1.Предмет і завдання курсу «Історія України». Принципи і джерела вивчення історіїУкраїни
Термін«історія» давньогрецького походження. Спочатку він означав «дослідження», «розповідь»,тобто вивчення минулого. Згодом цей термін перейшов у латинську мову іпоширився в усіх країнах Європи.
Єдекілька значень поняття «історія». У широкому розумінні слова історія – цезагальний процес розвитку. Ми говоримо про історію людини, природи, науки,культури, тощо. Під історією в більш вузькому значенні слова ми розуміємо життяі розвиток людського суспільства. Цим терміном позначається також наука, щовивчає минуле людства. Узагальнюючи, можна сказати, що історія – це з одногобоку процес, а з другого – пізнання цього процесу.
Складовоючастиною загальної історії людства і культури, частиною національногосвітогляду є історія України. Навчальній дисципліні «Історія України» належитьважливе місце в системі освіти, оскільки інтелектуальний потенціал працівниківвизначається не тільки глибокими спеціальними знаннями, а й високими громадянськимиі національно-патріотичними якостями.
Завданняцього курсу полягає у тому, щоб на основі наукових джерел, всебічногосистемного вивчення й висвітлення генезису українства допомогти молодіопанувати фактичний матеріал з історії України, усвідомити суть сучаснихпоглядів на минуле, переглянути колишні оцінки суспільно-політичних процесів,історичних подій, явищ.
Предметомкурсу історії України є вивчення розвитку людського суспільства на українськихземлях, складного історичного шляху народу України, діяльності історичних осіб,політичних партій, суспільно-економічних, політичних, культурних процесівісторичного розвитку українського народу.
Сьогодніперед вченими стоїть завдання перейти на новий національно-державницькийсвітогляд, на позиції загально – цивілізаційного мислення. Для досягнення цьогонеобхідно спиратися на теоретичні методи філософського, загальнонауковогохарактеру, Найважливішими серед методів, за допомогою яких історія Українививчає свій предмет є принципи історизму і об'єктивності.
Відповіднодо принципу історизму всі процеси і явища розглядаються у розвитку,взаємозв'язку з іншими подіями, в конкретно-історичних умовах. Принципоб'єктивності вимагає правдивого висвітлення минулого незалежно від класових,національних, особистих інтересів, спираючись на історичні документи,об'єктивні факти.
Проісторію людського суспільства свідчать історичні джерела. Розрізняють п'ятьтипів історичних джерел:
1)речові – пам'ятки матеріальної культури – археологічні знахідки (знаряддявиробництва, предмети побуту, монети тощо); архітектурні споруди;
2)етнографічні – пам'ятки про характер і особливості побуту, культури, звичаївтого чи іншого народу;
3)лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови;
4)усні джерела – народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народніприслів'я, приказки та ін.;
5)писемні джерела, які є основою історичних знань. Писемні джерела можна поділитина дві основні групи: 1) актові матеріали – джерела, що є наслідком діяльностірізних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, угоди, протоколи,накази, статистичні дані, стенограми тощо; 2) оповідні пам'ятки – літописи,спогади, щоденники, листи, записки, літературні, економічні та інші твори.
Такимчином, основна мета вивчення історії України – вивчити складний історичний шляхїї народу, з'ясувати причини та обставини, що зумовили тривалий періодбездержавного розвитку українського народу.
2.Дати характеристику основних етапів історії України
Длярозуміння процесу української історії, діалектики становлення етносу та націїважливу роль відіграють критерії – упорядники. Таким критерієм розвиткувиступає періодизація українського історичного процесу.
Першоюспробою загальної періодизації історії України була концепція М. Грушевського,викладена у статті «Звичайна схема руської історії і справа раціональногоукладу історії східного слов'янства». Схема розвитку українського історичногопроцесу знайшла своє втілення на сторінках багатотомної «Історії України – Русі».
Порогомісторичних часів для українського народу Грушевський називає IV вік по Христу,а перед тим «про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янськоїгрупи».
Головнимзмістом першого періоду історичного життя нашого народу була організаціяРуської держави, об'єднання її в одне «політичне тіло» та прийняттяхристиянства,
Другийперехідний період – відкривається серединою XIV століття, коли землі Україниувійшли до складу Великого Князівства Литовського та Польщі. У цей час формисуспільно-політичного життя та побуту піл впливом інших держав змінюються.
Третійперіод – це період народної боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм.Своєрідною рисою змісту цього періоду є поєднання боротьби національної зрелігійною.
Отже,Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи їх у дві доби –стару (старі часи, княжий та литовсько-польський періоди) та нову (козацькийперіод), які називає тезою та антитезою, що доходять до українськоговідродження початку XX століття.
Урадянські часи такий підхід до періодизації було засуджено. Періодизаціяісторії України, виходячи з моментів політичних, державних, національних,релігійних, зображення історичного розвитку українського народу окремим відрозвитку інших народів, особливо російського, була названа антинауковою.
Історичнусхему М. Грушевського в основному прийняли і доповнили історики діаспори.Так О. Оглоблин виділяв три основні періоди розвитку українського народу і йогодержави. Перший період – це княжа державна формація (Київська Русь іГалицько-Волинська держава); другий – козацько-гетьманська держава і третій – модернаукраїнська державність, яка відродилась в 1917–1918 роках.
Усучасній зарубіжній україністиці історію розуміють як серію «культур» («цивілізацій»),які йдуть одна за одною, або співіснують одна з одною, а в середині цих «культур»розглядають історію як взаємодію різних вікових «поколінь». Ці принципиперіодизації загальної історії історики переносять і на періодизацію історіїукраїнського народу, формулюючи дві основні ідеї історичного розвитку українськоїнації: ідею європеїзму і ідею української державності.
Проблемаперіодизації українського етногенезу у сучасній українській історіографії єдискусійною – ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. Деякі історики (Лихолат О.В.,Лихолат А.О.) поділяють історію України на три основних періоди, щовідповідають характерним етапам буття й соціально-політичним формам розвиткусуспільства: найдавніша та середньовічна історія України (до XVII ст.); новаісторія України (XVIII-початок XX ст.); новітня історія України (с 1917 посьогодення).
Іншіукраїнські історики (І. Онищенко) періодизацію української історії пов'язують зетапами формування української державності:
– стародавняісторія до VI ст.;
– середньовіччя– Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-Руське князівство VII–XVст. ст.
– ранньоновітняісторія – Українська козацька держава XVI–XVIII ст.
– українськіземлі у складі Російської та Австрійської імперій ХIХ ст.
– Українськареволюція 1917–1920 рр.
– РадянськаУкраїна 1921–1991 рр.
– Українанезалежна 1991 – до теперішнього часу.
3.Кочові племена на території України в стародавні часи
Найяскравішимисуспільними утвореннями періоду енеоліту (4–3 тис. років до н.е.) на територіїУкраїни були землеробсько-скотарські племена трипільської культури. Назва їїпоходить від однойменного села на Київщині, де її залишки вперше булидосліджені ще на початку 90-х років минулого століття українським археологомчеського походження В. Хвойко.
Особливістютрипільської культури був досить тривалий період (1500–2000 років) поступовогорозвитку. Дослідники пов'язують походження цієї унікальної культури зБалкано-Нижньодунайським регіоном, але у процесі поширення на нові обшири вонана різних етапах включала елементи місцевих неолітичних та багатьох енеолітичнихкультур.
ВУкраїні виявлено понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані утрьох районах: найбільше у середній Наддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі,менше у Наддніпрянщині. В основі суспільного устрою трипільських племен лежалиматріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкоютрипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди,кілька родів складали плем'я, група племен утворювала міжплемінні об'єднання,що мали свої етнографічні особливості. Основним заняттям трипільців булоземлеробство. Сіяли просо, ячмінь, пшеницю, вирощували садово-городні культури.Трипільці розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, частково коней.
Трипільськіплемена вперше на території України почали користуватися виробами з міді,освоїли холодне та гаряче кування. Дуже високого рівня досягло керамічневиробництво.
Зарівнем соціально-економічного розвитку племена трипільської культуринаблизилися до рівня цивілізацій Єгипту та Близького Сходу, але з різних причинне мали державних утворень. На погляд історика О.В. Лихолат, однією з нихта одночасно вірогідною причиною зникнення цієї культури стала наваласкотарських племен з північного Причорномор'я. Фахівці висловлюють такожгіпотези, що ґрунтуються на клімато-екологічних, економічних, антропологічнихзасадах.
Феноментрипільської культури, полягає в тому, що вона своєрідно поєднувала господарські,антропологічні, етнокультурні системи та вірування представників багатьохнайдревніших спільнот південно-східної та центральної Європи. Основні рисигосподарювання, побуту, ідеологічно-культурні надбання трипільців були засвоєніпраслов'янами та іншими індоєвропейськими народами.
Неосяжнийстеп південної України приваблював кочові племена Євразії. Завдяки цьомупівденна Україна стала центром життя кочових народів, які змінювали один одногоз кінця ІІ тис.: кіммерійці, скіфи. сармати, готи, гуни, авари, болгари та ін.
Переселенняцих народів відбувалося зі сходу, крім готів, які прийшли з берегівБалтійського моря. Основу господарства кочовиків становило скотарство, алепоруч з ним вони займалися землеробством, ремеслами, володіли воєнниммистецтвом, вели постійні війни.
Першими,чия назва була зафіксована в писемних джерелах, були кіммерійці (IX–VII ст. дон.е.). Найдавніша згадка про кіммерійців міститься в «Одіссеї» Гомера, аленайдокладніше розповідає про них давньогрецький історик Геродот. Кіммерійціоб'єднувалися у племена, а племена складали союзи на чолі з царями-вождями,яким належала уся повнота влади в державі, яка була рабовласницькою.
Кіммерійцібули першими на сучасних українських землях, хто навчався виробляти залізо.Займалися переважно кочовим скотарством, знали рільництво. Кіммерія розпаласявнаслідок навали скіфських племен, які витіснили частину кіммерійців за межіПричорномор'я, а ті, що залишилися асимілювалися загарбниками.
У VIIст. до н.е. в українських степах з'явилися племена скіфів. Вони переважаликіммерійців більшою організованістю, єдністю, чисельністю.
Геродотвиділяв серед них царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-орачів,скіфів-землеробів. Племена царських скіфів панували над усіма іншими.Суспільний устрій царських і кочових скіфів був пристосований де умов кочуванняй війни. Роди і племена перетворювалися на своєрідні військові підрозділи дляохорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодінняїхніми багатствами.
Ускіфів було розвинуто ремесло і торгівля. Скіфські ремісники володілитехнологією виплавки міді та заліза. Виготовляли зброю, знаряддя праці,виливали котли тощо. Знайдено численні ювелірні вироби складної роботи. Міжскіфами і грецькими містами-колоніями йшла жвава торгівля. Перші вивозили хліб,солену рибу, мед, хутро, рабів, ввозили золото, срібло, дорогу зброю, тканинита інші дорогоцінні речі.
Намежі IV–III ст. до н.е. почався занепад скіфської держави, а наприкінці ІІІ ст.до н.е. під тиском кочових сарматських племен скіфська держава припинила своєіснування.
У IIIст. до н.е. з поволзько-приуральських степів прийшли в землі північного Причорномор'ясармати. Назва «сармати» походить від іранського слова – «сабромант», щоозначає «оперезаний мечем». Основним заняттям сарматів було кочове скотарство.Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней, полювали на птахів і звірів,займалися ремеслами.
Найбільшогорозвитку сарматське суспільство досягло у І ст. н.е. Воно перебувало уперехідному стані від докласових відносин до класових. Військова організаціясарматів була на дуже високому рівні.
НаприкінціІ ст. н.е. утворився великий союз племен, очолюваний сарматським племенемаланів. Але із середини ІІІ ст. н.е. сарматів витіснили вихідці з північноїЄвропи – готи, які створили Готську державу – Гетику. Закріпившись у північномуПричорномор'ї, готи почали здійснювати військову експансію на Балкани і МалуАзію. Найбільшої могутності й сили політичне об'єднання готів досягло всередині IV ст. н.е. за правлінням короля Германаріха. У 376 р. готи булирозгромлені кочовими племенами гунів.
Державагунів стала одним із наймогутніших політичних утворень в історії людства. Заправлінням Атгіли (сер. V ст.) вона займала величезну територію від Рейну доВолги. Але після смерті Аттіли його держава розпалася, а гуни поступоворозпорошилися серед місцевих народів.
