Предмет і завдання історії України
Свого часу іспанський філософ ХосеОржега – і Гассет (1883-1955) висміював деяких істориків, котрі вважали, щофранцузи та іспанці були вже тоді, коли ще не було ні Франції, ні Іспанії.Вчений не знав історії українського народу. А українці були вже тоді, колиУкраїни іще не було ні як держави, ні як поняття політичного та географічного.
Наш народ – народстраждання.
Дикі орди топталисяпо нашій землі. На вогнищах чужинецьких навал горів не тільки золотоверхийКиїв, нищились основи нашої української цивілізації, нищились душі людські.Може згоріти стародавні рукописи й книги, але не згорає людське слово.
Слово живе в народі,а народ живе в слові. Ось де запорука вічності народу, ось де надія намайбутнє. Та для нових злетів народові чи не найперше потрібна історична пам’ять.
В загадкових щедрівках і колядках, у чарівнихпіснях і думках, у дивовижному «Слові о полку Ігоревім», «Повістівременних літ», Інатіїіському, Галицько-Волинському та інших літописахрозлунюється Золотий гомін нашого народу. То не іранських племена, а родичінаших пращурів розгромили іранців-персів і їхнього царя Дарія.
І сьогодні, колилунають заклики про необхідність прихилитись нам то до Америки, то до Росії, тодо Швейцарії, нам слід пам’ятати, щоукраїнський народ має більш ніж тисячолітню героїчну історію. Виборовши впершенаціональну незалежність в соборності і державності, він має на що опертися всвоєму подальшому поступі.
Ми повиннівідродити почуття національної гідності і не плазувати ні перед Америкою, ніперед Європою, а повинні стверджуватися в своїх коренях. Треба відродитивідразу до відступництва, яке в народі завжди вважалося найтяжчим гріхом, бонині переживаємо торжество ренегатства і лицемірства.
Постала вже давнонеобхідність у щоденних взаєминах відродити норми «Руської Правди»Ярослава Мудрого, в якій заповідалася рівність перед законом від князя досмерда, від боярина до челядина. Нам треба відродити чистоту мови нашихпредків, які не знали лихослів’я і немогли собі уявити тих покручів метостазного характеру, що прийшли з так званих «цивілізованих»світів.
Без окресленняісторичних традицій неможливе національне відродження в культурній, емоційній,державотворчій сферах. І тут знову на перше місце виступає слово – нашбагатовіковий духовний спадок.
Якраз формуваннювисоких принципів громадянськості, патріотичному, національної гідностівідповідає навчальна дисципліна "Історія України".
Наука – цесистема знань про природу та суспільство. Історична наука має свою специфіку.Вона полягає в тому, Що головна увага спрямовується на вивчення минулого.
Відома письменниця і вчений РаїсаІванченко вказує, що "Історія – кров і мозок політики, основадержавницької свідомості народу, на якій виростає і тримається держава.
Через те, коли говоримо про майбутнє,ми звертаємося до історії. Коли ми говоримо про історію, неодмінно запитуємо уминулого: відколи ж починається державність нашого народу?"
Людствоскладається з окремих націй, народів. Тому предметом історії України є історіяформування українського народу, його розвиток від найдавніших часів аж досьогоднішнього дня.
24 серпня 1991 р.на політичній карті світу постала нова держава – Україна. В межах її кордонівзнаходяться майже всі етнічні землі українства.
Україна –європейська держава, друга за площею (604 тис.км.2) і п’ята за кількістюнаселення (близько 51 млн.чол.); має 6,5 тис.км. кордонів, з яких більше 1 тис.морських.
Україна маєважливе геополітичне становище як східноєвропейська країна. Вона – вузолтранспортних комунікацій. З Азії через Росію до Західної Європи.
Україна маємогутній економічний потенціал, який, хоча й ослаблений багатолітньою кризою,становить надійну базу подальшого прогресивного поступу.
70% територіїдержави придатні для використання в сільському господарстві. Третина світових чорноземів- у нас. Такого багатства не має жодна країна.
Надра нашоїдержави багаті на різноманітні корисні копалини – від вугілля і нафти до титануі золота. Недостатньо ефективне їх використання в народному господарстві пов’язано з відсутністю нових технологійпо видобутку та переробці.
Хоча майже двістіроків тому побачила світ «история малой России»Д.М.Бантши-Каменського, значення якої ми ніяк не принижуємо, все ж ґрунтовневивчення історії України почалося з середини ХІХ ст., коли зі своїмидослідженнями виступив М.І.Костомаров.
