситуації, як і на початку 20 – х років, були простонепосильним тягарем для держави і німецького народу. І це все поряд з тим, щообсяг промислового виробництва скоротився на 40%, прибутки трудящих зменшилисяна 42%, кількість безробітних досягла 6 млн. чоловік[1;192]. Ситуація буланадскладною. Здавалось, що німецька економіка буде прямо таки знищена під часцього безприкладного в історії скорочення виробництва. На протязі кількох роківінвестування капіталу було нерентабельним; збут на внутрішньому та зовнішньомуринках дуже сильно загальмувався. Передусім гинули середні підприємства;застарів з такими труднощами створений виробничий апарат, так як не моглипроводитись нормальні амортизаційні відрахування та обновлення основногокапіталу. За рівнем промислового розвитку Німеччина була відкинута більш ніж натри десятиріччя назад. Все промислове виробництво було підірване. Промисловістьобмежилась випуском самих необхідних предметів вжитку: виробництвомпродовольчих товарів та деяких промислових товарів широкого вжитку, в той часяк типові для розвиненої промисловості країни галузі виробництва, такі, як будівничаіндустрія, електротехніка, загальне та транспортне машинобудування та інші, всебільше занепадали. Основний капітал не обновлявся, відбувалося проїданняматеріальних цінностей і робились спроби зберегти залишки підприємств прямотаки докапіталістичними методами[7;8]. Все частіше питання життя країнивирішувалися надзвичайними декретами. Для прикладу, у 1930 році рейхстагприйняв 52 закони, з них 5 надзвичайних, в 1932 році – 5 законів при 60надзвичайних[1;192]. Таким чином уряд, на чолі якого стояв Брюнінг, «привчав»народ до анти парламентських методів правління, чим значно полегшував життянацистам в майбутньому.
Економічнаполітика Брюнінга довгий час базувалась на збереженні монопольних цін. Лише у1931 році надзвичайним декретом було дещо знижено ціни на товар, але разом зтим знижено і заробітну плату до рівня 1927 року. Це посилилоконкурентоспроможність німецьких товарів на світовому ринку, але знизилокупівельну спроможність населення[2;212]. В такому випадку ми можемо говоритипро зростання прибутків великих підприємств, але з погляду рядового споживачакриза посилилась.
В1931 році поглибилась кредитно – фінансова криза, цілий ряд банків зазналибанкрутства. В зв’язку з цим було призначено комісара для нагляду забанківською системою держави. Результатом брюнінгової політики «оздоровлення»стало заволодіння державою 90% капіталу другого по величині в країніДрезденського банку, врятування від банкрутства Берлінського банку, двохнайбільших пароплавних компаній – «Гапаг» та «Північно – німецький ллойд», рядусільськогосподарських латифундій, а також концерні Рьохлінга та Борзіга,відвернуто крах найбільшого в Європі Сталевого тресту. Сталевий трест таДрезденський банк фактично перейшли до рук держави[2;212]. До речі Сталевийтрест об’єднував в собі половину всіх металургійних підприємствНімеччини[1;183].
Такимчином ми можемо говорити про те, що такі дії уряду врятували німецьку економікувід повного розвалу, але разом з тим дозволили державі значною мірою механічнорегулювати економічне життя, активно в нього втручатися, нав’язуючи своїправила гри. Загалом держава брала участь в 583 акціонерних товариствах зкапіталом більше 5 млрд. марок[2;212].
Поспішаючив боротьбі з інфляцією, Брюнінг розраховував, що іноземні банкіри оцінять йогозусилля по стабілізації марки і державного бюджету, нададуть нові кредити іпослаблять свою позицію щодо репараційного питання. Прийнявши у 1930 році планЮнга[1],Німеччина не збиралась його виконувати. Брюнінг вперто шукав шляхи відстрочкивиплат. У 1931 році Німеччина фактично припинила виплату репарацій[2;213].Отже, можна припустити, що іноземні банки були дуже незадоволені, адже в умовахекономічної кризи ці гроші були б зовсім не зайвими. Першими відреагували США іввели проти Німеччини економічні санкції [2;213]. За такої ситуації урядБрюнінга втрачає довіру великих німецьких промисловців, а підтримки населеннявін і не мав. Тому на кінець 1931 року всередині блку, який підтримувавБрюнінга, почали з’являтися відцентрові тенденції, значноь активізуваласьпрофашистськи настроєна частина депутатів[2;213]. На додаток до цього в жовтні1931 року було створено «Гарцбурзький фронт». В ньому були представлені всінаціоналістично налаштовані партії, починаючи з Німецької націоналістичноїнародної партії Гугенберга до Націонал – соціалістичної робітничої партіїГітлера. В цілому картина склалася така: націоналістичні партії зробили вборотьбі з опонентами те, чого ті не змогли зробити – об’єднатись в один кулак.Проте, знову ж таки через особисті амбіції Гітлера та Гугенберга «Гарцбурзькийфронт» розпався. Не зважаючи на це, Гітлер все частіше і частіше вимагав відставкикабінету Брюнінга. Він міг собі це дозволити, адже після виборів 14 вересня1930 року НСДАП була однією з найчисельніших партій у рейхстазі – 107мандатів[2;218]. Більше представників у парламенті мала лише соціал-демократи –143 мандати. Гітлер вимагав віддати керівництво державою в руки тих, когоприрода дійсно наділила особливими дарами[3;447].
Нацистишвидко набирали популярність серед великих промисловців, навіть тих, хто ранішескептично відносився до здатності Гітлера створити для своєї партії масовубазу[2;213]. Гітлера підтримали такі промислові та фінансові магнати як Шахт,Тіссен, Кірдорф, Флік та інші.
Нацих таки виборах партія «Центр», представником якої був Брюнінг, отримала 87мандатів, а отже уряд не мав більшості у парламенті. Звідси висновок, щокабінет Брюнінга існував лише за підтримки президента[2;211]. Коли підГінденбургом «захитався трон» Брюнінг всерйоз злякався. Без підтримкипрезидента і великого капіталу уряд не міг довго існувати. А незадоволенняурядом росло… Політика східної допомоги, що посилилась при Брюнінгу, потребувалабагатомільйонних видатків на ліквідацію заборгованості східних німецькихземлеробів, проте далеко не всі побажання східних аграріїв, яким були нанесенізбитки, могли бути задоволені. Не вдалось також завадити тому, що аграріїземель східніше Ельби, які переважали в Імперському землеробському союзі, уже в1931 році вступили в стійку опозицію Брюнінгу і при цьому знайшли розуміння вГінденбурга, який, будучи господарем помістя Нойдек у Східній Прусії, особливо піддававсявпливу з боку своїх однодумців[6;28].
Зростаючанеприязнь до Брюнінга проявилась і з боку промисловців. Багато з них до цьогочасу сподівались, що прийняті урядом економічні заходи та надзвичайнезаконодавство ще більше скоротять рівень заробітної плати та соціальнихдопомог. Але найбільші труднощі полягали в тому, що разом з економічноюкризоюпрокотилась хвиля об’єднань та закриття великих підприємств та банків іодночасно, завдяки державній санації, відбулося масштабне втручання держави вмакроекономіку, що у все більшій мірі порушувало принцип ліберально –капіталістичного приватного підприємництва. Хоча численим підприємцям всечастіше доводилось створювати концерни, вони звинувачували Брюнінга удержавному соціалізмі[6;28]. В циркулярному листі Імперського об’єднаннянімецьких промисловців різко критикувалась економічна політика Брюнінга[6;29].
Отримавшиможливість втручатися в економіку, уряд Брюнінга не приминув нею скористатися,за що платою стала його відставка в кінці травня 1933 року. Що стосуєтьсяаграріїв і рейхсверу, то вони сприяли падінню Брюнінга[6;29].
СтаранняБрюнінга в умовах парламентаризму і партійної демократії вивести з криз державута забезпечити за допомогою ефективного економічного та бюрократичного апаратунеобхідні, здавалось би, міри по санації системи не виявилися б даремними, якбибуло швидко досягнуто успіху і задоволено очікування нетерпеливих народних мас.Між тим, радикальні партії обох напрямків робили все, щоб систематичнопідривати довіру до уряду. Дефляцій на фінансова політика Брюнінга, яка внадлишковій мірі спиралась на само оздоровлення економіки, виявилась фатальнимі помилковим рішенням; вона посилила головний недолік його методів стабілізаціїобстановки, що заключався у відсутності опори на суспільні групи, що здатнівитримати таке навантаження[6;30].
Новийуряд очолив фон Паппен, теж представник партії «Центр», але профашистськиналаштованої її частини. Проте становище кабінету фон Паппена було не набагатокращим за становище кабінету Брюнінга. Враховуючи помилки попередниката підтиском преси Паппен висунув більш активні програми створення державою робочих місць.Це стало прийнятним для промисловості не лише завдяки виділенню надзвичайнихкредитів (у вигляді податкових чеків) на створення додаткових робочих місць,але й завдяки дозволу, у випадку найму більшого числа працівників підприємцями,скоротити наполовину тарифні ставки. В результаті у профспілках не без підставзаговорили про спроби побудови економіки «за рахунок найманихпрацівників»[6;28]. В таких умовах соціал-демократи і комуністи зі всією злістювзялися за уряд фон Паппена.
Наступнийуряд, не зважаючи на всі протести націонал-соціалістів (а вони мали впарламенті 196 місць), очолив ставленик Гінденбурга Курт фон Шлейхер, останнійканцлер Веймарської республіки. 15 грудня 1932 року Шлейхер запропонував своюпрограму: скасування квот на сільськогосподарську продукцію та скороченнязаробітної плати, передачу 800 акрів землі 25 тис. селянських сімей, контрольнад цінами[1;193]. Проте уряд не отримав підтримки профспілок, а отжемарксистів, а також юнкерства. Парламент також не підтримав Шлейхера. Тодіканцлер запропонував Гінденбургу розпустити парламент і керувати країноювиключно за допомогою надзвичайних законів відповідно до статті 48 Конституції.Гінденбург відмовився від цієї пропозиції і 29 січня 1933 року Шлейхер пішов увідставку. А вже 30 січня 1933 року рейхсканцлером Гінденбург призначив АдольфаГітлера.
Президентськіуряди Брюнінга, фон Паппена, Шлейхера отримали менше уваги зі сторонивіддалених від народу камеральних урядів, оскільки цим кабінетам, що складалисьзі «спеціалістів», не вистачало вміння інформувати громадськість про своїнаміри, уміння бути зрозумілими для населення, в той час як рух, яким керувавГітлер, вів надзвичайну мобілізацію емоцій та почуттів[6;30].
Такимчином ми бачимо, що тривалість роботи того чи іншого уряду в тогочаснійНімеччині залежала навіть не стільки від його економічної програми як від йогопідтримки парламентом. Адольф Гітлер у своїй книзі «Моя боротьба» з цих позиційнещадно критикував демократію, в тому числі і демократію в Німеччині: «Найбільшхарактерним в демократичному парламентаризмі являється те, що певній групілюдей – скажімо 500 депутатам, а останнім часом і депутаткам, надається можливістьостаточного вирішення всіх можливих проблем, які лише виникають. На ділі самевони і складають уряд. Якщо з їх числа і вибирається кабінет, на якийпокладається керівництво державними справами, то це тільки одна зовнішність. Наділі цей так званий уряд не може зробити жодного кроку не заручившисьпопередньо згодою загальних зборів. Але цим самим це звільняє уряд від всякоївідповідальності»
Розділ2. Економічний розвиток Німеччини в 1933 — 1934 роках
2.1Розвиток промисловості в 1933 — 1939 роках: основні напрямки та досягнення
Післяперемоги у внутріполітичній боротьбі та захоплення політичної влади в державіГітлеру та його провідним співробітникам в уряді необхідно було довести на діліпрацездатність та готовність до змін нового режиму завдяки успіхам в боротьбі зекономічною кризою. Гітлер прекрасно розумів, що лише шляхом відчутногопокращення матеріального становища нужденних мас може бути заявлений тазміцнений і його власний престиж. Однак, чим більше посилювався його впливсеред народних мас завдяки передусім таким успіхам як боротьба з безробіттям,тим більше йому доводилось враховувати незадоволення з боку НСДАП, в зв’язку знезавершеністю націонал – соціалістичної революції. Проте це було пізніше, а напочатку його правління потрібно було розв’язувати дещо інші проблеми.