Починаючиз VII ст. до н.е., водночас зі скіфською експансією, в північному Причорномор'ївідбувається також грецька колонізація. її причинами були: перенаселенняміст-полісів, нестача придатної для обробки землі, продуктів харчування,соціальна і політична боротьба, посилення торгового обміну. На відміну відскіфів, елліни-колоністи приходили невеликими загонами, відтворюючи на місцяхсвого розселення звичну для них систему поселень і господарювання. Такоюсистемою був поліс – своєрідна форма соціально-економічної та політичноїорганізації суспільства у вигляді міста-держави.
Грекизаснували міста Ольвію, Пантікапей, Феодосію, Херсонес та ін., перетворивши їхна центри торгівлі та ремесел. З V ст. до н.е. з об'єднаних грецьких міст наТаманському і Керченському півостровах створено Боспорське царство з центром уПантікапеї.
Грецькаколонія складалася із центру-поліса та сільськогосподарських округів-хорів, атакож розташованих навколо міста селищ, хуторів, окремих садиб. Кожнемісто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховнавлада належала народним зборам, виконавчим колегіям і магістратам, обранимвідкритим голосуванням. За винятком рабів, іноземців та жінок, всі жителі малиширокі політичні права. Молодь перед тим, як одержати громадянство, складалаурочисту присягу на вірність колонії та її законам, Одним із найважливішихобов'язків громадянина поліса була оборона його від ворогів.
У VI–IIIст. до н.е. грецькі міста-держави бурхливо розвивалися на засадахрабовласницького способу виробництва. Греки-колоністи займалися землеробством,скотарством, виноградарством, рибним промислом. Були розвинуті різноманітніремесла: металургія, ковальство, гутництво, гончарство, ткацтво, ювелірневиробництво. Досить розвинутим було суднобудування.
Важливемісце в житті колоній займала торгівля. Колоністи мали тісні зв'язки з скіфами,сарматами, фракійцями, метрополією. Основним предметом грецького експорту зколоній була пшениця. Вивозили також рибу, сіль, хутра, мед, віск, ліс, рабів.З метрополії ввозили вино, прикраси, скульптури, керамічні вироби тощо. Уколоніях були досить розвинуті монетні системи, що обслуговували потребиміської торгівлі.
Починаючиз III ст. до н.е. грецькі колонії поступово занепадають. Грецію і сусіднікраїни охоплює загальна криза, що негативно позначилось на економіці грецькихколоній. Занепав експорт хліба, населення міст розбігалося, постійні нападиварварів розладнали фінансовий стан міст-полісів, скоротилися торгові зв'язки,зменшилася товарність сільського господарства і ремесла. У III–IV ст. н.е.майже всі античні держави північного Причорномор'я припинили своє існування.
Центридавньогрецької цивілізації на Чорноморському узбережжі справили значний впливна соціально-економічний, політичний, культурний розвиток місцевого населення.
4.Проаналізувати існуючи концепції походження та заселення східних слов'ян
У Ітисячолітті н.е. на історичну арену впевнено виходять слов'яни – одна зосновних груп давньоєвропейського населення. Проблема етногенезу слов'ян дужеважлива, але й досі не до кінця з'ясована історичною наукою. Визначення місцяісторичної прабатьківщини слов'ян – ключ для розуміння вітчизняної історії.Одну з перших спроб вирішили питання походження слов'ян зробив літописецьНестор, який вважав, що найдавніші слов'яни розміщалися по берегах Дунаю.Дунайська теорія походження слов'ян була домінуючою протягом XIII–XV ст. упрацях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії в подальшомустали відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.
Удобу середньовіччя з'явилась скіфо-сарматська, або азіатська теорія, викладенана сторінках Баварської хроніки (IX ст.), Ця теорія базується на визнанніпредками слов'ян скіфів і сарматів, які прийшли з передньої Азії узбережжямЧорного моря і осіли у південній частині східної Європи. Саме тут і сформувавсятой центр, звідки, з часом, вони розселились на північ і захід.
Новийетап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочався на початку XIX ст.Чеський славіст Л.Нідерле започаткував вісло-дніпровську теорію походження слов'ян.Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н.е. існувала балто-слов'янськаспільність. В результаті її розпаду у ході розселення і з'явилися слов'яни,прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром.Прихильниками цієї теорії були Н. Шахматов, В. Петров, М. Фасмер.
Польськівчені Я. Чекановський, Ю. Косташевський, Т. Сплавинський у 30–40роках XX ст. висунули вісло-одерську концепції походження слов'ян, яка пов'язуєпоходження слов'ян з лужицькою культурою і локалізує слов'янську прабатьківщинуприродними кордонами-річками Віслою і Одером.
Політичнуєдність, що стала зватися Київською Руссю. У 50–60-х рр. XX ст. виникаєдніпро-одерська теорія (Б. Рибаков, М. Артамонов, П. Третяков),яка увібрала в себе ідеї і висновки багатьох попередніх теорій і помістиласлов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одером.
Суттєвозбагатили і розвинули дніпро-одерську теорію сучасні українські археологи В. Баран,Р. Терпиловський, Д. Козак. На їх думку, формування слов'янськогоетносу – процес тривалий, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів. Напочатковому етапі до ПІ – II ст. до не. він розгортається головним чином умежиріччі між Віслою та Одером. З появою зарубинецької культури II – І ст. дон.е. починається новий етап формування слов'янського етносу, під час якогоцентр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію міжДніпром і Віслою.
5.Існуючі концепції походження Київської Русі
Слідзазначити, що письмові джерела, і в тому числі «Повість временних літ»літописця Нестора, засвідчують перші кроки східнослов'янської державності з VIст. Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VІІІ-ІХ ст. Саме вцей час, за Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднанняРуська земля, до складу якого увійшли поляни, древляни, сіверяни. Що до назвиРусі, то її походження остаточно ще не з'ясовано, хоч різні дослідники робилиспробу виводити її то з фінської мови, то з давньошведського слова, то зслов'янської річки Рось і Русна в Центральній Україні. Інша гіпотеза припускаєможливість існування зв'язку між цим словом і назвою кочового племеніроксоланів. Оскільки ці теорії мають серйозні недоліки, жодна з них не отрималазагальної підтримки. Що стосується самого слова «Русь», то як виявляється, нимспочатку називали варягів, потім землі полян у Центральній Україні.
Існуєдекілька точок зору на виникнення східнослов'янської держави. Спираючись налітописну згадку (XII ст.) про призвання новгородцями «варягів» Рюрика здружиною, ряд німецьких вчених, зокрема 3. Байєр,
Г.Міллер, А. Шльоцер, які у XVIII ст. служили в Росії, розвернули так званунорманську теорію. В ній доводилось, що Київську Русь заснували варяги – германо-скандинавськанародність, відома на заході як вікінги, або нормани. Підкреслювання важливостігерманських впливів та натяки на нездатність слов'ян створити власну державувикликали обурення славетного російського вченого XVIII ст. Михайла Ломоносова,який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян устворенні Київської Русі. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманськоїконцепції (або теорії природно-історичного процесу виникнення класів і державиу східних слов'ян) та поклали початок суперечкам, які тривають і до сьогодні.
Антинорманськихпоглядів трималися також такі провідні українські вчені, як М. Грушевськийта М. Костомаров. У 30-х роках радянські вчені почали контрнаступ,оголосивши норманську теорію шкідливою, бо в ній заперечується здатністьслов'янських народів створити незалежну державу. Як свідчать історичні факти,східні слов'яни задовго до «прикликання варягів» досягли високого рівнякультурного розвитку, створили ряд державних об'єднань. Заслуга варягів була утому, що вони оживили державний організм і підштовхнули до нової творчості.
Відсередини IX ст. літописи починають послідовний династичний виклад історіїКиївської Русі. Від 862 р. київськими князями у «Повісті временних літ»згадані Аскольд і Дір, які були боярами Рюрика. Ця версія, й досі поширена віноземній літературі, була переконливо спростована О.О. Шахматовим, якийвважав Аскольда і Діра нащадками Кія, останніми представниками місцевоїКиївської династії. Територія Київського князівства Аскольда була невеликою.Воно охоплювало землі навколо Києва, головним чином племінного княжіння полян.Це князівство стало етнокультурним, політичним і соціальним осередком, довколаякого наприкінці IX ст, почала зростати Давньоруська держава.
ВпродовжXIX – І пол. XX ст. дискусії послідовників скандинавської і автохтонноїконцепцій походження втратили патріотичний підтекст, перемістившись у сутонаукову площину. Фахівці об'єктивніше підходять до оцінки ролі «варязькогофактора» у політичному житті східної Європи і вважають, що держава у східнихслов'ян виникла завдяки поєднанню багатьох елементів, як слов'янських, так інеслов'янських. Вони € прибічниками так званої компромісної або політичноїтеорії.
Востанні роки з'явилася ще одна гіпотеза, автором якої є О. Пріцак (США,Гарвард), яка виводить витоки Київської держави з Хозарського каганату. Цятеорія не має серйозного наукового обґрунтування.
6.Значення прийняття християнства для розвитку Київської Русі
КиївськаРусь, яка виникла і більше ста років існувала як язичницька держава, з плиномчасу почала потребувати релігійно-ідеологічного підкріплення державності івлади князів. Перша спроба була проведена близько 980 р. за наказом князяВолодимира. Роздроблений верховними жерцями Русі пантеон шести богів (Хорса,Даждьбога, Стрібога, Симаргла, і Мокош) на чолі з Перуном, затверджуваввеликокняжу владу, ставлячи на перше місце Перуна, перед яким клялися,положивши мечі, щити і золото. Але переконавшись, що язичництво більше невідповідає рівневі розвитку Київської Русі, Володимир рішуче порвав з ним. У988 р. на Русі було офіційно запроваджено християнство в йоговізантійсько-православному варіанті. Володимир, як видатний політик, зумівоцінити політичне значення прийняття християнства для своєї державної системи.Нова релігія повинна була стати опорою княжої влади і з'єднати всі народидержави єдиною ідеологією і культурою. Аналіз джерел переконує, що введенняхристиянства на Русі не слід розглядати як одноактну подію, пов'язану тільки зВолодимиром. Це був тривалий і складний процес, що почався задовго до княжінняВолодимира і відбувався після нього. Перші згадки (письмові і археологічні)свідчать про знайомство слов'ян з християнською релігією ще в антську епоху.Відомо також про Аскольдове хрещення, княгиня Ольга була християнкою. У Києвібула міцна християнська громада – все це вплинуло на вибір Володимира. ХрещенняВолодимира відбулося в Херсонесі, після чого відбулося хрещення киян і всієїРусі. Цим актом Русь остаточно визнала своє місце в Європі. Значно розширилисяїї економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами і в першучергу з Візантією. Прийняття християнства мало позитивні наслідки длявнутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської держави підтримуваломонарше право на владу, київські князі бачили в ній ту ідеологічну опору, якоїраніше не мали. Християнство помітно вплинуло на мораль ранньофеодальногосуспільства Давньоруської держави, Церква засуджувала звичаї родової помсти,рабства, багатоженство тощо. Разом з тим, введення християнства справиловеликий вплив на розвиток культури Київської Русі. З часів «хрещення Русі» вній поширилися писемність, книжність. У Києві та інших містах почаливлаштовувати школи і книгописні майстерні. Християнізація вплинула на розвитокбудівництва, архітектури, малярства. Почалося будування православних храмів.Перший кам'яний храм збудував у Києві Володимир. Його звали Десятинним, бо найого утримання (разом з всією церковною організацією Київської держави) князьвіддавав десяту частину своїх прибутків.
Порядз тим, християнство впроваджувалося жорсткими методами, люди неохочевідмовлялися від віри батьків і процес християнізації тривав декілька століть.
7.Культурний розвиток Київської Русі
Високогорівня розвитку за часів Київської Русі досягла самобутня культура, яка склаласяна місцевій східнослов'янській основі. Життєдайним джерелом і основою духовноїкультури Русі була усна народна творчість, яка виникла в глибині віків. Удавньоруському фольклорі – билинах, дружинних піснях, переказах, легендах,казках знаходимо відображення світогляду людей, роздуми про минуле і сучаснесвого народу, історичні події. Одним із найдавніших фольклорних жанрів єнародні перекази. Яскравим зразком родового переказу є історія про Кія, Щека,Хорива та сестру їх Либідь і заснування ними Києва. До До нас дійшли такожобрядові і святкові пісні. колядки, магічні закликання, прислів'я тощо.
Чудовимипам'ятками давньоруської творчості є билини Київського, або Володимирськогоциклу: сюжети і образи цих билин пов'язані зі стольним градом Києвом, йогозахисниками Іллею Муромцем, Добринею Нікитнчем.