Його наукові талітературно-художні праці охоплювали широкий спектр героїчної епохи боротьбиукраїнських козаків ХУІ-ХУІІ ст., коли наш народ знемагав під тиском Османськоїімперії та Речі Посполитої. Однак історія України розглядалася у контекстіісторії Росії та Польщі.
В кінці ХІХ напочатку ХХ ст., продовжуючи започатковане своїм учителем В.Антоновичем, зісвоїми працями виступив М.С.Грушевський. У фундаментальному 11-томномудослідженні "Історія України – Руси" М.С.Грушевський переконливодовів, що українство має самостійну більш тисячолітню історію, що наш народрозвивався не на узбіччі світової історії і має велике майбутнє.
У ХІХ ст.Ч.Дарвін та інші біологи сформулювали закономірність розвитку життя на землі.Ці закономірності революційно вплинули на тогочасне суспільство. Проте законибіологічної еволюції почали переноситися на інші галузі науки, зокрема йісторію.
З середини ХІХст. бере свій початок новий світогляд (нова філософія) – марксизм, який у ХХст. стали називати ленінізмом.
Еволюціонізмісториків-марксистів проявився насамперед у тому, що історія людстватрактувалася як безперервний поступовий, прогресивно-стадіальний процес.
Іншими словами,марксистська історична думка декларувала наявність глобальних і послідовнихсоціально-економічних етапів розвитку людства – історичних стадій:первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної.Історія уявлялася як безперервний і прогресивний процес розвитку від простогодо складного, що нагадував еволюцію життя на Землі за Ч.Дарвіном.
Коли в Росії в1917 р. вибухають одна за одною дві революції і до влади приходить партія більшовиків,а в Україні терпить поразку національно-визвольна революція, марксистськийпідхід до вивчення історії утверджується як єдиний і непорушний.
Всякий дослідник,що відходив від цих принципів, переслідувався, а той репресувався, нерідкофізично знищувався. Ті історики минулого, що отстоювали за українцямисамобутність, окремішність від російського народу, оголошувалися «українськимибуржуазними націоналістами», а їхні праці вилучалися з наукового обігу якшкідливі.
Ярликом «буржуазногонаціоналіста» був затаврований М.С.Грушевський, а вся його наукова школарозгромлена.
І хоча радянськимидослідниками було написано тисячі монографій та статей з різних аспектівминулого нашого народу, історія України розглядалася в контексті історії Росії,а всі суспільні рухи як такі, що доповнювали або ж прагнули до об’єднання ззагальноросійським визвольним рухом. Це повністю стосувалося також і проблемкультурного процесу.
Незважаючи навкрай несправедливі умови, в яких працювали суспільствознавці, радянськіісторики виробили ряд методологічних принципів, що не втрачають свого значенняі сьогодні. Одним з них є принцип системності. Він вимагає вивчення історії вкомплексі, в зв’язку з іншими галузями науки.
Принцип історизмувимагає розглядати явища в контексті розкриття причин та їх наслідків.
На початку ХХ ст.на Заході зародилася і набула бурхливого розвитку історіософія, яказаперечувала прямолінійно-стадіальний розвиток людства, отстоюючибагатоваріантність історичного процесу. Тобто почала утверджуватись думка, щоріка світової історії не є потужним, єдиним річищем, а складається з різноманітних,окремих рукавів. Людство постійно продукувало і продукує різноманітні формиісторичного існування, що їх одні дослідними називають культурами, інші –цивілізаціями. Існуючи синхронно і паралельно, цивілізації розвиваються власнимшляхом і взаємодіють одна з одною.
Носіями такихідей на Заході були Освальд Шпенгляр та Арнольд Тойнбі. Оскільки цей підхідзаперечував фундаментальні складові марксистської історичної концепції, праціО.Шпенглера та А.Тойнбі довго залишалися невідомими радянському читачеві.
Останнім часомкоротка версія десятититомного «Дослідження історії» А.Тойнбіопублікована в російському (1991) та українському (1995) перекладах. Своєріднийісторіософський підхід А.Тойнбі до історичного розвитку людства дає можливістьпо-новому розглянути історію та сьогодення Східної Європи й України зокрема.
Упереджуючикороткий виклад історичної концепції Шпенглена-Тойнблі, зазначимо, що новітнідослідження археологів, етнографів, істориків первісності дають підставизробити висновок про багатоваріантність історичного розвитку людства не тількиз моменту виникнення найдавніших цивілізацій 5 тис.років тому, як це твердилизгадані вчені, а й у первісну добу.
