ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1 Стан наукової розробкитеми та її джерельна база
1.1 Історіографічний оглядтеми
1.2 Джерельна базадослідження
РОЗДІЛ 2 Ґенеза багатопартійності напочатку ХХ ст.
2.1 Формування перших політичних партій наУкраїні
2.2 Структура та соціальна база
РОЗДІЛ 3 Доктрини перших українськихполітичних партій
3.1 Національні аспекти у програмах
3.2 Моделі державного устрою
3.3 Економічні питання у програмах партій
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ
ВСТУП
Актуальністьтеми. Здобуття Україною незалежності і розбудова власної держави викликаютьзначний інтерес до історії національно-визвольних змагань українського народу,ролі і місця в них національних політичних партій, що сформувалися на теренахколишньої Російської імперії, досить помітно проявили себе в 1900-1907 рр.і врешті-решт забезпечили в зазначений період остаточний перехід українськогонаціонального руху в політичну стадію. Цілком очевидно, що науковийнеупереджений аналіз історичного досвіду українських партій в розробці важливихпроблем національно-державного будівництва і їх діяльності в цьому напрямку вконкретно-історичних умовах російської дійсності має як пізнавальне, так іпевне практичне значення. Хоч зрозуміло, що не можна ототожнювати сучаснідержавотворчі процеси в Україні з практикою і досвідом національно-визвольнихзмагань на початку ХХ ст. Тим більше, що тоді жодна з українськихпартійно-політичних структур так і не змогла в силу, насамперед, об’єктивнихобставин реалізувати свій варіант національної програми. Але утворення найбільшсвідомою частиною українців своїх політичних організацій, без сумніву,засвідчили про початок нового етапу боротьби українського народу за створеннясвоєї держави, який пізніше знайшов логічне продовження у подіях1917-1920 рр.
Вивченняролі українських партій у розвитку національного відродження початкуХХ ст. забезпечує відтворення складного і суперечливого процесу нашогостановлення як державної нації. Отже, актуальність обраної теми обумовлюється,насамперед, необхідністю розуміння і обґрунтування історичного значеннясучасних державотворчих процесів в українському суспільстві.
Урадянську добу національно-політичний рух в Україні початку ХХ ст. буводнією з найбільш заідеологізованих тем, яка, по суті, майже не досліджувалася.Вітчизняна історіографі я проблеми формувалася на основі марксистських підходів,а разом з тим стереотипних оцінок і висновків, які не були належним чиномпідкріплені і обґрунтовані конкретно-історичним матеріалом. У зв’язку з цимісторія становлення та еволюції українських партій а початку ХХ ст.,розробка, пропаганда та відстоювання ними програмно-національних засадпотребують поглибленого дослідження. Таким чином, актуальність досліджуваноїтеми визначається ще й необхідністю концептуального переосмислення питаньнаціонально-державної орієнтації українських партій та оновлення на основівикористання як старих, так і нових джерел концептуальних структур щодоукраїнського національного руху та української ідеї початку ХХ ст., назмісті яких у свій час позначилися ідеологічні нашарування тоталітарних часів.
Актуальністьданої роботи зумовлюється ще й тим, що державне відродження України збіглося звідновленням багатобарвної мозаїки політичних партій і рухів. Потреба воб’єднанні їх зусиль для розбудови власної держави вимагає наукового пізнанняпартійної історії дореволюційних часів, засвоєння повчальних уроків минулого,коли між партійні розколи та суперечності початку ХХ ст. серйозноуповільнювали загальнонаціональну консолідацію українського суспільства.
Об’єктомдослідження є українські політичні партії, що сформувалися на тій територіїУкраїни, яка входила до складу Російської імперії. До партій, які включені воб’єкт дослідження, відносяться Революційна українська партія (РУП), Українськасоціалістична партія (УСП), Українська народна партія (УНП), Українськасоціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська демократична партія(УДП), Українська радикально партія (УРП), Українська демократично-радикальнапартія (УДРП), Українська соціал-демократична Спілка.
Уроботі свідомо полишені осторонь партії Західної України, оскільки їхутворення, умови діяльності докорінно відрізнялися. Вони становлять тойсвоєрідний феномен, що потребує окремого вивчення.
Предметомдослідження є процеси утворення та еволюції зазначених партій.
Хронологічнірамки роботи визначаються особливостями 1900-1907 рр., як періодунадзвичайно бурхливого політичного розвитку Наддніпрянської України. Це доситьсвоєрідний етап українського національного руху з притаманним йому визріваннямй остаточним окресленням структур українських політичних партій, обріїв їхідеологічної орієнтації. У цей час відбувалося організаційне формуванняпровідних українських партій, на програмному рівні завершилося визначення їхніхнаціональних домагань, яскраво проявилася як теоретично-програмна, так іпрактична діяльність, яка охоплювала різні форми і методи пропаганди тавідстоювання завдань у галузі національно-державного будівництва.
Саметоді завершився історичний перехід від українофільського дополітико-національного суспільного руху, що значною мірою обумовило йогопоступове зростання в 1900-1907 рр.
Привизначенні хронологічних меж дослідження враховувалось і те, що після1907 р., більшість політичних партій Наддніпрянської України внаслідокпосилення реакції, по суті, згорнула свою роботу або зійшла з політичної арени.Верхня ж межа позначається 1900 р., коли виникла перша українськаполітична партія.
Територіальнімежі роботи являють собою територію Наддніпрянської України, що знаходилася напочатку ХХ ст… У складі Російської імперії.
Метоюданої роботи є вивчення процесу формування багатопартійності в Україні напочатку ХХ ст. Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступнізавдання:
– з’ясувати стан дослідження проблеми в українській історіографії;
– виявити та класифікувати історичні джерела з теми, визначити їхповноту і достовірність;
– встановити передумови утворення перших політичних партій наУкраїні;
– розкрити процес формування багатопартійності на початкуХХ ст.;
– вивчити соціальну базу політичних утворень;
– проаналізувати програмні документи з даного періоду та порівнятивирішення в них національних, економічних та державотворчих питань.
Історіографіятеми є досить об’ємною, включає у себе значну кількість праць, присвяченихдіяльності політичних партій початку ХХ ст. Щодо джерельної бази, то масивджерел охоплює різні за типом і значенням джерела. З огляду на такерізноманіття та об’єм джерельної та історіографічної бази, ми виносимо їхокремим розділом і розглядаємо у першому розділі даного дослідження.
Методидослідження. Під час написання роботи використано загальні принципи науковогопізнання: об’єктивності, єдності історичного та логічного, комплексного підходудо висвітлення проблеми. З метою розв’язання дослідницьких завдань використаніджерелознавчий, порівняльний, ретроспективний методи та метод системногоаналізу та синтезу. Автор керувався принципами історичної науки, які покликанісприяти об’єктивному і всебічному висвітленню теми.
Науковановизна роботи обумовлена тим, що досі не існує праці, спеціальним предметомрозгляду якої стала б дана тема. Роботи присвячені цій проблемі розглядаютьзазвичай лише якийсь конкретний аспект, а не процес загалом.
Практичнезначення роботи. Підсумки роботи можуть бути використані в майбутньому приплануванні досліджень з політичної історії України. Також робота може бутивикористана з навчальною метою, як додаткова література.
Обсягі структура роботи зумовлені змістом, метою та дослідницькими завданнями.Робота складається зі вступу, трьох розділів, які включають сім підрозділів,висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Загальний обсягроботи – 84 сторінки, список використаних джерел та літератури становить 120позицій.
РОЗДІЛ 1
СТАН НАУКОВОЇРОЗРОБКИ ТЕМИ ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
1.1Історіографічний огляд теми
ХХстоліття було бурхливою епохою. Для України початок змін відчувся на йогопочатку, коли почалося відродження національного життя у підросійській їїчастині (на західних землях цей процес розпочався значно раніше). Характерноюособливістю означеного періоду є не лише відродження національного такультурницького життя, а й утворення нових за формою організацій на територіїНаддніпрянщини – політичних партій. Український національний рух перейшов ізфази культурницької пропаганди до політизації.
Iсторiяукраїнських полiтичних партiй початку ХХ ст. та основнi напрями їхдiяльностi знайшли своє вiдображення в iсторичнiй лiтературi чи не з першихроків їх iснування. Вказанiй проблематицi присвятили свої працi немалодослiдникiв, але в той же час узагальнюючої роботи, в якiй би фундаментальноподавалась iсторiя всiх полiтичних партiй вказаного перiоду так i не з'явилось.
Першніж розпочати детальне дослідження праць з даної тематики, слід, на нашу думку,дати короткий огляд факторів розвитку історичної науки у даній сфері.
Першістудії, присвячені діяльності політичних партій початку ХХ ст., з’явилисяще в дореволюційний час. Автори, які торкалися цієї тематики, здебільшого булине професійними істориками, а політичними діячами, членами тієї чи іншоїпартії. Зрозуміло, що часто праці того періоду мали суб’єктивістський характервідносно своїх опонентів і своєї партії [88, 6].
Післяповалення самодержавства в 1917 р. починається новий етап дослідженняпроблеми, який тривав до 1931 р. Марксизм-ленінізм в радянській державістає ідейно-теоретичною і методологічною основою офіційної історичної науки.Паралельно до середини 20-х рр. існує немарксистська історична наука напідґрунті старої ліберально-об’єктивістської методології і філософії історії. Утой період історико-революційна проблематика домінувала. В Україні 1917 –1919 рр. триває період розбудови державності, і тому виходять не тількифрагментарні дослідження, а й роботи, які визначають проблеми, завдання і формидіяльності партій.
Починаючиз 1924 р., розгортається тотальна “ленінізація” радянської історичноїнауки. Ленінські оцінки історичних фактів, явищ і процесів стають аксіомами.Відповідно трактуються і формуються погляди істориків. Разом з тим цьому етапупритаманний надзвичайно великий приріст наукових історичних знань у тих галузях,які раніше в українській історіографії системно не вивчалися і, по суті,заборонялися. Це стосувалося масових народних рухів за соціальне і національневизволення, особливо історії революцій. Однак з’явилися й негативні тенденції.Історія державної системи царизму, монархізму загалом, політичних партій іполітичних діячів буржуазії та дворянства майже зникли з тематичних планівдосліджень. Це негативно позначалося на вивченні історичного процесу. Крім тогонадзвичайна і тотальна “ленінізація” привела до догматизаціїмарксизму-ленінізму, появи нових міфів в історії, ідеалізації революційногоруху і революцій [78, 120].
Паралельноз цими процесами з’являються й інші негативні тенденції. Зокрема, розвідкицього періоду виконані на досить обмеженій джерельній базі та й містять значнукількість фактичних помилок. Авторам не вистачало критичного осмисленнявикористаних матеріалів. Для більшості авторів характерна ідеалізаціяреволюційного руху. Саме в цей період українські партії починають кваліфікуватияк “буржуазно-націоналістичні” [119, 3].
З30-х рр. історична наука потрапляє під жорсткий ідейно-політичний контрольпартійних органів, які практикували метод безпосереднього розбору ірецензування всієї історичної продукції. У результаті цього пізнавальні функціїісторії різко обмежилися. Принцип об’єктивності фактично зник зісторіографічної практики, а принцип історизму трактувався вкрай спрощено,оскільки дослідники не мали права самостійно узагальнювати досвід історії іробити висновки.
Зпочатку 30-х і до середини 50-х рр. історія українських партій перебувалапоза дослідницьким процесом. Головна причина – боротьба з так званим“національним ухилом”. До кінця 50-х рр. історія “непролетарських партій”загалом вивчалася недостатньо [77, 14].
Зхрущовською відлигою починається третій етап радянської історіографії.Розвідки, які вийшли в середині 50-х – 80-х рр. ХХ ст., відрізняютьсяпевною різноманітністю викладення матеріалу, більш глибокою документальноюбазою. За кількістю і якістю наукових праць цей етап значно переважає усезроблене за попередні сорок років.
Кінець50-х – початок 70-х рр. характеризується зростанням цікавості до історіїнепролетарських партій і розвитком цього напряму радянської історіографії.
Зрозуміло,що дослідженням з історії України, зокрема політичних партій, уваги приділялосязначно менше. Вийшли друком окремі статті, в яких побіжно згадувалося проУкраїну і політичні партії. На той час правомірно було зображувати всі партіїяк ворожі більшовикам і, з огляду на це, аналізувати боротьбу і тактикубільшовиків у різний час та з різних причин.
Період1987 – 1991 рр. визначався процесом перебудови і політики гласності. Вониобумовили радикальні зміни щодо умов розвитку історичної науки, яка отрималатакі права і свободи, яких не мала впродовж усього розвитку за радянськоївлади. За багатством і різноманітністю проблематика досліджень за чотири рокиперебудови перевершила всі напрацювання попередніх років радянської історичноїнауки [77, 15].
З1991 р. починається новий етап розвитку історичної науки. У цей часвиникають сприятливі умови для вільного розвитку історичної науки, ґрунтовноїрозробки проблем українського історичного процесу. В українській історіографіївпроваджуються модерні концептуальні підходи, застосовується новий методологічнийінструментарій, залучаються здобутки вчених з діаспори. Разом з тим значноюмірою зростає науковий інтерес як до місцевих відділів російських партій, так ідо українських національних партій та об'єднань початку ХХ ст. Середдосліджень цього періоду перважають статті, дисертації, значно менше дослідженьмонографічного типу. Особливостями історичної літератури 90-х рр. було відбиттяв дослідженнях тих питань, які раніше системно не вивчалися або замовчувалися.Це виникнення, діяльність, соціальний склад і структура політичних партійУкраїни як самостійного явища, становлення партійної системи в Україні.
Охарактеризувавшиосновні етапи розвитку історіографії з даної проблеми, варто перейтибезпосередньо до її аналізу.
Науковулітературу з вказаної проблеми, умовно, можна поділити на дві основні групи.Перша – це праці загального характеру, в яких висвітлено iсторiю однієї чидекількох політичних партій. Друга – науковi публiкацiї, якi розкривають той чиiнший перiод в iсторiї партiй або носять проблемний характер, пов’язані зпартiйним життям, розглядаючи при цьому в загальному контекстi iдеологiю тiєїчи iншої партiї.
Допершої групи належать науковi працi рiзних перiодiв таких вчених якВ. Дорошенко, Д. Дорошенко, Й. Гермайзе, I. Курас,Г. Касьянов, В. Сарбей, Т. Гунчак, I. Калмакан,О. Голобуцький.