Великезначення для розвитку давньоруської культури мала поява писемності, яка виниклана Русі не пізніше, ніж у IX ст., тобто ще до введення християнства. Вже вперший пол. X ст. Русь підписувала угоди з Візантією (911 р., 944 р.).Поява і розвиток писемності сприяли розповсюдженню освіти на Русі. Вже за часівВолодимира Великого і Ярослава Мудрого були засновані школи для навчання княжихі боярських дітей, а також для дітей старост і священників. Школи відкривалисьпри монастирях і церквах, тут створювались і бібліотеки. Перша з них булазаснована при Софіївському соборі в 1037 р., книжки тут не тількизберігались, а перекладались з іноземних мов і переписувалися.
УКиївській Русі розвивалась і оригінальна література. Одним із відомихписьменників XI ст. був митрополит Іларіон. У своєму творі «Слово про закон іблагодать» Іларіон прославляє діяльність князя Володимира за те, що він зробивРусь відомою у всіх кінцях землі. Князь Володимир Мономах в «Повчанні дітям»вчить їх правилам моралі, виступає проти війн, захищає ідею єдності Русі. Такожз'являються літописи – своєрідні хроніки подій, які складалися за часом.Найбільш відомий літопис – «Повість врем'яних літ» був написаний монахомКиєво-Печерського монастиря Нестором на поч. XII ст. Вершиною давньоруськоїлітератури став твір» Слово о полку Ігореві». Першою давньоруськоюенциклопедією став «Ізборник» митрополита Іларіона (1073 р.)
Високогорівня розвитку за часів давньоруської держави досягла архітектура і різнігалузі мистецтва. До найдавніших пам'яток архітектури належить Десятинна церквав Києві, построєна князем Володимиром у 989–996 р. Церква була зруйнованав 1240 р. під час монголо-татарської навали. В 1036 р. був створенийСпасо-Преображенський собор у Чернігові. За часів Ярослава Мудрого в Києвізбудований Софійський собор (закладений у 1037 р.) і недалеко від нього – церквиІрини і Георгія, а також великокняжі палати. У 1051 р. ЗаснованоКиєво-Печерський монастир. За часів Ярослава верхня частина Києва була обнесенавалом із трьома брамами, головні з них отримали назву Золотих воріт.Розвивається живопис: фрески-малюнки на стінах розписані мінеральними фарбами,мозаїки-зображення, виконані з шматочків кольорового скла; іконопис – зображенняликів святих. Були розповсюджені книжкові мініатюри.
8.Оцінка економічного розвитку Київської Русі
Провіднемісце в економіці Київської Русі займало сільське господарство. Для обробки ґрунтуі вирощування врожаю використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці:плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. Культивувалися жито,пшениця, просо, ячмінь, овес, горох. Наявність чудових пасовиськ і сінокосівдозволяли утримувати в феодальних господарствах велику кількість худоби.
Важливуроль у господарському розвитку Київської Русі відігравало розвинене ремісничевиробництво. Так, у Києві існувало від 40 до 60 різних ремесел; найважливішимисеред них були: ковальство, теслярство, гончарство та інші. Асортимент виробівіз заліза налічував 150 назв, а давньоруські ковалі опанували всі відомі тодіприйоми обробки: кування, зварювання, гатування і інкрустація кольоровимиметалами.
Ковалівиготовляли різні знаряддя праці, зброю і предмети побуту – серпи, сокири,стріли, щити, шоломи, кольчуги, замки, ключі та інше. Розповсюдженими видамиремесла були гончарство, плотництво, обробка шкіри, виготовлення тканин з льонуі вовни, виробництво скла, обробка каменю і ін.
Високогорівня розвитку досягла будівельна справа. Для будівництва виробляли цеглу(плінфу), декоративні полив'яні плити, а також використовували дерево, граніт,мармур, шифер. Ремесло розвивалося, як у структурі господарства феодалів,задовольняючи їх потреби у відповідних знаряддях і предметах, так і на вільнійміській основі, тобто ремісники виробляли різні речі на замовлення, на ринок.Допоміжними галузями господарства стали промисли – бджільництво, мисливство,рибальство.
Уцілому господарство Київської Русі мало натуральний характер. Однак розвитокремесла, посилення суспільного поділу праці сприяли розширенню обміну,торгівлі. Внутрішня торгівля переважне зосереджувалася на місцевих ринках, якізв'язували економічно окремі райони. Такий характер господарчих зв'язків бувпритаманний взагалі епосі феодалізму.
Широкорозвивалася на Русі зовнішня торгівля. Найбільшими торгівельними комунікаціямибули шляхи «грецький», який зв'язував Русь з балтійськими і чорноморськимиринками, «соляний» і «залозний», котрі вели в країни Центральної Європи і наКавказ.
Вивозилина міжнародні ринки хутра, мед, віск, льон, льняні тканини, вироби зі срібла ізаліза та ін. Завозили – головним чином для задоволення потреб феодалів – предметирозкоші (шовкові тканини, парчу, сукно, оксамит, прянощі та ін.), зброю, мідь,ювелірні вироби тощо.
Торгівлявикликала до життя грошовий обіг. Ще до виникнення держави роль грошейвиконували тварини, а потім «куна» (хутро куниці). На ранньому етапі (УШ-Х ст.)на Русі оберталися арабські дірхеми, візантійські полісми і міліаресії,західноєвропейські динари. За Володимира Великого і Ярослава Мудрого Руськарбувала власні гроші: срібники і златники. З XI ст. при розрахунках у великихторгівельних операціях використовувалися срібні зливки – гривни.
Яскравимсвідченням високого рівня економічного розвитку Київської Русі став своєріднийпроцес урбанізації. Протоміста у східних слов'ян виникали ще в VI–VIII ст.Найвідоміше місто – град Кия, який виник ще в V сторіччі. В XI – І третині XIIIст. в ньому налічувалось близько 50 тис. мешканців. За середньовічними мірками –це велика кількість городян. У давньоруських Чернигові і Галичі мешкало по 25тис. городян.
Літописиповідомляють, що в ІХ-Х ст. існувало понад 20 міст, в XI ст. згадується ще 32міста Напередодні монгольської навали на Русі налічували понад 300 «градів», зяких майже 100 були справжніми містами. У містах зосереджувалосясоціально-економічне, політичне і культурне життя.
9.Оцінка соціального розвитку Київської Русі
Давньоруськадержава виникла в дофеодальний період і власність на землю довгий часзалишалася колективною. Земля належала панівному класу в цілому – князю здружиною, боярам, які в більшості своїй входили де складу дружини. В першийперіод – (IX–X ст.) більшість безпосередніх виробників залишалися вільнимиселянами – общинниками-смердами. V ранньофеодальний період серед джерелзбагачення князів і бояр значне місце займав збір данини.
Так,Олег та його наступники на київському столі опікувалися насамперед збираннямданини з підвладних племен. Княгиня Ольга визначала розмір данини із залежногонаселення, встановлюючи «устави і уроки, погости і данини». Данину звичайноплатили натурою, насамперед хутром, медом, воском. Данина збиралася двомазасобами: або підвладні племена привозили її в Київ, або князі з дружиною саміїздили за нею. Перший спосіб називався повозом, а другий – полюддям. Населян-общинників данина накладалася на «дим», «рало», «плуг», тобто нагосподарство. Крім того, селяни виконували різні повинності: ремонтували ібудували шляхи, мости, замки, укріплення.
Якщов ранньофеодальний період серед джерел збагачення князів і бояр велике місцезаймало збирання данини, то з часом основним джерелом стають прибутки відвласного феодального господарства. Починає рости велике землеволодіння – княже,боярське, церковне. Ольга мала свої села – Ольжичі, Будутине, містоВишегородськ. Володимир – село Берестове і град Бєлгород. Росло і землеволодіннябояр. Ними в першу чергу ставали княжі дружинники, які за свою службуотримували землі і стали осідати на них. Церкви і монастирі також швидкоставали великими землевласниками. Індивідуальна земельна власність зародилась уКиївській Русі лише в другій половині XI ст. «Руська Правда», складена заЯрослава Мудрого близько 1037 р., ще не знає такого способу власності, а«Правда Ярославичів» 1072 р. вже свідчить про наявність особистогоземлеволодіння, але поки що князівського. В літописах перші звістки прокнязівське землеволодіння датуються кінцем XI, а боярське – починається з XIIст. Таким чином, із розвитком землеволодіння зростав чисельно і клас феодалів,який складався із князів, бояр і церковної верхівки.
Основноюкатегорією населення, зайнятого в господарстві феодалів, були смерди. Вони маливласне господарство, проте певний час повинні були працювати і на феодала.Іншою категорією підневільного населення була дворова челядь, або холопи, якіперебували в цілковитій залежності від свого господаря. Близьким до холопськогобуло становище рядовичів і закупів – колишніх смердів, які внаслідок посиленняексплуатації втрачали власне господарство та йшли в кабалу до феодала. Вонипрацювали за договором – «рядом» (звідси рядовичі), або відробляли позиченігроші – «купу» (звідси закупи).
КиївськаРусь була найбільшою політичною формацією середньовічної Європи, маючи зарізними підрахунками від 3 до 12 млн. населення і величезну територію, щообіймала 300 тис. км.
Напротязі ГХ – ХШ ст. влада переживала складну трансформацію. Держава виникла вдофеодальну добу. В цей час склалася дружинна форма державності. Давньоруськіволодарі – Олег, Ігор, Ольга, Святослав були типовими дружинними князями. Набазі дружини був створений примітивний апарат управління та збирання данини.
Удобу піднесення Київської Русі формується раннєсередньовічна держава у формімонархії. На чолі держави стояв великий київський князь, який був головоюдержави і верховним власником усієї території. Він зосереджував у своїх рукахусю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військовоївлади. Влада київського князя була спадковою. Під його рукою були «світлі князіі великі бояри», які володіли окремими князівствами і містами. Спочатку це булиплемінні князі, а в кінці X ст., в результаті проведеної Володимиром реформи,стали призначатися великим київським князем представники великокняжого роду.Князі і великі бояри за свою службу користувалися часткою данини, яка збираласяз підвласної їм території. З часом вони стали отримувати землі іперетворювались у феодалів-землевласників. У залежності від них перебувалидрібні феодали (бояри, дружинники), влада яких поширювалася на невеличкі містаі села. Управління невеличкими містами здійснювали також намісники великогокнязя – тисяцькі та посадники. Великий київський князь для прийняття важливихдержавних рішень скликав раду з князів і бояр боярську думу. Пізніше місце вдумі отримала верхівка священнослужителів. Рішення думи не були обов'язковимидля князя. Найближче оточення, за допомогою якого великий київський князькерував державою, була особиста дружина, яка складалася зі старшої (бояри,мужи) і молодшої (отроки, діти боярські). У разі загальної небезпеки збиралосянародне ополчення – «вої», куди входили смерди і городяни. У період феодальноїроздробленості одноосібна монархія переростає у федеративну монархію, коли долюРусі вирішував не великий князь, а група впливових князів. Створюєтьсядуумвірат (Всеволод і Володимир), триумвірат Ярославичів (Ізяслав, Святослав,Всеволод), що шукали компромісних рішень на княжих з'їздах. Цю форму правлінняісторики називають «колективним сюзеренітетом».
10.Причини занепаду Київської Русі у XII ст.
Великадержава середньовіччя – Київська Русь не була, між тим, монолітом ні ветнічному плані, ні за формою організації влади, здійснюваної з Києва. Ознакиполітичного роздроблення Київської Русі були помітні вже відразу після смертіЯрослава в 1054 р. Ще за життя він поділив державу між своїми синами. УКиївській Русі з 1054 р. встановилася незнана раніше форма правління, якуісторики назвали триумвіратом Ярославичів. Усі державні справи брати вирішувалиразом: видавали закони («Правда Ярославичів»), ходили в походи на кочовиків(торків і половців) тощо. Але здебільшого триумвіри дбали про збільшеннявласних володінь. Після невдалої для Русі битви з половцями на р. Альтітриумвірат розпався. Так скінчився майже 20-літній триумвірат Ярославичів.
Передзагрозою з боку половців князі роблять спроби залагодити справи миром іприпинити усобиці, для чого скликають князівські з'їзди. Першим із таких бувз'їзд 1097 р. у Любечі. Там було визнано принцип, за яким кожний князьмусив володіти своєю вотчиною, тобто землею, виділеною йому батьком, і непосягати на землі інших князів («кожен да держить отчину свою»). Це узаконювалороздроблення Давньоруської держави на окремі спадкові князівства.
ВолодимирМономах (1113–1125 рр.) і його син Мстислав (1125–1132 рр.) на якийсь часпоновили і зміцнили великокнязівську владу, але припинити роздробленняКиївської Русі не змогли.