20лютого 1933 року в будинку президента Гінденбурга відбулася зустріч Гітлера зпровідними промисловцями Німеччини. Найбільше представників було з промисловорозвиненого Руру. На цій зустрічі були присутні близько 20 людей, зокремабанкір Ялмар Шахт, який тоді ще не був ні рейхсміністром економіки, ні головоюРейхсбанку; Густав Крупп фон Болен, що очолював Імперський союз німецькоїпромисловості; Альберт Фьоглер, керівник «Ферайнігте штальверке»; фонЛевенфельд, представник одного з промислових підприємств в Ессені; докторШтейн, керівник гірничовидобувної компанії «Августа – Вікторія». Роль господарядому відігравав Шахт. На цій зустрічі Гітлер в черговий раз говорив пронебезпеку марксизму і про важливість отримання більшості в парламенті дляврятування Німеччини, для того, щоб «вирвати її з рук євреїв». У відповідь Шахтзапропонував створити фонд для фінансування передвиборчої кампанії НСДАП у сумі3 млн. марок. Цей фонд, згідно домовленості мав бути поділений між трьома партіями– НСДАП, НННП, та Німецькою народною партією[5;89]. Таким чином, Гітлерзаручився підтримкою німецьких промисловців, в тому числі і фінансовою.Документально не збереглося інформації про домовленість сторін, але безсумнівно,що Гітлер пообіцяв промисловцям військових замовлень та придушенняпрофспілкового руху, а також відмовитися від демократії для забезпеченняполітичної стабільності в державі. У своїх записах Густав Крупп фон Боленпроводить думку, що економіка могла б розвиватись і досягти розквіту лише в тійдержаві, яка буде незалежна і міцна у політичному відношенні[5;91].
Зарезультатами виборів 5 березня 1933 року НСДАП отримала 288 місць в рейхстазі.Але цього було замало для формування більшості. Тому було прийнято рішення пророзгром Комуністичної партії Німеччини та соціал – демократів. Першого ударузазнала Компартія Німеччини. Мандати її депутатів було анульовано, а партіюзаборонено.
2травня 1933 року було заборонено профспілки, а їхнє майно і адміністративнібудівлі були захоплені загонами СА та СС[4;46].
22червня 1933 року було офіційно заборонено Соцал – демократичну партіюНімеччини, а її майно конфісковано. За нею настала черга решти партій. Це всеназивалось «уніфікація влади».
14липня 1933 року прийнято закон проти створення нових партій, який проголошувавНСДАП єдиною легальною партією[4;48]. Паралельно з цим йшла уніфікаціяоб’єднань, що представляли інтереси промисловості, торгівлі, ремесел ісільського господарства.
Такимчином політична влада в державі почала належати Гітлеру, якому відкрився шляхдо проведення кардинальних реформ, насамперед в економічній сфері.
Першніж влітку 1933 року проголосити закінчення націонал – соціалістичноїреволюції, уже на початку року Гітлер перш за все спробував виключитиекономічні питання з боротьби за владу. Тому 17 березня 1933 року на посадупрезидента Рейхсбанку був призначений Ялмар Шахт. Призначення на таку важливупосаду Шахта, а не будь-якого партійного діяча, викликало довіру з бокунімецьких та іноземних економістів та заспокоїло побоювання відносно можливихнаціонал – соціалістичних експериментів сфері банківської справи та валютноїполітики, що розпалювались Готфрідом Федером та іншими нацистами –«теоретиками». Зате в партії це призначення Шахта наштовхнулось на опір. Томувже 22 березня 1933 року Гітлер звернувся до партійних діячів НСДАП з вимогоюприпинити нападки на Шахта[6;233]. У секретному Законі про оборону від 21травня 1935 року він призначив Шахта повноважним генералом військовоїекономіки, зобов'язавши його «почати свою роботу ще в мирний час» інадавши йому влада для керівництва «економічною підготовкою довійни».
1квітня 1933 року до канцелярії Імперського союзу німецької промисловостіввірвались штурмовики, вигнали управляючого, таємного радника Кастла (єврея понаціональності) і примусили піти інших членів комітету, також євреїв.Одночасно, по розпорядженню економічного і політичного комісара НСДАП доктораВагнера до складу керівництва об’єднанням було включено доктора Ганса фонЛюкке, довірену особу партії[6;297].
Протеця спроба встановити партійний контроль над головним органом в промисловостівикликала опір промисловців, таких як Крупп, Тіссен, Сіменс та ін., які мализначний вплив на Гітлера. Щоб позбавитися партійного контролю комісарів ГуставКрупп фон Болен в якості керівника Імперського союзу німецької промисловостіособисто зробив спробу його реорганізації для спрощення управління ним[6;297].
Однієюз найбільших проблем в переживаючій кризу Німеччині було безробіття. Тому 29травня 1933 року Гітлер знову зібрав промисловців та підприємці разом зкерівниками урядових економічних комітетів для спільної розробки планустворення нових робочих місць. В результаті цієї наради було вирішено створити«Генеральну економічну раду», в якій особливу увагу приділяли важкійпромисловості[6;298].
Разомз тим, Гітлер, найімовірніше під тиском промисловців, заборонив під страхомпокарання партійним функціонерам втручатися у промислове виробництво[4;58].Було зупинено цілу хвилю доносів, направлених нібито проти корумпованих економічнихкерівників, яка стала особливо активною на початку 1933 року, завдякиінструкції Гітлера імперським намісникам від 31.05.1933 року. Скоріше за всетакі дії були пов’язані з домовленостями 29 травня 1933 року. Слід такожсказати, що одним з результатів цієї домовленості стало створення «ФондуАдольфа Гітлера» до якого всі промисловці та підприємці мали щороку вноситипевну чітко визначену суму грошей. Витрата коштів, які отримував фонд, ніким неконтролювалася[].
Дочервня 1933 року, доки Гугенберг був на посаді міністра економіки, попри гучнізаяви нацистської пропаганди, ніяких заходів по боротьбі з безробіттям націонал– соціалістами прийнято не було. [6;234].
Післянаради з передовими промисловцями та підприємцями, що була проведена 29 травня1933 року, вже 1 червня була в законодавчому порядку проголошено додатковупрограму націонал – соціалістичного керівництва «Про скорочення безробіття»(так звана програма Рейнхардта). В рамках цієї програми мало бути виділено1млрд. марок в якості субсидій для фінансування громадських будівельних робіт(для прокладання та введення в експлуатацію автомагістралей, доріг, воднихшляхів, громадських будівель та соціальних закладів), фінансування певнихсекторів приватного будівництва (благоустрій передмість, ремонт старихбудинків), а також одночасне надання податкових пільг промисловим, кустарним тасільськогосподарським підприємствам, при створенні в Німеччині машин таприборів, що виробляють товари[8;341]. В рамках цієї програми восени 1933 рокурозпочалось широкомасштабне будівництво автомагістралей. Стає очевидним тойфакт, що окрім створення нових робочих місць цей проект послужив збільшеннюавтомобільних потоків та виробництва автомобілів, чому мало сприяти завбачливезниження податків на нові машини.
Кількістьбезробітних у 1934 році скоротилась майже вдвічі в порівнянні з 1933 роком істановила приблизно 3 млн. чоловік, а ліквідувати безробіття вдалося лише у1935 році. Це стало можливим завдяки потужному розвитку промисловості тавійськово-промислового комплексу. Згідно матеріалів перепису промисловості 1936року в Німеччині нараховувалось 125 тис. промислових підприємств, на якихпрацювало 6,8 млн. робітників та приблизно 1 млн. службовців[7;9].
Незважаючи на вжиті заходи, нацистський режим зміг отримати широку підтримкузначної частини представників промислових кіл, особливо важкої промисловості,лише в другій половині 1933 року. Вже тоді стало зрозуміло, що найближчим часомприбутковими можуть бути перед усім підприємства металургійної, хімічної та будівельноїпромисловості, насамперед завдяки політиці пришвидшеного виробництва озброєннята розвитку військово-промислових підприємств, особливо після 1934 року, щофінансувались за допомогою винайденої Шахтом системи МЕФО-векселів[2].Загалом же рівень розвитку військово-промислового комплексу можна побачити утому, як збільшувалось його інвестування. У 1933 році частина інвестицій, щоприходилась на військові потреби, становила 23%, у 1934 – 49%, у 1935 – 56%, в1936 – 68%, в 1937 – 70%, в 1938 – 74%. Загальна цифра військових витрат зрослаз 1,9 млрд. рейхсмарок у 1933, до 18,4 млрд. рейхсмарок у 1938 році[7;13].
Колив кінці червня 1933 року замість Гугенберга на посаду рейхсміністра економікибуло призначено керівника великої страхової компанії «Альянс» доктора Шмітта,то це стало черговою поступкою приватному капіталістичному господарству. Разомз тим, щоб заспокоїти партію, Гітлер призначив Готфріда Федера статс-секретаремрейхсміністерства економіки. Проте Федер не мав ніякого впливу в силу своєїнедостатньої компетенції в економічних питаннях, а також тому, що представникипромислових кіл негативно ставились до будь-якого контролю з боку партії і томувсяко обмежували можливості Федера впливати на промисловість. Тому, коли черезрік рейхсміністром економіки став Ялмар Шахт, який до цього очолював Рейхсбанк,він легко звільнив Федера.
Імперськийсоюз німецької промисловості після добровільної реорганізації став називатисьІмперським комітетом німецької промисловості. Керував ним Густав Крупп фонБолен.
ЩодоГенеральної ради по економіці, то за час свого існування вона скликалась лишеодин раз, у вересні 1933 року[6;298].
Новізаконодавчі міри, такі як обидва прийняті 15 липня 1933 року закони про картелі[3],що дозволяли рейхсміністру економіки (а в аграрних питаннях – рейхсмініструсільського господарства) примусово створювати картелі, нібито для регулюванняринку[6;303]. Проте насправді закони про картелі мали на меті зберегтидержавний вплив на економіку, захистити давно створені картелі, впливати напідприємці, які в картелі ще не об’єднались. Але як показала практика, в першіроки існування рейху нагляд за цінами і утворенням картелів був ліберальним ічасто являв собою лиш формальність.
Втакій ситуації здійснювати вплив на економіку спробувала офіцерська верхівкаармії – рейхсвер, який вимагав військово – економічної орієнтації народногогосподарства[6;304]. Можна говорити про те, що до звільнення у 1934 році Шміттаз посади рейхсміністра економіки доклав руки і рейхсвер. Посада перейшла доЯлмара Шахта, який в якості економічного диктатора влаштовував і партію іармію.
Що ждо вермахту(армії), то він вимагав значного збільшення виробництва вітчизняноїсировини військово – економічного характеру (бензин, каучук, руда та ін.), длятого, аби у випадку війни мати достатній запас сировини і не залежати відзовнішніх поставок. Крім того, постійне нарощування військового виробництва ізначне збільшення збройних сил вимагали збільшення видобутку стратегічноїсировини, потребу в якій Німеччина ще на могла забезпечити самостійно черезнедостатній рівень видобутку та через нехватку родовищ цієї сировини.
Такяк уряд Третього рейху все більше втручався в управління промисловимвиробництвом, то держава забезпечила собі право на регулююче та контролюючевтручання в області промислових об’єднань. Закон «Відносно підготовкиорганічного будівництва німецької економіки» від 27.02.1934 року дозволиврейхсміністру економіки повністю реорганізовувати структуру економіки,створювати обов’язкові утворення по окремих галузях економіки, визначати їхстатути, а також призначати і знімати керівників галузей економіки. Проте лишев кінці 1934 року, після того як Шахт, в якості нового рейхсміністра економіки,видав розпорядження про проведення реорганізації від 27.11. 1934 року, новаорганізація промислових об’єднань отримала певне завершення: замість«Імперського об’єднання» з’явилась «Імперська промислова група» з суміжнимиекономічними групами і групами спеціалістів, при чому на регіональному рівні вонибули тісно зв’язані з торгівельно – промисловими палатами, яким рейхсміністрекономіки ще в серпні 1934 року надав право нагляду і призначення напосади[6;310].
Внаслідокцих дій, більш жорсткої авторитарної структури об’єднань, їх більш тісногозв’язку з промислово – торгівельними палатами та державною економічноюбюрократією перетворювали ці організації в свого роду гібрид, де було важковизначити, де закінчується самоуправління і починається державне «управліннявиробничими замовленнями».
