Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст.

План
Вступ
Розділ І. Джерела та історіографія
1.1 Джерела
1.2 Історіографія
Розділ ІІ. Язичництво Київської Русі
2.1 Язичництво та язичницький світогляд
2.2 Язичницькі святилища та святі місця
Розділ ІІІ. Християнізація Київської Русі
Розділ ІV. Пережитки язичництва в Київській Русі післяприйняття християнства
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Методичний додаток

Вступ
Витокиукраїнської культури беруть свої початки з давньоруської держави, духовна такультурна спадщина якої стала першоосновою для сучасної національної культури. Світоглядсередньовічної людини багато в чому спирався на релігійну основу. Віруваннямали великий вплив на повсякденне життя людини, вони регулювали та конролюваливсі сфери життя. Зміна язичницької релігії на християнство не змогла повністю викоренитиязичницькі вірування зі світоглядної системи давньоруської людини. Законсервувавшисьв народній культурі, пережитки язичництва проіснували достатньо довгий час тастали невід’ємною частиною культури українського народу. Тому актуальність темидосліджень пережитків язичництва не підлягає сумніву.
Мета роботи:дослідити феномен язичницьких пережитків в Київській Русі, з’ясувати процесхристиянізації язичницького суспільства та виникнення системи давньоруськогодвовір’я.
Для досягненняданої мети потрібно вирішити такі завдання:
– проаналізуватиджерела та історіографію проблеми;
– розглянутиязичницький світогляд та систему вірувань в Київській Русі напередодніхрещення;
– дослідитиязичницькі святилища та язичницькі святі місця до хрещення Київської Русі;
– проаналізуватипередумови християнізації Київської Русі, розглянути процес християнізації;
– висвітлитиборотьбу християнства проти язичництва після прийняття християнства;
– з’ясуватипричини збереження решток язичництва в культурі та розглянути основні пережиткиязичництва у світогляді давньоруської людини.
Об’єктомдослідження є релігійне та культурне життя Давньої Русі.
Предметом дослідження.є язичницькі пережитки в релігійно-світоглядній системі Давньої Русі.
Хронологічнірамки охоплюють Х – середину ХІІІ ст. (з моменту виникнення Давньоруськоїдержави до монголо-татарської навали).
Територіальнірамки обумовлюються територією Київської Русі Х –ХІІІ ст.
Структура бакалаврськоїроботи складається зі вступу, чотирьох розділів, що розподіляються напідрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури, методичногододатку.
Перший розділприсвячено розгляду джерел та історіографії.
Другий –досліджує слов’янське язичництво, його систему релігійних вірувань, святилищ ісвятих місць.
У третьомурозділі висвітлено передумови та процес християнізації Київської Русі.
У четвертомурозділі проаналізовано стан релігійних вірувань після прийняття християнства удавньоруському суспільстві, здійснено огляд пережитків язичництва в КиївськійРусі.
Практичнезначення дослідження полягає у можливості використання результатів таматеріалів роботи на уроках з історії, українознавства і культурології та впозакласній роботі.

Розділ І. Джерелата історіографія
1.1 Джерела
Джерельну базу дослідженняскладають: письмові, археологічні, етнографічні та фольклорні джерела.
Серед письмовихджерел важливими є вітчизняні та зарубіжні літописи, хроніки, твори арабськихта візантійських авторів.
Давньоруські авторине описували всіх обрядів язичників. Вони лише осуджували «поганські»вірування, тому й не вдавались у подробиці описання, які й так були добревідомі їхній тогочасній аудиторії, значна частина якої продовжувала сповідуватиязичництво.
Найяскравішим прикладомє «Повість минулих літ». Лiтописна традицiя на теренах Русi,очевидно, веде свiй початок з ХI ст. На зламi ХI-ХII ст. перші лiтописнi текстибули систематизовані та впорядковані у зводи спочатку зусиллями монахаКиєво-Печерської Лаври Нестора, а трохи згодом вiдредагованi ігуменомКиївського Видубицького монастиря Сильвестром [9; с. 8]. Результатом їхдіяльності і став лiтописний текст, вiдомий як «Повiсть минулих літ».У «Повісті минулих літ» записана згадка про релігійну реформу князяВолодимира. Переліковуються боги княжого пантеону язичницької доби – дерев’яніПерун, Хорс, Даждьбог, Стрибог, Симаргл та Мокош.
Методологiялітописів відзначалася провiденцiалiзмом. Їхнi автори вважали, що все i влюдинi, i в кранi, i загалом у свiті передбачено i запрограмовано Богом. Людинау своїх змаганнях, суспільство, країна можуть зрозуміти передбачення. Тоді їхдії не перечать волі Бога. І тоді він веде їх та вони перемагають. Якщо ж Божийзамисел не виконується, то дії людини та країни приречені на поразку [17; с. 365].
Крiм лiтописiв,значний масив iсторичної iнформацiї про релігійне життя давньоруської країнизберiгся на сторiнках пам’яток давньоруської літератури. Серед них перш за всеслід згадати «Слово про закон і благодать» київського митрополитаІларіона. Мета цього невеличкого за обсягом твору — уславити дiяльнiсть великихкиївських князів, як фундаторів держави, опікунів церкви. Але водночас значнуувагу придiлено iсторичним подiям [20; с. 49].
Особливу цінністьдля вивчення пережитків язичництва у давньоруському суспільстві становлятьповчання проти язичництва.
Найбільшагордість давньоруської літератури, найвидатніша пам’ятка світової культури – «Словоо полку Ігоревім» містить у собі певні елементи язичницьких вірувань. Історичноюосновою поеми є невдалий похід князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода,сина Володимира та небожа Святослава проти половецьких ворогів Руської землі,який закінчився поразкою русичів у битві на річці Калка. [27; с. 110].
Основоюфольклорних джерел є усна народна творчість, міфи про походження Всесвіту,Сонця, Місяця, гір, морів, озер. Міфотворчість – найдавніший вияв колективноїлюдської свідомості, більшість з яких виникли у дохристиянський період.
Давні уявлення,релігійні культи та язичницька міфологія зумовили формуваннякалендарно-обрядової творчості, що ґрунтувалися на особливостях природноїциклічності, на різних етапах сільськогосподарської працію. Слов’яни намагалисязадобрити сили природи. Яскравий приклад – календарно-обрядові пісні,відповідно до чотирьох пір року, періодів у хліборобстві. Кожний цикл маєцентральне свято, обрядові дійства та мають релігійне, поминальне, хліборобськета родинне значення. Наприклад, колядки, щедрівки, веснянки, гаївки, маївки,Русальні та Купальські пісні; зажинкові, жнивні, обжинкові пісні [34; с. 475-477].
Сюди такожвходять казки, легенди, билини, що містять рештки язичницьких вірувань.
До археологічнихджерел належать поховальні та культові споруди. Поховальні споруди найбільшяскраво показують процеси, що відбувалися у давньоруському суспільстві урелігійній та культурній сферах.
Найбільш раннім услов'ян був обряд кремації, який для пам’яток кінця I тисячоліття н.е.фіксується в двох стадіях: трупоспалення на стороні і на місці майбутньогопоховання. У першому випадку померлих спалювали на загальному для усієї громадивогнищі. Як і в пізніших похованнях (за обрядом інгумації) небіжчикові клалирізноманітний інвентар: побутові речі, прикраси, амулети-обереги, кераміку,іноді знаряддя праці та жертовні страви. В багатих похованнях зафіксовані щепредмети озброєння й спорядження воїна, в окремих комплексах виявленізагнуздані коні та вбиті слуги (найчастіше — наложниці). В окремих могилахнебіжчиків не виявлено – то були меморіальні споруди (кенотафи) на честьпомерлих далеко від домівки [55; с. 259].
Яскравимприкладом поховання язичницького періоду є чернігівський курган Чорна могила.Пам'ятку дослідив Д. Самоквасов [24; с. 937-938]. Крім князя, тут булопоховано, ще підлітка та жінку. Біля померлих покладено різноманітні речі, щоявлялися необхідними для них на «тому світі»: предмети озброєння івійськового спорядження (шоломи, кольчуги, мечі), кінська упряж (стремена,сідло), побутові речі (ножі, ключі, замки, сокири, наповнений кістками тваринказан), довгі ритуальні ножи, прикраси, монети, численні зливки кольоровихметалів – рештки розплавлених у вогні речей.У ногах небіжчиків лежали забиті бики і коні. Б. Рибаков інтерпретував ЧорнуМогилу як захоронення князя місцевої династії [44; с. 306].
З прийняттямхристиянства поховальний обряд докорінно змінюється, кремація замінюється наінгумацію, з могил починає зникати поховальний інвентар, зброя та їжа. Але пережитки язичницького обряду продовжують існувативже на християнських кладовищах.
Що стосуєтьсяшляху досягнення іншого світу, а також його місцеперебування за уявленнямисередньовічних слов’ян, слід зауважити, що інформація щодо цього в наявнихписемних джерелах відсутня. Тому слід брати до уваги найбільш загальнівірування давніх індоєвропейців, до яких належало і східноєвропейськеслов'янство. У більшості індоєвропейськихнародів Космос був упорядкования і систематизований у вигляді трьохпросторово-часових пластів: нижнього (підземний світ), середнього (земний) ігорішнього (небесний). Це так звана «концепція світового дерева» [54;с. 340]. У східних слов'ян така модель досить підтверджується композицієюЗбруцького ідола.
Також важливемісце в житті східних слов’ян посідали культові споруди: капища, святилища, – де стояли виконані з різного матеріалузображення язичницьких богів. Такі святилища відкриті в Шумську на Житомирщині,у Ржавинському лісі на Буковині, на горі Пластунка під Каневом, наСтарокиївській горі.
Аналогічнікультові пам’ятки відомі й на північних землях. Найбільш вивченим є святилищепоблизу Новгорода, на Перині («пагорбі Перуна»); Деякі з цих пам’ятокперебували в центрі окремих східнослов’янських земель і відігравали рольплемінних язичницьких культових місць [54; с. 339].
Найдавніше капищеу Києві було розкопано у 1908 році у центрі городища на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історіїУкраїни) В. Хвойкою. У центрі городища Кия стояло язичницьке капище –культовий центр полян, що датується V – VI ст. Від язичницького капищазалишився, власне, фундамент складений із необроблених брил пісковику, гранітуна глиняному розчині [44; с. 70].
В Українізберігаються рештки визначної культової споруди поганського часу –печерно-скельного храму в с. Буша (р.Мурафа, притока р.Дністер) з наскельнимрельєфом-композицією та написами. Питання про достеменний час виникнення цьогорельєфу й самої будівлі залишається дискусійним. Одні вбачають у ньому витвіркельтських майстрів, інші взагалі відмовляються його визнавати за взірецьстародавнього мистецтва. Але при всьому тому існують незаперечні докази використанняхраму для культових відправлень у VІІІ – ІХст. В. Даниленко ще 1961 р. відкрив і дослідив тут глинобитний вівтар-вогнище йліпну слов’янську кераміку VІІІ ст. Знахідки трапилися в культурному шарі, щонакопичився на дні печери [54; с. 340].
Через поодинокізгадки про слов’янські капища відтворити повну картину місць поклоніння давніхсловян неможливо. Але за допомогою археологічних досліджень слов’янськихсвятилищ у Києві, Чернігові, Новгороді, маємо можливість уявити, як же виглядалислов’янські святилища.
В 1975 роцірозкопки, що проводила Київська археологічна експедиція неподалік відлітописного Теремного двору виявили місце розташування Перунового пагорба, денатрапили на викопані в материковому ґрунті фундаментні рови споруди, засипаніщебенем, уламками плінфи та шифером у перемішку із глиною і шматками цем’янки.Споруда являла собою видовжений прямокутник. Південна, північна і східначастина прямокутника переходили в симетричні виступи. Всього виступів булошість, у вигляді пелюстків квітки. Саме у цих виступах могли стояти ідолилітописних богів [4; с. 131].
Таким чином,досліджуючи дохристиянські уявлення і вірування доби Київської Русі, спираючисьна письмові згадки, археологічні джерела та фольклорні матеріали в цілому можемовідновити загальні риси язичницької системи вірувань та її пережитки післяприйняття християнства.
1.2 Історіографія
З прийняттям тапоширенням християнства на теренах Київської Русі ще довгий час продовжуєтьсяпоклоніння «отай» старим богам, а згодом відбувається процесприсвоєння персонажам християнських святих якостей язичницьких нижчих і вищихбожеств[12; с. 182].
Досить довгий часцерква, за власними релігійними вподобаннями, заперечувала тему язичництва якповної сформованої системи уявлень, вірувань та обрядів, натомість заповнюючицю прогалину своїми судженнями про високу моральність та розквіт культури зприйняттям християнства.
Увага до історії язичництвапомітно зросла у XIX ст., у зв'язку із зростанням національної самосвідомості.Починає проводитися велика етнографічна робота: збір народних сказань, пісень,прислів‘їв, запис народних звичаїв. З'ясувалося, що і в той час, у XIXстолітті, селянин, особливо десь у глибинці, залишався за своїм світоглядом, засуттю, а не формою віри, більше язичником, аніж християнином.
В цей часз’являється дуже цікава збірка поетичних казок, розповідей, легенд провірування, побут слов’ян, розмаїття демонологічного та звіриного світу відомогоетнографа та фольклориста О. Афанасьєва [6; с. 1022-1024].
Демонологією тауявленнями слов’ян займався І. Нечуй-Левицький, у невеликому описі якогояскраво змальовані вовкулаки, русалкі, польовики та багато іншіх створінь, щовідігравали у повсякденному житті певну магічну роль [32; с. 58].
Інтерессуспільства до дохристиянських вірувань помітно проявився і в художній літературі.Найяскравішим прикладом використання язичницькіх вірувань є творчість М.Гоголя. Слід згадати і про літературний спадок М. Коцюбинського; зокрема, про «Тінізабутих предків», де прослідковуються пережитки поганських вірувань у селянськомусередовищі, та Г. Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма» [34; с.665, 536]. Також слід згадати твір «Лісова пісня» Лесі Українки, деяскраво зображені пережитки язичницьких вірувань про нижчих духів.
Дореволюційнаісторіографія теми хрещення Русі, процесу християнізації та взаємовідносиннової та старої релігій вельми широка. Але характерним є те, що навітьнамагаючись досліджувати джерела, автори часто переносили в минуле уявленнясвого часу. Багатовікова пропаганда перемоги християнства над язичниством, яксвітла над темрявою, визначила і ціннісну шкалу, з якою дослідники підходили дотеми язичництва. Самі дохристиянські вірування відривалися відсоціально-економічних та політичних умов, у яких вони зароджувалися,поширювалися та існували.
Дослідження Є. Анічкованіби завершують та підбивають підсумки літописним пошукам дореволюційнихавторів у сфері язичництва. Він розглянув та дослідив джерела, що стосувалисяслов'яноруських божеств, і дійшов висновку, що в літературі існують різночитаннящодо походження та функцій окремих божеств, а також етимології їх імен. [2].
Після розпадуРосійської імперії та початку побудови СРСР постало на меті вихованняатеїстичної свідомості громадян, релігія взагалі – у язичницьких чихристиянських своїх проявах – стала розглядатися як «опіум длянароду». Тому тема історії релігії достатньо довго була не актуальною. Врадянські часи особливо до середини ХХ ст. лише деякі дослідники торкалисяпроблеми язичницькіх вірувань та їх пережитків.
Найбільш широкодосліджував проблему слов’янського язичництва у другій половині ХХ ст. Б. Рибаков[43; 44]. Його роботи «Язичництво Древньої Русі» та «Язичництводавніх слов’ян» базувались на широкій джерельній базі, масово залучавсяархеологічний матеріал. На думку Б. Рибакова, у східних слов’ян до прийняттяхристиянства вже існувала віра в єдиного верховного бога. Він вважав, що усхіднослов’янському язичництві таким головним богом був Род. Після прийняттяхристиянства язичництво не зникло, а просто змішалось з християнством.
Серед радянськихдослідників ще потрібно відмітити праці В. Топорова та В. Іванова, Н.Велецької, В.Проппа. Особлива активізація релігієзнавчого напряму в історичнійнауці припадає на час проведення святкування 1000-літнього ювілею прийняттяхристиянства на території Русі, як державної релігії.
Сучаснідослідники язичницьких вірувань та міфології акцентують увагу на дослідженнісвітоглядних вірувань, виділяючи їх з християнської обрядовості і виводячивитоки слов’янських язичницьких обрядів та вірувань з часів існування натеренах майбутньої Київської Русі індоєвропейських племен, залучаючи археологічніджерела. Серед сучасних дослідників, котрі висвітлюють релігійне становищеДавньої Русі, слід відзначити П. Толочка, О. Моцю, Н. Яковенко, М. Котляра таінших археологів, істориків та культурологів.
Досить лаконічнота змістовно розкриває проблематику язичницьких богів, календаря та світобудовиГ. Лозко у праці «Коло Свароже» [28; с. 78, 115, 180]. Одна знайгрунтовніших праць, присвячених релігійній трансформації давньоруськогосуспільства – «Київська Русь: від язичництва до християнства» О. Моціта В. Рички [30].
Таким чином,підсумовуючи історіографію даної теми, можна стверджувати, що язичництво привсій своїй різнобарвності, всежтаки залишається досить суперечливою темою, щопотребує подальшого вивчення.

Розділ ІІ. ЯзичництвоКиївської Русі
2.1 Язичництво таязичницький світогляд
Язичництво (вiддавньослов. слова «язики» — народи) є досить невизначеним термiном,що свого часу виник у церковному середовищi для позначення всьогонехристиянського. У релiгiєзнавствi пiд «язичництвом» розумiютьрiзноманiтнi релiгiйно-мiфологiчнi уявлення, обряди та культи, що iснували врiзних народів планети до прийняття ними вищих релiгiйних форм (як правило,світових релiгiй). Найчастiше цим поняттям позначають вiрування тих народiв, щоне мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну iз свiтовихрелiгiй, минаючи стадiю тривалого розвитку власно нацiонально-державноїрелiгiї. Тому хронологiчнi рамки слов’янського язичництва надзвичайно широкi —своїми коренями воно сягає в кам’яний вiк, а його пережитки можуть зберiгатисядо ХIХ — початку ХХ ст. [17; с. 347].