Роздробленість,що охопила Русь у ХП-ХІІІ ст., дістала назву феодальної, оскільки в їїпідвалинах була еволюція феодалізму. Роздроблення Київської Русі було зумовленозакономірністю соціально-економічного процесу: подальшим розвитком продуктивнихсил (насамперед у містах), зростанням феодальної власності, посиленням місцевоїземлевласницької знаті, економічним і політичним зміцненням і відособленнямокремих князівств, які прагнули вийти з-під влади великого князя київського. Вумовах зростання антифеодального протесту селянства феодали зміцнювалидержавний апарат на місцях,
Феодальнаексплуатація викликала загострення класової боротьби, яка багато разівпереростала у відкриті повстання селян і «міських чорних людей». У літописахзбереглися свідчення про антифеодальні рухи цього періоду в Київській,Галицькій, Володимиро-Суздальській, Новгородській та інших давньоруськихземлях. Запекла міжусобна боротьба князів за землі і міста, в тому числі і заКиїв, що супроводжувалась пограбуванням народних мас, посилювала незадоволеннясеред населення,
ПротягомЗО-50-х років XII ст. від Києва відокремилися всі значні феодальні князівства.Відособлення цих князівств, що здавна сплачували Києву данину, призвело дозанепаду його колишньої економічної і політичної могутності, хоча він ізалишався одним із найбагатших міст і зберігав славу про минулу зверхність.
Наекономічному становищі Києва і київської землі згубно позначилися такожруйнівні князівські усобиці і напади половців. Використовуючи феодальніміжусобиці на Русі, половці посилили натиск на руські землі і особливо наПридніпров'я. З 1061 по 1210 рр. вони вчинили 46 набігів на руські землі; з нихнайбільша кількість припала на Переяславщину і Київщину. Негативний впливсправило також переміщення європейських торгівельних шляхів, чому дуже сприялихрестові походи. Після захоплення хрестоносцями Константинополя в 1204 р.київсько-візантійська торгівля була остаточно підірвана. З цього часустаровинний торгівельний шлях «із варяг в греки», який і без того страждав відчастих набігів половців на Придніпров'я, зовсім занепав.
Удругій половині XII ст. Київ остаточно втратив своє значення столиці Русі.
Київськадержава роздробилася на ряд великих самостійних феодальних земель-князівств,найважливішими з яких були: Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська,Галицька, Володимиро-Волинська, Полоцька Турово-Пінська, Ростово-Суздальська,Новгородська, Смоленська. У кожній з цих земель був свій політичний центр – найбільшемісто, яким володів старший князь землі, що титулувався, як і київський,«великий».
Кожнаруська земля мала свої особливості політичного устрою. Так, внаслідок тривалоїборотьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові, боярськіреспубліки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцнакнязівська влада, а в Галицько-Волинській великий вплив на політичне ісоціально-економічне життя справило боярство, хоча в окремі періоди тутзміцнювалася влада князя. У середині – другій половині XII ст. у державнихрамках Давньої Русі виділилося півтора десятка князівств і земель, якінезабаром почали об'єднуватися в групи. Це історично об'єктивно закладалопідвалини формування території трьох східнослов'янських народностей.
УПівнічно-Східній Русі особливо тісні зв'язки встановилися міжВолодимиро-Суздальською та Муромо-Рязанською землями. У Південній Русі то булиГалицька і Волинська землі, що після їх об'єднання тяжіли до землі Київської.Ці процеси розвивалися далі наприкінці XII – на початку XIII ст.
Київська,Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська, Галицька, Подільська землі, атакож Буковина і Закарпаття стали тією територіальною основою, на якій склаласяй розвивалася українська народність. А на середній Наддніпрянщині, в Київськійземлі, утворилося етнічне осереддя українського етносу, навколо якого поступовозгуртувалося населення інших південно-руських земель. За середньоюНаддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва«Україна», як синонім поняття «країна», тобто край, рідна земля (для зрівняння:Сербія по сербохорватські – «сербська крайна»). Термін «Україна» впершезустрічаємо в Київському літописі під 1187 р. в розумінні край, країна.Під 1189 р, той же Київський літопис називає Україною Галицьку землю.Отже, вже наприкінці XII ст. Україною літописці називали різні територіїПівденно-Західної Русі. З часом назва «Україна» поширилася на всі етнічніукраїнські землі.
Найсильнішимисеред південно-західних князівств були князівства Галицьке і Волинське. ВідКиєва Галицьке князівство відокремилося раніше ніж інші землі, – післяЛюбецького з'їзду князів (1097 р.). Найвищого розквіту, як самостійнекнязівство, Галицька земля досягла за князювання Ярослава Осмомисла (1153–1187рр). Літописець високо цінує особу Ярослава Осмомисла. Він пише, що князь бувмудрий і красномовний, чесний і шанований у всіх землях, славний полками і тим,що він «розстріл землю свою». За часів Ярослава Галицьке князівство досяглонайбільшої могутності. Галицький князь користувався авторитетом на міжнароднійарені, підтримував дипломатичні взаємовідносини не лише з сусідами, а й ізВізантією, священною Римською імперією.
Волинськаземля відокремилася від Києва в середині XII ст., коли волинським князем бувправнук Володимира Мономаха – Мстислав Ізяславич.
МіжГалицьким і Волинським князівствами розвивалися жваві економічні зв'язки.Спільним у них було і завдання боротьби проти нападів польських і угорськихфеодалів, які намагалися захопити галицькі і волинські землі. Все це створювалооб'єктивні передумови до об'єднання цих земель у князівство.
У1199 р. Роману Мстиславовичу, спираючись на підтримку дружинників, частинисередніх і дрібних бояр та міщан, вдалося домогтися об'єднання під своєю владоюВолині і Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман поставив у залежністьвід себе й золотоверхий Київ. За часів Романа Галицько-Волинське князівствоуспішно воювало з половцями. Активну політику проводив Роман на заході. Вінвідбивав напади литовських племен, зокрема ятвягів, і навіть вторгався в їхніземлі. З Угорщиною Роман уклав договір про мир, а з Візантією підтримувавдружні відносини, в Польщі втручався у феодальні усобиці.
Післязагибелі князя Романа у 1205 р. (його сини тоді були малолітніми: Даниловібуло 3 роки, а Василькові – один рік) почалися численні усобиці й феодальнівійни, що тривали понад 30 років. Галицькі бояри намагалися не допуститизміцнення великокнязівської влади.
Урезультаті тривалої боротьби, спираючись на підтримку середніх та дрібнихфеодалів і городян, Данила Романович зумів припинити усобиці і поновити єдністьГалицько-Волинського князівства. У 1238 р. Данило зайняв Галич, в тому жроці він розгромив тевтонських лицарів Добжинськогс ордену. У 1240 р.Данило зайняв Київ і поставив там свого воєводу Дмитра. Столицею князівстваДанило обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви,заклав великий парк. Планомірною і цілеспрямованою була містобудівничадіяльність Данила та його брата Василька. За їх наказом були споруджені міста –замки Данилів, Крем'янець. Угровеськ та інші.
Отже,у першій половині ХПІ ст. Галицько-Волинське князівство успішно відбило нападиУгорщини, Польщі, німецьких лицарів. Але подальше його зміцнення було перерванонавалою Батия.
Галицько-Волинськекнязівство внаслідок навали Батия зазнало руйнувань, але воно залишилосянайміцнішим серед усіх південно-західних князівств. Князь Данило кілька роківне визнавав влади татарського хана, але на початку 1246 р. він поїхав доЗолотої Орди і дістав від хана ярлик на князювання, визнавши залежність відзолотоординського хана. Проте це не означало відмови Данила від боротьби зОрдою. Данило збирав сили. Передусім він будував нові міста і укріплював старі.Було побудовано в 1250-х рр. місто, назване на честь сина Данила Львовом,зміцнено Холм.
У1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві звійськом угорського короля та його союзниками. Ця перемога надовго зупинилаекспансію угорського королівства на північ Карпат. Близько 1250 р. міжДанилом і угорським королем Белою IV налагодилися дружні стосунки. які булизакріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією. Але спробаорганізувати спільний союз проти ординців не вдалася. Поступово Данило зновупочинає шукати союзників для боротьби з ординцями. У 1254–1255 р. військаДанила, його брата Василька і сина Льва здобули міста по Південному Бугу, Случій Тетереву, а загін хана Куремси відтіснили в свої кочовища. Однак післяприходу в 1258 р. величезного війська Бурундая, Данило і Василько булизмушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони«мирники» Орди.
Данилопроводив активну зовнішню політику. Міжнародному авторитетові Данила сприяловінчання його в 1253 р. отриманою від папи Інокентія IV королівськоюкороною. Однак папа не зміг та й не бажав надати реальну допомогу проти Ордигалицько-волинському князеві, що не пустив католицьких місіонерів до своєїкраїни і твердо дотримувався православ'я. Тому зв'язки Данила з Римомперервалися.
Післясмерті Данила Галицького (1264 р.) його син Данилович короткий час володівне лише Галицьким князівством, а й Литвою. В цей час князівство розпалось начотири частини, якими володіли сини Данила.
Напочатку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єдналися в рукаходного князя – Юрія Львовича, онука Данила Галицького. Скориставшись звнутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Волинська держава змогла надеякий час пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністрай Південного Бугу.
У1308–1323 рр. в Галицько-Волинській державі правили сини Юрія – Лев П і Андрій.На міжнародній арені вони орієнтувалися на союз з Тевтонським орденом. Це булокорисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, щодедалі відчутнішим був натиск Литви на північні окраїни князівства. Отже, хочГалицьке-Волинське князівство мусило визначити формальну залежність від ЗолотоїОрди, фактично воно вело самостійну зовнішню політику.
Останнімгалицько-волинським князем був Юрій Болеслав (1325–1340 рр.) – син польського(мазовецького) князя Тройдена, родич галицько-волинських князів по матері.Після смерті Юрія Болеслава самостійне Галицько-Волинське князівство перестаєіснувати.
Галицько-Волинськекнязівство після падіння Києва продовжило на ціле сторіччя існування державногоутворення на слов'янських землях і стало політичним центром майбутньої України.
11.Хід та наслідки татаро-монгольської навали на землі Київської Русі у XIII ст.
НаприкінціXII – поч. ХШ ст. у степах Монголії склалася могутня протодержава. Об'єднаннямонгольських союзів очолив Темучин, якого в 1206 р. обрали Чингізханом(великим ханом). Майже одразу монгольська верхівка розпочала завойовницьківійни проти сусідніх країн, У 1223 р. в битві на р. Калці 25-тисячнемонгольське військо на чолі з Джебе і Судебеєм розгромило дружини південно-руськихкнязів. Через півтора десятиліття онук Чингізхана Батий почав завоюваннякнязівств Київської Русі. На протязі 1237–1238 рр. монголи підкорилиПівнічно-Східну Русь. У 1239–1240 рр. Батий захопив Південно-Західну Русь:Переяслав, Чернігів і оточив Київ. Єдиний раз для штурму руського міста Батиевідовелося зосередити всі свої сили. 74 дні кияни захищали своє місто. Останнізахисники сховалися в Десятинній церкві і загинули під її уламками. Дуже малокиян залишилося серед живих, та вони з часом зуміли відродити своє місто. Післявзяття Києва монголо-татари заволоділи Галицькою і Волинською землями. В 1241–1242рр. війська Батия пішли в Західну Європу (були пограбовані землі Польщі,Угорщини, Чехії, Молдавії, Сербії, Хорватії, Боснії). Батий дійшов доАдріатичного моря і повернув у Пониззя Волги – тут монголи заснували своюдержаву – Орду (в історичній літературі її називають Золотою Ордою).Давньоруська держава перестала існувати.
Руськіземлі потрапили в васальну залежність від золотоординських ханів. Князі повиннібули їхати до хана на поклон і отримувати від нього ярлик (грамоту) накняжіння. Хан залишав князів і бояр на їх місцях, за це вони повинні булисплачувати данину, підносити багаті дари і за його наказом виступати в похід зісвоїм військом.
КнязівстваСереднього Подніпров'я – Київське, Чернігівське і Переяславське під час навалиБатия понесли великі втрати. З середини ХШ ст. Києвом правили князі – безпосередніставленики золотоординських ханів. Київ втратив значення релігійного центраРусі. Митрополит із Києва переїхав до Володимира на Клязьмі, а потім у Москву.Переяславське князівство після навали Батия перестає згадуватись в історичнихдокументах. Галицько-Волинське князівство внаслідок нашестя було розорено, алезалишилось найсильнішим із південно-західних князівств. Тут не було постійнихбаскаків і фіскальних переписів населення.