ПраціМ. Грушевського [24] виступають як джерельна база і якісторіографічні роботи. Вони дають змогу дослідити погляди вченого на проблемудержавності України й водночас розкривають позицію різних політичних сил вУкраїні та Росії щодо цієї проблеми.
1921 р.вийшла друком праця В. Дорошенка “Революцiйна Українськапартiя” [31], у якiй подається її історія РУП до II-го з'їзду. Багатоуваги приділяється проблемі розробки партією національного питання, визначаютьсяпричини переходу на позиції автономізму.
Фундаментальнимдослiдженням iсторiї РУП-УСДРП стала монографiя Й. Гермайзе [14], вякiй детально розглядається процес зародження партiї, основнi етапи їїстановлення, iдейна еволюцiя, органiзацiйна структура, причини суперечок всередині партії.
Умонографiї I. Калмакана [42] прослiдковується iсторiя українськихполiтичних партiй та аналiзується їх дiяльнiсть вiд утворення (кiнецьХIХ ст.) до кінця ХХ ст..
Доостаннього часу в Україні не існувало узагальнюючої праці з політичної історіїУкраїни загалом і політичних партій зокрема. Перша спроба написання такоїроботи відбулася на початку ХХІ ст. У 2002 – 2003 рр… виходитьдруком капітальна шеститомна праця “Політична історія України.XX ст.” [85]. У її підготовці науковці Інституту політичних іетнонаціональних досліджень НАН України, Інституту історії України НАН України,інших академічних установ та вищих навчальних закладів України.
Теминашого дослідження безпосередньо стосується перший том названого шеститомника,який хронологічно охоплює події кінця XIX ст. – початку ХХ ст… (до1917 р.). Автори тому Ю. Левенець (доктор політичних наук, Інститутполітичних і етнонаціональних досліджень НАН України), Л. Нагорна (докторісторичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України)та М. Кармазіна (доктор політичних наук, Інститут політичних іетнонаціональних досліджень НАН України) детально аналізують основні фактори ісутність політичних процесів в Україні, ідейно-теоретичні надбання українськоїполітичної думки, роль “українського питання” у Російській імперії. Предметомдослідження першого тому є історія політичної думки, політичних партій,суспільно-політичних рухів України від початку XX ст. до Лютневоїреволюції 1917 р. Але автори подекуди свідомо виходять за згаданіхронологічні рамки, заглиблюючись, принаймні в аналізі політичної думки, убільш ранні часи. Екскурс авторів у XIX ст. уявляється необхідним ідоречним, бо, по-перше, дозволяє простежити, коли і в яких формах викристалізовуваласяукраїнська національна ідея; і, по-друге, “український проект” націє- ідержавотворення спирався на потужний фундамент, закладений саме у XIX ст.зусиллями М. Грушевського, М. Драгоманова та І. Франка [21,152].
Додругої групи використаної лiтератури відносяться роботи в яких дослiджуєтьсятой чи iнший аспект дiяльностi українських полiтичних партiй.
Зпочатку 30-х рр. i до кінця 80-х iсторiя українських партiй по сутiперебуває поза дослiдницьким процесом, якщо вони й згадувалися то лише якоб'єкт критики.
Виходятьпраці зі специфічною тематикою. Наприклад, стаття Н. Ассонової [1]аналізує соціалістичні погляди в діяльності українських революціонерівдемократів. Ф. Лось [62] у контексті більшовицького бачення революції1905 – 1907 рр. зображує участь у ній українських “буржуазних” політичнихпартій.
Крімпраць на терені СРСР виходять дослідження у еміграції, зокрема це праціП. Мірчука [67; 68] та інших дослідників політичних процесів наУкраїні.
Новийетап вивчення проблеми почався на початку 90-х р. Започаткували цi змiнивиступи учасникiв “круглого столу” на засiданнi Вченої ради Iнститутуполiтичних дослiджень, яка вiдбулася 18 червня 1990 р. Результатомпроведеного “круглого столу” стала поява низки статей у збiрнику “Науковi працiз питань полiтичної iсторiї”. Першими з’явилися роботиП. Шморгуна [120], В. Борисенка.
Ізрозпадом Радянського Союзу активізується процес формування українськихполітичних партій, тому процес зацікавлення проблемою багатопартійності стаєзакономірним явищем.
Особливогопоширення дана проблематика набуває у другій половині 90-х рр., коли масовоодна за одною починають виходити статті та інші дослідження з різних питаньпартійного життя України початку ХХ ст… На нашу думку такий стан можнапояснити доступністю джерельної бази проблеми, адже на початку 90-х рр…активно проходить видання програм, листів, спогадів та інших джерел з життяполітичних партій.
Допраць цього часу можна віднести роботи таких дослідників якО. Власенко [10], В. Доморослого [29],С. Донченко [30], М. Карамазіної [43; 44],В. Головченка [20; 21].
М. Карамазінарозглядає у своїх працях кристалізацію ідеї державності в українськійполітичній думці кінця ХІХ – початку ХХ ст., даючи аналіз програмнихположень перших українських політичних партій у даному напрямі. ДисертаціяС. Донченко спрямована на розкриття діяльності політичних партійліберального спрямування.
Особливоїуваги заслуговує робота C. Телешуна [103]. Дана праця є однією зперших у вітчизняній науці спроб комплексно розглянути еволюцію програмно-теоретичнихзасад українських політичних партій та організацій кінця ХІХ – початкуХХ ст. в галузі національного питання, самовизначення і державотворення натлі індивідуальних соціально-політичних перетворень на всіх землях України.
Опублікованотакож ряд робіт, присвячених політичним персоналiям того часу, де автори значнуувагу зосереджували на ставленнi конкретного політика ідеї державності,національних проблем. Безпосередній стосунок до нашої роботи має праця C. Лінецького,у якій він аналізує діяльність і життєвий шлях М. Міхновського.Характеристику особистості А. Жука [додаток 5] дає І. Гирич усерії статей, присвячених спадщині видатного політичного діяча.
Отже,обсяг літератури з даної проблеми є досить об’ємним, особливо якщо зважати нане досить активний інтерес до подібної тематики протягом століття. Проте станнаукової розробки даної теми залишає бажати кращого. Хоча матеріалу і є доситьбагато, проте він або тенденційно висвітлює процес формування багатопартійностіна початку ХХ ст., або досліджує лише якийсь один аспект даної проблеми.
1.2 Джерельнабаза дослідження
Специфікатеми дослідження передбачає оперування величезною джерельною базою даногоперіоду, доступ до якої не є обмеженим чи ускладненим, оскільки багато з джерелопубліковано.
Першніж аналізувати джерела, потрібно скласти їхню класифікацію для полегшенняпроцесу їх опрацювання. За словами С. Варшавчика, класифікація джерел не єсамоціль. ЇЇ завдання у виробленні принципів самої класифікації, виявленняознак, які обумовлюють специфічну внутрішню визначеність різноманітних джерел,зведення джерел по цим ознакам у групи, які допускають схожі для джерел кожноїгрупи вцілому методи і засоби їх використання, а також встановлення зв’язку івзаємовідношення між різними групами [7, 141].
Отже,використовуючи класифікацію і аргументи Варшавчика у його праці, джерела зісторії політичних партій можна поділити на 3 основних групи:
– документи партійних органів;
– партійна періодика;
– особові джерела [7, 166].
Такожсюди можна додати фотодокументи та матеріали органів влади. Проте внаслідокспецифіки теми і самих джерел, вони використані в роботі опосередковано.
Іхоча С. Варшавчикзастосовує цю схему для дослідження історії КПРС, вона в основі може бутизастосовувана і для класифікації джерел в нашому дослідженні. Залишивши прицьому той же принцип класифікації, дещо видозмінимо окремі найменування груп йпристосуємо до нашого кола джерел.
Виходячи з вищесказаного,джерельна база періоду умовно складається із трьох груп джерел. Перша – пропагандистсько-агітаційніджерела, друга – джерела особового походження, третя – партійно-організаційнідокументи та матеріали
Допропагандистсько-агітаційних джерел належать документи іматеріали, які були спрямовані на безпосередній вплив на українське населення,а саме: партійна періодична преса, твори провідних діячів українськихполітичних партій, партійна публіцистика, листівки, прокламації.
Аналіз партійної преси показав, що вонамає унікальний характер, як джерело, оскільки містить величезний обсяг матеріалівз історії українських політичних партій і національно-визвольного руху.
При використанніпреси як комплексного джерела з історії українських політичних партій необхідновраховувати особливості її існування на початку XX ст., зокрема поділ видань налегальні й нелегальні. Перші змушені були публікувати матеріали, що проходилижорстку урядову цензуру, а тому для них притаманне викладення матеріалу“езопівською мовою”. Нелегальна преса мала неприховано опозиційний характер, ів ній ширше представлені матеріали щодо внутрішньопартійного життя, політичноїборотьби з існуючими порядками [66, 12].
Як джерело,партійна преса суттєво відрізняється від інших масовістю тиражу, періодичністювидання, доступністю для дослідника, комплексним складом матеріалів. Періодикавиступає своєрідною і цінною збіркою документів: на її сторінках оприлюдненівсі існуючі види і типи джерел з історії українських політичних партій.
Матеріалипартійної преси дозволяють проаналізувати найважливіші віхи функціонуванняукраїнських політичних партій, виявити основні питання внутрішньополітичноїборотьби, з’ясуватиміжпартійні відносини; визначити загальну політику урядів щодо українськихполітичних партій, простежити характер відносин різних класів, союзів, групнаселення щодо партій; виявити зв’язкиукраїнських партій із державними та громадськими організаціями.
Зокрема, під часдослідження використовувалися матеріали із партійного видання УСДРП “Нашголос“, в тому числі цінні матеріали з історії заснування партії та їїдіяльності [53].
Деякі періодичнівидання особисто нам були не доступні, але зробити аналіз їх вмісту та виявитиїх значення для даного дослідження вдалося за допомогою праць Ю. Шаповала,у яких він аналізує значення для суспільства та історичного розвитку таких двохважливих періодичних видань, як “Діло” [116] та “Літературно-науковийвісник” [117].
“Діло” – за словаЮ. Шаповала, – “одна з унікальних сторінок історії української преси.Унікальна не лише своєю хронологією, яка з ХІХ ст. простяглася на десятиліття вХХ ст., а й впливом часопису на суспільну свідомість українців, творенняпатріотичної ідеології” [118, 5]. І хоча цей часопис видавався в Галичині,на його сторінках є досить багато цінних свідчень про розвиток політичнихвідносин на Підросійській частині України.
Щодо“Літературно-наукового вісника” котрий теж видавався у Львові, то значення длянашого дослідження мають огляди С. Єфремова під рубрикою “З російськоїУкраїни”. У ній читач знаходив широкий об’єктивний погляд на головні проявисуспільного життя у їх єдності, з акцентами на визначальнихтенденціях [118, 469].
Наступнагрупа джерел – друкована партійна продукція. Брошури, звіти, звернення – тежмістять матеріали з цікавої нам проблеми. Відзначимо рупівські брошури такі, як“Самостійна Україна”, “Дядько Дмитро”, “Народна справа”, “Козаччина”.Ознайомитись із цими джерелами можна завдяки публікації їх у різноманітнихзбірниках документів.
Дослідженнюосновних напрямків діяльності політичних партій України на етапі їхньогостановлення допомагає введення до наукового обігу такого історичного джерела,як листівки.
Листівки українських політичних партійпочатку XX ст., за метою та завданнями, відносяться до 3 основнихтематичних груп:
1) такі, що були звернені до українського народу іпризначалися для різних категорій населення: а) до всього українськогонароду; б) до селян; в) до робітників; г) до інтелігенції;д) до прогресивного студентства; е) досолдатів російської армії;
2) такі, що були написані від іменіукраїнського народу до громадських організацій Росії,або звернені до суспільної думки інших країн і до політичних діячів;
3) спільні декларації різних політичних абонаціональних партій та міжпартійних громадських об’єднань щодо подій у російськійімперії [66, 20].
Іншоюгрупою є джерела особового походження, під якими розуміютьсямемуарна література, щоденники та особисте листування діячів українськихполітичного життя початку ХХ ст..
Аналіз мемуарів,присвячених історії українських політичних партій, дозволив виявити ряд їхспецифічних рис: по-перше, основна частина була написана українськими діячамипісля революційних подій 1917 – 1920 рр., до того ж, поза межамиросійської України, в еміграції. Вони вимушені були емігрувати до Львова і далі наЗахід. Наприкінці 20-х рр. світ побачило багато творів, присвяченихполітичному розвитку України кінця XIX – початку XX ст.
По-друге,спогади відображали розвиток національно-визвольного руху, діяльністьукраїнських політичних партій і історичні події крізь призму ідеологічнихпереконань авторів, що дозволяє повніше відчути тогочасний революційний дух,з'ясувати підходи до розв'язання актуальних проблем групами і окремимипартійними лідерами, які мали різні політичні переконання [65, 98].
По-третє,в мемуарах політичні діячі широко використовували документальний матеріал.Іноді такі документи публікувалися повністю і тому джерелознавча цінністьспогадів зростає, оскільки в багатьох випадках наведений матеріал відсутній вінших джерелах.
Привабливимдля дослідника є блок літератури мемуарного характеру 20-х – 30-х років. Середавторів численних споганів Є. Чикаленко [113],С. Єфремов [37], Д. Дорошенко [33], А. Жук [38],Ю. Коллард [51], С. Русова [98].
Ціннимісторичним джерелом є спогади громадського діяча, мецената Є. Чикаленка,який вів активну діяльність у політичної житті України кінця XIX – початкуXX ст. Він брав участь у гуртку “драгоманівців”, був одним із провіднихчленів “Старої громади”, загальної української безпартійної демократичноїорганізації, Української демократичної і демократично-радикальної партій,Товариста українських поступовців, що знайшло своє відображення в його мемурах.
Уцентрі уваги спогадів М. Галагана [13] – процес організації першихукраїнських соціалістичних партій (РУП, УСД “Спілки”, УСДРП), їх діяльність тавизначення ролі цих політичних формувань у організації української національноїреволюції, активним учасником якої був автор.
Окремимсторонам розвитку партійного життя і політичним подіям, партіям і міжпартійниморганізаціям присвячені мемуарні твори відомого діяча українськогонаціонально-визвольного руху Д. Дорошенка.
Важливезначення для дослідження утворення та діяльності РУП мають спогадиЮ. Колларда, у яких він детально описує не лише процес утворення першоїполітичної партії на Наддніпрянщині, а й дає детальний аналіз її складу,структури, значення у формуванні багатопартійності на початку ХХ ст.
