План
Вступ
Розділ 1. СтановленняПетра Могили, як духовного діяча XVII ст.
1.1 Початок церковної кар'єри
1.2 Ідея єдності церков Петра Могили
1.3 Видавнича та просвітницька діяльність Петра Могили
Розділ 2.Митрополит Петро Могила та ідея церковної унії
2.1 Від лицаря до ченця: пошуки особистості Петра Могили
Висновки
Списоквикористаної літератури
Вступ
Успішне функціонування Православної Церкви в Речі Посполитій значноюмірою залежало від особи, яка керувала цією Церквою. У 1633 —1б47 роках такоюособою був митрополит Петро Могила — людина амбітна і до того ж талановита,роки понтифікату, якого майже повністю збігалися з роками правління ВладиславаIV.
Актуальність дослідження. Петро Могила — один із найвідоміших церковних, культурних і громадськихдіячів України, велич якого справедливо позначена в історії терміном «могилянськадоба». Він — видатний богослов, просвітник, гуманіст, реформатор, фундаторнаціонально-культурного відродження України.
Життякиївського митрополита Петра Могили для багатьох людей ще й сьогодні єнеабиякою загадкою. Складною і суперечливою була доля цього визначногоцерковного та культурного діяча, що полишив неабиякий слід в історії такультурі Украіни. Про Могилу написано багато праць і в Україні і за кордоном.Його діяльність, як правило, аналізується в трьох аспектах: громадсько-політичному, культурному та релігійному.
Час, у який живі діяв Петро Могила, був часом крутого історичного повороту в долі українськогонароду, зв’язанного з національно-визвольним рухом і підготовкоюкультурно-історичних умов для соціальних та просвітницьких реформ. Він бувгромадянином у широкому розумінні цього слова. Незважаючи на свою високуцерковну посаду (митрополит), Петро Могила не замикався у мурах монастиря, арозумів церкву, як один із засобів політичної й ідеологічної боротьби. З одногобоку, як представник легального табору, своєю діяльністю він давав простір длярозвитку національно-визвольного руху в Україні, а з другого – використовувавусі свої легальні можливості і зв’язки з Річчю Посполитою для поліпшення доліукраїнського народу. Це була складна діпломатична гра, багато кому незрозуміла,можливо, й зараз.
З іменем ПетраМогили пов’язане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні таРосії, яка не просто копіювала західноєвропейські школи, але й моглаконкурувати з ними. Він був фундатором і творцем першого в усій Східній Європівищого навчального закладу – Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницеюУкраїнської Академії та Київського Університету.
Меценатукраїнського мистецтва. письменник і публіцист, він залишив близько 20 творівцерковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського таморалізаторського характеру. Зокрема, йому належить розробка і обгрунтуванняобрядів, характерних для життя українського суспільства того часу, скажімр,ритуалу вінчання.
Мабуть, Українська православна церква за всю свою історію не зналапостаті більш знатнішої і колоритнішої, ніж митрополит Петро Могила. Запорівняно короткий час він зумів надати їй чіткої організаційної структури,підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого здисциплінованого, чернецтва,здійснив реформу церковного обряду, розробив догматику, забезпечивши їїнеобхідною новітньою теологічною літературою. Тому, дослідження діяльностітакої непересічної постаті в історії та культурі України, як Петро Могила єдужеважливим та актуальним. Саме це й спонукало вибір теми курсового дослідження:«Петро Могила та Могилянська доба».
Об’єктомдослідження є життя та різнобічна діяльністьмитрополита Петра Могили через призму національного відродження українців упершій половині ХVII століття.
Предметом дослідження є з’ясування основних напрямів діяльностімитрополита Петра Могили в контексті продовження українського відродження, йогомісце у цих процесах; форми та методи втілення його ідей у церковну, політичну,освітню та інші сфери життєдіяльності українців у першій половині ХVII ст.
Історіографія проблематики. Петро Могила — постать непересічна в історії такультурі України, тому вивченню різних аспектів його життя та діяльності завждиприділялося багато уваги дослідників. Зокрма, Грушевський М. у своїй праці«Історія української літератури» [9], та Костомаров М. у досліджені «Київськиймитрополит Петро Могила» [16], докладно вивчали наукову, релігійну тасуспільно-політичну діяльність П.Могили. Серед інших відомих дослідників життята діяльності П.Могили можна виділити наступних: Жуковський А.П. [11], Білодід О. [1], Головащенко С. І.[6], В. М. Нічик [26], Панасюк В.В.[30], Садовяк Д. [32], Семчинський С.[33], Толочко П. [35], Хижняк З [40].
В історіографії на тепер існує кілька поглядів на Могилу, жоден з якихне можна визнати ні повним, ні об’єктивним – надто очевидна їх політична чивузько конфесійна “вибірковість” і тенденційність.
Так, російська офіційна і церковно-православна історіографія високооцінили Петра Могилу за виступи проти унії, православність, видавничудіяльність, за орієнтацію на православну Москву.
Польські історики, пам’ятаючи, що митрополитом Могила став на вимогукороля, підкреслюють його західну просвітницьку орієнтацію, використання ним ійого школою латини і польської мови, різке засудження ним антипольськихповстань…
Радянська історіографія бачить заслуги Могили в його антиуніатстві,православ’ї, видавничій та освітній діяльності. Ще далі йде українськадорадянська позитивістська історіографія – М.Грушевський, Д.Дорошенко,І.Крип’якевич та ін. Вона теж високо оцінює релігійно-просвітницьку діяльністьмогили, його реформи, правда, лише в контексті православ’я як основи духовностінароду, хоч українське життя навіть на релігійному ґрунті, звичайно, вже невичерпувалося православ’ям – утверджувалася і розвивалася унія як засібрелігійно-церковного і національного самозахисту.
Хронологічнірамкидослідження охоплюють1596–1647 роки, що дозволяє максимально виявити й дослідити внесок митрополита ПетраМогили у національне відродження України, окреслити його місце у контекстісвітової історії.
Практична цінність одержаних результатів та основних ідей курсового дослідження полягає втому, що нагромаджений фактичний матеріал, теоретичні положення та висновкиможуть бути використані при написанні наукових робіт, статтей, досліджень зрелігієзнавства та історії України; при проведенні практичних, семінарськихзанять, лекційної роботи серед широкого загалу та вузького кола спеціалістів.Матеріали роботи можуть служити для популяризації ідей, спрямованих навиховання християнського патріотизму в громадян України.
Структуракурсової роботи базується на проблемно-хронологічномупринципі, її зміст та послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою самоїпроблеми, а також метою та завданнями дослідження. Дослідження складається зівступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел ( 44 найменуваня).
Мета ізавдання дослідження. Виходячи з актуальності теми таопираючись на досягнення української та зарубіжної історіографії спадщинимитрополита та культурно-релігійного діяча Петра Могили, за метою буловизначено: цілісно вивчити домінуючі напрямки діяльності Петра могили,встановити місце і роль владики у суспільно-політичному такультурно-релігійному житті України першої половини ХVII ст.
Для досягненнямети поставлено основні завдання:
· проаналізувати громадсько-політичне ікультурно-освітнє життя українців на початку ХVII ст.;
· дослідити основні етапи життєвого шляху ПетраМогили;
· визначити й обґрунтувати головні напрямигромадсько-політичної та культурно-просвітницької діяльності Петра Могили;
· розкрити значення Петра Могили у популяризаціїосвіти серед українського населення у першій половині ХVII ст.
Розділ 1.СтановленняПетра Могили, як духовного діяча XVII ст.
