ПЛАН
Вступ
1 Найвищіоргани влади: великий князь, княжа рада, феодальні з’їзди. Місцеві органиуправління
2 Суд, військо, церковна організаціяв Київській Русі
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Київська Русь являла собоюранньофеодальну державу з монархічною формою правління та була побудована напринципі сюзеренітету-васалітету. Ця держава була передусім об’єднуючою силою,яка забезпечувала, хоча й відносну, єдність східнослов’янських земель, порядокі спокій для людності, а також і захист країни від посягань зовнішніх ворогів.Разом з тим держава в руках феодалів була знаряддям їх панування над залежнимвід них населенням.
Протягом IX-XIII ст. влада пережиласкладну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утвориласядружинна форма державності: на грунті княжої дружини сформувався примітивнийапарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує нетільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності єкнязь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добупіднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота владидедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державнихсправ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідцівзі старої племінної аристократії – бояри. У період феодальної роздрібненостівідбулася ще одна змін форми державного устрою: одноосібна монархія поступиласямісцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не князь, а групанайвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях(«снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом». (1)
Отже розвиток державності КиївськоїРусі відбувався у двох напрямках: від системи управління, що випливала звійськової організації, — до цивільних форм правління та від посиленняцентралізму – до децентралізації.
1Найвищі органи влади: великий князь, княжна рада, феодальні з’їзди. Місцевіоргани управління
Населення Київської Русі поділялося на панівну верству(великі князі, місцеві князі, бояри, купці, гості, вище духовенство), пов’язанусистемою суверенітету — васалітету; вільних общинників (“люди”, ремісники,дрібні торговці, рядове духовенство); феодальне залежних мешканців (смерди,закупи, ізгої, вотчинні ремісники, відпущеники, задушні люди, прощеники тощо)та невільників (челядники, холопи та ін.).
Основними елементами механізмуполітичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче(збори міського населення).
Носієм зверхньої (монаршої) влади удержаві вважався великий київський князь, який був гарантом функціонування всіхорганів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символомдержавної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої,виконавчої, судової та військової влади. Великому київському князю булипідпорядковані місцеві правителі – його васали. Сформувалася і системапосадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівкифеодалів. Пізніше для розв’язання найважливіших питань скликалися феодальні зїзди.
Функції перших київських князів булипорівняно нескладними і полягали перш за все в організації дружини та військовихополчень, командуванні ними. Дружина являла собою постійне військо, щовиконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету іскладалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «дітибоярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержувализемлі, а молодші – частину військової здобичі або плату.
В компетенції князів перебували: охоронакордонів, керівництво воєнними походами з метою підкорення нових племен,збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримуватинормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими племенами, Візантійськоюімперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося у першу чергу інтересамизабезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту товарів, зовнішньоїторгівлі. Київський князь судив головним чином своїх васалів, дружинників, своєнайближче оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки-но почалапоширюватися на народні маси. Судив київський князь передусім на основі нормзвичаєвого права. Що стосується початкового періоду Київської Русі, то наврядчи можна говорити про широке князівське законодавство.
Київські князі спочатку безпосередньовідали лише київською землею. Інші території управлялися князями племен абокнязями-намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях київськікнязі ставили у центрах племен свої гарнізони: у головному місті племені йособливо важливих центрах — великий гарнізон, так звану тисячу, що поділяласяна сотні (тисяцький був начальником гарнізону, а соцькі — командирами окремихдружин); у містах менших за значенням — менші гарнізони, якими командувалисоцькі й десяцькі. Вони «рубали» на приєднаних до Києва територіяхнові міста, які ставали опорними пунктами, що укріплювали їх владу на місцях. Крімтого, нові міста ставали економічними центрами. Літописець говорить, що князьОлег повсюди в землях «посади мужи свои». Поступово тисяцькі, соцькі,десяцькі стали виконувати адміністративні функції. Вони наводили порядок умісті, придушували опір місцевого населення, допомагали збирачам данини,виконували торговельно-поліцейські функції, а вже потім, в міру розвиткукнязівської юрисдикції, — судово-адміністративні функції. Так формуваласядесяткова система управління. (2)
З кінця Х ст. почали відбуватисясерйозні зміни, як в організації, так і в обсязі влади київського князя, щобуло зумовлено феодальним характером його влади та функцій.Військово-організаційна діяльність князя у зв’язку з ускладненням структуривійська Київської держави значно зростає. Більш складними стають функції князящодо захисту зовнішніх кордонів. Великі київські князі, починаючи з Володимира,багато уваги приділяли будівництву укріплень, організації сторожової служби,встановленню зовнішніх стосунків. Військово-дипломатична діяльність великогокнязя мала на меті насамперед досягнення зовнішньої безпеки держави. Київськікнязі займалися також організацією будівництва шляхів, мостів, охороноюторговельних шляхів. Функція придушення опору пригнічених, який зростав, і першза все опору феодально-залежних селян, завжди була однією з найголовніших. Так,в 1068 p. київський князь Ізяслав жорстоко придушив народне повстання,спровоковане антипатріотичною діяльністю князя та його дружини. У 1113 p. зновуповстало київське населення. Налякані цим бояри і єпископи викликали в Київкнязя Володимира Мономаха з сильною дружиною, який й придушив повстання.
У XI—XII ст. особливо вагомою стаєзаконодавча функція князя. Після запровадження християнства на ньогопокладається обов’язок сприяти поширенню цієї релігії та матеріальнозабезпечувати духовенство. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювалипосадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, дітські,отроки, ябедники, що, у свою чергу, окрім адміністративного управління,виконували ще й окремі військові функції.
Великий київський князь приймавважливі рішення, якщо на це була згода його оточення — великих феодалів (бояр)«княжих мужів», які створювали феодальну раду при князеві. Цейдорадчий орган походить від давньослов’янської ради старійшин.
Назва бояр походить від слова«більший», тому спершу вони називалися «боляри», на відміну від менших бояр — «отроків» або «дітських». Цікаво, що подібна назва була характерна не лише дляРусі, але й для інших країн, наприклад Іспанії, де існувала категорія феодалів- гранди (від ісп. grand — великий). Вони дійсно вирізнялися з-поміж іншихпрошарків населення своїм визначним майновим та правовим становищем.