Зовсімінакше складалася справа з багатьма органами державного управління. Утворенняна зразок заснованого в 1934 році у вигляді товариства з обмеженоювідповідальністю (GmbH) «Економічного дослідницького товариства», ціпідприємства були не тільки зовнішньо організовані на зразок приватнихкапіталістичних компаній, але могли також мати будь-які форми і мали право бутивільними від державно – бюрократичних перепон. Це означало, що режим Третьогорейху не посягав на принцип капіталістичної приватної економіки, але черезпотужний вплив на напрямок виробництва значно обмежував свободу підприємця вйого рішеннях і намагався, керуючи економікою, обходитись мінімальною кількістюдержавних чиновників, однак тим самим здійснював на певних спеціалістів ізацікавлених представників промисловості значний вплив, як і на органиуправління режиму, створені у відповідності з принципами приватної економіки.
Якщодержава не втручалась напряму в управління підприємствами, то вона впливала наних шляхом постановки виробничих завдань, але у такому випадку підприємствамогли захопити ініціативу при плануванні і виробництві.
Разомз тим було внесено зміни в законодавство про акціонерні товариства. Для того,щоб потрапити до числа акціонерних товариств, підприємству необхідно було матине менше 500 тис. рейхсмарок статутного капіталу. Також було скорочено числоакцій, штучно збільшивши їх ціну до 1 тис. марок, зменшено права акціонерів, атакож значно знижено виплати за дивідендами. Було підвищено корпоративніподатки та податок з обороту[].
Такимчином, можна говорити про те, що в Третьому рейху з’явився новий тип керівника,який наполовину був партійним функціонером, а наполовину – підприємцем. Апідприємства за своє зростання змушені розраховуватись зменшенням своєїсвободи.
Першідва роки нацистського правління були особливо насичені змінами танововведеннями в економічному житті держави. Це був період побудови економікиНімеччини на нацистський лад, такої, якою її хотів бачити Гітлер. Надалінайважливішою зміною було запровадження в 1936 році чотирирічного планурозвитку економіки, на зразок радянських «п’ятирічок». Уповноваженим попроведенню чотирирічного плану був Герман Герінг. На той час німецькапромисловість досягла досить високого розвитку, вартість валової продукціїскладала:Галузь промисловості
Валова
продукція(нетто),
млрд. рейхсмарок Гірничовидобувна 2,2 Промисловість будматеріалів 1,2 Металообробна 5,3 Машинобудування загальне і транспортне 4,0 Електротехнічна 1,5 Авіаційна 0,5 Будівельна 3,5 Хімічна 2,5 Предмети вжитку (в цілому) 10,7 Текстильна 2,8 Паперова 1,5 Шкіряна 0,6 Деревообробна 1,0 Харчова 3,5 Швейна 0,8 Всього 41,6
Такимчином ми бачимо, що найбільше розвиненими були металообробна та машинобудівнагалузі, тоді як продукція авіаційної галузі складала незначну частину загальноївартості продукції, хоча у підготовці до війни вона мала б відіграватинадважливу роль. З цього також видно, що виконання поставленого Гітлеромзавдання побудувати потужні військово-повітряні сили було на початковій стадіївиконання.
ЗавданнямГерінга було перевести економіку країни на військові рейки і за чотири рокиповністю підготувати країну до війни. Про це свідчить секретна службова запискаГітлера, в якій він вимагав: «Через чотири роки німецька армія має бутибоєздатною, а німецька промисловість готовою до війни». Заперечень він неприймав. Економічні проблеми Гітлер вважав «проблемами людської волі» і тількиГерінга він вважав особистістю з силою волі. «Він кращий, хто в мене є, целюдина, сповнена рішучості, знаюча, що від неї вимагають, і досягаєсвого»[9;98].
Посиленнявійськово-економічного потенціалу в області промисловості відбувалось передусімв чотирьох напрямках:
1. Досягнення автаркії в постачанні сировиною (можна сказати, що зцією метою і був розроблений «чотирирічний план»);
2. Розосередження промислових підприємств з великих центрів більшрівномірний розподіл промислових підприємств по всій території Німеччини(створення індустріального центру в Центральній Німеччині);
3. Збільшення виробничих потужностей;
4. Посилена технічна раціоналізація в провідних і важливих увійськовому відношенні галузях промисловості.
Досягненняавтаркії настільки різноманітно розвиненої промисловості, як німецька, являлосьзавданням, яке могло бути вирішене тільки за десятиріччя планомірної роботи призначних збитках для продуктивності виробництва. Постановка завдання досягтицієї мети протягом 4 років могла поширюватись тільки на деякі основні галузі, асаме на ті, які у випадку війни заслуговували на особливу увагу. До нихвідносились: нафта (гідрогенізація вугілля), штучний каучук, залізна руда (вЦентральній Німеччині), штучне волокно і легкі метали (алюміній і магній якзамінники важких металів). До цього слід додати такі менш важливі завдання, якрозвиток виробництва замінників шкіри, пластмас (замінник кольорових металів)та синтетичних жирів[7;14].
Протев цілому проблема сировини для промисловості Німеччини не була вирішена допочатку війни. Запаси сировини підтримувались на рівні 3 – 6-місячноїнеобхідності; складські запаси хрому, вольфраму і залізної руди підтримувалисьна рівні 8 – 10-місячної необхідності, а марганцю – навіть 8-місячної. Однактакі великі запаси складали рідкі виключення[7;18].
Щодопереміщення промислових об’єктів з одних районів в інші, то його завдання булитакими: промислові підприємства повинні були бути переведені з існуючих в тойчас в Німеччині головних промислових районів (Рурська область, Саксонія, ВерхняСілезія) в стратегічно відносно більш безпечні «нові» промислові центри. ЦентральнаНімеччина вважалась безпечною в відношенні повітряних нальотів, а також з точкизору наземних операцій. Поклади залізної руди в районі Ганновера – Брауншвейга,де розміщувались заводи «Герман Герінг» вважались сировинною базою новогопромислового району[7;18]. Проте ми не можемо говорити, що таке переміщеннястосувалось лише металургійної промисловості, зате можемо сказати, що вЦентральній Німеччині темпи випуску промислової продукції значно перевищувалитемпи в Західній Німеччині[7;19].
Порядіз загальним недоліком економічних ресурсів військова економіка Німеччини ще допочатку війни переживала окремі труднощі, які в ході війни були доповненіновими економічними утрудненнями. Усякі ж недоліки й труднощі у військовійекономіці, які не можуть бути швидко й легко усунуті, жадають від політичнихкерівників країни певної гнучкості в керівництві. Для того щоб вирішитинайскладніші завдання, поставлені тотальною війною, необхідно, щоб керівництвоекономікою здійснювалося планово й було всебічним і далекоглядним. Його метою єзадоволення військових потреб, яким варто віддавати перевагу перед потребамицивільного населення. Тому попит, пропонований цивільним сектором у воєннийчас, повинен бути значно скорочений за рахунок зниження норм споживання дляцивільного населення, тобто за рахунок зниження життєвого рівня народу, а такожзавдяки вилученню значної частини предметів споживання, наявних у домашньомугосподарстві, торгівлі й промисловості, або, нарешті, за рахунок припинення йвідстрочки суспільних робіт з будівництва будинків, затримки додатковихкапіталовкладень, припинення ремонтних робіт і т.п. Якщо яка-небудьпромисловість не може задовольнити повністю попит на свою продукцію, то потребицивільного сектора в цій продукції прирівнюються до потреб військовогохарактеру, тому що в цьому випадку така продукція служить уже підтримціпрацездатності людини, а отже, і справі продовження самої війни. Оскільки,наприклад, азот застосовується однаково й для виробництва вибухових речовин ідля добрив, то надавати промисловості, що робить вибухові речовини, необмеженеправо використання азоту не можна, тому що інакше азоту не вистачить длявиробництва добрив, а від цього скоротиться кількість виробленихсільськогосподарських продуктів і, таким чином, буде поставлено під загрозупродовольче постачання самих збройних сил. Пануюча у військових колах думка проте, що задовольнити попит збройних сил можна за рахунок зниження нормцивільного споживання, зовсім не відповідає дійсності. Вона неправильна вжетому, що попит військового характеру концентрується на певній сировині(пальному, вибухових речовинах, залозі, металах, гумі й т.д.), на деякихгалузях промисловості (літакобудуванні, танкобудуванні, будівництві підводнихчовнів, виробництві зброї), на які ніяк не поширюється попит цивільногосектора. А для того, щоб забезпечити ввіз самих необхідних матеріалів длявоєнної промисловості, не можна забувати й про те, що певний відсоток невоєнноїпродукції повинен бути залишений для експорту. Для вирішення всіх поставлених передвійськовою економікою завдань необхідно наступне: а) докладний статистичнийоблік всіх виробничих факторів, тобто створення повної картини всьогоекономічного потенціалу країни; б) уточнення й регламентування попиту, а такожперевірка кількості і якості предметів споживання; в) визначення точних строківдля виконання тих, що закінчуються, триваючих або знову починаються промисловихі військових будівельних робіт; г) постійний контроль за тим у якій мірівиробництво забезпечує всі наявні потреби. Якщо військова економіка не в змозіпокрити весь раніше встановлений попит, тоді повинні бути визначені нові межіпопиту, а при відомих обставинах повинні бути зроблені й висновки про обсяг ірівень оснащення того або іншого виду збройних сил, що у свою чергу не може незробити певного впливу на стратегічне керівництво у війні. До рішення всіхпитань про економічні можливості країни варто підходити з точки зору динамікиподій. При цьому потрібно виходити не тільки з визнання необхідності повноговикористання економічної потужності країни — потрібно постаратися вичерпати всінаявні можливості, щоб збільшити цю потужність, звертаючи головну увагу наліквідацію проривів на окремих важливих ділянках виробництва, тому що такийпрорив значно зменшує весь обсяг продукції, що випускається. Не було б ніякогозмісту збільшувати виробництво боєприпасів, не обертаючи уваги на те, чи можутьвсі гранати, що перебувають у виробництві, бути наповнені вибуховою речовиною.Нема рації й будувати літаки без обліку наявного в розпорядженні авіаційногопального й т.д.
2.2Продовольча програма рейху та основні напрямки аграрної політики
Агропромисловийкомплекс є невідємню частиною економіки будь-якої держави. Забезпеченнянаселення продуктами харчування було і залишається важливою проблемою багатьохдержав світу вже досить довгий час. Така ж проблема постала перед Гітлером таНСДАП після захоплення влади в державі. Постійно зростаюча кількість населеннявимагала від уряду значних зусиль для забезпечення продуктами харчуваннянаселення держави, а також створення запасів сільськогосподарської продукції навипадок війни, яка вже була запланована Гітлером для розширення «життєвогопростору Німеччини».
На1933 рік становище сільського господарства в Німеччині було вкрай складним.Після пережитої економічної кризи агропромисловий комплекс держави знаходився уплачевному стані. Саме тому ці підприємства не могли конкурувати з великимисільськогосподарськими підприємствами, які могли собі дозволити значне зниженняцін на сільськогосподарську продукцію не зазнаючи при цьому значних збитків.Поряд з цим, зовнішній ринок також не потребував цієї продукції, адже був неюперенасичений, тобто на експорт сільськогосподарська продукція Німеччини такожне вивозилась. Уряд також не міг належним чином регулювати ситуацію на ринкупродуктів харчування, адже перед ним стояла проблема збереження від розвалужиттєво важливої для держави важкої промисловості. Наряду з цим почався перехідробочої сили з села в місто, де була надія заробити хоч якісь кошти. І хоча більшістьколишніх селян в містах поповнювала ряди безробітних, проте люди все рівно йшлив міста, залишаючи тим самим сільське господарство без робочої сили іприрікаючи його на подальший занепад.
Зогляду на ситуацію, що склалася у сільському господарстві, сільськогосподарськіпідприємства, для того щоб вижити, почали об’єднуватись у сільськогосподарськітовариства. Деякі з них, як от Християнський селянський союз, згодом набраливеликої сили і досягли загальнодержавного значення. Проте вони ще не могли вирішитивсіх проблем без підтримки держави, з боку якої необхідне було негайнеоперативне втручання.
Аналізуючиситуацію що склалася, Гітлер в своїй книзі «Моя боротьба» («Mein Kampf»)вирішення продовольчої проблеми вбачав у колонізації земель інших країн Європиі світу[]. Але разом з тим він писав, що лише після того, як велика Німеччиназбере під своєю сильною рукою всіх німців і виявиться, що вона не в змозі їхпрогодувати, необхідно буде розпочинати війну за нові землі[]. Тому можнаговорити про те, що спочатку він намагався вирішити цю проблему за рахуноквнутрішніх ресурсів і, як стане видно згодом, це йому вдасться, проте всідосягнення перекреслить війна.