Петро Могила був вихідцем з давнього молдавського боярського роду. Віннародився 21 грудня 1596 року в сім'ї валаського і молдавського господаря СимеонаМогили та семигородської княжни Маргарет. В 1607 році внаслідок боротьби завладу батько хлопця загинув. Після смерті Симеона Могили та після захоплення в 1612році Кантемиром Мурзою молдавсько-валахійських володінь, княжна Маргарет разомз сином мусили покинути Молдавію та переїхати на українські землі РечіПосполитої, де їх прийняли родичі — князі Стефан Потоцький, СамуїлКорецький та Михайло Вишневецький. [42; С.3]
/>Початкову освітуПетро Могила здобув у Львівській братській школі, організованій в 1586 році длязахисту та збереження православної віри. Сімейство Могил дотримувалосяправослав'я і мало тісні зв'язки з Львівським братством, постійно допомагаючийому коштами та послугами у будівництві. Львів був неподалік від тодішніхмолдавсько-валахійських володінь і Львівське братство, відчуваючи потребу вкоштах, часто зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями проматеріальну допомогу.
Подальшу освіту Петро Могила здобував у європейських університетах.Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом вчився урізних навчальних закладах Голландії та в Парижі.
Петро Могила вільно володів грецькою та латинською мовами і доситьшвидко опанував богословську науку. Після повернення до Речі Посполитої вінпішов на військову службу, брав участь у Цецорській битві 1620 року та Хотинськійбитві 1621 року. [4; С. 176]
1.1 />/>Початокцерковної кар'єри
Мало відомо про період життя Петра Могили, починаючи від його участі вХотинській битві та до посвяти у сан києво-печерського архімандрита. Могилапочав часто відвідувати Київ і брати активну участь у справах православноївіри. Київський історик С. Голубєв вважає, що окрім православного вихованняцьому посприяли й часті зустрічі Петра Могили з митрополитом Іовом Борецьким,його наставником ще за часів навчання в Львівській братській школі. Спілкуванняз Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили і, по суті,визначило напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він прийняв чернечийпостриг у Києво-Печерському монастирі.
Після смерті 21 березня 1627 року архімандрита Печерської лаври ЗахаріяКопистенського, у грудні 1627 року на цю посаду було посвячено Петра Могилу. Уцей час йому виповнилося тридцять років. В такому віці обрання на таку високуцерковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, цьому посприяла підтримкаБорецького та інших впливових шляхетських сімей, які сповідували православнувіру, попереднє іночество Петра Могили та його особисте багатство. 1628 рокупольський король Сигізмунд III затвердив Могилу на цій посаді. [4; С. 179]
М. Костомаров так оцінював перші кроки Петра Могили:
«Новий архімандрит зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря,завів нагляд над священнослужителями у селах лаврських маєтків, малограмотнихнаказав учити, а впертих і своєвільних піддавати покаранням: оновив церкву, нешкодував витрат на прикрашення печер, підпорядкував лавріПустинно-миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь, побудував засвій рахунок при лаврі богадільню для жебраків і задумав завести приПечерському монастирі вищу школу.» [17; С. 13]
1.2 />/>Ідея єдностіцерков Петра Могили
/>
Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історії православноїцеркви в Україні. В 1596 році була підписана Берестейська унія, в результатіякої більшість православних єпископів визнала верховенство Папи Римського, аКиївська православна митрополія віднововила свою єдність з Римо-католицькоюЦерквою. Ті православні ієрархи та священники, які не визнали унії, фактичноопинилися поза законом. Вірні і більшість монастирів також виступили протиунії. Проте у здійсненні її положень була зацікавлення світська влада, томуутиски православних, які не хотіли визнавати зверхність Риму, стали звичнимявищем. Унія була виявом глибокої кризи в Православній церкві.
Петро Могила вважав надзвичайно важливою справою примирення усіхправославних — тих, які визнали унію, і тих, які виступали проти неї. Однакйого дії, спрямовані на це примирення, викликали неоднозначні оцінкисучасників. Одні вважали Могилу щирим поборником єдності православ'я, інші —рукою королівської влади, що силується обернути православних в уніатів ірозірвати зв'язки зі східними патріархами та Москвою.
29 червня 1629 року у Києві мав бути скликаний помістний собор,предметом обговорення якого мало стати питання примирення уніатів іправославних. Але позитивних наслідків собор не дав.
Не справдились надії Петра Могили на примирення церков і на Львівськомусоборі. Але найболючішого удару по його сподіваннях завдала смерть ІоваБорецького. Звістку про смерть свого наставника Петро Могила отримав 16 січня 1631року, повертаючись до Києва з освячення Ставропігійської церкви у Львові.Церква була збудованоа Львівським братством з немалими пожертвами Могили. [12;С. 43]
Невдачі всіх спроб з примирення церков породили розгубленість табезнадію серед православних обох течій — тих, хто визнавав унію або виступавпроти неї. Як писав тоді ректор Київської братської школи Касіян Сакович:
«Ми — діти одного батька, сини однієї матері, нащо розриваємо згоду,нащо одні одних посилаємо до пекла, нащо одні одних викликаємо!» [12; С. 45]
Після ознайомлення з духовним заповітом Іова Борецького Петро Могилавступив до Київського братства і став старшим братчиком, опікуном і фундаторомбратства, монастиря та школи. Ця посада відкривала йому шлях до зайняттямитрополичої кафедри, але митрополитом було наставлено Ісайю Копинського.
1.3 Видавнича та просвітницька діяльність Петра Могили
Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерськадрукарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі,так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років йогонастоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були ікниги самого Петра Могили. В 1628 році в Лаврі були видрукувані перекладеніПетром Могилою з грецької «Агапита діакона главизны поучительны» і «Тредьцветная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.
В 1629 році на Київському помістному соборі був схвалений до видання «Літургіаріон»Петра Могили. Він являв собою служебник, виправлений архимандритом за грецькимиджерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії.Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років невтрачала свого значення.
Окрім цього у власноручних записах Могили зберігся ряд канонів іцерковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: цеканон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу іплач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопінняна честь пресвятої Богородиці у зв'язку з чудовим позбавленням неюКиєво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630) та інші. Ціневеликі твори, написані церковно-слов'янською мовою, свідчать про неабиякийлітературний хист Петра Могили. [26; С. 154]
/>Петро Могила присвятивзначну частину свого життя розвитку православного шкільництва та освіти вУкраїні. Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довколасеба освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври вінвідкрив першу школа. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польськоюмовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу — єзуїтськихколеґій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добреусвідомовлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати вКиєві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися бподібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи,турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодихлюдей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.
Проте шкільні справи не давалися Петру Могилі легко. Спочаткупечерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень. Могилівдалося владнати цю проблему, але, як тільки розпочалося навчання, противникиМогили стали вбачати у лаврській школі конкурента Київській братській школі.Київське братство та козацтво підняли питання про об'єднання Київськоїбратської школи та лаврської. Їх підтримав і новий митрополит Ісая Копинський.Петро Могила погодився об'єднати лаврську школу з братською, за умови, що будеохоронцем і опікуном об'єднаного закладу.
Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом булоперетворено на Києво-Могилянську колеґію. Це була перша вища православна школау Східній Європі. Колеґія була організована за зразками єзуїтьских навчальнихзакладів. Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковно-слов'янську,студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії булачимало представників еліти тогочасної України і Білорусії. [26; С. 163]
На утримання колеґії і монастиря Могила записав дві лаврські волості іподарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу якколеґії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнівв 1634 року була відкрита філія колеґії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощіна Волинь, де вона проіснувала до кінця 17 століття, а 1636 року Могилою булазаснована колеґія в Кременці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортанняправославної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювалакатолицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.
