П. Калнишевський– останній кошовий Запорізької Січі
Походження ПетраКалнишевського
Походив ПетроКалнишевський з козацької родини села Пустовійтівки, яке за часів Гетьманщинивходило до Роменської сотні Лубенського полку (тепер с. ПустовійтівкаРоменського району Сумської області).
Достеменноневідомо, звідки Калнишевські з`явилися в Пустовійтівці. Місцевою могла бутихіба що мати Агафія, з якою пов’язані чимало родичів бокової лінії, давніхтутешніх мешканців. Можливо, батько Іван переселився сюди з ПравобережноїУкраїни, з якої в останній третині XVII ст. чимало людей перебралося наЛівобережжя. Цілком можливо, що батько Петра походив з полкового міста Кальник,що на Поділлі; звідси – прізвище Кальниш, чи більш відповідний Кальнику варіантйого написання – Кальнишевський.
Виникає багато запитаньщодо дати народження Петра. Донині підставами для її визначення є напис намогильній плиті, яка була встановлена через 53 роки після смертіП.Калнишевського, а також лист архангельського цивільного губернатораІ.Мезенцова. Останній у 1801 р. визначив його вік 110 роками, зваживши нанадзвичайно старечий вигляд цього в’язня. У надпису зазначено, щоП.Калнишевський народився на св. Петра – 20 червня. Точно відомо, що 20 червня1768 р. ієромонах Самарського Феодорит надіслав йому поздоровлення.
Поява на Січі
Згідно злегендою, записаною в 1970 р. від старожилів с. Пустовійтівки, восьмирічнийПетрик пас худобу за селом і зустрів запорожців; ті дали хлопцю покуритикозацької люльки, і він, відчувши дух козацької вольниці, подався з ними наЗапорожжя.
Насправді П.Калнишевський міг з`явитися на Січі лише після закінчення російсько-турецькоївійни 1735- 1739 рр. На його рішення, очевидно, вплинули родичі Андрій і Давид.Бо ж на Січі П. Калнишевського записали до Кущівського куреня, до якогоналежали саме ці його старші родичі. У реєстрі даного куреня за 1755 р. серед460 козаків Петро згадується під 10-м номером.
Першадокументальна згадка про перебування П. Калнишевського на Січі датована 1754роком, коли він уже був на посаді військового осавула. 23 лютого 1754 р. ім`явійськового осавула Петра Калнишевського згадується в листі кошового отаманаДанила Гладкого з приводу розслідування зловживань козацького паланковогоотамана, який недбало збирав податки до січової скарбниці. У 1757 р. П.Калнишевський збирав податки з м. Старої Самари (тепер НовомосковськДніпропетровської обл.). Він не допускав міщан до козацьких угідь доти, покивони не сплатили Війську належні податки.
Від рядовогокозака до кошового отамана
Головнимнапрямком діяльності Калнишевського на посаді військового осавула була боротьбаз Гайдамаками. У травні 1754 р. він вирушив до Бугогардівської паланки, щобнаказати козакам не ходити «в гайдамаки». Але ті мало зважали на застереження,навіть ледве не застрелили військового довбиша та писаря, а самого осавула«багато лаяли й прямо говорили, що від злодійства … пока слави не здобудуть невідстануть». Того самого року П. Калнишевський з великою командою козаківпереслідував гайдамаків, які запекло оборонялися в рясно вкритому очеретомгирлі невеличкої річки поблизу Бугу. У червні 1754 р. П. Калнишевський схопивгайдамаків Павла Шерстка, Василя Табанця та Остапа Кожуха. Тоді також необійшлося без кривавої сутички. На р. Ташлик між гайдамаками та загоном осавулавиникла перестрілка, під час якої троє гайдамаків були вбиті, ще троє поранені,решта ж перебралася на другий бік річки. Полонених П. Калнишевським гайдамаківКіш відрядив під конвоєм до Генеральної військової канцелярії Гетьманщини вГлухів.