Одним ізрізновидів мемуарної літератури є щоденники діячів українського політичногоруху. Їх характерні риси полягають у тому, що вони написані алегоричною мовою,оскільки могли потрапити до жандармсько-поліцейських установ, не призначалисядля публікації, фіксували тільки найбільш важливі, на думку автора, тогочасніподії і його міркування щодо окремих політичних питань. На нашу думку, данийвид джерел хоч і не досить об’єктивний, проте інформація носить відбитокодномоментного ставлення до тої чи іншої події саме під час неї бобезпосередньо після завершення подій. У випадку роботи із щоденником якджерелом ми мусимо при аналізі історичних реалій зважати на суб’єктивізмавтора, його власне ставлення та роль у різних подіях, то у випадку роботи ізспогадами потрібно враховувати ще й момент зміни ваги різних подій і ставленнядо них автора. Особливістю спогадів є те, що автор пише їх після завершенняподій, про які йде мова. Це накладає деякий відбиток на зміст і ставлення до тих явищ, значення яких з часомзмінилося. Але, загалом, і спогади, і щоденники є безцінним джереломдослідження партійної історії початку ХХ ст.
Отже,мемуарні твори цієї тематики подають основний обсяг інформації про діяльністьукраїнських політичних партій, дозволяють крок за кроком розглянути партійнудіяльність, виявити вплив партій на населення України, з'ясувативзаємовідносини різних партій і партійних діячів, виявити точки їх зіткнення, аголовне – поглянути на всі зазначені проблеми очима самих українськихполітиків [65, 100].
Дотретьої тематичної групи мемуарної літератури (після спогадів і щоденників)належать спогади про діяльність окремих діячів українських політичних партій. Уних відображена громадська діяльність відомих українських політиків, їхжиттєвий шлях, висвітлені невідомі подробиці їх взаємовідносин із діячамиполітичних партій, інших суспільно-політичних рухів і авторамиспогадів [65, 101].
Мемуарнітвори цієї групи дозволяють глибше зрозуміти підвалини діяльності видатнихукраїнських політичних лідерів, виявити невідомі сторінки їх життя, ознайомитисяз їх поглядами на актуальні тогочасні проблеми.
Дочетвертої тематичної групи входять автобіографії діячів українських політичнихпартій. З них можна отримати інформацію про життєвий шлях, громадську іполітичну діяльність членів українських партій. Вони писалися, як правило, зметою надання інформації про свою попередню діяльність для офіційних органівабо розповісти про себе своїм нащадкам. Останні призначалися до опублікування.
П’ятатематична група — це некрологи, статті з приводу смерті людини, що містятьвідомості про її життя і діяльність. Зазначимо, що, як правило, вони булинаписані близькими товаришами, добре знайомими з небіжчиком, його ідейнимиоднодумцями і отже, містять елементи спогадів. Хоча в некрологах досить малоконкретного матеріалу, але вони передають основні життєві віхи людини,дозволяють уточнити деякі факти його життя й діяльності, взагалі уявити йогоісторичний поступ [65, 102].
Особливоючастиною групи джерел особового походження є листування. Оскільки листипроходили ретельну перевірку жандармсько-поліцейськими установами, особистелистування членів партій набуло специфічних форм: воно почало здійснюватисядуже лаконічною мовою; кореспонденція насичена алегоричними висловами; частонайважливіші політичні міркування та інформація були зашифровані.
Листи українськихполітичних діячів збереглися в різних місцях і по-різному: західноукраїнських –в особових архівних фондах її діячів (як правило, оригінали); наддніпрянських –у фондах губернських жандармських управлінь (як правило, копії, перекладеніросійською мовою) і рідше –в особових фондах діячів. Тому доступ до цього типу джерел є можливим лише увипадку їх опублікування.
Таким ціннимджерелом виявилося листування Андрія Жука та Зиновія Книша, опубліковане уальманасі “Молода нація”. З поміж інших даних, А. Жук подає для Книшадосить цінний матерал з політичної діяльності М. Міхновського.
Таким чином, мемуарнітвори діячів українських політичних партій і національно-визвольного руху єцінним джерелом з політичної історії початку XX ст., оскільки містятьматеріал, який нерідко є відсутнім в джерелах іншого походження і дозволяютьскласти загальне уявлення про розвиток українських земель у складі імперій,допомагають з'ясувати загальні тенденції їх політичного й національногорозвитку; сприяють виявленню основ діяльності українських політичних партій;дозволяють крок за кроком розглянути партійну діяльність, виявити вплив партійна населення України; з'ясувати взаємовідносини різних партій і партійнихдіячів, визначити точки їх зіткнення; глибше зрозуміти постать видатних діячівукраїнських політичних партій, виявити незнайомі сторінки їх життя, ознайомитисяз їх поглядами на актуальні тогочасні проблеми; розширити наші погляди наокремі проблеми партійного життя початку XX ст.
Інарешті найважливіша для даної роботи група джерел – партійно-організаційнідокументи та матеріали.
Можливістьзнайомства з ними є набагато ширшою ніж з джерелами інших груп, оскільки їх насьогодні публікують у багатьох збірниках, таких як “Багатопартійна українськадержава на поч. ХХ ст.” [2], “Самостійна Україна” [99], “Українськасуспільно-політична думка в ХХ ст.”. Також досить часто тексти програм можназустріти у перших двох групах джерел, оскільки вони могли публікуватися упартійній пресі, і також повторюватися у спогадах політичних діячів.
Характернимиособливостями програм і статутів українських політичних партій того часу булавідсутність чіткої внутрішньої структури, неозначеність розділів. Змістдокументів часто викладався довільно, нерідко у вигляді літературногопубліцистичного твору, газетної передовиці або листівки.
Програмовіматеріали поділяються на: 1) програми, 2) доповнення до програм,3) коротківиклади програмних цілей та завдань у вигляді тез.
У дослідженніздійснено аналіз партійних програм за допомогою порівняльно-історичного методу,що дало можливість виявити розбіжності у визначенні змісту стратегічних цілей,а також тактичних прийомів досягнення кінцевої мети, дозволило встановити місцеполітичної партії, або сукупності партій у боротьбі за вирішення українськогопитання. Програми дають можливість всебічно розкрити економічну платформуполітичних партій, оцінити погляди лідерів революційних сил тогочасногосуспільства на невирішені проблеми в галузі соціальної політики, вивчитиставлення партій до організації народної освіти, використання рідної мови врізних сферах суспільного життя та ін.
Окрему групу джерел партійного походження становлятьстатути українських політичних партій, які сприяютьрозумінню організаційної структури, виявленню невідомих партійних підрозділів,відтворенню загальної побудови партій.
Інколи програмніматеріали не повністю відображають справжню політику партій і міжпартійних об’єднань,оскільки приймалися з огляду на ряд факторів, а саме: на державний устрійімперії, до складу якої входили; на соціальні верстви населення, якіпередбачалося залучити до активної роботи; на протиріччя, що виникали під час діяльностітощо.
Істотнимісторичним джерелом є матеріали з’їздів,конференцій і нарад. Доповіді на партійних форумах дають можливість виявитипартійні позиції щодо вирішення найактуальніших проблем суспільної ваги, з’ясуватизасоби політичної і революційної боротьби. Цей різновид джерел мав певнуспецифіку: вони могли викладатися від імені як окремої людини, групи членівпартії, так і центральних органів партії; доповідь, яка збереглася до нашогочасу, може бути альтернативною і не підтриманою більшістю з’їзду;опублікована доповідь може суттєво відрізнятися за обсягом, змістом і гостротоюпоставлених проблем від доповіді, яка була проголошена на з’їзді [65,105].
Такимчином, аналіз джерельної бази свідчить про те, що вона є досить об'ємною.Сукупне використання різних груп джерел дає змогу виявити ті провідні ідеї вукраїнській політичній думці стосовно держави та державотворення – навзаємпереплетені, але часом і такі, що взаємно виключають одна одну, – якіпобутували в політичній свідомості української спільноти кінця XIX – початкуXX ст., вичленення яких із різнорідного комплексу текстів, врешті-решт,дає змогу дослідити ідею української державності в українській політичній думцімежі віків.
РОЗДІЛ 2
ҐЕНЕЗАБАГАТОПАРТІЙНОСТІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
2.1Формування першихполітичних партій на Україні
Напоч. ХХ ст. для українського національного відродження розпочався новий етап –політичний. Він характеризується усвідомленням українством ідеї відновленнядержавності – самостійної або автономної, необхідності політичного реформуваннятодішнього ладу, боротьби за владу і створення політичних партій як інструментудосягнення цих цілей.
Цейпроцес через бездержавність українського народу мав ряд специфічних рис.
По-перше,неповна соціальна структура українського народу ускладнювала формуванняполітичного спектру партій. Йдеться, насамперед, про слабкість консервативного,монархічного напрямів, з одного боку, та анархічних, лівосоціалістичних – здругого. На практиці це призвело до відтоку значної кількості активних угромадянському житті українців до російських, австрійських, польських та іншихпартій.
По-друге,простежується орієнтація деяких українських політичних партій на підтримку взовнішній політиці урядів “своїх” країн-гнобителів, що істотно заважало порозуміннюсхідних і західних українців [10, 210].
По-третє,невирішеність питання про пріоритет розв’язання соціальних та національнихпроблем. Зрештою, така ідеологічна невизначеність породила непослідовність упрактичній політиці.
По-четверте,впливові політичні партії здебільшого не виходили за межі вимог автономії ускладі багатонаціональних державних утворень [10, 211].
Вцілілийпісля російської ідейної інтервенції політично свідомий прошарок українськоїнації, утримавшись від вступу до партійних об’єднань росіян, прагнув доорганізації й самовизначення у власних партійних організаціях. Першимукраїнським політичним партіям, створюваним інтелектуальною елітою, булапритаманна нечіткість ідеологічного обличчя [85, 127].
Напочатку ХХ ст. в Наддніпрянській Україні утворилися і діяли українськіполітичні партії, які за соціально-політичною спрямованістю, стратегією ітактикою умовно можна поділити на три основні групи: 1) ліворадикальніпартії: Революційна українська партія (РУП), Українська соціал-демократичнапартія (УСДРП); 2) ліберально-демократичні: Українська демократична партія(УДП), Українська радикальна партія (УРП), Українська демократично-радикальнапартія (УДРП); 3) національно-радикальні: Українська соціалістична партія(УСП), Українська народна партія (УНП).
Ще зпочатку 90-х років ХІХ ст. в Україні виникають різні гурткисоціал-демократичного спрямування, не лише загальноросійські, а й українські.Так, у 1896 р. в Києві І. Стешенко, М. Коцюбинський,Л. Українка, П. Тучапський та інші організували окремий українськийсоціал-демократичний гурток. Він мав на меті боротьбу з культурництвом середукраїнської молоді. Через деякий час українські соціал-демократичні гурткинамагаються об’єднатися. Так виникає перша українська партія – РУП [19,26].
ЮрійКоллард про ідею заснування першої української політичної партії говорить так:“Ініціатором заснування РУП був Дмитро Антонович, але сама ідея партійноїпраці, на думку Д.Антоновича, належить Михайлові Русову. Ще в 1-ій пол.1899 р. у відповідь комусь він із залпом вигукнув: “Нам не треба громад,нам треба партії!”. Це речення глибоко запало в душу Антоновичу й він почавобмірковувати план реалізації тої ідеї” [51, 72].
ОфіційноРУП засновується у січні 1900 р. у Харкові на так званій “Раді Чотирьох”:Д. Антонович [додаток 1], Б. Каменський, Л. Мацієвич [додаток 3] і М. Русов [додаток 4]. Утворення РУПЮрій Коллард [додаток2]згадував так: “повернувся він [Д. Антонович] до Харкова з Києва напочатку 1900 року. Якось він зайшов до Боніфатія Камінського, якому розвинувнамічений ним плян заснування партії. Б. Камінський дуже цим захопився йвони вирішили зараз же обміркувати це в тіснішому колі активних членів“Української Студентської Громади”. Намітили вони, крім себе, для цього ще:М. Русова, Л. Мацієвича, О. Коваленка, Б. Мартоса і мене.… зразу ж удвох пішли до одної з сестер Маціевич, Мелітини… У неї ми частозбиралися, тому вони мали надію нас там спіткати. Але застали тільки ЛевкаМацієвича й Михайла Русова. У Камінського Дм. Антонович ширше розвинувсвою думку про потребу заснування революційної партії. М. Русов (бо цевласне була його ідея) з великим ентузіазмом за цю думку ухопився; Маціевичтрохи вагався, але потім згодився пристати, кажучи, що він хоч в успіх маловірить, але всякі ініціативні спроби добрі, бо підносять енергію й діяльність.Ці ініціятивні збори були 29 січня 1900 р. Через тиждень на 5 лютогопризначено нові, на яких, крім цих чотирьох членів Громади, були присутні:Олекса Коваленко, Юрій Коллард, Борис Мартос, Дмитро Познанський. Всі присутнівисловили щиру згоду взяти участь в організуванні партії” [51, 73]
Проналежність до цієї партії Миколи Міхновського у науковій спадщині і до сьогодніє досить багато суперечок. Фактом залишається одне – йому запропонувалинаписати програму партії. Якщо він не належав до партії, то чому йому доручилице зробити? Автори 1-го тому “Політичної історії України ХХ ст.” пояснюють цеслабкою теоретичною підготовкою членів партії, адже це були студенти [85,127]. Проте Кармазіна говорить, що на основі аналізу публіцистичної таперіодичної літератури, можна зробити висновок, що ні теоретичної, ніпрактичної підготовки не бракувало. Швидше за все М. Міхновський був удобрих стосунках із Д. Антоновичем, тому йому і запропонували цю місію [43,24].
О. Голобуцькийі багато інших дослідників через полемічний характер твору приходять довисновку, що спершу “Самостійна Україна” була виголошена М. Міхновським наШевченківських святах у Харкові, а потім надрукована у Львові. Це твердженнязустрічається у багатьох дослідників, які займалися даною проблемою. Але АндрійЖук, у своєму листуванні із Зиновієм Книша, повністю заперечує цю думку,говорячи що на святах була виголошена зовсім інша промова. На підтвердженняцього наводить вислів одного з учасників про те, що “Він (Міхновський) з такимвеликим запалом говорив про терористичну акцію, бомби, що старий О. Русов,що був на зборах, іронічно спитався, що це за артилерійський офіцер” [59,175]. Насправді ж у тексті програми “Самостійної України” нема жодних слів пробомби та терористичні акції. Чому тоді твору надано вигляд виступу? А.Жукпояснює це просто – М.Міхновський був юристом і форма виступу була єдина відомаі зручна для нього форма написання текстів [59, 176].