У квітні 1632 року помер помер король Сигізмунд III. За польськимзвичаєм по смерті короля мав зібратися так званий конвокаційний сейм, на якомуробився огляд діяльності попереднього короля, обговорювалися різні думки йпропозиції щодо майбутнього королівства. Потім збирався елекційний сейм, наякому обирався новий король.
У Прилуках було скликано велику козацьку Раду, яка обрала на сеймделегацію. Петро Могила був делегований на сейм від імені митрополита ІсаїКопинського та всього православного духовенства. На сеймі він мав вимагатискасування всіляких актів, що забороняли православним будувати церкви,відкривати колеґії, типографії, повернення єпархій, церковних маєтків.
Владислав IVвідновив Київську митрополію і повернув православним скасовані привілеї. Вінпідтримував Могилу у намаганнях посісти посаду митрополита в Києві.
Польський королевич Владислав, щоб забезпечити собі більшість приголосуванні, склав спеціальний меморіал, у якому пропонувалося вирішитикозацькі питання, віддати православним Київську митрополію, повернути всі їїмаєтки, монастирі й навіть львівське єпископство. 8 листопада 1632 рокуВладислав був обраний королем і, зваживши на ситуацію, задовольнив проханняправославного духовенства, видавши диплом, яким гарантував православним більшіправа і вигоди, ніж ті, що були зазначені в «Статтях для заспокоєння руськогонароду». Цим документом надавалася пова свобода переходу як з православ'я вунію, так і з унії у православ'я. Київський митрополит мав, як і раніше,висвячуватися від Константинопольського патріарха. Православним миторопллитамповерталась Луцька єпархія, запроваджувалася нова у Мстиславі, а такожзаборонялося чинити всілякі образи православним людям. [30; С. 19]
Петро Могила подякував Владиславу за «розумне і справедливе рішення».Тим часом, козаки і православне духовенство в один з останніх днів сеймуприйняли рішення усунути від митрополії Ісаю Копинського як людину престарілу йхворобливу. Тут же, у Варшаві, митрополитом було обрано Петра Могилу.
12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу.Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримуваласяза ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільськиммонастирем. Невдовзі було отримане благословіння й патріарха константинопольського,причому патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святогоконстантинопольського трону».
У квітні 1633 року Петро Могила розсіслав вірним православним грамоти,запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чинмитрополита. Місто це було обрано не випадково, адже тут його добре знали іповажали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінцічервня вирушив до Києва. Проте Ісая Копинський не вважав обрання Могилизаконним і подав скаргу королю. Тяжба тривала не один рік. У лютому 1637 рокуПетро Могила запросив Ісаю в Луцьк і там у присутності численного духовенствапримирився з ним. Але Ісайя знову виступив проти Могили, заявивши, що той силоюпримусив його до примирення. До самої своєї смерті Копинськнй не давав спокоюМогилі. [30; С. 25]
Розділ 2. МитрополитПетро Могила та ідея церковної унії
Перші кроки уцій справі зробив Мефодій Терлецький, який на той час перебував у Римі. Віннамовляв Папу дати згоду на проведення спільного уніатсько-православногосиноду. Інші єпископи переконували польських можновладців, що покращаннястосунків з Апостольською столицею збільшить їм допомогу у війні з Туреччиною.Шанси організувати спільний синод випливали і з прихильного ставленнямитрополита Петра Могили до цих намірів. Його офіційна заява із схваленням ідеїунії була неможлива через побоювання козацьких виступів, тому такі розмовипроводилися таємно. З листопада 1643 року Папа Урбан VIII вислав до короля,уніатської та католицької ієрархії, світських осіб листи, в яких визначав умовимайбутньої унії. Того ж дня Урбан VIII надіслав листи до митрополита ПетраМогили та чернігівського кастеляна Адама Киселя, в яких заохочував обохадресатів до об’єднання з Римським Костелом. До цього ж заохочували обохкерівників Православної Церкви король Владислав IV, деякі магнати, латинські тауніатські єпископи.
Думки з цьогоприводу висловлював Владислав IV, співпраця якого з православним митрополитомпід час підготовки до війни з Туреччиною зміцнилася. Одним з доводів цього можебути факт, що митрополит у вересні 1644 року просив Константинопольськогопатріарха звернутися до московського патріарха (на синоді) з повчанням проважливість лютеранського хрещення у зв’язку з клопотаннями польського королястати посередником у справі шлюбу Вальдемара Хрістіана, сина данського короля,з царівною Іриною. У відповідь на заклик Папи у 1644 році виник анонімнийунійний меморандум, який за посередництвом королівського сповідника, капуцинаВалеріана Магні, був надісланий до Римської курії. Авторство цього меморандумуприписується митрополитові Петру Могилі та Адамові Киселю. Автори меморандумугостро критикували Берестейську унію і пропонували власну концепцію поєднанняПравославної Церкви з Римським Костелом. Могила вважав, що в питаннях віри немає суттєвих розбіжностей між грецькою та латинською церквами. Вони різнятьсяміж собою організаційною структурою та обрядом. Але обидві — рівні іапостольські. [32; С. 117]
Берестейськаунія у своїй основі не може бути зразком для об’єднання, бо бракує їй «чистих ісвітлих намірів». Поверхова єдність знищила тотожність східної Церкви. ПроектМогили і Киселя відкидав модель Берестейської унії, який призвів до розходженьміж церковною спільнотою та Константинопольським патріархом. Новий проектпропонував порозуміння духовних та світських осіб з Римом без розірвання стосунківз Царгородом.
Отже, рішенняпро об’єднання повинні прийняти духовні і миряни. В умовах Речі Посполитоїдискусію про об’єднання повинен провести синод шляхти і духовенства обохруських Церков, що має скликати сейм. Рішення цього синоду могли би бути основоюдля об’єднання.
Найважливішоюпроблемою у створенні єдиної Церкви митрополит Петро Могила вважав питанняпершості. На його думку, «грецька релігія є ортодоксальна і свята», тому, чизможе вона визнати ідею примату влади єпископа Риму як наступника СвятогоПетра? Визнати це неможливо, протилежні пропозиції виключають будь-якепорозуміння. Могила бачить єдиний спосіб вирішити цю проблему — повернутися доджерел, тобто до первісної церкви.
МитрополитПетро Могила залишався вірний східному розумінню папської першості, не мисливкатегоріями безпосередньої залежності від Папи. Латинський патріарх не можемати безпосередньої юрисдикції щодо православних, підданих владі східнихпатріархів. [12; С. 197]
На думку ПетраМогили, Руська Церква має залишатися і надалі східною Церквою з незміненоюобрядовістю. Організаційно вона могла б підпорядковуватисьКонстантинопольському патріарху та опосередковано Риму.
Перша реакціяРиму на меморандум була прихильною. Конгрегація поширення віри визнала його якоснову для подальших переговорів. Ставилася одна вимога: митрополита маєзатверджувати Папа. На черговому засіданні Конгрегації 16 березня 1645 р. булаопрацьована спеціальна інструкція для нунція Яна де Тореса, в якій йомурекомендовано збирати думки щодо меморандуму в церковних та світськихсередовищах. При цьому підкреслювалось, що об’єднання православних з Римом маєвідбутися на засадах, запропонованих Апостольською столицею. Це практичноозначало відхилення меморандуму Петра Могили та Адама Киселя.
Одночасно зпоявою меморандуму в королівському середовищі з’явився і проект самостійногопатріархату, хоча і підпорядкованого Папі, але такого, який зберіг би обрядовуі організаційну незалежність. Оголошення унії мало відбутися на спільномууніатсько-православному синоді, скликаному королем. Постанови цього синоду булиб затверджені сеймовою конституцією. Але і ці пропозиції Апостольська столицявизнала як надто ризиковані для Католицького Костела. Виникли побоювання, щоспільний уніатсько-православний синод міг би мати непередбачувані наслідки.