Бояри були пов’язані з княземвідносинами сюзеренітету — васалітету. Останні являли собою відносини, щогрунтувалися на земельному пожалуванні та вільній службі. Ці відносини малиподвійне значення: по-перше, вони були відображенням ієрархічної земельноївласності в умовах феодалізму і, по-друге, виступали як найважливіший засібконсолідації феодалів перед лицем інших прошарків населення, насампередфеодально-залежного селянства. Крім того, це дозволяло мобільніше реагувати уразі виникнення небезпеки ззовні.
Таким чином, сюзерен (Великий князь)та його васали були зацікавлені один в одному, мали низку взаємних прав таобов’язків. З одного боку, боярин — васал повинен був допомогти князю: 1)військовою силою — надати до князівського війська феодальне ополчення, скликанеу землях боярина; 2) радою — на запрошення князя прийти до князівської ради — феодальної курії; 3) грошима — у єдиному випадку — коли князь видає дочкузаміж.
У свою чергу, князь був зобов’язаний:1) захищати боярина у разі зовнішньої та внутрішньої загрози; 2) запросити йогодо своєї ради; 3) у разі, коли боярин висловить бажання змінити сюзерена — князь зобов’язаний його відпустити. «А боярам серед нас вільним — воля», — говориться в одному з літописів. Більше того. Іноді бояринові могли навітьзалишатися землі, надані йому князем. Але випадки, коли боярин йшов від князя,траплялися надзвичайно рідко оскільки васал та сюзерен були пов’язані, окрімвсього, ще й тісними особистими зв’язками. (3)
За часів Київської Русі до боярськоїради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищогодуховенства, у воєнний час — керівники союзників, з якими князь обговорювавпитання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішувавважливі адміністративні, фінансові та судові справи. Рада при київськомукнязеві була важливим органом Давньоруської держави. Члени ради називалися«думцями». Незважаючи на те, що великий київський князь володівправом вирішувати справи самостійно, він був зацікавлений у тому, щоб рішення,які він вважав найважливішими, підтримувалися впливовими елементами. Тому віндосить часто звертався до ради «кращих людей».
У разі відсутності князя або післяйого смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були нетільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановленнявлади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразовозмінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність правта автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежністьцього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридичнооформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначенимифункціями.
Характеризуючиоргани місцевого управління періоду IX-XI століть, слід зазначити, що в цей чассклалася так звана десятинна система. Великий київський князь призначав намісця своїх посадників — тіунів, сотників, десятників, на яких покладалосяздійснення адміністративних повноважень. Посадники призначалися у важливі центри Давньоруськоїдержави. За відомостями літопису князь Володимир Святославич «избра мужидобры, смысленны и храбры и раздал им гради». У 1096 р. Олег Святославичпідкорив Муромську і Ростовську землі, «посада посадники своя по городам идани поча имати».
До часу княжінняОльги управління землями, що підпадали під владу Київського князя зводилася майжевиключно до стягнення данини. Процедуру збирання данини (полюддя) описано утрактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про народи», якийдатується серединою X століття. За його оповіддю, на початку листопада, колизамерзали ріки, князь з дружиною виїжджав з Києва та прямував у землі деревлян,дреговичів, кривичів та інших слов’ян, що сплачували йому данину. Поїздка наполюддя продовжувалася до весни. Процес збору данини
частосупроводжувався насильницькими діями з боку дружинників. Слов’янська людністьіноді чинила опір, оскільки вважала розміри данини завищеними, тим більше, щообсяг полюддя наперед не визначався і встановлювався за бажанням князя тадружинної верхівки. У зв’язку з цим варто пригадати відомий похід князя Ігоря удеревлянські землі та його сумний фінал під Іскоростенем.
Зважаючи натрагічні наслідки походу за полюддям княгиня Ольга у 945-946 рр. здійснилаадміністративно-територіальну та фінансову реформу. Всі великокнязівські землібули поділені на адміністративно-територіальні одиниці — «погости», які являлисобою спеціальні пункти збирання данини. У центрі кожної такої одиницівстановлювалися представництва князівської влади, які також називалисяпогостами. Основна функція погостів полягала у збиранні данини з навколишньогонаселення. Ними керували князівські намісники та посадники (тіуни).
Посадники на відміну від тисяцьких ісоцьких, які були у першу чергу командирами дружини, а вже потім наділялисяадміністративними функціями, відразу ставали повноправними представникамикнязівської влади на місцях. Як представники князя посадники виконували йогофункції. Вони судили, збирали данину і різні мита. Посадники відалиполіцейськими справами, керували військовими силами міста. У віданні посадникабула й прилегла сільська територія. Як правило, князі призначали посадникамибояр та інших «добрих мужів». Посадники і волостелі (управителісільськими волостями) мали найближчих помічників — тіунів, а також помічниківіз спеціальних справ — мечників, мостників, вирників тощо. Усі ці особиутримувалися за рахунок поборів з населення. Про «корм» представникамкнязівського апарату свідчить Руська Правда (ст. 42 Кр. Пр.; статті 9, 10, 74Пр. Пр.). Така система правління називалася кормлінням.
Якщо ранішеполюддя являло собою узаконене пограбування (князь брав коли хотів, як хотів іскільки хотів), то тепер: 1) данина перетворюється на регулярний збір — встановлювалися чіткі терміни; 2) наперед визначається розмір данини взалежності від якості землі, на якій було вироблено продукт, затрат праці; 3) убільшості випадків тепер пропонувалося збирати данину грошима (гривнями,кунами). Таким чином, данина перетворилася на регулярне фіксоване стягнення, щозалежало від умов праці виробника тобто на податок. Це значною мірою сприялоукріпленню державної влади.
Слід зазначити, що влада київськогокнязя була спадковою. Окремими частинами держави управляли князі і великібояри. Спочатку це були місцеві племінні князівські династії. Місцеві князі, які досередини Х ст. часто іменувалися також великими, однак, визнаючи силукиївського князя, були у нього «в послушании»: виставляли на йогопоклик військо, передавали йому частину данини, яку збирали з підвладноїтериторії. На місцях інколи розташовувались і військові сили київського князя. Засвою службу місцеві князі користувалися заступництвом київського князя,залишали собі частину данини, яку збирали, що можна розглядати як васальнузалежність. У випадку порушення вірності київському князеві васал втрачав своєволодіння. Проте здійснити це можна було тільки шляхом війни проти непокірного.