РУПоб'єднала у собі відразу три течії: драгоманівсько-федеративну,соціал-демократичну та народно-революційну. Пізніше до РУП приєдналисяпредставники націоналістичного українства на чолі з М. Міхновським. Першітри-чотири роки існування РУП несли на собі відбиток боротьби цих течій.
Своїідеї РУП поширювала в основному серед українського селянства. Проводилаагітацію за допомогою літератури, яку почала випускати з 1900 р. Першаброшура – “Самостійна Україна” (вийшло 1000 пр.), другою – “Дядько Дмитро”(вийшло 10000 пр.). З 1901 р. РУП почала випускати свої партійніоргани у Львові. Це були “Селяни” і “Гасло”. Загалом з 1900 р. по1904 р. РУП видала 44 числа цих часописів [додаток 7].
У1901 р. виникає потреба скликати з'їзд партії, бо протиріччя у нійкатастрофічно загострились. Марксисти видають літературу, яка підкреслюєсоціалістичні засади РУП, а Міхновський у кінці 1900 р. написав від іменіРУП “Відкритий лист до міністра Сипягіна”, який закінчується словами:“Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталася цілаРосія” [61, 217].
У 1902 р.відбувається з'їзд РУП, який висловлює свою прихильність до соціалістичноїпрограми. Після цього вже сформована націоналістична фракція РУП на чолі зМіхновським виходить з РУП й засновує свою партію. У цьому ж році й наступному1903 р. РУП приймає активну участь у селянських розрухах на Україні разомз близькою по духу Українською Соціалістичною Партією (УСП). До неї почаливступати деякі представники українського пролетаріату.
1903 р.у своєму теоретичному органі “Гасло” офіційно заявила про свій відхід від“Самостійної України” й перейшла на загальні засади марксизму, вимагаючинаціональної автономії України [6, 49].
1900 р.в Україні була створена ще одна партія, яка мала в собі деякі самостійницькіелементи. Так, 1900 р. українці польської культури Ярошевський,Меленевський та інші заснували Українську Соціалістичну Партію, яка практичноне мала розбіжностей з РУП [19, 29].
Відомостейпро її діяльність маємо дуже мало, бо ця партія була не чисельна й практично немала ніякого впливу серед населення, тому з самого початку існування діяларазом з ППС (Польська Партія Соціалістична) й РУП. Мала свій періодичний орган“Добру Новину”, яка була призначена для соціалістичної агітації середукраїнського пролетаріату.
Разомз РУП приймала участь у селянських розрухах 1902-1903 рр. Ця співпраця зРУП призвела до того, що УСП у 1903 р. увійшла у РУП. Але вже в кінці1903 р. Ярошевський з частиною прихильників вийшли з РУП й увійшли у ППС.Пояснювали вони це тим, що ця організація була більш зорганізованою й мала своюпевну програму, до того ж ППС, єдина з соціалістичних партій Росії,наголошувала на важливості національного питання й визнавала права українськогонароду [42, 58].
М. Міхновськийразом зі своїми однодумцями (брати Макаренки, брати Шемети, Є. Любарський-Письменний)у 1902 р. засновує Українську народну партію (УНП).
Усвоїй програмі, яка буде проаналізована пізніше, Українська народна партіяпроголошувала ідея самостійної держави. Українство зустріло ці документивороже, й тому М. Міхновський в наступній розробці своєї програми вноситьдеякі соціалістичні елементи, щоб інтегруватись у політичне життя України.
Якпро це згадував член УНП С. Шемет, “ця гра в соціалізм була доситьнесерйозною демагогією, якою Міхновський, доведений до страшної розпуки невдалимиспособами захопити українською національно-самостійною ідеєю ширші колаактивної молоді, намагається своєї мети під покришкою соціалізму такиосягнути” [18, 47].
Продіяльність УНП до 1905 р. практично нічого невідомо, бо вона була нечисельною й діяла дуже конспіративно. Займалася в основному агітацією.
1906 р.в УНП стався розкол: від неї відійшла група «автономістів», які хотілилегалізуватися, аби взяти участь у виборах. “Автономісти” заснували своюУкраїнську демократичну партію, але вона існувала лише декількамісяців [17, 57].
Що ждо партійної періодики, то восени 1905 р. УНП розпочала видавати часопис“Самостійна Україна”. 1906 р. М. Міхновський спробував видаватигазету “Запоріжжя” у Катеринославі. О. Голобуцький, повідомляє, що у ційгазеті було проголошено про “заснування Української селянської партії. Головнимзавданням цієї партії було будити національну і класову свідомість українськогоселянства. Ця партія нібито провела свій з'їзд й прийняла програму-мінімум, якав основному дублювала програму УНП” [19, 35].
Можливоце була спроба оживити чи, може, легалізувати УНП, яка з 1906 р. починаєзанепадати: деякі її члени відійшли від політики, а інші перейшли до легальнихпартій.
Причинцього процесу багато, але головна причина – це “не сприйняття ідей УНПукраїнством” [17, 58].
Післячергового з'їзду Безпартійної Загальної Організації 1902 р. Рада новогоскладу, крім поточних справ, більшу частину свого часу приділяла обміркуваннюплатформи Організації, на якій наполягав головним чином І. Стешенко.Старші члени Організації В. Науменко та В. Беренштам доводили, щоніяких платформ чи програм виробляти не слід, а потрібно дотримуватись тількитрадиції, яка вимагає від членів громад праці для національного відродженнянації [113, 353]. Молодші, а за ними й Лисенко, доводили, що час усімукраїнським громадам, крім культурної активності, проявляти й політичну, хоч нетакого крайнього спрямування, який виявляла РУП.
Разомз тим, було доручено Раді обміркувати проект перетворення Організації на партіюна зразок галицької “Націонал-демократичної”, проектувалися назви: “Українськанародна”, “Українська національна”, “Демократична”, навіть “Радикальна”,доручено детально розробити програму партії і доповісти майбутньому з'їзду.Зимою 1903 – 1904 рр. було ухвалено проект програми партії, яку Раданазвала “Українська демократична”, і проект той було розіслано погромадах [19, 38].
Алепроіснувати довго партії у її початковому складі не вдалося
Ліберальноналаштовані російські громадські діячі, які вбачали в переході доконституційного ладу природне завершення реформ Олександра П, вважали, щоземські установи – основа для створення конституційного ладу. Земські з'їзди,що мали місце протягом 1904 – 1905 рр., проілюстрували генезу земськоголіберального руху. Земські з'їзди засвідчили зародження та організаційнеоформлення двох течій: конституційно-демократичної та ліберальної, що потімотримала оформлення в “Союзе 17 октября” [19, 41].
Протиріччяміж ними полягали не в якомусь конкретному пункті програми, а в самійідеології. Земська меншість, тобто “октябристи”, не визнавала нового ладу вРосії без згоди з історичною владою.
Більшістьже (конституційні демократи) нічого від самодержавства не очікували. З нимкадети перебували у стані війни і проти нього були раді будь-яким союзникам.
Цядискусія знайшла своє відображення і серед українських лібералів, зокремачленів УДП, де назрівав черговий розкол. Це був розкол між радикалами тапоступовцями [19, 41].
Почалосяз непринципового питання – розповсюдження літератури. Виникла суперечка міжВ. Грінченком, який славився своїм темпераментом, та Науменком. Фактичнозіткнулися два табори, що їх вони уособлювали: Грінченко – радикалів, Науменко– поступовців. Остаточно виник розкол тільки з прийняттям програми УДП. Київськастара громада почала, як пише Чикаленко, “саботаж”: більшість пересталасплачувати внески до Центральної Організації, не хотіла посилати делегатів наз'їзди, взагалі перестала цікавитись партією. Те ж діялося і в Одеській старійгромаді та в Пітерській [113, 364].
Томуенергійніші члени Київської старої громади, д-р М. Левицькнй,О. Юркевич вийшли з неї і намовляли Є. Чикаленка вийти з громади та зУДП і заснувати нову Українську радикальну партію. Чикаленко доводив їм, що вінне бачить в цьому логіки: “коли Громади саботують УДП, то нема раціїзасновувати нову партію” [113, 366], а, навпаки, тримався старої УДП.
Наберезень 1905 р. УРП була майже організована. Негайно з УДП до нової УРПперейшли всі радикальні члени. Головою став Б. Грінченко.
РадаУДП умовила професора В. Антоновича, геть хворого, написати записку дляКиївського університету, а професора Багалія – для Харківського, а коли тойвідмовився за браком часу, то на прохання Ради її склав професорМ. Сумцов. Намовила Рада і Н. Молчанвcького, правителя канцеляріїгенерала Західного Криму написати від свого імені записку про потребускасування закону 1876 р. [19, 42]. Крім цього, було вислано допрем'єра Вітте делегацію: О. Косач (Олену Пчілку) та М. Дмитрієва.Делегація просила дозволу для українського слова та письма. Вітте обіцявдопомогти. І дійсно, була створена за наказом прем'єра наукова комісія з цьогопитання.
Крімкультурницьких справ, Рада УДП займалась і соціально-економічними. У відомихвіттевських комітетах із землеробства було багато представників від УДП.
УДПробила акцент у своїй програмі на політичні питання, а УРП – насоціально-економічні. Саме це їх і роз'єднало, але потім і сполучило в УДРП.Хоча УРП і мала добре розроблену економічну програму, вона не приваблювалашироких кіл інтелігенції, а тим паче народних. Можна погодитись із твердженнямЄ. Чикаленка, що радикали не мали популярності ні в Києві, ні в провінції,а тільки вносили розбрат в громади й тим паралізували їхнюдіяльність [113, 385].
Розколгальмував діяльність як УДП, так і УРП; Грінченко це бачив і тому близькосередини 1905 р. не раз підкидав ідею об’єднання обох партій.
Громадівцівимагали від Грінченка покаяння й аби той розпустив УРП та увійшов на загальнихзасадах в УДП. Грінченко, в свою чергу, вимагав монополії його партії навидавничу справу та прийняття тільки його платформи в економіці [113,386]. Але з часом непримиренність змінилась певною злагодою. Було вирішено, щоУРП увійде до федерації УДП на засадах автономії. Нова партія мала називатися“Українська Демократична Радикальна Партія”. Після деяких нюансів Рада УДПодноголосно висловилася за з'єднання. Також постановила агітувати за це попровінціальних громадах, щоб делегати приїздили на наступний з'їзд уже зготовим рішенням. Подібну постанову ухвалила й УРП [30, 18].
Восени1905 р. на з'їзді УДП делегати від громад майже одноголосно постановилиоб'єднати УДП з УРП у зв'язку з виборами до І Державної Думи та неможливістюпровадити видавничу діяльність. Також обрали комісію з трьох (І. Шрага,Є. Тимченка та Є. Чикаленка) і доручили їм самим виробити умовиоб'єднання і йти на поступки, але обов'язково об'єднатися. Дійсно, комісіяпішла на великі поступки. Нова програма тепер вже УДРП виглядала так: одначастина, там, де йшлося про державний устрій, була взята з програмиДемократичної партії, а економічна частина – з програми УРП. Членів Ради УРПввели до Ради УДРП, де всі мали рівні права [19, 45].
Такожцей з'їзд розробив докладний план дій на виборах та вимогу до уряду щодоукраїнської мови.
Такимчином, УДП та УРП з 1906 р. перестають існувати і перетворюються на єдинуУДРП, де об'єдналися всі українські національно свідомі поступові елементи.Навіть члени кадетської партії були також і членами УДРП.
Річ утім, що, на думку кадетів, рішення щодо питань національно-політичної автономіїмало ухвалюватись окремо в кожному конкретному випадку. Тому взаємодія між УДРПта кадетами не носила характеру централізованого співробітництва, а мала скорішлокальне значення. Окрім того, членами Київської обласної групи Конституційно-демократичноїпартії були такі лідери громад, як редактор “Київської старини»В. Науменко, професор історії Київського університету 1. Лучицький,барон Ф. Штейнгель. У Харкові до кадетів належав Д. Багалій.
Атакі організації кадетів, як Катеринославська та Полтавська, уклали союз з УДРПна основі “принципу федерації і вимог автономії України” [113, 386].
Цеоб'єднання мало величезний позитивний результат. Воно дозволяло українцямпровести своїх людей до російського парламенту – І Державної Думи [13,49].
Щеодна політична партія, яка мала місце на початку ХХ ст. На ІІ партійному з’їздіРУП знову спалахнули внутрішньопартійні суперечки. Меленевський, Голіцинський,Канівець і Ткаченко 11 січня 1905 р. подали відповідну заяву до ЦК РУП, анаступного дня випустили відозву “Розлом Революційної Української Партії”[додаток 9], в якій звинуватили своїх колишніх товаришів у “буржуазномурадикалізмі, відданості національно-демократичним ідеям і висловили бажанняувійти до складу РСДРП на основах автономії” [9, 11]. 18 січня до нихприєдналися К. Голіцинська, В. Мазуренко іО. Скоропис-Йолтуховський, що спільно створили нову політичну організацію– “Українську соціал-демократію” [9, 12].
Осьяк роз’яснює причину розколу офіційний орган УСДРП “Наш голос”: “На ґрунтінезгод в справі з’єднання з РСДРП в РУП назрівав внутрішній ідейний конфлікт.Непорозуміння при провірці мандатів делегатів, які з'їхались на II з'їзд, сталиформальною причиною для виходу з партії, головно закордонного комітету, кількохосіб, котрі організували потім так звану Спілку РСДРП” [53, 277]. Тоді ж“Спілка” оголосила свою програму, в якій теоретики організації головнокритикували політику РУП. Вони доводили, що українська інтелігенція, яказосередилась в РУП, тримається виключно на дрібнобуржуазному українськомуселянстві, бо це єдиний прошарок населення, який залишився українським.
ДоГоловного Комітету “Спілки” ввійшли: Меленевський, Скоропис-Йолтуховськнй,Завадський, Слуцький, Рабінович та ін. Ця організація ввібрала в себе людей, далекихвід українського руху (Рабінович, Завадськнй та ін.).
1905 р.“Спілка” увійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту, як національнаорганізація, що має своїм завданням організування пролетаріату, який розмовляєукраїнською мовою. У тому ж році “Спілка” взяла участь у виборах до Думи,блокуючись з УСДРП і Бундом. До ІІ-ої Думи “Спілка” провела своїх членів:Кирієнка, Федорова, Терещенка. Під час виборів вона проявила себе якрусифікаторська організація, проти чого виступали УСДРП та ліберальні українськікола.