У періодопрацювання унійних проектів на п’ятнадцяти місцевих сеймах прийнято інструкціїі рішення про «заспокоєння грецької релігії». Вимоги православної сторонизнайшли своє місце в проекті конституції 1645 року, котра не була прийнятачерез відстрочку її схвалення до наступного сейму. [12; С. 205]
Владислав IV,прагнучи схилити на свій бік людей «грецької віри», наказав старостам, щоб тівиконували постанови королівських комісій щодо розподілу святинь та надав рядпривілеїв братствам, церквам і монастирям. Прихильність короля виникала знеобхідності мати козаків для війни з Туреччиною. Монарх пояснював своєпозитивне ставлення до «віри грецької» відсутністю згоди Апостольської столиціна унійний синод та відхиленням меморандуму керівників Православної Церкви всправі церковної єдності.
Використовуючисприятливу атмосферу, православні посли на сеймі 1646 року висунули вимогивиконання постанов королівських комісій про передачу їм жидачівського монастирята сокальської церкви. Розгляд цих вимог був перенесений на наступний сейм.Одночасно нунцій де Торрес 20 листопада 1646 року інформував Конгрегаціюпоширення віри про новий універсальний унійний проект, яким були б охоплені всірусини. Цей проект виник у порозумінні з королівським канцлером ЮріємОссолінським та архієпископом гнезнінським Матеушом Любенським. Наприкінцісвого листа нунцій просив інструкцій в цій справі. Ці нові ініціативи в справіунії збіглися зі смертю митрополита Петра Могили 6 січня 1647 року. [12; С.209]
У заповіті,виконавцями якого він призначив трьох тогочасних православних сенаторів: АдамаКиселя, Олександра Огінського і Богдана Статкевича, а також свого брата МоісеяМогилу та ігумена київського монастиря св. Миколая Ісайю Козловського, вінзалишав більшу частину свого маєтку (в т.ч. землі) своєму братові Моісею. Щедронагородив і Печерський монастир, зокрема Київську колегію, якій передав в т.ч.і свою бібліотеку. Певну суму призначив для підтримки монастирів у Скіту (наПокутті), Міжгір’ї, Крехові, Мгарі, Угомиках і Густині, які не мали постійнихдоходів. [12; С. 218]
Католики іуніати прагнули використати смерть митрополита Петра Могили для підпорядкуваннясвоїй юрисдикції Православної Церкви. Двічі Конгрегація поширення віри на своїхзасіданнях 1 та 3 квітня 1647 року вела дискусії про те, як схилити русинів доунії після смерті Петра Могили. Апостольська столиця висловлювала свій поглядна це: на вакантну посаду митрополита слід призначити уніата, закритиправославні церкви, а вірних приєднати до Уніатської Церкви. Всупереч цимбажанням православне духовенство і шляхта навесні 1647 року провели виборимитрополита. Ним був обраний мстиславський владика Сильвестр Коссов. ВладиславIV зволікав з його затвердженням під впливом неприхильної реакції нунція на цюподію, вишукуючи інше рішення. Скликаний королем у Вільно 25 квітня 1647 рокуз’їзд православної спільноти ухвалив меморандум до Папи, який був повторенняммеморандуму митрополита Петра Могили. У травні зосереджена у Вільно православнаі уніатська шляхта затвердила пункти нового проекту. До нього православнівнесли поправки щодо вчення про походження Святого Духа і заявили про залишенняпід юрисдикцією Константинопольського патріарха. Одночасно було визнано іверховенство Папи. Ці уточнення Рим відкинув, розраховуючи на повнепідпорядкування собі православних. Владислав IV, незважаючи на відсутністьзгоди Апостольської столиці, видав Сильвестру Коссову привілей на посадумитрополита через свої побоювання козацьких виступів. На травневому сеймі 1647року ухвалено конституцію «Релігія грецька», яка зобов’язувала короля довтілення в життя «Пунктів задоволення» та підтвердила рішення в справікоролівських комісарів і перемиського владики. На цьому ж сеймі прийнятоконституцію про руських священників, які є як в унії, так і поза нею», котраповертала право призначати священиків у церкви та визначала спосіб отриманнявід них належних коштів. [12; С. 221]
Післязакінчення сейму король ще раз розглянув справу унії. Для цього він провівкілька розмов з керівниками Православної Церкви: митрополитом СильвестромКоссовим, брацлавським воєводою Адамом Киселем, київським кастеляномМаксиміліаном Бжостовицьким. Король прагнув притишити протести Риму щодопризначення православного на посаду Київського митрополита. Під час тих розмоввиник проект спільного православно-уніатського з’їзду у Варшаві, призначеногона 15 липня 1648 року. Нунцій де Торрес, довідавшись про це, написав 12 березнядо Риму прохання про спеціальні інструкції, причому він підкреслював власнуініціативу короля в цій справі. Як і в попередніх випадках, Апостольськастолиця і цього разу негативно зреагувала на нові пропозиції спільного з’їзду.Про це свідчать постанови Конгрегації від 20 квітня і 1 травня 1648 року, котріповністю відкидали проект унії всіх русинів.
Смерть короляВладислава IV і вибух повстання під проводом Богдана Хмельницького перекреслилиплани унії «Русі з Руссю». Смерть толерантного володаря, який керувавсяінтересами держави, загальмувала впровадження в життя «Пунктів задоволення» тазагострила конфесійні відносини в Речі Посполитій. Унійні проекти, висунутікоролем або його оточенням, були спробою створити загальний конфесійний мир україні. Владислав IV розумів складність релігійного питання на сході держави. Вперіод елекції король зумів отримати підтримку іновірців і протягом свогопанування користувався серед них загальною шаною. Міжнародна ситуація в країнізмусила його шукати визнання серед православних і протестантів. Політику королясприймала значна частина католицької ієрархії, але її не схвалювалаАпостольська столиця, для якої головною метою було збереження свого впливу наруських землях. Вацлав Гриневич звертає увагу на зміни позиції ПравославноїЦеркви в цей період щодо локальних уній. За словами католицького теолога,Флоренська унія двісті років пізніше була більш сприйнятна, і відношення до неїбуло більш прихильне серед православних греків, ніж у період після цієї події.В цьому світлі дуже важливою була позиція грецької ієрархії, котра в XVIIстолітті була в змозі визнати і толерувати ці індивідуальні ініціативи талокальні тенденції у напрямі нової єдності. [12; C.225]
Петро Могила,який добре знав ці тенденції, після довгої опозиції щодо Берестейської уніїзаризикував запропонувати свій проект автономного патріархату русинів і знайшовпідтримку як серед духовенства, так і серед світського оточення». Проте требапам’ятати про те, що анонімний меморандум не був розповсюджений та de facto невизнаний Римом. Усвідомлення греками потреби єдності, хоча і виникало зрозуміння єдності Христової Церкви, як і у перших християн, в реальних умовахЄвропи XVII століття відкидало відомі вже зразки Флоренської та Берестейськоїуній. На інше вирішення цього питання не хотіла погодитись Апостольськастолиця.
2.1 Від лицаря до ченця:пошуки особистості Петра Могили
Петро Могила якпостать – це реальне буттєве втілення консервативної за духом літературної мріїдоби українського пізнього Середньовіччя. Тому не дивно, що багато вітчизнянихй зарубіжних науковців не сприймали або не до кінця сприймали весь розмах йогосвітогляду. На заваді цьому ставало не стільки банальне нерозуміння йогомасштабу, скільки, очевидно, невписуванність Могили в будь-які аналітичнісхеми, що мали на меті «тривіальну модернізацію» постаті цього діяча.