Язичництво давнiхслов’ян саме по собi не є унiкальним явищем у свiтовiй iсторiї релiгiй, це —слов’янський варiант загальнолюдського язичницького масиву, однак варiантнеповторний. Цю неповторнiсть язичництву давнiх слов’ян додає перетинання вньому кiлькох вiдносно самостiйних релiгiйних шарiв, на основi яких воно,власне кажучи, i сформувалося.
Перше релiгiйненашарування в давньослов’янському язичництвi складають обряди i вiруванняпрадавнього населення лiсостепової смуги Украни (середня течiя Днiпра —Десна),що заселяло цю територiю ше з кам’яного вiку (з VI тисячорiччя до н.е.). Цейшар вiдповiдав розвинутому анiмiзму i складався бiльшою частиною з духiвприроди, першоосновою їх виникнення є страх, формується демонологічний світ.Головними його представниками виступють упирі, вампіри, русалки, домовики,великої уваги набувабть культи лісів та дерев тощо Мiцно зачепився в народнiйсвiдомостi i функцiонував досить автономно щодо культiв пiзнiших язичницькихбогiв.
Другий шар уязичництвi давнiх слов’ян, деякі дослідники, пов’язують iз впливом трипiльськоїкультури кiнця IV—ІІІ тисячолiть до н.е. у межирiччi Днiпра — Днiстра, якувважається однiєю з найбiльш високорозвинених для свого часу. Цей шар вiдбиваврелiгiйнi вiрування i культи, пов’язанi з раннiм землеробським господарством, зшануванням божеств родючості та врожаю, що уособлювали собою Всесвіт, а щодокожної окремої людини виступали як бог чи богиня долі. Тут мають місце обрядита ритуали сезонного господарського циклу (свято приходу весни як початкунового року, свято дозрівання та збору врожаю, і таке інше). Представникамицього шару є боги Рід (Святовид) з рожаницями, Коляда, Ярило, Жива і Морена,Купайло.
Нарештi,центральним шаром язичництва є коло релiгiйних уявлень i практик iндоєвропейцiвІІІ—ІІ тисячолiть до н.е., прабатькiвдиною яких були пiвденнi степовi регiони Росiї,Молдови, України. В iндоєвропейських народiв склалися загальнi погляди на свiт,його трискладову структуру; вiра в богiв — творцiв неба, землi, людей; практикаїхнього вшановування кривавими жертвопринесеннями; надзвичайно розвинутий культпредкiв i поховальна обрядовiсть [30; с. 4-6].
Таким чином,язичництво давнiх слов’ян має витоки з тисячолiтньої iсторiї, протягом якоївоно перебувало в процесi постiйних видозмiн. В цьому і полягає головнаособливiсть еволюцiї слов’янського язичництва — впродовж усього перiодуiснування якого рiзноякiснi релiгiйнi нашарування в ньому не асимiлювали, незамiнювали один одного, а спiвiснували, взаємодоповнюючись, змiшуючись один зодним. От чому в слов’янському язичництвi напередоднi хрещення Русi в один тойсамий час iснував пантеон богiв на рiвнi розвинутого полiїтезму при вiдсутностiсталого культу вшанування головних божеств i окремого жрецького прошарку, апоруч з цим пантеоном — не менш популярний i шанований пантеон нижчих духiв нарiвнi первiсного полiдемонiзму.
Бiльш-меншупевнено ми можемо розглядати язичництво тiльки в тому виглядi, в якому воноiснувало в схiднослов’янських племен другої половини І тисячолiття н.е. пiд часвиникнення в них власної державності [17; с. 348].
Середньовічніавтори знали слов'янське язичество в часи його розквіту, однак залишили пронього дуже мало свідчень [54; с. 338]. Тому для відтворення цього часуактуальним є звернення уваги на найдавнішу форму традиційної культури народу,що тісно пов’язана з природними умовами, історичним буттям народу, способомйого життя, діяльністю, характером, психологією. Вона виражена в різних формах:матеріальній (будівлях, знаряддях праці, ремеслах, саморобних засобахтранспорту, одязі, їжі) і духовній (звичаях, творах усної народної творчості, обрядах,традиційних знаннях, мистецьких виробах тощо).
Язичество – це непросто релігія, це світогляд, тобто цілісна система уявлень про світ і місцелюдини в ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом і суспільніпроцеси. Є всі підстави вважати, що наприкінці І тис. слов’янське язичництвостановило собою досить складну систему уявлень, міфологічних образів, котрімали глибокі первістні коріння та пройшли шлях різних перетворень відмисливських небесних тварин, землеробських богинь родючості до патріархальних івоєнно-дружинних культів Перуна та Сварога [54; с. 338].
Наразі,спираючись на автора фундаментального дослідження про язичество древніхслов’ян, академіка Б.О.Рибакова та історичне джерело ХІІ ст. «Слово проідолів» можна виокремити чотири стадії розвитку, що відповідають певнимісторичним епохам у слов’янській дохристиянській історії: поклоніння іпокладання треб (жертв) «упирям і берегиням», ставлення страв («трапез»)Роду й рожаницям; культ Перуна; після запровадження християнства таємні («отай»)поклонінням різним богам, у тому числі й найдревнішим [43; с. 5]
Дивовижною сфероюнародно-традиційної культури є знання, набуті у процессі тривалогоспостереження за явищами природи, виробничого і життевого досвіду. Перебуваючив оточенні непізнаної природи, люди, однак, у процесі часообігу осягализакономірність і взаємозумовленність багатьох явищ. Раціональні знанняпереплітались із системою вірувань і уявлень. Усе це разом формувало своєріднесередовище, де організовувалося буття людини.
Однією знайдавніших форм духовної культури є звичаї та обряди. Звичаї це повсякденні,усталені правила поведінки, що складалися історично в контексті людськихстосунків. Вони, як неписані закони, народжуються разом з народом і передаютьсяз покоління у покоління, стають звичаєвими, –традиційними.
Обряди цесимволічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у життілюдських гуртів, родин, окремих осіб. Між звичаями та обрядами існує певнарізниця. Якщо звичаїв дотримуються щоденно, то обряди виконуються напередоднічи безпосередньо у дні свят [37; с. 117]. Знання природних циклів і орієнтаціяв часі формувалися ще на тій стадії, коли давне населення вело привласнюючуформу господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства і збиральництва.І тільки з часом, коли людина вже приборкала деяких тварин та оволоділапочатковими навичками рільництва починає зароджуватися і накопичуватися шляхомфільтрації набутої інформації, знання про відліки часу, пори року, міри та вагитощо.
Тобто черезпереважну більшість наших предків, що займалися землеробством, та спеціалізувалисяна лісопромислах, звіроловстві й тваринництві, рільництва [12; с. 44-45];Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усіатмосферні зміни з огляду на позитивних чи негативних впливів на результатийого праці. Саме ці обставини і змушували селян виробити сукупну системувірувань, прогнозувань і фахову освіту – народну мудрість звести до певноїсистеми, яка б мала практичну користь. Власне це завдання і виконував аграрний (народний,річний) календар – неписаний кодекс рільника [47; с. 11]. Регламентаціяпристосовувалася до певних календарних подій. Аграрний календар регламентувавстроки посіву та глибоке розуміння технологій вирощування культурних рослин. Всвою чергу Вінець – рік поділяється начотири пори року – зиму, весну, літо і осінь. А взагалі рік мав 12 місяців ікожен з них мав власну назву, прив’язану до тих чи інших робіт, найчастіше дохліборобних.
Так, аналізуючиназви місяців за різними регіонами, можна простежити діяльність народу усільському господарстві, кліматі, суспільстві, культурі тощо. Березень –березоль, сочень, з гір потоки, зимобор; Квітень – цвітень, дзюргальник,лукавець, снігогін; Травень – май, травник, пісенник; Червень – червець,хліборост, різноцвіт, кресник; Липень – липець, сінокіс, косень, маківка літа;Серпень – хлібочол, – різносол, жнивець, копень, спасівець; Вересень –вереснець, ревун, зоревник, хмурень, «бабине літо»; Жовтень –костричник, свадебник, позимник, листопад, грязник; Листопад – падолист,грудень, напівзимник, братчиком; Грудень – мочавець, солоноворот, андрієць,стужайло; Січень – просинець, перезим’є, тріскун, сніговик; Лютий – крутень,бокогрій, криводоріг, сніжень, громник, казибрід.
Місяць поділявсяна чотири тижні. Уже за часу Трипільської культури на українських земляхіснував семиденний тиждень, він, доречі, був поширений серед усіх пелазгів аждо Малої Азії, а також у єгипетських жреців. Кожних сім днів відбувалася змінафази місяця. Також семиденний тиждень добре узгоджується з психо-фізичнимиритмами людського організму. А відтак спостерігаються зміни в життєдіяльностілюдей, тварин, рослин [28; с. 115].
Знання і уявленняпро світобудову і розташування небесних світил покладено в основу як астрономічноготак і народного календарів, а також припущень щодо організації Всесвіту. Згідноз давніми уявленнями, світ складався із Землі, Сонця, Місяця і, щонайважливіше, – семисферного Неба, де увідповідному порядку розташовані усі світила. «Сьоме небо» служиломісцем перебуванням богів, тому і вираз «сьоме небо» набув у народнійтворчості чогось недосяжного, казкового і загадкового. Спостерігаючи за зорянимнебом, селяни розрізняли більшість сузір’їв, які в українців отримали своїназви: Великий Віз або Віз (Велика Ведмедиця), Малий Віз або Пасіка (МалаВедмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка воду несе (Орел), Волосожар (Плеяди).Вирізняли на небі й окремі планети (зорі). З планетою Венера, яку пестливоназивали Зірниця, Вечірня зіронька, Враннішня зоря тощо, пов'язано чималоприкмет. За нею орієнтувались про пору ночі: опівночі сходила Зірниця, анадранок мерехтіла яскравим світлом вранішня зоря. Помічена була ще однапланета – Марс, яку впізнавали за жовтуватим відтінком світила [31; с. 275-276].
З джерел сивоїдавнини, має витоки і народна медицина. Вона не виступає застиглим каноном, арозвивається разом з суспільством, добою епохи; повнокровно живиться таабсорбує у свої різноманітні засоби досягнення як загальнонаукових, так і впершу чергу медичних знань.
У народніймедицині праукраїнців та українців переплітаються найрізноманітніші гілкипонять, дій, засобів, означень, методів впливу на серце, розум та недугилюдини, на природу, яка оточує цю людину, чи, правдивіше, на її стихії: Сонце,Небо, Повітря, Воду, Вогонь, Землю, на її рослинний та тваринний світ, на їїнеповторну красу, ту, що створена природою, і ту, що виплекана людиною, здопомогою замовляння цілющого зела, предметів мистецтва, пісень, ритуалів,оберегів, житла, одягу, їжі, напоїв і всього, звеличує людина, живучи наблагословенній землі. Звертаємо особливу увагу, що уже у ті далекі доісторичнічаси набирають особливої ваги такі наріжні пластини впливу на людину і природу:слово, мова, замовляння і магія дій, речей, рослин, різноманітних оберегів,численні святково-виробничі ритуали з високомистецькими дійствами.
Вже у прадавній слов’янськіймедичній культурі домінує особа жінки над чоловіком. Це ставить її у колонайважливіших подій. Вона творець родинного вогнища, мати дітей. Жінка стоїть уцентрі весняної, літньої календарної обрядовості та поезії. Вона продовжує рідлюдський, годує дітей материнським молоком, співає колискові пісні, оповідаєказки та легенди, формує духовний світ майбутнього покоління. Це вона купаєдитину в настоях череди, материнки, квіток глоду, ромашки, трави м’яти,чебрецю, деревію, аби її дитина росла здорова і бадьора, повна сил та енергії [7;с. 22].
Уже первісналюдина, керуючись інстинктом самозбереження, змушена була надавати собілікарську допомогу при різного роду травмах та захворюваннях. І, цілкомприродно, засоби для цього шукала в навколишній природі, насамперед у світірослин.
У народніймедицині раціональні засоби, визнані сучасною наукою як доцільні й ефективні,поєднувались з магічними діями. Найпоширенішим магічним впливом користуваласясловесна магія. Протягом певного історичного періоду було розроблено окремуформу мовного навіювання – замовляння. Специфікою замовлянь та нашіптувань єте, що у процесі їх використання за призначенням забороняється додаватидовільні слова, речення, гадки, змінювати їхній зміст.
Зразкистародавніх замовлянь вельми різноманітні: замовляння про здоров’я взагалі, длянемовляти при першому його поруху після народження, для вояків та зброї. Замовляннямають глибоку фольклорно-пісенну основу, на підвалинах якої легко спостерігативіковічну інтелігентну мудрість народу, яка базується на медитаційніймагічності слова як чинника діяльності центральної нервової системи. Разом зісловом народ вірить у великий вплив на людину небесних світил, вогню, води,землі, рослин як ліків та оберегів, язичницьких, а згодом і християнськихбожеств [7; с. 27].
Характеризуючиетнографічні та фольклорні джерела, слід зазначити, що вони є головнимматеріалом для вивчення дохристиянських звичаїв та обрядів. За допомогоюетнографічних матеріалів маємо можливість простежити, хоча дещо у видозміненійформі, пережитки язичницьких дійств, уявлень тощо.
До фольклорногоматеріалу відносять казки, билини, сказання, народні пісні, щедрівки, колядки,які можуть бути джерелом вивчення язичницьких уявлень та вірувань. Адже вбагатьох веснянках, щедрівках, колядках, піснях, дитячих іграх збереглисьфрагменти давніх міфологічних поглядів та релігійних вірувань. Так, наприклад,за підбіркою Б.О.Рибакова до прадавніх мисливців палеоліту і мезоліту можнавіднести цілий рядок елементів східнослов’янського фольклора: замовляння силприроди, замовляння проти лиха, біди (упирі, вампіри), образ чудовиська увогні, культ ведмежої лапи чи казковий велетень Ведмеже Вушко, богатирі у звірячихшкірах, — все це відголоскі кам'яного віку [43; с. 7]. А от пізніша стадіямезоліту зазнала дещо змін, так з’являються божество Род та рожаниці,найчастіше в образі лосихи та її теля. І нарешті, образ матері як космогонічноїВенери, задум плодовитості рільницькіх племен. Що теж згодом стала Матір’ю-Землею, або ж Маковою.
Основуязичницьких вiрувань давнiх слов’ян складали рiзноманiтнi природнi культи.Слов’яни боготворили лiси, рiки й iншi водойми, гори, каменi або безпосередньо,або заселяючи iх особливими духами. Подiбнi пережитки, власне, анiмiстичнихвiрувань можна зустрiти не тiльки в язичництвi, а й у розвинутих національно-етнiчнихi регiональних релiгiях — досить згадати нiмф i сатирiв в олiмпiйськiй релiгiїдавнiх грекiв. Стiйкiсть поклонiння духам i природним явищам пояснюється дужелегко – вони iснували поруч з людьми, булидля них зрозумiлiшими, нiж, припустимо, небеснi боги [37; с. 96].
В очах нашихслов’янських предкiв переважна бiльшiсть духiв ставилася до людей неоднозначно.Саме в такому виглядi переносили люди на духiв свої спостереження зарiзноманiтними природними феноменами, кожний з яких залежно вiд обставин мiг тодопомагати, то шкодити людям, хоча, за великим рахунком, самi люди поводятьсятак само. Сонце, наприклад, могло виступати i небесним вогнем, джерелом тепла iсвiтла, вiд якого повнiстю залежить життя i добробут людей, i нешастям, тому щосаме його променi палять руських ваїв у «Словi о полку Iгоровiм» Отже,слов’янам-язичникам доводилося постiйно залучати на свiй бiк заради доброговрожаю, безпеки худоби, вдалих пологiв тощо, всiх цих водяникiв, лiсовикiв iдомовикiв.
Природнi культидавнiх слов’ян можна умовно роздiлити на чотири: культи води, культ лiсiв iдерев, культ предкiв, культ злих сил. Зрозумiло, цим не вичерпуються проявислов’янського язичницького анiмiзму: цiлий ряд джерел пiдтверджує, що слов’янипоклонялися каменям i горам, колодязям i озерам, звiрам i птахам, вогню,зiркам, Мiсяцю та Сонцю.
Культ водипов’язаний з тим, що слов’яни вважали воду першоматерiєю свiту. Насправдi «земнi»джерела водного культу слiд шукати в значеннi води для землеробства, що булоосновою господарства давнiх слов’ян. Здавна слов’яни приносили жертви озерам iколодязям, полюбляли молитися над водою, називали рiчки богинями, запалювалисвiчки над колодязями i криницями. Поруч iз виключно «зрошувалъною»також шанувалася «очисна» властивiстъ води, внаслiдок чого ще всереднi вiки зберiгався звичай водних ордалiй [17; с. 349]. Воднi ордалi —випробування, якi полягали в тому, що людину, запiдозрювану в чаклунствi,кидали у воду, уважно спостерiгаючи, — потоне вона чи нi.
Найбiлъш вiдомийпрояв культу води, безперечно, — це вiра у водяникiв i русалок. Водяногонародна фантазiя зображувала у виглядi старця з довгою, заплутаною бородою, якийнадає перевагу тихим глибоким заводям. Русалки уявлялися вродливими дiвчатами,що через якiсь причини (найчастiше — через нещасливу любов) знайшли свою смертьу водi. Танцi русалок — це хвиля на водi, а їхнi пiснi — це шум хвилі [32; с. 38].Коли в розпал лiта, пiд час визрiвання врожаю, вранцi виступала роса. людивважали. шо русалки приносять її у своєму довгому волоссi, i назвалиРусальським тиждень, що передував святу лiтнього сонцестояння.