Але зпочатком реакції активна діяльність “Спілки” занепала. У 1907 році булозаарештовано практично увесь Головний Комітет.
Післяусіх розколів, виходів з РУП різних політичних груп, вона у грудні 1905 р.провела II з'їзд партії, який перевів партію на соціал-демократичні засади.Тодішній член УСДРП Д. Донцов так коментував пізніше цю подію: “Гасло“самостійна Україна” РУП хутко змінила на “автономію” й прийняла назвуУСДРП” [33, 120].
УСДРПбрала участь у виборах до Думи, де, блокуючись зі “Спілкою”, провела свогопредставника від Київської губернії Вовчинського, котрий вступив у Думі дозагальноросійської соціал-демократичної фракції. 1906 р. УСДРП також узялаучасть у з'їзді слов'янських соціал-демократів у Празі. Тоді ж відбуваєтьсязаміна у проводі УСДРП: замість фундатора РУП Д. Антоновича, що відійшоввід УСДРП, головою партії стає М. Порш. У часи реакції діяльність УСДРПзанепадає.
Укінці 1906 р. думка зібрати партійну конференцію, де б утвориласяоб'єднана партія українських соціал-революціонерів, набула великої кількостіприхильників. Конференція на початку лютого відбулася 1907 р…Прибули представники з Таврії, Херсонщини, Чернігівщини, Поділля, Київщини, атакож були делегати від українців з російських есерівських організацій. Всьогодо 30-40 осіб.
Націй конференції прочитано було доповідь про основні програмні засади УПСР.
УКиєві в цей час працював як організатор член УДРП, колишній драгоманівець,С. Єфремов. У Харкові утворився гурток за участю М. Залізняка. Зучастю М. Шаповала та А. Товкачевського виник гурток у Чугуєві. УХаркові в цей час серед членів гуртка обговорювалася спроба боротьби застворення самостійного “земельного фонду”. Подібне відбувалося і в іншихмістах. Під впливом українських есерів у цей час по селах масово виносятьсярезолюції про скликання Українського селянського з'їзду в Києві. З'їзд мав бутискликаний ЦК, що вже утворився з участю М. Стасюка. У цій акції живуучасть брали і члени УДРП. Поодинокими членами гуртків провадилася праця внапрямі організації селянства в “Українські селянські спілки”. Наприклад, такупрацю в цей час вів О. Мицюк на Полтавщині та Катеринопільщині. Післяконференції 1907 р., де українські есери так і не спромоглися прийнятипрограму партії, УПСР видала низку відозв.
Такихвідозв партії наприкінці 1906 р. і в 1907 р. було видано кілька.Поруч із закликами до соціально-економічної боротьби, відозви ці виразноокреслювали основні вимоги і мету партії – здобуття в майбутньому держаноїсамостійності України. Есери вважали, що практичним кроком до її здійснення єавтономний лад та скликання Українських Установчих Зборів у Києві. Тоді жвідбувся перший легальний виступ українських есерів на парламентській трибуні зточно виробленою програмою. Це був виступ депутата Хвоста, що вважав себеукраїнським соціал-революціонером.
Однакмусимо сказати, що перша спроба утворити УПСР не мала великих і тривкихнаслідків в українському житті.
1907 р.активна партійна діяльність занепадає через реакцію, що запанувала післяперевороту 3 червня та розпуску ІІ Державної Думи. Проте протягом доситьнезначного періоду (1900 – 1907 рр.) склалась багатопартійність. Всерединіполітичних партій формувалося бачення майбутнього устрою України, яке малозначний вплив на обличчя української революції 1917 – 1920 рр.
2.2 Структура тасоціальна база
Складнимзалишається питання структури новоутворених політичних партій.Найбільшеданих з цього питання нам відомо про РУП.
Детальнопроблема аналізується у праці Гермайзе: “Хоча РУП була заснована 1900 р.,але сталих організаційних форм вона набула неодразу. В окремих містах існувалиі самостійно працювали ерупівські гуртки. Найактивнішими були групи в Харкові,Києві та Полтаві. У двох перших містах групи РУП складалися з студентів, а вПолтаві мало не вся організація була з семінаристів, де здавна існувала міцнареволюційна течія і де поруч з марксистськими ідеями дуже легко приймалась таширилась ідея українського руху” [14, 29].
Укожній місцевій організації існував комітет, що носив назву “Вільна громада”.
Начас проведення Першого з'їзду, в основному, склалася стала організаційна мережаРУП, що з незначними змінами проіснувала до кінця 1905 р., коли Другимз'їздом був затверджений партійний статут. Вона охоплювала 6 Вільних Громад –Київську, Харківську, на Чернігівщині (Ніженську), Полтавську, на Полтавщині(Лубенську), на Чорномор'ї (Катеринодарську). Протягом 1903 – 1904 рр.виникли ще Донський комітет РУП, Волинська, Катеринославська, Одеська іПодільська організації [додаток 6], але тривалий час вони залишалися нечисленнимиі малоактивними. Завдяки зусиллям членів Ніжинської вільної громади РУП влітку1903 р. вдалося організувати робітничі гуртки на цегельнях. Один ізактивістів Київської вільної громади. М. Галаган згадував про існування вмісті у другій половині 1903 р. двох робітничих осередків РУП чисельністю6-7 і 10-12 чол., через які підтримувалися тісні зв'язки з навколишніми селами,звідки ці робітники походили [13, 107].
Основноюпроблемою залишалася малочисельна соціальна база партії. Частка міських робітниківсеред членів рупівських осередків 1902 – 1904 рр. була незначною, оскількипартія тільки почала налагоджувати роботу серед них за ініціативою Харківської,Київської та Ніжинської громад. Однак не зважаючи на всі спроби заручитисяпідтримкою міських верств населення, особливо фабрично-заводськогопролетаріату, у створенні міцної партійної організації, РУП не витримувалаконкуренції з боку російських соціал-демократів і есерів, залишаючисьнапередодні загальноросійської революції порівняно малочисельною й ізольованоювід мас партією [14, 35].
Підчас І з’їзду було обрано Центральний комітет партії, до складу якого увійшлиД. Антонович, В. Козиненко та Є. Голіцинський.
Длякерівництвом над видавничою діяльністю, яка проводилася за кордоном у Галичині,було обрано “Закордонний Комітет”, що грав велику роль пізніше ворганізаційному житті партії.
3грудня 1905 р. на ІІ з’їзді партії РУП було перейменовано в Українськусоціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), прийнято програму і статут.
С. Телешунговорить, що саме слабка організаційна структура партії була основною причиноюневеликої соціальної бази УСДРП [103, 42].
ЧерговийІІІ з’їзд партії відбувся в березні 1907 р. в Києві, коли УСДРП досягланайвищої точки свого організаційного розвитку. На той час партія у своїх лавахнараховувала до 3 тис. членів та значну кількість прихильників, особливо середстудентської та учнівської молоді. УСДРП на час проведення з’їзду мала своїорганізації і групи в Полтавській, Чернігівській, Київській, Подільській, Катеринославській,Харківській губерніях та на Кубані. Всього – близько 20 організацій [103,50].
Протевибори до ІІІ Державної Думи показали, що партія втрачає свій вплив наробітничі і селянські маси.
Можназробити висновок, що українська соціал-демократія в Наддніпрянщині пережиласкладну ідеологічну та організаційну еволюцію. Спочатку соціальним адресатом їїдіяльності було селянство, яке за своїми специфічними якостями не сприйнялоортодоксальний марксизм. Тому постало питання про переорієнтацію діяльності партіїна захист інтересів міського пролетаріату. Та ці намагання були ворожезустрінуті головним монополістом у цьому питанні – РСДРП, єдиною соціальноюверствою РУП-УСДРП, яка практично залишалася незмінною, була українськаінтелігенція. Перед провідниками української соціал-демократії постійно стояласкладна дилема: або спиратися на спролетаризовані верстви села тадрібнопромислового робітництва (що відповідало національним прагненнямукраїнських соціал-демократів), або йти у середовище міського, індустріального,здебільшого зрусифікованого пролетаріату (що мало б задовольнитисоціально-політичні прагнення). Внаслідок затягування вибору власного шляхуРУП-УСДРП виявилася неготовою до участі у революційних подіях1905-1907 рр. Крім того процес формування української соціал-демократіївідбувався за вкрай несприятливих соціально-політичних умов [103, 59].
1902 р.із РУП виходить група націонал-радикалів, на чолі з М. Міхновським, якаформує УНП. Вона проголосила себе партією міського та сільського пролетаріату.УНП була переважно інтелігентською організацією, в якій більшість складаливійськові та юристи, але намагалася претендувати на роль “єдиної захисниціукраїнського робітництва” [103, 59]. З цією метою члени партії починаютьвести пропагандистську діяльність серед робітників дрібних та частково середніхпідприємств, які ще тісно були пов’язані з українським селом і не русифіковані.Найбільш вагомий осередок УНП був у Харкові.
Соціальнабаза Української соціал-демократичної Спілки, яка вийшла з РУП, значною міроюзалежала від її орієнтації на соціал-демократів Росії. “Спілка” вважала, щоукраїнська інтелігенція, яка зосередилась в РУП, тримається виключно надрібнобуржуазному українському селянстві, бо це єдиний прошарок населення, якийзалишився українським. Український пролетаріат, твердили вони, вжерусифікований і стоїть ближче до російських соціал-демократів, тому “Спілка”бачить своє завдання в очолюванні цього дійсно пролетарського прошарку, боідеологія РУП не мала в собі пролетарської ідеї [9, 12].
“Спілка”розпочала роботу серед українського пролетаріату й одразу ж зіткнулася з РСДРПта Бундом, з якими мала тісні стосунки. Чисельність “Спілки” швидко зростає, іскоро вона стала однією з найчисельніших партій в Україні.
Застатутом “Українська соціал-демократична Спілка” складалася з громад, які потих місцях, де нема комітетів партії, являються незалежними, по місцях же, детакі існують, входять в склад місцевої партійної організації як її складовачастина, автономна щодо питань своєї внутрішньої організації, пропаганди іагітації.
Доситьслабку підтримку мали партії, утворені після розпаду УДРП. Наприклад, в ОдесіУРП не мала успіху. Стара Одеська громада розкололася на стару громаду(керівник Комар) та молоду (керівник Шелухін). Але обидві трималися УДП. Доінших провінціальних українських громад, особливо Катеринославської, радикаливнесли розкол і тим звели до нуля роботу цих громад. У Києві робота УДП майжезавмерла, але й УРП не провадила ніякої політичної діяльності, крімкультурницької. Молодь йшла до УСДРП і публічно ганьбила лідера УРП Грінченка.Останній викликав на суд честі представників молоді. Обвинувачем виступивмолодий Д. Антонович [114, 390]. Суд ще більше поглибив антагонізмміж соціалістами та радикалами. А тим часом в Україні набули популярностікадети, навколо яких згуртувалась уся поступова інтелігенція.
Колибільшість Революційної Української Партії пішла шляхом марксизму, тодіреволюційно-соціалістичні елементи вийшли з партії. Частина з них тоді подаласядо російських есерів, а частина залишилася поза партією, взялася доорганізаційної праці в провінції, утворюючи українські гурткисоціал-революціонерів.
Спершуці гуртки виявляли себе не дуже виразно. Лише деякі з них брали активну участьв організації аграрних рухів (Полтавщина, Харківщина, зокрема група уЗолотоноші).
З1904 р. починається виникнення українських соціал-революційних гуртків поселах. До революційної роботи залучаються селяни, що складали основну рушійнусилу у світогляді есерів. У Харкові діяла соціал-революційна українськаорганізація робітників (робітничий гурток) під назвою “Харківська вільнагромада української революційної партії”. Гурток займався розповсюдженнямнелегальної літератури серед робітників. Головою гуртка в 1904 р. був ІванМішин, що фактично організував роботу гуртка [19, 66].
Доречі, під назвою “Українська революційна партія” діяли соціал-революційніелементи, що вийшли з РУП; в більшості це були саме робітничі гуртки, щоавтономно діяли на території України (в промислових районах). До 1905 року гурткище не утворювали революційної єдності. Щойно по революції 1905 р. почаливони в цьому напрямі активізуватися, зв'язуючись між собою та з Києвом.Протягом 1906 – 1907 рр. можна було помітити виникнення в різних місцяхнових гуртків українських соціал-революціонерів.
У цейчас у Сімферополі виник невеликий гурток з українців, які називали себеукраїнськими соціал-революціонерами. 1905 р. виник подібний гурток вОдесі. Це були лише початки організації, і чогось певного, скристалізованого небуло.
1906 р.діяльність цих гуртків починає поширюватися, і робляться спроби утворитиукраїнські гуртки есерів по різних селах. Так, заходами одного з членів Сімферопольськогоукраїнського есерівського гуртка утворилась невеличка група з селянс. Великі Михайлівні Мелітопольського повіту. Коли виник конфлікт міжукраїнськими та російськими есерами у Сімферополі, українськісоціал-революціонери зблизилися з татарськими соціалістами, які підтрималиукраїнців.
Восени1906 р. заходами членів українського соціал-революційногоСімферопольського гуртка виникли відділення серед робітників, а також в тіснійспівпраці з Київським гуртком утворились філії по селах Чернігівської,Волинської, Подільської губерній.
Отже,можна сказати, що соціальна база політичних партій початку ХХ ст. значнозалежала від її програмних положень. Тому, досить часто, з метою її розширенняполітичні діячі звертаються до соціалізації власних доктринальних положень,забуваючи про першочергову мету. Щодо структури нових політичних утворень напідросійській частині України початку ХХ ст., то в основному партіїскладалися із значної частини місцевих організацій, які іноді не зовсім точновідображали головну лінію партії.
РОЗДІЛ 3
ДОКТРИНИ ПЕРШИХУКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ
Аналізпрограмних положень перших політичних партій вимагає детального та уважногоопрацювання цих документів, адже дуже часто саме вони вирізняли не доситьяскраво виражені політичні утворення початку ХХ ст. у політичні партії.Хоча внаслідок опрацювання цих важливих джерел не можна зробити висновків щододіяльності тих чи інших складових політичного життя України (дуже частонаписане на папері залишалося нереалізованим), проте важливість думок,висвітлених у них переоцінити не можливо.