4 вересня 1754р. кошовий отаман Яким Ігнатович видав П. Калнишевському детальну інструкцію,надавши йому широкі повноваження. Осавул мав ретельно обстежити ЗапорозькіВольності, особливо місцевість поблизу Гарду, вздовж Південного Бугу аж доБузького і Дніпровського лиманів, а далі — вгору по Дніпру «й провідати, у якихмісцях злодій, зібравшись кінно чи пішо, чатами стоять й міряться на польськийі татарський кордон йти грабувати чи вже від них які злодійства вчинені».Прикметно, що військовому осавулові наказано в команду свою набирати «козаківзапорізьких доброкінних і збройних, самих хазяїнів», тобто тих, хто бувнезацікавлений підтримувати гайдамаків. При цьому йому доручалося переловитиякомога більше гайдамаків, доправивши в Кіш під надійною вартою.
П.Калнишевському доводилося також опікуватися організацією комісії з розглядузапорізько-кримських прикордонних суперечок, яка відбувалася у містечкуМикитиному (сучасне м. Нікополь) у 1754р. Він мусив знайти помешкання дляросійського комісара І.Рославлєва, постачати провіант і фураж та забезпечити охоронузапорізьких депутатів під час роботи комісії.
Наступного рокувійськовим осавулом на Січі стає Парфен Чорний, оскільки у травні 1755 р.Калнишевський разом з писарем Іваном Чугуєвим у складі депутації ВійськаЗапорізького був відряджений до Петербурга. Метою поїздки було домогтисяскасування мита на товари, які ввозилися до Запорожжя, а також збільшенняцарської платні Війську Запорізькому. Для Калнишевського це була добра нагодаознайомитися з норовом вищої російської бюрократії та принципами, на якихтрималася імперія. А одним із таких принципів незмінно залишалися хабарництво йбюрократизм.
У 1757 р.П.Калнишевський ще раз обійняв посаду осавула, а в 1758 р. став уже військовимсуддею. Того самого року він знову увійшов до складу депутації, яка вирушила доПетербурга.
Повернувшись зПетербурга, П. Калнишевський у 1761 році знову стає військовим суддею. Відтепервін був уже не просто запорізьким старшиною, а другою за впливовістю особою наСічі. Чимало тодішніх документів підписані власне ним.
П. Калнишевський,беззаперечно, належав до нового покоління козацької старшини, призвичаєного дотоварно-грошових відносин і схильного до господарських занять. Опорою П.Калнишевського були заможні козаки, які прагнули стабільних політичних умов таадміністративних гарантій для розвитку свого, орієнтованого на зовнішні ринкигосподарства. Це старшинське угруповання й забезпечило йому в 1762 р. посадукошового отамана.
У вересні 1762р. П. Калнишевський уже як кошовий отаман спостерігав у Москві коронаціюімператриці Катерини ІІ. Проте після повернення на Січ йому не вдалося втриматибулави. Під впливом сіроми замість П.Калнишевського кошовим отаманом вдруге бувобраний Григорій Лантух, а наступного року – Пилип Федоров. Це були шановані наСічі люди. Обрання їх було тимчасовим компромісом: адже партія Сіроми ладнабула віддати булаву будь-кому, тільки не П.Калнишевському. Але останньогопевною мірою задовольняло те, що Січ очолили номінальні кошові отамани, якічерез свій похилий вік не мали снаги пручатися його реальному впливові.
1 січня 1765 р.на військовій раді кошовим отаманом було обрано П.Калнишевського. Цього разувже надовго.
Власнегосподарство
П. Калнишевськиймав потужне власне господарство. Зокрема, в 1775 р. в його зимівникахнараховувалося 639 коней, 9 буйволів, 1076 голів великої рогатої худоби, 14045овець і кіз, 106 свиней, 5 віслюків. Навесні 1775 р. П.Калнишевський продав уКрим 14 тисяч голів овець ціною два рублі за штуку, а двом орловським купцям –250 коней.
Зимівникикошового отамана були розкидані по запорізьких займищах, здебільшого позалюднених землях Кодацької, Самарської та Протовчанської паланок. Збереглисявідомості про зимівник Калнишевського на річці Протовчій, де в його власностібуло 600 коней, з них – 160 верхових скакунів.
ПетроКалнишевський, як заможна й підприємлива людина, підтримував ділові контакти зукраїнським та російським купецтвом, торговими людьми Криму та Речі Посполитої.За його сприяння у 1722 р. єврейські купці з Умані заснували на Січі єврейськуторговельну компанію.
Принципигосподарювання
Остаточнозакріпивши за собою булаву П. Калнишевський почав призначати на головні посадина Запорожжі лише тих козаків, які у своїх господарських справах, кар’єрномузростанні й добробуті завдячували тільки йому особисто.
Рідний дляколишнього старшини військового старшини П. Калниша Кущівський курінь вжевідрізнявся від решти своїм привілейованим становищем. Саме з нього кошовийдобирав собі вірних служителів, будуючи свою «кадрову політику».
Стратегічноюметою П. Калнишевського було створення на Запорожжі окремого прошаркухліборобів, який би став його надійною опорою.
Стихійнаукраїнська колонізація в середині XVIII ст. виплескувалася на запорізькі землі.Поруч із запорізькими зимівниками з`являлися слободи й хутори селян-переселенців,стрімко змінюючи повсякденний побут Запорожжя. Козаки вбачали у цьому загрозусвоєму традиційному ладу, адже як вони говорили «селянський плуг притягне засобою й пана». Тому часто траплялося, що запорожці нищили новозасновані слободий хутори, шмагали поселенців батогами й примушували їх повертати назад. ПетроКалнишевський змінив ставлення Коша до «нашестя гречкосіїв». Головну увагу вінзосередив не на боротьбі із заснуванням слобод, а на встановленні контролю надстихійною селянською колонізацією.
Стрижнемполітичної стратегії кошового отамана Калнишевського стала, з одного боку,боротьба з гайдамацтвом (на чому наполягав російський уряд і що відповідалопрагненням значних козаків), з іншого – захист автономії Війська Запорізького.Російська підтримка допомагала йому безстроково тримати булаву. Попри зовнішнійлиск лояльності і ввічливих запевнень у вірно підданстві російському престолуостанній кошовий отаман послідовно обстоював економічні інтереси Запорожжя,піклувався про збереження його політичних прав та автономії. Відряджаючизапорізькі депутації до російської столиці, Калнишевський уже не переймавсяметою збільшити хлібне та грошове жалування для Війська Запорізького, як цебуло за його попередників. Головне увага депутацій зосереджувалась наполітичних та економічних завданнях, як-то: захист запорізьких територій відзазіхань російських поміщиків, скасування мита в торгівлі Запоріжжя зГетьманщиною та російськими губерніями, територіальні та майнові претензії доВійська Донського та Кримського ханату, взаємини з російською прикордонноюадміністрацією тощо. Особливо обстоював кошовий торговельні та господарськіінтереси запорізького товариства. Запорізькі представники не оббивали порогиприкордонних губернаторів, а закріпили за собою право вирішувати свої питаннябезпосередньо в російській столиці. Систематично надсилаючи свої депутації доПетербурга, козаки налагоджували правовий механізм забезпечення автономіїВійська Запорізького.
Тривалий часкошовий клопотався, щоб вивести Запоріжжя з підпорядкування Малоросійськоїколегії. Вбачаючи в цьому загрозу автономії Війська Запорізького,П.Калнишевський доклав чимало зусиль, аби залишитися під опікою винятковоКолегії іноземних справ. Спроби кошового позбутися надокучливої опіки призвелидо конфлікту з президентом Малоросійської колегії графом Рум`яйцевим. У жовтні1766 р. кошовий приїхав на Січ украй роздратований від спілкування з цимноровливим вельможею.