Генеалогія родуМогили не становить таємниці й сягає, згідно з польськими геральдиками, МуціяСцеволи, нащадки якого перейшли з Риму до Греції, а звідти – в Молдову. Заіншими твердженнями, румунського походження, предком Могил був молдавський дворянинПуриг, який допоміг у битві молдавському господарю Стефану ІV, отримав віднього щедру винагороду й ім’я Могила («пагорб»). Прямим предком Святоговважається великий виночерпій (чашник), потім член княжої ради при господаріСтефані Великому Козьма Могила. Легендарність або міфопоетизація початкуродоводу є рисою прикметною для багатьох тогочасних геральдик відомих осіб, алеу даному випадку вона символізує переможність головного героя на одразу двохполях змагання – духовному та світському. Підтвердженням цієї думки за задумомавторів геральдик повинен стати й подальший життєвий шлях нащадкааристократичних родів. Уявлення про переможність імені Могили на полях звитягипосилюється також традиційним для середньовічно-ранньобарокових геральдикзгадування про предтечу головного героя в славному родоводі Могил, який такожмав схожі чесноти, діяння та риси характеру, як і головний герой геральдики.
Згаданимпредтечею в родоводі Петра Могили можна вважати Йоана (Іоана) Могилу (онукаКозьми Могили), який керував Молдавською державою за господаря Олександра. «Вінуправляв усім воєводством Молдавії… В кінці свого життя дід Петра Могили –Йоан постригся в ченці й закінчував життя в монастирі під ім’ям Йоанніке» –стверджує А. Жуковський [12; С.26]. Йоан – Йоанніке Могила був не лише дідомПетра. Він ніби попередньо пройшов до нього основні етапи шляху, не здобувши,щоправда, таких визначних перемог в звитягах, які згодом здобуде його онук.Посередництво Йоане – Йоанніке Могили було посередництвом онукові не лише зазаконами геральдичної поетики, але й через те, що справді значні дії, прозрінняй відкриття повинні були прийти до роду Могил не на рідній, а на чужій землі,яка внаслідок своєї відповідності масштабові цього роду повинна була статиполем для реалізації його потенціалу. Цією землею стала для духовного просторуроду Могил Україна.
Таким чином,прізвище Могил належить до знатних давніх родів молдавських. Бояри Мовіле, яківолоділи молдавським престолом, орієнтувались перш за все на Польщу, хоча булилояльні й до Турції. У Польщі представники роду Мовіле називали себе Могила, цеслово в ті часи позначало пагорб, як й «мовіле». Підтвердження цьому є уВеликому тлумачному словнику сучасної української мови: «могила» (з півд.руського «пагорб, курган») – місце поховання і насип, горбик на ньому (Братськамогила) чи високий насип на місці давнього поховання (Сторожова могила) [3; С.535]. Саме таке тлумачення поняття «могила» знаходимо й у віршах ВеликогоКобзаря – Т.Г. Шевченка:
“Високії тімогили,
Де лягло спочити
Козацьке білетіло,
В китайкуповите.
Високії тімогили
Чорніють, якгори,
Та про волюнишком в полі
З вітрамиговорять» [27; С. 664].
А могила тодіназивалась інакше – «домовина». За цим же словником – «місце, де похованопомерлого, могила або те саме, що труна» [27; С. 238].
Свою політичнудіяльність родина Могил здійснювала за підтримкою польського короля і через цюоднобічну політику не могла довго втриматись на престолі румунських воєвод. Щобзакріпити свої польські зв’язки, рід Могил посвоячився з польськими іспольщеними родами, віддаючи заміж дочок Єремії (дядько Петра Могили) за синівмагнатів Потоцьких, Корецьких, Пржерембських, Вишневецьких тощо. Так, у 1605році староста Овруча князь Михайло Вишневецький одружився на Раїні, дочціЄремії Могили, тобто двоюрідній сестрі Петра Могили. Крім того, всі три братиМогили – Єремія, Георгій і Симеон – мали права польського шляхетства, такзваний «індігенат», який дозволяв їм набувати великі маєтки на Поділлі йКиївщині [26; С. 257].
Все це впливалона зміцнення серед роду Могил пропольської орієнтації, яка, однак, залишаласятільки політичною і тільки в деяких винятках (митрополит Георгій) захоплювалатакож і релігійну ділянку з відомим прокатолицьким наставлянням польськихкоролів. Залишаючись вірними православній церкві, Єремія і Симеон Могиливиявили себе великими добродіями Української православної церкви. Напожертвування братів у Львові була збудована церква Успіння ПресвятоїБогородиці, яку ще називають Волоською. Упродовж багатьох років підтримувалиЛьвівське братство грошовими внесками. Двоюрідна сестра Святого Петра Раїна,дружина М. Вишневецького, заснувала кілька православних монастирів в Україні,зокрема Густинський під Прилуками. Її сестра Анна, дружина краківського воєводиСтаніслава Потоцького, була членом Львівського братства.
Святитель Петронародився 21 грудня 1596 року в Яссах, у сім’ї молдавського правителя(господаря) Симеона Могили та угорської княжни Маргарет (Маргіт) він був третімсином.
Симеон, батькоСвятого, був хотинським пиркалабом (з давньоукр. – староста), гетьманомсучавським, а згодом – господарем Валахії (1601-1602 рр.) та Молдови (1606-1607рр.). У фамільному гербі Могил містяться герби і Молдови, і Валахії [40; С.12].
Необхіднонавести деякі факти з історії Молдовського князівства. До виникнення князівствана молдавській землі владарювала Угорщина, але після антиугорського повстанняпід проводом воєводи Богдана Молдовське князівство здобуло незалежність (1365р.). З 1387 року князівство було васалом польських королів, а з 1456 року –вимушене було визнати сюзеренітет турецького султана і сплачувати йому данину.Господар Стефан Великий ІІІ вів успішну боротьбу з турками, але на початку ХVІст. князівство остаточно втратило самостійність, підпавши під турецьку владу.
У 1607 роціМогили після поразки від Кантеміра Мурзи, зайнявшого господарство післяотруєння Симеона Могили, вимушені були переїхати до Польщі, де в них булисильні та багаті родичі. Польські магнати прийняли родину молдавськогогосподаря як рівних собі, не дивлячись на релігійні відмінності (румуни булиправославними). Для українських аристократів, які зберегли православну віру,спілкування з біженцями з Молдови було ще легше.
Петро Могила увіці 11 років потрапляє на західноукраїнські землі й подальша його долявідтепер пов’язана з Україною. З цього моменту й до 1627 року – до висвятиПетра – існує дуже мало здебільшого суперечливих фактів, які насампередстосуються освіти майбутнього митрополита. Дослідники висувають різні гіпотези.Вони базуються на родинній традиції глибокої прив’язаності Могил доправослав’я, тісних і дружніх зв’язках, які існували між родиною Могил іЛьвівським ставропігійним братством та його школою, традиції аристократичнихродин у Польщі й Молдавії посилати своїх синів на навчання в західноєвропейськіуніверситети і, зрештою, даних про здобуту освіту і зацікавлення самого ПетраМогили.
У своємудуховному заповіті митрополит Київський писав: «Родився і виховувався у вірісвятій (православній)… в якій бажає стати перед маєстат Господа...» [26; С.75]. Поодинокі панегіристи відзначають, що «ще з дитинства він виявив великулюбов до науки», а М. Василенко згадує, що хоч мав він симпатії до польськоїдержави і культури та родинні зв’язки з польською аристократією, «це, однак, неперешкодило Петрові Могилі з дитинства виховувати в собі любов до православноївіри».[26; С. 76]
Хоч немаєніяких документальних відомостей, майже всі дослідники біографії Могили згіднів тому, що «первісну освіту Петро Могила здобув під керівництвом наставників Львівськоїбратської школи, що перебували в дружніх відносинах з родиною (Могил), азакінчив у закордонних університетах». Цю ж думку висловлює Ф. Терновський: «Правдоподібно,що після закінчення навчання у львівській школі Могила слухав лекції і взакордонних академіях» [23; С. 8].