Однимз головних напрямків розвитку українських політичних партій була робота,пов’язана із створенням теоретичного фундаменту своєї діяльності. Теоретичнішукання були зосереджені навколо важливих для їх існування і успішної боротьбипроблем: сутності та стратегії вирішення національного питання, принципівсамовизначення і державотворення, співвідношення і поєднаннянаціонально-визвольного руху з розв’язанням суттєвих соціально-економічнихпротиріч. У процесі пошуків українські ідеологи постійно зверталися до ідейнихнадбань з національного питання, накопичених українським визвольним рухом у ХІХст. [103, 73].
3.1 Національніаспекти у програмах
Першимукраїнським партійним документом, опублікованим на початку ХХ ст… сталапрограма РУП “Самостійна Україна” (1900 р.). Написана юристомМ. Міхновським на прохання Д. Антоновича, вона містила доситьрадикальні вимоги самостійності України і надалі стала однією з причин розколупартії на безліч угруповань.
Щодовираження у ній національного питання, та на думку М. Міхновського “кожнанація з огляду на міжнародні відносини хоче вилитись у форму незалежної,самостійної держави, коли справедливо, що тільки держава одноплемінногонаціонального змісту зможе дати своїм членам необмежену змогу всесторонньогорозвитку духовного і осягнення найліпшого гаразду…” [99, 8].
Ультра-радикалізмомлунають подальші вимоги: “Усі, хто в цілій Україні не за нас, ті проти нас.Україна для Українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашійтериторії, ми не маємо права покласти оружія…” [99, 14].
Радикальніпогляди “Самостійної України” з національного питання одразу ж істотно звузилисоціально-політичну базу РУП і з часом стали підставою для утворення рядуфракцій. Проте цей документ був першою партійною програмою, в якій РУПвідмовлялася від культурництва та аполітичності і засобами націонал-радикалізмудекларувала свою готовність боротися за державну незалежність.
Одночасноз першими кроками РУП у сфері теорії націй розгорнулася гостра полеміка міжУкраїнською Соціалістичною партією і Групою Української Соціал-Демократії про завданняукраїнського соціалістичного руху. УСП мала намір створити демократичнуУкраїнську республіку на засадах повної рівноправності національностей з правомкожної нації увійти до складу республіки.
С. Телешунпро цей момент у програмі УСП говорить, що “такого своєрідного підходу довирішення національного питання в межах майбутньої Української держави мибільше не знаходимо ні в одній з українських партій до 1917 р.” [103, 80].
Цікавимє висвітлення національного питання у доктринах УНП. Особливу увагу звертає насебе той факт, що її програма значну увагу приділяла становищу національнихменшин в самостійній Україні. Це питання є особливо цікавим, якщо зважати наусталену думку про основні риси українського націоналізму – русофобство іантисемітизм. Дійсно, наприклад, той же таки М.Міхновський писав у “Десятизаповідях УНП” [додаток 8], що “усі люди – твої браття, але москалі, ляхи,угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу”, та далі додавав – “поки вонипанують над нами і визискують нас” [103, 80].
Говорячипро необхідність українського усамостійнення, націоналісти вказували, що коженнарод (у тому числі ж і поляки), яким би він малим не був, має право насамостійне існування на “своїй території”, а таким націям, як єврейська, що немають своєї власної території, вона “мусить бути дана”, чого євреї й “самідобиваються” [99, 18].
Доситьхарактерну оцінку єврейської нації знаходимо у М.Міхновського, який писав, щоєврей, живучи поміж чужими, вдається до різноманітних хитрощів в боротьбі зажиття. Через це не дивує те, що в кожній державі євреї стоять на боці сильної,пануючої нації: “стати на стороні слабшого, згнобленого, в обороні націїпоневоленої для жидів – це значить стати проти своїх інтересів на свою конечнугибіль; а хто не хоче жити? Ми не більше виступаємо проти жидів, як і протимоскалів, поляків і всій, хто визискує й поневолює наш нарід. Ставимо жидівурівні з іншими нашими гнобителями і, значить, ніхто не може нам закинутиантисемітизму… Жиди на Вкраїні російській не тільки експлуататори, але ще й(гидко сказати!) “москалізатори”, та, зазначав М.Міхновський, “найсердечнішепривітаємо жидів, коли вони покажуть, що суть прихильниками нашого народу, а неворогами йому, бо ми боремось проти чужинців не тому, що вони чужинці, а тому,що вони експлуататори” [69, 16].
Популярністьна початку ХХ ст. ідей соціалізму примусила лідерів українськогонаціонального руху шукати шляхів поєднання демократичного націоналізмупригнобленої нації з інтернаціоналізмом всесвітньої боротьби пролетаріату.Знаходячись під впливом ідей західноєвропейської та російськоїсоціал-демократії, інтелектуальна верхівка РУП працювала над виробленням новоїпартійної програми в контексті загальнодемократичних ідеалів та вирішенняаграрного питання.
Будучипрактично ідентичним РСДРП, проект нової програми РУП відрізнявся лише у двохпунктах, які мали принципове значення. Це національне і аграрне питання.М. Порш виступав за постановку конкретного завдання (досягнення власноїнаціонально-територіальної автономії), тоді як російські соціал-демократидекларували право на самовизначення в загальному плані. “РУП ставить соєюзадачею…заміну царату федеративною республікою з діленням держави відповіднонаціональній та історичній ріжниці земель, з забезпеченням прав кожноїнаціональності і залишенням права кожній складовій федеративній частині наповне державне відокремлення після бажання більшості й людності висловленогоголосування” [80, 85].
1904 р.в ній з’явився пункт про самостійність України. Значним поштовхом до цьогостали події російсько-японської війни, які відродили у партійних“націоналістів” надії на розвал Російської імперії. Проте таких думок неподіляли “інтернаціоналісти”, які виступали за єдність дій партії з РСДРП, ідля яких національна програма РУП стояли на перешкоді.
Черезці розходження від РУП відколюється група “Українська соціал-демократія”.Намагаючись відкинути звинувачення у зраді національних інтересів,“інтернаціоналісти” у січні 1905 р. видають відозву “Розкіл РеволюційноїУкраїнської партії” [9].
Спілчанивважали, що спроби української інтелігенції з РУПу “повернути робітничий класдо “Самостійної України” і націоналізму” [9, 12] не мають перспективи,оскільки відволікають його від класової боротьби. Більше того, саме національнепитання бачилося їм “політичним атавізмом” [103, 84].
Аналізагітаційної літератури “Спілки” починаючи з 1905 р. дозволяє зробитивисновок про те, що організація фактично не висунула вимог національногохарактеру, переважно орієнтуючись лише на загальнодемократичні ідеїменшовицької течії в РСДРП.
Буремніподії революції 1905 р. підштовхнули партійну еліту РУП до скликаннячергового з’їзду, який фактично став установчим з’їздом нової організації –Української соціал-демократичної партії. Національне питання програма УСДРПвизначала як “право кожної нації на культурне і політичне самоврядування” [2,9].
3.2 Моделідержавного устрою
Звертаючиособливу увагу на визначення проблеми національностей у програмах першихполітичних партій на Україні початку ХХ ст., не можна залишити поза увагоютаке значне питання доктринального характеру, як бачення майбутнього устроюУкраїнської держави.
Різноманіттяпоглядів щодо устрою держави, форм здійснення народовладдя у ній,співвідношення різних гілок влади – ці ат інші питання розглядаються різними партіямипо-різному. Кожен проект особливо цікавий для дослідника, адже якщо економічнета національне питання могли повторюватися у партій з однаковими поглядами, тоуявлення про майбутню державу було тією ознакою, що різнила програми цихпартій.
Якуже неодноразово згадувалося, першим програмним документом була “СамостійнаУкраїна” М. Міхновського. Держава наших предків, говорить він, добровільнооб'єдналася з московською монархією (йдеться про події 1654 р.) на умовахполітичної унії “як рівний із рівним” і як “вільний із вільним”. Тобто двіокремі держави, “цілком незалежні одна від другої щодо свого внутрішньогоустрою, схотіли з’єднатися для осягнення певних міжнародних цілей”. Тожможливість відокремлення України в самостійну державу він убачав у тому, що“коли один із контрагентів… переступив контракт, то другому контрагентовілишається… визнати контракт зламаним у всіх його частинах, зірвати всякізносини з контрагентом” [22, 25].
Що жстосується решти етнічних українських земель, то підстави для об'єднання їх в“одну, єдину, нероздільну” Україну бачилися більше віртуальними, ніж реальними.Автор “Самостійної України” не вдається, як у випадку з УкраїноюНаддніпрянською, до політико-правового вмотивування статусу західноукраїнськихземель у складі Австро-Угорської імперії, отже й можливостей правовоговідокремлення, обмежуючись вочевидь завищеними сподіваннями. Питання соборної,до того ж політично незалежної, України на порядок денний не ставилося.
Проектпрограми РУП, хоч і не прийнятий через розкол партії, містить вже цілкомокреслений план побудови демократичної республіки. Вища державна влада в ніймала належати загальноросійському зібранню народних представників. Для Українипередбачалась автономія з окремим представницьким зібранням (сеймом), якомуналежало право законодавства в тих внутрішніх справах, що стосуються тількинаселення України. Формуватися цей парламент мав на основі рівногобезпосереднього виборчого права з таємним голосуванням для кожного громадянина,віком від 20 років, при кожних виборах. Зафіксовано також пункти стосовнопропорційного представництва, призначення виборів і перевиборів на неробочийдень, дворічного парламенту, встановлення платні депутатам, можливостіпроводити референдуми, широкого місцевого та національного самоврядування длявсієї людності Російської республіки, політичних свобод та громадянських прав[10, 214].
Унарисі програми УСП містилася пряма вказівка на те, що метою її діяльності єдемократична Українська республіка, побудована на таких засадах, як безпосереднєзагальне, рівне виборче право і таємне голосування, національна рівноправність,громадське і земське самоврядування, рівність громадян, незалежно від статі,національності та віросповідання, свобода слова, друку, зібрань тощо.
Українськанародна партія, як представниця радикально-націоналістичного напряму вполітичній думці, мала найрадикальніше уявлення про форму майбутнього устроюУкраїнської держави – це мала бути, насамперед, незалежна держава, тоді як усіінші партії наважувалися говорити лише про автономію у складі Російськоїдержави.
Майбутнянезалежна Україна бачилась як демократична республіка з президентом чи безнього, або як конституційна монархія. Парламент, “управи”, як зазначалось упрограмі УНП, повинні були формуватись в результаті виборів “вселюдських”,рівних, безпосередніх, таємних за пропорційною системою від сіл, міст, відкожної нації. Виборними повинні були бути президент, суд і “адміністрація”.Звертає на себе увагу така закладена в програму демократична засада, як “відповідальністьурядовців перед громадянами”, а також наголошення принципу розподілу виконавчої(“урядової”) і судової влади [95, 47].
Якструктурний елемент політичної системи, окрім держави та її органів, мислиласьсама УНП. Мали бути утворені такі громадські організації, як Всеукраїнськийсоюз українців-робітників, Всеукраїнський союз хліборобів-українців, а такожінші організації економічного і політичного характеру робітників і селян.Потреба у своїх організаціях обґрунтовувалась тим, що “українські фізіономії” вросійських організаціях, служити покірною масою для виконання указівмосковських чи петербурзьких робітничих організацій. Недоречним бачилось іутворення партії, яка б була “хвостом”, “причепкою” російських партій – тількисвої власні організації можуть боронити інтереси українського пролетаріату.Отже, у державі мала існувати однопартійна система і досить розвинена системагромадських організацій [95, 48].
Важливімоменти “Десяти заповідей” такі: Соборна Суверенна Українська Держава, боротьбапроти націй поневолювачів, культурницький націоналізм і заборона вживання мовиокупантів. УНП видавала часопис “Самостійна Україна” у Львові (вийшов тількиодин номер), де була надрукована Конституція України за проектомМ. Міхновського. У ній ідеться про федеративний державно-адміністративнийлад у самостійній Україні, суверенність України.
Післябагатьох спроб поширити свої ідеї серед українства ідеолог УНПМ. Міхновський вирішив внести в програму елементи соціалізму, щоб якосьінтегруватись у політичне життя України. Як про це згадував член УНПС. Шемет: “Ця гра в соціалізм була досить несерйозною демагогією, якоюМахновський, доведений до страшної розпуки невдалими спробами захопитиукраїнською національно-самостійною ідеєю ширші кола активної молоді, намагаєтьсясвоєї мети під покришкою соціалізму таки досягнути” [51, 113].
Отже,програма передбачала розбудову держави на принципах децентралізації і розвиткумісцевого самоуправління. “Громада” наділялась значними правами, їй у віданнявіддавалась школа, наука, церква, міліція, засоби масової інформації. Тому,напевно, правомірним буде висновок, про те, що програма передбачала високийступінь розвитку громадянського суспільства, сфера впливу якого мала бутизначно більшою, ніж сфера впливу держави як політичного інституту.
УСПбула за “українську республіку”, яка повинна бути незалежною. В усьому іншомуУСП стояла на засадах соціалізму, хоча можемо сказати, що ніякої теоретичнорозробленої програми не мала. Не маючи певного досвіду, вона несла у своїйпрограмі протилежні ідеї соціалізму і націоналізму [109, 89].
ПрограмаУДП передбачала скасування політичного абсолютизму, створення парламентськоголаду, участь народу в державних справах на підставі загального, безпосередньогорівного, пропорційного і таємного голосування (без різниці статі, віри інаціональності). Поруч з вимогою утворення всеросійського парламенту ставиласямета скликання атономного українського парламенту (сейму).
Пріоритетноюпрограмовою вимогою УРП було перетворення Росії в конституційну державу, анації і народності, які входять до її складу, мали право створювати окремі“крайові, репрезентаційні ради”, яким належатиме право видавати закони йпорядкувати у всіх справах у межах проживання певного етносу. Кожна такаавтономна одиниця мала б однакові права з іншими. Реформована держава мусиластати федерацією таких національних одиниць. Зв’язком, що їх з’єднував, мавстати федеративний парламент, який би складався з послів, оплачуваних здержавних коштів і обраних на підставі загального, рівного, безпосередньоговиборчого права з таємним голосуванням за пропорційної системи виборів. Правомвиборів міг користуватися кожен громадянин, якому виповнилося 21 рік [119,5].
Доповноважень федерального парламенту належали: відносини з іншими державами;фінанси для загальнодержавних справ; зовнішня торгівля і митна політика;загальнодержавна армія, а також справи війни та миру.