Предметом культудерев ставали як окремi породи дерев (найчастiше дуб — найпомiтнiше зарозмiрами i за вiком дерево лiсостепової зони), так i цiлi гаї. Там, усвященних гаях, пiд загрозою суворого покарання заборонялося ловити птахiв,полювати на тварин, навiть рубати дерева. Нашi предки були переконанi, що саме влiсах та гаях, де затишно i спокiйно, в пущах, подалi вiд людських очей жилибоги. Тому в лiсах найчастiше i розташовувалися культовi спорудислов’ян-язичникiв, проводилися окремi обрядово-ритуальнi дії [17; с. 350].Вiзантiйський iмператор Константин Багрянородний залишив опис подiбних дiй бiлясвященного дуба на островi Хортиця. Торговцi, якi щойно подолали небезпечнiднiпровськi пороги, збиралися пiд його розложистим гiллям i приносили йомужертви: хто хлiб, хто кусень м’яса, хто живих пiвнiв. Потiм, утворивши коло з12 стрiл, провадили ворожіння — можливо, про прикiнцевий прибуток свогопідприємства [58; с. 69].
Втілюючи загальнебачення і розуміння місця людини в світі, світогляд впливає на її життєвіпозиції та вчинки. У життєво-практичному світогляді важливе місце посідаютьуявлення та вірування. Уявлення – це образ якогось предмета чи явища, який мігсприйматися раніше і відтворився в пам’яті або створений уявою. Воно стосуєтьсяне тільки минулого й теперішнього, а й майбутнього. У народному світоглядіпереважають уявлення як плід власне уяви, що стосується таких ситуацій, якихлюдина повністю не реалізувала в дійсності. Отже, йдеться про перетворювальне,а також спотворене відображення реальних предметів і явищ.
Релігійніуявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються без перевірки, навіру. Віра становить основу релігійного світогляду. Релігійні люди переконані віснуванні надприродних сил та в їх визначальній ролі у світі.
Світогляд народузавжди мав яскраво виражене релігійне спрямування. Вірування необхідновідрізняти від повір’їв – своєрідних народних уявлень про залежність людини таїї долі від явищ навколишнього світу. Народні повір’я широко відображені вусній народній творчості, зокрема в переказах, легендах тощо.
Логічно будерозпочати з найвищіх богів: Волос – Велес, Даждьбог, Хорс, Перун, Стрибог, Род,Симаргл, Мокош. Частина з них мали чужинське походження: Хорс, був іранськимбожеством Місяця, Перун – богом блискавки у литовців, Мокош – богинею хатньоговогнища у фінських племен Верхнього Поволжя [58; с. 65].
Перун був грізнимбожеством, але водночас, це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім,золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. Хорс, згаданий ще в «Словіо полку Ігоревім» як бог нічного світила, помилково вважався богом сонця.Даждьбог ─ одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім’ямобожнювалося Сонце, давало життя, живило навколишне природне середовище. Бог щодає добро [36; с. 12].
АнтиподомДаждьбогу був Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і негоду,родоначальник усіх вітрів. Симаргл, бог Землі та підземного царства, дослідникитрактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила,гострі пазури та зуби [30; с. 31-33].
Представницеюжіночої статі була Мокош – це божество родючостіі домашнього господарства. Цікаво, що такі боги як Род і Велес у кам'яну добувідігравали найважливішу роль для слов'ян, а пізніше вже вважалисяоднопорядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном, Велес ставпокровителем нижчого світу, а Род семантично пов’язаний з родючістю [15; с. 69-72].
У дохристиянськічаси наші предки не мали чіткого уявлення про душу. Припускалось існуваннякількох душ в однієї людини [37; с. 80].
Побутувало й іншетрактування душі. Наприклад, душа ототожнювалась з Долею, щодо якої існувалирізні погляди: Доля – душа предків; Доля – душа людини, або її двійник.
Доля як душапредків – не що інше як збережений старовинний культ предків, охоронцівродинного вогнища. Люди вважали, що Доля вмирає разом з людиною. Хоча такийпогляд переважав, були й інші повір«я, за якими Доля померлого живе в йогомогилі або спочиває на ній. Щоб викликати її, треба перескочити через могилу,хоча не виключена можливість появлення замість щасливої Долі лихої, тобтоНедолі.
Також хочеться зазначитипро згадані Б.О.Рибаковим [43; с. 7-9], О.П.Моцєю, В.М.Ричкою [30; с. 27] — поховальні обряди – спалення мерця, або викладення мертвого тіла у позіембріону для повернення у материнське лоно за для рееркарнації духу померлого віншу людину, або істоту.
Уявлення про злихдухів, що надійшли з давніх часів слід відрізняти від знахарів, примівників,ґрадівників, віщунів тощо, демонічні істоти, демони – це фантастичні істоти. Удавні часи траплявся домовик — був богом хатнього вогню і печі, певно був добримбогом, а не дідьком… Розрізняли декілька домовиків [37; с. 87].
На Русі домовиківзвали Возицею, бо той мав людську фігуру з кінськими копитами та вухами,доглядав коней у стайні, боронив од звіра. Домовик Баган, глядів худобу відбагаття, йому укладали містечко в коровниках, кошарах, яслах свіжим сіном. Апокровителя хатнього добра звали домовиком-клієцьником [31; с. 284].
Нижчі духи іпівдухи: русалки, мавки. Русалки – богині земної води, живуть на самому дні вчудових кришталевих палатах у морі, у річках і, навіть, у криницях. Русалки –невеликі дівчата, діти-семилітки, живуть громадами. Вони дуже вродливі зчорними очима та довгим русявим, або зеленим волоссям. За народними переказамирусалоньки дуже рідко з’являються на люди одягнені, майже завжди вони упрозорих сорочках, або голі, прикриваючі тіло розпущеними косами, гойдаються нагіллі верби, розбігаються по лісах, долинах, полях – пустують, мнуть жито;розпусні діви співають пісні, кличуть парубків до лісу, і там залоскочують досмерті [58; с. 62].
Мавки живуть улісах і у печерах. Всі вони показуються в образі гарних дівчат, люблять музикуі танці, вночі плавають по воді в річках, озерах, хлюпаються. Зачіпають,жартують, а як тільки хто їх вподобає, то миттю лоскочуть, топлять у воді,стинають голову [32; с. 46-51].
До русалок імавок прилучають міфічні духи – нічки (від німецького nachtmar), абовеликоруські кікімори – то жіночі духи, живуть у хатах, виходять вночі,пустують, шукають гребені молодиць, плутають прядиво [31; с. 285].
Найтемніші віруваннята найстрашніші легенди про упирів, про вампірів – тварин з породи кажанів,іноді мерців, що встають з могил та п'ють кров живих людей [6; с. 1017],поширилися з Греції, Моравії, Угорщини та Польщі, спричиняючи велику панікусеред людей, аби ті божеволіли [31; с. 285].
Щодо живих людей,таких як відьми та вовкулаки, не надається надприродна сила чи особливаздібність. Відьми – це звичайні жінки, інколи з містичними можливостями, тазазвичай з конкретною спеціалізацією – здоювати молоко у чужих корів. Відьомсеред народу розрізняли на вчених, родимих. Саме родимі відьми мали телепатичніздібності, силою своєї думки шкодили людям, тваринам. Відьми крадуть з небадощ, і росу, ховають у горщиках, крадуть з неба зорі і місяць, літають повітрямна Лису гору й справляють там чудні ігрища. Наприклад, Київщина дуже славетната багата на такі відьомські гори, одна у Києві, поряд з Цаповим болотом(відьомським), друга трохи нижче Києва, та понад Дніпром. Так само, як і упирі,відьми можуть вставати з могил, мстяться людям за кривду, що зазнали за життя –п’ють їхню кров. На одному з таких оповідань збудована, як відомо, ціла чудовафабула повісти Гоголя „Вій“[53; с. 153-169].
Вовкулаками,більш поширені у Європі, називають людей зі здатністю перевертатися вовками, інавпаки. На Україні перші згадки про вовкулаків з’являються вже в оповіданні „Словоо полку Ігоревім“, мова йшла про невірів, людей яких покарано за різнігріхи, головне за порушення сексуального утримання напередодні свят [17; с. 200].Живуть вони у лісі поряд із вовками, нападають на домашню худобу, та тількидушать її – не їдять. Залежно від регіону вовкулаки називалися по різному, назаході – вукодлака. На Червоній Русі в засуху і холеру палили упирів та відьомна терновому вогні, що є символом небесного вогню, блискавки.

2.2 Язичницькісвятилища та святі місця
Територія Русі,що заселена була східними слов’янами, вірогідно, мала велику кількістьязичницьких святилищ і священних місць. Десятки святилищ, відкритих на сьогоднів різних регіонах східнослов’янського світу, доводять певну організаціюкультових місць та їхню різноманітність. Такі місця були як загальногопризначення – за наявності вівтаря, найчастіше зробленого з глини, підвищення(пагорб, штучно влаштоване городище), сліди у вигляді заглиблення – віддерев’яного чи кам’яного ідола (або й сам ідол), і нарешті спеціальні ями,заглиблення під вогнища, котрі оточували місце ритуалу; Про це свідчатьтопонімічні назви поселень „святих озер“, „святих рощ“,молитовників біля стодолів, що містять назви чи елементи язичницьких імен [54;с. 339]. Згадуються вони і в деяких писемнихджерелах, зокрема, в „Слові о законі і благодаті“ митрополитаІларіона. Підтвердженням того „Добрий дуб“, що міститься під Києвомна „Желярі“, назва якого відбилася в найменуванні урочища, щозгадувалося в літопису під 1169 роком [55; с. 258].
Такі святилищавідкриті в Шумську на Житомирщині, у Ржавинському лісі на Буковині, на горіПластунка під Каневом, на Старокиївській горі. Вони розташовувалися нагородищах і поселеннях (наприклад, у с. Городок на Поділлі). Аналогічнікультові пам’ятки відомі й на північних землях. Найбільш вивченим є святилищепоблизу Новгорода, на Перині (»пагорбі Перуна"); Деякі з цих пам’ятокперебували в центрі окремих східнослов’янських земель і відігравали рольплемінних язичницьких культових місць [54; с. 339].
За дослідженнямязичницької топоніміки, що були проведені Т.В. Сергіной, виявляється декількатематичних груп. На першому місці стоять топоніми, що пов’язані з Волосом – Велесом. Це дає підставу вважати, що Велес бувнайбільш вшанованим богом серед слов’ян. Крім того, в топоніміці відображені іінші язичницькі сюжети: Ворожба, Ярилова, Ігрище тощо [44; с. 15-16].Збереженість язичницьких топонімів свідчать про те, що довгий час зберігалисьїх первісні функції. Але топоніміка не дає можливості повністю з’ясуватизнаходження святих урочищ, по-перше, після охрещення Русі Володимиром майже усіколишні поганські святилища було замінено на християнські, а по-друге, такіпоклоніння чи моління, як «хто під овином молився» або «впшениці» чи «біля води» не залишали топонімічних слідів.Своєрідним розрядом культових місць були священні і святі рощі «древеса»й «рощення». Одним з дерев, що поважали була береза, з якоюпов’язаний цілий ряд весняних обрядів а хороводних пісень. Не виключно, щобереза була присвячена берегиням, духам добра [15; с. 62].
Дерева, що булирозташовані біля джерел, криниць, мали особливу повагу, адже одночасно можнабуло звертатись і до сили рослин, і до живої води. Адже тут певною міроюпоєднувались культ обожнювання води, і культ рослин, що в уяві тогочасноїлюдини наділені великою силою, що мала допомагати тій людині, яка поклонялась імолилась у цих містах, приносила жертви. Серед населення був поширений культдуба. Дуб – дерево Перуна – міцно увійшов в систему язичницьких вірувань іобрядів. Так як прабатьківщина знаходилась в зоні, де були поширені дуби, томувірування, що пов’язані з дубом, мають свої коріння з давніх часів [43; с. 9-13].
Поклоніння давніхрусів Перунову дубу змальовано імператором Костянтином Багрянородним, щодатується 948 роком, він пише: «Пройдучи це місце, вони досягали остріва,яке називають Святим Григорієм, і на цьому острові здійснюють своїжертвоприношення, так як там росте величезний дуб. Вони приносять кісні хліба,м’ясо, а інші приносять в жертву півней. Щодо півнів вони за допомогою жеребувирішують – зарізати їх, з’їсти чи відпустити живими» [9; с. 21-25].
Одне з дослідженьбуло зроблено ще у 1909 році, виявлено біля монастиря Пустинного Миколи. Задовжиною стовбур дуба сягав 20 метрів. Судячи по кільцям на зрізі йому булодесь 150 років. В свій час в товщу стовбура були врізані і встигли врости вдерево, чотири кабанячих щелепи, що розташовані були квадратом.
Ще один схожийдуб було знайдено вже 1975р., недалеко від першого, нижче гирла Десни. Устовбурі було виявлено дев’ять кабанячих щелеп [57; с. 33]. Від свогопопередника дуб відрізнявся лише розмірами, висота якого була 10 метрів такількістю ритуальних предметів, що теж були вставлені у вигляді квадрату. Надвох дубах було виявлено сліди обпалення. Скоріш за все, біля дубів знаходилисьритуальні вогнища. Приблизний час існування називають VIII ст. Є підставивважати, що населення київських земель поєднувало між собою декілька культів:вепра – найсильнішого і поширенішого з диких тварин та дуба – наймогутнішого інайміцнішого серед інших дерев. Водночас вшанування дуба було пов’язано зпоклонінням богу Перуну.
Обидва стовбурибули знайдені у воді. Скоріш за все, дуби росли поблизу переправи, деперетинались важливі шляхи: Дніпровський – шлях «з варяг у греки»,другий вів з Києва до Чернігова. Можливо тут і росли священні дуби. Недалекозвідси було і місце зупинки торгових караванів, які приїздили до Києва зпівночі. Тому й не випадково язичницькі святилища влаштовувались на люднихшляхах, щоб дружинники і купці, уникнувши численних небезпек під час походів імандрівок, могли приносити жертви своїм богам. Магічну силу кабанячих ікл зотворами східні слов’яни використовували як талісмани і вважали їх священнимиречами, що мали оберігати людину. Не раз виявляли ікла, кісти й кабанячі головив курганних похованнях сіверян та древлян. Без сумніву можна вважати кабанасвященною твариною. Його приносили в жертву богам з надією, що цим можна набутиїхньої ласки і допомоги. Деякі вчені стверджують, що поєднання обпаленого дубаз кабанячими іклами було пов’язано із святкуванням новорічних циклів свят, колиспалювали дубову колоду з обов’язковою стравою «васильївського»порося [23; с. 24]. Про полювання на вепра таурочисте споживання його м'яса розповідається в літописах і билинах.
Отже, задопомогою етнографічного матеріалу ми маємо можливість прослідкувати магічнепоєднання культів дерев, води і вогню. За народними віруваннями вогонь –найвеличніший дар богів людям. Через поклоніння вогню пояснюється й українськагостинність [31; с. 263]. Вода вважалась фільтром людини від гріхів.
В Українізберігаються рештки визначної культової споруди поганського часу –печерно-скельного храму в с. Буша (р.Мурафа-Дністер) з наскельнимрельєфом-композицією та написами. Питання про достемений час виникнення цьогорельєфу й самої будівлі залишається дискусійним. Одні вбачають у ньому витвіркельтських майстрів, інші взагалі відмовляються його визнавати за взірецьстародавнього мистецтва. Але при всьому тому існують незаперечні докази використанняхраму для культових відправлень у VІІІ- ІХ ст… В.М. Даниленко ще в 1961 р.відкрив і дослідив тут глинобитний вівтар-вогнище й ліпну слов’янську керамікуVІІІ ст… Знахідки трапилися в культурному шарі, що накопичився на дні печери[54; с. 340].
Через поодинокізгадки про слов’янські капища, відтворити повну картину місць поклоніння давніхслов’ян неможливо. Але за допомогою археологічних досліджень слов’янськихсвятилищ у Києві, Чернігові, Новгороді, маємо можливість уявити як же виглядалислов’янські святилища.
Найдавніше капищеу Києві було розкопано у 1908 році у центрі городища на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історіїУкраїни) В.В. Хвойкою. У центрі городища Кия стояло язичницьке капище –культовий центр полян, що датується V – VI ст. Від язичницького капищазалишився власне фундамент складений із необроблених брил пісковику, граніту наглиняному розчині [54; с. 337]. Фундамент мав еліпсоподібну форму зчотирикутними виступами. Із західного боку фундаменту виявлено масивний стовп,в якому шари обпаленої глини чергувались з шарами вугілля і золи. Навколо ньогобула велика кількість кісток. Б.О.Рибаков, виходячи з масштабів вівтаря,схилявся до того, що це – залишки великого язичницького храму, а еліпс ізкаменів – призначений для заклання [44; с. 70].
В 1975 роцірозкопки, що проводила Київська археологічна експедиція неподалік відлітописного Теремного двору виявили місце розташування Перунового пагорба, денатрапили на викопані в материковому ґрунті фундаментні рови споруди, засипаніщебенем, уламками плінфи та шифером у перемішку із глиною і шматками цем’янки.Споруда являла собою видовжений прямокутник. Південна, північна і східначастина прямокутника переходили в симетричні виступи. Всього виступів булошість, у вигляді пелюстків квітки. Саме на цих виступах могли стояти ідолилітописних богів [4; с. 131]. Святилище нагадує собою пелюсткові святилищаПеруна IХ століття на р. Гнилоп'ять під Житомиром та Х століття на Перині підНовгородом.
В 1964 році біляЖитомира у поселення Шумськ на березі річки Гнилоп'ять на південному краю землідревлянського народу, були проведені археологічні розкопки І.П. Русановою підчас яких виявлено ритуальну споруду. Комплекс датується IХ століттям, але деякідослідники розширюють хронологічні межі до IХ – Х століть. Комплекс складаєтьсяз трьох частин: святилище, «крада велика» для кремації і могильник зпохованням праху та господарсько-житловий комплекс. Б.О. Рибаков висунув думку,що святилище було символічним зображенням жіночої фігури [54; с. 215]. Цяспоруда дістала назву «Велетенша». В середині святилища були знайденіобпалені залишки бика, пташки та інших невстановлених істот. Ця ритуальнаспоруда, вірогідно, була одноразового призначення. Можна припустити, що такевеличезне жертвоприношення було проведено по-особливому, виключному випадку:стихійне лихо, засуха чи якась епідемія. Жіноче божество могло бути Мокошью.Якщо древлянам загрожувала втрата врожаю, а у випадку мора чи загрози життя, цемогло бути зображення божества Мари, Марени. З точністю можна говорити, щошумська ритуальна споруда IХ – Х ст. з чіткими контурами жіночої фігури єзалишками жертвоприношення жіночому божеству, а причинами, що змусили древляндо такого дійства, могли бути чи хвороба, чи загроза війни або ж наслідки битв,що відбулися [26; с. 205].