Напочатку 1933 року аграрно-політичний апарат НСДАП очолював Ріхард ВальтерДарре. В аграрному секторі ще до 30 січня 1933 року НСДАП мала значний вплив.Об’єднання сільськогосподарських підприємств «Зелений фронт» після подоланняекономічної кризи поштовх як від регіональних селянських союзів так і відІмперського селянського союзу. Це посилило вплив останнього на аграрний секторв цілому. Але один з найбільших селянських союзів – Християнський селянськийсоюз, який контролювався католицькою партією «Центр» — виступив протиоб’єднання з Імперським селянським союзом. Така акція протесту стала можливоютому, що саме в цей час між Гітлером та Папою Римським велися переговори проконкордат[4]. Проте НСДАП,в особі Дарре, не могла терпіти спротиву і в результаті протистояння президентаХристиянського селянського союзу було звинувачено у розтраті і заарештовано.Його місце зайняв президент Боннської аграрної палати Герман фон Люнінк[].
АрештГермега підштовхнув Дарре до того, щоб очолити всі сільськогосподарськітовариства, куди НСДАП мала обмежений доступ. Вже 20 квітня 1933 року підкерівництвом Дарре опинилось 40 тис. сільськогосподарських товариств[3;316].Згодом, внаслідок політики уніфікації, Дарре зосередив в своїх рукахкерівництво всіма органами самоуправління і професійними організаціямисільського господарства. Тим самим Дарре вдалось взяти в свої руки ікерівництво державною аграрною політико. Проте оскільки міністром продовольстваі сільського господарства був Гугенберг, то Дарре потурбувався про те, щобнадати своїм поглядам в аграрні політиці офіційного значення. Він потурбувавсяпро введення принципу невідчужуваності спадкових селянських дворів, згідноякого земельні наділи, що передавались у спадок не могли бути вилучені успадкоємця ні за яких обставин, як і спадкоємець не міг цей самий земельнийнаділ продати або не обробляти.
Вкінці червня 1933 року Гугенберга було звільнено з усіх посад. Тому поява Даррена місці рейхсміністра продовольства та сільського господарства була цілкомреальною. Отже, аграрна політика була єдиною областю, яку очолив провіднийфункціонер партійного керівництва, одночасно очоливши керівництво якуніфікованою професійною організацією так і компетентним міністерством. Тому всекторі сільського господарства уніфікація велася найбільш інтенсивно. Наоснові законів «Про компетенцію держави в питанні про впорядкування становогобудівництва сільського господарства» від 15.07.1933 року і «Про створеннятимчасової Загальнонімецької корпорації в8@обників сільськогосподарськоїпродукції і про заходи по контролю за ринком і врегулюванню цін на продукти»від 13.09.1933 року та ряду додаткових постанов до початку 1934 року буластворена всеохоплююча організація по державному забезпеченню продовольством,штаб якої виник з аграрно-політичного апарату НСДАП – Загальнонімецькакорпорація виробників сільськогосподарської продукції.[].
Новаобов’язкова організація охоплювала рибну промисловість, торгівлю та переробніпідприємства продовольчих товарів була само управлінською громадськоюорганізацією. В службовому порядку вона контролювалась Міністерствомпродовольства і сільського господарства і розподілялась на більш дрібнікорпорації земель, округів та общин. В її центральному управлінні знаходилисьвласний «штаб» і адміністративне управління. Адміністративне управління, атакож земельні і окружні корпорації складалися з 3 головних відділів: 1-й –«Люди», 2-й – «Двір», 3-й – «Ринок»[7;292].
Дозавдань 2-го головного відділу головного відділу адміністративного управліннясприяння розвитку виробництва. Для цього були введені так звані «дворовікарти», що заповнювались кожним сільськогосподарським виробником іпред’являлись відповідним інстанціям сільськогосподарської корпорації, а наспеціальній «дворовій раді» приймались ті чи інші рішення по вибору культур ізбільшенню масштабів виробництва сільськогосподарської продукції. Ця рада підготувалакампанію «по боротьбі за збільшення виробництва сільськогосподарськоїпродукції», що розпочалася в 1934 році[7;293].
3-йголовний відділ займався питаннями обліку, обробки та переробкисільськогосподарських продуктів. Йому підпорядковувались «головні об’єднання»,створені в структурі цієї організації в період з 1934 по 1936 рік. Це булиоб’єднання всіх виробників продукції сільського господарства, а такожпредставників обробної та переробної харчової промисловості та органіврозподілу. Так, наприклад, існували головне об’єднання німецького зернового тафуражного господарства, головне об’єднання німецького скотарського господарстваі т.д. В земельних корпораціях їм відповідали господарські об’єднання таких жегалузевих груп. Головні об’єднання здійснювали керівництво виробництвом тих чиінших продуктів ще в мирний час[7;293].
Іншимивиконавчими органами ринкового контролю являлись спеціальні державні управлінняпо заготівлі сільськогосподарських продуктів, яких налічувалось п’ять.Завданням цих державних управлінь в мирний час було створювати запаси знадлишків вітчизняних продуктів і у випадку необхідності покривати не достатокпродуктів за рахунок цих запасів, а також ввозити продовольство з-за кордону втакій кількості, в такі проміжки часу і за такими цінами, які б здійснювалибажаний для міністерства продовольства і сільського господарства вплив навнутрішні ринки. На відміну від головних об’єднань, державні управлінняпідпорядковувались безпосередньо міністерству продовольства і сільськогогосподарства[7;294].
Такимчином, на випадок війни уряд Німеччини мав організацію, що мала вже доситьвеликий досвід роботи в мирних умовах і вміло направляла потокисільськогосподарських продуктів. Потрібно було лише зробити цю організаціюбільш компактною та встановити міцні зв’язки між роздрібним торгівцем таспоживачем.
29вересня 1933 року було затверджено закон про селянські спадкові наділи. Правоспадкування селянських наділів згідно цього закону отримала приблизно третинаселянських господарств, зокрема це середнього розміру селянські господарства(від 25 до 125 га), а також господарства «чистокровних арійців». Згідно закону,право спадкування мала лише одна дитина з сім’ї[6;323]. Але виконання цьогозакону не було доведене до кінця. Справа в тому, що решта селян не буливпевнені у своєму майбутньому і майбутньому своєї родини, адже їхня земля успадок не передавалась. Окрім того, коли виставлялись обмеження на виробництвопродукції, то вони в першу чергу били по малих селянських господарствах. Втакому випадку необхідно було б великі господарства поділити, а малі –укрупнити, розширивши таким чином кількість спадкових володінь. Разом з тим,цей закон прив’язував селянина до землі, навіть якщо він не хотів займатисьсільським господарством[8;145].
Сільськегосподарство станом на 1934 рік звичайно ще не набрало своєї оптимальної форми,не зважаючи на вжиті заходи. Воно й надалі вимагало значних капіталовкладень тадодаткової механізації.
Ужена початку березня 1933 року в різних містах Німеччини – таких як Дрезден,Берлін та Мюнхен – ряд будівель, що належали профспілкам, були захопленізагонами СА та СС і частково поставлені під контроль Націонал – соціалістичногооб’єднання виробничих осередків (НСОВО) [6;241]. Внаслідок цих дій найбільшепостраждала Загальнонімецька профспілка, яка тісно співпрацювала зсоціал-демократами. Лідер цієї профспілки Теодор Лейпарт 10 березня 1933 рокузвертався до Гінденбурга з проханням припинити беззаконня[6;241].
Протене зважаючи на такі активні дії СА та СС партійні функціонери НСДАП ще не маличіткої позиції щодо профспілок. Були намагання включити профспілки до складуНСОВО, але складність полягала в тому, що робітники і службовці в більшостісвоїй трималися в стороні від НСДАП у березні 1933 року. На виборах до радпідприємств у березні 1933 року націонал – соціалісти не набрали більшості,тому вже 4 квітня 1933 року було прийнято закон «Про представництва підприємстві виробничих об’єднань». Цим законом було заборонено на пів – року всі подальшівибори на підприємствах і тим самим закон дав можливість роботодавцям в будь –який час звільняти працівників підприємств за «підозрою в проведенні ними антидержавницької діяльності», не посилаючись на робітниче законодавство. Крімтого, закон передбачав, що замість звільнених членів рад вищі адміністративніоргани земель можуть без виборів призначати нових членів радпідприємств[7;245]. Отже, цим законом зводились до нуля результати голосуванняна підприємствах і стійке становище Загальнонімецької профспілки.
Незадовгопісля цього через створення таємного «Комітету дій для захисту німецькихтрудящих» (під керівництвом Р.Лея та фон Мухова) було завдано вирішальногоудару по профспілках, що примикали до Загальнонімецької профспілки[6;243].
2травня 1933 року загони СА та СС, керовані місцевими властями та функціонерамиНСОВО захопили будівлі, бюро, банки та редакції, що належали профспілкам, майнота обладнання конфіскували. Було заарештовано цілий ряд провідних профспілковихдіячів, в тому числі голів Загальнонімецької профспілки Лейпарта та Грасмана.Проте основній масі службовців було запропоновано працювати під керівництвомновопризначених комісарів від НСОВО [6;245]. Після цієї демонстрації сили внаступні дні більшість інших профспілок, таких як профспілкове об’єднання Хірш– Дюнкер, а також впливове об’єднання німецьких національних торгівельнихслужбовців – Німецький національний союз взаємодопомоги (ДХФ) – підкорились«Комітету дій на захист німецьких робітників», після того, як Роберт Лейвиступив 2 травня 1933 року і оголосив про об’єднання колишніх профспілок в«Німецький трудовий фронт»(ДАФ – «Deutschen Arbeiter Front»)[6;245]. Лишехристиянські профспілки внаслідок переговорів про конкордат зберігали своюнезалежність до липня 1933 року, а потім були примусово включені до Німецькоготрудового фронту.
10травня 1933 року в Берліні відбувся перший з’їзд Німецького трудового фронту,що знаменував собою створення нової потужної організації. В структурі ДАФзнаходились дві таких організації, як «Об’єднання німецьких робітників» (керівник– Вальтер Шуман) та «Об’єднання німецьких службовців»(керівник – АльбертФорстер)[6;246]. Обидва об’єднання були задумані як перші «стовпи» постійноїєдиної організації, до якої мали приєднатися роботодавці – промисловці в якостітретього, а ремісники та інженери, що складали середній прошарок, — в якостічетвертого «стовпа». Але головна проблема заклечалась в розділених запрофесійним і виробничим принципами 14 і відповідно 9 окремих об’єднаньробітників та службовців разом з їх окремими осередками[6;246]. В якостіорганізації прикриття служило «Центральне бюро ДАФ» з 11 спеціальнимивідділеннями, що знаходились під керівництвом Роберта Лея. В територіальномувідношенні єдина організація складалась з 13 округів (очолюваних тодішнімикерівниками ДАФ), які в свою чергу були поділені на райони та місцевігрупи[7;341]. Зв’язок з партією тимчасово здійснювався не на правовій таконституційній основі, а лише завдяки тому, що Лей в одній особі об’єднував рядпосад, будучи начальником штабу партійної організації НСДАП і що майже всіпровідні посади ДАФ були зайняті керівниками НСОВО[6;246].
Врамках ДАФ було створено малі та великі робітничі збори для консультацій поважливих соціальних, політичних та трудових питаннях, які складалися зкерівників окремих та професійних об’єднань, і виконували лише дорадчу функцію,тому через деякий час просто перестали існувати[6;247].
Використовуючислужбове становище Лей почав втручатися в справи господарських підприємств.Проти цього виступили провідні промисловці та підприємці, яких підтримавГітлер. Тому вже 19 травня 1933 року було прийнято закон про введення посаддержавних управляючих питаннями праці, який обмежив вплив ДАФ та НСОВО нароботодавців і позбавив їх впливу на формування тарифних ставок напідприємствах. Фактично, ці управляючі повинні були перетворитись на постійнийінститут, хоча невідомо, чи будуть виконувати вони обов’язки державнихтретейських суддів або ж залишаться єдиною інстанцією, яка встановлює тарифніставки[6;248].
Цепородило тарифну автономію, так як 13 імперських управляючих з питань працістояли на позиціях державного керівництва з питань праці і господарськоїбюрократії.
Разомз тим, прийняття закону породило цілу низку протиріч між цими управляючими тафункціонерами НСОВО. Отже, тут, як і скрізь, прослідковується принциппротистояння між організаціями та посадовими особами. Гітлер говорив, що тертяпороджує енергію, але він не звернув уваги на те, що ця енергія тратиласьвпусту. Крім того протистояння між собою не давало можливості цим організаціямта посадовцям втручатися в інші державні справи.