Наслідкимонголо-татарської навали по різному висвітлюються в історичній літературі. Зточки зору Гумільова Л.М. – золотоординського іга не було, а був союз Русі зОрдою, тому що руські князі використовували Золоту Орду в боротьбі за владу ікожний князь був відносно незалежним. мав свою дружину, карбував монети.
Зточки зору інших дослідників – наслідки іга були надзвичайно важкими, тому щонабагато скоротилось населення країни, були знищені і пограбовані міста – всього49 з 74, в 14 із них життя не відновилось, занепало ремесло. Послабленнямобороноздатності Русі скористалися польські, угорські та німецькі феодали,посиливши натиск на руські землі. Навала монголів загальмувала, але не зупиниларозвиток слов'янських земель.
12.Політика Литви в українських землях у XIV-1 пол. XVI ст.
Терміни«Україна», «український» у контексті XIV–XVII ст. є умовними. Тогочасненаселення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як «руське». Тожправомірним для означення цих територій є термін «Південна Русь» і «Південно-ЗахіднаРусь».
У «Повістіминулих літ» литовські племена згадуються як північні народи, котрі даютьданину Русі. На ті часи місцеві племена не мали будь-якої політичної організації.Але у ХПІ ст. склалося нове державне утворення – Литовське князівство.
Фактором,який прискорив консолідацію місцевих племен, був потужний тиск ззовні, з бокунімецьких лицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників – литовців.Воднораз піднесення Литви було зумовлено занепадом давньоруських земель, щойого спричинило монголо-татарське нашестя.
Початокдоби литовської політичної зверхності над Південною Руссю був покладений у 1380 р.,коли литовці закнязювали на Волині й Галичині, Ці землі після 40 років запеклоївоєнно-політичної боротьби відійшли до Польщі. Потім впродовж одного – двохдесятиліть під контроль Вільно перейшли Київщина, Сіверщина та Поділля.
Удругій половині XIII ст. ця держава зростала за рахунок східнослов'янськихземель, котрі істотно переважали власне Литву як за своєю територією,населенням, так і за рівнем соціально-економічного, культурного та політичногорозвитку. Причина успіхів Литви на цих землях полягала головне в тому, щолитовські князі не порушували місцевого складу життя. Вони не руйнували навітьудільної системи. Замість місцевого руського князя було садовлено якогосьродича Великого князя Литовського, і його становлення до великого князя незмінювалось. Литва не мала свого виробленого державного апарату, щонайбільшевона мала дати князя. Тому залишилася на місці вся попередня управа. Руськібояри ставали на службу Литовського Великого князя, а руські дружини й земськіполки підсилювали його військо. Центральна влада в Литві не мала органів управиобластями. Тому, коли на місці виникали якісь трудні справи, вони звичайно йшлипросто до Великого князя. Вища культура русинів мала непереможний вплив налитовців. Військова справа, будування фортець, княже господарство йадміністрація, податкова організація, суд – усе це запозичалось у Русі. Накорінних литовських землях появляються руські назви: «намісник», «городничий», «тивун»,«конюший», «ключник» і т.д., руська мова стає мовою великокняжого двора йдержавної канцелярії. Руська віра – так звалося на Литві спочатку християнство –мала вже в XIII ст. своїх прихильників серед литовців. Шлюби литовських князівз руськими князівнами скріпляли сей вплив ще більше. Столиця Вільно в XIV ст.була властиво столицею не Литовської, а Литовсько-Руської держави. В складіцієї держави тепер етнографічні литовські землі займали всього одну десятучастину. Історичний процес Західної й Південної Русі знайшов собі новийспільний осередок після того, як впали колишні осередки в Києві і в Галичині.
Зпочатком XV віку майже всі українські землі (за винятком Закарпаття, таБуковини, що була під молдавськими господарями) були поділені між Польщею таЛитвою. Тому, що політичне й громадське життя в литовській державі дуже скорозасвоювало собі форми польського ладу, то українське життя в обох державах,сполучених спільною династією й цілим рядом уній, розвивалось більш-менш воднакових умовах. В Західний Україні (Галичині й Холмщині) полонізація, введеназразу з великім натиском, досягла скоро тих успіхів, що верхні кола українськогогромадянства, потомки колишнього боярства й старших дружинників, спольщились іпокатоличились. Край було поділено на воєводства. Землю роздав король польськимпанам і місцевім спольщеним. На цій землі заводились кріпацькі порядки, які вжеіснували в Польщі. Селяни губили право самостійно розпоряджатись своїм майном.
Ще загалицьких князів по великих містах Галичини оселилось багато чужоземних купцівта ремісників: німців, поляків, євреїв, вірмен. Тепер за польського пануваннячисло їх ще збільшилося і вони захопили в свої руки усю торгівлю й промисли.Польські королі завели по містах самоврядування на німецький зразок, так зване «магдебурзькеправо» з виборним магістратом і «лавою» суддів. Але до цього самоврядування, які до всякої державної або громадської служби, допущено було тільки католиків.Православні міщани-українці були тим самим обмежені в громадських правах:навіть жити їм дозволялось тільки в окремих дільницях, як це було, наприклад, уЛьвові.
ВГаличині та Холмщині, як і в самій Польщі, тільки шляхта брала участь укеруванні державними справами, посилаючи від кожного воєводства своїх послів насейм. Та ще католицьке духовенство мало таке право, православне ж до того недопускалось. Тим самим український народ у польській державі втратив всі політичніправа.
Спочаткупольські королі думали просто навернути православних українців на католицтвотим, що хотіли на місце православних владик посадити католицьких. Але це їм невдалося, бо всі верстви українського громадянства гостро тому спротивилися. Тодівони залишили православну ієрархію, але на кожному кроці старались її обмежити,а на місце єпископів настановляли людей податливих, які не дуже енергійночинили опір заходам польського уряду. Це все привело до того, що в XV ст.православна церква в межах литовсько-польської держави дуже занепала. Тапростий народ і міщанство твердо держалися своєї віри, і поляки не могли тутнічого зробити. З другої половини XVI століття серед українського міщанствапішов рух до організації братств і підтримки православної релігії освітою такультурою.
Скасувавшиавтономію українських земель під князями, Литва поділила їх на воєводства йстароства і завела свою адміністрацію. Не вважаючи на те. що литовська династіябула спольщена й окатоличена, так само як і литовські пани, українське йбілоруське панство зберігало в державі свій вплив і своє значення, хоч усечастіше траплялось, що багато їх переходило на католицтво. Головну масуземельної аристократії в Литовській державі складали нащадки українських ібілоруських княжих та боярських родів. З них призначались представники вищоїадміністрації, вони ж засідали в «Раді панів» коло князя. Католицький фанатизмз половини XVI століття дуже підупав, коли на Литві почало ширитисьпротестантство, яке знайшло собі багато прихильників серед магнатів (великихпанів) та шляхти.
Вищимкласом українського громадянства зробились нащадки княжих і боярських родів,які звалися загально панами і були земельною аристократією, яка мала великийвплив на політику великих литовських князів. Деякі нащадки удільних князів, як,наприклад, князі Острозькі, зберегли в своїх руках величезні маєтки й жили, яксправжні удільні володарі. Шляхта володіла дрібними маєтками й здобула собівеликі політичні права лише після об'єднання Литви з Польщею. Селяни, хочюридично й зберігали особисто свою волю, але під впливом польського ладупозбулись права на землю, що вважалась княжою або панською. Через те вони булипозбавлені права вільного переходу і були приковані до маєтку свого пана. Але йцей процес відбувався поволі в міру заведення на Литві польського права йпольських порядків.
13.Причини виникнення українського козацтва та основні версії його походження
У XV–XVIст. відбувалося формування принципово нової соціальної групи – козацтва, якепізніше, у XVII–XVIII ст., перетворилося на визначний чинник суспільного життя.Колискою козацтва стала Південна Україна, особливо Поддніпров'я і Побужж'я, щограла роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовськихправителів. Природні багатства цього краю вабили до себе людність. Для тих, хтоприйшов сюди на промисел, уходництво часто ставало засобом існування. Життя поуходах захоплювало їх своїми відмінними прикметами та відводило відповсякчасної селянської чи міщанської праці. Однак тут на випадок татарських «наїздів»потрібно було завжди бути напоготові. Тож з плином часу члени промислових «ватаг»набували необхідного досвіду, Призвичаївшись до місцевих обставин, вони не лишемогли дати відсіч раптовому нападу, а й самі починали громити татарські улуси,не гребувати нападами на послів, купців тощо. «Козакування» перетворювалося наїхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею.
Основніверсії походження козацтва такі. Польсько-литовський хроніст XVI ст. М. Стрийковськийвиводив козаків от якогось стародавнього ватажка «Козака». Польські історикиXVII ст. П. П'ясецький і В. Коховський виводили назву козаків відслова «коза», бо вони були такі ж прудкі, проворні, як кози. ГригорійГраб'янка, козацький літописець початку XVIII ст., виводив козаків від хозар.Були й інші, не менш фантастичні теорії походження козаків.
Польськийісторик XVI ст. М. Бельський, французький інженер Боплав (автор відомого «ОписуУкраїни», 1640 р.) і козацький літописець Самійло Величко з початку XVIIIст., вважали козаків за місцевий стан, хоч теж, як Величко, називали йогосарматами або козаками.
Українськаісторіографія початку XIX ст. виводила козаків от черкасів, або черкесів, щопереселились з Кавказу на Наддніпрянщину. Наукове розроблення питання пропоходження козаків почалося аж геть пізніше. В 1863 р. В. Антоновичвисловив погляд: козацькі громади – це ті ж самі вічові громади старої Русі,які вдержались на південній Київщині й Поділлі під татарським і литовськимпануванням в кінці XV ст. і виступають лиш під новою, запозиченою у татарназвою козаків. Вони зберегли своє віче, яке тепер зветься радою, а їх ватажки,що колись звалися князями, тепер звуться гетьманами.
П. Кулішу своїх творах підкреслював, що козаччина була продуктом степового життя.Козаки були вояками-добичниками; вони складали ватаги й рушали в степ підпроводом обраних ними отаманів і там промишляли полюванням і риболовством, апотім збували в городах продукти свого здобичництва
Більшістьдослідників стояла на ґрунті поглядів Антоновича й Максимовича, вважаючикозаків за місцеву верству українського суспільства, різнячись тільки щододумок про те, який це був стан і де саме шукати його коріння у старійУкраїні-Русі.
Напочатку XX ст. М. Грушевський дав синтез тих поглядів, які з часів Максимовичавважали козаччину за органічне явище українського життя, і розвинув та углибивці погляди. Грушевський зазначав, що козаччина була результатом невпинноїборотьби осілого хліборобського народу з кочовим розбишацьким населенням степу.Але хоч козаччина має певні аналогії до різних явищ українського життяпопередніх століть, її не можна безпосередньо від них виводити. Як окремасуспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччинапочала формуватись лише в XVI ст. й остаточно приймає певні вироблені форми напорозі XVI та XVII ст.
Починаючиз другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік збіглихселян з Галичини, Волині, Полісся, Західного Полісся. Так, у верхів'яхПівденного Буга, на Собі, Синюсі, Тясмині, Росі, в середній течії Дніпра врайоні Канева – Черкас, а також на лівому березі Дніпра – на Трубежі, Сулі,Пслі – виникає чимало козацьких слобод і хуторів. Поступово козацтво набуваєпевних організаційних форм. Передусім, поза межами Речі Посполитої, у пониззіДніпра, за порогами, сформувався укріплений центр козацтва – Січ, життя якоїбудувалося на засадах військової демократії. Паралельно козацтво здобувалоправове визнання у польських офіційних колах, котрі з початку 70-х років XVIст. почали використовувати його для несення прикордонної служби.
Заснуванняпершої Запорізької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацькоговатажка Дмитра Вишневецького («Байди», 1516–1563) – одного із перших відомих вісторії українського козацтва гетьманів. Під його керівництвом в 1552–1556 рр.на о. Мала Хортиця і була побудована фортеця, яка стала осередком згуртуваннязапорозького козацтва.
Специфічніісторичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процессамоорганізації козацтва. Вищим законодавчим, адміністративним і судовиморганом Січі була січова рада. її рішення були обов'язковими для виконання.Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики,проводила поділ земель та угідь, судила злочинців. На Раді обирали уряд Січі – військовустаршину, а також паланкову та полкову старшину, яка мала в своїх рукахадміністративну владу та судочинство, керувала військом, фінансами,репрезентувала Січ на міжнародній арені. У Січі функціонувало власне козацькеправо, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом іздоровим глуздом».