Однією з більшстихійних форм язичницьких святилищ були споруди правильної круглої форми, здвома валами. Більша частина городищ – святилищ знаходилась просто неба, частона них були по колу розташовані будівлі, що призначались для ритуальнихбенкетів, для вживання жертовної їжі – «требища». Крім круглихгородищ-святилищ існували і масові. Б. Тимущуком та І. Русановою в Подніпров’їбули виявлені городища, що були віднесені до святилищ. Святилище у с. Ржавинців Чернівецькій області датується IХ – Х ст… У святилищі було виявленочотиригранний кам’яний стовп, вірогідно, це був ідол. Зображення на ідолі незбереглось. Святилище розташовувалось на пагорбі над поселенням. Ржавинькесвятилище відповідає описам письмових джерел: «И нача княжити Володимер ВКиєвє єдин, и постави кумиры на холму» [54; с. 224].
Невеликуцентральну площу з ідолом в її центрі називали капищем. Кап, капище –зображення, ідол, кумир [23; с. 220]. Требище – місце, де приносили жертви.Основа його – «треба» − жертва, жертвоприношення. Требаминазивали здійснення основних обрядів і у православному культі [54; с. 227].
У ВерхньомуПодністров’ї, було досліджено ще декілька городищ-святилищ: у с. Бабине наДністрі, схоже городище відоме в Кулешівці на Буковині.
У Новгороді, вурочищі Перинь, було відкрито святилище Перуна. Археолог В.В. Сєдов вважає, щоце центральне святилище літописних словен новгородських. Святилище було увигляді правильного кола діаметром 21 м., ця частина святилища була підвищена іоточена кільцевим ровом. У центрі кола виявлена яма від стовпа – ідола. Передідолом знаходився жертовник. Рів, що оточував культову площадку, мав вигляд квіткиз вісьмома пелюстками. В кожному такому виступі-пелюстку запалювалося ритуальневогнище [25; с. 230]. Київський літописець згадує про встановлення Перуна уНовгороді. Існувало два культа богів у Новгороді та Києві – культ Велеса/Волосаі культ Перуна. Ідол Велеса знаходився у південній частині новгородськогодитинця. Але київський князь на чолі пантеону поставив Перуна, і культ Велесайого, вірогідно, мало цікавив. Тому було побудовано у місті святилище Перуна увитоків Волхви [5; с. 256].
Було відкрито щедва такі капища, що були розташовані по обидві сторони капища Перуна.Вірогідно, що капищу Перуна передували три святилища. Скоріш за все, воєводаДобриня, що був призначений до Новгорода ввести культ Перуна, змінив місцевогоновгородського ідола, що стояв біля Волхова. Коли саме були знищені боковікапища встановити неможливо. Три перинських капища могли бути збудовані в IХст. на честь Рода і двох Рожаниць [43; с. 9-10]. Звісно, святилища будувалисьне тільки у великих містах, також могли знаходитись у невеликих поселеннях.
Більшістьсвятилищ мали своїх ідолів. Найбільш розповсюдженими були ідоли з дерева, заописами вони являли собою стовпи, в горі яких зображувалась людська голова. Безсумніву, ідоли мали велике значення, а їх зображення (іконографія) посідаютьчільне місце у світоглядній системі.
За ступенемзображення людського тіла вони поділяються: зображення тільки голови ізображення цілого божества [23; с. 47]. Існували і маленькі домашні ідоли, щобули виготовлені з дерева. Їх ставили на кутових поличках в «червономукутку».
Скульптурнакомпозиція Збруцького ідола, що був знайдений в 1848 р. в річці Збруч біля селаГусятина на Тернопільщині, являє собою чотирикутний стовп із розміщеними накожному із чотирьох боків площинними зображеннями, розділеними на три яруса. Нанижньому з ярусів зображено фігуру чоловіка з вусами в трьох проекціях, якийпідтримує середній ярус. На другом – зображені фігури чоловіків і жінок, щовзялись за руки; на верхньому розміщені фігури божеств, що увінчані єдиною загальноюшапкою. Вірогідно, ця спільна шапка виявляла вірування слов'ян в єдинебожество, що був пращуром усіх богів. Чотири божества інтерпретуютьсядослідниками таким чином: у центрі на головному лицьовому боці зображено богинюМокш з рогом достатку в руці; ліворуч від неї – воїн з мечем і конем, скоріш завсе це зображення Перуна; праворуч – богиня шлюбу Лада з каблучкою в руці, а натильній грані зображено божество без атрибутів [54; с. 342 – 346].
У Чернігові, приземляних роботах, під час будівництва фундаменту, в 1700 році було знайдено двасрібних ідоли. На жаль, опису цих знахідок не було зроблено і місце знахідки недосліджено. Але без сумніву, ця знахідка дає підстави стверджувати що святилищезнаходилось на місці вже згодом збудованого Борисоглібського собору [29; с. 115].Ще одне капище розташовувалось на місці печерного монастиря святого Антонія, щобув заснований в ХI столітті, з Іллінською церквою ХII століття.
Існує легенда, щорозповсюджена серед місцевих жителів, яка свідчить, що на цьому місці гори, якапоросла віковічними дубами, стояло капище з ідолом язичницького бога Перуна.Тому не випадково, що християнська будівля має назву Іллі – пророка. Адже зрозповсюдженням християнської віри язичницький бог Перун набув ім’я Іллі, якийв свою чергу перейняв всі властивості язичницького бога [9; с. 48].
Отже, ідолислов'янських богів зазвичай робились з дерева, рідше з каменя з додаваннямкоштовних каменів та металів; відповідно до функцій богів, зображались вони зрізними атрибутами. Можливо, у слов’ян вже були жерці, проте в окремих випадкахритуал правили старійшини або князі, в похованнях останніх (наприклад, у курганіЧорна могила в Чернігові). Ще одним важливимджерелом для реконструкції релігійних поглядів слов'ян у дохристиянські часислужать поховальні пам'ятки — матеріальне відбиття тісно пов'язаного зідеологічними поглядами ритуалу. Найбільш раннім у слов'ян був обряд кремації,який для пам'яток кінця I тисячоліття н.е. фіксується в двох стадіях:трупоспалення на стороні і на місці майбутнього поховання. У першому випадкупомерлих спалювали на загальному для усієї громади вогнищі. Як і в пізнішихпохованнях (за обрядом інгумації) небіжчикові клали різноманітний інвентар:побутові речі, прикраси, амулети-обереги, кераміку, іноді знаряддя праці тажертовні страви. В багатих похованнях зафіксовані ще предмети озброєння йспорядження воїна, в окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті слуги(найчастіше — наложниці). В окремих могилах небіжчиків не виявлено – то бултимеморіальні споруди (кенотафи) на честь померлих далеко від домівки [55; с. 259].
Яскравимприкладом такого поховання є чернігівський курган Чорна могила, насипаний закнязювання Святослава Ігоревича в 60-ті роки Х ст. Пам'ятку дослідив Д.Я.Самоквасов [55; с. 937-938]. Крім князя тут було поховано, ще підлітка тажінку. Біля померлих покладено різноманітні речі, що являлися необхідними дляних на «тому світі»: предмети озброєння і військового спорядження(шоломи, кольчуги, мечі), кінська упряж (стремена, сідло), побутові речі (ножі,ключі, замки, сокири, наповнений кістками тварин казан), довгі ритуальні ножи,елементи одягу, пикраси, монети, численні зливки кольорових металів – рештки розплавлених у вогні речей. У ногахнебіжчиків лежали забиті бики і коні. Б.О. Рибаков інтерпретував Чорну Могилуяк захоронення князя місцевої династії [44; с. 306].Що стосується шляху досягнення іншого світу, а також йогомісцеперебування за уявленнями середньовічних слов'ян, слід зауважити, щоінформація щодо цього в наявних писемних джерелах відсутня. Тому слід брати доуваги найбільш загальні вірування давніх індоєвропейців, до яких належало ісхідноєвропейське слов'янство. У більшостііндоєвропейських народів Космос був упорядкований і систематизований у виглядітрьох просторово-часових пластів: нижнього (підземний світ), середнього(земний) і горішнього (небесний). Це так звана «концепція світового дерева»[54; с. 340]. У східних слов'ян така модельдосить підтверджується композицією Збруцького ідола.
Ведучимову про тричленний поділ Космосу, слід враховувати, що в міфології чіткопростежується циклічна структура часу, коли все йде по заведеному, раз іназавжди встановленому колу. Тому, кожен об'єкт, перебуваючи в одному зівказаних «світів», через певний час переміщувався до іншого. Це положенняважливе тим, що під час обряду кремації можна уявляти лише один початковийнапрямок переміщення померлого в просторі — разом із димом угору, до «небесногосвіту». Та й згодом, коли вже ховали за обрядом інгумації, душа відлітала «нанебо» [55; с. 296]. Отже, прадавні уявлення слов'ян, у яких був присутнійувесь міфологічний світ землеробів східної Європи в купі з відголоскамиуявлень, ще даніших часів, нічим не відрізнялися од світоляду сусідніх народів.
Святилища слов’янбули як у великих містах і мали всезагальний характер, так були і окремі місцяв яких проводились обряди і моління – у гаях, біля водоймищ тощо. Язичествобуло визначальним чинником у житті й ідеології східних слов’ян, що знайшлошироке відображення в матеріальних пам’ятках VІІІ-ІХ ст. [54; с. 341].
 

Розділ ІІІ. ХристиянізаціяКиївської Русі
Аналіз джерелпереконує, що введення християнства за офіційною датою 988р. на Русі не варторозглядати як одноразове діяння, пов’язане з прозрінням ВолодимираСвятославича. То був довгий та тернистий шлях, що бере свої корені задовго дойого княжіння та продовжує розвиватися після нього [50; с. 60]. Перші згадки(як письмові так і археологічні) що знайомлять слов’ян з християнською релігієюмають витоки ще в антську епоху, де під впливом постійних економічних таполітичних відносин з римськім світом (а пізніше і Візантією) мають своєлогічне обґрунтування.
Розвиток Русi досередини IХ ст. майже зовсiм не висвітлений у наявних писемних джерелах.Перекази про Кия – напівлегендарного засновника давньоруської столицi iродоначальника першої київської династії; згадки про аварське іго; непевнiвiдомостi про боротьбу мiж полянами та іншими племенами; фольклорнi спогади прохозарську данину— цим, власне, й вичерпується все, що нам вiдомо про витоки Київськоїдержави. Бiльш-менш достовiрна писемна iсторiя її починається вiд Аскольда —останнього представника дому Києвичiв [12; с. 131].
ВрядуванняАскольда становить яскраву сторiнку в iсторiї ранньої Русі. За всiма ознакамито був переломний момент у розвитку східного слов’янства, коли кiлькiстьперейшла у нову якiсть. Саме на середину IХ ст. завершується складний iтривалий процес формування класових вiдносин i безпосередньо пов’язаний iз нимпроцес утворення Київської держави як полiтичної надбудови над феодальнимбазисом. Русь досягає неабиякої могутностi i упевненими кроками виходить насвiтову арену [8; с. 69].
До часiв Аскольданалежать повiдомлення арабських письменникiв про три центри Русi (або, як їхпропонує називати А. Новосельцев, три групи русiв [35; с. 408]). Це — авторитак званої групи ал-Балхi (ал-Істахрi, Ібн-Хаукаль, анонiмна книга «Худудал-Алам», а також значно пiзніший твiр Iдрiсi). За свiдченням цих джерел,в серединi або на початку другої половини IХ ст. у Схiднiй Європi iснували три об’єднаннясхіднослов’янських племен, що в нашій транскрипції iменуються Куявією, Славiєюта Арсанією (чи Артанiєю). Локалiзацiя цих об’єднань не викликає сумнівів iможе вважатися загальновизнаною — попри численні гiпотези (часом доситьфантастичнi) висловлені в літературі.
Куявiя — це,безперечно Київська Русь, тобто держава Аскольда. Вона об’єднувала пiвденнугрупу схiднослов’янських племен i за центр мала Київ. Головне теріторiальнеядро становила Середня Наддніпрянщина, за термiнологією Б.О. Рибакова —початкова Русь [44; с. 28—ЗЗ; 471]. Славiя — це об’єднання північної частинисхiднослов’янських i деяких неслов’янських племен з центром у Ладозi (майбутняНовгородська Русь). Нарештi Арсанiя локалiзуєтъся на південному сходi нашоїкраїни — в областi Надазовщини, східного Криму, Пiвнiчного Кавказу. Це — такзвана Азовська або Чорноморська, або Тмутараканська Русь [22; с. 67].
За Аскольда доскладу Київської Русi входили землi полян, деревлян, дреговичів тапiвденно-захiдної частини сiверян (з містом Чернiговом). Славiя включала в себетериторiю iльменськiх словенiв, чудi, вiсi та мерi. Помiж обома об’єднаннямилежала область кривичiв, що до 872 р. зберiгали свою незалежнiсть. Землiв’ятичiв, радимичiв та більшої частини сіверян ще у VІІІ ст. були захопленi хозарами— і вiдтодi перебували під зверхністю каганату [50; с. 22].
Головнi iнтересиАскольдової Русi лежали на пiвднi та на південному сходi. ЇЇ приваблювалибагатi i сильні держави — Хозарiя, Вiзантiя, Грузія, Вірменія, Албанiя танавіть Багдад. З цими контрагентами вона підтримувала активні торговельнi таполітичні взаємини.
З Хозарією, що напочатку IХ ст. (після повстання Iсака Готського, а особливо — пiслягромадянської війни, спровокованої реформами царя Обадiя) вiдчутно хилилася дозанепаду [8; с. 70], Аскольд пiдтримував мирнi стосункі, більш-менш лояльними союзникамибули мадяри, що до середини ІХ ст. утворили власне політичне об’єднання вбасейнi Дону — Леведiю. Після натиску печенігів в області НижньоїНаддніпрянщини вони перейшли з хозарського під київський протекторат.
Аскольд придiлявособливу увагу землям Схiдного Криму та Кубанi (Арсанiя). Вбачав плацдармактивних дій спрямованих у бiк Закавказзя та прикаспiйських володiнь Халiфату.Зокрема, в арабських джерелах Ал-Якубi знаходимо вiдомостi про допомогу протиарабської навали, подану «царем словян», разом iз Хозарським каганомi грецьким iмператором племенам Кахетії [8; с. 71]. Вiдомий також похiд Русi наАбесгун (пiвденне узбережжя Каспiю), про який повiдомляє перський хронiстIбн-Ісфендiйар [50; с. 31].
Але головноюзовнiшньополiтичною акцiєю Аскольда стали походи проти Вiзантії та договори,укладенi з iмперською адмiнiстрацією. Що відіграло не останню роль утогочасному суспільстві та було зафіксовано у численних джерелах.
За візантійськимиджерелами у 860 році, під час правління Михайла ІІІ П’яниці [20; с. 42] русичіздійснили вдалий похід на Константинополь, чим ствердили свою міжнароднупозицію як суверенний політичний організм [8; с. 72]. Саме в цей час засвідченнями патріарха Фотія та Порфирогенета, русичі відправили посольство, якепросило зробити їх речниками божественного хрещення, що й було зроблено…
Отже,запровадження християнства на Русі в середині ІХ ст. було складовоюзакономірного процесу, що охопив майже всю південну частину Східної Європи істановив собою логічне історичне явище. Джерела свідчать, що Аскольдовехрещення мало загальнодержавний характер і аж ніяк не було приватною справоюконкретної особи. Навіть Густинський літопис та Церковний статут ВолодимираВеликого наголошували, що Русь хрестилася за часів патріарха Фотія в ІХ ст., тапро офіційний акт запровадження християнства як державної, загальнонаціональноїрелігії [8; с. 75]. У Києві створено залежну від Константинополя православнуєпархію та прийнято візантійського архієпископа. Хоча нова віра і торкнуласяусіх боків суспільного життя, та панівною ідеологією не стала, бо хрестиласялише певна частина суспільної верхівки на чолі з князем. Заміна багатобожжямонотеїзмом становила принципово новий крок у розвитку суспільної думки світу,позитивно вплинуло в області культурного розвитку, ціла злива ідей наринула наРусь [40; с. 273]. Монастирі, що виникають невдовзі, тривалий час будутьсвоєрідними академіями, головними вогниками творчого життя, розпочинаєтьсяпоширення писемності та грамотності. І на останок хочеться процитуватиБрайчевського М.Ю.: " поза сумнівом, Аскольдове хрещення – це ніщо інше,як переворот…висуваючи духовне життя людини на перший план, у порівнянні зфізичною силою поганства, переворот має дуже велике значення дляінтелектуального прогресу давньоруського суспільства…" [8; с. 82].
Слід зазначити що860 рік був не єдиним походом дружин київського князя Аскольда на Візантію,після вже згаданого року були проведені кампанії 863, 866, 874 рр… Щоправда незавждивони були вдалими, Русь підтримувала економічно та культурно вигідні зв’язки,та міждержавні конфлікти й взаємні зіткнення з Польщею, Угорщиною, Францією,Німеччиною, країнами Скандинавії, Кавказу, печенізькими та половецькимиханствами південно руських степів [51; с. 19].
У цей самий час вСлавії править інший князь – Рюрик. За своєю вдачею деспот поганськоїприналежності [22; с. 75]. На час його останніх років життя припадає вирішальнеповстання у Новгороді, після придушення якого Аскольдова літопись повідомляєпро масову втечу ладозьких бояр на Русь [8; с. 107]. Через декілька років самРюрик помирає, призначивши регентом при малолітньому Ігорю (сину) Олега – свогородича, хоча і не князівського роду. Спираючись на про язичницькі сили, тавчасно скориставшись ситуацією на Русі (після релігійних нововведень багато хтоне розділяв думки Аскольда) влаштовує державний переворот з антихристиянськоюпрограмою та новими методами врядування. Метою цього перевороту є об’єднання тапроголошення єдиної держави в масштабах цілої Східної Європи.