Врезультаті прийняття закону про імперських управляючих з питань праці уже вдругій половині 1933 року почалось відходження ДАФ і НСОВО від принципівпрофспілкової роботи і перетворення їх на пропагандистські організації [].Після виборів на підприємствах 12 листопада 1933 року ДАФ повністю втратив своюпрофспілкову структуру і поглибив свою пропагандистську діяльність.
Пропагандистськадіяльність ДАФ виражалась перш за все у програмі «Сила через радість», якаперетворила ДАФ на суміш туристичного агентства і організації, метою якої булопроведення вільного часу німцями з мінімальними вступними внесками. Густав Крупфон Болен, як керівник Імперського комітету німецької промисловості, закликавнімецьких промисловців підтримати ДАФ для створення справжньої народноїспівдружності [6; 259].
Закріпивтаку ситуацію закон «Про впорядкування національної праці» від 20.01.1934 року.Він звільнив Трудовий фронт від вирішення питань про тарифи та робітничідоговори, надавши йому лише дорадчу функцію. Вибори на підприємствахперетворювались в фарс, адже список довірених осіб робітників мав складатися завказівкою керівника підприємства або старшини НСОВО і мав затверджуватисьтаємним голосуванням колективу підприємства, але у випадку неодобренняколективом міг затверджуватись особистим рішенням управляючого з питань праці.Згідно цього закону управляючий з питань праці були співробітникамирейхсміністерства праці і підкорялись директивам імперських чиновників [7; 352].Крім цього давати їм розпорядження мав право і рейхсміністр економіки.
Закон«Про впорядкування національної праці» вирвав з рук ДАФ та НСОВО віданняправовим захистом найманих робітників. Згідно закону, якщо підприємецьнамагається звільнити більше 10% персоналу підприємства, то він має взятидозвіл на це в управляючого з питань праці. Крім того, він був зобов’язанимпідписати розпорядження, в якому вказувалась тривалість робочого дня, видвинагороди, умови акордної оплати, умови розірвання договору і т. д., тобтонайманий робітник був застрахований цим законом у всякому випадку, в самихважливих питаннях від свавілля керівництва.
ПротеДАФ добився того, що на робітничих судах в якості захисника виступалиюрист-консульти ДАФ при посередництві уповноважених цієї ж таки організації.
Взаконі також підтверджувався вплив держави на трудові відносини. Наприклад, порозпорядженню рейхсміністра внутрішніх справ робітники і службовці громадськихзакладів не підпадали під умови закону.
Значнимдосягненням закону була заміна прав найманих робітників на користь державногорегламентування, а також соціального партнерства правами на користьвстановлення відносин між керівником і колективом підприємства.
Наряду з цим тривала реорганізація ДАФ, етапи якої були окреслені Робертом Леєм вкінці січня 1934 року. Її результат полягав передусім в тому, що були розпущеніокремі об’єднання робітників і службовців, причому верховне керівництво в такзваних імперських заводських групах було дієвим лише до 1938-39 років. Окрім цьоговиникла вибудувана по вертикалі централізована організація ДАФ зі структурою,аналогічною НСДАП. Основні структури розподілялись згідно відомств вцентральному бюро ДАФ у відповідності з їх підпорядкуванням в рамках ДАФ.Найважливішими з них були організаційний відділ, відділ кадрів, відділ друку тапропаганди, юридичний відділ, соціальне відомство, управління професійноюпідготовкою і керівництво підприємствами.
Порядз посиленням ДАФ втрачала свою силу НСОВО.
Внаслідок«Ночі довгих ножів» (ніч з 30 червня на 1 липня 1934 року), коли було знищеновищих керівників СА, загинув і Грегор Штрассер, який відігравав в існуванніНСОВО велику роль. Потім повівся загальний наступ на НСОВО і вже 24 серпня 1934року були відсторонені від посад найвищі керівники НСОВО Брюкнер, Крюгер,Гауенштейн.
Будучиодним з найбільших партійних функціонерів, Лей намагався посилити ДАФ. Оскількиповноваження ДАФ не були чітко визначені, то функціонери Трудового фронтудозволяли собі втручатися у справи підприємств, порушуючи закон «Провпорядкування національної праці». Не зважаючи на різні протести, Гітлер, підвпливом Лея підписує «Постанову фюрера про Німецький трудовий фронт» від24.10.1934 року. В цій постанові ДАФ називається організацією, що об’єднує всіх«працівників розумової та фізичної праці», а також розширено повноваження ДАФ.[5]Ця постанова викликала протест Шахта, Зельдте, Фріка та Гесса.
Натрапившина опір уряду, Лей змушений був піти на поступки і в березні 1935 року підписавЛейпцигську угоду з міністром економіки та міністром праці. Ця угода обмежувалаповноваження ДАФ, запобігала його самоуправству. В той же час ДАФ отримавстатус додаткового підрозділу НСДАП, чим обмежувалась його самостійність з бокупартії.
Такимчином ДАФ перестав бути виразником інтересів робітників, а все більшеперетворювався в тоталітарну надорганізацію, яка для широкомасштабної підтримкиекономічних цілей режиму зв’язувала культурне і соціальне обслуговування зідеологічною обробкою населення.
Разомз тим в квітні 1935 року останній раз відбулися вибори уповноважених осіб напідприємствах. Після них за наказом Гітлера на посади уповноваженихзатверджували без всяких виборів строком на один рік, а з 1938 року строк їхповноважень був продовжений на невизначений термін.
Згодомбуло суттєво обмежено свободу вибору професій та права трудящих на державнезабезпечення роботою. Це стало можливим після прийняття закону «Про регулюваннязайнятості» від 15.05.1934 року, яким скорочувався приток робочої сили докрупних міст, в яких і так вистачало безробітних, а також фактичноунеможливлювався перехід робочих з сільського господарства до промисловості.Іншим законом – «Про задоволення потреби в робочій силі в сільськомугосподарстві» від 26.02.1935 року було санкціоновано втручання влади в існуючітрудові відносини і силоміць повернути у сільське господарство робітників іслужбовців, які раніше були в ньому зайняті.
Такимчином, незважаючи на те, що уряд ніби і захищав робітників та службовців, протеразом з тим багато в чому їх притісняв. Можна говорити про балансування «награні». Гітлер боявся викликати незадоволення робітників і службовців, алеразом з тим хотів зберегти прихильне відношення роботодавців – промисловців тапідприємців Німеччини. Прийняття цих законів спиралось також на інтереси села,яке почало втрачати робочу силу і поступово занепадало.
Порядз прийняттям закону було введено трудові книжки для всіх робітників таслужбовців і тим самим створено технічні умови для всеохоплюючого контролю тауправління робочою силою. Почалося закріплення робочих місць. Разом з тим,організації по працевлаштуванню та страхуванню від безробіття повністю перейшлипід керівництво держави.
Щеодним нововведенням було запровадження 26 червня 1935 року обов’язковоїтрудової повинності замість колишнього добровільного найму на роботу. Такимчином управління трудовими ресурсами перейшло на якісно новий рівень ідозволило поповнювати кадри на тих підприємствах, в чіткій роботі яких державабула зацікавлена в першу чергу.
Отже,завдяки вжитим заходам, націонал-соціалістам вдалося досягти поставленої мети –забезпечити стимулювання бажання німців працювати там, де вкаже держава і употрібний момент мобілізувати значні трудові ресурси; заспокоїти хвилюванняпрацюючого населення, які поселились після ліквідації профспілок; вдалосявідновити впевненість населення у тому, що й завтра у працюючого буде робота.Незаперечним є те, що вже у 1935 році Гітлеру вдалося добитись майже повноїліквідації безробіття, а отже, і добитись успіху своєї трудової і соціальноїполітики. Поряд з такими успіхами втрата суспільно-політичних свободсприймалась населенням як втрата незначна.
В цейперіод значно розширилась кількість різноманітних націонал-соціалістичнихорганізацій, як наприклад «Гітлерюгенд», ДАФ та інші. Це стало можливим завдякиширокій пропаганді досягнення кар’єрного росту через службу в цих організаціях,причому швидкого кар’єрного росту зі зрівнянням у правах з попередньою елітою.
Такимчином відбувся перехід від профспілок до єдиної організації, що представляларобітників та службовців – Німецького трудового фронту. Це стало можливимзавдяки тому, що профспілкові організації діяли розрізнено, поодинці і невживали активних дій для боротьби з натиском націонал – соціалістів. Так буловирішено чи не найголовнішу проблему для роботодавців. Власникам підприємствробітники та службовці в особі профспілок тепер не чинили спротиву. Прийнятізакони дозволили роботодавцям вільніше відчувати себе при вирішенні питаньвстановлення тарифних ставок, виплати різного роду компенсацій та доплат.Держава ж отримала можливість ефективніше управляти кадрами, впливати натрудові ресурси, оперувати ними. Крім того, покращились стосунки між державоюта власниками підприємств, що дозволило Гітлеру вирішувати питання підготовкидо війни більш ефективно. Поряд з цим держава отримала можливість за допомогоюрізних способів втручатися в роботу підприємств та організацій, які незнаходились у державній власності.
Робітникита службовці відчули сильну руку держави, яка стала їх єдиним захисником відсвавілля роботодавців. Хоча певні обмеження все ж стосувались і вільного виборупрофесії, наприклад заборона працівникам сільського господарства шукати роботув містах, проте саме завдяки їй було врятоване німецьке сільське господарство,яке могло залишитись без робочої сили. Цими заходами вдалося зупинити зростаннячисла безробітних у містах і поступово звести його якщо не до нуля, топринаймні до мінімуму, а отже вирішити проблему безробіття в країні. По мірітого, як зростав рівень промислового виробництва зменшувалося безробіття, аотже ми можемо говорити про те, що Німеччина вже у 1935 році вийшла на передовіпозиції у своєму промисловому розвитку.
Отже,заходи, що вживались Гітлером та Робертом Леєм не дивлячись на їхантидемократичний характер, дали позитивний результат для всієї держави.
2.3Освіта в Німеччині в 1933 – 1939 роках
30квітня 1934 року обергруппенфюрер СС Бернхард Руст, колись гауляйтер Ганноверу,член нацистської партії й друг Гітлера з початку 20-х років, був призначенийрейхсмінистром науки, освіти й народної культури. У безглуздому метушливомусвіті націонал-соціалізму Руст як не можна краще підходив на цей пост.Провінційний учитель, в 1930 році він став безробітним, оскільки місцеві владизвільнили його через деякі відхилення психіки. Втім, звільненням він бувпочасти зобов'язаний своїй фанатичній прихильності нацизму.