Петро Могилавирізнявся з когорти європейських освічених митців-мислителів тим, що доостанку життя так і не став уніатом або римо-католиком. Тобто не став справжнімєвропейцем до решти, адже не є таємницею, що тоді справжнє європействоасоціювалось із західними конфесіями християнської віри. Слід звернути увагу нате, що, оцінюючи пройдений шлях вже на схилу літ, в своєму духовному заповітімитрополит зауважував: «В святій вірі, в котрій народився, виховався із воліБожої достоїнство митрополитанське недостойний на собі маю, в ній же хочу, віксвій закінчивши, стати перед маєстат Господа мого» [32; С. 134]. Такі слова неє простим підтвердженням факту, а мають ще й смисл вищого свідчення перед Богомі людьми про те, що всі його діяння як в миру, так і в сані духовному проходилипід знаком православної віри в Господа.
Підсумовуючи,зазначимо, що опанувавши досконало тодішню українську, польську, румунську,латинську і грецьку мови, здобувши загальну світську освіту, а згодом і релігійну,Петро Могила був належно підготовлений, щоб згодом не тільки бути одним знайвизначніших організаторів і реформаторів освіти в Україні, а й безпосередньовзяти участь у створенні висококваліфікованих студій у релігійно-церковнійділянці.
У віці 20-22 роківПетро Могила стає офіцером польської армії, але ще до того й в перші роки притому здобував ще одну, на той час не менш важливу освіту, що зветьсяопікунством. Існував звичай, що молода людина для закінчення освіти поступалана двір одного з магнатів, де здобувала знання з військового мистецтва ташляхетних звичок. Опікуном Петра був коронний канцлер і гетьман СтаніславЖолкевський. Вплив Жолкевського – людини щирої, безпосередньої, глибокорелігійної і патріотичної на молодого Могилу був позитивний.
Що лицарстводвору Жолкевського мало орієнтирами лицарство хрестоносців, то не було дивиноюдля тогочасної католицької Європи. Єднаючись через освітній вплив на молодогоПетра Могилу західноєвропейська думка та мораль з прогресивно-консервативнимизасадами братського світогляду витворювали новітнє світобачення майбутньогомитрополита, який, навіть коли був офіцером-шляхтичем, ніколи не забував просвою православність.
Ні для кого небуло таємницею, що справжнім призначенням Петра була боротьба за молдавськийпрестол. Відносини між Польщею та Туреччиною загострились до 1620 року, і саметоді в Молдову виступило польське військо, у якому знаходився і «воєводичземель молдавських Петру Мовіле». Цікавою в історичному контексті даноїрозвідки видається паралель: «Петро Могила, як старшина польської армії, бравучасть разом із своїм військом і опікуном у битві з турками під селищем Цецороюу 1620 році, де турки вщент розбили польські війська. Могила належав до числатих небагатьох щасливців, яким вдалося врятуватися, у цій битві загинув опікунПетра – С. Жолкевський» [19; С. 6]. Про цю подію не згадують панегіристи ПетраМогили тому, що ця битва була великою поразкою.
Після смертіЖолкевського Петро Могила був вже повнолітнім, але мав за протектора польськогогетьмана Карла Хоткевича, з яким брав участь у Хотинській битві.
Про участьПетра Могили у битві під Хотином 1621 року є вже достовірні дані. Це є вістка зжиття святого, про яку згадують усі біографи.
По поверненні зцього походу він переїхав ближче до Києва, де спершу купив маєток Рубежівка,недалеко від скіту Києво-Печерської лаври, потім – Мухоїди, Опачині [32; С.109]. Перебуваючи в Рубежівці (нині Святошинський район Київської області)часто відвідував Київ, де зав’язав близькі стосунки з тогочасним православниммитрополитом Іовом Борецьким, який став його духовно-релігійним провідником.Деякі дослідники вважають Іова Борецького за опікуна молодого Петра Могили,який невдовзі зайняв місце протектора майбутнього митрополита.
Цілкомзакономірним з такого погляду є проходження молодим Петром ще одного, але вжебільш високого «опікунства». Таке опікунство значило на той час у духовномустановленні майбутнього митрополита не менше, ніж лицарство. Власне, лицарськаетика увійшла невід’ємним компонентом у дискурс духовного зростання ПетраМогили, стала підготовчим актом до майбутнього духовного подвижництва. ПояваІова Борецького – знакового духовного діяча епохи у ролі опікуна Могили сталасвідченням такого зросту. Умовно ж схема «від гетьмана до церковного ієрарха»також вписується у світоглядно-культурну парадигму доби, є одним із зримих їївиявів.
У дискурсіособистості митрополита Петра єднання віри та лицарства було природним, бопередбачало різнорівневе взаємоопікування духовного й світського, православ’я йкозацтва.
Поглибленнязв’язків з митрополитом І. Борецьким вплинуло на вироблення релігійногосвітогляду Могили, який почав брати активну участь у церковних справах. Цяучасть ґрунтовно змінила життєвий шлях молдавського воєводича, який покинувсвітське життя, приймаючи чернечу рясу. Це був переломний етап – перехід відлицарства до чернецтва – особистості Петра Могили, який поділив його життєвийшлях на два періоди: молдавсько-польський та український, період служінняправославній церкві в Україні. 1627 рік – є точкою відліку двох періодів ужитті святого.
С. Голубєвзазначає: «Замінюючи меч на чернечу мантію, молдавський воєводич рішився на цейкрок з усією щирістю та свідомістю своїх обов’язків як начальника чернечоїбратії» [7; С. 387]. Про його високе розуміння чернечої місії довідуємося зйого власноручних записок. Він писав: «Чернече життя – це досконалістьхристиянського життя». [7; С. 388]
Невідомо, щозмусило титулованого аристократа із схрещеними шаблями на родовому гербі,вдалого військового змінити шкіряний колет та кірасу на власяницю й рясу, наскромну долю інока: «пути Промысла неисповедимы, и часто вопреки всемпредположениям ведут они человека к цели высокой, которой с другого,противоположного, пути и не видно» [35; С. 47].
Вступ ПетраМогили на ієрархічний шлях відбувався в атмосфері пошуків православної руськоїаристократії шляхів до ослаблення напруженості релігійної війни і до досягненнялегалізації усе ще не визнаної православної ієрархії. Фігура лояльного дляПольщі аристократа, і навіть неруського по крові Петра Могили полегшуваламожливість компромісної угоди православної шляхти з урядом.
Перехід ПетраМогили зі світського в чернечий стан був причиною різних інтерпретацій і оціноксамої особи архімандрита й ставлення до нього ченців Києво-Печерської лаври.
Насамперед,треба з’ясувати, які моменти спонукали Петра Могилу до висвяти? Відкидаємо двакрайні пояснення, а саме, що молдавський воєводич прийняв чернецтво виключно зідеалістичних міркувань, з бажання служити церкві та схильності до чернечогожиття і аскетизму, чи що він зробив цей крок, спонуканий матеріальнимивигодами, що їх забезпечувало керівництво маєтками Печерської лаври, тагонитвою за славою. Обидві крайнощі – помилкові, рішення Петра Могили булонаслідком сукупності різнорідних факторів, про які й хочемо згадати.