Рушивши накривичів, у 882 році підступно вбивши Аскольда, захоплює Київ, впроваджує культільменського Перуна, за що був прозваний волхвами – Віщим, з того ж часу жерціпівнічного божества успішно конкурували з шанувальниками полянського Даждьбога.Як це завжди бувало в середньовічному поганстві, узурпація земної владинеминуче мала відбится на ієрархії пантеону. Створення нових капищ розглядалосяяк незаперечна ідеологічна директива [8; с. 82], для християнських общинпочалися важкі часи. Як зазначено в літописі, на вірність мирному договору 907р. Олег та мужі його «по Рускому закону кляшася оружьем своим, и Перуном,богом своим, и Волосомъ, скотьемъ богомъ»[1; с. 25], визнає повневідродження язичницьких звичаїв. Також згадане руське посольство 911 р. вЦарьграді, де імператор Леон намагався переконати «в истинной вере» [8;с. 19], та доповнити мирний договір суміжними статтями про християнство дляРусі – судячи з всього не зачепила а ні Олега, а ні його послів [1; с. 29].
Повість минулихліт щедро згадує Олега та його походи проти древлян та уличів, тиверців, щовийшли з покори [1; с. 20]. Варто звернути увагу що ця зміна династій призвеладо відвернення деяких племен від Києва, всі дипломатичні стосунки, зовнішньополітичнестановище – всі досягнення Аскольда було зведено на нівець; церква та більшістьполянського боярства, що підтримували вбитого кагана почали свою опозиційнуполітику.
Ситуаціядокорінно змінюється тільки зі смертю регента у 912 р. зі вступом на престолІгора, княжіння котрого позначено релігійною толерантністю [36; с. 11]. Продовжуєполітику централізації влади та об’єднання всіх східнослов’янських земель. У913-914 рр. вів війни з древлянами, у 915 і 920 рр. виступив проти печенізькихорд, воював з уличами, здійснив походи до Закавказзя. 941 року виступив протиВізантії, що скінчилося поразкою русів. За для реваншу вже у 944 р. знову йде внаступ, і того ж року підписує недуже вигідний договір з Візантією, де руси-язичникіта руси-християни виступили як рівноправні общини [1; с. 38]. Дійство проходилов Києві у соборній церкві св. Іллі на Подолі, а від так можна з упевненістюстверджувати про відновлення руської єпархії, тай взагалі за правління Ігорахристияне мали більший авторітет та перевершували язичників як кількістю, так іморальністю в плані політичного впливу в державі [50; с. 64]. Тобто аналізуючиці факти можна сказати, що ось і почалася доба «двовір’я».
Доба Ігоразакінчується древлянськім повстанням 945 р., що стало фатальним як для князя такі для всієї держави. За правовими канонами престол мав зайняти СвятославІгоревич, та в цей рік йому було лишень три роки і певна річ влада тимчасовопереходить до вдови – регенти Ольги.
Ольга помстившисьдревлянам за всіма поганськими звичаями, де найвиразніше, за словами РибаковаБ.О., змальовано поховальний обряд – в ладді на гарячому вугіллі з Перуновоїсвятині [44; с. 275], розпочинає нову мирну прохристиянську політику щодо своєїдержави [13; с. 108], Вперше за історію Київської держави було наведено лад,виходячи з попереднього досвіду княгиня проводить низку реформ: юридичнозарегламентувала феодальні повинності, впорядкувала податкі, провелаадміністративно-господарську реформу, закладала нові села і міста, проводилацерковно-політичні контакти, насамперед з Візантією [57; с. 44]. Напевно вартододати що врядування Ольги проходило під приводом християнських бояр, отожвиходить з 945 і по 969 рік на Русі головною сопілкою в усіх сферах життязаправляє християнство.
У 957 роцівізитувала до Константинополя, з метою домовитися про одруження свого сина зімператорською дочкою, уклала новий договір. Деякі джерела наголошують про їїохрещення, але є заперечний факт, бо саме в цю поїздку княгиню супроводжувавсвященик Григорій [8; с. 128], також можна пригадати більш ранні свідчення 947року, про заміну Ольгою язичницьких капищ на хрести [50; с. 67]; про Аскольдовумогилу, де було створено церкву св. Миколая. І нарешті пропозиція БрайчевськогоМ.Ю., Ольга охрестилася таємно разом зі своїм чоловіком Ігорем, за що і вбиликнязя ревнителі старої віри, а згаданий візит 957 р. "і повернулася Ольгадо Києву з почуттям гніву і розчарування" [1; с. 45] спростовує самаповість минулих літ.
Під 964 р.починає князювати син Ігора та Ольги [1; с. 45]. Діяльність Святослава якдержавця попервах мала обмежений, виключно військовий характер; внутрішнеуправління й надалі залишалося в руках рішучої і властолюбивої княгині аж досамої її смерті у 969 р. [8; с. 130]. Спирався на язичницьке угрупуванняфеодально-дружинного класу, був безперечним поганином, ворожим до християнства.Ідея всього його життя полягала у стверджені пріоритету меча тарубої фізичноїсили над розумом, правом і правдою. Доки мати була жива він був змушенийстримуватися та виявляти зовнішню лояльність щодо християнства [16; с. 23].Спалах ненависті проривається лише з 969 по 972рр., так само як і воєнні успіхита слава. Провал східної політики, що спрокувала печенізьку навалу та втратупівденних, надчорноморських земель; невдачі на Балканах, розмах народновизвольноїборотьби болгарського народу, очевидна перевага візантійської дипломатії тазброї – все це призвело до розправи над християнством, та благовірними її (будьто свої чи чужинці) [8; с. 133]. Свідчення візантійських авторів (Лева Диякона,Скилиці) малюють жахливу картину масових убивств, заподіяних Святославом уболгарськіх містах. У 971р. в ніч з 19 на 20 липня на березі Дуная палаютьритуальні вогнища, на яких горіли тіла загиблих дружинників, а ті що залишилисяживими вбивали болгарських полонянок, а немовлят вкидали в річку із жертовнимипівнями. Це є ніщо інше як масове жертвоприношення християн поганським богам [50;с. 68]. Репресії також поширилися й на Русі, винищувалися церкви, християнськісвятині: Софіївська і Михайлівська церкви, зведені ще Ольгою.
У битві зпеченігами 972 р. загинув князь Святослав, у Київській державі спалахуютьміжусобні війни між його синами: Ярополком, Олегом та Володимиром. Перебуваючивесь час у походах, в 965-971 рр.– Хозарії і Волзькій Булгарії, то в Болгарськомуцарстві у Подунав’ї, Святослав розподілив теріторії, з яких збиралася данина,поміж трьома синами.
У Києві ставкняжити старший Ярополк, отримавши прерогативу великого князя. У Деревлянськійземлі – Олег, середній брат. А в Новгороді Володимир, як зазначає Лаврентієвалітопись був позашлюбною дитиною і, як бастард, не мав шансів на батьківськийпрестол [9; с. 105]. На інших землях були князі міських династій.
Занадто юний вікусіх трьох вимагав, аби при кожному стояв досвідчений радник, що контролював биі коригував дії свого підопічного: людина з достатнім досвідом врядування,здатна забезпечити надійний аналіз повсякденної ситуації, з метою виробленняоптимальних рішень. При Володимирі цю роль виконував його дядько – Добриня. Ярополк мав при собі воєводу СвенельдаБлуда – що відіграв фатальну роль утрагічній долі свого підпічного [50; с. 48-49]. Неясною залишається ситуація зОлегом, хто був радником невідомо.
З трьох Святославичівдвоє «законних», напевно, вже були православними, бо народилися вониколи Ольга вже встигла охреститися; Натомість, Володимира було віддано надогляд родичам його матері, Ольгиної ключниці – Малуші, і аж до 988 р. вінзалишався поганином [8; с. 160-162].
У 977 р.починається озброєний конфлікт між Олегом і воєводою Ярополка, за приводомвбивства сина Свенельда Люта. Відомий історик Толочко П.П., першопричиноюконфлікту вважає питання власності Древлянської землі. У бою, що відбувся міжбратами Ярополком і Олегом, останній був вбитий [50; с. 68]. За дослідженнямісторика Брайчевського М.Ю., є всі підстави взяти під сумнів Несторську версіюпро взаємний конфлікт Ярополка і Олега, ініціатива міжусобної боротьби йшласаме від Володимира, особі якого ніщо не загрожувало.
Володимир їде вШвецію і повертається із загоном найманців – вікінгів, здобуває Новгород,Полоцьк та Київ, Ярополка – підступно вбито. Отже, цитуючи літопис з 980 р. "– став княжити Володимир у Києві один" [16; с. 29].
На Русі, танайбільш у Києві, все ще продовжувала існувати хітка рівновага двох ідеологій.Орієнтація на двовір’я, що вже мала слід за попередників, була невзмозіслугувати загальнодержавною ідеєю для могутньої та єдиної Русі [50; с. 70],тому новоспечений князь йде до влади на хвилi язичницької опозицiї та змушений допевного часу орiєнтуватися на панiвну верхiвку, що дотримувалася традицiйнихязичницьких вiрувань i бiльше схильна до органiзацiї зовнiшнiх военнополiтичнихакцiй, нiж до внутрiшнього облаштування Київської держави.
Головний напрямокпершого етапу Володимирового врядування – об’єднання шести головнихсхіднослов’янських племен: полян, сіверян, древлян, дреговичів, кривичів таільменських словенів через запровадження першої релігійної реформи – «Володимирового шестибожія»; Усерозмаїття елементів стародавнього язичництва: вірування, звичаї, наявністьживих носіїв релігійних традицій тощо [30; с. 25-30]. Створення такогорелігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало наметі обгрунтувати територіальну єдність та неподільність підлеглих князюземель, соціальну та етнічну спільність підданих. Племінному сепаратизму слідбуло покласти край [36; с. 17]. Сенс реформи, як вважає Брайчевський М. Ю. іРибаков Б.О., полягає в об’єднанні місцевих богів в єдиному пантеоні, тим самимствердити політичну єдність Русі.
До пантеону увійшли:верховним божеством став – новгородський Перун, запозичений у балтських племен,бог блискавки. Покровитель великого князя та його військової дружини, чимзакріплювався принцип єдиновладдя. Перун був грізним божеством, але водночас,це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім, золотовусим чоловіком з луком істрілами в руках. З опису Володимирового пантеону кумир мав людську подобу,дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову і золоті вуса. Є зафіксованілітописцями описи, де зазначається що Перун мав коштовні камені, а подекудизустрічався зі списом і щитом [28; с. 33]. Біля статуї Перуна завжди палаловогнище – постійний живий вогонь, якщо жчерез недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть.
Другим був Хорс,зганий ще в «Слові о полку Ігоревім» як бог нічного світила,помилково вважався богом сонця [48; с. 121], мав іранське походження. Даждьбог – одне з головних божеств язичницької Русі. Підцим ім’ям обожнювалося Сонце, що давало життя, живило навколишне природнесередовище. Бог що дає добро.
АнтиподомДаждьбогу в пантеоні став Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод інегоду, родоначальник усіх вітрів [37; с. 99]. П’ятим став Симаргл, бог Земліта підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса,охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазури та зуби [30; с. 31].
Єдиноюпредставницею жіночої статі в цьому поважному зібранні богів була Мокош – запозичена у фінських племен Верхнього Поволжя;це божество родючості і домашнього господарства [15; с. 102].
Цікаво, що впантеон не увійшли такі боги як Род і Велес, хоча вважалися однопорядковимирелігійно-міфологічними персонажами з Перуном. Мабудь через те, що Велес бувпокровитель нижчого світу, Род семантично пов’язаний з родючістю [43; с. 37].
Як і у попереднічаси починається знищення християнських духовних осередків, створенняпоганських святилищ, встановлення головних кумирів, ретельне дотримання обрядіві незаперечне виконання порядків [5; с. 203]. Природно, що офірою дляжертвоприношень, у першу чергу, як і за Святослава ставали саме християне;Повість минулих літ підкреслює зі скорботою цей факт: «И осквернисякровьми земля Руска…»[1; с. 56]. Стверджуючи свою волю, тероризуючисупротивників, намагався компенсувати брак надійної соціальної опори.
Яскравийдокумент, що віддзеркалює тогочасну колізію, –легенда про мучеників Іоана та Федора. Вміщено її у Повісті минулих літ, уривокз церковного переказу житійного типу [1; с. 219]. За змістом мова йде пробатька і сина (імовірно були християне), та київських язичників, що надумалискласти жертвопринесення, кинули жереб – випав на молодшого з героїв. Алебатько відмовився видати сина, мотивуючи Поганських богів звичайним деревом,зробленим людськими руками, що вони нічого не можуть спричинити. Серед киян почалисязаворушення, вони вдруге зажадали офіри, але старий поставив вимогу – «хай же хоч один з ідолів ізійде за своєюжертвою». Обуренню киян не було меж, і тоді вони вбили обох [15; с. 125].
З оповіданнявипливає не стільки жостокість поганства, скільки неодноразова реальністьпрактичних жертвоприношень. Зокрема, можна виділити окремий вид ритуальноговбивства людей похилого віку – це своєріднийнюанс, сенс є у глибокій повазі та вірі в майже божествену силу вбивствастаршої людини [37; с. 104]. Терор Володимира виявив себе не тільки у Києві, ай у периферійних центрах. Відомо, що Добриня був спеціально відряджений доНовгорода на утвердження там язичницького культу. На сьогодняшній день навітьіснують зафіксовані дослідження, проведені Седовим В., рештки цього святилища вурочищі Перинь, було знайдено ліплену кераміку за віком старшу Х ст., щосвідчить існування культу Перуна ще задовго до Володимира [9; с. 166].Посилення проязичницьких настроїв панiвної верхiвки тогочасного суспільстварозв’язали тодi справжню кампанiю гонiнь на християн. За їх намовою буловчинено фiзичну розправу над багатьма.
З 981 – 993 рр.Володимир реалізував воєнні походи на ятвягів, в’ятичів, хорватів, як результатусі племена були об’єднані навколо Києва [25; с. 121].
Князь розпочавупорядкування внутрішнього життя. Він здійснив низку реформ: адміністративну –ліквідував племінні княжіння, поділив усю країну на вісім округів, округи наволості, на чолі яких поставив довірених осіб або своїх синів; військову –замінив племінну організацію війська на феодальну – службу за право володітиземельною власністю; оборонну – повів широке будівництво фортець-укріпленьнавколо Києва, яки стали опорними пунктами у боротьбі з печенігами; судову –прагнув розмежувати єпископський та градський суди; вів широкеградобудівництво, заснував нові міста… та найголовніше, провів релігійнуреформу [57; с. 49].
Пристосуванняпрадавнiх язичницьких культiв слов’ян до нових форм економiчного йсуспiльнополiтичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодальногосуспiльства i його держави. Язичництво, нехай i реформоване в полiтеїзм, уже невiдповiдало соцiалъним i полiтичним вимогам та претензiям правлячої верхiвки,що прискорено феодалiзувалася. Збереження язичництва перешкоджало рiвноправнимвiдносинам Київської Русi з християнськими державами середньовiчного свiту.Тiльки монотеїзм мiг послужити сталою опорою для реалiзацiї цих прагнень iдопомогти забезпечити мiцне становище владi великого князя [50; с. 68].
Саме заВолодимира державі русів судилося перетворитися з економічного підприємництвакняжого роду на «державу-територію» –із суттєвими змінами в характері влади та соціальних структурах [57; с. 39].
Пiд 986 рокомпочинаються пошуки альтернативи традиційному язичницькому багатобожжю. Літописвказує на знайомство князя Володимира Святославина з постулатами ісламу,іудаїзму, християнства в західному та східному варіантах [8; с. 171]. Післядетального вивчення усіх релігійних систем, оцінки конкретної політичноїситуації та цілого ряду дипломатичних заходів, князь, а за ним і вся Русьприймають віровчення східного варіанту – православ’я [12; с. 179].
При всiй своїйнедостатнiй обiзнаностi князя в християнських догматах та обрядовостi, можна виокремити найвагомийші причини прийняттяхристиянства: по-перше, це історична доля християнства у Київській державі, щомає витоки ще з доби Аскольда, і на протязі століття реформувалося в «двовір’я».Враховуючи соціальне розшарування та різноплемінне населення державапотребувала єдиної ідеології та моралі, звичаїв та обрядів, вірувань – все цемогла дати церква [22; с. 52]; по-друге, майже всі держави Європейськогоконтиненту на Х ст. вже встигли охреститися, язичництво перешкоджалорівноправним відносинам з християнськими державами середньовічного світу, авідтак Русі загрожувала ізоляція [48; с. 249] Завершувалося об’єднаннясхіднослов’янських земель у складі Київської держави, відходив у минулеродоплемінний побут слов’ян, утверджувалися нові прогресивніфеодально-виробничі відносини, та притаманні їм форми політичного і духовногожиття [13; с. 277].
По-трете,монотеїзм як найкраще відповідав суті єдиної держави на чолі з монархом, щотільки б зміцнило центральну владу князя. Наразі і сам Володимир, безперечно, розумівпро підпорядкованість православної церкви інтересам світської влади [55; с. 712].І нарешті, четверта причина, християнство – як найкраще сприяло писемності таграмотності, завдяки богословській літературі; відповідало на одвічне питанняпро першопричину світу, могло відпустити гріхи та очистити душу, розвивалофілософію, збагачуючи людину новими знаннями [8; с. 127].
Християнiзацiявiдкривала шлях до визнання за Київською державою самостiйного мiсця вполiтичнiй структурi тогочасного свiту й входження до свiтової християнсъкоїспiльноти [12; с. 166].
Дуже зрослополітичне значення посади великого князя. Шлюб з візантійською принцесою Анноюзробив Володимира фактично рівним імператорові. Сталося це, певна річ, не здоброї волі константинопольського двору, який категорично заперечував подібнімезальянси, а під тиском давньоруського зверхника [30; с. 77]. Для цього йомудовелося здійснити похід на кримський Херсонес (літописний Корсунь), де післявійськової операції й відбулися обидві урочисті події – хрещення князя та йоговінчання з Анною [1; с. 51 ].