Коли Давньоруська держава об’єдналавсі східно-слов’янські землі, перед нею постало завдання політичноїконсолідації. У цьому плані значну роль відіграли політичні акції, які здійснивСвятослав, а потім, наприкінці Х ст., Володимир Святославич. Зміст їх полягав утому, що землі і князівства, де владарювали залежні від київських князівдинастії, передавалися синам київського князя. Так, Святослав «сажає»свого сина Олега «в Деревех». Володимир посадив своїх синів у Новгороді,Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Пскові, Смоленську, Іскоростені, Владимирі,Тмутаракані. У деяких менш важливих містах правили посадники — намісники ітисяцькі князя Володимира з найближчого його оточення. Реформа Володимираліквідувала владу місцевих племінних князів, інтереси яких були далекі відінтересів Києва. Вона покінчила з автономією земель. Усі вищі ступеніфеодальної ієрархії опинилися в руках одного князівського роду, представникиякого, перетворившись у великих землевласників-феодалів, знаходилися тепер зісвоїм сюзереном (великим київським князем) у класичних відносинахвасалітету-сюзеренітету. Ці відносини регламентувалися договорами, так званимихрестоцілувальними грамотами. Вони передбачали перш за все те, що сюзереннаділяє свого васала землею. Сюзеренітет у Київській Русі позначався терміном«старійшинство». Місцеві князі-брати як нащадки великого київськогокнязя користувалися правами на спадщину предка. Першим спадкоємцем був старшийбрат. Ця обставина підтримувала у князів ідею єдності, спільності івідповідальності за долю батьківщини у боротьбі зі зовнішніми ворогами. Разом зтим це зумовлювало міжусобну боротьбу, тому що кожний князь намагався фактичнозрівнятися з тими, хто мав більші володіння. Міжусобиці, які стали звичайнимявищем у ХІ-ХІІ ст., підривали міць Київської Русі.
Окремі феодальні князівства настількипосилилися в економічному і політичному відношенні, що втримувати їх у покорікиївському князю ставало неможливим. Князівські володіння перетворювалися усвоєрідні держави у державі. Цьому певною мірою сприяли розвиток великихфеодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв’язки, а такожформування феодального імунітету внаслідок наділення великих феодалів, і першза все місцевих князів, жалуваними та іншими грамотами. Місцеві князізміцнювали власний політичний апарат, який головним чином копіював апаратвеликого князя і надавав їм можливість тримати у покорі підвласне населення,придушувати опір експлуатованих мас, який посилювався. Місцеві князі очолювалиадміністрацію і військо, до них поступово повністю перейшло право судити, якевони здійснювали у князівському дворі або передоручали своїм тіунам.
З розвитком феодалізму десятковасистема управління (з тисяцькими, соцькими, десяцькими), що виросла з дружноїорганізації, змінюється двірсько-вотчинною системою управління. За цієї системине існувало різниці між органами державного управління і управління особистимисправами князя. Всі ниті управління сходилися у дворі князя (боярина). В цейчас князь з військового керівника перетворюється на князя — хазяїна. Тепер вінрозглядає державу (удільне князівство) як свою власність. Кожен, хто входив докнязівського двору (боярської вотчини) і відав тут будь-якою ділянкоюгосподарства або був просто близьким прислужником князя, міг з дозволу хазяїнавиконувати і державні функції. Процес виникнення двірсько-вотчинної системиуправління непрямо відображений у статтях 19—23 Кр. Пр. Статті ж 12, 13 Пр. Пр.свідчили про дальший розвиток цієї системи управління. Вони передбачали високийштраф (подвійну віру), який треба сплачувати за убивство впливовихпредставників двірсько-вотчинної системи управління. У статтях 12, 13 Пр. Пр.назви князівських слуг уніфіковано шляхом застосування загального терміна«тіун» (з різними уточненнями). Так, огнищанин став називатися«тіуном огнищаним», старий конюх — «тіуном конюшим»,староста сільський і ратайний — «тіуном ратайним і сільським». Тіуногнищаний, тіун конюший, тіун ратайний і сільський та інші князівські слугивиконували також завдання державного характеру.
Для того щоб просунутися поієрархічній сходинці треба зразково виконувати функції слуги при дворі феодала,бути особисто відданим йому. З ускладненням завдань державного управління рольслужбових осіб зростала, відбувалися розподіл, уточнення функцій між ними,встановлювалася їх відносна спеціалізація. Найбільш поважними посадовимиособами були: воєвода — начальник усіх збройних сил князівства; тіун конюший,який відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми;дворецький-огнищанин, який управляв князівським двором і одночасно виконувавважливі державні доручення; стольник, в обов’язки якого входила організаціяпостачання князівського двору продуктами тощо. Вищим службовим особамприслуговували численні управителі — тіуни, старости.
Апарат двірсько-вотчинногоадміністративно-господарського управління був типовим феодальним апаратом,оскільки основу його становив специфічний феодальний принцип безпосередньої таневід’ємної належності політичної влади землевласнику. Двірсько-вотчиннасистема управління існувала на всіх рівнях феодальної земельної ієрархії — і увеликокнязівському домені, і володіннях князів, і в боярських вотчинах. Обсягвлади місцевих феодалів при цьому зростав до такої міри, що не тільки місцевікнязі, але й навіть бояри у своїх вотчинах одержували широке право суду щодозалежного від вотчинника населення.
З часом влада місцевих князів сталапосилюватися, а великого князя – зменшуватися. Послаблення влади великогокиївського князя і посилення впливу багатих феодальних землевласників зумовилискликання феодальних з’їздів («снемів»). Ці з’їзди булизагальнодержавними. На них збиралися місцеві князі, їх спільники(«брати»), васали («сини»), бояри, інколи церковна знать.Під проводом великого київського князя тут розробляли нове законодавство,розподіляли лени, розв’язували питання війни і миру з іноземними державами,планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. З’їзд був, таким чином,державним органом, який вирішував питання, що стосувалися суспільноїорганізації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умовахпослаблення влади київського князя і посилення впливу місцевих феодалів. Такз’їзд 1097 р. в Любечі, маючи на увазі «строение мира», визнавнезалежність окремих князів («каждый пусть держит одну отчину свою»)і в той же час закликав їх охороняти Русь всіма «за один». З’їзд 1100р. в Уветичах займався розподілом ленів.