Визначально,що для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманіввони сприймали виключно через призму своїх звичаїв та традицій. Невідповідністьлідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, анавіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про демократизмкозацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічівідмовлятися від булави і лише на третій – погодитися.
Запоріжжямало і свою територію «Землі Війська Запорозького» (територіїДніпропетровської, Запорізької, часткового Херсонської. Кіровоградської,Донецької, Луганської та Харківської областей). Запорізька Січ у XVIII ст. зарозмірами площі була близькою острівній Англії.
14.Причини, характер, рушійні сили Визвольної війни українського народу серединиXVII ст.
Посиленняпольсько-шляхетського гніту на Україні в першій половиш XVII ст. викликало увідповідь піднесення антифеодальної боротьби, тісно переплетеної знаціонально-визвольним рухом. На середину XVII ст. у різних сферах українськогосуспільства визріли гострі суперечності.
Уполітичній сфері: оскільки українські землі входили до складу Речі Посполитої,народ України був позбавлений можливості незалежного державного розвитку.Інтереси політичного розвитку України приходили з суперечність з інтересамиПольщі.
Загострилисясуперечності у національно-релігійній сфері Стосовно українців в РечіПосполитій проводився курс на усунення їх від участі у міському самоврядуванні,обмежувався їх вступ до цехів ремісників, православні єпископи не мали правазасідати в сенаті. Впроваджувалися католицтво та уніатство, переслідувалисяукраїнська мова та культура.
Усоціально-економічній сфері: оскільки в цей період Польща стає одним з головнихекспортерів хліба, спостерігається орієнтація поміщицьких господарств не назадоволення власних потреб, а на внутрішній і зовнішній ринок. Це призвело дозміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва.
Помітнопогіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна системаводночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початковихформ мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді у багатьох галузяхпромисловості України.
Важливоюпередумовою війни було формування козацького стану. Козацтво на той час ставаловиразником національних інтересів і носієм ідеї української державності, Курспольського уряду на ліквідацію козацтва як стану викликав його збройний опір.
Напочатку 1648 р. спалахнула національно-визвольна війна українськогонароду. Поневолене селянство, козацтво, міщани були головною рушійною силоювійни. Найважливішу роль відігравало козацтво, яке становило кістяк армії.Очолила війну передова українська шляхта та козацька старшина. Б. Хмельницькогообрано гетьманом Війська Запорозького (лютий 1648 р.).
Боротьба,що охопила всю Україну, була спрямована проти національно-релігійного тасоціального гноблення з боку Польщі. Повстанці також чинили опір спробам Росії,Туреччини і Кримського Ханства підпорядкувати козацьку Україну своїм інтересам.Таким чином, боротьба носила національно-визвольний та соціальний характер. Йголовні завдання полягали в тому, щоб створити незалежну українську державу тазакласти передумови соціально-економічного розвитку України на якісно новій,більш прогресивній основі.
Щодотипології боротьби, що розпочалася у 1648 р., то в літературівикористовуються терміни: «повстання», «війна» і навіть «революція» – тобто цепитання залишається в історичній літературі відкритим. Найбільш розповсюдженимі сьогодні є термін «війна», хоча деякі дослідники вважають, що за своїмимасштабами, змістом, формами, характером і метою боротьби, наслідками ця подіястановила собою революцію.
Відкритимзалишається питання і про хронологічні межі цієї події. Найчастіше кінцевоюдатою називають 1654 р., хоча зустрічаються і 1657 р., і навіть 1676 р.
Такимчином, до повстання, що переросло в національно-визвольну війну українськогонароду, призвело різке загострення соціально-економічних суперечностей вУкраїні, посилення національного, релігійного гніту наприкінці 40-х рр. XVIIст.
15.Оцінка Переяславської угоди 1654 року. Березневі статті
Переяславськаугода 1654 року – вирішальний, переламний момент в долі українського народу.Для вірного розуміння суті цього договору слід взяти до уваги такі моменти:
а)обставини, за яких його було укладено,
б)зміст договору.
а)обставини.
Незважаючина підйом Визвольної війни, Україна протягом кількох років не змогла нанестирішучої поразки Польщі. Ставало очевидним, що Україні був потрібний сильнийсоюзник, покровитель. Альтернативні варіанти Б. Хмельницький перелічив накозацькій раді у січні 1654 року.
1. Покровитель– польський король (це було неприйнятно, бо точилася боротьба проти поляків).
2.Кримський хан (виявився ненадійним союзником).
3.Турецький султан (але союз з «бусурманами» був ненависним для українців).
4.Московський цар (на думку Хмельницького, ця кандидатура була найбільшприйнятною).
б)зміст угоди.
В березні1654 року російський цар затвердив так звані «Березневі статті», які визначалистатус України у складі Росії.
Якіправа мала козацька Україна за цією угодою?
Договірпередбачав цілковите збереження за Україною своєрідних форм правління,наявність власної державної території, судочинства, армії чисельністю 60 тис.реєстрових козаків, фінансової системи, своєрідногоадміністративно-територіального поділу. Суверенітет України був частковообмежений у сфері зовнішньої політики: дипломатичні зносини дозволялосяздійснювати під контролем Москви. Крім того, Москві сплачувалася данина.
Такимчином, Україна за Переяславською угодою зберігала широку автономію у складіРосії. Укладення її відповідало на той час вимогам моменту і тому можеоцінюватися як вірний крок гетьмана.
Середісториків і досі не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичноїсуті Переяславської угоди 1654 року. Науковці по-різному трактують цей договір:одні вбачають в ньому унію двох держав, інші – угоду про васальну залежність Українивід Росії, треті – військовий союз. Ситуація ускладнюється тим, що оригіналдокументу до нас не дійшов: текст був підроблений царськими писарями. Однецілком очевидно: кожна сторона бачила в ньому засіб для реалізації власнихпланів. Москва намагалася часткову залежність України від Росії перетворити націлковиту; Україна сподівалася за допомогою Росії вирвати українські землі зіскладу Речі Посполитої.
Укладеннядоговору 1654 року суттєво змінило геополітичну ситуацію в регіоні.
16.Роль Б. Хмельницького в історії України
БогданХмельницький – видатний політичний і державний діяч середини XVII ст., рольякого в історії України важко переоцінити. Не випадково деякі дослідникипорівнюють його з Олівером Кромвелем в Англії.
НародивсяБогдан Хмельницький 27 грудня 1595 року в Чигирині у сім'ї дрібногоукраїнського шляхтича Михайла Хмельницького. Богдан одержав освіту вукраїнській школі, а потім у Львівській єзуїтській колегії, знав латинь такілька іноземних мов. Через трагічні особисті обставини Хмельницький став начолі визвольної боротьби українського народу проти польського панування. Вінсправив великий вплив на перебіг подій української історії завдяки своємуталанту – таланту організатора, полководця, державного діяча. Найбільшоюзаслугою Б. Хмельницького була напружена, послідовна праця по створеннюукраїнської національної держави. Здійсненню цього історичного завдання булапідпорядкована вся діяльність гетьмана.
Такимчином, Б. Хмельницький, по-перше очолив боротьбу народних мас протипольсько-шляхетського панування, об'єднавши для цього зусилля різних класів іверств населення. В результаті була знижена гострота соціальних суперечностей,усунена можливість переростання їх у громадянську війну.
По-друге,Б. Хмельницький – перший з політичних діячів не тільки висунув завданнястворення незалежної української держави, але й зробив усе можливе для їївтілення. Його зусиллям фактично була створена молода українська держава, якаспиралася на традиції козацького самоврядування.
По-третє,Б. Хмельницький, який здійснював активну дипломатичну діяльність під часВизвольної війни, вивів Україну на міжнародну арену.
Ілише вкрай несприятливі обставини того часу призвели до втрати українцямиможливості національного самовизначення. Водночас слід зауважити, що особа Б. Хмельницькогоне піддається однозначній оцінці.
По-різномуоцінюють вчені І політики передусім такий вирішальний крок, як укладенняПереяславської угоди 1654 року.
Слідоднак визначити, що гетьман діяв як мудрий політик і обрав найбільш оптимальнийна той час варіант. Безперечно, Б. Хмельницький – одна з найбільш видатнихфігур в історії України.
17.Причини політичної нестабільності української о суспільства після смерті Б. Хмельницького(період Руїни)
Післясмерті Б. Хмельницького (1657 р.) події розвивалися у вкрайнесприятливому для України напрямі. Настали часи розбрату серед українців,іноземної інтервенції і спустошення краю. Цей майже 25-річний період одержав вісторії назву «Руїни». Україна розділилася на два гетьманства – Лівобережжя таПравобережжя. Останнє згодом все більше перетворювалося на справжню руїну.
Гетьманизмінюють один одного; при цьому Лівобережжя обирає свого гетьмана, Правобережжя– свого, іноді між ними відбуваються збройні сутички.
Післягетьманства Юрія Хмельницького, Івана Виговського Україна розділяється наЛівобережну і Правобережну. На Правобережжі гетьманами були П. Тетеря, П. Дорошенко,знов Ю. Хмельницький.
НаЛівобережжі – І. Брюховецький, Д. Многогрішний, І. Самойлович. Розколом середукраїнців скористалися сусідні держави, і за Андрусівським миром 1667 р.Україна була поділена: Правобережжя відійшло до Польщі, Лівобережжя – до Росії.Згодом був укладений договір Москви з Туреччиною (Бахчисарайський мир 1681 р.)і знов з Польщею (1686 р.). В результаті на кінець XVII ст. українськіземлі виявились поділеними між сусідніми державами.
Середпричин, подібного розвитку подій назвемо такі обставини:
1.Вкрай несприятливі зовнішньополітичні умови – жорстка централізаторськаполітика російського царизму, втручання іноземних держав, які претендували наукраїнські землі.
2.Внутрішня боротьба за владу між окремими гетьманами та угрупуваннями.
3.Загострилися болючі соціально-економічні проблеми, оскільки козацька старшинапоступово займала місце шляхти. Політична ситуація в цей період загострюєтьсячерез народні повстання.
4.Мали місце розходження в поглядах щодо зовнішньополітичного курсу, а саме: якоїорієнтації слід дотримуватися – пропольської чи промосковської.
Всіці несприятливі обставини ускладнювали процес державного будівництва. Подіїрозвивалися неоднаково в Правобережній та Лівобережній Україні.
Такимчином, ціла низка обставин призвела до політичної нестабільності українськогосуспільства після смерті Б. Хмельницького внаслідок чого було втраченосприятливі можливості для політичного самовизначення українців.
18.Наступ російського царизму на українську автономію
Внаслідокукладення Переяславської (1654 р.) угоди Україна увійшла де Російськоїдержави на правах автономії. Про автономність України свідчили наявністьвласної території, своєрідного політико-адміністративного устрою, українськоїадміністрації з числа козацької старшини. Збройні сили України виступали яксамостійні, Україна вела активну дипломатію на міжнародній арені, визнаваласябагатьма державами.
Алеполітична автономія України існувала історично недовгий час. В ХVІІ-ХVІІІ ст.українському народу не вдалося утвердити свою молоду державність. Чому таксталося?
З1654 р., тобто з моменту укладення Переяславської угоди, Москва намагаласяввести на Україні пряме правління, поступово, але неухильно обмежуючи їїавтономні права. Договір 1654 р. визнавав за Україною самоврядування,наявність місцевих органів управління, очолюваних гетьманом. Він був підписанийяк «вічний», але після смерті Б. Хмельницького під час обрання кожногонового гетьмана укладалася нова угода, де права України поступово обмежувалися,а привілеї Москви поширювались (див., наприклад, Переяславські статті 1659 р.,Московські 1665 р., Батуринські 1663 р. та інші).
Особливемісце у системі заходів щодо обмеження української автономії займали ті з них,які були прийняті в часи правління Петра І та Катерини II. Тенденція дообмеження суверенних прав України повною мірою знайшла вияв у першій чвертіXVIII ст., період правління Петра І – ідеолога і практика імперської доктрини.Політичний курс, спрямований на ліквідацію української автономії, втілювався урізних сферах життя. Однак найбільш показовим слід вважати ставлення царськогоуряду до інституту гетьманства в України.
Події1707–1708 рр., а саме перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля КарлаXII під час Північної війни, прискорили процес підпорядкування інститутугетьманства російському урядові, Після Полтавської битви з 1709 р. приукраїнських гетьманах постійно перебувають царські резиденти – бригадири.
Логічнимпродовженням політики уряду Петра І було створення у 1722 р. після смертігетьмана Івана Скоропадського (1708–1722) Малоросійської колегії – державноїустанови у складі 6 російських штаб-офіцерів, що мали здійснювати вищі судові,фінансові функції та нагляд за діяльністю Генеральної військової канцелярії тагетьмана.
Післясмерті Петра І (1725 р.) московська політика щодо України буланеоднаковою: часом вживалися більш жорсткі заходи, часом наставало полегшення.Період пільг для України прийшовся на правління Петра П, коли було дозволенообрати нового гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727–1734).
ЦарицяАнна Іоанівна, яка вирішила повернутися до жорстких петровських заходів щодоУкраїни, у 1734 р. після смерті Д. Апостола знову скасувалагетьманство. Замість нього для управління Україною було створено Правліннягетьманського уряду на зразок Малоросійської колегії.
Зацарювання Лізавети, дочки Петра І, коли проводився менш жорсткий курс щодоУкраїни, було востаннє дозволено обрати гетьмана в особі Кирила Розумовського(1750–1764).
ПравлінняКатерини П – заключна сторінка в історії існування інституту гетьманства вУкраїні: у 1764 р. цариця, яка негативно ставилася до існуванняукраїнської автономії, скасувала гетьманство – тепер вже остаточно. У 1782 р.Гетьманщина була поділена на 3 намісництва (губернії), які разом складалиМалоросійське генерал-губернаторство з росіянином на чолі.
Такимчином, на території Української держави, що сформувалася в ході Визвольноївійни 1648–54 рр., склався і тривалий час існував своєрідний політичний таадміністративний устрій. Наявність таких важливих передумов, як широке народнепредставництво у державотворчому процесі, вплив традицій Запорозької Січі,зумовила республіканський, демократичний характер української козацькоїдержави. Існування цієї держави можна датувати від 1648 р. до кінця XVIIIст. Фактично після Полтавської битви (1708 р.) існували лише зовнішніознаки держави.
19.Суспільно-політичний та економічний розвиток Гетьманщини (XVIII ст.)
Післярозподілу українських земель сусідніми державами Правобережжя, що входило доскладу Польщі, поступово занепадало. Водночас все більшого значення набувавполітичний центр на Лівобережжі, який згодом одержав назву Гетьманщини.
Гетьманщина– це українська держава, що склалася в ході національно-визвольної війни 1648 –4654 рр. і увійшла до складу Російської імперії на договірних умовах. Ці умовивизначали автономний політичний, військовий, фінансовий, адміністративнийстатус України. Саме на території Гетьманщини, незважаючи на всі політичніобмеження, набули свого розвитку самобутні органи українського державногоуправління.
Політичнийустрій Гетьманщини виглядав таким чином. Ядро української території складаликозацькі полки, чисельність яких могла змінюватися (6, 10, 16). Головнимиланками управління були генеральний, полковий та сотенний уряди.
Вищимзаконодавчим органом місцевого управління залишались козацькі ради, на якихобговорювались і вирішувались найважливіші питання внутрішньої та зовнішньоїполітики. Ради обирали й скидали гетьманів, козацьку старшину. Однак радискликалися дедалі рідше, і найважливіші питання гетьман вирішував у вузькомуколі козацької старшини. На радах були присутні представники царського уряду.
Обранийкозацькою радою воєначальник козацького війська – гетьман – здійснював вищувійськову, політичну, адміністративну, фінансову та судову владу, був головнимрозпорядником українських земель, затверджував на посадах полкову та сотеннустаршину. Згодом кандидатура гетьмана стала призначатися заздалегідь царськимурядом. Резиденції гетьманів у різний час розташовувались у Чигирині, Гадячі,Батурині, Глухові.
Наступналанка управління – генеральна старшина, що у XVIII ст. складалася з дев'ятиосіб. Вони здійснювали керівну політику у різних галузях управління: очолювализбройні сили, відали фінансами, судочинством, становили верхівкуадміністративного апарату. Посади ці вважалися виборними, але з кінця XVII ст.виборність стала номінальною. Кандидатури висувалися у вузькому колі старшини ізатверджувалися гетьманом і царським урядом.
Найвищимсудовим органом був Генеральний військовий суд.
Наступналанка управління – полковники і полкова старшина у складі 5 чоловік, якіздійснювали і функції цивільної адміністрації на території полку. У XVIII ст.нерідкою вже була спадковість цих посад.
Полкиподілялися на сотні, очолювані сотниками і сотенною старшиною (З чоловіки).Посада сотника нерідко була спадковою; сотенну старшину призначали сотники іполковники.
Козаки,що мешкали в селах, входили до куреня, влада в якому належала курінномуотаманові. Він підпорядковувався сотенному управлінню.
Своєріднийполітичний устрій склався на Слобожанщині.
Містав Україні другої половини XVII–XVIII ст. поділялися на «магістратські» (намагдебурзькому праві) і ратушні, що значною мірою підлягали полковійадміністрації.
ЗапорозькаСіч зберігала давні традиції політичної організації та адміністративногоустрою.
Основоюекономіки Гетьманщини було сільське господарство.
У цейперіод відбувається процес концентрації значної земельної власності в рукахлівобережної старшини. Тогочасне старшинське землеволодіння існувало у двохформах: приватно-спадковій (тобто незалежній від службового становища) ітимчасово-умовній (коли землі видавалися за службу на певний строк). В 30-х рр.XVIII ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини перебували у приватнійвласності. В період правління Д. Апостола фактично зникла межа міжспадковими і тимчасово-умовними володіннями. Зростає велике землеволодіння вУкраїні російських поміщиків. В цілому розвиток аграрного сектору наприкінціXVII–XVIII ст. характеризувався наявністю рутинної техніки і екстенсивногометоду господарювання.
В цейперіод розвивається також промисловість, базовими підвалинами якої були ремеслота промисли. Провідними промислами в українських землях були млинарство,винокуріння, селітроваріння, чумацтво. Поступово формується мануфактура в своїхпочаткових формах.
20.Причини знищення Гетьманщини у другій половині XVIII століття
Післяукладення Переяславської угоди в 1654 р. в Україні протягом тривалого часузберігалася автономія, існували органи самоуправління. Тотальний наступросійського царату на українські землі у XVIII ст. характеризувавсяпрогресуючим обмеженням українських прав та вільностей, посиленням тенденційцентралізації, уніфікації, русифікації цілеспрямованим розколом українськогосуспільства, хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсівукраїнських земель.
Загетьманування Кирила Розумовського (1750–1764) були відновлені головні атрибутиукраїнської автономії. Стривожена прагненням старшини до перетвореннягетьманства у спадковий інститут Катерина II примусила Розумовського подати увідставку. 10 листопада 1764 р. вийшов «Маніфест до малоросійського народу»,де говорилося про звільнення К. Розумовського і нічого не згадувалося провибори нового гетьмана. Вся повнота влади України зосередилися в руках ДругоїМалоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим.
Слідназвати такі причини ліквідації Гетьманщини у другій половині XVIII ст.
1.Укріплення російського абсолютизму призводило до посилення тенденцій централізації,уніфікації, русифікації. Автономне існування України у складі Російськоїімперії дедалі більше ставало явищем несумісним з абсолютистською монархією.
2.Політика царського уряду була спрямована на інкорпорування українських земельдо складу Росії з метою максимальної експлуатації людських та матеріальнихресурсів України.
3.Розкол українського суспільства, який давав царському урядові змогу використовуватичвари між гетьманом та старшиною, між старшиною та селянами.
Затаких обставин ліквідація автономії України була на той час явищемневідворотним.
Запорожжявідігравало помітну роль в політичному житті України у XVIII ст. Воно зберігалосвою автономію у складі Гетьманщини. Коли гетьман І. Мазепа перейшов на бікшведів, Запорозька Січ (Чортомлицька) за наказом царя Петра І була зруйнована(1709 р.). Військо Запорозьке пішло униз по Дніпру і створило на турецькійтериторії Олешківську Січ. Коли запорожцям було дозволено повернутися, вонизаснували так звану Нову Січ.
Вдругеі остаточно Запорозька Січ була зруйнована у 1775 р. за наказом цариціКатерини II.
Середпричин її зруйнування слід назвати такі;
1.Суперечки, сутички між царським урядом і козаками за землі запорожців. Росіястворила на Запорожжі цілу низку військових поселень; запорожці, зрозуміло,чинили опір.
2.Запорожжя було осередком соціального протесту пригнобленого люду. Сюди бігликріпаки, запорожці нерідко очолювали селянські повстання. З поглибленнямсоціального розшарування на Запорожжі загострилися внутрішні протиріччя.
3.Після перемоги Росії у війні проти Туреччини (1768–1774) цариця Катерина IIвважала, що Запорожжя вже не буде відігравати значної ролі в охороні південнихкордонів. Життя показало, що це було помилкою.
4.Після ліквідації гетьманства (1764 р.) Запорожжя зберігало свою автономію,тобто залишалося носієм української державності. Це здавалося царському урядовінеприпустимим.
ЗруйнуванняСічі, як і царська політика в українських землях в цілому. сприяло поступовомузанепаду козацтва як соціального стану. Наслідки зруйнування Січі:
•було зліквідовано останній бастіон вільності від кріпацтва;
•були остаточно знищені ознаки української державності;
•ліквідація Запорозької Січі прискорила процес занепаду українського козацтва.
21.Соціально-економічне та політичне становище України в складі Російської імперіїу І пол. XIX ст.
Характернимирисами соціально-економічного та політичного розвитку України в першій половиніXIX ст. були територіальні, адміністративні і суспільні зміни.
Так,на початку XIX ст. український народ у складі Російської імперії остаточновтратив свою самостійність. На місці автономно-самоврядних українських регіонів– Слобожанщини і Лівобережжя було засновано Харківську, Чернігівську іПолтавську губернії. Внаслідок розподілу Польщі – 1772, 1775 та 1795 рр. доРосії відійшла Правобережна Україна. В ній були утворені Київська, Подільська іВолинська губернії. Возз'єднання Лівобережжя та Правобережжя мало великезначення для українського народу. Східна Галичина, Північна Буковина таЗакарпаття увійшли до складу Австрійської імперії.
Розпочаласяінтенсивна колонізація українським народом колишніх земель Кримського ханства ізапорозьких земель. Внаслідок перемог російської армії над Туреччиною востанній третині XIX ст. Кримське ханство було приєднано до Російської імперії.Завоювання Росією Криму, північних чорноморських степів було епохальною подієюне тільки для України, а і для всієї Східної Європи. Нові землі, названіНоворосією, нарешті стали придатними для сільського господарювання. Почаласясільськогосподарська колонізація Півдня сучасної України. Російський урядроздавав землі козацькій старшині, дворянству, проводив активну переселенськуполітику на південні землі, заохочував селян до переселення різними пільгами.Це були – пільговий проїзд, надання позичок на обзаведення домашнього вжитку,звільнення на 2–3 роки від податків та від призову на військову службу. З 1782 р.по 1858 р. на Півдні розселилось більш 903 тис. чоловік. Середпереселенців українці складали в середньому біля 60%, біля 30–35% – складалиросіяни. Крім українців та росіян участь у засвоєнні нових південних земельприймали греки, вірмени, німці, сербохорвати та інші народності. Таким чином,населення Новоросії формувалось як багатонаціональне. На цій територіїРосійської імперії на початку XX ст. були утворені Катеринославська,Херсонська, Таврійська губернії.
Особливістюполітичного розвитку українських земель було формування в них російськогоадміністративно-управлінського апарату в губерніях, повітах і станах. Він бувпокликаний охороняти владу царизму. Поліцейсько-державні форми управлінняРосійської імперії в національних регіонах прийняли виглядгенерал-губернаторств. На середину XIX ст. українські губернії входили доскладу Малоросійського, Київського і Новоросійсько-Бессарабськогогенерал-губернаторств. На початку XX ст. для виявлення і покарання політичнихпротивників царського самодержавства в губерніях були засновані охоронні відділення.Нова система управління, свавілля імперської бюрократії, корупція чиновництвамали згубні наслідки для політичного розвитку українського народу, заважалиросту його політичної і національної самосвідомості.
Характерноюрисою економічного розвитку Росії в першій половині XIX ст. була глибока кризаекономічних відносин. Етнічні українські землі в І пол. XIX ст. були, восновному, аграрними районами. 75% населення знаходились у феодальнійзалежності від поміщиків або держави. В руках великих землевласників булаосновна маса земель Правобережної України, тисячами десятин володіли Браницькі,Потоцькі та інші магнати польського походження. Дворянство Правобережжя на 60%складалось з поляків.
НаЛівобережжі та Слобожанщині великі землевласники були українського походження,спадкоємці козацької старшини. Більше половини земель належали поміщикам,дворянам.