За наказомкиївського князя дерев’яні божества було повержено, порубано й спалено. Тількиулюбленця дружинників Перуна скарати вогнем князь не посмів, його перенесли доводи, адже вода у стародавнiх слов’ян вiддавна пов’язувалася зi смертю,потойбiчним свiтом. Побиття Перуна палицям було символiчним: iдола необхiднобуло фiзично знищити. Перуна проводжали аж до днiпровських порогiв, за якимивiдкривався свiт кочового «Поля», тобто його випровадили до останньоїмежi розселення слов’ян [15; с. 118].
Злітописного повідомлення видно, що нова віра не могла поширитися тільки забажанням князя. Введення християнства зустріло гострий опір і вимагалопримусових заходів. Кияни були зігнані до Дніпра, де їх хрестили попи з Корсунята Царьграда [50; с. 73]. А напередодні Володимир попередив про наслідкинепослуху: – «якщо хто не з’явиться уранці на річці, багатий чи бідний,то стане ворогом…» [1; с. 80].
Мовою лiтописа,Володимир повелiв «робити церкви i ставити їх на мiсцях, де колись стояликумири», відновлювалася митрополича кафедра,почалося будівництво православних храмів. На колишньому Перуновомупагорбі було поставлено церкву покровителя князя святого Василія, а біляберегів Дніпра збудовано Видубицький монастир, у 989-996 рр. монументальнакам’яна Десятинна церква [4; с. 25]. Київ росте й укріплюється, по Сулі,Стугні, Трубежу, Остру й Десні будуються «богатирські застави»,численні фортеці.
Примусовезапровадження християнства на Русі проходило досить складно. Восени 990 рокурозпочалася християнiзацiя населения Суздальщини. На березi рiчки Клязьмазакладено мiсто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром.У сферi його полiтичного та iдеологiчного впливу опинилися племена словен,кривичiв, в’ятичiв i мерi. Згодом тут почалося жваве церковне будiвництво [25;с. 50].
В 991 роцінасильницька християнiзацiя населення Новгородської землі [50; с. 73]. Післязруйнування язичницького капища, повалення-побиття Перуна та потоплення у рiчціВолхов, як засвiдчують скупi, але дуже промовистi слова новгородськогокнижника: «Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем» [30; с. 67-69].
Тiльки в першiйполовинi ХI ст. завершився процес навернення мешканцiв Мурома та Ростова, що засвоїм етнiчним складом вельми строкаті: тут переважно народи угро-фiнськоїгрупи та частково слов’яни, що з’являються в цих краях, як засвiдчують данiархеологiї з другої половини Х ст. [54; с. 342].
Князь здружинниками i попами побував у межирiччi Оки й Волги, застосував силу длянавернення язичникiв у «iстинну вiру», проте його успiхи були вкрайнезначними. Люди розбіглися по лiсах i дiбровах. Цей край залишався язичницькимпринаймi до кiндя ХII столiття.

Розділ ІV.Пережитки язичництва в Київській Русі після прийняття християнства
Процесхристиянiзацiї держави йшов повiльно, а незрiдка й хворобливо, населення гострореагувало на новi iдеологiчнi віяння, що розповсюджувалися по всiх градах,погостах і селах. Християнськi проповiдники наштовхувалися на глухе чи пряменезадоволения народу, яке iнодi виявлялося у формi фiзичної розправи над ними[22; с. 76].
Духовнаколонізація, церковне навіювання покори та відчуття одвічної людськоїгріховності, неспромоглося зтерти язичництво з свiтоглядних уявлень, звiдправлення культiв, з повсякденного життя русичів [15; с. 119].
Після смертіВолодимира у 1015р. ситуація в державі погіршується, розгортається міжусобнаборотьба між його синами. Новоспечений київський князь Святополк через владувбиває братів – Гліба, Бориса та Святослава. На протидію виступає Ярослав,боротьба триває декілька років аж до остаточної його перемоги на р. Альті у1019 р. [36; с. 24].
У Суздальськійземлі у 20-і роки ХІ ст. відбувається перший виступ, що мав відлуння міжусобноїборотьби за «шлях із варяг у грекі», між Ярославом та іншим братом –Брячиславом Полоцьким, що скінчилася поразкою останнього; та МстиславомТмутараканським [13; с. 282].
Цей часпозначається як дуумвірат братів, що в цілому досить позитивно відзначився дляРусі. Спільними зусиллями було повернуто Червенські міста у 1031 р., булапроведена забудова ряду міст, укріплення кордонів. У 1036 році, після смертіМстислава Ярослав розбив печенізькі орди, через рік спорудив Софіївський соборта Золоті ворота [20; с. 68]. По всіх містах розгортається храмобудівництво, щосприяло розвитку культури та мистецтва; просвіта: відкриваються школи грамоти,бібліотеки, православна церква отримує повну монополію в освіті та медицині. Апід 1051 роком вперше згадується Печерський монастир.
Після введенняхристиянства становище волхвів кардинально змінилося. Їхне місце при «медопитії»за княжим столом зайняв священик. Він ставав близьким порадником володаря, аусунуті від можливості політичного впливу на княжу верхівку волхви були змушені«йти в народ». Більше того, вони навіть намагалися перехопитиініціативу та відшукати шляхи впливу на християнство. В умовах феодалізації,соціальних утисків широких мас населення, міста ставали центрами соціальнихконфліктів, що виливалися нерідко в народні виступи на чолі служителiвязичницького культу — волхвів [54; с. 343].
За правління ЯрославаМудрого кордони країни почали стабілізуватися і, в основному, збігатися зетнічними межами розселення східних слов’ян (хоча до них входили і деякі землі,заселені представниками інших народів). Західна орієнтація у політиці зробилаКиївську Русь повністю європейською державою, проте повна стабілізація кордоніввідбулася вже після самого Ярослава [12; с. 183].
У лютому 1054 р.зі смертю Ярослава починається вдруге загострення через престолонаслідування.Згідно з заповітом Ярослава, Київ переходив до старшого Ізяслава, Чернігів –Святославу, Переяславщина – Всеволоду, а наймолодші сини – Ігор та В’ячеславотримали Володимир-Волинський та Смоленськ; на думку деяких істориків самезаповіт став передумовою та початком роздрібленості руських земель [57; с. 90].
Другий виступ –мав місце у Ростовській землі та на Білозері у 1070-1071 рр. і бувспровокований політичними подіями 1068-1069 рр. [1; с. 79] – поразка руськихкнязів від половців, народне повстання у Києві, польська інтервенція, селянськізаворушення на Київщині [13; с. 490].
Обидва повстанняочолювалися волхвами, а отже проходили під релігійними гаслами, повстанцізахищали язичество проти силоміць нав’язуваного, осоружного християнства [35; с.219]. Літописи під словом «волъхвъ» позначають язичеських жерців, щопротиставлені християнському духовенству, волхванння – трактують як обрядові таритуальні дії, відмінні від християнства [22; с. 264].
Не підлягаєсумніву, що справжньою причиною виступів в обох випадках стали моментисоціально-економічного порядку – недорід, голод, здирства визискувачів, а такожпослаблення центральної державної влади за умов міжусобної боротьби. Повстанцінищили представників феодального класу, звинувачуючи їх у приховуванніпродовольства [12; с. 181].
Пiд тим самимроком умiщено в лiтописi повідомлення про заколот мешканцiв Новгорода, якихпідбурив волхв. Спокусившись проповiдями натовп роздiлився надвоє. Меншачастина — купка дружинникiв на чолi з князем Глiбом — пристала до єпископа, а «люди»всi пiшли за волхвом. Тiльки пiсля як пiдбурювач був пiступно забитий княземГлiбом, натовп вiдступився i заколот ущух. Наведена оповiдь яскраво завiдчуєвелику популярнiсть волхвiв у народному середовищi [8; с. 216]. Літописецъ,схоже, свiдомо, об’єднав матерiали про заворушення в Ростовськiй землi тазаколот у Новгородi в однiй лiтописнiй статтi. В такий спосiб вiн намагавсяпояснити характер цих рухiв «намовляннями бiсiвськими».
На жаль,ідеологічна концепція волхвів у 20-і роки ХІ ст. в джерелах залишаєтьсянероз’ясненою, а от ситуація 70-х років більш сприятливіша для дослідників.Літописи донесли до нас богословський диспут ватажків повстання з ЯномВишатичем, що придушив Білозерську сутичку [22; с. 272]. Саме вона іпротирічить погляду на волхвів як на репрезентантів старого язичництва, вони небули апостолами багатобожжя, визнавали єдиного бога і протиставленого йомудиявола. Специфічний зміст, далекій від канонічних християнських уявлень,пропагований волхвами, є маніхейським дуалізмом добра і зла як незалежних сил,репрезентованих образами бога та диявола [17; с. 369], має тенденцію доміфологізації біблейських сюжетів і перетворення християнства в оповіднусистему.
Б.О. Рибаковвисловив думку, що волхви не прагнули до зміни соціального ладу, а тільки доперерозподілу суспільного продукту [50; с. 74]. Та соціальна програма волхвівпередбачала набагато радикальніші заходи: фізична ліквідація феодального класуреально означала б і ліквідацію феодального ладу [9; с. 221].
Боротьба міжцерквою й народними звичаями точилася довго і запекло. Старі поняття надтоміцно трималися у народній гущі. Навіть новоспечені священнослужителі (русичі)не завжди дотримувалися положень християнства, часто не цураючись поганськихзвичаїв. Так підміняючи волхвів, церковникі приймають призначені старим богам пожертвита ретельно відвідують народні пирування. Певна річ, що починаєтьсязанепокоєння вищого духовенства, та двовірське життя встановлює свої закони [23;с. 269]. Звичай народовір’я підносити пожертву поступово допускається і вхристиянські обряди, люде «по-старому жертвують» новому богу, або «нахрам божий».
Вже першазбудована в Києві, церква присвячена Іллі Пророку, за своєю діяльністю буламаксимально наближена до Перуна, причому язичницькі пожертви тлумачили нетільки як подяка та моління, а й як «загладження гріхів перед богом»[39; с. 205].
Слід такожзвернути увагу, що язичницька Русь не знала як такого храмового будівництва, апісля охрещення сюди було запрошено з Візантії не тільки духовенство, а ймайстрів архітектури (звісно, в кількості, аби навчати майстрів «дерев’яноїсправи») [21; с. 53]. Так будується Десятинна багатокупольна (до 25куполів) церква за Володимира, Софія Київська за Ярослава, ступінчатапірамідальність якої продовжує традицію давньослов’янського дерев’яногозодчества з його стовповидними зрубами, клітями та золотоверхими верхівками –що у своїй мальовничій декоративності є видозміненим аналогом язичницькихідолів [29; с. 105].
Софiйськi соборив Новгородi, Полоцьку, Золотi ворота в Києвi, Володимирi. Принципи будiвництвахрамiв — хрестовокупольний стиль був запозичений з Вiзантiї. Храми являли собоюнiби зменшене вiдображення свiтобудови. Увага до склепiнних арок визначиласятрадицiєю, пов’язаною з грандiозним символом неба — куполом. Центральнийпростiр храму в планi утворював хрест [3; с. 192]. Усерединi храми прикрашалисяфресками і мозаїкою. Винятковий інтерес у розпису становить оригінальністьвиконання: кольорові гами фресок, зображення культових та світських тем,пов’язаних із улюбленими розвагами князів. Тут і полювання з гепардами тасобаками на оленів, вепрів, вовків та рисей, вершники на коні [2; с. 92]. Вмедальйонах на склепіннях веж зображено ловчих птахів – соколів, яструбів,кречетів. Також представлено і інші князівські розваги: двобої борців,жонглери, танцюристи-скоморохи, змагання ряджених, стрільці з луками, музикі здудками, флейтами, домрами та гуслями [58; с. 57].
Необхiднимелементом прикраси були iкони. Першi iконописцi були греки, якi навчалислов’ян. Та вже на початку ХII ст. руськi iконописцi створюють оригiнальнiхудожнi композиції на теми, невiдомi у Вiзантії, найшанованiшою на Русi iконоюбуло зображення Богоматерi з дитиною на руках, виконане невідомим живописцем уХІ ст., що одержала назву «Володимирової Богоматері» i сталасвоєрiдним символом Русі [23; с. 360]. Портретність обумовлюється вільнимживописом та прямолінійністю образів (чітко вираженіочі з вільно-почуттєвою мімікою обличчя) є характерним тільки дляруських митців [29; с. 184].
Високий злетхудожньої культури за часів Київської Русі був зумовлений глибокимсоціально-економічним процесами: відокремлення ремесла від господарства,виникнення і забудова міст як центрів ремісничого виробництва й торгівлі,дипломатичні стосунки [45; с. 30].
В оздобленнідавньоруських храмів та князівських палаців Х-ХІ ст. значну роль відіграєрізьбярство високої досконалості, де використовувалися: мармур та рожевийшифер. В Десятинній церкві, в чернігівському Спасі і в Київській Софіїрізьбленне вбрання має розкішний орнаментальний та зооморфний рельєфи [5; с. 95],і тільки з другої половини ХІ ст. поширюється антропоморфний мотив.
Навітьз введенням християнства храмобудівництво широко використовує язичницькісимволічні елементи, як в оздобленні церков і соборів, так і у внутрішньомудизайні алтарів, арок, у напрестольних сенях; у конструкціях будівель. Доситьпопулярними є ящури як вимір підземного світу води, ящури-коні, собако-птиці – прототипСемаргла, потрійне сонце – тривимірна позиція ранку, дня та вечору, співаючіпівні – символіка перемоги та вовки, які кусають один одного, – як єдиноборство[44; с. 285, 288].
Додругої половини ХІ ст. усі будови старокнязівської доби наближені до квадрату,це Спас на Берестові (ХІ-ХІІ ст.) й церква Видубицького монастиря коло Києва(1088р.). Осередком найбільшого будівельного руху цього періоду є Київ таЧернігів [29; с. 181]. З другої половини ХІ ст. і в ХІІ ст. план церковвидовжується в напрямку схід-захід, та добудовується шістьма полонами(стовпами). Головним прикладом є церква Київської Лаври (1073р.), Михайлівськийсобор у Києві (1108р.), Борисоглібська церква у Чернігові (1120р.), Успенськана Подолі (1132р.), Кирилівська (1140р.) [3; с. 243-245].
До ХII — ХІІІ ст.давньоруська культура досягла свого найвищого рiвня. Руськi мiста сталиспiвучасниками створення загальноєвропейського романсъкого художнього стилю. Восновi цих досягнень — успiхи в розвитку матерiально i духовно культурипопереднього перiоду. Значного розвитку досягло руське ремесло, за підрахункамидослідників, на Русi було більш нiж 60 ремiсничих професій [11; с. 12]. Язичницькі елементи особливо рельєфно виступають у твораххудожнього ремесла Давньої Русі – змійовики, діадема, колти, браслети-наручі,підвіски-обереги. На всіх їх разом з християнською символікою представлена іпоганська (дерево життя, скоморошьні пляски і демонські игрища, зображенняфантастичних звірів і птахів та ін [50; с. 87]).
Важливе мiсцезаймало ковальське ремесло, з язичницьких часів магічний сенс набуваютьобручки, що майже без змін поглинуло християнство [44; с. 279], жіночі прикраси ХІ-ХІІ ст., наприклад, довгі срібніланцюжки складного плетіння (завдовшки – 177см), що замикає двоголовий ящур, голови якого дивлятьсяв різні боки. Перша – ковтає вечірнє сонце, друга – зригує ранкове [43; с. 280].Невеличкий жіночий колт, де напаяно близько п’яти тисяч кілечок діаметром0,06см, в кожному вмонтовано зернятко 0,04см… На восьми квадратних сантиметрахювелір зробив 120 золотих квіточок на тонкіх стеблинках [5; с. 99].
Вироблялося бiльш150 видiв виробiв iз залiза, сталi. На Русi були зробленi деякi технiчнiвинаходи, паралельно розвивається і вдосконалюєтьсяміське ремесло, виробництво будівельних матеріалів. Існування підтвердивРибаков Б.О., монастирське виготовлення цегли (хрестоподібні відмітини на цегліЄлецького та Успенської церков), аналогічні знаки знайдені і в кам'яномуспорудженні ХІІ-ХІІІвв.дитинця стародавнього Путивля [3; с. 83]. Знанняремiснично-практичної спрямованостi розвивалися, змiцнювалися, передавалися зпоколiння в поколiння.
При двовір’ї, якепродовжувалося віками, християнська релігія залишається офіційною, та позастінами церкви побутують давні обряди. Приміром, велике шлюбне дійство зурочистими піснями й танцями мало чим змінилося після введення обрядуцерковного вінчання. Похоронні заплачки, новорічні та весняні святки, русалії ісвято Купала, хліборобські та інші звичаї практично не поступилисяхристиянізації, задовольняючи потреби людей, всупереч догматам [24; с. 364]. Аоборюванні села проти моровиці несли ікону Богородиці або святого Власія, щозаступив Велеса. Культ вогню православ’я теж включило до своєї обрядовості, яксвященну очищувальну силу. Культ води нова віра оформила в пошануванняПараскеви П’ятниці – заступниці джерел. Більше того, церква дозволила включитиСемик і русалії до християнського свята Трійці (йдеться про зелені святки) [37;с. 104].
Як доречновисловився Рибаков Б.О., слов’янські боги отримали нові імена, річний циклпоганських свят досить широко використовувався церквою [44; с. 354], шляхом заперечення і сприйняття старої віри, задля послабленняпротидії широких мас в утвердженні християнства [19; с. 74]. Новорічнісвяткування поєдналися з церковними святами Різдва та Хрещення, день бога Яриластав днем Іллі Пророка.
Церковники широковикористовували народні легенди і билини для «Житій святих», у якихвизнавалися Перун і Хорс «есть два ангела молниина» [42; с. 247].Мабуть, і такі книги, як «Гадальний Псалтир» та «Трепетник»з явними ознаками народовір’я з’явилися далеко не випадково, хоч церква ізабороняла будь-яке ворожіння [29; с. 169]. Згадані книги язичницькими не були,але не стали і християнськими.