Про глибокурелігійність родини Могил і про її прив’язаність до православ’я вже булосказано вище. З одного боку, молодий Петро був свідком упадку православної вірина початку XVII ст. і в Молдавії, і на українських землях під Польщею через діїкатоликів та прихильників унії, а також пожвавлення опору протилатино-уніатської пропаганди, що його розпочали «всі кращі люди того часу». Якпише С. Голубєв, «очевидно, що таке релігійне захоплення серед південноруськогонароду не могло пройти непомітним для Петра Могили і не могло не викликати вйого вразливій натурі глибокого співчуття» [7; С. 429]. Він включається втодішній релігійний рух, що прагнув урятувати православну віру, особливо підвпливом митрополита І. Борецького, який вказав йому на загрозливий станпрадідівської церкви.
При цьому слідпам’ятати також укорінений на ту пору звичай, за яким вищі ієрархічні місцязаймали визначні люди тодішньої аристократії, навіть члени королівської сім’ї,для особистих користей. Як відзначає літописець, Петро Могила був «при своємудоброму і тривожному житті не позбавлений бажань і слави цього світу», аголовне – за своїм характером «ніяк не здібний до замкнутого життя, додіяльності, що обмежувалася б тісними загородами монашої келії». Все ж такизгаданий автор відкидає твердження деяких істориків, що Петро Могиласкористався зі свого архімандритського сану для особистої наживи: така думка непідтверджується життям і діяльністю нашого митрополита після висвячення.Аналогічну думку відстоює румунський дослідник Т. Йонеску, для якого «вибір нацей пост (архімандрита) йому здавався першим засобом, щоб піднести івозвеличити православну церкву. Якщо він і оцінив доходи Лаври, то насамперед –як засіб боротьби проти ворогів православної церкви» [30; С. 19].
Критичніше щодовисвяти Петра Могили на печерського архімандрита ставився Є. Голубинський, атакож М. Василенко. Останній писав: «Пояснювати бажання Могили стати печерськимархімандритом виключно ідейними мотивами – послужити православній вірі учернечому стані – не можна. Ймовірно, немалу роль грали при тому матеріальнірозрахунки. Багатюща Києво-Печерська лавра завжди служила приманою для значнихі впливових людей». [24; С. 10]
Коли і в якихумовах відбулася висвята Петра Могили на архімандрита Печорської лаври? Точневизначення дати вступу Могили в сан архімандрита звільняє молдавськоговоєводича від обвинувачень, що їх робили історики.
Відомо, щопитання вибору нового архімандрита Печерської лаври стало актуальним післясмерті Захарія Копистенського, яку дехто визначав датою 8 квітня 1626 р., авступ на його місце Петра Могили – на 1628 р., і навіть на 1629 р. Таким чином,печорська архімандрія залишилася від двох до двох з половиною років незайнятоючерез опір ченців Лаври.
У дійсностіархімандрит З. Копистенський помер 21 березня 1627 р., як це компетентнодоводить С. Голубєв. Розпочата боротьба за вакантний пост архімандрита веласяміж чотирма претендентами.
Природно, щовсі ці претенденти вели серед ченців кампанію проти вибору Петра Могили,висуваючи такі аргументи:
а) у той часмолдавському воєводичу минуло тільки 30 років – досить молодий вік, щоб здобутидосвід і авторитет;
б) поважнішимбув закид, що Могила походив із «землі чужої», тобто не був уродженцемКиївщини, як цього вимагала усталена традиція і вимоги польських королів;
в) його приязньз архієпископом Мелетієм Смотрицьким, якого ченці Лаври підозрювали вкатолицьких симпатіях.
Роль чималоїперешкоди для Петра Могили відіграло і його соціальне походження, про яке він згадувавнавіть після переходу в чернечий стан. Але, незважаючи на подані вище закиди,Печорською капітулою був скликаний провінційний сеймик у Житомирі 6 вересня1627 р. для нового вибору, на якому «все духовенство і обивателі обрали наархімандрита печерсько-київського вельможного Петра Могилу, воєводича земельмолдавських, людину вельми знану...» [21; С. 19].
Цей вибір бувзатверджений королівською грамотою Сигізмунда III від 29 листопада 1627 р., асам «акт висвяти Петра Могили на Києво-Печерську архімандрію був здійснений угрудні 1627 року: або в день його народження (21 грудня 1627), або на РіздвоХристове». [21; С.20]
Своїм успіхомМогила завдячував насамперед митрополитові Іову Борецькому, який мав великийвплив на лаврську братію, а особливо на київську шляхту. Але не меншеспричинилися до цього успіху і впливові польські магнати, які перебували удружніх відносинах з родичами Петра Могили, про що згодом згадував саммитрополит Могила («Тріодіон»). Завдяки саме останнім була одержана невдовзікоролівська грамота.
Але не требазабувати й про особистісні риси Петра Могила: вольовий, авторитетний,досвідчений організатор, мудрий наставник, твердий керівник, покликаний своєюдобою та її звичаями. Беручи на себе відповідальність перед Богом і людьми загнану світською владою православну Церкву, він мимоволі зрікався задоволеннясвітських своїх потреб на користь духовних. Вже в цьому одному факті бачимо мине диктат обставин (вони якраз, швидше всього грали проти такого рішеннямолодого молдавського аристократа), а вищеобраність Петра Могили для своєї долій усвідомлення ним самим цієї вищеобраності. Саме зі свого свідомого рішеннявзяти участь у боротьбі за найвищий щабель у тодішній православній ієрархії йпочинається видений і з кількосотлітньої відстані шлях молдавського аристократадо висот православної аскези й упокорення в душі світських зваб.
Висновки
З моментупроголошення Берестейської унії головним прагненням православних у РечіПосполитій було повернення всіх прав неуніатській Церкві. Ці прагненняреалізувалися лише після смерті Сигизмунда III, котрий до кінця життя непохитнопідтримував унію. Розпочатий в 1632 році період безкоролів’я підніс значенняконвокаційного та елекційного сеймів, які проходили в той період. Під часзасідань сеймів виступали і православні зі своїми вимогами. Вони зустрілись зприхильністю королевича Владислава, який прагнув отримати корону. Королевичстарався робити все, аби зберегти спокій в державі і не відкладати термінкоронації, Тому-то православні і отримали обіцянки виконати їхні вимоги.Обіцянки ті, хоча з певним спротивом, справді були виконані. У 1633 році булазатверджена православна ієрархія, а в 1635 році сейм погодився і на частковупередачу православним статків, які належали до тих пір уніатам. На політикупоступок православним вплинула, мабуть, війна з Росією (1632—1634) рр., якаживила надії Владислава на владу в цій державі. Але коли ці плани зруйнувалися,король почав менш прихильно ставитися до православних у Речі Посполитій. Протеце не загальмувало процес відродження Православної Церкви. Ця Церква булареорганізована. Перевагу набули тенденції централізіції. Дійшло до прямогопідпорядкування духовенства і братств митрополитові. Важливу роль у цьомувідіграла особистість нового керівника православних — митрополита Петра Могили.Приймаючи від попередників розхитану Церкву, в якій часто вирішальний голосмали світські особи, він розпочав дії, спрямовані на зміну тогочасної ситуації.Зразком для нього були порядки в тогочасному Католицькому Костелі. Він незупинився на реорганізації самої церковної адміністрації Дбав він і пропіднесення морального рівня та освіченості духовенства і світських вірних. Дляцього він провів реорганізацію православних шкіл та видавничої діяльності. При цьомумитрополит Петро Могила використав специфічне розташування тогочасного Києва.Місто віддалене від головних осередків католицизму, розміщене на периферії РечіПосполитої неподалік козацьких центрів, переживало в 1632 — 1646 рокахсправжній розквіт. Петро Могила, вносячи свій вклад у відновлення київськихсвятинь і підтримуючи місцеву колегію, перетворив Київ на справжню столицюправослав’я в Речі Посполитій. Власне тому за часів Владислава IV православ’я вйого державі пережило період дійсного розквіту, якого вже після смертімитрополита Петра Могили воно не знало аж до падіння польської держави.