Двотомна праця О.Шпенглеря «Присмерк Європи» (1918-1922) справила велике враження набагатьох істориків, зокрема на А.Тойнбі. О.Шпенглер уявляв собі останнітисячоліття світової історії як розвиток окремих культур, підпорядкованийзаконам, що нагадували біологічні. Культура народжувалася, коли пробуджуваласьїї Душа, і вмирала, коли Душа вичерпувала, реалізовувала себе до решти.
На життя кожноїкультури О.Шпенглер відводив близько 1000 років, за які вона переживала своюмолодість, зрілість, старість і смерть. Дослідник виділяв 8 культур:Єгинетську, вавилонську, китайську, індійську, грекоримську, арабоюдейську,майя та західноєвропейську.
Величезний впливна світову історичну думку справило вже згадане десятитомне «Дослідженняісторії» П.Тойнбі Перші шість томів побачили світ у 1934-1937 рр., рештаопублікована у 1954 р. У межах останніх 5 тисячоліть світової історії досліднихрозрізняв близько 20 вищих суспільств, які дістали назву цивілізацій.
Сім цівілізаційА.Тойнбі не мали пращурів – єгипетська, андська, мінойська, шумерська, індська,давньокитайська, майя. П’ять останніх породили дочірні цивілізації: індська –індуїстську, давньокитайська – далекосхідну китайську та далекосхіднукорейсько-японську. Мінойська цивілізація породила сірійську та еллінську. Від сірійськоїпоходять ісламські – іранська та арабська.
Еллінськацивілізація була матір’ю західнохристиянської та східнохристиянської, абоправославної. Остання складається з двох споріднених цивілізацій –православно-візантійської та православно-руської.
За А.Тойнбі, дочірніцивілізації зароджувалися в тілі вмираючої материнської внаслідок внутрішніхабо зовнішніх соціальних суперечностей.
Весь життєвийцикл цивілізації А.Тойнбі докладно простежив на прикладі еллінської та похідноївід неї західнохристиянської цивілізацій, екстраполюючи висновок та інші вищісуспільства світової історії.
Еллінськацивілізація в У ст до н.е. пережила добу лихоліття (Пелононнеські війни), заякою постала світова держава цієї спільноти (Римська імперія), та це бувпочаток вмирання. У середовищі римського пролетаріату (широких верствсуспільства) вкоренилася, а потім поширилася на усю державу та її варварськупериферію світова релігія еллінської цивілізації – християнство.
З розпадомримської імперії вмираюча еллінська цивілізація породила дві дочірні –західнохристиянську та східнохристиянську (або православну), які успадкувалиматеринську світову релігію.
Православно-Руськацивілізація отримала з Візантії Біблію, перекладену старобаолгарською(церковнослов’янською) мовою, тоді як увесь інтелектуальний спадок еллінськоїцивілізації виявився слав’янській Русі недоступний, бо лишився у грецьких талатинських оригіналах неперекладеними.
Це зумовило кращістартові можливості західнохристиянської цивілізації порівняно зправославно-руською. Не випадково Європейська освіта, наука, культура(ренесане, барокко) поширилися в Україні внаслідок її латинізації у ХІУ-ХУІІст. Коли перші університети в Західній Європі виникли в ХІІ ст, то в Українілише в ХУІ – на початку ХУІІ ст. При заснуванні Острозької таКиєва-Могилянської академій взірцями були університети Заходу.
Згодом у ХУІІІст. вестернізація через Україну та Петербурзьке «вікно в Європу»докотилося й до Росії.
З шестицивілізацій, які за А.Тойнбі збереглися до нашого часу (захуднохристиянська,православно-руська, китайська, японо-корейська, індійська, ісламська), лишезахідноєвропейська не увійшла у фазу занепаду, бо досі не збудувала світовоїдержави. Її постанню передає надлам та розкол суспільства, що веде до збройнихконфліктів – так званої доби лихоліть. На думку А.Тойнбі, надламзахіднохристиянського суспільства стався ще у середні віки.
Добою лихолітьвін вважає релігійні війни ХУІ-ХУІІ ст. та національні конфлікти в ЄвропіХІХ-ХХ ст. Відомі три відчайдушні спроби створити світову державу західноєвропейськоїцивілізації, що зазнали поразки: спроби Наполеона на початку ХІХ ст. та німціву І та ІІ світових війнах. Оскільки така ще не побудована, тозахідноєвропейська цивілізація знаходиться десь на середині свого історичногошляху і ще не має певні перспективи.