Наступаючи наязичництво, офіційна церква постійно пристосовувалася до народовірчих обрядів.Так, за трапезою, присвяченою Рожаницям, пізніше почали читати тропарБогородиці. А деякі священнослужителі, згідно з язичницьким звичаєм, клали підцерковний престол на кілька тижнів сіль та мило, щоб потім лікувати ними худобуі людей [15; с. 123]. В народі ще довго «отай»поклонялися язичницьким богам «під овином», приносили жертви «бісам,болотам та джерелам». Церковники скаржилися, що на игрища з демонівськимиплясками народ збирається охочіше, ніж на богослужіння. Переконливимпідтвердженням відомостей письмових джерел про повільний процес християнізаціїРусі є матеріали давньоруських могильників [17; с. 74]. Під впливом нової релігії вже в ХІ ст. починаєтьсяпоступова зміна поховального обряду: поряд з трупоспаленням з'являютьсятруположіння. У Х ст. тенденція до збільшення поховань, виконаних за звичаємінгумаціі, виступає більш чітко. На межі Х–ХІ ст. вона у великих давньоруськіх центрах призводить довідмови від язичницьких ритуальних спаленнь. Новий обряд затверджувався швидше,ніж ідеологічна система світогляду людини. Багато язичницьких елементів – тризна, посипаннязолою небіжчика, курганні насипи, ритуальна їжа, надгробні плити з написами щедовго не втрачають своєї актуальності, і навіть більш того стають частиноюнового поховального ритуалу, пристосовуючись під впливом церкви [17; с. 74].
Завдяки могутнiмдипломатичним зв’язкам розвивається освiта. Мiське населения Русі ставалограмотним. Князi володiли iноземними й давнiми мовами. Кивську Русь почалиназивали «книжковою краною». При монастирях були створенi школи,бiблiотеки, архiви, перекладалася велика кiлькiсть лiтератури, писалисьлiтописи, рiвень розвитку культури Київської Русi для свого часу був доситьвисокий [32; с. 281].
Слов’янськаписемність i література в ХI — ХII ст. досягла свого розквiту. Менш нiж за 150рокiв Русь пройшла шлях вiд перiоду безписемності до вершин словесногомистецтва [3; с. 40]. З дописемного перiоду великих успiхiв досягає уснанародна творчість, багатство усної мовної культури вiдбито в народнiй поетичнiйi пiсеннiй традиції: пiснях, казках, загадках, прислiв’ях [34; с. 448]. Значнемiсце у фольклорнiй мовнiй традицiї займала календарна мовна поезiя, щоспиралася на язичкицький культ: заклинання, обрядовi пiснi тощо. Протягомбагатьох поколiнь народ створював і зберiгав своєрiдний «усний»лiтопис у виглядi епiчних сказань про минуле рiдної землi. Усний лiтописпередував лiтопису письмовому [33; с. 55]. До Х ст. вiдноситься виникнениянового епічно-герочного билинного епосу, який став вершиною усної народноїтворчостi.
З ХI ст. улiтературних пам’ятках зустрiчаються згадки про блазнiв, музикантів,танцюристів, зi своїми бісівськими піснями і танцями вони були улюбленцями якпри дворi князя, так і в селянськiй хатi [39; с. 376]. Улюбленими видовищаминароду були колективнi iгрища, присвяченi традиційним побутовим землеробськимсвятам. Гротеск, буфонада, сміх були неодмiнним елементом цих веселих видовищ. «Смiховакультура» зберiгалася в традицiях цих свят. Але християнкі цiнносi йобряди поступово входили й у народну культуру, витісняючи язичництво,перемішуючись з ним [46; с. 132].
Слов’янська абетка,що складена болгарами Кирилом Мефодієм з урахуванням специфiки слов’янськоїмови, на основі грецького скорописного письма з додаванням букв iз коптського ісамаритянського алфавiтiв [12; с. 167]. Одна з писемних пам’яток КиївськоїРусі, «Руська правда», написана справдi народною, простою, чiткоюмовою. «Руська Правда» – звітправових норм, окремі статті якої визначають штрафи за вбивства, приниженнягідності, регламентували становище ізгоїв – нових жителів міста, котрі порвалистосунки зі своїми общинами [12; с. 182]. Юридичний кодекс, незважаючи на йогопочаткову новгородську приуроченість, мав важливе загальноруське значення, бовідображав життєвий уклад руського середньовічного міста взагалі і зберігавсвою юридичну силу впродовж кількох віків.
Мованайвеличнiшого твору «Слово о полку Ігоревім» коренями iде в народнуусну поезiю, звiки автор брав свої образи, епiтети, порівняння. «Слово»унікальне, воно найбiльш повно вiдображає дух епохи, її свiтогляд [3; с. 56].
Вiд ХI – ХІІ ст.дійшло до нас більше 80 духовних і світських книг, давньоруські автори бажализалишатися невідомими. Лiтература Стародавньої Русі швидко стала самостійною.Вона взяла на себе нiби всі функції з виховання народу. Церковна лiтературасформувалася в рiзних жанрах — притчi, житiя, повчання («ПовчанняВолодимира Мономаха», «Сказання про Бориса i Гліба»). До ХІ ст.відноситься джерела фiлософської культури. Їх пов’язують зрелiгiйно-фiлософським твором «Слово про закон і благодать»київського митрополита Іларіона [34; с. 485].
Давньоруськулiтературу можна розглядати як лiтературу одієї теми й одного сюжету. Цей сюжет– світова iсторiя. Тема — змiст людського життя. Багатотомні великi Четъi-Мiнеi(тобто читання, розташовані по мiсяцях року), лiтописи («Повiсть минулихліт» та інші), хронографи, «ходіння» (описи подорожей) — усе цесвідчило про почуття величі світу в давньоруської людини. Лiтература цьогоперіоду носила повчальний характер, розповiдала не про придумане, а прореальне. В нiй не умовні персонажi, а iмена історичних діючих осiб. ЛiтератураРусі свою головну роль бачила в освіті, проповiді свiтського життя, введеннiруської культури у світову християнську культуру [20; с. 91].
В умовахфеодальної роздробленостi важливу роль у збереженнi і зміцненні зв’язків міжрозрізненими землями грала спільність культурних традицій. Художня спадщиназберігала значения в якостi зразкiв, якi намагалися наслідувати.
І це зрозуміло,як доречно зазначив Л. Любимов, руському народу притамана велич, як духовна такі матеріальна. Прояви можна побачити як у архітектурі, літературному таспівочому, образотворчому мистецтві так і в контамінації християнства таязичництва, що багате розмаїттям звичаїв, обрядів та свят обох релігійнихсистем [29; с. 100].
 

Висновки
Язичництво давніхслов’ян – це неповторний слов’янський варіант загальнолюдського язичницькогомасиву вірувань, що формувався упродовж багатьох тисячоліть. В процессі йогогенези народжувалися нові оригінальні елементи поглядів на структури Всесвіту,його походження тощо. Виникнення класовогосуспільства і держави на Русі підготувало грунт для прийняття християнства надержавному рівні. Наслідком чого стало, по-перше, входження Київської Русі доХристиянського Європейського світу; по-друге, відбулося піднесення рівня економічних,дипломатичних, технічних, архітектурних, освітніх, художньо-ремісничих знань;по-третє, змінилися морально-етичні засади, відбувся переворот упоглядах на життя, переоцінка цінностей, людина вчиться систематизувати власніуявлення про дійсність. Християнство мало не тільки релігійний, а йфілософський зміст – відповідало одвічному прагненню людини осягнутизакономірність і першопричину виникнення світу, розширювало її кругозір,примножувало знання.
Процеспроникнення християнства на руські землі мав достатньо тривалу історію, алелише за князя Володимира набув державного розмаху. Через великі територіальні обширита нагальну потребу контамінації соціального розшарування й об’єднанняетнічного населення, Великий князь Володимир спочатку проголошує язичництводержавною релігією, спробувавши створити загальнодержавний пантеон.Відбувається певна консолідація язичництва, але стара схема вже не відповідалановому суспільству та формі державного управління.
Тому вже 988 рокувідбувається друга релігійна реформа, що вилилась у примусове впровадженняхристиянства. У досить жосткій формі були охрещені жителі Новгорода, що тількивчора приносили жертви Перуну, проводили ритуально-магічні дії: вони «вогнемта мечем» були змушені прийняти нову релігію. Це був не єдиний випадоквідмови язичників від християнства. Князь застосував силу і в межиріччі Оки таВолги, та успіхи були незначними, бо люди розбігалися по лісах й дібровах.
Населення доситьгостро реагувало на нові ідеологічні віяння, а подекуди і виступало з фізичнимирозправами над священнослужителями. А починаючи з 1024 року мають місце народнірухи під проводом волхвів, що базувалися на язичницькому грунті.
Змістившиязичництво з офіційного рівня, християнство так і не спромоглося викорінитийого з рівня побуту – сім’ї, де язичницькі вірування продовжували існувати танабувати нових форм, змішуючись із християнством. Таке поєднання отримало назвународне християнство, або двовір’я.
З точкизору, власне, системи вірувань, між християнством та язичницькими віруваннямислов’ян спостерігається певна спорідненість, що обумовлювалось такими чинниками:світом керує вища сила, що його створила; існує безліч другорядних сил, якікерують різними розділами природи; вони дуалістичні, поділяються на добрих ізлих духів; засобами впливу на вищу силу є магічні обряди та жертвоприношення.
Елементихристиянства, такі як культи вмираючих і воскресаючих божеств, культи святих ісвятих реліквій, уявлення про потойбіччя та друге життя після смерті,поклоніння мощам та зображенням богів, магічні таїнства і процесії, незважаючина багатовікову модифікацію беруть свої витоки від тих же магічних іанімістичних вірувань та обрядів, що складали основу слов’янської язичницької релігії.Тому не дивно, що в християнських культах слов’яни знаходять аналогію своїмколишнім обрядам і поглядам: у культі чудотворної ікони, мощей, реліквійприсутні риси фетишиського шанування предметів, у культі святих місць –поклоніння загадковим об’єктам природи, в таємничих церковних обрядах – магічні дії древніх волхвів, в образах православних святих– старих богів-покровителів і тому подібне.
Через віру,шляхом виконання магічних дій, людина намагалася вплинути на досягненняпоставленої мети: захистити врожай, вилікувати хворого чи забезпечити спокійдомашнього вогнища. Словом, людина тут виступала переважно активним початком, ане лише жертвою сил природи, як це донедавна трактувалося багатьмадослідниками. Ще більша активність людини проявлялася там, де вона могласпиратися на власний досвід: ця активність реалізувалася через систему прикмет,віщувань і передбачень – усього того, що одержало назву двовір’я.
Двовір’юсприяла й офіційна церква: закріплення за православними святими, образамиХриста і Богородиці рис і функцій, старих богів; освячення традиційних старихязичницьких мольбищ при будівництві православних храмів; наближенняхристиянських свят до термінів і циклів народного календаря.
Решткипережитків язичництва простежуються у всьому давньоруському суспільстві – відкнязів до селян, а з часом вони настільки злилися з християнством, що лише освіченехристиянське духівництво розрізняло, де, власне, християнство, а де язичницькіпережитки.

Списоквикористаних джерел та літератури
1.        Повесть временныхлет.– М. Л.: Изд-во АН СССР, – 1950. – 200 с.
2.        АничковЕ.В. Язычество и древняя Русь. – СПб., 1914. – 426 с.
3.        АнтоновичД.В. Українська культура. –К.: Либідь, 1993. – 588 с.
4.        АсєєвЮ.С. Розповіді про архітектурні скарби. – К.: Радянська школа, 1976. – 183 с.
5.        АсєєвЮ.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі. – К.: Мистецтво, 1980. – 214 с.
6.        АфанасьєвА.Н. Народные русские сказки. – М.: Альфа-Книга, 2008. – 1087 с.
7.        БолтаровичЗ.Є. Народна медицина українців. – К.: Наукова думка, 1990. – 232 с.
8.        БрайчевськийМ.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. – К.: вид-во ім. О.Теліги, 2004.– 700 с.
9.        БрайчевскийМ.Ю. Утверждение християнства на Руси. – К.: Наукова думка, 1989. – 205 с.
10.      Вовк Х.К.Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 338 с.
11.      ГоловкоО.Б. Історичні зошити: Русь у міжнародному житті Європи ІХ-Х ст. – К.: інститутісторії Укр. НАН Укр., 1994. – 30 с.
12.      ГореловМ.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивілізаційна історія України. – К.: ТОВ УВПК«ЕксОб», 2005. – 632 с.
13.      ГрековБ.Д. Киевская Русь. – М-Ленинград: изд.академии наук СССР, – 1944. – 348 с.
14.      ИловайскийД.И. Древний Чернигов// Древняя и новая Россия.– Спб.,1877. – №3. – С. 249 – 255.
15.      ІванченкоМ.Г. Дивосвіт. – К.: Рад.школа, 1991. – 200 с.
16.      Как былакрещена Русь. – М.: Политиздат., 1989. – 320 с.
17.      КислюкК.В., Кучер О.М. Релігієзнавство. – К.: Кондор, 2007. – 636 с.
18.      Когдакрестилась Киевская Русь. – СПб.: ИД. Нева, 2003. – 416 с.
19.      КозаченкоА. Українська культура: її минувшина і сучасність. – Х.: Держ.вид-во політ.літ., 1931. – 196 с.
20.      КолядаА.І. Історія України. – К.: АСК, 1997. – 160 с.
21.      Концевич И.М.Стяжания Духа Святого в путях древней Руси. – М.: Издательский отделМосковського Патриархата, 1993. – 229 с.
22.      КотлярМ.Ф. Русь язичницька: біля витоків східно-слов’янської цивілізації. – К.:Заповіт, 1995. – 288 с.
23.      Крип’якевичІ. Історія української культури. – К.: Либідь,2002. – 656 с.
24.      КудрицькийА.В. Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – К.: Українська РадянськаЕнциклопедія ім. М.П. Бажана, 1990. – 1007 с.
25.      КузьминА. Падение Перуна. Становление християнства на Руси. – М.: Молодая гвардия, 1988.– 240 с.
26.      ЛевинИ.В. Двоеверие и народная религия в России. – М.: Индрик, 2004. – 216 с.
27.      ЛихачёвД.С. Слово о полку Игореве и культура его времени. – Ленинград.: Художетвеннаялитература, 1985. – 352 с.
28.      ЛозкоГ.С. Коло Свароже. – К: Укр.-письменник., 2004. –230 с.
29.      ЛюбимовЛ.Д. Искусство Древней Руси. – М.: Просвещение, 1981. – 335 с.
30.      МоцяО.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства. Навчальнийпосібник. – К.: Глобус, 1996. – 224 с.
31.      НаулкоВ.І. Культура і побут населення України. – К.: Либідь, 1993. – 284 с.
32.      Нечуй-ЛевицькийІ. Світогляд українського народу. – К.: Обереги, 1992. – 88 с.
33.      Никоновскаялетопись. – М.: Языки русской культуры, 2000. –288 с
34.      Новий довідник:українська мова та література. – К.: Казка, 2008. – 864 с.
35.      НовосельцевА.П. Образование Древнерусского государства и егопервый правитель// Вопросы истории. – 1991. – №2.– С. 27 – 32.
36.      НосоваГ.А. Язычество в православии. – М.: Наука, 1975. – 151 с.
37.      ПавлюкС.П. Українське народознавство. – К.: Знання, 2006. – 568 с.
38.      Пашуто В.Т.Внешняя политика Древней Руси. – М.: Наука, 1968. – 474 с.
39.      ПєтуховЮ. Тайны древних русов. – М.: ИД. Вече, 2003. – 432 с.
40.      ПрозоровЛ. Боги и касты языческой Руси. Тайны киевского пятибожия. – М.: Эксмо, 2006. –320 с.
41.      ПрозоровЛ. Язычники крещёной Руси. Повести чёрных лет. – М.: Яуза, 2006. – 320 с.
42.      Русьязыческая. Сумерки русских богов. – М.: Эксмо, 2009. – 544 с.
43.      РыбаковБ. А. Язычестводревних славян. – М.: Наука, 1981. – 608 с.
44.      Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – М.: Наука, 1987. – 790 с.
45.      Сборникнаучных трудов: Чернигов и его округа в ІХ-ХІІІ вв. – К.: Наукова думка, 1988.– 184 с.
46.      СинявскийА.Д. Иван-дурак: Очерки русской народной веры. – М.: Аграф, 2001. – 464 с.
47.      СкуратівськійВ. Вінець. – К., 1994. – 200 с.
48.      Слово ополку Ігоревім: Збірник. – Л.: Совписатель, 1990. – 400 с.
49.      ТовстухаЄ.С. Українська народна медицина. – К.: Рось, 1994.– 351 с.
50.      ТолочкоП.П. Древняя Русь.Очерки социально-политической истории. – К.: Наукова думка, 1987.– 245 с.
51.      ТолочкоП.П. Від Русі до України. – К.: Абрис, 1997. – 393 с.
52.      Удовик С.Украина – исторические места. – К., Ваклер, 2005. – 93 с.
53.      Українці:народні вірування, повір’я, демонологія. – К.: Веселка, 1992. – 600 с.
54.      ЧмиховМ.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України/ Курслекцій. – К.: Либідь, 1992. – 376 с.
55.      ЧубатийМ. Історія християнства на Русі-Україні. – Рим – Нью-Йорк., 1965. – Т.1. – 730 с.
56.      Юрій М.Ф.Історія світової та вітчизняної культури. – К.: ДаКор, 2007. – 455 с.
57.      ЯковенкоН. Нарис історії України. – К.: Критика, 2006. – 582 с.
58.      ЯмпольскаяТ. История русской культуры. – М.: Эксмо, 2007. – 832 с.