Зайнявшив лютому 1933 року пост міністра науки, мистецтв і освіти Пруссії, вінпохвалявся тим, що йому одним махом вдалося ліквідувати школу як«пристановище інтелектуальної акробатики». І такій людині,позбавленій здорового глузду, був довірений контроль над німецькою наукою,системою освіти й молодіжних організацій. Освіта в Третьому рейху, якпредставляв її собі Гітлер, не повинна була зводитися до занять у задушливихнавчальних класах: її потрібно доповнити спартанським, політичним і військовимнавчанням відповідно до певних вікових груп. Вона повинна була досягати своєївершини не в університетах або технічних вузах, де навчалося незначне числомолоді, а починаючи з 18 років у процесі примусового відбування трудової, апотім і військової повинності. Сторінки «Майн кампф» буквальнопоцятковані прикладами презирливого відношення автора до «професорів»і інтелектуального життя в навчальних закладах. Викладаючи деякі свої ідеї щодоутворення, Гітлер писав: «Вся освіта, здійснювана національною державою,повинна бути насамперед націленою не на те, щоб забивати голови учнів знаннями,а на те, щоб формувати здорове тіло». Але ще більш важливим, по думці автора,є залучення молоді на службу «новій національній державі» — предмет,до якого він часто вертався й після того, як став диктатором. 1 травня 1937року він сказав: «Наш новий рейх нікому не віддасть свою молодь, вінзалучить її до себе й дасть їй свою освіту й своє виховання». Це не булопорожньою похвальбою — саме це й реалізовувалося на практиці. Німецька школавід першого класу до університету включно швидко нацифікувалась. Поспішнопереписувались підручники, мінялися навчальні програми. За висловлюванням «Дердойче эрциер», офіційного друкованого органу працівників освіти,«Майн кампф» стала «педагогічною дороговказною зіркою».Учителів, які не змогли розглянути її світла, звільняли. Більшість викладачівбули в більшому або меншому ступені нацистами за духом, а то й активнимичленами нацистської партії. Для ідеологічного загартування їх направляли наспеціальні курси, де вони інтенсивно осягали основи націонал-соціалістичногонавчання, при цьому особливий упор робився на вивчення расистської доктриниГітлера. Кожний працюючий у системі освіти — від дитячого садка до університету- був зобов'язаний вступити в Лігу націонал-соціалістичних учителів, на якузаконом покладено завдання координації ідеологічної й політичної діяльностівсіх учителів й викладачів відповідно до націонал-соціалістичної доктрини.Закон 1937 року про цивільні служби зобов'язував викладачів бути«виконавцями волі підтримуваного партією держави» і бути готовими«у будь-який час беззавітно захищати націонал-соціалістичну державу».У прийнятому раніше декреті вони кваліфікувалися як державні службовці — такимчином, на них поширювалася дія законів про раси. Євреям зрозуміло, викладатизаборонялося. Всі викладачі приймаючи присягу «на вірність і покоруАдольфові Гітлерові». Пізніше було заборонено викладати всякому, хтораніше не служив у СС, не відбував трудову повинність або не входив в«Гітлерюгенд». Кандидати на посаду викладачів в університетах повинніспочатку пройти шеститижневі збори в таборах, де нацистські фахівці вивчалиїхні погляди й характери, а потім узагальнювали свої висновки й представляли їху міністерство освіти. Останнє залежно від політичної благонадійності видавалоїм посвідчення на право викладати. До 1933 року середні навчальні заклади вНімеччині перебували в юрисдикції місцевої влади, а університетипідпорядковувалися владі відповідних земель. Тепер всі вони були передані увідання рейхсміністра освіти, що управляв ними залізною рукою. Відтеперуніверситетських ректорів і деканів, яких раніше обирали штатні професорифакультетів, призначав тільки він. Призначав він також і керівників Союзівстудентів, у який входили всі учні, а також керівників Союзу викладачівуніверситетів, членами якого належало бути всім викладачам.Націонал-соціалістична асоціація університетських викладачів, керована стариминацистськими функціонерами, відігравала вирішальну роль у відборі тих, комудовірялося навчання, і контролювала, щоб навчання велося відповідно донацистських теорій. Результати такої нацифікації освіти й науки виявилисякатастрофічними. У підручниках і лекціях історія фальсифікувалася добезглуздості. Расові науки, що проголошували німців вищою расою й таврувалиєвреїв як джерело всіх бід на землі, були ще більш сміховинні. В одному тількиБерлінському університеті, де в минулому викладало стільки видатних учених,новий ректор, у минулому штурмовик, за професією ветеринар, заснував двадцятьп'ять нових курсів по расовій науці, а в час, коли він по суті розваливуніверситет, у ньому велося викладання вісімдесяти шести курсів, пов'язаних зйого власною професією. Викладання природничих наук, чим протягом багатьохпоколінь славилася Німеччина, швидко занепадало. Звільнили або змусили піти увідставки таких учених, як фізики Ейнштейн і Франк, хіміки Габер, Вільштеттер іВарбург. З тих, хто залишився, багато хто були заражені маревною нацистськоюідеологією й намагалися прикласти її до чистої науки. Вони прагнули викладати,як самі виражалися, «німецьку фізику», «німецьку хімію» і«німецьку математику». В 1937 році вийшов у світ перший номер журналуза назвою «Німецька математика». У редакційній статтіпроголошувалася: будь-яка ідея, що затверджує, що математика може розглядатисяпоза расовою теорією, «несе в собі зародок загибелі німецької науки.
Веймарськареспубліка наполягала на забезпеченні повної волі викладання, але одним зрезультатів такої волі стало те, що переважна більшість викладачівуніверситетів, настроєних, як правило, антиліберально, антидемократично йантисемітськи, сприяли підриву демократичного режиму. Здебільшого професори булифанатичними націоналістами, що жадали відродження консервативної монархічноїНімеччини. І хоча до 1933 року багатьом з них нацисти представлялися занадтобуйними й жорстокими, щоб вони могли відчувати до них симпатії, своїмиповчаннями вони створювали ґрунт для приходу нацистів до влади. До 1932 рокубільшість студентів з ентузіазмом ставилися до Гітлера. У деяких викликалоподив число викладачів університетів, які після 1933 року упокорилисянацифікації вищої освіти.
Післяшести років нацифікації число студентів університетів скоротилося більш ніжнаполовину — з 127 920 до 58 325. Набір студентів у технічні інститути, щоготували для Німеччини вчених і інженерів, скоротився ще разючіше — з 20 474 до9554. Якість підготовки випускників знизилося жахливо. До 1937 року відчуваласяне тільки недостача молоді в науковій і технічній областях, але й падіння рівняїї кваліфікації. Задовго до початку війни представники хімічної промисловості,що старанно забезпечували переозброєння нацистської Німеччини, скаржилися усвоєму журналі „Хеміше індустрі“, що Німеччина втрачає свою провіднуроль у хімії. „Під загрозою виявилися не тільки національна економіка, алей сама національна оборона“, — ремствував цей журнал, бачачи причинутакого положення в недоліку молодих учених і посередньому рівні їхньоїпідготовки в технічних вузах. Як виявилося, втрати нацистської Німеччиниобернулися виграшем для інших країн світу, особливо в гонці за створенняатомної бомби. По іронії долі створенням атомної бомби США виявилися зобов'язанідвом ученим, вигнаним по расовій ознаці з Німеччини й Італії, — Ейнштейну йФермі.
2.4Соціальне становище молоді. «Гітлерюгенд»
Усправі підготовки молоді до здійснення намічених ним планів Адольф Гітлер робивставку не стільки на загальноосвітні навчальні заклади, скільки на»Гітлерюгенд".
Прихіднацистів до влади 30 січня 1933 року дозволив «гітлерюгенду» зайнятинові позиції у зв'язку зі своїми новими функціями. Вибір шляху«гітлерюгенду» повинен був стати вибором всієї німецької молоді.Після 30 січня керівництво «гітлерюгенду» почало пред'являти тотальнідомагання на сферу роботи з молоддю. Бальдур фон Ширах із цього приводувисловився в такий спосіб:" Як НСДАП стала єдиною партією, так і«гітлерюгенд» повинен стати єдиною молодіжною організацією "[9;386].А один з теоретиків діяльності цієї організації писав пізніше із цього приводу:«Сукупність домагань „гітлерюгенду“ поширювалась в 2-х напрямках- „гітлерюгенд“ хотів охопити всю молодь і всю життєву сферу молодоїНімеччини». З 1933 року «гітлерюгенд» направляє свої зусилля, зоднієї сторони на те, щоб «поглинути» молоді скільки можливо, а зіншого боку, щоб «виключити» якнайбільше молодіжних союзів іоб'єднань, тобто прагне використати максимальну кількість освітніх функцій. Зісвоєї сторони «гітлерюгенд» розглядав будь-які прояви в областімолодіжного життя (поза рідним домом, школи й церкви) як конкуруючі соціальніінститути. У їхнє число, наприклад, потрапили політичні молодіжні організації,молодіжні релігійні союзи, союзні й автономні організації, що вели спортивну йпрофесійну роботу в середовищі молоді. Всі ці організації грали у Веймарськійреспубліці значну роль, а їхня сукупність становила 5-6 мільйонів чоловік[].
5квітня 1933 року Бальдур фон Ширах наказав підрозділам «гітлерюгенду»зненацька захопити канцелярію Державного Комітету Німецьких МолодіжнихОрганізацій [9;386]. Внаслідок цієї акції керівництво «гітлерюгенду»одержало значні матеріали про існування, керівництво, адреси всіх іншихмолодіжних організацій, що сприяло політиці їх «вимикання». Згодомостанній голова Державного Комітету генерал Фогт самовільно передав свій постШираху й навіть пішов на службу в «гітлерюгенд»(пізніше його книга«Німецька молодіжна служба» була використана«гітлерюгендом» як навчальний посібник для військово-спортивноговиховання). Ставши главою комітету, Ширах через кілька днів виключив з ньогоєврейські молодіжні організації. Якщо в 1932 році «гітлерюгенд» немав більше 700 000 членів, то до кінця 1934 року їхнє число склало 3,5 мільйоничленів[9;388]. Цей величезний чисельний зліт мав як політичну, так і виховнуоснову: по-перше, у націонал-соціалістської держави «гітлерюгенд»одержував монопольні позиції на шляху розпуску, уніфікації, заборони іншихмолодіжних організацій; по-друге, «гітлерюгенд» опанував тимижиттєвими формами, які під кінець республіки робилися розповсюдженими йпопулярними в молоді. 22 липня 1933 року Ширах остаточно розпустив і закривДержавний Комітет Німецьких Молодіжних Організацій[9;389]. Але цим більшістьсоюзних організацій не було прибрано з дороги. Їхнє закриття й приєднаннявідбувалося дивно швидко й без опору. Звичайно, чималу роль у цьому зігравтерор «гітлерюгенду», якому піддалися комуністичні й соціалістичнімолодіжні організації, що не випробували до цього на собі настільки твердоготиску. Крім того, місцеві відділення «гітлерюгенду» дозволяли собіперегини, вважаючи, що «національна революція » дотепер не завершена.Основними конкурентами «гітлерюгенду » стали ліві організації,молодіжні праворадикальні організації, а так само євангелічні й католицькісоюзи.
Післяпожежі в рейхстазі і, як наслідок цього, закону про надання надзвичайнихповноважень, КПН і СДПН піддалися терору СС, СА й поліції. Домашні обшуки,арешти й заборони зламали організацію соціалістичної робітничої молоді.Комуністичний союз молоді пішов у підпілля. Частина цих організацій приєдналасядо «гітлерюгенду», але ціль однаково була досягнута — один зконкурентів був заборонений і прибраний з дороги [9;390].
Уряду молодіжних організацій, що перебували близько до НСДАП, так само виниклиорганізаційні проблеми. Незважаючи на те, що ідеологічними гаслами їх були:«Вождь і дружина », «Кров і ґрунт», «Нації йсоціалізм», «Боротьба проти Версаля й Веймара „- вони буликонкурентами “гітлерюгенду» у монополії на націоналістичнупропаганду. Ці праворадикальні організації об'єдналися наприкінці березня 1933року в «Великонімецький молодіжний союз» під керівництвом адміралафон Тратха, що мав широкі зв'язки з рейхсвером. Через ці зв'язки він сподівавсяодержати, принаймні, невелику автономію від «гітлерюгенду». Союзвиступив з вірнопідданською декларацією у відношенні НСДАП, у якій клеймувалисякомуністи, демократи і євреї. «Гітлерюгенд» не раз намагавсяперетягнути до себе молодь із Союзу, але подібні випадки мали одиничнийхарактер. Ідеологічно «Великонімецький молодіжний союз» стояв доситьтаки близько до нацистів, але злиттю із пролетарським «гітлерюгендом»йому заважало елітарне походження більшості членів Союзу. До того ж він наврядчи мав настільки велику кількість членів, як «гітлерюгенд». Улітку1933 року " Великонімецький Молодіжний Союз" хотів влаштувати зліт,але це було заборонено окружним начальником, тому що " це принесло б населеннюокругу безладдя".
17червня 1933 року Бальдур фон Ширах був призначений Гітлером на пострейхсюгендфюрера (імперського керівника німецької молоді)[6;381]. У наказіГітлера було зазначено, що «рейхсюгендфюрер стоїть на чолі всіх об'єднаньдівчат і юнаків ». У той же день Ширах розпустив своєю владою«Великонімецький молодіжний союз „[9;388]. Адмірал фон Трот виразивсвій протест Гітлерові й Гінденбургу, але це ніяк не вплинуло на розвитокситуації. Відносини між “ Великонімецьким молодіжним союзом » інацистською державою не були однозначними. З одного боку, схожість ідеологіїдозволяла проводити спільну роботу. З іншої сторони керівники Союзу вважалисебе елітою й дистанціювалися від нової «пролетарської влади». ТакШирах писав з даного приводу про Союз: " Вони вважають нас масою, а себеелітою. Ми («гітлерюгенд») — народна молодь, а вони — вибрана молодь.Націонал-соціалістська держава не може терпіти такого погляду на речі. Якщо«гітлерюгенд»- народна молодь, то такою молоддю повинні стати всі"[9;389]. Обвинувачення Шираха не були необґрунтованими. За рік до цьогоПоль Вернер писав про " Великонімецький молодіжний союз": «Вонихотіли, щоб військові бачили в членах союзу кандидатів в офіцери, а в молодіжнихгрупах інших рухів — лише потенційних рекрутів». Саме керівництво«гітлерюгенду» вважало Союз застарілим." Не я виніс смертнийвирок союзу,- писав Ширах,- цей вирок був оголошений дійсністю реального життя,наш час вимагає не романтики табірного багаття. Вони не мають поняття продебати 17-літніх про сенс життя й що ці дебати не закінчуються угодою."Ширах з відвертим презирством ставився до керівництва Союзу.Так найглибше«враження » на нього зробило те, що «видатні діячі» Союзумають єдину своєрідність, що заключалось в тому, що вони ніколи не дозволяютьсобі стригти волосся. І як логічний підсумок пролунала його фраза:" Вониживуть у часі, якого більше немає." На думку Шираха це доводило те, щовони не зв'язують перспектив Німеччини з технічним розвитком, а стало бути, зробочою молоддю. «Відповідно, — писав Ширах,- робоча молодь не зв'язуєперспектив з ними ». Правда, настільки жорсткі висловлення Шираха були,швидше за все, ширмою, тому що за Союзом він «доглядав» з 1929 року (урезультаті цього багато керівників Союзу в 1933 році виявилися на постах у СС іСА). Після закриття Союзу його керівництво повторно виразило прихильністьновому режиму (їхній приклад після цього наслідували керівники майже всіхмолодіжних організацій). Цим переслідувалася надія на збереження або автономії,або певної самостійності у складі «гітлерюгенду», що, втім, подекудивдавалося — іноді керівники розпущених організацій одержували право голосу в«гітлерюгенді». В 1933 році один з керівників «Великонімецькогомолодіжного союзу» писав:«Якщо новий уряд виконає наші вимоги, мибудемо аккомпонувати йому; якщо ж навпаки — ми будемо боротися з ним.»Артур Мораун, керівник Німецького Молодіжного Ордену, організації близької доСоюзу, заявив у лютому 1933 року про незгоду з лінією Гітлера. У результатіцього Гітлер наказав 31 березня 1933 року порвати всі відносини членів НСДАП ізСоюзом, але таких найшлося не багато. Незважаючи на ідеологічну подібністьчлени Союзу вчинили опір нацистам, що, щоправда, базувалося на етичномуфундаменті й було поширено серед людей, наближених до носіїв влади внацистській Німеччині. Тому вони не відчули на собі більш-менш помітнихрепресій, тому що, фактично, сприяли становленню режиму.
У цюгодину євангелічна молодь Німеччини повинна знати, що її керівництво скажерадісне:«Так!» націонал-соціалістському виступу. Усвідомлення того,що йде відновлення життєвих основ всіх народностей переконує, що в цю годинужиттєві сили євангелізму принесуть єдиний порятунок і відновлення від розпаду йпадіння при Божественному керівництві й провидінні. Господь знищить розкладанняй розпад звичаїв, професій, родин, держави ". Ядро молодіжних євангелічнихорганізацій намагалося ще до 1933 року розчистити шлях«гітлерюгенду»у Державну Раду Німецьких Молодіжних Організацій. В 1933 році керівникибагатьох євангелічних організацій підписали «завірення покірності»,тісно зв'язавши націонал-соціалізм і християнство.Правда, був певний опір цьомукурсу, що найчастіше залежало від ідеологічних і політичних установоквідповідних керівників — як вони самі розуміли точку зору й переконання молодих.Затрудняючись однозначно відповісти «так» або «ні» націонал-соціалізму,євангелічна церква розкололася через від'єднання «НімецькоїЦеркви», керованої єпископом Людвігом Мюллером. Сам Мюллер був затятийнацист, що бачив у Гітлерові вождя, посланого Богом. За це Мюллер удостоївсязвання імперського керівника євангелічної молоді Німеччини 3 липня 1933 року.Через церковні вибори, що відбулися 23 липня 1933 року «НімецькаЦерква» одержала керівництво майже у всіх церковних об’єднаннях, що давалогарантії успіху молодіжної діяльності євангелістів, що підтримали Гітлера. АлеШирах неухильно прискорював вливання євангелічної молоді до складу«гітлерюгенду». Єпископ Мюллер не тільки не пручався, але й сприявцьому, за що й одержав пізніше в складі «гітлерюгенду» посадукерівника євангелічної молоді. Наприкінці грудня 1933 року в зв’язку з тим, щобільшість євангелічної молоді перейшло в «гітлерюгенд», всієвангелічні молодіжні організації були розпущені.
Укатолицької молоді в цілому існувало дистанціювання від націонал-соціалізму.Втім, вона охоче підтримувала ідею «сильної національної держави».Саме католицька молодь, завдяки зайнятий нею позиції, викликала побоювання внаціонал-соціалізму, тому що через строго ієрархічний єпископат вона була кращезахищена від уніфікації й злиття з «гітлерюгендом». У результаті цьогоГітлер вирішив провести переговори про конкордат. Але після того, як 1 липня1933 року Ширах за підтримки гестапо провів чищення католицьких організацій,позбавив їх всієї власності — конкордат виявився під погрозою зриву. У добавокдо цього, 8 липня 1933 року Ширах був підпорядкований міністрові внутрішніхсправ, його компетенція й сфера діяльності значно розширилася. Внаслідок цього 9липня 1933 року конкордат був перенесений у Рим. Після цього«гітлерюгенд» перестав бути самостійним підрозділом і був зобов'язанийвиконувати накази МВС в обов'язковому порядку.
В1934 році «гітлерюгенд» почав відкрито перешкоджати й обмежуватидіяльність молодіжних католицьких союзів через терористичні дії,пропагандистські заходи, регіональні заборони й закриття окремих союзів і іншіакції (наприклад, постанова, що діти, що не складалися в католицьких союзахмають більше прав). Так А. Розенберг у своїй статті, присвяченійантирелігійному вихованню членів «гітлерюгенду» писав: «Мидомоглися прогресу в насадженні націонал-соціалістичної ідеології в розумахнімецької молоді. Від католицької молоді залишилися тільки групки, які згодомтеж будуть включені до складу „гітлерюгенду“. „Гітлерюгенд“переконаний, що ніхто не зможе протистояти йому. Більше того, наша програмавиховання в школах всіх категорій складена в такому антихристиянському йантиєврейському дусі, що підростаюче покоління буде врятовано від шахраїв урясах». Боротьба єпископату й католицьких молодіжних організацій зазбереження окремих сфер молодіжної роботи було аж ніяк не боротьбою задемократію. У надрах католицьких молодіжних організацій була вироблена такаідеологія, що дуже близько перебувала з націонал-соціалізмом. Наприклад,більшість католицької молоді привітало «Третій Рейх» як руйнуванняреспубліки. Із цього приводу вони писали у своїх листівках наступне:«Ми,новонімецька молодь, привітаємо нову державу: а) як подолання партійної держави,що розривала Німеччину на різні непримиримі табори й фронти, що робилонедосяжним національну згоду; б) як подолання ліберальної держави, що підполітикою розуміло тактичний компроміс різних світоглядів; в) як подоланняпарламентської держави, у якій займаються тільки переговорами й голосуванням, ане прийняттям чітких рішень і не несуть відповідальності; г) як подоланнякласової держави, у якій зіштовхуються інтереси одних з інтересами інших, агромадське життя пронизує економічна боротьба. У цих чотирьох подоланнях староїдержави через нову державу ми бачимо органічно чисту німецьку імперську ідею». Подібна доля спіткала багато націоналістичних молодіжних організацій,наприклад «Бісмаркюгенд»,«Гінденбургюгенд», які пережилиінші молодіжні організації, але ненадовго. Те ж відбулося з«Шарнхорсбундом», молодіжною організацією «СталевогоШолома», що повторила його шлях приєднання до СА, влившись в«гітлерюгенд». До цього часу був позначений, після одностайноговисловлення всіх причетних організацій, перехід груп численних дотепер існуючихмолодіжних організацій в «гітлерюгенд». Крім того, сильний припливздійснювався за рахунок організацій, що не належали дотепер до числа основнихмолодіжних організацій, що входили в «державний комітет», що мало нетільки організаційне, але й виховне значення. До числа подібних організаційставилася, наприклад, «Німецька молодь Європи », що організовуваласпільну роботу, турботу й обмін з молоддю німецьких народних груп у різнихкраїнах. Не випадково, приєднання «комітету » і «Німецькоїмолоді Європи» вважалося проведенням вагомої й позитивної роботи.
Паралельноіз процесом уніфікації молодіжного життя нацистське керівництво давно вжепланувало загальнонімецьку акцію, пропагандистський ефект від якої повинен бутиспрямований виключно на молодь. Такою акцією стали події 10 травня 1933 року.Її корені ідуть у лютий 1933 року, коли головне управління преси та пропагандизакликало німецьку молодь до участі в «культпоході» «протиненімецького духу», що повинен був початися 12 березня, а закінчитися 10травня. Серед молоді почалося поширення документу, більше відомого як " 12тез проти ненімецького духу", що містив у собі наступне: " 1. Мова йписемність кореняться в народі. Німецький народ відповідає за те, щоб його моваі його писемність залишалися б чистим і нефальсифікованим вираженням йогонародностей. 2. Зараз розгорнулась прірва між написаним і німецькою народністю.Цей стан — ганьба. 3. Чистота мови й написаного залежить від тебе! Твій народпередав тобі мову для збереження. 4. Наш найнебезпечніший ворог — єврей і той,хто в нього в кабалі. 5. Єврей може думати тільки по-єврейськи. Якщо він пишепо-німецьки, він бреше. Але й німець, що пише по-німецьки, а думає непо-німецькому, крім того, бездумний, і не знає свого завдання. 6. Ми хочемовикорінити неправду, затаврувати зрадництво, ми хочемо створити для студентствазамість вогнищ бездумності вогнища дисципліни й політичного виховання. 7. Михочемо поводитись з євреєм як із чужим, а нашу народності сприймати всерйоз.Тому ми жадаємо від цензури: єврейські здобутки виходять тільки єврейськоюмовою. Якщо вони виходять німецькою мовою, то їх треба розглядати як переклади.Суворо заборонити вживати готичний шрифт. Готичний шрифт тільки для німців.Ненімецький дух повинен бути викоренений з німецької книжкової торгівлі. 8. Мижадаємо від німецької молоді показати волю й здатність для самостійного усвідомленняй рішення. 9. Ми жадаємо від німецької молоді тримати в чистоті німецьку мову.10. Ми жадаємо від німецьких студентів виявити волю й здатність для подоланняєврейського інтелектуалізму й пов'язаних з ним ліберальних проявів, що ведутьдо занепаду німецького культурного життя. 11. Ми вимагаємо відбору студентів іпрофесорів по надійності їхнього мислення в німецькому дусі. 12. Ми вимагаємо, щобнімецька вища школа стала оплотом німецьких народностей і бойовищем занімецький дух. На початку третього тижня нашої чотиритижневої акції почнетьсяпублічний збір розкладницьких книг, проти яких у першу чергу бореться нашамолодь. Кожний студент проведе чищення своєї бібліотеки, у яку по недомислупотрапили ці ненімецькі книги; кожний студент буде наводити порядок убібліотеках своїх знайомих; молодь займеться чищенням публічних бібліотек, якіне повинні служити збіговиськами невідомо яких книг. 10 травня 1933 року будутьвіддані вогню нездорові книги. " Комітет боротьби проти ненімецького духуповідомляє Вас про те, що з Вашої бібліотеки треба вилучити книги, відзначені вприкладеному «чорному списку». Але для того, щоб ця література буладійсно знищена, варто передати в найближчі дні представникам комітету, якіз'являться у Вас, відібрані книги й брошури, з тим, щоб 10 травня вони булипривселюдно спалені..." Сама процедура знищення «крамольних»книг була максимально наближена до «варбургфесту» 18 жовтня 1817 року,традиції якого були досить сильні в німецькому студентстві. Для проведення«аутодафе» навіть був складений єдиний сценарій, докладно описаний угазетних звітах того часу: " Представники молоді, перш ніж спалити книги,викрикували гасла: Перше. Проти класової боротьби й матеріалізму, за народнуспільність і ідеалізм у житті! В ім'я всього цього я віддаю полум'ю писанняМаркса й Каутського! Друге. Проти декадансу й морального розкладання! За те,щоб було гарне поводження й виховання в родині й державі, я віддаю полум'юписання Генріха Мана, Эрнеста Глезера й Эріха Кестнера. Третє: Проти підлостімислення й політичного зрадництва, за безмежну відданість народу й державі! Воб ім'я всього цього я віддаю полум'я твору Фрідріха Фостера. Четвертий.Протирозкладницькому душу перебільшення значимості сексу, за аристократизм людськоїдуші. В ім'я всього цього я віддаю полум'я писання Зиґмунда Фрейда. П'ятий.Проти перекручування нашої історії й применшення наших великих діячів, зашанування нашого минулого. в ім’я всього цього я віддаю вогню твору ЕміляЛюдвіга й Вернера Хагемана. Шостий. Проти демократично-єврейськихантинародностей, за національну свідомість! В ім'я всього цього я віддаю вогнюписання Теодора Вольфа й Георга Бернгарда. Сьомий. Проти літературногозрадництва солдатів превиття світової війни, за виховання народу в дусі істини.В ім'я всього я віддаю вогню твору Эриха Марії Ремарка. Восьмий. Протичванливого спотворювання німецької мови, за турботу про найцінніше надбаннянашого народу. В ім'я всього цього я віддаю вогню писання Альфреда Керра.Дев'ятий. Проти нахабності й самовпевненості, за поважність і шанобливість донімецького народного духу. Нехай полум'я поглине писання Тухольского й Осецкого". «Аутодафе» було акцією подвійного призначення. З одного боку,події 10 травня 1933 року були акцією лякання, метою якого було налякати досмерті «середньої людини», що звикли ставитися з повагою додрукованого слова. З іншого боку, ця акція дала можливість відчути молодірадикалізм нової влади, а так само, те що нова влада покладає на неї більшінадії. «Гітлерюгенд» використав найбільше яскраво у своїй організаціїпісля 1933 року молодіжний менталітет, що поширювався не на окремі сфери, а навесь молодіжний рух. Після "єднання молоді ", після відсторонення відполітики «старих, що проводили лінію угодовства», після«відновлення народу й нації », що повинне було «відместизакостенілу в'ялу систему » в «схвильованої » молоді булапоширена неусвідомлена потреба в чомусь новому.
Уданий період «гітлерюгенд» виявив надзвичайно високі вимоги йдомагання на області молодіжного життя, які виявилися в: по-перше, у роз'єднанній уніфікації всіх конкуруючих молодіжних організацій і установ (за виняткомкатолицьких молодіжних союзів, закритих більше пізніше); по-друге, в одержанніконтролю над всіма можливими функціями й областями молодіжного життя; по-третє,через старання після охоплення всієї молоді охопити й кожне нове підростаючепокоління. Приплив нових членів в «гітлерюгенд »,"ідеалізм", що, принаймні в перші роки націонал-соціалістськоїдиктатури, був корисний, успіх «гітлерюгенду» у молоді, черезвідповідність його цілей дійсним бажанням, вимогам і життєвим принципам молоді- все це вилилося в те, що «гітлерюгенд» поширює серед молоді широкувпевненість у можливість реалізації свого потенціалу. Юнацький рух, відомий до1933 року, мав безліч серйозних недоліків — наприклад, не були представлені вмолодіжному русі цілі соціальні шари й групи молоді (молодь провінції, дівчатав цілому). «Гітлерюгенд» забрав убік специфічні молодіжні особливості,соціальні розходження, стер грань між селом і містом, знищив статеву диференціаціюмолодіжної роботи. Через усе це можна сказати, що після 1933 року«гітлерюгенд» насамперед позначив розширення «життєвих форммолодіжного руху „- хоча це позначення було оманливим. Узагальнення молодів націонал-соціалістської системі було неминучим. Після “вимикання»партійних молодіжних організацій, приєднання професійних і спортивних об'єднаньнавряд чи представляло проблему. Через заборони, закриття й почасти черезприйом різних молодіжних союзів, через уливання численних груп (тих же конфесійнихсоюзів) і приплив неорганізованих мас в «гітлерюгенд » давав в1933-1934 роках величезний чисельний приріст. Це можна простежити на розвитку«гітлерюгенду» в обергебіт Весті (Західна Німеччина): 1925 рік — 100членів 1930 рік — 1800 членів 1926 рік — 200 членів 1931 рік — 2400 членів 1927рік — 500 членів 1932 рік — 6300 членів 1928 рік — 800 членів 1933 рік — 15 000членів 1929 рік — 1200 членів 1934 рік — 1 500 000 членів Для всього ж«гітлерюгенду» приріст склав з 107956 чоловік (кінець 1932 року) до 3577 565 чоловік наприкінці 1934 року. Саме в цей час іде уніфікація в«гітлерюгенді », «юнгфольку»(Jungvolk — юний народ),«Бунд дойче медель » (Bund Deutche Madel — Союз німецьких дівчат),«Юнгмедель»(Jungmadel- Юні дівчата). У гітлерюгенді була встановлена чітка вертикальна структура,уведена єдина уніформа. 1934 рік, оголошений Ширахом «Роком навчання йвнутрішніх досягнень » ознаменував формування цієї об'єднавчоїтенденції.При цьому успішно йшла уніфікація «гітлерюгенду» іпридбання «гітлерюгендом» подальших сфер впливу й діяльності, а таксамо функцій молодіжного життя. У липні 1934 року була завершена уніфікація в«гітлерюгенд» молоді з «Німецького робочого фронту »,завдяки чому «гітлерюгенд» одержав найважливішу частину соціальноїмолодіжної роботи, що доти перебувала в руках профспілок і підприємств.
Висновки
Військоваревізія Версаля й всієї післявоєнної системи міжнародних відносин вважалася неможливоюбез ліквідації веймарської демократії.
Висуваючимету підготовки війни-реваншу, правлячі кола Німеччини бачили гарантію її успішногозавершення у встановленні диктаторського режиму. Логіка розвитку подій вимагалапошуку нової масової опори для цього режиму. Встановленню фашистського режимупередувала боротьба всередині правлячих сил по питанню про форми і характердиктаторського режиму. В решті — решт Гітлеру вдалося переконати провіднихекономічних та державних діячів у тому, що Німеччині потрібен саме нацизм, щолише нацисти зможуть вивести державу з кризи і розірвати «пута версальського договору»,що лише він, Гітлер, зможе бути диктатором. Всі його докази справили враженняне політичну та економічну еліту Німеччини і вони привели Гітлера до влади. Цестало можливим також завдяки широкій підтримці Гітлера народними масами, якібачили в ньому месію. З огляду на ті обставин, за яких НСДАП прийшла до влади вдержаві, а також на те, що далеко не всі промисловці та підприємці до кінцявірили у виконання нацистами своїх обіцянок, Гітлер взявся якщо не допроведення активних заходів у внутрішній політиці, то принаймні до їх імітації,в першу чергу в економічній сфері. Як ми бачимо, найбільші та найважливішіреформи було проведено у перші три роки правління Гітлера. Для того, аби ніхтоне спробував йому заважати виконати обіцяне, було ліквідовано багатопартійністьта заборонено профспілки. І завдяки тому, що досить непогані економічніпрограми були розроблені його попередниками, але не були виконані, так як незадовольняли ті чи інші верстви населення або ту чи іншу партію чи профспілку,Гітлеру вдалося стабілізувати ситуацію в державі, досягнути зростання економікита ліквідації безробіття.
Щеодним успіхом Гітлера було те, що його режим був визнаний іншими країнамиЄвропи, які мали наглядати за тим, аби Німеччина не порушувала умовВерсальського договору. З їх мовчазної згоди Німеччина на чолі з Гітлером іперетворилась на економічно потужного агресора з боєздатною армією.
УспіхГітлера в перші роки його правління опирався не тільки на досягнення зовнішньоїполітики, що забезпечили безкровні завоювання, але й на економічне відродженняНімеччини, що у партійних колах і навіть серед деяких закордонних економістівзвеличувалося як чудо. Дуже багатьом так і могло здатися. Безробіття — цепроклін 20 — початку 30-х років — скоротилися, як ми бачили, із шести мільйонівв 1932 році до менш одного мільйона через чотири роки. За період з 1932 по 1937рік національне промислове виробництво зросло на 102 відсотка, а національнийдоход подвоївся.
Алещирою основою відродження Німеччини було переозброєння, на яке починаючи з 1934року нацистський режим направив всі зусилля підприємців і робітників поряд іззусиллями військових. Вся економіка Німеччини, що іменувалася військовоюекономікою, була навмисно організована так, щоб функціонувати не тільки умирний час, але й під час війни, тож орієнтована на війну. У своїйопублікованій у Німеччині в 1935 році книзі «Тотальна війна», генералЛюдендорф підкреслював необхідність тотальної мобілізації економіки країни, які всього іншого, щоб належним чином підготуватися до тотальної війни. Ця ідеябула не нова для нацистів. Протягом XVIII-XIX століть Пруссія, направлялаблизько 5/7 державного доходу на армію й всю її економіку завжди розглядалася впершу чергу як знаряддя забезпечення військової політики, а не народного добробуту.
Увересні 1936 року у зв'язку з передачею чотирирічного плану під твердийконтроль Геринга, що став замість Шахта диктатором економіки, Німеччинаперейшла до системи тотальної військової економіки. Метою чотирирічного планубуло перетворити за чотири роки Німеччину в країну, що сама забезпечувала бсебе всім необхідним, щоб у випадку війни її не змогла задушити військоваблокада. Імпорт був скорочений до мінімуму, був уведений твердий контроль зацінами й розміром заробітної плати, дивіденди обмежувалися 6 відсотками річних,будувалися величезні заводи з виробництва синтетичного каучуку, тканин,пального й іншої продукції із власної сировини. З огляду на це ми можемосказати, що нацисти посадили німецький народ на штучні, синтетичні продукти,так як не змогли повністю забезпечити потребу населення та армії у натуральнійпродукції. Були також побудовані гігантські заводи Германа Геринга, що робилисталь із місцевої низькосортної руди. Коротше кажучи, німецька економіка буламобілізована на потреби війни, а промисловці, доходи яких різко підскочили,перетворилися у гвинтики військової машини. Проте нацисти так захопилисяпідготовкою до війни, що навіть не зважали на пересторогу міністра економікиЯлмара Шахта, що це може призвести до неповоротних процесів в економіці.Натомість цього відомого в Німеччині економіста і банкіра було звільнено зпосади. Проте представники промислових кіл не протестували проти цього,засліплені великими прибутками від державних військових замовлень.
Крімпочуття задоволення від одержання підвищених баришів, підприємці був задоволенітакож тим, що Гітлер поставив робітників на місце. Відтепер не луналиневиправдані вимоги підвищити заробітну плату. У дійсності вона була навітьтрохи урізана, незважаючи на ріст вартості життя на 25 відсотків. Головне — небуло страйків, що дуже дорого обходилися. Практично ж їх не було взагалі — прояви подібних безладів у Третьому рейху були заборонені.
Загаломже ми можемо говорити про те, що економіка гітлерівської Німеччини готуваласьдо проведення війни. Досягнення нею сировинної та продовольчої автаркії сталодля Німеччини настільки ж нездійсненним в такі короткі строки, наскільки вонобуло першочерговим для Гітлера та партії. Можливість виконання цього завданнявчені-економісти бачили лише через кілька десятиріч. Проте ми можемо говорити,що на випадок війни Німеччина все ж таки мала певні запаси сировини тапродовольства, які могли забезпечити потреби держави на строки від одногомісяця до одного року у випадку повної зупинки видобутку цієї сировини.Найважливішою сировиною і надалі залишалась залізна руда, від кількості якоїрозраховувалась потреба держави у іншій сировині.
Щодопродовольчих запасів, то в першу чергу увага зверталась на запаси зерна іжирів, бо решта продовольчої продукції завжди була у надлишку, навіть продуктитваринництва. Загалом створена система розподілу сільськогосподарськихпродуктів довела на практиці свою ефективність в мирний час, а також, якпоказало майбутнє, під час війни.
Що ждо фінансування військових витрат, то ми можемо говорити про приховуванняНімеччиною до 1935 року реальних темпів росту озброєнь завдяки системівекселів, які не враховувались в офіційній фінансовій статистиці і звітності надержавному рівні. Поряд з тим значні кошти на переозброєння армії було отримановнаслідок антисемітських заходів на державному рівні. Склалася ситуація, приякій фінансування нарощування озброєнь проводилось за рахунок політичнихворогів націонал-соціалізму.
Отже,ми можемо говорити, що вжиті Гітлером заходи дали свій позитивний результат івже на 1939 рік Німеччина стала чи не наймогутнішою у економічному тавійськовому плані країною Європи і якби не маніакальне бажання фюрера пануватинад всим світом то на сьогоднішній день Німеччина, можливо, була б уекономічному плані розвиненішою за США.