Всімасправами в Україні мала порядкувати Українська виборна Народна Рада, якаобиралася за тими ж принципами, що й федеральний парламент. Термін повноваженьвизначався у три роки. Впроваджувався інститут референдуму та народноїініціативи. Вибори і голосування мали б проводитися у встановлені закономсвяткові дні.
НароднаРада виробляла б крайову конституцію, яку б не міг ні відмінити, ні скасуватизагальнодержавний парламент. Крайова конституція мусила дати право широкогосамоврядування сільським і міським громадам.
КрайоваНародна Рада, окружні сейми і громади доручали б виконувати свої рішеннявиборним посадовцям, які відповідали перед зборами, які їх обрали. Ця виборнавлада і взагалі всі урядовці мали бути мешканцями України. Передбачаласяможливість оскарження дій чиновників у суді.
УДРПдомагалася перетворення російської держави на парламентську республіку, здецентралізованим управлінням, в якій би забезпечувалися права окремих групгромадян. Децентралізація мусила бути доведена до того, щоб кожна народність насвоїй території мала автономію з правом місцевого крайового законодавства.Основні закони держави мусили б забезпечити кожній народності одержатиавтономію тоді, коли вона її забажає [107. 205].
РеформовануРосію бачили як федерацію рівноправних автономних національно-територіальниходиниць. Їхнім крайовим законодавчим органам належало право видавати закони йпорядкувати у всіх справах на території автономії. Кожна така автономна одиницямала б рівне право з право з правом кожної іншої одиниці.
Об’єднувавби автономію загальнодержавний парламент. Він обирався на таких засадах:загальне, рівне, безпосереднє виборче право з таємним голосуванням; пропорційнасистема виборів, яка дала б заступництво меншинам; право обирати і бути обраним– кожному громадянину віком від 21 року без різниці статі, віри інаціональності [107. 220].
Загальноросійськийпарламент мусив контролювати, щоб права громадянина і нації було забезпеченоскрізь, по всій державі. До виключної компетенції федерального парламентуналежали тільки загальнодержавні справи, як: стосунки з іншими державами,фінанси для загальнодержавних справ, зовнішня торгівля та митна політика,федеральна армія та справи війни й миру.
ПрограмуУСДРП було ухвалено з’їздом у грудні 1905 р. Партія ставила за мету своєїборотьби створення демократичної республіки, в якій вища державна влада в усіхвнутрішніх і міжнародних питаннях, які стосувалися всієї Російської держави,належить одному виборному законодавчому зібранню народних представників. Партіяборолася за те, щоб Україна мала автономію з окремим представницьким зібранням,якому б належало право законодавства у внутрішніх справах щодо територіїУкраїни; щоб виборче право було рівне, пряме з таємним голосуванням длякожного, щоб було реалізовано право бути обраним, щоб представництво булопропорційним; призначення виборів і переголосування на неробочий день; щобпарламент обирався на 2 роки, а депутатам виплачувалося жалування. Домагаласяпартія й законодавства закріплення народного законодавства (референдум таініціатива) [10, 215].
Передбачалосязапровадження виборності і відповідальності урядовців (чиновників) та правопритягати до суду будь-якого урядовця за його незаконні вчинки по службізвичайним судовим шляхом, а не поданням скарги його начальникам.
Окремимпунктом програми (п.7) ставилася вимога широкого місцевого і крайовогосамоврядування для всього населення держави. Українські соціал-демократидобивалися гарантій прав і свобод та громадянина; вирішення питання про війнута мир народним представництвом [2, 9].
Безумовнимлідером в розробці цього питання був Л. Юркевич (Рибалка), який в цейперіод стає одним з провідних ідеологів українських соціал-демократів. Ним, посуті, була розроблена ціла теорія, в якій обґрунтовувалося положення пропоєднання ідеї класової місії українського пролетаріату з ідеєю його лідерствау національно-визвольному русі. Для цього соціал-демократи повинні зайнятисянаціонально-культурною діяльністю, сприяючи формуванню у робітництванаціональної свідомості. Це було незвичним як для більшості українськихсоціал-демократів, в середовищі яких переважав класовий, революційний підхід довирішення суспільних проблем, так і вступало в протиріччя з національноюпрограмою українських поступовців, в якій ставилась мета об’єднати всі верствинаселення задля національного визволення. Цю програму Юркевич вважавнеприйнятною не тільки через її аполітичність, угодництво щодо російськогоуряду, а й через те, що вона не враховувала інтереси робітничого класу.Навпаки, доводив Юркевич, українська інтелігенція в переважній більшості (завиключенням сільської) сама є носієм чужої культури, є пасивним елементомнаціонального руху, а тому не може його очолити [119, 13].
Проаналізувавшипрограми політичних партій на питання бачення ними державного устрою Україниможна зробити певні висновки: всі українські партії лівого, лівоцентристськогота центристського спрямування бачили майбутню Україну парламентськоюреспублікою, але про самостійну Україну говорить лише одна партія – УНП;уявлення молодої генерації українських діячів про зміст парламентаризму, умовийого впровадження постійно розвивалися, уточнювалися і деталізувалися.
3.3 Економічніпитання у програмах партій
Проблемиекономічного розвитку та становища робітників і селян теж посідали значне місцеу доктринальних основах перших українських політичних партій. Причин виділенняцього питання у окремий розділ програм початку ХХ ст… можна визначитикілька. По-перше, орієнтація лише на національні проблеми та процесдержавотворення значно звужувала соціальну базу. По-друге, Наддніпрянщина,будучи частиною Російської імперії, повинна була бути підконтрольною царськійадміністрації і діяти економічно невигідно для себе. По-третє, гостримзалишалося питання землі, тому обіцянка вирішити його була безумовною ознакоюрозширення соціальної бази і оминути його було неможливо.
Насампередварто сказати, що більшість партій початку ХХ ст… на Україні булисоціалістичного спрямування, тому принципово їхні вимоги відрізнятися не могли.
Так,економічні пропозиції УСДРП, яка трансформувалася у соціалістичну партію післязначних відшарувань від РУП, зводилися до кількох основних позицій: розробкиположень, важливих для забезпечення охорони праці на підприємствах; наданняобіцянок селянству на задоволення їх земельних претензій; скасування становихта інших несправедливо встановлених привілеїв.
Основнівимоги, які були висунуті у програмі УСДРП, зводилися до введення максимального8-годинного робочого дня, скорочення часу роботи для дітей і жінок. Такожпланувалося запровадження мінімуму заробітної плати. Важливим пунктом булообумовлення державного страхування робітників від старості, інвалідності інещасних випадків. Для цього передбачалося спеціальне оподаткування підприємцівдля утворення страхового капіталу. До вищенаведених вимог також можна додатипропозицію безоплатної медичної допомоги від підприємців та збереження повногозаробітку під час хвороби. Цікавою особливістю було те, що на органисамоврядування покладалися функції створення бірж праці для посередництва принайманні робітників.
Важливимпунктом програми УСДРП, який передбачався усіма соціалістичними партіями, булапередача усіх земель (казенних, удільних, кабінетних, монастирських, церковних,великих приватних землеволодінь) крайовим автономним одиницям. Обіцяли знищеннявсіх пережитків кріпацтва в аграрних відносинах, знищення законів, якіобмежують право селян вільно розпоряджатися своєю землею.
Щеодна партія соціалістичного спрямування, УПСР, домагалася націоналізації усіхтих галузей законодавства, які обслуговують “найпекучіші життєві потребилюдності” [2, 19]. Питання, пов’язані із охороною праці, розміром робочогодня, соціальним страхуванням, установленням бірж праці знайшли детальневідображення у програмі цієї партії.
Щодоземельної проблеми, то програма УПСР не вирізняється значною відмінністю відсоціалістичних програм інших партій. “Всі землі на Україні переходять без викупув користування всього трудового народу” [2. 21].
Окремимпунктом у програмі звучить питання оподаткування. Передбачалося скасуванняпротекційного мита і взагалі усіх податків, що “лягають тягарем на працюючийклас” [2, 22]. Також ставилося питання запровадження поступового податку віддоходів і спадщин.
Партіярадикально-націоналістичного спрямування УНП єдина із великого спектруукраїнських політичних партій, що ставила собі за мету здобуття незалежностіУкраїни.
Основоюдобробуту Української держави, виходячи з програмних основ УНП, є середнє ідрібне “хліборобське” господарство, продуктивність якого спирається,відповідно, на середню і дрібну земельну власність. Тому метою діяльностіпартії є оборона дрібної та середньої земельної власності, домагання скасуваннявеликої земельної власності. “Не поділяємо тих думок, що селянин-хліборобвласник мусить збанкруватись, позбутись свого грунту, обернутись в сільськогопролетаря-наймита, який заробляє собі на життя, роблячи в панськихекономіях” [106, 25].
Прикметно,що означення сфери впливу держави як політичного інституту у програмі УНПвідбувалось через визначення галузі життя, куди держава не повинна втручатись,вказівками того, чим вона не володіє. Перш за все, наголошуючи на необхідностінаціоналізації землі, програма зауважувала, що остання не “удержавлюється”, апереходить у власність народу, націй, а не держави. Якщо у державі є пануючанація, то вона володіє усією “своєю” землею, яку “оселяє”, і землею, на якійживуть нації підвладні. Якщо ж націоналізацію провести у однонаціональнійдержаві, але де є “нижчі” і “вищі” класи, яким завжди належить державна влада іякі складають уряд, то у таких умовах націоналізація прийме форму простогопереходу землі з рук земельних власників до держави, в казну, де нею зновубудуть розпоряджатись “вищі” класи. Тому націоналізацію землі можна проводититільки у “чисто демократичній, з повним правовим і економічним рівенствомоднонаціональній державі” [99, 18].
Українськанародна партія виступала за 8-годинний робочий день, скорочення його нашкідливих виробництвах та для підлітків 16-18 років; заборону праці дітей занаймом; охорону праці вагітних жінок. УНП виробила низку пропозицій,спрямованих на поліпшення санітарно-гігієнічних умов і безпеки праці,впровадження пенсійного забезпечення інвалідів, створення незалежного відробітників та підприємців інспекторату.
Передбачалосяшляхом розвитку державного і кооперативного кредиту досягти піднесеннянаціональної промисловості і торгівлі.
Українськадемократична партія у сфері економічного життя визнає необхідність зосередженнявсієї фінансової і економічної політики в межах території України, введенняпрогресивного подоходного податку, знищення посередніх податків на предметипершої необхідності, забезпечення осіб, нездатних до праці за віком чи станомздоров’я, засобами для життя.
Щодоземельного питання, то воно планувалося бути вирішеним за рахунок поступовоговикупу земель у власність краю (України). Після цього земельні угіддя малипередаватися у користування за плату окремим особам і організаціям, якізаймаються землеробством.
Українськадемократична відстоювала “введення детально розробленого законодавства длязабезпечення нормального становища пролетаріату як сільськогосподарського, такі промислового, та з метою гарантії його від експлуатації встановити тривалістьробочого дня, засоби до збереження здоров'я робітників у зв'язку з їх статтю тавіком, забезпечити їх від інвалідності, винагороди працюючим за всякі втрати,заподіяні їм під час роботи на підприємстві тощо” [90, 272].
Українськарадикальна партія висунула гасла подолання нерівності у правах на засобивиробництва, ліквідації умов для експлуатації, встановлення 8-годинногоробочого дня для дорослих і 6-годинного – для підлітків 14-18 років, заборонидитячої праці, понаднормових робіт, обмеження нічної та жіночої праці (зокремавагітних жінок), надання до – і післяпологових відпусток; повного відшкодуванняроботодавцем втрати працездатності чи каліцтва на виробництві; безплатноїмедичної допомоги від власників підприємств у разі хвороби; соціальногострахування від нещасних випадків; незалежного контролю фабричної інспекції засанітарно-гігієнічними умовами праці; юридичної відповідальності підприємців занедотримання законів про охорону праці.
У кінці 1905 р. УДПі УРП об'єдналися в нову Українську Демократично-Радикапьну Партію (УДРП), якапроіснувала до заснування непартійного Товариства Українських Поступовців (ТУП)у вересні 1908 р.
Щодосправ економічних, то партія бореться проти всякої експлуатації, від кого бвона не йшла – від людини, громади, краю чи держави, і вважає, що“соціалістичний лад, до якого прямує людськість, найкраще забезпечить інтересилюдей; через те земля зі всіми її багатствами, всі фабрики, заводи, робітні івсі способи й знаряддя до праці з часом повинні стати спільною народноювласністю. Тим і економічну програму Партія виставляє таку, яка веде людськістьдо здійснення сього ладу” [91, 147].
Однак,незважаючи на досить детально вироблені положення, які торкалися соціальногозахисту трудящих, вони залишалися у чисто декларативній площині, оскільки непідкріплювалися дійовими механізмами для їх реалізації. Для повсякденної,кропіткої роботи з розв’язання поточних проблем і суперечностей, що виникалиміж найманими працівниками та підприємцями, потрібні були інші, неполітичніінституції корпоративного характеру – тобто професійні спілки.
ВИСНОВКИ
Урезультаті комплексного вивчення та аналізу наявної літератури і джерел можназробити ряд висновків.
Насамперед,з’ясовано, що історіографія проблеми є досить об’ємною. Висвітлення даної темиу науковій літературі значною мірою залежало від періоду, у який писалася та чиінша праця. Проте до сьогодні не існує роботи, яка б комплексно розкривалапроцес формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст.
Такожвиявлено, систематизовано, класифіковано і проаналізовано джерела з історіїукраїнських політичних партій. Джерельна база роботи є досить об’ємною.Внаслідок проведеної класифікації її можна умовно розділити на 3 типи: джерелаособового походження, партійна преса та програмні документи. Кожен з цих типівволодіє специфічними ознаками і мусить бути детально та об’єктивнопроаналізована.
Визначено,що на початку ХХ ст. у під російській частині України складаютьсясприятливі умови для політизації національного руху. Поява перших українськихполітичних партій стала новою фазою боротьби українського народу в межахРосійської імперії.
Якщоговорити про передумови вказаного явища, то основним каталізатором можнаназвати процес індустріалізації, який інтенсивними темпами проходив уХІХ ст. Також у цей період мають місце значні етнічні зміни на українськихземлях. До кінця ХІХ ст. переважала міграція великоросів у молодіпромислові центри та деякі великі міста. Це приводило до етнічної русифікації робітничогокласу і чиновного апарату. У той же час промислово-фінансова буржуазіяпоповнювалася за рахунок іноземців та єврейства. Початок ХХ ст. приноситьдеякі зміни у національно-етнічні процеси. Починає зростати частка українськогонаселення серед жителів міст та робітників. Таким чином відбуваєтьсятрансформація української нації агарного типу в націю якісно нового типу –індустріальну.