Феодальні з’їзди не могли припинитипроцес розпаду Київської Русі, оскільки в основі його лежали соціально-економічніфактори. Політична влада, будучи атрибутом земельної власності, в мірузростання і зміцнення приватного землеволодіння переважно зосереджувалася вруках місцевих князів і бояр на шкоду великому князю, що у кінцевому рахунку йприскорило розпад Київської Русі.
Разом з цим, у Давньоруській державіпродовжували існувати народні збори – віче, яке вирішувало важливі громадськіта державні справи. Воно зародилося у родоплемінному ладі. Цей орган владилогічно продовжує слов’янську традицію племінних зборів. Із племінних сходівдавніх слов’ян вони перетворилися у збори, в яких брали участь вільні доросліжителі міста – купці, ремісники та ін. У добу посилення монархії та централізмувіча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. Влітописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ),1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит абож самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну іукладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими таземельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Слідзазначити, що вирішальна роль в них належала міській феодальній верхівці —боярам і «старцам градским». Механізм прийняття рішень був граничнопростим – голосування не проводилося, а підтримка або ж запереченнявисловлювалися гучним криком.(2)
Віче мали певне значення у політичному житті Київської Русі. Рішення проубивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини, древляни, наприклад,прийняли на вічі («сдумаша со князем своим Малом»). У 970 p.новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Коли у997 p. Бєлгород оточили печеніги, міське населення «створиша вече».Важливою функцією віча було комплектування народних ополчень і вибір йоговатажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів,на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом віча була Рада. Узв’язку з тим, що віче збиралося рідко, Рада не тільки представляла його, алефактично й заміняла. Правила в ній міська знать. Володіючи правом затвердженняважливих рішень, віче ж мало обмежену самостійність і рідко виступало іззаконодавчими ініціативами. З розвитком феодалізму та зміцненням влади князів ідержавного апарату діяльність віча практично відмирає. Виняток становили лишевіча у деяких містах (Новгород, Псков). Взагалі, віче – це був тількинадзвичайний орган влади, що появився тоді, коли авторитет князя занепадав, абоярська дума також не була спроможна утримати провід.
Найвищим органом місцевогоселянського самоврядування була вервь — чи то родова, чи то територіальнаобщина. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населенихпунктів, які знаходилися недалеко один від одного, здійснювала колективнувласність на неподільні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організаціюзахисту своїх членів та їхньої власності у конфліктах з державним апаратом,феодалами і сусідніми общинами. Члени верві, пов’язані поміж собою системоюкругової поруки, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейськіта інші зобов’язання. Виникнувши ще у доісторичні часи, община виявиласянадзвичайно стійкою структурою, проіснувавши, хоча й з великими втратамиповноважень, аж до ХХ ст.
Князь, боярська рада, віче – це носіїрізних форм державності; основні елементи трьох моделей управління –монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівськавлада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада івіче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується нетільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що,безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче(на відміну князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленимифункціями.
2Суд, військо, церковна організація в Київській Русі
Серед судових органів Київської Русінайдавнішим судом був общинний суд (ізвод). Община судила у відповідності іззвичаєвим правом. Як найвища міра покарання використовувалося вигнання з общини.Про общинний суд Руська Правда досить виразно згадує тільки у ст. 15 Кр. Пр.,де йдеться про пережиток давнього общинного суду («извод пред 12человека»).
В процесі зміцнення державностікнязівська юрисдикція розширювалася, суди все більше ставали невід’ємними відадміністрації. Вони будувалися на класовій основі і захищали перш за всеінтереси пануючих верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергувиступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в якиххоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Судові функції, крімкнязя, здійснювали і представники місцевої адміністрації — посадники, волостеліта їх помічники (ст. 41 Кр. Пр., статті 9, 10, 20, 74, 86, 107, 108 Пр. Пр. та ін.).
Слід зазначити, що суди поділялися напублічні (державні), приватні й духовні.
Судом першої інстанції в публічнихсудах був суд громадський (вервь), до складу якого входили вервний староста івизначні громадяни (добрії люди). Компетенція цього суду — захист власності,особливо порушення земельних меж. У справах порушення меж суд ухвалював рішеннябез апеляції.
Вервний суд провадив також вступнеслідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви і коли громадавідводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили вбивцю, то громадамусила заплатити “дику кару”. Така сама платня передбачалася в тому разі, колигромада не хотіла видавати злочинця.
В пригородах першою інстанцією бувсуд посадника й суд тисяцького. Суд посадника (колегіальний) вирішував всісправи, за винятком тих, які належали до компетенції суду тисяцького.
У містах першою інстанцією був судкнязя або княжого тиуна. Князь приймав відклики від судів посадників. Князьсудив у себе на подвір’ї або прямо на місці. Про суд князя розповідається вРуській Правді та інших джерелах. Про князя як суддю свідчать, наприклад,статті Руської Правди, котрі забороняли мучити смерда і огнищанина без«княжа слова» (ст. 33 Кр. Пр., ст. 78 Пр. Пр.). Закуп міг піти«жалітися до князя і до суддів» (ст. 56 Кр. Пр.). Суддею виступивкнязь Ізяслав: він виніс вирок дорогобужцям, які убили старого конюха білястада (ст. 23 Кр. Пр.). Найбільш важливі справи князь вирішував разом зі своїмибоярами. У Руській Правді згадується також звичайне місце суду — «княждвір» (ст. 40 Пр. Пр.).
Брали участь у процесі й княжіурядовці — судовий тиун; вірник (або ябетник), який виступав у кримінальнихсправах; метальник — проводив Божі суди (випробування вогнем і водою). Питанняпро спадщину, земельні питання вирішували отроки та дітські. На рішеннягромадських судів можна було скаржитися до княжих судів. Вічу належалакомпетенція чинити суд над князями і посадниками за політичні злочини, якізачіпали інтерес усієї волості.
У Київській Русі активно йшов процесстановлення вотчинного суду (приватний). Це був суд землевласників надфеодально залежним населенням, який здійснювався на основі імунітетнихжалувань. Виникнення вотчинного суду пов’язано зі зростанням великогоземлеволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Під його юрисдикціюпідпадали холопи, наймити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарженнярішення суду феодала до князівського суду. Про ці суди згадується у літописі іграмоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр’єву монастирю 1130 р.
Запровадження християнства уКиївській Русі і зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникненняцерковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи імитрополити. При вирішенні справ, які стосувалися чернецтва і населення залежноговід монастирів, у ролі судової інстанції виступав архімандрит.
Юрисдикція церковних судівпоширювалася на духовенство, на церковних людей. Підсудними церкви булиоголошені також справи, так чи інакше пов’язані з релігією, незалежно відучасників судового процесу. До них належали всі справи, що виникали зшлюбно-сімейних відносин. Церковний суд розглядав також справи просвятотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення колишньогодохристиянського язичницького культу, про родинні сварки, справи про церковнемайно.
До божих судів належали судовийпоєдинок, а також ордалії — випробування залізом або водою. При випробуваннізалізом звинуваченому давали в руки розпечене залізо, яке він повинен бувпронести кілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалася в мішок. Якщочерез визначений час слідів опіку не залишилося, то звинуваченоговиправдовували, а якщо рана не гоїлася — звинувачували.
Під час випробування водою людинукидали зв’язаною у воду. Якщо вона випливала, то звинувачувалась, бо вважалося,що вода не приймає її як винну.
Слід зазначити, що існували особливіформи так званого досудового процесу, вміщені в “Руській Правді”. Це своєрідневстановлення певних відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем)і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносинирегулювалися статтями “Руської Правди” про “звід” та про “гоніння сліду”.“Звід” — це процедура встановлення осіб, які привласнили чужу річ, а потімповернули її власникові.
“Гоніння сліду” полягає в розшукузлочинця за залишеними слідами, якщо його на місці злочину не спіймали.Вважалося, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець: «Не будеть ли татя, то по следуженуть; аже не будеть следа ли к селу или к товару,а не отсочять от собе следа, ни едуть на след или отбьться, то тем платити татбу и продажю; а след гнати с чюжими людми, а спослухи; аже погубять след на гостиньце на велице,а села не будеть, или на пусте, кде же небудеть ни села ни людии, то не платити ни продажи, ни татбы.»(ст.77 Пр.Пр.). Якщо слід заводив на територію якоїсь общини і тамгубився, то община повинна була або знайти й видати злочинця, або відшкодувативкрадене.
У разі, коли сліди взагалі буливідсутні, потерпілий мав право вчинити “заклики” про свою пропажу нагромадському торзі. Якщо протягом трьох днів вкрадене не було знайдене, тоособа, в якої його знайшли, була зобов’язана не лише повернути вкрадене, а йзаплатити штраф у три гривні. Якщо крадену річ знаходили в когось до заклику,то ця особа повинна була довести добросовісне володіння річчю (де купив, в когоабо взяв). Якщо особа не могла довести добросовісне володіння річчю, то вонавважалася злодієм.
Потерпілий — особа, що “гнала слід”,— мав право вимагати від влади допомоги. Та коли на суді виявлялося, щозаарештована невинна людина, то потерпілий мусив сплатити штраф: три гривні заарешт смерда і 12 гривень — за боярина.
Доказом провини було зізнанняпідозрюваного, присяга, ордалії, сліди злочину на тілі скривдженого, свідченнявидоків та послухів. Свідків доброї слави підозрюваного “Руська Правда”називала послухами, а очевидців правопорушення — видоками.
У справах місцевих жителів достатньобуло свідчень двох очевидців, іноземців — більше. Свідчення холопа в суді неприймалися. Якщо потерпілий не міг довести в суді вину підозрюваного, тоостанній міг вимагати слухання справи про наклеп. Для засвідчення своєїпорядності місцевий житель мусив виставити сімох послухів, а іноземець — двох.У кого послухів не було, той мусив іти на суд божий.
За нормами “Руської Правди” у справахдо двох гривень для очищення від підозри достатньо було присяги. У справах дошести гривень застосовувалось випробування водою, а більше шести гривень —випробування залізом.
Важливо зазначити, що хоча у цейперіод державні органи непорушують судову справу,не проводять розшукових дій, однак у випадках коли зачіпалися інтереси держави, князя, органи держави все ж таки беруть на себе ці функції. (3)
Військо Древньої Русі — збройні силиКиївської Русі (з кінця IX століття) і російських князівств домонгольськогоперіоду (до середини XIII століття). Як і збройні сили раньосередньовіковихслов'ян V-VIII століть, вирішували завдання боротьби з кочівниками степівПівнічного Причорномор'я й Візантійською імперією, але принципово відрізнялисяновою системою постачання (з першої половини IX століття) і проникненням усоціальну верхівку східнослов'янського суспільства варязької військової знатінаприкінці IX століття. Військо Древньої Русі також використовувалась князямидинастії Рюриковичів для внутрішньополітичної боротьби на Русі.
З розширенням у першій половині IXстоліття впливу київських князів на племінні союзи древлян, дреговичів,кривичів і жителів півночі, налагодження системи збору (проводився силами100-200 воїнів[4]) і експорту полюддя, київські князі починають мати у своємурозпорядженні засоби для утримання численного війська в постійній боєздатності,що було потрібно для боротьби з кочівниками. Також військо мало змогу довготриматися під прапорами, здійснюючи багаторічні походи, що було потрібно для відстоюванняінтересів зовнішньої торгівлі на Чорному й Каспійськім морях.
Збройні сили складалися з трьохосновних частин: великокнязівської дружини, дружин місцевих князів та іншихфеодалів; народного ополчення; найманих загонів.
Ядро війська становила князівськадружина, що з'явилася ще в епоху військової демократії. У її число входиливоїни-професіонали. У перший період існування Київської Русі дружинний ладхарактеризувався тим, що дружинники постійно перебували поруч з князями, жили зними, поділяли їх інтереси, в усьому допомагали їм. Князі постачали дружинувсім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїмирадниками. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апаратупримусу. Верхівка дружинників спрямовувала діяльність князя. Літописрозповідає, що Володимир Святославич «любя дружину и с ними думал о строеземелнем и о уставе земелнем».
Дружина формувалася на засадахвасалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої(«отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин.
Основний контингент дружини — родовазнать, але усякий, кого князь вважав цінним у ратній справі і пораді, міг бутивключений до складу дружини. Із рядів старшої дружини виходили найбільш важливіпредставники князівської адміністрації — посадники, тисяцькі та інші. Прочисельність старших дружинників (без обліку їхніх власних дружинників і слуг)можна судити по більше пізнім даним (Новгородська республіка — 300 «золотихпоясів»; Куліковська битва — більше 500 загиблих). За свою службу старшідружинники одержували землі.
Більше чисельну молодшу дружинустановили гріді (охоронці князя, отроки (військові слуги), дитячі (діти старшихдружинників). Однак, дружина була нечисленна й навряд чи перевищувала 2000чоловік.[5] Молодші дружинники постійно знаходилися при дворі князя,зближуючись зі слугами. З молодшої дружини виходили охоронці князя, а такожпризначалися нижчі посадові особи.
Представники верхівки старшої дружиниз часом стали називатися боярами. У договорі Олега з Візантією 911 р. говориться,що він підписаний від імені «бояр його світлих». Боярами іменували упершу чергу членів старшої дружини, які дістали не тільки велику суспільнуувагу, але й певну самостійність. З поглибленням та розширенням феодальногопроцесу вони осідали на землі, відривалися від князівського двору,перетворювалися у землевласників. Бояри створювали свої дружини. Відносини міжними і князем з часом переростали у васальні. Отже, колишні дружинники князя,перетворюючись у феодалів-васалів приводили на війну свої дружини, феодальніополчення, що складалися з міського населення, слуг, холопів і залежних селян.
Слід зазначити, що більше чисельноючастиною війська було ополчення – «вої» — земське військо, головно із смердів,почасти призначуваних вічем, почасти – добровольців, що йшли з власною зброю,на власних конях. На рубежі IX-X століть ополчення було племінним. На відтинкувід дружини, вої часто вирушали в похід пішо.
Із середини IX століття, коли княгиняОльга організувала збір данини на російській Півночі через систему погостів(пізніше бачимо в Новгороді київського намісника, що переправляє 2/3новгородських данин у Київ), племінні ополчення втрачають своє значення.
Набори воїв на початку правлінняСвятослава Ігоровича або при формуванні Володимиром Святославичем гарнізонівпобудованих їм на границі зі степом фортець носять разовий характер, немаєвідомостей про те, що ця служба мала якийсь строк або що воїн повинен був бутина службу з яким-небудь спорядженням.
З XI століття старша дружина починаєвідігравати ключову роль на віче. Навпроти, у більш чисельній частині віче — умолодших — історики бачать не молодшу дружину князя, а народне ополчення міста(купці, ремісники). Що стосується сільського народного ополчення, то, за різнимиверсіями, смерди брали участь у походах як обслуга обозу, поставляли коней дляміського ополчення (6) або самі служили в кіннотах (5).
Також у війнах Древньої Русі приймалиучасть іноземні наймані загони, яких залучали князі. Спочатку це були варяги,що пов'язане із дружніми відносинами між Руссю й Скандинавією. Вони бралиучасть не тільки як найманці. Варяги зустрічаються і серед числа найближчихсподвижників перших київських князів. У деяких походах X століття російськікнязі наймали печенігів й угорців. Пізніше, у період феодальної роздробленості,в міжусобних війнах також нерідко брали участь найманці. Серед народів, щовходили до числа найманців, крім варягів і печенігів були половці, угорці,західні й південні слов'яни, фінно-угри й прибалти, німці й деякі інші. Всівони озброювалися у своєму стилі.[6] Загальна чисельність війська могла бутибільше 10 000 чоловік.[5]
Літописи, розповідаючи про похідкнязя Олега в 907 р. на Візантію, повідомляють, що він взяв з собою «множествоваряг, и словен, и чудь, и кривичи, и мерю, и древляны, и радимичи, и поляни, исевер, и вятичи, и хорвати, и дулебы, и тиверци».
Військо ділилося на тисячі, сотні,десятки. Пізніше його стали ділити на полки.
Ранні релігії класового суспільствабули досить різноманітними, що пов'язано з особливостями розвитку тих чи іншихнародів. Кожна з релігій була взаємопов'язана із певною етнічною спільністю істановила невід'ємну частину її культури. Всі вони були політеїстичними. І хочаодин бог вважався найголовнішим, жодна з цих релігій не являла собою чітковираженої структурної системи.[7] Таким було й східнослов'янськеязичництво кінця І тис. н. е.
За часів правління перших київськихкнязів на Русі існували не тільки примітивна забобонність села, а й державнаязичницька релігія міста й соціальних верхів з розробленим космологічнимепосом, з уявленнями про божественне походження великокнязівської влади,різноманітним ритуалом і розгалуженим станом жерців, які володіли таїнствамивитончено розробленої символіки, а також різноманітних магічних дій. За усімаознаками язичництво IX—X ст. стало державною релігією Київської Русі.[8]
Перша релігійна реформа булапроведена у 980 р. князем Володимиром Святославичем, суть якої полягала вмодернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога –громовержця Перуна. У «Повісті минулих літ» повідомляється, щокиївський князь: «поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним:Перуна дерев'яного, — а голова його [була] срібна, а вус — золотий, і Хорса, іДажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош. І приносили їм [люди] жертви,називаючи їх богами».
Ієрархія новоствореного пантеонувідповідала розкладу політичних сил у країні, адже верховним божеством буловизнано не полянського Даждьбога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володимирмав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, такі на норманських найманців, на мечі яких спирався (громовержець Одін –брат-близнюк литовсько-словянського Перуна – був покровителем скандинавськоїдружини). Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребамчасу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеївфеодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв’язків зхристиянськими країнами. Старі язичницькі вірування та ідеї, сформовані зачасів панування первіснообщинних відносин, вже не відповідали новим державнимструктурам. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії сталожиттєвою необхідністю. Так, у системі заходів, спрямованих на зміцненняДавньоруської держави, велике значення мала релігійна реформа князя ВолодимираСвятославича, який запровадив (близько 988 р.) на Русі християнство як державнурелігію.
Внаслідок всебічної оцінки різнихрелігійних систем вибір верхівки давньоруського суспільства було зупинено нахристиянстві візантійського зразка за православною обрядовістю як найвигіднішуідеологічну доктрину.
У народі християнство поширилося незразу. Введення нової релігії з самого початку зустріло опір простого люду івимагало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство прийнялокнязівське оточення, а вже потім — народ.(2)
Безсумнівно, князю та його оточеннюімпонувала ідея божественної влади візантійських василевсів та богообраностіхристиянської імперії. Крім того, православні ієрархи, за певним винятком, непретендували на панування в суспільстві, на верховенство над світською владою.Тобто, відповідно до візантійської моделі християнства світська влададомінувала над релігійною, що цілком влаштовувало великого князя. Таківзаємовідносини держави і церкви відповідали особливостям давньоруськогосуспільства на рубежі І—II тис. н. е., тому візантійське православ'я знайшлопідтримку соціальної верхівки Київської Русі.
Найважливішим внеском давньоруськоїцеркви у становлення і укріплення ранньофеодальної державної організації булоперенесення в Східну Європу пристосування та примирення в нових умовахкласичних ідей давньосхідного та візантійського суспільства і держави щодозакономірності панування і покори серед людей, про божественне походженнявлади, про працю як прокляття, що лежить на людині з часів її вигнання з раю. [9] Християнство сприяло розвиткові духовності (норови, мораль тощо),знайомству з досягненнями культури інших європейських держав і народів, а такожз античною спадщиною.
Введення християнства на Русі сприяловиникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації.
Досить швидко давньоруськаправославна церква також стала великим феодалом. Під патронатом церквиопинилася значна кількість людей, що в кінцевому рахунку призвело довстановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належалидеякі категорії мирського населення —«задушні люди», тобто селянимаєтків, відданих церкві на спомин душі, персонал, який обслуговував церковніта монастирські богадільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті,ізгої, що віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князяВолодимира Святославича була встановлена десятина — десята частина з доходівкнязя. Великі прибутки церковники одержували також з монастирських вотчин.Важливими були церковні права, що надавалися церкві князівською владою. Очолювавцеркву київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, що відаливсіма церковними справами єпархій. Єпископам доручався нагляд за точністюторговельних мір і вагів — контроль, який став джерелом значних доходів церкви.Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала своєвійсько, власний суд і законодавство.
Руська церква з часу введенняхристиянства прагнула забезпечити захист своїх інтересів від посягань зісторони світської влади. Зцією метою вона домоглася отримання спеціальних актів великокняжої влади –церковних статутів, які визначали її правовий статус. Такими статутами були давньоруськіцерковні статути Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Церковністатути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювалипривілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодобеспосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювалиправо церкви на “десятину” – своєрідну форму податку, який повсюду одержувалицерковні організації.
Князь Володимир у своєму статуті заклинаєсвоїх спадкоємців дотримуватися нерушимо постанов, складених їм на підставіправил всесвітніх соборів і законів царів Греції, тобто на підставі грецькогоНомоканона. Статут визначає повноваження церкви у новій для неї державі.
Церква на Русі відала тоді не однутільки справу порятунку душ: на неї покладено було багато чисто земних турбот,що близько підходять до завдань держави. Вона є співробітницею й нерідко навітькерівницею мирської державної влади в улаштуванні суспільства й підтримцідержавного порядку. З одного боку, церкві була надана широка юрисдикція надвсіма християнами, до складу якої входили справи сімейні, справи по порушенню святостій недоторканності християнських храмів і символів, справи провіровідступництво, про образу морального почуття, про протиприродні гріхи, прозамахи на жіночу честь, про образи словом. Так церкві надано було влаштовуватиі дотримувати порядок сімейний, релігійний і моральний. З іншого боку, під їїособливе піклування було поставлено особливе суспільство, що виділилося ізхристиянської пастви й одержало назву церковних або богадільних людей.Зазначене суспільство у всіх справах церковних і нецерковних відала й судилацерковна влада. Воно складалося: 1) з духівництва білого й чорного ізсімействами першого; 2) з мирян, що служили церкви або задовольняли різниммирським її потребам, якими були, наприклад, лікарі, сповитухи, проскурниці йвзагалі нижчі служителі церкви, також задушні люди й прикладні, тобто раби,відпущені на волю за заповітом або заповідані церкви на спомин душі, що силилисязвичайно на церковних землях у якості напіввільних селян; 3) із людейбезпритульних й убогих, призрені церквою, якими були мандрівники, злиденні,сліпі, взагалі нездатні до роботи. Зрозуміло, у відомстві церкви перебували йті духовні й благодійні установи, у яких знаходили притулок церковні люди:монастирі, лікарні, богадільні. Весь цей різноманітний склад церковноговідомства визначений в статуті Володимира лише загальними рисами, часто одниминатяками; церковні справи й люди позначені короткими й сухими переліками.
Практичний розвиток основ церковноїюрисдикції, що намічені в статуті Володимира, просліджується в церковному статутійого сина Ярослава. Це вже досить великий і стрункий церковний судебник. Вінповторює майже ті ж підсудні церкви справи й особи, які зазначені в статуті Володимира,але сухі переліки останнього тут розроблені вже в казуально розчленовані йчітко сформульовані статті зі складною системою покарань і місцями зпозначенням самого порядку судочинства. Ця система й цей порядок побудовані нарозрізненні й співвідношенні понять гріха й злочину. Гріх відає церква, злочин- держава. Усякий злочин церква вважає гріхом, але не всякий гріх держававважає злочином. На комбінації цих основних понять і побудованийцерковно-судний порядок в статуті Ярослава. Це моральний (нравственній) катехізис,перекладений у дисциплінарно-юридичні приписання. Церкви підсудні гріхи всіххристиян і протизаконні діяння людей особливого церковного відомства. На цейподвійний склад церковної юрисдикції й вказує статут, говорячи від іменікнязя-законодавця: «… помыслих греховные вещи и духовные (т. е.духовно-сословные) отдати церкви». Згідно із цією комбінацією, всі суднісправи, що віднесені статутом до відомства церкви, можна звести до трьохрозрядів:
1. Справи тільки гріховні, безелемента злочинності, судилися винятково церковною владою, розбиралисясвятительським, тобто єпископським судом без участі судді князівського, зацерковними законами.