Збереженняфеодальних відносин в Україні стримувало розвиток економіки. Криза кріпосногогосподарства посилювалась з самого початку XIX ст. Більшість поміщиківзменшувала селянські наділи та збільшувала барську запашку, вводила урочнусистему, яка дозволяла землевласникам встановлювати норми роботи селян на день.Деколи поміщики вводили так звану «місячину», внаслідок чого селяни втрачалисвій земельний наділ і працювали на землі пана за місячну «пайку». Післяповстань селян у 1830–31 рр. царська влада провела інвентарну реформу (1847 р.),щоб зменшити селянські повинності. Але норму панщини мав визначати сам поміщик,тому кріпосницькі повинності залишались майже незмінними. Посиленняексплуатації селян, занепад поміщицьких маєтків, панування екстенсивних методівгосподарювання стримувало розвиток капіталістичних відносин.
Формуваннякапіталістичних відносин в економіці України було повільним. Основою життя населенняУкраїни було сільське господарство, вирощування пшениці, яка була головною товарноюкультурою. Вирощувалися і технічні культури – буряк, лен, конопля, тютюн,картопля. Скотарство було розвинуто на півдні України. На початку 30-х рр. XIXст. існували кінні заводи, вівчарство. Промисловість була розвинена слабо іорієнтована на переробку сільського господарства. Це були мануфактури, фабрики,різні селянські промисли. Підприємства, засновані купцями, міщанами абобагатими селянами, швидко розвивались, тому що в них працювали вільнонаймані. Поміщицькіта державні підприємства використовували кріпацьку працю, малопродуктивну ітому програвали купецьким підприємствам. До середини XIX ст. купці-промисловцібули власниками майже 90% заводів. Таким чином, в І пол. XIX ст. йшов процесформування місцевої буржуазії, зародження капіталістичних відносин.
Усвоїй сукупності становище України поєднувало суперечливі, але взаємнопов'язані суспільні явища: кризу, занепад, певне домінування старих феодальнихвідносин і зародження, становлення і формування капіталістичних відносин.
22.Причини, хід та особливості промислового перевороту в Україні у II пол. XIX ст.
Буржуазніреформи 60-х рр. XIX ст. в Росії створили умови для модернізації господарстваУкраїни, Складовою частиною цього процесу був промисловий переворот, тобтоперехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики, від дрібноготоварного виробництва до широкомасштабного. Індустріалізація відбувалась самена нових землях імперії – в Новоросії. Це були південно-східні регіони сучасноїУкраїни – Донбас, Криворіжжя, Харківщина, де виросли нові промислові міста – Одеса,Херсон, Миколаїв, Катеринослав, Запоріжжя, Луганськ, Кривий Ріг, Юзівка,Маріуполь та ін.
Модернізаціяекономіки Росії вимагала прискорення темпів об'єднання всеросійського ринку,будівництва і розвитку залізниць, промислових підприємств. Для забезпеченняросійської армії пушками, ядрами, рушницями необхідним було підвищеннявидобутку вугілля, виробництва заліза, металу. Багаті рудою та вугіллям новіпівденно-східні російські землі мали забезпечити потреби держави у виробахважкої промисловості.
Хідпромислового перевороту в Україні мав спільні з Росією риси – слабкістьвнутрішнього ринку, відсутність власного капіталу, високі темпи розвитку.
Першимна Україні розвинулось залізничне будівництво. У 1866–1871 рр. між Одесою таБалтою були прокладені перші колії. У 70-х рр. залізниці об'єднали українськіміста з Москвою.
Характерноюрисою індустріалізації було переважання важкої, добувної промисловості надлегкою. Будувались металургійні заводи в Донбасі, Катеринославі, Харкові,Києві, машинобудівні. До середини 90-х рр. в південно-східних районах сучасноїУкраїни працювало 109 машинобудівних заводів. Це складало 32% всіх заводів цієїгалузі Росії. З середини 80-х рр. почалась великомасштабна здобич залізної рудив Криворіжжі. До 1990 р. вона збільшилась у 158 разів, в той час якуральські заводи збільшили здобич у 4 рази.
У 60–80-хрр. XIX ст. на південному сході сучасної України в цілому завершивсяпромисловий переворот від мануфактури до машинної індустрії. У виробництвізастосувались парові двигуни і системи машин та верстатів, досягнення науки ітехніки.
Розвитоккапіталізму мав деякі особливості, які впливали на формування економічної, суспільноїта соціально-культурної системи в цих регіонах. Перш за все – це високі темпиіндустріалізації Південної і Східної сучасної України. Ця територіяперетворилась на нову вугільно-металургійну й машинобудівну базу Росії. З часуреформи 1861 р. видобуток кам'яного вугілля тут зріс більш, як у 115 разіві у 1900 р. становив 691,5 млн. пудів (майже 70% усього видобуткудержави). За останні два десятиріччя у Новоросії виникли 17 великихметалургійних заводів.
Другоюі, найбільш важливою, особливістю розвитку капіталізму була переважаючаприсутність в економіці іноземного капіталу. Більшість заводів будувалась накошти іноземців: завод Джона Хьюза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк),Дніпропетровський завод у селищі Кам'янському та ін. Французький, бельгійський,англійський і німецький капітали зайняли ключові позиції в кам'яновугільній,залізорудній і металургійній промисловості. Капіталістам-іноземцям належалоблизько 90% акціонерного капіталу монополістичних об'єднань, переважнабільшість прибутків яких спливала за кордон.
Третяособливість полягала в тому, що в промислових регіонах Півдня і Сходу сучасноїУкраїни населення формувалось як багатонаціональне. Річ в тому, щоіндустріалізація відбувалась на нових російських землях, які пізніше ввійшли доскладу Української РСР і тому тут переважала російська людність – в містах,промислових центрах, адміністративному апараті, в складі буржуазії середньої тадрібної, інтелігенції та робітничого класу. Крім росіян та українців середкупецтва було багато греків, євреїв. Українське сільське населення майже неприйняло участі у модернізації економіки Сходу та Півдня сучасної України.Традиційна сільськогосподарська праця, барщина не сприяли відходництву, як уросійських селян. Тому на заводах, рудниках, шахтах росіяни становили біля 70%серед робітників.
ВЛівобережній та Правобережній Україні зберігалися сільськогосподарські тапереробні промисли – цукрова, винокурна, мукомельна, шкіряна промисловість. Вцих галузях провідні позиції утримувала українська буржуазія. Основнимиджерелами її формування були купці, чумаки, скупники, сільські лихварі,кустарі, заможне селянство, які в пореформений період зуміли накопичитикапітали, пристосуватися до буржуазних умов. Поступово сформувалась українськаторговельно-промислова еліта, представники якої Терещенки, Харитоненки,Яхненки, Семиренки, Алчевські та інші за розмірами своїх капіталів належали донайбагатших людей України.
Однобічнийхарактер індустріалізації, хижацькі темпи розробки корисних копалин, жорстокаексплуатація робітників, їх незахищеність законодавством складали умови дляросту робітничої боротьби за соціальні права і свободу.
Наслідкомпромислового перевороту в Україні у II пол. XIX – поч. XX ст. було утвореннявисокорозвинутої промислової бази. Україна в ії сучасних кордонах малаіндустріально-аграрне господарство. Внаслідок промислового переворотуускладнилася соціальна структура суспільства: активно відбувалася диференціаціяв межах традиційних класів феодального суспільства – дворянства і селянства, крімтого виникли нові класи – буржуазія і пролетаріат, активізувалась інтелігенція.
23.Сутність реформ 60–70 рр. XIX ст., їх незавершений характер
історіясоціальний розвиток реформа
Всередині XIX століття російська влада почала проводити буржуазні реформи.Програна Кримська війна 1853–56 рр. продемонструвала відсталість Росії танеможливість прогресивного розвитку економіки держави в умовах існуванняфеодальних відносин, кріпосницької праці. Розвитку капіталістичних відносин вкраїні заважали абсолютна монархія, середньовічні феодальні відносини таневирішеність національного питання.
ЦарОлександр II та його прибічники підготували і провели буржуазну селянськуреформу. За змістом вона була проведена на прусський зразок. Селяни ставалиособисто вільними, а економічна залежність їх від поміщиків залишалась.Зберігалось поміщицьке землеволодіння.
19лютого 1861 року російський цар Олександр 11 підписав Маніфест про скасуваннякріпосного права. На Україні це стосувалось долі 5,3 млн. осіб. Реформа булапроведена за рахунок селян. Поміщики мали право залишати близько половиниземель для власного користування, а решту розподіляти між колишніми кріпаками.При цьому селян зобов'язували викупати свої наділи. Уряд сплатив поміщикам 80%кошту селянських земель, внаслідок чого селянство повинно було сплачувати цейборг державі протягом 49 років. Користуючись підтримкою держави, поміщики нетільки захопили кращі землі, а й привласнили селянські землі, що були успільному користуванні. У Лівобережній та Південній Україні селяни втратили 30%своєї землі. Непослідовність реформи вела до збереження в Україні деякихфеодальних залишків у сільському господарстві, які були тягарем для селян, щоопинилися у скрутному становищі боржників за землю. Значна частина селянрозорювалась, ставала безземельною та малоземельною. Селянство, незадоволенереформою, почало вести боротьбу проти влади за відміну викупних платіжне таповернення «відрізаних земель».
Незважаючина обмежений характер земельної реформи, у другій половині XIX ст. в Україніпочалась руйнація феодального землеволодіння та витіснення йогокапіталістичним. Формувались та посилювались капіталістичні господарства, деіснувала оренда, наймана праця, використовувалась техніка. Перед селянами буливідкриті величезні можливості для активізації господарської діяльності – могликупувати рухоме і нерухоме майно, займатися торгівлею, відкривати промисловіпідприємства. Засноване на власних засобах виробництва сільське господарствоУкраїни набувало товарного характеру.
Скасуваннякріпосного права стало початком модернізації економіки Російської імперії івимагало змін в інших сферах суспільного життя. У 60–70 рр. XIX ст. булипроведені інші буржуазні реформи.
Так,у 1864 р. російська влада провела земську та судову реформи. Земська реформапередбачала створення виборних місцевих органів самоуправління – земств. ВУкраїні вони створювались тільки на Лівобережжі і Півдні. Земські органисамоврядування обирались на повітовому та губернському рівні власнихпредставників. Земства наглядали за освітою, охороною здоров'я, поштовимипослугами, утриманням шляхів, зборами статистичних даних. На Правобережжіземства не вводились до 1911 р. внаслідок повстань польської шляхти.Земства не були по-справжньому представницькими органами, але сприяли розвиткуна місцях обмеженого самоврядування.
Удосконалюваласьсистема судочинства. Судова реформа запроваджувала такі прогресивні зміни, якбезстановість судочинства, незалежність судів від адміністрації, гласністьсудових процесів, змагальність сторін при розгляді судової справи. У карномусудочинстві було введено суд присяжних. Все це сприяло зростанню в народігромадянської самосвідомості, створенню умов для подальшого розвитку правовоїсистеми.
Реформав освіті відкрила для нижчих верств більший доступ до неї, вдосконалилапрограму навчання й надала університетам більшу автономію. Статут 18 червня1868 р. надавав університетам право вибору вченою радою університетуректора й проректора на чотири роки; обрання за конкурсом професорів і радоюфакультетів деканів. Водночас було послаблено цензурні утиски.
У1874 р. було введено зміни до військової служби. Тривалість службискорочувалась з 25 років до 6. Військова повинність поширювалась на всі верствинаселення. Військова реформа здійснювалась 15 років і мала на меті шляхоммодернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Було заборонено тілесніпокарання. Територія країни поділялась на військові округи. На українськихземлях були створені Київський, Одеський і Харківський округи. В кожнійгубернії та повіті запроваджувались відповідні військові управління.
Буржуазніреформи, проведені в Росії, мали прогресивний характер і сприяли формуваннюбуржуазних відносин в суспільстві, створювати передумови для становленнягромадянського суспільства. Внаслідок буржуазного реформування в економіці вРосійській імперії були створені умови для переходу до інтенсивного розвиткукапіталізму, руйнації феодалізму та формуванню ринкової економіки в українськихземлях.
Напочаток XX ст. 90% експортного зерна приходилось на Україну. В ній збирали43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці. Але недоліками реформ були залишкипоміщицького землеволодіння, відробіткова система, напівфеодальні відносини.Економічні реформи не були підкріплені необхідними політичними реформами – створеннямпарламенту, прийняттям конституції, наданням суспільству демократичних прав. Вкраїні зберігалась абсолютна монархія середньовічного зразку, були відсутнімидемократичні засади суспільства. Непослідовність реформ в економіці привела довтрати землі 20 тис. селян, 100 тис. стали малоземельними. Це поглиблювалосуспільні протиріччя і посилювало соціальне напруження в імперії.