Методичнийдодаток
Урокз історії України для 7 класу
Тема: Культурний розвиток КиївськоїРусі
Мета: сформуватита закрiпити знання учнiв про господарську i культурну дiяльнiсть жителiвдавньоруського Києва перiоду правлiння Ярослава Мудрого; розвивати вмiнняуявляти подiї, якi вивчаються, здатнiсть втілюватися в iсторичний образ;формувати iсторичнi смаки, повагу до культурних надбань минулого; заохочуватидо пошукової дiяльностi в рiзних її формах.
Тип уроку: урок повiдомлення новихзнань.
Вид уроку: урок-подорож з елементамирольової гри.
Обладнання: карти, схеми, таблицi,картини iз зображенням давньокиївських iсторико-архiтектурних пам’яток.
Пiдготовча робота
За 2—З тижнi доуроку:
а) мiж учнямирозподiляються ролi;
б) визначаєтьсямета, i пiдбираютьсязавдання для кожної окремої ролi;
в) розробляютьсякарти, схеми, вибираються картини, iлюстрацiї вiдповiдно до теми уроку;
г) готується «екскурсовод»(вчитель або старший учень).
Хід уроку
І. Пiдготовчийетап
1. Актуалiзацiяопорних знань учнiв
Учитель. Сьогоднi ми з вами спробуємо вирушити внезвичайну туристичну подорож — у минуле. Це буде мандрiвка вулицями одного здавньоруських мiст. Щоб одержати право здiйснити таку мандрiвку, вам необхiдно здогадатися,куди саме ми вирушаємо.
(Учитель зачитуєлiтописнi уривки.)
«Бачите гориоцi? На цих горах возсiяє благодать Божа, буде город великий, i воздвигне Богбагато церков». «Це буде мати городам Руським».
Бесiда
·          Комуналежать цi слова?
·          Про якемiсто йдеться?
·          Коли i ким воно було засноване?
·          З якогописемного джерела ми дiзнаємося про цi подiї?
2. Повiдомленнятеми та мети уроку
Учитель. Отже, ми помандруємо до столицiУкраїни – Києва. Яким це мiсто було тисячу рокiв тому? Як жили його мешканцi?Чим уславилося воно за часiв правлiння Ярослава Мудрого? Що залишили нам нашiпращури у спадщину? Щоб отримати вiдповiдi на цi запитання, ми вирушаємо вподорож.
II. Викладосновного матерiалу
1. Розташування,планування та забудова мiста
Робота з картою
Учитель. Давнiй Київбув розташований на мальовничих схилах берега Днiпра, нижче гирла Десни. У тiчаси вiн займав лише четверть старого мiста. Навколо нього, особливо з півночi,розкинулися великi лiси, багатi на звiрину, ягоди, гриби, дикий мед. Напівдень, у зонi лiсостепу, лiси чергувалися з широкими просторами родючоїземлi, де було добре вирощувати хлiб. У мiсцi, де виник Київ, могутній Днiпрозбирає води, якi зi сходу несе йому Десна, а iз заходу – Прип’ять. Отож Київ,немов ключ, замикав воднi шляхи на пiвнiч, пiвдень, захiд i схiд. Такевийняткове мiсце не могло не стати великим центром навколишнiх земель.
Високi київськiкручi, порiзанi рiчками Либiдь, Почайна, Глибочиця, Киянка, були готовимиукрiпленнями, що створила природа. На цих пагорбах наприкінцi V ст. з’явилосьславетне місто.
А в 988 р.здiйснилось вiкопомне хрещення киян у водах Дніпра i Почайни. З цього часу берепочаток нове життя на Русi, що характеризувалося існуванням двох релігійодночасно та освятило Київ великою силою свого духу і величi.
Особливої опiкиКиїв зазнав за часiв правлiння Ярослава Мудрого. Князь зробив мiсто «суперникомКонстантинополя i преславною окрасою схiдної церкви». Зайдемо в міськiворота переконаємося в цьому.
Робота iз планомта схемами забудови древнього Києва
Екскурсовод. Якбачите, мiсто дiлилося на кiлька частин. Однiєю з них є Старий Город (мiстоВолодимира) на Старокиївськiй горi, де, за переказом, оселився князь Кий.Тепер, за часiв Ярослава, на мiсцi, де вiдбувся останнiй бiй з печенігами,виник Новий, або Великий Город (мiсто Ярослава). Внизу розташований Подiл, демешкають ремiсники i торговцi. У моменти крайньої небезпеки населення з Подолушукало захисту на захищенiй Горi або у Великому Городi.
Укрiплене нашемiсто трьома захисними валами. Перший споруджений ще в прадавнi часи, другий —в кiнцi Х ст., третiй — за часiв Ярослава Мудрого — нашого князя. Ця спорудаскладається з великих «клiток» розмiром З х З м, зроблених здерев’яних колод i засипаних глиною. Основою валу є 6 таких клiток, тобто вiнмає 18м ширини i понад 7м висоти. Із зонiшнього боку валу викопаний глибокийрiв, заповнений водою. На хребтi валу споруджено острiг — огорожу з частоколу,побудовано дерев’яні, а подекуди навiть кам’янi стiни. В’їхати до мiста можначерез 4 брами: Лядську, Жидiвську, Угорську та Золоту. Загалом все мiсто займає400 гектарiв. Живе в ньому приблизно 50 тис. киян. Це одне з найбiльших мiстЄвропи. Детальніше про нього розповiсть наш архiтектор.
Архiтектор. Київє дуже мальовничим. Адже нiхто не має права зводити споруди, як заманеться.Iснує спеціальний збiрник правил забудови. Наприклад, заборонено закриватигарний краєвид сусiдам.
Переважнабільшiсть будiвель є дерев’яними. Найкраще збудованi будинки заможних верствнаселення – «хороми». Князiвськi i боярськi палати мають два i бiльшеповерхи. Цi будiвлi ще називають тереми. Бiднота мешкає в невеликих будиночкахплощею близько 20м. Їх роблять з глини чи дерева та обмазують. Двопохилий дахнакривають соломою, деревом, черепицею, або свинцем. Підлога глиняна, подекуди– дерев’яна. З дерева також споруджені перші церкви нашого міста. Тепер ми всебільше будуємо кам’яних споруд, щоб вони зберігались протягом століть для нашихнащадків.
2. Архітектурніпам’ятки древнього Києва. Оздоблюване мистецтво.
Екскурсовод. Навіть з введенням християнства храмобудівництво широковикористовує язичницькі символічні елементи, як в оздобленні церков і соборів,так і у внутрішньому дизайні алтарів, арок, у напрестольних сенях; уконструкціях будівель. Досить популярними є ящури як вимір підземного світуводи, ящури-коні, собако-птиці – прототип Семаргла, потрійне сонце – тривимірна позиціяранку, дня та вечору, співаючі півні – символіка перемоги та вовки, які кусаютьодин одного, – як єдиноборство.
Давайте зійдемона Старокиївську гору та поглянемо на першу кам’яну споруду Києва – Десятиннуцеркву.
Бесіда
·    На честьякої події збудовано Десятинну церкву?
·    Хто їїзаклав?
·    Чому вонаотримала таку назву?
·    Як щеназивали цю церкву?
Робота зілюстраціями
Архітектор. Цехрестово купольний храм. Стіни зведені з каменю й цегли – плінфи. Внутрішнійпростір перекритий склепіннями у формі хреста, над яким підноситься 25 бань. Воздобленні церкви використано багато мармуру, тому ми називаємо її мармуровою.
Екскурсовод.Подивіться, будь ласка: вона дійсно задаровує своєю красою та величністю! Цяцерква збудована Володимиром Великим за візантійським зразком. Але тепер унашому місті є багато будівель, що мають наші, національні ознаки. Однією зтаких є знаменитий Софіївський собор, до якого ми зараз підійдемо і послухаєморозповіді будівельників, художників та служителів собору.
Бесіда.
·         Пригадайте,на честь якої події Ярослав Мудрий заклав Софію Київську.
·         Коливідбулася ця подія?
·         Чому храмотримав таке ім’я?
Робота зілюстраціями
Екскурсовод.Князь Ярослав 1037 року заклав Софіївський собор – найбільшу споруду нашогоміста. Це є головний храм Київської Русі –«митрополія руська», депроводить богослужіння митрополит. Софія Київська має ступінчатупірамідальність, що продовжує традицію давньослов’янського дерев’яногозодчества з його стовповидними зрубами, клітями та золотоверхими верхівками –що у своїй мальовничій декоративності є видозміненим аналогом язичницькихідолів.
Будівельник.Правила зведення церков прийшли до нас з Візантії, як і головні майстри, а отпідмайстри що допомагали у зведенні храмів були деревороби, що колись зводилидерев’яних ідолів. Церква мала бути прямокутною будівлею. Всередині рядистовпів ділять її на довгасті відділи – нефи. Ми також споруджуємо за цимиправилами, але маємо і власний досвід, адже в Києві вже давно будуємо кам’яніпалаци. Отже, Софіївський собор не схожий на жодний храм у світі.
1-й художник.Зайдіть до собору, і ви одразуж побачите Божу Матір Оранту, яка в молитвіздіймає руки до гори. Я зобразив її на ясному золотому тлі. Її вбрання – золотеі блакитне. Ці кольори – символи нашої Русі. Фігуру Оранти я виклав мозаїкою –кольоровими шматочками спеціального скла – смальти. Смальту роблять нашікиївські умільці. У мозаїках Софії смальта має 168 відтінків і прикрашає 640мплощі.
2-й художник.А я прикрасив стіни фресками – розписом по сирій штукатурці. Їхня площа сягає300 метрів. Особливо ретельно я зобразив князя Ярослава Мудрого з дружиною,синами й дочками. На стінах, біля сходів, що ведуть в хори винятковий інтерес урозпису становить оригінальність виконання: кольорові гами фресок, зображеннякультових та світських тем, пов’язаних із улюбленими розвагами князів. Тут іполювання з гепардами та собаками на оленів, вепрів, вовків та рисей, вершникина коні. В медальйонах на склепіннях веж зображено ловчих птахів – соколів,яструбів, кречетів. Також представлено і інші князівські розваги: двобоїборців, жонглери, танцюристи-скоморохи, змагання ряджених, стрільці з луками,музикі з дудками, флейтами, домрами та гуслями 3. Розвиток книг описання йлітописання
Робота зілюстраціями-зображеннями давньоруських книг
Служитель храму(священик). Наша Софія зберігає дуже важливу таємницю. Тут ведетьсяпереписування книг. Книги пишемо чорнилом, яке виготовляємо з дубової або вільховоїкори, квасного меду тощо. Великі літери на початку рядка малюємо червоноюфарбою. Сторінки робимо з пергаменту і прикрашаємо орнаментами, зображеннямифантастичних птахів, звірів тощо. Готову книгу старанно оправляємо в дошки,вкриті шкірою, або срібним окладом, на якому власник пише своє ім’я. Така книгакоштує дуже дорого.
Вже готові 5книг: «Златая цепь», «Слова святих отців», «КузьмиІндікоплава мандрування», «Діяння Дігенія Акріта» і «Шестоднєв».
Учитель.Книгувисоко цінували на Русі. Її вважали поводирем у житті. «Окраса для вояка –зброя, для корабля – вітрила, а для праведника – читання книг», – писавлітописець.
Літописець.Літописання дуже важлива справа. Адже треба правильно і правдиво викласти всіподії, які відбуваються в нашому житті. Ці події я записую в літописи. Згодом зкількох літописів робиться одне зведення (звід). Я складаю один з першихзводів. Він написаний давньослов’янською мовою і буде називатись НайдавнішимКиївським Зводом.
Чернець. КнязьЯрослав Мудрий створив і зберігає в Софії Київській свою бібліотеку – понад 500книжок. Можливо, колись наші нащадки матимуть згоду їх прочитати.
Учитель. СьогодніСофія Київська – найдорогоцінніша пам’ятка не тільки для України, а й длявсього слов’янського світу. Вона багата язичницькими мотивами, які повертаютьлюдину в епоху його предків, в першоприродность його існування, роскриває побутта календарно-обрядове життя слов’ян, наших праотців. Неодноразово ворогируйнували нашу святиню, тому собор декілька разів реконструювався. Сьогодні вінлише частково зберіг свій первісний вигляд. Софію взяла під охоронунайвпливовіша міжнародна організація у справах культури – ЮНЕСКО. Тому цейсобор – пам’ятка світового значення.
4. Художніремесла Київської Русі.
Робота зкартинами та ілюстраціями
Екскурсовод.А тепер залишимо Верхнє Місто й роздивимося його околиці. Найжвавіше йнайгомінкіше життя шумить на Подолі. Там, як ми вже говорили, селятьсяремісники: кожум’яки, гончарі, ковалі тощо. Значного розвитку досягло руськеремесло на Русі, тут більш нiж 60 ремiсничих професій. У творах художньогоремесла особливо рельєфно виступають язичницькі елементи – змійовики, діадема,колти, браслети-наручі, підвіски-обереги, На всіх їх разом з християнськоюсимволікою представлена і поганська (дерево життя, скоморошьні пляски ідемонські игрища, зображення фантастичних звірів і птахів та ін.
Давайтевідвідаємо найбільший ринок, де вирує бурхлива торгівля, і побачимо, що жпропонують київські умільці.
Золотар. Я –золотар і володію різними техніками обробки коштовних металів. Ось вироби,прикрашені технікою зерні, скані, перегород частої емалі. Назва «зернь»походить від слова зерно. Я роблю прикраси з крихітних металевих зерняток!Уявляєте, яка то праця – виготовити вручну ті зернятка! Скань – це візерунки знайтонших скручених дротиків. Але найкраще в мене виходять перегордчасті емалі.Я можу на площі завбільшки, як зріз олівця, вмістити зображення жіночої голівкиз діадемою і серіжками. Жіночі прикраси: довгі срібніланцюжки складного плетіння (завдовшки – 177см), що замикає двоголовий ящур, голови якого дивлятьсяв різні боки. Перша – ковтає вечірнє сонце, друга – зригує ранкове. Невеличкіжіночі колти, де напаяно близько п’яти тисяч кілечок діаметром 0,06см, вкожному вмонтовано зернятко 0,04см… На восьми квадратних сантиметрах ювелірзробив 120 золотих квіточок на тонкіх стеблинках.
Зброяр. Недорого!Добрі мечі, булави з бронзи, луки, наконечники списів! А подивіться, скількипраці я доклав, аби зробити кольчугу воїна! На неї витрачено 600 метрівзалізного дроту, з якого зроблено 20 тис. кілець! Купуйте! Захищайте наше містоі державу від лютих ворогів, бережіть честь землі своєї!
Різьбяр.Вибирайте мій товар! Дивіться – ось різьблені дерев’яні скрині, шкатулки,прикрашені геометричними ромбами; люстеркі з змійовидними ручками, ножі, ложки,шахові фігури, рами для вікон. Все з найкращих порід дерев! Все для вашоїзручності та краси!
Гончар.Різноманітні гончарні вироби! Для дому і для храмів. Гляньте, будь ласка, якікольори! Глечики, горщики, горнята; миски, мисочки і блюдечка! Рослинні ітваринні візерунки. Не проходьте повз мене! Купуйте!
5. Музичнемистецтво давньоруських слов’ян.
Робота зкартинами та ілюстраціями
Екскурсовод.Прислухайтесь уважно до ринкового багатоголосся – і ви почуєте звуки музики.Вона збирає навколо себе дуже багато людей. Тож давайте приєднаймося до цьогогомінкого кола і познайомимося з талановитими виконавцями.
Скоморохи. Мивиступаємо на княжих дворах, на міських та ринкових майданах, святковихзібраннях. Серед нас є танцюристи, фокусники, актори. Наші музики грають нагуслях, сопілках, лютнях, гудках, арфах, флейтах, б’ють у бубни, тарілки. Підчас родинних та громадських свят ми приносимо людям радість і задоволення.
Співець. А я можувиконати для вас билини, де ви почуєте про наших славетних героїв: ІллюМуромця, Добриню Микитича, Альошу Поповича. Проте з найбільшою радістю виконаюпісню про Ярослава Мудрого, котрий є душею і тілом нашої землі Руської, їївірним захисником й оберегом.
ІІІ. Заключнийетап. Підсумок уроку.
Екскурсовод. Осьі закінчилась наша мандрівка вулицями стародавнього Києва – столицею КиївськоїРусі. Розбудоване за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого, це містостало живим свідком нашої історії. Славетне місто яке неможливо не любити. Хайна все життя стануть вам заповітом слова найвідомішого київського опікуна –князя Ярослава Мудрого: «Майте любов між собою… І, якщо будете жити влюбові між собою, Бог буде у вас і підкорить вам ворогів. І будете мирно жити.Якщо ж будете в ненависті жити, у сварках і незлагодах, то загинете самі ізагубите землю батьків своїх і дідів своїх, які здобули її трудом своїм великим».
ІV. Повідомленнядомашнього завдання.
Виконання творчихзавдань диференційованого характеру
·          Запишітьвідомі прислів’я та приказки про Київ; прочитайте 1-2 народних казок, девисвітлюється побут, праця та дозвілля – спробуйте умовно відтворити життяслов’янського народу.
·          Складітьперелік літературно-мистецьких творів, проаналізуйте: — які з них можнавіднести до християнського мотиву, а які є проявом пережитків старої віри.
·          За даними«Повісті минулих літ» напишіть твір-мініатюру на тему: «ДавнійКиїв часів правління Ярослава Мудрого».
·          Намалюйтепобачені мистецькі вироби, де зустрічалися зооморфні та геоментичні зображення,які вам найбільше сподобалися.

Допоміжналітература
1.        АсєєвЮ.С. Розповіді про архітектурні скарби – К.: Радянська школа. – 1976. – 183 с.
2.        КолядаА.І. Історія України. – К.: АСК. – 1997. – 160 с.
3.        Повестьвременных лет. – М., Л.: Изд-во АН СССР. – 1950. – 200 с.
4.        Удовик С.Украина – исторические места. – К.: Ваклер. 2005. – 93 с.
5.        Юрій М.Ф.Історія світової та вітчизняної культури. –К.: ДаКор. – 2007. – 445 с.
6.        ЯковенкоН. Нарис історії України. – К.: Критика. – 2006. –582 с.
7.        ЯмпольскаяТ. История русской культуры. – М.: Эксмо.– 2007. –832 с.