II. Справи гріховно-злочинні, у якихгріховний елемент, порушення церковного правила, з'єднується з насильством, зфізичною або моральною шкодою для іншого, або з порушенням громадськогопорядку, — такі справи як порушуючи і державний закон розбиралися князівськимсуддею за участю судді церковного.
III. Нарешті, справи духовні, щостосувалися осіб духовного відомства, були звичайні протизаконні діяння, здійсненіцерковними людьми, як духовними, так і мирянами.
Із цієї класифікації справ,нормованих церковним статутом Ярослава, можна бачити, що головна його ціль — розмежування двох підсудностей, князівської й святительської, виділення вскладі церковного суду справ, що вирішуються сумісно представниками обох сторін.
Прийняття християнства значновплинуло на подальший розвиток Київської Русі:
1. Нова віра сприяла остаточномурозкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин усхідних словян.
2. Православя стало надійним грунтомдля створення могутньої, централізованої самодержавної країни.
3. Прийняття християнства сприялозростанню міжнародного авторитету держави.
4. Під впливом християнства поступововідбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населенняДавньоруської держави.
5. Нова віра заклала якісно новіпідвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури,архітектури та мистецтва.
Водночас прийняття християнствавізантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій тапроцесів:
1. Православна церква не сталасправжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагоюсамодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською моделлюхристиянства. Саме вона дала змогу руським самодержцям підім’яти під себедуховну владу.
2. Прилучення до багатств світовоїкультури було обмежене. На противагу Західної Європи, а також словянськимдержавам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіантхристиянства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русіцерковна служба правилася словянською мовою. Усунення на тривалий час з полязору еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесамнакопичення знань та обміну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання культурноїзамкненості країни.
3. Цивілізуючий вплив Візантії наРусь був затухаючим. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступовозгасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм таконсерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмуванняуніверситетської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійкутенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.
Отже, запровадження в Київській Русіхристиянства як державної релігії було подією неоднозначною. Органічнопоєднавшись з феодальною державою, християнство, наприклад, сприяло розвиткудержавності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури, писемності.Боротьба за утвердження християнства супроводжувалася розпадом дохристиянськоїкультури. Християнство плідно вплинуло на мораль ранньофеодального суспільстваДавньоруської держави. Церква активно і наполегливо добивалася пом’якшеннястосунків між людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, сороміцькіслова, багатоженство.
Як носій ідеї єдиної держави і церквина Русі, виразник патріотичних традицій, християнський клір об’єктивностворював грунт, на якому визрівала національна самосвідомість, що засередньоріччя знаходилась завжди у синкретичній єдності з релігійнимипоглядами.
Однак візантійська модельхристиянства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативнихзрушень, процесів і тенденцій.(1)
Висновок
Створення Давньоруської держави —єдиної держави східних слов'ян — мало велике значення для їх подальшого державно-правовогорозвитку. Велику історичну роль відіграла Київська Русь і для більш ніждвадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, ПівнічногоКавказу, Причорномор'я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки всуспільно-політичному розвитку.
За своєю класовою сутністюДавньоруська держава була феодальною, а за формою – це відносно єдина держава,на чолі якої стояв монарх – великий київський князь. Найдавнішою системоюуправління в Київській Русі була десятирічна система управління, щосформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинноїорганізації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системиуправління — двірсько-вотчинної.
Слід зазначити, що князь виступав не тількиверховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядникомусього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи землі порушувала нормальнефункціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів, якправило, вела і до зміни попередньої адміністрації, яка не тільки не малаімунітету стосовно князівської влади, а й перебувала у повній залежності віднеї.
Князівська влада на Русі — такою жмірою одвічний і місцевий інститут, як і віче, і нема потреби протиставляти їху цьому плані. Князівсько-династичні зміни в кінці ІХ — на початку Х ст. невнесли до державного розвитку Русі принципово нових елементів, яких би не зналосхіднослов’янське суспільство раніше, можливо, вони тільки дещо прискорилипроцес відриву князівської влади від народу.
Отже, основними інститутами державноївлади на Русі були — князь, собор, рада, снем, ряд, князівські з’їзди тощо, яківизначилися ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і вперіод феодальної роздробленості. Вони становили собою адміністративні структуризагальноруського устрою політичної влади, заснованого на принципахранньофеодального монархізму і федералізму. Проте боярська рада і віче не сталипостійними органами влади з чітко окресленими функціями. Найважливішимінститутом державного правління Русі була князівська влада.
Списоквикористаної літератури
1. Бойко О.Д. Історія України.Навчальний посібник. — К., 2006 р.
2. Історія держави і права України / За ред.академіка Академії правових наук України А.Й. Рогожина, К., Ін Юре. 1996 р. –Т.1. .
3.Навчальний посібник КИЇВСЬКА РУСЬ: державність,культура, право
Автори: В.А.Греченко, О.А.Гавриленко, О.О.Гавриленко, С.Д.Колесніков,
І.А.Логвиненко, В.А.Режко Харків, 2000
4. Разин Е.А. История военногоискусства. Том 2С.-Пб.: ООО «Издательство Полигон»; 1999. — 560 с.
5. Рыбаков Б.А. Рождение Руси. М.: «АиФ Принт», 2003.-- 447 с.: ил. — (Серия «Русь многоликая»).
6. Пресняков А. Е. Княжое право вДревній Русі. Лекції по російської історії. Київська Русь. — М.: Наука, 1993.
7. Семенов Ю.И. Эволюция религии: сменаобщественно-экономических формаций и культурная преемственность //Этнографические исследования развития культуры. — Москва, 1985, с. 226.
8. Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси, с. 767, 773.
9. Щапов Я.Н. Государство и церков Древней Руси Х-ХІІІ вв. – М.: Наука, 1989.
10. ТолочкоП. Київська Русь. К., 1996.
11. Греков Б.Д. Киевская Русь. — М.:Государственное издательство политической литературы, 1953 г.-568 с.