Постать ПетраМогили ніколи не переставала цікавити як його сучасників, так і пізнішеісториків, викликаючи при тому полярні думки й судження. Але на яких би рисаххарактеру чи особливостях діяльності вони не зупинялися, всі одностайні в тому,що це був вольовий, авторитетний, твердий керівник, покликаний своєю добою таїї звичаями. В той же час неодмінно відзначаються і його здібності досвідченогоорганізатора, доброго порадника, мудрого наставника.
Член-кореспондентНАН України, визначний філософ Мирослав Попович має всі підстави стверджувати,що втрата П.Могили мала згубні наслідки для подальшої історії України, оскількизапропонована митрополитом ненасильницька альтернатива захисту православ’яреалізована не була… [33, 12]
Історикцеркви, єпископ Сильвестр Гаєвський писав про Могилу: «Не просто українськийпатріот, а велетень-патріот, що запліднив українську культуру на цілі вікивперед». [1, 14] Тут немає перебільшень. А найкраще, мабуть, сказав про нашогогероя його послідовник, відомий письменник і проповідник Лазар Баранович:«Могила скрила од нас Могилу. При тому пастирю прийнялась у нас добра нива. Неможна досить оплакати Могилу: був він нам отець і пастир любий». [12, 45]
Список використаної літератури
1. Білодід О. Загадка Петра Могили // КиївськаСтаровина. — 1993. — №3. — С.5-39;
2. Бобынэ Г. О. Гуманизм в философии и общественноймысли Молдавии в XVII — начале XVIII веков. — Кишинев, 1988;
3. Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. — К.: Ірпінь; ВТФ “Перун”, 2004. – 1440 с.;
4. Видатні постаті в історії України (ІХ-ХІХ ст.):Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети/ В.І. Гусєв, В.П.Дрожжин, Ю.О. Калінцев та ін. — К.: Вища шк., 2002. — 358 с.;
5. Возняк М. С. Історія української літератури: У 2кн. — Львів, 1992;
6. Головащенко С. І. Образ Христа вбогословсько-катехітичній, літургійній та моралістичній творчості митрополитаКиївського Петра Могили // Образ Христа в українській культурі. — К., 2001;
7. Голубев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и егосподвижники (Опыт ист. исследования). — Т. 1. — Киев, 1883, Т. 2. — Киев, 1898;
8. Грушевський М. З історії релігійної думки наУкраїні. — К.: Освіта, 1992. — С.94-102;
9. Грушевський М. Історія української літератури. —Київ, 1995. — Т. 6;
10. Жиленко І. Історія знайдення мощей святогорівноапостольного князя Володимира святителем Петром Могилою за різнимиджерелами // Жиленко І.В. Синопсис Київський. Лаврський альманах. — Київ, —2002;
11. Житецький П. Петр Могила // Энциклопедическийсловарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Эфрона, — СПб., 1898. — Полутом 46;
12. Жуковський А.П. Могила й питання єдності церков. –К.: Мистецтво, 1997. – 429 с.;
13. Зеньковский В. Основы христианской философии. —Москва, 1992. — Т. 1;
14. Ісаєвич Я. Освітній рух в Україні XVII ст.: східнатрадиція і західні впливи // Київська старовина. — 1995. — №1;
15. Історія України в особах ІХ-ХVІІ ст. —К.: Вид-воУкр., 1993. — С. 255-265;
16. Костомаров М. Історія України в життєписахвизначних її діячів. — Львів, 1918, — 493 с. К.: Україна (репринт) — С.193-234;
17. Костомаров М. Київський митрополит Петро Могила //Хроніка 2000. — 2004. — Вип.60. — С. 10-49;
18. Костомаров Н. И. Киевский митрополит Петр Могила //Костомаров Н, И. Исторические произведения. Автобиография. — К., 1989;
19. Краснов О. Неизвестный святой // Кишиневскийобозреватель. – 2004. – № 29 (29 июля). — С.9-15;
20. Крижанівський О. П., Плохій С. М. Історія церкви тарелігійної думки в Україні: У 3 кн. — Київ, 1994. — Кн. 3;
21. Левицький І. Унія і Петро Могила, Київськиймитрополит. – К.: М.П. Фриц, 1875. – 40 с.;
22. Липинський В. Релігія і церква в історії України. —Нью-Йорк, 1956;
23. Лупейко В. Великий митрополит // Освіта. –1997. – 8-15 січня. — С.5-8;
24. Матковська І. Я., Козачинська В. В. В. М. Нічик.Петро Могила в духовній історії України //Український історичний журнал. — №5.—2000;
25. Нічик В. М. Гуманістичні тенденції в творах членівгуртка друкарні Києво-Печерської лаври // Нічик В. М., Литвинов В.Д., СтратійЯ. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. — Київ. — 1991;
26. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України.— К.: Укр.центр духовн. культури, 1997. — 321с.;
27. Новий тлумачний словник української мови у чотирьохтомах. – Т. 2 / Укладачі: проф. В.В. Яременко, к.філол.н. О.М. Сліпушко. – К.:Вид-во “Аконіт”, 2000. – 911 с.;
28. Острозька давнина: Дослідження і матеріали. —Львів, 1995.- Т.І;
29. Острозькі просвітники XVI- XX ст. — Острог, 2000;
30. Панасюк В.В. Митрополит Петро Могила – фундаторнаціонально-культурного відродження в Україні / Авт. кол. Панасюк В.В. та ін. –Львів, 1995. – 29 с.;
31. Перетц В. H. «Книга души, нарыцаемаязлото». Неизданное сочиение митрополита Петра Могилы // Исследования иматериалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVII вв. —Москва-Ленинград, 1962;
32. Садовяк Д. Петро Могила – митрополит Київський. –К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2000. – 160 с.;
33. Семчинський С. Петро Могила — митрополит, учений //Пам'ять століть. —1997. — № 3. — С. 114-159;
34. Слабошницький М. З голосу нашої Кліо. — К.: Фірма“Довіра”; 1993. — С. 202-205;
35. Толочко П. Феномен Петра Могили: (Із виступу наМіжнародному колоквіумі в Парижі) // Київська старовина. – 1996. – № 6. – 77с.;
36. Феномен Петра Могили. Біографія. Діяльність.Позиція. — Київ., 1996;
37. Флоровский Г. Пути русского богословия. — К., 1991;
38. Франко І. Історія української літературири //Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — Київ, 1976. — Т. 40;
39. Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – 2-е вид.,перероб. і доп. — К.: Вища школа, 1981 — С. 39-53;
40. Хижняк З. Освіта в релігійних, культурних,політичних діяннях П. Могили // Україна: людина, суспільство, природа. — К.,23-24 січня, 1997. — 84 с.
41. Чижевський Д. Історія української літератури. —Тернопіль, 1994;
42. Шевченко В. Петро Могила: Штрихи до портреталюдини, діяча, богослова: (Дворіччю канонізації присвячується) // Українськамова та література. — 1999. — 14 квітня. — С. 3-4;
43. Шевченко І. Сутність людини у працях професорівКиєво-Могилянської Академії (XYII-XYIII сторіччя): Могила Петро // Філософськадумка. — 2000. — № 5. — С. 123-135;
44. Яковенко Н. М. Розтятий світ: культура України-Русив добу Хмельниччини // Сучасність. — 1994. — №10.