Процеснаціонального оновлення суспільства носив суперечливий характер, якийвизначався тим, що соціально-економічна трансформація відбувалася завдякипроцесам, що відбувалися у Російській імперії. Тому першим здобуткомпромислової революції користувалось неукраїнське населення.
Протевважати лише індустріалізацію причиною активізації політичного руху не можна.Слід звернути увагу, що у Наддніпрянській Україні процес політизаціїнаціонального руху відбувався повільнішими темпами, ніж на землях щознаходилися у складі Австро-Угорщини. Це можна пояснити відсутністю легальногополітичного простору у Російській імперії та офіційна політика царату, якавизначала усіх українців складовою єдиного руського народу.
Самезаборона будь-якої політичної діяльності на українських теренах і сталапричиною того, що першими на Наддніпрянщині виникають не ліберальні чипомірковано-радикальні політичні партії, а революційні організаціїсоціалістичної орієнтації. Тільки згодом утворюються радикально-національні тапомірковано-національні партії (УНП, УДП, УРП, УДРП). До революції1905-1907 рр. усі вони залишалися невеликими політичними об’єднанняминестійкої організаційної структури і непостійного членського складу. Тільки вроки революції УСДРП та “Спілка” (у складі РСДРП) перетворилися у масовіполітичні партії. Поразка революції не тільки змусила українські партіїНаддніпрянщини повернутися у попередній стан, але й призвела до їх фактичногоорганізаційного розпаду.
Щодосоціальної бази нових політичних утворень, то у своїй більшості вони спиралисяна інтелігенцію. Загалом їх склад значно залежав від програмних положень, томуз метою залучити до своїх лав робітниче населення, більшість українських партійвиголошують соціалістичні ідеали. Виняток деякий час становить УНП, але це непочинається позитивно на її впливові.
Структуракожної партії включала в себе ряд партійних осередків, діяльність яких дужечасто не була активної, а іноді навіть не відповідала партійній лінії.
Длямолодих українських партій життєво важливим було створити власну теоретичнубазу, яка б адекватно відбивала світові процеси в соціально-економічному,політичному культурному житті і в той же час враховувала специфічні національніособливості розвитку українства. Програми перших наддніпрянських українськихпартій (РУП, УСП) передбачали самовизначення української нації на засадахнезалежної соціалістичної демократичної держави, але після розколу РУП тазанепаду УСП домінуючою стає ідея політико-територіальної автономії у складідемократичної Росії. Навіть Міхновський та УНП хитнулися від принциповонезалежницьких концепції української держави у бік автономії, але автономії моноетнічності.
Іхоча досягти поставлених результатів чи підтвердити їх боротьбою вказаніполітичні партії не наважилися, засади національних програм українських партійта результати їх теоретичного обґрунтування стали фундаментом для розвиткуукраїнської національної політичної думки і практику визвольної боротьби міждвома світовими війнами, сприяли подальшій еволюції українськогонаціонально-визвольного руху.
Незважаючина всі недоліки і протиріччя, притаманні українському політичному рухові напартійній стадії його розвитку, на початку ХХ ст. вдалося закласти суттєвіорганізаційно-політичні підвалини майбутнього українського державотворення.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Ассонова Н. Соціалістичні погляди українськихреволюціонерів-демократів: (кін. ХІХ – поч. ХХ ст..). – К.: Вища школа,1977. – 126 с.
2. Багатопартійна українська держава на поч. ХХ ст.: програмнідокументи перших українських політичних партій / упорядник В. Журавський.– К.: Пошук, 1992. – 96 с.
3. Бевз Т. Ідея соборності в програмних документах українськихполітичних партій (кін. ХІХ – поч. ХХ ст..) // Історія України. – 2001. –№ 39. – С.1 – 3.
4. Биковський Л. Від привороття до трапезунду: спомини (1895 –1918). – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1969. – 133 с.
5. Білоус А. Політичні об’єднання України. – К.,1993. – 125 с.
6. Болдирев О. Перша спроба організації української політичноїпартії // УІЖ. – 1992. – №6. – С.47 – 55.
7. Варшавчик К. Партийно-политические формирования и ихкласификация. – М.: Высшая школа, 1976. – 220 с.
8. Велика історія України від найдавніших часів. В 2-ох т. / зівступом І. Крип’якевича – Т.2. – К.: Глобус, 1993. – 521 с.
9. Вихід Української Соціал-Демократичної Спілки з РеволюційноїУкраїнської Партії. // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст.Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник– К.: Сучасність, 1983. – С. 11 – 19.
10. Власенко О. Парламентаризм у програмах перших українськихполітичних партій (1885-1914). // Хроніка-2000. – 1998. – № 213 – 219.
11. Возняк С. Революційні демократи України 2-ої пол. ХІХ – поч.ХХ ст… – поборники ідеї воз’єднання українського народу // УІЖ. – 1979. –№ 8. – С. 16 – 25.
12. Волковинський В., Лисенко О. Політичні партії таорганізації в Україні (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) // Історія України. – 2001.– № 43. – С. 16.
13. Галаган Н. З моїх споминів: 1880-ті – 1920-ті рр… –К.: Темпора, 2005. – 655 с.
14. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. –Т.1. Революційна партія України. – К.: Книгоспілка, 1926. – 420 с.
15. Гирич І. Канадський архів Андрія Жука // Молода нація: альманах. –К.: Смолоскип, 2002. – №3 (24). – С. 168 – 176.
16. Гирич І. У тіні Липинського (Андрій Жук як політичниймислитель й дослідник історії визвольного руху) // Молода нація: альманах. –К.: Смолоскип, 2002. – №3 (24). – С. 8 – 57.
17. Голобуцький О. Витоки українського націоналізму – преамбуладержавності // Розбудова держави. – 1992. – № 4 (вересень). – С. 56 – 58.
18. Голобуцький О. Український націоналізм як політичний рух //Розбудова держави. – 1993. – № 6. – С. 47.
19. Голобуцький О., Кулик В. Українськийполітичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX – початку XX ст.: Дослідження.– К., 1966. – 254 с.
20. Головченко В. “…єдина, неподільна, вільна, самостійна”:Програмні документи перших українських політичних організацій Наддніпрянщинипро національну державність // Рідна школа. – 1996. – № 11. – С. 8 – 10
21. Головченко В. Ідейне становлення українськоїсоціал-демократії та еволюція її поглядів на шляхи і перспективи визвольноїборотьби: кінець ХІХ – поч. ХХ ст.: автореферат дисертації на здобуття наукового ступенякандидата політологічних наук. – К. :[б.в.], 1998. – 32 с.
22. Горбань Т. Ідея соборності в українськійсуспільно-політичній думці 1-ої чв. ХХ ст. // УІЖ. – 2005. – №6. – С.25 – 28.
23. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерноїукраїнської нації ХІХ – ХХ ст. [Навч. Посібник для учнів гуманіт. гімназій,ліцеїв, студентів істор. факультетів вузів, вчителів] – К.: Генеза, 1996. – 360с.
24. Грушевський М. З біжучої хвилі. – [б.м.]: [б.в.], 1907. – 126 с.
25. Гунчак Т. Україна: ХХ століття. – К.: Дніпро, 2005. – 380 с.
26. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. Нарисиполітичної історії. – К.: Либідь, 1993. – 286 с.
27. Дві короткі автобіографії Андрія Жука // Молода нація: Альманах. –К., 2002. – № 3. – С.222 – 224.
28. Дем’яненко Б. Політична історія України ХХ ст. //Пам’ять століть. – 2004. – № 5. – С.149 – 156.
29. Доморослий В.Діяльність української парламентської громади в І та ІІ Державних Думах (1906 –1907 рр.): автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидатаісторичних наук. – К. :[б.в.], 1994. – 24 с.
30. Донченко С. Ліберальніпартії України: 1900 – 1920 рр.: автореферат дисертації на здобуттянаукового ступеня доктора історичних наук.– Дніпропетровськ :[б.в.], 1995. – 21 с.
31. Дорошенко В. Революційна Українська партія (1900 –1905 рр.): нарис історії соціал-демократичної партії. – Львів; К.: ВиданняЦ.К.У.С. – Д.Р.П., 1920. – 39 с.
32. Дорошенко В. Українство в Росії. – Відень: накладом СВУ,1916. – 114 с.
33. Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901 –1914 рр.). – Вінніпег, Манітоба: накладом вид. спілки Тризуб, 1949. – 164с.
34. Другий (Троцький) М. Минуле // Наш голос. – 1911. – Ч. 6-8. – С.341 –354.
35. Дубінський В. Аграрне питання в програмних документахУкраїнської демократичної партії // Український селянин. – 2002. – № 5. – С. 62– 64.
36. Ерастов С. Спогади // Пам’ятки України. – 2006. – №3. – С. ІІ– ХХХУІ.
37. Єфремов С. Про дні минулі [Спогади] / Упор. В. Плачинда// Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2002 – 2003. – №22 – 30.
38. Жук А. Із спогадів // Молода нація: альманах. – К.:Смолоскип, 2002. – №3 (24). – С. 46 – 64.
39. Историография истории УССР / Ред. И. Хмель. – К.: Науковадумка, 1984. – 555 с.
40. Історія України: соціально-економічні та політичні процеси наукраїні в 2-ій половині ХІХ – на поч. ХХ ст., утворення українськоїдержавності: конспект лекцій / Л. Беренштейн. – К.: НМКВО, 1991. –62 с.
41. Історія України: нове бачення / Під ред. В. Смолія. У 2-ох т.Т. 2– К.: Україна, 1995.– 492 с.
42. Калмакан І. Виникнення та еволюція національної партійноїсистеми в Україні в ХХ ст.: дослідження. – Одеса: Аеропринт, 1997. – 191с.
43. Кармазіна М. Політична думка на зламі століть (маловивченіаспекти національної ідентичності) // Розбудова держави. – 1996. – № 6. – С. 23– 28.
44. Кармазіна М. Ідея державності в українській політичній думці(кін. ХІХ – поч. ХХ ст.). – К., 1998. – 480 с.
45. Касьянов Г. Український націоналізм: проблема науковогопереосмислення // УІЖ. – 1998. – № 2. – С. 42.
46. Касьянов Г. Українська інтелігенція на межі ХІХ –ХХ ст.: соціально-політичний портрет. – К.: Либідь, 1993. – 172 с.
47. Коваленко О. На межі двох віків (Спогади про УкраїнськуСтудентську Громаду в Харкові) // Визвольний шлях. – 1993. – № 1. – С. 85 – 96.
48. Козбаненко В. Партийные фракции в I и II ГосударственныхДумах России. 1906 – 1907 гг… – М.: Российская политическая энциклопедия(РОССПЭН), 1996. – 240 с.
49. Колесник В. Програми українських ліберально-демократичнихпартій у Росії поч. ХХ ст. // ІЖ. – 2007. – №3. – С. 54 – 78.
50. Колесник В., Рафальський О., Тимошенко О. Шляхомнаціонального відродження: Національне питання в програмах та діяльностіукраїнських партій Наддніпрянщини 1900 – 1907 рр. – К.: Стилос, 1998. –226 с.
51. Коллард Ю. Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.):Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП).– Торонто: Срібна Сурма, 1972. – 223 с.
52. Коник О. Селянські депутати з України у І і ІІ Державних думахРосійської імперії // УІЖ. – 1995. – № 1. – С. 58 – 66.
53. Короткий нарис партійної історії // Наш голос. – 1911. – Ч. 6 – 8. – С.277 – 283.
54. Кремінь В. та ін… Україна: альтернативи поступу. К.: Ars-Ukraine, 1996. – 793 с.
55. Крушинський В. і ін… Історія України. – К.: Зодіак-Еско,1993. – 176 с.
56. Кухта Б. З історії української політичної думки. – К.:Генеза, 1994. – 368 с.
57. Лавров Ю. Виникнення і діяльність українських політичнихпартій (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.) // Історія України. – 1999. – № 21 – 24. –додаток.
58. Левенець Ю. Ліворадикальні партії в Україні напередодніжовтневого перевороту // УІЖ. – 1992. – № 3. – С. 23 – 32.
59. Листування Зиновія Книша і Андрія Жука // Молода нація: альманах.– К.: Смолоскип, 2003. – №2 (27). – С. 173 – 225.
60. Лисяк-Рудницький І. Напрямки української політичної думки(ХІХ – ХХ ст..) // Записки наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка.Львів, 1991. – Т.ССХХІІ. – С.45 – 71.
61. Лінецький С. Микола Міхновський: міфи історіографії та правдаісторії // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 1996. – №1. – С. 215 – 223.
62. Лось Ф. Революція 1905 – 1907 рр. на Україні. – К.:В-во АН УРСР, 1955. – 410 с.
63. Луценко В. Діяльність політичної партії в Україні серед селянна початку ХХ ст. (історіографія проблеми) // Вісник Харківськогоуніверситету. № 387. Історія України. Вип.1. –К., 1996. – С. 45 – 55.
64. Матеріали ІІ з’їзду Революційної Української партії // Українськасуспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. –К.: Сучасність, 1983. – С. 261 – 267.
65. Михальський І. До мемуарів діячів національно-визвольногоруху України кін. ХІХ – поч. ХХ ст. // Пам’ять століть. – 2003. – №5. – С.96 – 106.
66. Михальський І. Джерела з історії українських політичнихпартій кін. ХІХ – поч. ХХ ст.: автореферат дисертації на здобуттянаукового ступеня доктора історичних наук. – К.: [б.в.], 2004. – 45 с.
67. Мірчук П. Відродження великої ідеї. – Торонто: Лігавизволення україни, 1954. – 64 с.
68. Мірчук П. Українська державність. – Філядельфія: [б.в.],1967. – 407 с.
69. Міхновський М. Самостійна Україна з передмовою Юрія Колларда.– На чужині: Український патріот, 1948. – 30 с.
70. Міяковський В. Листи С. Єфремова до Є. Чикаленка //Український історик. – Нью-Йорк – Мюнхен, 1973. – №3 – 4 (39 – 40). – С. 146 –156.
71. Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. – К.:Український письменник, 1993. – 412 с.
72. Нариси з історії суспільних рухів і політичних партій в Україні(ХІХ-ХХ ст.): навч. Посібник для студентів ВНЗ / Я. Малик, Б. Вал, С. Гелів. – Л.:Світ, 2001. – 294 с.
73. Наумов С. