Зміст
Вступ
1. Становлення
2. Сходження
3. Міжнароднівідносини
4. Війна 1812 року
5. Відхід вмістицизм
6. Аракчєєвщина
7. Освіта в Росії
8. Останні роки
Висновок
Список літератури
Вступ
Вибір цієї темине випадковий, він випливає із сучасного стану досліджень. До характеристикиОлександра І звертались чимало дослідників, але це був досить поверхневий аналіз.Ця робота має стати деяким об’єднуючим узагальненням попередніх науковихдосліджень.
На сьогоднідосить актуальним є звернення до історичних постатей, які відігравали важливуроль на певному етапі розвитку держави.
Робота включаєвісім питань, вступ та висновок. У вступі визначено актуальність вибраної теми,мету, і завдання дослідження.
Перше питання маєна меті розкрити процес становлення Олександра І на престол, виражає початокрозвитку Олександра як особистості, розкриває світогляд і вплив його вихованців.
В другому питаннійдеться про сходження Олександра на престол, а також про його соратників, які зодного боку були зразковими безкорисливими друзями, а з другого тими, хтопостійно йшов всупереч імператору, і вважав його сукупністю слабкості і несправедливості.
Третє питанняговорить про міжнародні відносини, в які він прагнув внести відчуттязаконності, любові і миру. Він не мав наміру розширяти володіння Росії, йогомрією була стати на чолі людства, для його блага. Олександр був противникомНаполеона і для боротьби збирав собі союзників, зокрема Австрію, Прусію іПольщу, але потім зазнав поразки і уклав з Наполеоном угоду, хоча російськенаселення вороже ставилося до нього.
У четвертомупитані йдеться про війну з Францією 1812р. В цій війні розкриваються особливівластивості монарха, він впевнено разом з народом йшов до перемоги, якої досяг.
П’яте питанняговорить про те, що після війни 1812 р. Олександр І дещо відійшов від своїхсправ, і поринув у світ безтурботності, зовсім не переймаючись проблемами якіпостали у країні.
У шостому питаннійдеться про «аркащеєвщину», оскільки після війни Олександр І поставивАракчеєва тимчасовим виконавцем, і це позначилося жорстокістю та кріпосництвом
У сьомому питаніподається як розвивалася в той час освіта в Росії, що було надзвичайноюзаслугою імператора, який створив цілу мережу учбових закладів.
В останньомупитанні йдеться про останні роки Олександра, зокрема про його політику, якабула побудована на грубому сигалізмі.
1. Становлення
Олександр I,імператор всеросійський, старший син імператора Павла Петровича і Марії Федорівни,народився 12 грудня 1777 року.
Радісно зустріла народом звістка про народження первістка у спадкоємцяпрестолу: пряме престолонаслідування, здавалося, забезпечувалося надовго, ітурбуюча Росію смута повинна була припинитися. Ім'я своє Олександр I одержав вчесть св. Александра Невського, патрона Петербургу.
Восприємниками при хрещенні його були імператор Йосип II і корольпрусський Фрідріх II: Росія, Австрія і Пруссія з'єдналися біля колиски творцяСвященного союзу. Поети того часу — Майков, Петров, Державін — віталиурочистими одами народження майбутнього повелителя Росії.
Понад усе обрадувана народженням Олександра I Катерина II, всю силуматеринського відчуття що віддала улюбленому внуку-первістку. НародженняОлександра I не внесло, проте, миру в царську сім'ю, а, навпаки, збільшиловорожнечу між матір'ю, з одного боку, сином і невісткою — з іншою. Катериназважилася сама виховувати внука.
Через півтора роки (в 1779 квітні) народився у Павла Петровича і МаріїФедорівни другий син — Костянтин, — постійний товариш Олександр I, з яким разомвін ріс і виховувався.
У справу виховання внуків Катерина вклала багато розуму, серця і любові:вона дала російському суспільству наочний курс педагогіки і шкільної гігієни,написала для внуків «азбуку Бабусі», немало розповідей-байки (проФевєє, Хлорі), «Записки, що стосуються російської історії». Пізнішевона привернула до цієї справи кращі наукові і педагогічні сили тодішньоїРосії: академіка Палласа — по природній історії, Епінуса — по математиці; праціїх склали два томи ручної бібліотеки, так званої Олександро-Констянтинівською.
Катерина сильно захоплювалася і поза сумнівом поспішала з утвореннямвнука, оскільки їй не терпілося бачити його дорослим і розвиненим. Майже ізсамого початку дитина одержувала розумову їжу не по роках своїм; обдарованийдуже тонкою душевною організацією, дитина уловлювала незримими шляхами бажаннябабці і прикладала всі старання здаватися таким, яким хотіла бачити йогоімператриця.
Фізичний його розвиток йшов дуже добре: його англійка-няня (Гесслер) прищепилайому багато хороших, здорових англійських звичок, загартувала його тіло інепомітно вивчила його англійській мові. Йому не виповнилося ще шести років, колиКатерина передала його і його брата до чоловічих рук (Н.І. Салтиков, А.Я.Протасов, Лагарп і інші).
Поставлений долею між батькомі бабцею, коханий донезмоги останньою, але ніколи до неї що не відчувавособливого розташування, дещо відштовхуваний суворим батьком, який з свого30-річчя (тобто біля 1784 року) став надзвичайно дратівливий і похмурий,Олександр I в Лагарпе, приставленому до нього з 1786 року, знайшов не тількилюблячого вихователя-вчителя, але і вірного друга. Головна заслуга Лагарпа втому, що він прив'язав до себе вихованця і зумів наповнити до певної міри йогожиття до одруження; з м'якої природи Олександр I Лагарп виліпив той етичнийобраз, який йому хотілося, і Олександр I довго, майже до 35 років, залишавсятаким, яким зробив його Лагарп.
Як представникліберального, мабуть, навіть республіканського напряму, Лагарп упровадив в ОлександрI початку правди і справедливості і глибока пошана до людської гідності. Наврядчи було б справедливо вважати, що спроби зробити з Олександр I Марка Авреліябули зайві в тій обстановці, в якій обертався Олександр I: в ній немалознайшлося б людей, які постаралися б зробити з нього Тіверія або Чингисхана.При дворі старіючої Катерини часу Зубових, при дворі Павла, що не виносивсуперечностей, переслідуючого що всіх наважувалися «розумувати»,чесна, дещо ідеальна особа Лагарпа і його ліберальні теорії були хорошоюпротиотрутою. Часто говорять, що ідеї, вселені Лагарпом, були не національними;але інші особи (сама Катерина, Салтиков, Протасов Муравєв, Самборский і ін.)могли б збудити і розвинути національні відчуття в Олександра I. Якщо Лагарп увідношенні Олександр I виявився сильніше за всіх перерахованих осіб, разомузятих, то в цьому винуватий не Лагарп.
Олександр I притому зовсім не був таким космополітом, яким його інодіпредставляють. Він був вихований так, як і інші люди його покоління, щоналежали до верхів російського суспільства і до багатого дворянства; нафранцузькій літературі, науці, мистецтві можна було виховувати; на російській,яка тоді тільки зароджувалася — навряд чи. Люди, що оточували Олександр I, всіволоділи французьким язиком краще, ніж своїм рідним; в листуванні, навітьофіційному, вони нерідко вдавалися до французького язика; на Бородінськом полівони говорили між собою по-французьки. Але вони не були від цього меншепатріотами; навпаки, їх патріотизм придбавав благородний відтінок, бо не мавджерелом своїм простого незнайомства з іншими культурами. Нарешті,космополітизм і лібералізм Олександр I були зовсім не глибокі: сам Лагарп бувлише в теорії ліберал і республіканець і цілком мирився з нашою дійсністю.Знайомство Олександр I із зазначеними ідеями було для нього передчасно; вінзасвоїв ці ідеї, але не переробив їх; вони швидше були сприйняті як заповітидорогого, улюбленого вчителя; до того ж Олександр I одержував їх в дещопідсолодженому, риторичному стилі.
При російському дворі скоро з'явилися французи-емігранти, ЄлизаветаОлексіївна мала від матері відомості про французів, що примусили сім'юмаркграфа залишити на час Карлсруе; для Єлизавети французи — негідники(vilains), навпаки, про емігрантів вона говорить багато і завжди з участю. Воназовсім не була «реакціонеркою», але страх за сімома вселяв їйненависть до Франції. Можна думати, що і Олександр I не схвалював хід справ воновленій Франції. Особисто він переживав важку кризу: Катерина не приховуваласвого наміру залишити йому престол крім батька його. Лагарп, що відмовивсявплинути в цьому значенні на Олександр I, повинен був залишити Росію (1795січня). Від'їжджаючи, Лагарп залишив своєму учню невелике і зовсім неглибокеповчання; дані їм поради цікаві тільки тим, що розкривають недоліки Олександр Iі сходяться із зауваженнями про нього А.Я. Протасова: рано вставати, скороодягатися, бути помірним в їжі і питті, добре поводитися з людьми, недозволяючи, проте, ним фамільярності, незмінно берегти дружбу і любов здружиною і братом, не повідомляти своїх жалів і невдач багато чим, взагалі непускати до себе в кабінет більше 2 — 3 чоловік, працювати самому над собою,розвивати свої пізнання.
Важке для нього питання про престолонаслідування Олександр I не зваживсядозволити прямо: він дав Катерині згоду прийняти престол (24 вересня 1796), алев той же час дав присягу батькові, що визнає його за законного імператора. Вдуші він був на стороні батька і мав намір навіть сховатися в Америці, якбийого примусили прийняти престол. У всьому цьому видний головний недолік ОлександрI до часу смерті Катерини — відсутність волі; як всі слабовільні люди, вінприховував свої істинні думки і відчуття, прикидався, прагнув здаватися іншим,чим був насправді; спочатку він боявся знайти себе перед тим, хто сильнішейого, а потім почав взагалі малюватися перед оточуючими. Його істинніпереконання часто доводилося відгадувати. При дворі імператриці він — безтурботний, веселий кавалер у дусі маркізів XVIII сторіччя, скромно, часомнавіть влесливо розмовляючий в Ермітажі з Катериною, з Потьомкіним, навіть з Зубовим;він грає в карти, слухає опери, концерти, іноді грає сам, переводить Шерідана.
Смерть Катерини круто змінила стан речей. Єлизавета Олексіївна дуже скоросхопила характерні риси нового режиму і гостріше чоловіка відчула весь жахположення, що створилося: вона побачила себе під наглядом, веселі вечориермітажу змінилися скучними сімейними прогулянками і томливими вечорами впалаці. Вже в листі від 7 серпня 1797 року вона виражає надію на те, щовідбудеться що-небудь особливе, і упевненість, що для успіху не вистачає тількирішучої особи; в листі цьому Павло прямо названий «тираном».Приблизно біля цього ж часу написано відомий лист Олександр I Лагарпу (27 вересня1797), з якого ясно, що нагляди його над життям державним привели його до тихже висновків, які зробила його дружина по фактах приватного, сімейного життя.«Моя вітчизна — пише Олександр I — знаходиться в положенні, непіддатливомуопису… Замість добровільного вигнання себе я зроблю незрівнянно краще,присвятивши себе задачі дарувати країні свободу і тим не припуститися їїзробитися в майбутньому іграшкою в руках яких-небудь божевільних».
Він хоче провести в Росії революцію за допомогою влади, яка перестанеіснувати, як тільки конституція буде закінчена, і країна вибере своїхпредставників. В царювання Павла Олександр I посідав дуже багато посад, алепереважно номінально; він характеризує своє положення як виконання обов'язківунтер-офіцера.
Вже в 1799 році передбачалося влаштувати регентство, передавши верховнувладу Олександр I; йому ж, мабуть, передбачалося доручити здійснення цьогопроекту. Невдача цього проекту привела до складання іншого, і на чолі руху ставграф Пален. Олександр I знову дав свою згоду; окрім мотивів державних ісуспільних, його тепер спонукали до цього і мотиви особисті: останніми роками Павлобезумовно вороже відносився до Марії Федорівни і обох старших синів своїх.Поява в Петербурзі 13-річного племінника Марії Федорівни, ЄвгеніяВюртембергського, любов, яку проявляв до нього Павло, породили слух про намірПавла оголосити його своїм спадкоємцем. Недовіра до старших дітей позначилася втому, що незадовго до катастрофи Олександр I і Костянтин були повторноприведені до присяги. Виконання давно задуманого плану привело до катастрофи 11березня 1801 року. Ця подія затьмарила все царювання Олександр I; від душевноїрани, нанесеної йому в цю ніч, він не міг облямуватися до кінця життя. Вінвідчував себе винним в тому, що відхилився від активної ролі, надав іншимвиконання плану, унаслідок чого державна справа звернулася в нічнепідприємство; він не міг не усвідомлювати, що більш рішуча і активна йогоповедінка врятувала б батька.
Великою відрадою останніми роками життю Павла була для Олександр I дружбаз «проінформованими людьми» — Новосильцевим, графом Строгановим,князем Чарторийськім, дещо пізніше з В.П. Кочубеєм. Олександр I в листі Лагарпунічого не говорить про відносини свої до Аракчєєву, а відносини до ньогоміцніли, як міцніли і конституційні відчуття Олександра I. Боячись відповідальностіперед батьком за несправне полягання військових частин, якими він командував,Олександр I все більше прив'язувався до Аракчєєву, який був керівником його всправах цього роду і виконував за нього чорну роботу, підтягаючи увіреніОлександр I частини.
Після катастрофи Аракчєєв, непричетний до перевороту, Аракчєєв, увірності якого покійному імператору сумнівів бути не могло, став ще ближче душіОлександр I; захоплення інших і галаслива радість народу ображали синовівідчуття Олександра I. Він шукав опори навкруги себе і не знаходив. Ближче всіхдо нього була Єлизавета Олексіївна; у важкі дні вона була його вірним ізрадженим другом, але по самому характеру своєму вона сторонилася від справ ініколи не користувалася впливом. Відносини до матері утворилися біля ОлександрI складні і обтяжливі.
На чолі уряду стояли особи, сама присутність яких була неприємна дляОлександр I; з них граф Палений дивився на молодого государя як на обличчя,потребуюче в опіці. Олександр I, проте, не загубився: цілим рядом гуманнихзаходів він залікував рани минулого, видалив з Петербургу осіб, причетних докатастрофи, надав матерів певний круг справ, оточив її синовим шануванням.Здавалося, для Росії наступає золоте століття.
Йдучи назустріч суспільству,він зважився провести корінну реформу. Росії почала XIX століття бракувало дужебагато чого, але головна причина її внутрішніх бід і неладів полягала увідсутності законності тодішнього російського життя. Воно позначалося вгорі — всвавіллі управління, внизу — в кріпацтві. Законності не було і не могло бути.
2. Сходження
Після смерті ПетраВеликого у основі верховної влади часто лежало пряме порушення законногопорядку (вступ на престол Єкатерини I, Анни Іоанівни, Єлизавети Петрівни,Катерини II). Верховна влада в Росії XVIII століття стала втрачатизагальнонародний характер, звертаючись в станову монархію. Усунути свавілляуправління і скасувати кріпацтво — це значило б повернути верховній владіколишнє, істинне її положення. Увага Олександр I, як і всього мислячогосуспільства, звертається на ці два питання. Оскільки громадська думка була тодімайже винятково дворянським, то питанню про управління надано було більшеуваги. Одні покладали надії на перетворення Сенату, пропонували зробити з нього«політичний» орган; інші йшли далі, проектуючи і реформу Сенату, ізбори депутатів (проект Безбородко); треті мріяли про посилення в Росіїаристократії, як знаряддя для обмеження самодержавства; четверті тлумачили прорізні діючі тоді конституції.
Немало було і таких, які стояли за збереження самодержавної формиправління у всій її чистоті, пропонуючи обмежитися лише адміністративнимиреформами. Різні думки ці цілком ясно позначилися з приводу указу 5 червня 1801року. Вважаючи законність як початкову крапку і кінцеву мету перетворень,Олександр I рахував себе нижче за закони: «бути вище їх, якби я міг,звичайно б не схотів, бо я не визнаю на землі справедливої влади, яка б не відзакону закінчувалася». Тому після невдалого утворення Неодмінної (пізнішеза Державний) Поради, поспішно проведеного 30 березня 1801 року, Олександр Iхотів скоріше відновити Сенат у всіх його правах і обов'язках, розраховувавшизробити його надійним вартовим закону. Указ 5 червня 1801 року, визнаючий, що«применшення прав Сенату привело до ослаблення сили самого закону, всімуправляти мусить», справив надзвичайно сильне враження в суспільстві: урядзаговорив про законність, суспільство — про політичну реформу. В докладіСенату, складеному Завадовським, була намальована яскрава картина «Сенатупоневолив», в якому «мовчати важко, говорити тяжкий було». Понадте, государю подано було немало окремих записок і думок про те, чим повиненбути Сенат. Ще при Павлові Олександр I з трьома друзями своїми складав проектиконституції; тепер в цьому ж майже складі він вирішив вивчити положення своєїдержави і обговорити перетворення, що замишляються. Біля государя утворивсятісний кружок осіб (В.П. Кочубей, П.Александр I Строганов, Н.Н. Новосильцев,Олександр I Олександр I Чарторійський).
Обличчя, його складаючі, належали до вищого суспільства, були виразникамиаристократичних тенденцій; це були люди європейски утворені, виховані на освітній літературі XVIII століття,надзвичайно чесні, не домагалися для себе особисто ніяких реальних вигод,одушевлені бажанням працювати на користь батьківщини і, головне, незалежні,готові допомагати імператору тільки при дотриманні ним відомих умов.Негативними якостями цих чотирьох радників Олександр I були неповне знайомствоз побутом і минулим Росії, недолік діловитості, невміння розібратися вподробицях. Співпраця їх була нетривала (1801 — 1806), і вина в цьому лежить нена Олександр I Вони дивилися на государя трохи звисока, знаходили йогонедосвідченим, м'яким і ледачим; їм здавалося, що, унаслідок м'якості характеруОлександр I, його потрібно поневолити, не втрачаючи часу, щоб інші непопередили їх. План їх полягав в повній реорганізації управління, реформісоціальної і — як завершення всього — даруванні Росії конституції, тобтозаконного визнання прав народу і гарантій нового політичного устрою. В планбули введені також питання зовнішньої політики: князь Чарторійськийпогоджувався працювати тільки під умовою відновлення Польщі, і думка цярозділялася його друзями. Молоді друзі Олександр I не спокушали декільканетерплячого государя думкою про швидке досягнення заповітної мети; навпаки,вони постійно підкреслювали, що дарування оновленого ладу можливе лише післявивчення положення Росії і, головне, після перетворень адміністративних ісуспільних. Умовою, далі, вони ставили таємницю робіт, щоб суспільство і народне хвилювалися; дещо наївно вони запевняли государя, що з доконаним крупнимперетворенням, як з доконаним фактом, хочеш не хочеш примиряться всі.
Останнє, але головне, умова була те, щоб реформа дарувала государем якакт його цілком вільної волі. Друзі Олександр I знали, що їм доведеться зважатина Лагарпом; з свого боку, вони посилено висували Олександра I. Воронцова, доякого Олександр I відчував антипатію, і Мордвинова. Члени кружка у багатьохвипадках проявляли бажання керувати Олександр I: так, вони настирливо вимагаливідставки адмірала Кушельова, виражали своє здивування з приводу призначенняказанським губернатором якогось Аплечєєва, міркували про те, скільки часуОлександр I пробути в Москві з нагоди коронації, прагнули узяти під свій наглядзносин Олександр I з прусським королем, відмовляючи його від мемельского побаченняі радячи взагалі бути обережним в листуванні з Фрідріхом-Вільгельмом. Коливідношення Олександр I до всіх цих спроб розширити владу кружка змінилося,недавні друзі його сталі озиватися про нього зовсім інакше: «Олександр — це сукупність слабкості, невірності, несправедливості, страху і необізнаності(non-sens)». А тим часом Олександр I, якщо хотів відновитизагальнонародний характер державної влади, навряд чи мав право настількипідкорятися кружку своїх друзів; навряд чи і взагалі він мав право прийнятицілком їх програму і способи, ними запропоновані до її здійснення. Навряд чи ісамі друзі Олександр I правильно ставили задачі неофіційного комітету; вони,звичайно, виявлялися вірними послідовниками раціональної філософії, щодосить-таки зневажливо відносилася до народу; вони рахували потрібним предпослати перевлаштування країни політичнимреформам, тоді як Олександр I хотів при вступі на престол неодмінно датиконституцію; відкладаючи її, вони тим самим робили менш можливим її здійснення,пропускали психологічний момент. Приймаючи на себе задачу повногоперевлаштування Росії, вони безперечно брали задачу вище за свої сили. Вонирозкидалися і обговорювали в неофіційному комітеті все: і зовнішню політику, іреформу Поради і Сенат, і введення міністерств і комітету міністрів, і прокріпацтво, і про дворянство, і про систему народної освіти (з 24 червня 1801року по 9 листопаду 1803 року).3. Міжнароднівідносини
У відносиниміжнародні Олександр I хотів внести ті ж одушевляючі його відчуття законності,любові і миру; він вірив у високу роль, що належить йому і його країні. Він немав наміру розширювати володінь Росії; його мрією було стати на чолі людства,для його блага. Перший консул і Франція були найсерйознішою перешкодою до здійсненняйого мріянь.
З перших же днів Олександр I виступає як супротивник Наполеона, звичайно,дуже обережний. В спадок від батька йому дісталися дуже заплутані відносини:союз з Францією, війна з Англією, розривши з Австрією і майже готовий розрив зПруссією. Положення це було настільки дивне і ненормальне, що навіть недавнівороги наші не дивилися на нього серйозно. Олександр I відразу проголосивпочатки невтручання Росії: Росія не потребує в союзах, їй не слід зв'язуватисебе ніякими договорами; «особисто для себе, — говорив Олександр I, — менінічого не потрібне, бажаю тільки сприяти спокою Європи». В той же час віннаважувався «накласти узду на владолюбство Франції». З першимпосланцем Бонапарта, Дюроком, Олександр I завів мову про королів неаполітанськомуі сардінському. Він не приховував від своїх співробітників, що лише обставинипримушують його підтримувати поки з консулом мирні відносини.
Навіть у приватному житті своєї Олександр I був супротивникомфранцузького правителя; у міру того, як Бонапарт оточував себе все більшоюпомпою і розкішшю, реставруючи двір колишнього режиму, Олександр I красувавсяпростотою побуту і обстановки настільки, що викликав не зовсім схвальнездивування своїх підданих. Зовнішня політика Олександр I протилежна звичайно реальній і вигіднійдля Росії політиці його бабці. Його часто засуджують за його перші дві війнипроти Франції, але навряд чи це справедливо: російському уряду було дуже важкозалишатися байдужим глядачем того, що тоді відбувалося в Європі. Олександр I,не чекаючи нападу Наполеона, сам виступив проти нього спочатку з Австрією,потім з Пруссією: в обох цих війнах Олександр I діяв згідно з реальнимивигодами Росії, підготовлюючи її тріумф.
Абсолютно правильно він пов'язував війни з Наполеоном з польськимпитанням, і думка про те, що думку про такий зв'язок вселена йому княземЧарторійським, навряд чи справедливо. Відновлення самостійності Польщі буломожливе: наслідки — Тільзітський мир — довели, що Олександр I передбачав цюможливість і бажав попередити відновлення Польщі ворогом Росії. По своємуположенню Польща могла бути і авангардом Росії в її боротьбі із західнимисусідами і навпаки. Олександр I була потрібна Польща не для збільшеннятериторії Росії, а для того, щоб відняти у ворога Росії можливість мати союзникамайже, що в самій Росії, тобто в західній Русі і Литві, де був такий сильнийпольський елемент.
До XIX століття процес збирання російської народності (окрім Галіциі)кінчився; об’єднуючись з Польщею, Росія виступала вже як старша і головна всім'ї слов'янських народів. В XVII столітті це не було зроблено не тому, щоцього не хотіли, а тому, що не могли. Вигоди Росії були добре злагоджені зпринциповою стороною дій Олександра I. Досягти мети можна було різними шляхами.Коли Олександр I, до здивування і обурення багато кого, настояв на призначеннікнязя Олександр I Чарторійського міністром закордонних справ, він давзрозуміти, що кладе дозвіл польського питання в основу всієї зовнішньоїполітики.
Побачення Олександр I з Фрідріхом-Вільгельмом III укріпило зв'язок міжобома дворами. При таких відносинах Росії до Пруссії відбувся розрив зФранцією, приводом для якого послужила страта герцога Енгиенського (1804),родича Олександр I, захопленого на Баденськой території. Запевняючи, що метавійни — незалежність держав Європи, що російський государ, володіючи величезноюімперією, нічого не бажає, окрім користі своїх союзників, і починає війну непроти французького народу, Олександр I вступив в бій, щоб виконати, як він їїрозумів, обов'язок могутнього государя (grand souverain) і, разом з тим,дозволити польське питання.
Війна почалася, але Пруссія не приєднувалася до коаліції. Олександр Iпоїхав в Пулави, щоб підготувати польську громадську думку до проголошення йогокоролем польським, а кн. П. Долгорукова послав домовитисяз королем прусським про конвенцію щодо проходу російських військ через прусськутериторію. Коли Олександр I дізнався про це, він з Пулав проїхав не до Варшави,як раніше передбачалося, а до Берліна; тут він добився умовного приєднанняПруссії до коаліції, за що їй був обіцяний Ганновер; тоді ж в Потсдамі, білягробниці Фрідріха Великого, Олександр I присягнувся у вічній дружбі королюПрусському і його будинку. Потім Олександр I поспішив до своєї армії. Є багатосвідоцтв, що він і оточуючі його не сумнівалися в перемозі. Напередодні битвикнязь Долгоруков говорив з Наполеоном від імені Олександр I так, як нібиросійські сили стояли на висотах Монмартра. Олександр I сам горів нетерпіннямбитися з Наполеоном.
Поразка російських і австрійських військ під Аустерліцем (20 листопаду1805) була повна, коаліція була засмучена, Австрія поспішила укласти мир зФранцією. Після Аустерліца Олександр I не відмовився від основних своїхпереконань, але, одержавши бойове хрещення, став самостійніше, строго, підозріліше.Самолюбність його не могла не страждати: в такі осуджувані їм епохи Катерини іПавла російські війська брали тільки перемоги — а при ньому, у присутностінього, пануючи (чого не було з часу Петра Великого), війська були рішучерозбиті. Він шукав в душі виправдання і знайшов його — в оточуючих. Широкорозповсюдилася легенда про підступний образ дії австрійців; навіть ЄлизаветаОлексіївна, що почерпала свої відомості з першоджерела, в листах до матерізапевняє останню, що причина невдачі австрійці, не знаходить слів для їх осуду(lache, traitre, bete), запевняє навіть, що австрійці не тільки примусилиголодувати російську армію, але і обернули зброю свою проти росіян! В тому ждусі говорив в Берліні князь Долгоруков.
Окрім Австрії, в очах Олександр I були винуваті і російські генерали,особливо Кутузов, і члени неофіційного комітету: вони ввели государя в оманущодо сил Наполеона. Кружок неофіційного комітету розпався. Увага Олександр Iцілком зосередилося на зовнішній політиці. Зовнішню політику він узявбезпосередньо в свої руки; при головних дворах Європи сталі час від часу бутиособливі посланці його з важливими, секретними дорученнями; міністр закордоннихсправ не завжди був цілком обізнаний про істинні наміри Государя. Олександр Iзважився продовжувати війну з Наполеоном, цього разу — в союзі з Пруссією.Марно князь Чарторійський енергійно повставав проти такого образу дій,передбачав загибель Росії від союзу з Пруссією, указував на необхідність дляРосії придбання гирл Німану і Вісли, тобто якраз те, що згодом і Наполеонзапропонував Олександру I.
Всі ці поради не переконали Олександра I, і князю Чарторійськомузалишилося тільки покинути пост міністра закордонних справ. В наступному 1807році залишив пост міністра внутрішніх справ і Кочубей, а Новосильцев буввимушений виїхати від гніву государя до Відня. І Олександр I, і армія його, ісуспільство російське були упевнені, що Аустерліцкий бій — прикренепорозуміння, що вимагає помсти.
Невдачі привели Росію до Тільзітському світу: Олександр I став союзникомНаполеона, прийняв від нього Белостокську область з колишніх володінь Пруссії,зобов'язався приєднатися до континентальної системи; два нові союзниказобов'язалися діяти спільно; Наполеон вказав Олександр I на необхідність дляРосії досягти природних меж — річки Торнео на півночі, Німану або навіть Віслина заході і Дунаю або Балкан на півдні. Особливо важке враження справленеприєднанням Белостокської області, що відняла у государя, якому так недавноОлександр I дав клятву вірності. Таким чином, Олександр I ставав в рядизвичайних государів старого режиму, що прикривалися іноді ідеями, але на ділі захоплюючимиздобич усюди, де тільки було можна.
Невеликий об'єм цього придбання підкреслював символічне значення його:Олександр I був привернутий до розкрадання Пруссії. Утворення герцогстваВаршавського, з якого повинна була вирости Річ посполита, робило Тільзітськійсвіт безумовно невигідним для російського уряду; Наполеон, і по свідомостісамих французьких істориків, вносив цим руйнування у власну справу. Покійнийісторик Шильдер, привівши немало свідоцтв украй скептичного відношенняОлександр I до Наполеона навіть в дні Тільзіта, схилявся, проте, до висновку,що Олександр I щиро зважився слідувати новій системі.
Тільзітській мир тому кульмінаційний пункт в житті Олександр I,незвичайний підйом його духовного розвитку, інше вже слідства, що витікализвідси при слабшаючому вже настрої. Особливо рельєфним стає його образ попорівнянню, з одного боку, з Наполеоном, з іншою — зі всім російськимсуспільством. Він постійно ставить Наполеону питання, коли ж і як обидваімператори діятимуть в Туреччині? У міру того, як Наполеон все більшезаплутувався в Іспанії, Олександр I почав поводитися до нього з боязкимиспочатку натяками про польські справи і на користь нещасного прусського короля.Російське суспільство не співчувало союзу з Наполеоном; государя жаліли, надним сміялися, навіть базікали, ким би замінити його.
Вище суспільство не хотіло «знати» Саварі і Коленкура і навітьз цієї, чисто зовнішньої, сторони створювало багато клопотів государю.Оголошення війни Англії, дотримання континентальної системи згубновідображалося на Росії в економічних відносинах: скорочення вивозу хліба і лісуособливо чутливе було землевласникам, припиненням морської торгівліобтяжувалося купецтво, подорожчання звичних вже товарів (кава, вино), щопривозяться з Англії, упадок курсу і загальна дорожнеча пригноблювали стан, щослужить. Государ і народ не розуміли один одного.
Не відмовляючись від своїх принципів, Олександр I визнав потрібним ввестистроге і міцне управління. Військовим міністром замість Вязьмітінова бувпризначений граф Аракчєєв, вплив якого відразу став помітний на всьомууправлінні; поза сумнівом, Олександр I поставив поряд з собою це«страховище престрашне» зважаючи на внутрішнє бродіння. Закордоннісправи, більше номінально, були увірені Н.П. Румянцеву, одному з небагатьохприхильників союзу з Францією; кн. Олександр I Б. Куракін зайняв місце Кочубея.Хвилювання суспільства з приводу союзу з Наполеоном досягло апогею передпоїздкою государя в Ерфурт. Князь Чарторійський знову рахував себе має праводавати Олександр I поради; більш сильне враження повинне було провести наОлександр I лист імператриці Марії Федорівни, що заклинала сина не їздити вЕрфурт, не «преклоняти добровільно чола свого, прикрашеного прекрасним звінців, перед кумиром, проклятим теперішнім часом і грядущим поколіннями».
У Ерфурте (1808) Росія особливою конвенцією зобов'язалася сприяти видамФранції в Австрії, за що Наполеон визнавав приєднання Молдавії і Валахії доРосії; але вже тоді було помітно, що союз майже руйнується. До числа наслідківТільзітського миру належало оголошення Росією війни Швеції (1808) і війна зАвстрією (1809). Війна з Швецією кінчилася приєднанням до Росії поФрідріхсгамському світу шведської Фінляндії. За Фрідріхсгамському договоромкороль шведський відмовився назавжди від своїх прав у Фінляндії і визнав, щовона «полягатиме у власності і державному володінні ІмперіїРосійської»; спроба шведських уповноважених внести в договір визначенняправ і привілеїв фіннів відхилювала.
Таким чином Фрідріхсгамській договір забезпечив Росію від можливостізовнішнього втручання в російсько-фінляндські відносини. Ще раніше, ніж бувукладений цей договір, Олександр I обіцяв населенню Фінляндії збереженнястаровинних його прав, управління, релігії; він особисто відкрив і закривскликаний їм сейм в Борго, на якому підтвердив обіцянку збереження фінляндськоїконституції. Не підлягає сумніву, що населення Фінляндії після цього визначалосвої відносини до Росії на підставі акту в Борго, і Олександр I у все своєжиття жодного разу не показав, що вважає себе вільним від зобов'язань, даних вБорго.
Війни з Швецією Олександр I не хотів, вона була почата по вельминастирних вказівках Наполеона. Олександр I умовляв Густава IV Адольфа,одруженого на сестрі Єлизавети Олексіївни, вчорашнього союзника Росії,примиритися з Наполеоном, щоб уникнути неприємної і украй непопулярної війни;коли це не вдалося, Олександр I зробив все від нього що залежало, щоб ненаслідувати Наполеону і не здаватися таким же хижаком, хоч би і мимоволі. Томувін прагнув додати приєднанню Фінляндії характер добровільного підкорення йомуфіннів. В очах Олександр I це було удвічі вигідно: добровільне приєднаннядозволяло Росії не побоюватися повстання знов завойованого краю, такогоблизького до столиці, а саме приєднання було важливе вже тому, що тодішня Росіяне налічувала і 40 мільйонів жителів, а тим часом Олександр I готувався довійни з Наполеоном.
Знов вступивши в 1809 році в листування з Чарторийськім про відновленняПольщі і з'єднання її з Росією, Олександр I міг посилатися тепер на наочнийприклад того, що країни, що ввійшли до складу Росії, можуть спокійно і щасливорозвиватися. Олександр I хотів, щоб у Фінляндії діяла конституція; він не бажавпідпорядковувати Фінляндію російському управлінню і особисто викреслив тустаттю проекту положення, якою передбачалося зобов'язати генерал-губернаторазноситися з міністрами у справах Великого Князівства.
Ні в установі державної ради 1810 року, ні в установі міністерств немає інатяку, щоб туди повинні були або могли поступати фінляндські справи; ОлександрI наказав докладати їх особисто йому, для чого згодом і була встановлена посадастатс-секретаря по фінляндських справах і особлива комісія.
Вина Олександра I не в тому, що він дав Фінляндії, а в тому, що він недав того ж Росії; цим він істотно порушив рівновагу між окремими частинамидержави; поряд вільний народ, що діяв через своїх законних представників, інарод не вільний, ім'ям якого говорили і діяв дуже багато хто без всякого на теправа.
У з'єднанні із знов придбаною Фінляндією Старої Фінляндії, тобтозавоювань Петра Великого і Єлизавети Петрівни, Олександр I і його оточуючібачили не відторгнення земель від Росії, а швидше простий перелік з одногогенерал-губернаторського в інше.
У політиці Олександр I помітна відсутність правильного уявлення про«народність», властива майже всім вихованим на філософії XVIIIстоліття. За верхнім шаром: у Фінляндії — шведами, в Прибалтійському краю — німцями, в Західній Русі — поляками, Олександр I не розрізняв власне народу: уФінляндії — фіннів, в Прибалтиці — естів і латишів, в західних губерніяхросійського населення, і тому розуміння ним блага цих околиць було дужеповерхнево. Війну з Австрією (в 1809 році) Олександр I вів не серйозно, і Наполеонясно бачив, як мало він може покладатися на Олександра I.
Втім, по Шенбруннському світу Росія одержала від Австрії Тарнопольськуобласть, але до герцогства Варшавському від Австрії ж відійшла територія, в дварази велика. Маючи намір дати Росії ліберальні встановлення, Олександр I, вглушині свого кабінету, в довірчих бесідах із Сперанським, обдумував планзагальної реформи, яка повинна була відновити Росію від палацу до останньоїхатини. Сперанський «знайшов в розумі і серці государя віру в гідність людськоїприроди, у високе її призначення, в закон загальної любові, яко єдине джерелобуття, порядку, щастя, всього витонченого, високого». Сперанським і буввироблений «План загального утворення Росії».
У даний час представляється можливим встановити повну спадкоємність плануСперанського по відношенню до задумів неофіційного комітету; це дозволяєвважати Олександр I в набагато більшому ступені автором плану, чим цепредставлялося раніше. Сперанський тільки розвивав, а іноді і просто повторювавдумки Олександра I.
Мета «Плану» та ж, що і раніше: ввести законність в російськежиття; засоби ті ж — реорганізація суспільства і управління, даруваннягромадянам гарантій і закінчені політичні реформи. Тому і в плані взаємнівідносини державної влади і нових політичних встановлень визначені ясно.
Недолік «Плану» той же, що і в проектах неофіційного комітету:незвичайні розміри задуманого перетворення, що припускає нову організаціюстанів, досконалу видозміну кріпосного стану, нове адміністративне розділенняРосії, повне перевлаштування цивільних і судових встановлень Імперії і, назакінчення, політичну реформу. Представляючи свій план в жовтні 1809 року,Сперанський розраховував, що вже восени 1811 року Росія вступить в новеполітичне буття.
З цього плану здійснено було дуже небагато що, та і те, що булоздійснене, опинилося в старій обстановці зовсім не таким, яким було б в новій.Державна порада, перетворена з неодмінної поради, повинна була обговорюватизакони до внесення їх в державну думу; на ділі державна порада утворилаустанову, в якій в останній інстанції розглядалися проекти законів і статутів.
Міністерства, в точному значенні цього слова, створені в Росії нереформою 1802 року, а Сперанським. Розподіл справ по окремих міністерствах і,головне, внутрішня організація міністерств проведені дуже точно і ясно, так щоці установи могли з літа 1811 року відразу правильно функціонувати на новихпочатках. Проводячи в життя одноосібне управління в адміністративних органах,укладач плану мав зважаючи на встановлення дійсної відповідальності міністрівперед державною думою; але оскільки остання не була здійснена, то в результатівийшло лише, з одного боку, поліпшення урядового механізму, з іншою — щебільший проти 1802 року розвиток міністерського самовладдя. Складання зведеннязаконів посувалося вперед поволі і неправильно.
Фінанси державні, засмучені тривалими війнами, передбачалося швидкопоправити величезним випуском асигнацій; натомість в 1812 році наступила криза,і курс асигнацій впав з 50 копійок сріблом до 25, а місцями навіть до 20 — 19копійок сріблом. Окремі заходи государя (укази 3 квітня і 6 серпня 1809 року)порушували в суспільстві сильне роздратування.
На початку 1812 року створилася надзвичайно напружена атмосфера. Всечогось чекали, чогось побоювалися; інстинктивний страх охопив як суспільство,так і народ. З 1811 року Олександр I став говорити своїй дружині після звичнихвідвідин 11 березня гробниці батька в Петропавловської фортеці: «десьцього дня ми будемо наступного року».
Страх перед Наполеоном, незадоволеність перетвореннями, чутка про грядущіреформи, робили суспільство і навіть державних людей дуже нервовими. Нещиразовнішня політика — а відкритої вона не могла бути — государя, офіційний язиктого часу, далекий від об'єктивності, завжди все перебільшуючий, — все цестворювало взаємне недовір'я і нерозуміння. До чого доходила загальнапідозрілість, видно з того, що близькі до Олександр I люди указували йому надвір великої княгині Єкатерини Павлівни як на кубло інтриги; інші глибокодумноміркували, отчого Петро Георгійович, що народився в 1811 році, син принцаГеоргія Ольденбургського і великої княгині Катерини Павлівни, хрещений полютеранському обряду, а не по православному, як би було слід згідно із законом,незадовго перед тим виданому.
Після закінчення війни з Австрією незгоди між супротивниками швидкоросли; війна здавалася неминучою всім, скільки-небудь присвяченим в таємницітодішніх відносин. Все зводилося, по суті, до одного капітального питання: комуз двох — Олександр I або Наполеону — повинна належати гегемонія в Європі. ДоПарижа, по думці Сперанського, відправився К.В. Нессельроде, тоді молодалюдина. Місія його була дуже лоскітлива: государ не цілком довіряв здібностямканцлера свого Румянцева і посла в Парижі, князя А.Б. Куракіна; длябезпосередніх переговорів з Наполеоном був посланий Нессельроде.
У цілому ряду листів (з березня 1810 року по вересень 1811 року)Нессельроде незмінно указує на неминучість війни саме в 1812 році і настирливорадить якнайскоріше помиритися з Туреччиною, щоб мати вільні руки. БажанняНаполеона одружитися з сестрою Олександр I Анною Павлівною, майстерновідхилювало. Він одружувався на Марії-Луїзі, дочці імператора австрійського. Всерпні 1811 року Наполеон вже зробив російському послу в Парижі сцену, яка зйого сторони звичайно служила ознакою близького розриву.
Обидві сторони почали стягувати свої війська до межі. Олександр I надававвелике значення польської армії, припускаючи, що вона-то і дасть перевагу тійстороні, до якої приєднається; але спроба його привернути на свій бік поляківрозбилася об холодні відповіді князя Олександр I Чарторійського. Щасливіше бувОлександр I в стосунках з Швецією і Англією. Австрія і Пруссія приєдналися доНаполеона; Олександр I, втім, розраховував, що війська обох німецьких державлише фіктивно діятимуть проти Росії. Найбільшим полегшенням для Олександр Iбуло укладення миру з Портой (16 травня 1812), по якому Бессарабія по р. Лозинувідходжувала до Росії. 4. Війна 1812 року
12 червняфранцузи перейшли р. Німан. Олександр I дав знамениту обітницю: «непокладу зброї, доки ні єдиного ворожого війська не залишиться в царствімоєму». З самого початку військових дій виявилася і повна непридатністьвиробленого (генералом Пфулем) плану, і та дезорганізація, яку присутністьгосударя з його квартирою вносили в армію. По пораді Аракчєєва Балашова і Шишкова,Олександр I покинув армію і поїхав через Смоленськ до Москви. Настрійсуспільства і народу повинен був сторицею винагородити Олександр I завипробувані їм невдачі: він побачив багато доказів патріотизму, великуготовність жертвувати собою і своїм майном.
Смоленське дворянство запропонувало государю 20 тисяч рекрутів,московське — 80 тисяч чоловік і 3 мільйони рублів; купецтво московське до 10мільйонів рублів, хоча адміністрація всемірно прагнула оволодіти народним рухомі утримати його в дозволених нею межах (Растопчін, Балашов).
Були, нарешті, міркуючі вголос на тему, що Олександру не справитися зтаким геніальним вождем, як Наполеон; були і такі, які мали намір задатигосударю ряд питань про чисельність і розташування наших військ. Більшість,проте, вітала государя сподіваючись на швидку і рішучу перемогу: після походуКарла XII росіяни не допускали думки, що ворог наважиться наблизитися доМоскви. Тому там спокійно тлумачили про війну, збирали пожертвування, щипали корпію, говорили дотепно, проектували полиці амазонок. Безперервний відступармії швидко змінив настрій: войовничість змінилася страхом, веселість і сміх — молитовним настроєм, збудження — смутком. Поміщики боялися кріпосних, якимНаполеон обіцяв свободу.
На чолі управління Росії став, на час війни, комітет міністрів, що з цієїнагоди одержав особливу організацію (20 березня 1812). Головою комітетуміністрів був призначений граф Н.І. Салтиков, що одержав від государя найширші повноваження;без перебільшення можна сказати, що Салтиков з управляючими справами комітетуміністрів правил Росією з 1812 по 1813 роки. Задачі комітету були незвичайноширокі: військова справа поглинула всю його увагу; вкомплектування арміїрекрутами, постачання її одягом, взуттям, провіантом, при крайньому недолікузасобів державного казначейства, складало важку задачу.
Потерпілі від ворожого нашестя губернії вимагали найуважнішого піклуванняі знову-таки грошової допомоги; до неминучого під час війни розповсюдженняхвороб приєдналася ще чума, що проникла в наші південні губернії; нелегко бувпрогодувати голодне населення потерпілих губерній, а на руках ще була масавійськовополонених, яких треба було містити під наглядом. Місцями наляканеневдачами населення легко піддавалося чуткам, наприклад, про те, що полякиутворили змову на користь французів і збираються перерізувати російськенаселення в західних губерніях; там упевнено говорили про повернення французів:«древо, насаджене Наполеоном, скоропринесе плоди». Багато ополчень узято було дворянством на свій змістспочатку на три місяці; пройшов цей термін — ополчення не були розбещені, ідовелося добровільне пожертвування обернути в обов'язковий податок на 1813 рік.Цей податок, як екстрений збір, був стягнутий з 14 губерній, що не поставилиополченців. Обережний і компетентний в даному випадку суддя, міністр Гурьєв,вважав, що «по вельми помірному численню, Росія ополченнями, наборами,військовими вимогами, нарядами і пожертвуваннями дала державі понад 200мільйони рублів.
У 1811 році доходи держави дорівнювали 280 мільйонам рублів, а в 1812році вони, по попередньому кошторису, були визначені в 303 мільйони; потімдодатковий кошторис (піднесення податків) дав 72 мільйони рублів, такпожертвуваннями, на вищезгадану думку Гурьєва, народ дав державі близько 200мільйонів рублів, всього, отже, 575 мільйонів рублів, удвічі більше проти 1811року. Потім маса витрат не піддається численню: обов'язок доставляти підводидля підвезення провіанту до армії важким тягарем лежала на населенні. Селянамдоводилося наймати підрядчиків; підрядчики везли, але коні у них падали,гонщики розбігалися. Багато заготовленого провіанту було неможливо доставити, івін згнив без користі. Були губернії, де протягом п'яти років населення повиннебуло віддавати весь свій хліб війську. Не дивно тому, що 1812 рік вважаютьепохою, з якою почалося розорення і зубожіння Росії.
У справі збереження порядку перемогу отримана не військами, а самимнародом. Наполеон помилився: чим далі він заглиблювався до Росії, тим єдинодушніше ставала нація — саме нація, якоїв XVIII столітті ще не було: відносно ненависті до Наполеона і французівпанувала повна згода. В палаці, де народний настрій представлявся в дещосентиментальному світлі, були упевнені, що старики, що втратили все, говорять:знайдемо кошти до життя, все краще за ганебний мир; навіть жінки забувають пронебезпеки і бояться одного — миру!
У 1812 році вироблено було три набори: всього узято по 20 чоловік з 500душ. Немало бігло і з армії, утворюючи зграї мародерів; у свій час думалинавіть про необхідність привести солдатів повторно до присяги; але цеприпущення відхилювало як образливе для більшості, яка служила вірою і правдою.Бродіння в армії, загальний голос народу і суспільства примусили Олександра Iпризначити головнокомандуючим М.І. Кутузова.
Вищі чини і офіцерство армії не обмежилися цим: вони запропонувалиімператору (через Вільсона) видалити графа Румянцева від посади і заявили, щовсяка думка про припинення військових дій, що йде з Петербургу, буде визнана вармії не за дійсний вираз волі государя, а за зловмисне іноземне навіювання.
Олександр I був до глибини душі обурений цим, рішуче відкинув вимогивідставки Румянцева і знов підтвердив своє непохитне рішення воювати:»краще відрощу собі бороду і харчуватимуся картоплею в Сибіру". Тимчасом, армія відступала, відступила і з Бородінського поля, залишила Москву,негайно зайняту ворогом. Паніка розповсюджувалася.
Страх проник, нарешті, і в палац; імператриця Марія Федорівна, КостянтинПавлович, Рум'янців і Аракчєєв голосно говорили про необхідність миру;Петербург спішно готувався до вивозу всього цінного. Після Клястіцкої перемоги кн. Витгенштейна Петербург зітхнуввільніше; ця перемога, сама по собі зовсім не важлива, надовго покрила лаврамиїї героя — вельми посереднього генерала.
Рухаючись в глибінь Росії, займаючи старовинну її столицю, Наполеонрозраховував перш за все на моральний ефект, але викликав тільки жадаю мести.
Після 6 жовтня (Тарутінський бій) обставини круто змінилися. 14 жовтняНаполеон почав відступ: невдача походу з'ясувалася. Хоча Кутузов, частково постратегічних, частково по своїх політичних міркуваннях, переслідувавнаполеонівську армію недостатньо рішуче, але лише найжалюгідніші залишки їїдосягли російської межі.
Тепер підіймалося питання, чи продовжувати війну, або укласти почесниймир з Францією? Думки розділилися: восторжествувало те, по якому укласти тоді жмир з Наполеоном значило б відмовитися від всіх понесених жертв. Олександр Iбув душею склалася в 1813 році коаліції проти Наполеона.
Багато раз особливі особисті властивості російського монарха рятувализагальну справу; великий дипломатичний талант імператора розвинувся цілком; повизнанню істориків, виявилися і військові його дарування. 19 березня 1814 рокуОлександр I і прусський король вступили до Парижа. Перемога над Наполеоном незавершила справи. Для здійснення своїх планів Олександр I довелося вести довгудипломатичну кампанію з своїми союзниками, довелося ділити здобич.
Під час свого перебування у Франції в 1814 році Олександр I безумовнопроводить свої колишні ідеї: по відношенню до Європи, особливо до Франції, вінбажає тільки забезпечити мир; внутрішнього пристрою її він не хоче торкатися, вважаючи,що ліберальні установи, розвиток і розповсюдження ліберальних ідей — кращийзасіб для процвітання країни. Винагородою Росії государ вважав відновленняПольщі, сполученою унією з Росією. Він голосно виражав упевненість, щокріпацтво буде знищено ще в його царювання. Якби програма Олександр I булавиконана — це винагородило б Росію за всі її жертви.5. Відхідв містицизм
З самим ОлександрI в цей час відбувається зміна. Від природи м'який, вдумливий і мрійливий, він,здавалося б, повинен був бути людиною релігійною; але до 1812 року ця сторонайого життя залишалася як би заглушеною. Свого часу він дістав релігійну освітувід людини (протоієрей Самборській), яка всім складом своєї душі міг збудити всвоєму вихованці релігійні відчуття. Це, проте, не було помітно: Олександр Iходив в церкву, виконував церковні обряди, говорив і писав іноді про Промисел,про Провидіння і лише. Одним з наслідків війни 1812 року було пробудження всвітському суспільстві релігійності на зміну поверхневому матеріалізму і«вольтеріанству» другої половини XVIII століття. Олександр I такожстав шукати в релігії підтримку і утіху.
З літа 1812 року він став щодня читати Біблію, іноді разом зімператрицею; медаль, вибита в пам'ять дванадцятого року, мала напис: «ненам, не нам, а імені Твоєму». Обітниця, даний Олександр I збудувати вМоскві храм Христа Рятівника, широка гостинність, надана государем англійськомубіблійному суспільству, дещо раніше зносин з масонами: ось перші показникинового настрою Олександра I.
Спочатку релігійний настрій ще уживався з ліберальними ідеями, алеОлександр I вже здається, що він — знаряддя Промислу. Боязкий, невпевнений всобі, Олександр I вибрав систему дій, в яку він вірив; в період нещастя він мавмужність боронити свою систему при найсприятливіших обставинах. Якби він теперпереніс своє щастя, як раніше переносив нещастя, він дав би Європі і Росії, щопоневолила, свободу; визвольна війна освіжила і укріпила б Росію.
Скоро, проте, стало помітно, що Олександр I — розум блискучий, але неглибокий і не самостійний. З 1814 року починається поступове падіння ОлександраI. На Віденському конгресі Олександр I посилено проводив свою програму, але вдіях його у Відні з колишніми політичними ідеями вже переплітаються початкирелігійні.
На свої відносини до государів, тим більше до Меттерніху, Талейрану,Олександр I дивився зі всепрощаючої християнської точки зору; але як государ,він не мав права зраджувати забуттю такі факти, як договір, укладений протинього (в 1815 лютому) Австрією, Англією і Францією.
Під час другого походу в Парижі Олександр I зближувався з відомоюбаронесою Ю. Кріденер. Прожите з його скорботою, жалями і радощами стало дляОлександр I гріховним. Йому здавалося, що поблажливість його породжуєрозбещеність, а за нею і інші вади. Під час вторинного перебування в Парижіросійські війська неодноразово випробовували на собі гнів государя. Він мовчавпри стратах «білого терору», що почалися. В такому настрої ОлександрI побажав, щоб народи побачили, як государі приймають верховну владу від Бога.
У 1815 році Олександр I повернувся до Росії, куди він приїжджав ще в 1814році, але ненадовго. Небагато розуміли, що під'їм і сильні відчуття не тривалі;що за днями, повними одушевлення, днями великих подій, потягнеться довгий ланцюгмлявих, холодних днів… В російських серцях підіймалося питання, що ж дастьгосудар Росії? Після Петра Олександр I був перший російський цар, що їздив замежу. Тепер народ зовсім інакше відносився до повернення свого государя; алесам Олександр I повертався в свою вітчизну не тим повним одушевлення людиною,якою покидав його. Він повертався втомлений, пересичений; три роки, проведені вбезперервній напрузі, в рішенні світових питань, його абсолютно змінили; йогоінтереси залишилися за межею.
Він прийняв на себе підтримку встановленого порядку, боротьбу протиреволюції; він вважав за можливе завжди, коли визнає потрібним, знову двинутиросійську армію за межу, і не сумнівався в тому, що завжди матиме свій врозпорядженні необхідні для того засоби.
Всім цим вже передрішалося питання, чи може Росія одержати конституцію.Турботи про армію і її повсякчасну готовність повинні були особливо привертатиувагу государя. Росія з'явилася Олександр I, в 1815 році, в найсумнішомувигляді. Навіть недавно реформовані самі найвищі центральні органи управлінняне виправдали надій імператора. Він залишився незадоволений комітетомміністрів, бо розкрилися великі зловживання; управляючий справами комітетуМолчанов відданий під суд, військовий міністр, князь А.И. Горчаков — також.6. Аракчєєвщина
Управління йшлонадзвичайно погано — можна сказати, гірше, ніж при Павлові I. Відсутністьгосударя, невідомість, в якій знаходилися багато міністрів, повноваження, данімісцевим властям, і непосильні задачі, покладені на них по збору податків навійськові справи, — все це привело до повного розгрому місцевого управління.
Невиконання сенатських указів, накопичення недоїмок, довільні арештигромадян, жорстокі (до смерті) покарання в місцях висновків, хабарі, продажказенного майна, наклепи, віддача відкупів без торгів, корчемство, контрабанда,навіть підробка асигнацій, — були такі язви російського життя. Ще більш сумнісправи відкрилися при численних селянських хвилюваннях; селянські скарги тогочасу дають яскраву картину повного свавілля і жорстокості.
Олександр I щиро хотів викоренити зло, що роз'їдало російське життя; незбираючись особисто займатися поточними справами, він залишив комітет міністрівв тому положенні, яке було дане йому в 1812 році зважаючи на від'їзд государяза межу, — але віддав його під нагляд графу Аракчєєву. Положення комітетудокладалися государю графом Аракчєєвим; значення останнього надзвичайно зросло,оскільки доклади міністрів скоротилися. У государя не було часу читати журналикомітету; для нього складалися особливі короткі меморії, на яких Аракчєєв часто висловлював свої висновки іпримітки до побажань комітету.
Рішення государя майже завжди співпадали з думками Аракчєєва. Аракчєєвстав тимчасовим виконавцем; на нього Олександр I склав поточні справи,залишивши собі тільки головне керівництво.
Проте, Аракчєєв був тільки виконавцем; колишні наближені Олександр I(неофіційний комітет, Сперанській) розробляли з ним разом всі плани, теперрадник Олександр I більше не потрібен, у нього є своя програма. Він все щепродовжує вірити, що ліберальні установи, «яких священні початки змішуютьз руйнівними навчаннями, не суть мрія». Він продовжує обдумуватиконституційні плани.
У Польщі він зробив досвід, чи може він, не зраджуючи свої наміри, розповсюдитина Росію даний Польщі політичний пристрій. Росію передбачалося розділити нанаміснитцтво (що було тим легше, оскільки майже всі губернії Європейської Росіїбули зібрані в окремі генерал-губернаторські); в кожному наміснитцтві повиненбути свій сейм, раз на 3 роки, що збирається; загальний державний сейм абодержавна дума збирається раз в 5 років. Як місцеві, так і загальний сейм — двопалатні: верхню палату в загальному сеймі утворює Сенат, а нижню — посольська земська хата. Сенатори — за призначенням, в посольську палатунаселення (дворяни і городяни) обирають встановлене число осіб, дві третинияких затверджуються государем в званні послів. Місцеві сейми обирають з свогосередовища відоме число депутатів в державний сейм; половину вибраних государзатверджує для присутності в державному сеймі. Государ — єдине джерело всякоївлади, але сейм сприяє законодавчій владі государя.
Приступлено було до утворення наміснитцтва, на перший раз з п'ятигуберній великоросів; намісником був призначений Балашов. Мова, вимовленаОлександром I в 1818 році, при відкритті польського сейму, справила найсильнішевраження; але Росія її не почула, а тільки підслуховувала, що її хочутьнагородити конституцією.
Політичним ідеям Олександр I не суперечило посилене насадження в ці рокивійськових поселень. Ідея військових поселень не була новою; вигадані вони неОлександр I і не Аракчєєвим; в Росії, протягом всього XVIII століття, булипоселені війська, аж до діяльності Потьомкіна в Новоросії.
Багато хто причин висунули знову це питання: сумне положення солдата,після 25-річної служби залишався без жодних засобів до прожитку; важкеположення його ж під час проходження служби, що доводилося і величезнимвідсотком хворих в армії, і постійними втечами; невеселе положення офіцерів армійськихполків, розсіяних по трущобах і ведмедячих кутах, без суспільства, без розваг,без книг, і що швидко опускалися етично.
До всього цього додавалися і міркування бюджетні. Під час наполеонівськихвоєн російська армія досягла небувалих розмірів: в 1812 — 15 роках — до 1 237000 чоловік, що, при готівці податного населення в 15 800 000 чоловік,складало, ймовірно, четвертую частину населення у віці 15 — 35 років. До 1826року в армії числилося 884 000 чоловік; скорочення армії не входило в розрахункиОлександр I; залишалося, отже, знайти нові способи змісту війська.
Не могла задовольняти такої військової людини, яким був Олександр I, ісистема комплектування армії: більше половини рекрутів поступало від поміщиків,які, звичайно, прагнули віддавати не кращих селян.
Кожна частина мала свій поселенський округ, селяни якого переходили увійськові поселення; з цієї миті припинялося їх право розпоряджатися долеюсвоїх дітей; сини ставали військовими кантоністами: до сім років вони проживалиу батьків, з восьмого відвідували школу, з дванадцяти років вже велику частинучасу проводили в школі, а з вісімнадцяти років поступали в резервні частини.Проте, ідея військових поселень вчинено помилкова, бо з часом армія абсолютновідділилася б від народу, і військові поселення звернулася б в таборизавойовників в скореній країні.
Проведення в життя ідеї військових поселень Олександр I доручивАракчєєву. У військові поселення перейшли 138 батальйонів, 240 ескадронів ідеякі інші частини; в поселених округах вважалося 150 тисяч нижніх чинів і 17тисяч коней, 76 тисяч інвалідів, 154 тисячі кантоністів; всього населення (зселянами) було під управлінням Аракчєєва майже 750 тисяч душ.
Фінансову сторону цього підприємства можна вважати навіть блискучою:витрачено було на військові поселення лише 18 мільйонів рублів, і до 1825 рокубув зібраний навіть особливий капітал в 30 мільйонів рублів, що цілкомзабезпечував подальший розвиток справи. В рахунок витрат не входить ціна землі,відведеної під поселення (майже 2 400 000 десятини — в губерніях:Новгородської, Харківської, Херсонської, частково в Могильовській), алецінність цієї землі від користування її військовими поселеннями збільшилася.Потім, до пристрою військових поселень була застосована солдатська праця, якуперекласти на гроші неможливо. Але що було прекрасне в теорії — на практицівиявилося дуже важким і обурливим; регламентація праці і самого життя обурювалавсіх, хто стикався з військовими поселеннями, особливо тих, хто терпів відвлади Аракчєєва, людини хоча і безумовно чесного і цим що виділявся серед морятодішніх хабарників, але жорстокого і вчинено бездушного, дивився на людей якна автоматів. Його система одержала назву «аракчєєвщини», і страшнапам'ять про неї надовго збереглася в російському народі; в суспільстві ж і тодівійськові поселення порівнювали з конем, якого додають дачу вівса на горнець,щоб звалити зайві 20 пудів; в кінці прагнули збавити і горнець, — може, довезеі без нього.
Положення поміщицьких селян Олександр I не вдалося поліпшити, недивлячись на все його прагнення до цього. Він обговорював селянське питаннячасом вельми ретельно, завжди усвідомлював несправедливість кріпацтва; алепитання, як звільнити селян, із землею або без землі, і як досягти того, щоб невідновити проти себе дворянства, не піддавалися рішенню і примушували йогозволікати. Йому підказували, що незадоволеність народного натовпу небезпечно заобурення дворянства; але народна маса стояла далеко, і, розділена на безлічсвітів, тільки зрідка подавала голос, — а дворянство тісним натовпом оточувалотрон, і голос його завжди був чутний царю.
Надія на добровільну відмову дворянства від права володіти людьминезабаром була залишена: число звільнених кріпосних за законом 1803 рокудосягло тільки 50 тисяч душ. Нікого в кріпосні Олександр I знов не обертав,роздачу людей в нагороду за службу припинив; при ньому найстрогішеспостерігалося правило, що вільна людина не може стати предметом приватноговолодіння. Олександр I вдалося добитися звільнення селян в прибалтійськихгуберніях; це був перший досвід звільнення значного числа кріпосних — і досвіднезадовільний. Часті війни не тільки відволікали Олександр I взагалі відвнутрішніх реформ, але заважали звільненню селян ще тією участю, яка дворянизавжди приймали у війнах; з незвичайною силою Олександр I відчув це в 1814році, коли підписував подячний маніфест російському народу.
Закон 1803 року обставив звільнення селян великими формальностями, алепоміщики порівняно нерідко їх не дотримували, звільняючи селян по домашніхзаповітах, іноді просто по усних операціях. Такі акти, що виявлялися звичайновже після смерті поміщика, вели до тяжб і суперечок із спадкоємцями. ОлександрI майже завжди брав сторону селян; в 1813 році в особливій комісії, а потім вкомітеті міністрів розглядався цілий ряд таких справ; коли знаходили неможливимвідмовити спадкоємцям в їх законних вимогах, Олександр I наказував вступатичерез генерал-губернатори в приватні стосунки із спадкоємцями, щоб залишитиселян вільними.
Принизливий звичай продавати селян без землі, який так обурював ОлександрI, був в його царювання, проте, навіть узаконений указом 28 жовтня 1808 рокупро кріпосні мита — яскравий приклад обдуреного довір'я государя. Унаслідокселянських хвилювань Олександр I повелів, щоб вироки, якими присуджувалося допокарання більше 9 осіб, що йшли через Сенат, були йому докладені, і частопом'якшував покарання, проявляючи майже завжди велику, порівняно з Сенатом,строгість до поміщиків, наказуючи іноді брати маєтки їх в опіку і т.п.
Загалом Олександр I не так настирливо займався внутрішніми реформами.Йому, повелителю не тільки Росії, але і всієї Європи, не страшні змови, нестрашна і незадоволеність країни. Але такий настрій продовжувався недовго.Думали, що після видалення Бонапарта настане час спокою і миру. Миру, проте, небуло в Європі, не було і усередині Росії.7. Освітав Росії
Одну з світлихсторін діяльності Олександр I складали турботи про освіту Росії. Учень Лагарпасправедливо надавав величезне значення справі освіти і схильний рахуватиміністра народної освіти навряд чи не найважливішим з міністрів. Він мав намірпокрити Росію цілою мережею учбових закладів, які послідовно вели б учня«від азбуки до університету»: мережу цю повинні були скласти:приходські училища (одне, принаймні, на два приходи), повіти, губернські(гімназії) і університети. В перші роки свого царювання Олександр I навітьобчислював, через скільки років вся Росія буде грамотна. Низький розряд училищне був забезпечений від казни; на вищі розряди на початку царювання витрачалосяблизько 1,2 мільйонів рублів, тобто з 90 мільйонів загальної витрати близько1,3%; в кінці царювання близько 8,6 мільйонів рублів при 413 мільйонах рублів,тобто близько 2% всього витратного бюджету. До Олександр I в Росії було два університети(в Москві і Дерпте); знов при ньому відкриті в Харкові, в Казані і вПетербурзі; перетворений або знов відкритий цілий ряд спеціальних вищихзакладів — ліцеїв.
Правда, в університетах спочатку не вистачало професорів, і було зовсіммало студентів, але це з часом згладжувалося. Чорні дні настали дляуніверситетів тільки з 1812 року, коли уряд дорожив всякою копійкою. Спочаткувсі учбові заклади відрізнялися своїм світським характером і всесословністю.Але, коли государя охопив містичний настрій, це позначилося і на долі учбовоїсправи; він вирішив тісним чином з'єднати віру і знання, «щоб християнськеблагочестя завжди було підставою істинної освіти». Видимим знаком новогонапряму було утворення сполученого міністерства духовних справ і народної освіти. 8. Останні роки
Свою політикуостанніх років Олександр I побудував на грубому силогізмі: всяка революція євійна і завоювання; отже, треба боротися з революцією, де б вона не починалася.Перемогою своєю над Наполеоном Олександр I і його союзники якнайбільше булизобов'язані живому відчуттю народності, що виявилося завдяки французькійреволюції і з особливою силою тому, що спалахнув в 1812 — 14 роках, унаслідоктиранення Наполеона.
Тепер Олександр I, не розібравшися в причинах успіху, спрямовував зброюпроти головного союзника свого і тим руйнував свою силу. В освіченомусуспільстві багато хто це розуміли і обурювалися на царя, який «з Росіїробив страховище народів», який прагнув усюди, але тільки не «дотуманних берегів сумної батьківщини своєї». Ще в Аахене, в 1818 році,Олександр I грав роль величного государя, вирішував питання згідно своїмнамірам; але в Троппау, явно відрікаючись від свого славного минулого, він вжевживає заходів проти іспанців, збентежений семенівскої історією і бачить рухпроти себе в Росії; в Лайбахе він зовсім готовий двинути російські військапроти пьємонтців, у Вероні він майже здається на підступи Меттерніха. Тільки вгрецькій справі народний струмінь зробив на нього деякий вплив. Трактат 1812року (Бухарестський) різно тлумачився Росією і Туреччиною.
Як тільки закінчення боротьби з Наполеоном дозволило Олександр I зітхнутивільно, уповноважені його в Константинополі почали наполягати на визнанні своготлумачення. Суперечка розгорілася, коли спалахнуло грецьке повстання, і чисторосійська справа переплелася в очах турок з грецьким. Олександр I проявиввелике дипломатичне мистецтво: не бажаючи ризикувати своєю армією — бо, несумніваючись в кінцевій перемозі, він мав підстави думати, що війна затягнеться,і що це справить в Європі невигідне для російських військ враження, — він хотіводержати від Європи мандат і рушити з австрійськими і російськими військами доТуреччини. Коли це йому не вдалося, він зважився один воювати з Туреччиною ідіяльно став готуватися до цієї війни.
Усередині Росії останні роки царювання Олександр I представляють картинуповільного в'янення. Ніколи Олександр I так багато не їздив, так часто не буввідсутній з Росії, як тепер. Не було, здається, в Росії людини, яка нескаржилася б на це: говорили дотепно, що государ управляє Росією з поштовоїколяски; скаржилися, що государю була справа до всього, тільки не до того, щовідбувається в Росії. Ці скарги доходили до імператриці Єлизавети Олексіївни ізраджених Олександр I генералів (Закревського, наприклад) і немало їхбентежили.
Маса справ залишалася невирішеною, відкладалася до приїзду государя;народжувалися таємні суспільства. Ще в 1816 році відкрилося (з нагоди переходуоднієї волості під військові поселення), що, всупереч переконанню государя іуряду, ніяких продовольчих запасів немає. Поки міркували, як поставитипродовольчу справу, чи збирати запаси натурою або грошима, в 1820 роцівідкрився голод, спочатку в Чернігівській губернії; в 1821 році голодувало вже15 губерній; більшість поміщиків відмовлялася прогодовувати своїх селян; людидомішували до хліба всілякі сурогати, ледве трималися на ногах, пухнули,хворіли і вмирали. Все це створювало сприятливий грунт для хвилювань, дляпробудження серйозної незадоволеності. І особисте життя Олександр I останнімироками протікала похмуро; дух його був не завжди спокійний, суспільство частойого обтяжувало.
З 1818 року (17 квітня), коли у великого князя Миколая Павловича і подружжяйого Олександри Федорівни народився син Олександр, положення в царській сім'їзмінилося. І тепер народженням маленького Олександра була обрадувана більше завсі бабця його, імператриця Марія Федорівна. З цієї миті Микола Павлович іОлександра Федорівна стають її дітьми по перевазі. Дотепер вона опираласяпостійним наполяганням Костянтина Павловича про розлучення його з ГанноюФедорівною; тепер вона круто змінила свою думку і згодилася на розлучення.Причини цієї зміни ясні: імператриця хоче бачити Миколу, а потім внука напрестолі. Наскільки це радувало Марію Федорівну, настільки ж засмучувало ЄлизаветуОлексіївну; її листи до матері наповнені в ці роки досить різкими витівкамипроти Миколи Павловича і його дружини, а частково і проти Марії Федорівни: засловами Єлизавети Олексіївни Олександр I розділяв її думку про Миколу.
За відомий акт Олександр I і Марія Федорівна визнали зречення КостянтинаПавловича, і Олександр I призначив своїм наступником Миколи; звичайно, деякасвоя неприхильність до характеру Миколи Олександр I подавив в собі міркуваннямидержавними. Єлизавета Олексіївна після смерті Олександр I писала своїй матері,що вона знала про зречення Костянтина, але думала, що він візьме його назад.
Вважають, що істинний характер цих актів був від неї прихований.Олександр I дуже зближувався з дружиною останніми роками і, звичайно, по своїйделікатності, бачивши її угасаюче життя, не відкривав їй того, що неприємноуразило б її; мабуть, це одна з причин того, що зречення Костянтина не булообнародувано. 1 вересня 1825 року Олександр I востаннє покинув Петербург.Смерть спіткала його в Таганрозі, майже на межі Азії.
При розставанні з життям виявилися знову кращі сторони його характеру.Він дбайливо залицявся за дружиною, жив в Таганрозі надзвичайно просто, гуляючивранці і довго розмовляючи навіть з темними людьми, бродягами. Смертельнухворобу схопив він, можливо, тому, що довго увечері стояв в одному сюртуку, непоказуючи вигляду, що мерзнув; тоді як слуга, яка везла йому шинель, черезнепорозуміння з екіпажем стала не у вказаному місці, сам від холоду закутався вшинель і заснув під екіпажем, а государ животів, але не розсердився. Терплячевін переносив муки, напівлежачи на кушетці, весь час спостерігаючи, щоб за нимзалицялися якомога менше.
Висновок
Важко переоцінитизначущість власне особистості Олександра І: політичні, військові,організаторські здібності, успіхи створили йому харизму хорошого правителя.Особливо добре він проявив себе у національній війні 1812 р. Адже правитель давзнамениту обітницю: не покладати зброю доки ні єдиного ворожого війська незалишиться в царстві, хоча були такі люди, які міркуючи в голос казали, щоОлександр не справиться з таким геніальним вождем, як Наполеон, проте вони,мабуть, помилялися або недооцінювали правителя, а разом з тим і самі себе тавесь російський народ, бо саме йому належить велика заслуга в цій боротьбі.Тому можна сказати що він зазнав успіхів у зовнішній політиці, але мав багатопрорахунків у внутрішній, і він несе пряму чи опосередковану відповідальністьза допущені помилки, які негативно позначилися на його управлінні, а також наполітичному і економічному розвиткові. І найбільше цих помилок він допустивпісля війни з Наполеоном, і з 1814 р. починається поступове падіння ОлександраІ. Він почав їздити за кордон і повертаючись звідти мовчазним і незадоволенимбув ще більше незадоволений управлінням, зокрема комітетом міністрів, борозкрилися великі зловживання, управляючих справами комітету було піддано суду.
Одним ізнегативних явищ політики була «аркачеєвщина», це пов’язано з тим, щоОлександр доручив Аракчеєву впровадити в життя військові посилення…Регламентація праці і самого життя обурювало всіх, хто стикався з військовимипосиленнями, особливо тих, хто терпів від влади Аркачеєва. Він був людиною наперший погляд безумовно чесною, і цим виділявся серед моря тодішніх хабарників,але жорстоко і вчинено бездушно дивився на людей як на автоматів, його системабула страшна і пам'ять про неї надовго збереглася в російському народі. Невдалося Олександру поліпшити і становище поміщицьких селян, він обговорювавселянське питання часом вельми ретельно, але питання як звільнити селян ізземлею або без землі, і як досягти того, щоб не відновити проти себедворянство, не піддавалися рішенню і примушували його зволікати.
Отож це не всіфакти, які можна навести про діяльність Олександра, бо їх безліч, і їх можнабезкінечно порівнювати як у хорошому, так і в негативному відношенні. Насьогоднішній час лишилося чимало спогадів і пам'яток тих далеких часів.Пам'ятники вірші, пісні, назви вулиць, парків і скверів – це те за допомогою чогоми можемо увіковічнити у людських душах цих воістину Великих діячів історії.
Списоклітератури
1. Богданович М. И.История царствования императора Александра I и Россия в его время. СПб.,1869-71. Т. 1-6.
2. Вандаль А. Наполеони Александр I. Ростов-на-Дону, 1995. Т. 1-3.
3. КудряшовК.В. Александр І и тайна Федора Козьмича. Петербург: Время, 1923.
4. Мироненко С. В.Самодержавие и реформы: Политическая борьба в России в начале XIX в. М., 1989.
5. НиколайМихайлович, великий князь. Император Александр I. СПб., 1912. Т. 1-2.
6. Предтеченский А.В. Очерки общественно-политической истории России в первой четверти XIX в. М.;Л., 1957.
7. Сафонов М. М.Проблема реформ в правительственной политике России на рубеже XVIII и XIX вв. Л.,1988.
8. Сахаров А. Н.Александр I // Российские самодержцы (1801-1917). М., 1993.
9. Троицкий Н. А.Александр I и Наполеон. М., 1994.
10. Шильдер Н. К.Император Александр I. Его жизнь и царствование. СПб., 1904-05. Т. 1-4.