Органічнеіснування православно-руської цивілізації завершилося надламом Києвської Русі уХІІ ст.
Добою лихолітьдля неї була феодальна роздробленість ХІІ ст. та агресія татар, Литви, Польщі,Угорщини ХІІ-ХУІ ст. Світова держава православна руської цивілізації виниклавнаслідок зміцнення Московського князівства, завоюванні ним Новгородської Русіу ХУІ та України в ХУІІ-ХУІІ ст.
Східнохристиянськацивілізація розвивалася в умовах зростаючого тиску з боку більш прогресивної(завдяки динамічній ринковій економіці) західнохристиянської.
Ось уже 1000років збройні зітхнення християнських Заходу та Сходу точаться переважно наземлях українців, білорусів та балтів, чим пояснюється драматизм історичноїдолі цих народів та їхня тривала бездержавність.
Починаючи зреформ Петра І, недобудована православно-руська світова держава протягомостанніх 300 років трансформувалася за канонами західноєвропейськогодержавотворення в периферійно-європейську імперію Російського етносу.
Претензіїросійської імперії на статус держави всієї православної цивілізації не булибезкорисливими, оскільки виправдовували російську експансію на землі сусідів. УХІХ ст. ці псевдонаднаціональні гасла російського імперіалізму набули формислов’янофільства справжня суть якого полягала в ідеологічному забезпеченнірозширенні меж держави Російського етносу.
Нового життя гасланаднаціональності російської імперії набували в ХХ ст. СРСР (а фактичнобільшовицька Росія) проголосив себе всесвітньою державою трудящих.
Розпочатий ПетромІ процес вестернізації Росії (тобто поглинання західнохристиянськоюцивілізацією останнього осередку східно-християнської) так і не перекресливпретензії Російської імперії на особливий історичний шлях, світове панування,богообраність.
Жовтневийпереворот 1917 р. слід розглядати як потужну реакцію традиційної, православноїсвідомості на експансію західнохристиянської цивілізації. Паростки західногоспособу виробництва (ринкова економіка) були жорстоко знищені разом з їїносіями – капіталістами.
Православнехристиянство замінили західноєвропейською за походженням марксистською.Марксизм у Росії набув рис своєрідної релігії, де в ролі Мойсея виступав Маркс,Месії – Ленін, святого письма – їхні твори, а роль войовничої церкви виконувалапартія.
Врешті-рештбільшовики стали жертвами ними ж декларованого закону: «Буття визначаєсвідомість». Західноєвропейські технології та виробництво сталинепереборним чинником поширення західної свідомості в радянському суспільстві.Все це призвело до розпаду вестернізованого релікту східноєвропейськоїцивілізації, яким і був СРСР.
Що готуємешканцям пострадянського простору найближче майбутнє, коли поглянути на цьогокрізь призму концепції А.Тойнбі? Останній вважав, що після падіння світовоїдержави якоїсь цивілізації настає так зване міжцарів’я. Ця історична фазахарактеризується війнами нашестям варварів та потенційною можливістю зародженняна руїнах загиблої цивілізації нової, дочірньої.
Претензіїімперських російських кіл на відмінний від Європи, особливий євразійський шляхне мають реального підґрунтя. Росія не може серйозно претендувати на особливуісторичну долю тому, що не тільки не має реальних альтернатив рушійним силамзахідної цивілізації (перш за все ринку та парламентській демократії), а йінтенсивно запроваджує ці західні моделі у себе.
Щодо України, товона також не має альтернатив перетворенню на національну державу Європейськогозразка (Польща, Швеція, Чехія, Угорщина, Фінляндія тощо). Однак швидкість цихперетворень вельми залежить від надій у Москві. Історично приречені спробиросійських шовіністів чи комуністів силою опиратися поширенню європейськихцінностей на схід можуть не тільки загальмувати процес входження в Європу, а йспровокувати всесвітній ядерний конфлікт. Однак будемо оптимістами.
Як бачимо,принцип цивілізаційного підходу до вивчення теорії України дає можливістьвсебічно розкрити з позицій розвитку українства його устремління по створеннюсвоєї національної державності.
Національнадержавність – це порятунок будь-якого народу, що потверджується усім ходомсвітового історичного процесу.
Складовоючастиною предмета історії України є історія діаспори нашого народу. На початку XVIII ст. політичні обставини змусилиукраїнців шукати порятунку за межами своєї етнічної території. В наступні часичотири хвилі емігрантів розкидали мільйони наших співвітчизників по всьомусвіті. Сформувалась як східна, так і західна діаспора.