При цьомуП.Калнишевський рішуче виступив на захист земель Війська Запорізького від зазіханьРосії, яка тихою сапою вела наступ на запорізьку територію. Кошовий навіть незупинявся перед погрозами прикордонним губернаторам, що накаже козакам збройновиступити проти російських військових команд, які без належної санкції входятьдо Запорожжя. У листі генерал-губернатору Новоросійської губернії Ф. Воєкову 6липня 1773 р. він протестував проти того, що російські офіцери зі своїмипідрозділами загарбали понад 200 верств запорізької землі. Проти непроханихприбульців з Єлисаветградської провінції за наказом П. Калнишевського виступиласпеціальна військова команда на чолі з полковником Гараджею та писаремРоменським. Між запорожцями й російським військовим загоном відбулася збройнасутичка. Козаки руйнували засновані приходьками слободи, якщо поява цих слободзагрожувала територіальній цілісності Запоріжжя. На місці зруйнованих будуваливласні. У зв’язку з цим сенат і сама Катерина ІІ вимагали від П. Калнишевськогонегайно ув’язнити Гараджу та його товаришів. Та кошовий не поспішав звідповіддю, надавши цьому діяльному полковникові повну свободу дій.
У часи П. КалнишевськогоЗапорожжя не втратило значення впливового чинника міжнародних відносин. Вонопідтримувало стосунки з Кримським ханством, ногайськими мурзами,причорноморською турецькою адміністрацією та польськими магнатами.
Переможна дляРосії війна з Туреччиною закінчилася підписанням мирного договору вКючук-Кайнарджі 10 липня 1774 р. Виснаженому війною запорізькому війську тільки15 серпня було дозволено повернутися додому. 9 вересня кошовий П.Калнишевськийпід гарматні постріли урочисто в`їхав до визрівав план ліквідації Січі тазапорізького козацтва. Поки ж остаточного рішення ще не було, між запорожцямита російськими військовими, які перебували на запорізьких землях, не вщухалигострі сварки.
Останнязапорізька депутація. Ліквідація Запорізької Січі
Тим часом доцарської столиці вирушила остання запорізька депутація на чолі з АнтономГоловатим, що б виклопотати підтвердження на ті запорізькі землі, через якіточилися суперечки з Єлисаветградською, Ізюмською провінціями та з ВійськомДонським. Козаків приймали холодно. Російських урядовців дратувала впертість, зякою запорожці захищали своє. Граф П.Рум`янцев обурювався, що вони «в поясненнясвоїх справ входять далі ніж годиться». Та й задовго до цього пихаті чиновникине дуже то й крилися в своєму ставленні до Січі та запорізьких козаків. Ще в1760 р. канцлер М.Воронцов заявив запорізьким депутатам у Петербурзі, що коликозаки будуть неслухняними, то їм знайдеться інше місце для поселення.
Однак на початкучервня 1775 р. ніхто на Запорожжі, навіть добрий знавець придворних справ ПетроКалнишевський не зміг передбачити згубного для себе повороту подій.
Водночас ще утравні 1774 р. найвпливовіші російські вельможі М. Панін, П. Рум`янцев та Г. Потьомкінна засіданнях Ради при Височайшому дворі переконували Катерину ІІ ліквідуватиЗапорізьку Січ. Однак імператриця спочатку відмовлялася погодитися з цим,наголошуючи на вірній службі запорожців під час війни з Туреччиною. Ставленнямонаршої особи радикально змінилося у квітні 1775 р., коли граф П. Рум`янцевнадіслав до Петербурга чергову реляцію про нібито намір кошового отамана разомз запорожцями перейти до турецького підданства. 27 квітня на Раді питання проліквідацію Січі було поставлене руба. Вирішили запросити П. Калнишевського доПетербурга нібито на обговорення питання поземельних відносин запорожців змешканцями Гетьманщини та Слобожанщини. Якщо приїде – не мав наміру зрадити,якщо ні – винний. З невідомої причини кошовий до Петербурга не поїхав. І вже 7травня 1775 р. на черговому засіданні Ради було остаточно ухвалено рішенняліквідувати Військо Запорізьке й заарештувати його старшину.
Виконати вирокдоручили сербу генерал-поручику Петру Текелію. 25 травня з фортеці СвятоїЄлизавети (тепер м. Кіровоград) до Запорізьких Вольностей. 4 червня Текелій зпіхотним Орловським полком під командою полковника Язикова й кіннотою підкомандою барона Розена підійшли до Січі, зайняли передмістя Гасан-Башу йнаблизилися до Новосіченського ретраншементу. Запорожці не очікували нападу.Тому барон Розен полонив вартових без особливих зусиль. Водночас полковникЯзиков розставив вартових по вулицях Січі, однак кошовий зі старшиною та понад3 тис. запорожців встигли зачинитися у Внутрішньому Коші. Текелій відрядив доних полковника Мисюрева, щоб оголосити волю Катерини ІІ про скасування ВійськаЗапорізького та примусити П. Калнишевського не чинити опору.
Кошовий довго невпускав до себе російського посланця. Запорожці сперечалися, як бути далі.Більшість вимагала, щоб П.Калнишевський дав команду відбиватися. Однак той невірив в успіх. Остаточно схилила шальки терезів промова отця ВолодимираСокальського, який засудив пролиття православної крові. Згодом вся запорізькастаршина – кошовий отаман Калнишевський, військовий писар Глоба, військовийсуддя Головатий – вийшла назустріч росіянам й була відразу заарештована. Чотириж піхотні роти зайняли всі укріплення Коша. Російські караули з`явилися біля запорізькоговійськового, казенного й порохового погребів. Усі козацькі клейноди, зброю,гарматний арсенал згодом вивезли геть.
Так тихо й безбою припинила своє існування остання Запорізька Січ. Калнишевський та йогонайближчі соратники – поплатилися за свою вірність особистою свободою. Їхбезжалісно запроторили на заслання. Найважче довелося кошовому. Він опинився наСоловках.
отаман калнишевський господарювання запорізький січ
Соловецькаобитель
З початком XVIIIст. завдяки реформам царя Петра І за Соловецьким монастирем остаточнозакріплюється слава найсуворішої тюрми Російської імперії, де утримувалисяполітичні в’язні та релігійні дисиденти.
Отаканайсуворіша в’язниця Російської імперії стала останньою обителлю кошового П. Калнишевського.Не лише за життя, але й багато десятиліть після його смерті нікому в Україні небуло відомо, де він провів останні роки й де його могила. Про це не зналинавіть родичі Калнишевського Вертильки. Тільки в народних думах по Україніспівалося, що кошового тримають десь на Дону.
Довічноув’язнити П. Калнишевського на Соловках, а Головатого і Глобу заслати до Сибірузапропонував Катерині ІІ Г.Потьомкін. після арешту 4 червня 1775 р. П. Калнишевськогопід конвоєм повезли до Москви, де тримали в конторі військової колегії, на чоліякої стояв Г.Потьомкін. До 8 червня імператриця затвердила вирок, і 25 червнякошового в супроводі семи конвоїрів було спроваджено до Архангельська, куди вінприбув одинадцятого липня. Для відправки в’язня на Соловецькі острови найняликорабель купця Ворохіна. Небезпечна подорож Білим морем затягнулася аж до 29 липня:судно двічі натрапляло на мілину, зазнало пошкоджень, було нашвидкуручвідремонтовано. Зрештою тільки 30 липня 1776 р. архімандрит соловецькогомонастиря Досифей відзвітував про прийняття «государевого злочинця».
За деякимисвідченнями, П. Калнишевського спочатку помістили в один з казематівГоловленківської в’язниці, розташований у Архангельській вежі. Приміщення це(каземат №15?) було вологим, і під час дощу вода, мов крізь решето, потрапляладо нього. Втративши терпіння, кошовий поскаржився архімандритові, що одяг віднадмірної вологи на ньому вже зотлів. Лише в жовтні 1779 р. йому дозволиливласним коштом найняти робітників для полагодження даху. Близько 1788 р. П. Калнишевськогоперевели спершу в келію №15, потім в келію №14, яка, ймовірно, містилася вПрядильній вежі.
Однак єсвідчення про ймовірне перебування останнього кошового в Білій вежі, поблизумонастирського млина й добудови під назвою Сушило.
Харчувалисяв’язні тією самою їжею, що й монастирські ченці. Раціон поділявся за трьомарангами: страви верхньої трапези подавали вищому духовенству монастиря тазнатним в’язням, їжею нижньої трапези годували ченців, послушників та звичайнихв’язнів, а тим, що готувалося на кухні поза Трапезною палатою, харчувалисяробітні люди й ув’язнені найнижчого рангу.
Кошовогоутримували як знатного в’язня, адже на його потреби урядом було передбаченокоштів з розрахунку 1 рубль на день, або більше 360 рублів на рік. Не завжди цікошти привласнювалися наглядачами, адже П.Калнишевський мав можливістьзаощадити досить значну суму, щоб робити щедрі подарунки монастирю або найматиробітників для полагодження даху своєї келії. П. Калнишевського постійноохороняло чотири солдати з офіцером, хоча інших ув’язнених – по двоє конвоїрів.
Лише тричі нарік: на Пасху, Преображення та Різдво, його виводили з келії, напевно, дляучасті в церковних святах і для обіду в трапезній. Поморські рибалки бачилицього «казацького отамана» під час виходу до трапезної, і ось які спомини вонипро нього залишили: «Зросту середнього, старий на вигляд, сивувате обсіченеволосся; видно, що довго сидів. Борода не довга, біла… Говорив він не такчисто, як по-російськи». Петро Калнишевський був одягнений у китайчатий синій«сюртук» з олов`яними ґудзиками в два ряди або в червоний кармазин. Завжди розмовлявукраїнською мовою, як це видно зі свідчень рибалок. Поводився смиренно йнабожно, чим здобув повагу чернецтва. Та найбільшої шани з боку духовенства вінзажив щедрими подарунками монастирю. У 1794 р. пожертвувавСпасо-Преображенському собору запрестольного хреста вагою більше 30-ти фунтів,виготовленого зі срібла, а своє звільнення відзначив подарунком оздобленогосріблом з позолотою Євангелія, вага однієї оправи якого перевищувала два пуди.
Незабаром післятого, як у 1801 р. новим російським царем став Олександр І, було оголошенозагальну амністію. 2 квітня ухвалили звільнити двох соловецьких в’язнів — поляка Єлєнського й запорізького кошового Калнишевського. 4 травня архімандритІона оголосив Калнишевському про монаршу волю. Однак він відмовився залишатимонастир, вказавши у своєму «проханні» на царське ім`я: «не можу озважитися йтив дорогу таку далеку, а вирішив залишок днів моїх присвятити служінню ЄдиномуБогу у цьому блаженному усамітненні, до якого за двадцять п’ять років звик яостаточно…»
Архімандрит,побачивши поважного старця в трапезній одного разу, не втримався, щоб сказати:«Древній ти, землею пахнеш». Помер Калнишевський незабаром по звільненню, 31жовтня, за старим стилем, 1803 р. Чернецька братія поховала його на почесномумісці – на південному подвір`ї Спасо-Преображенського собору. У 1856 р. занаказом настоятеля монастиря на могилі П. Калнишевського встановили плиту,викарбувавши в епітафії короткий нарис життя кошового.
Списоквикористаної літератури
1. ВладиславГрибовський Петро Калнишевський Київ 2007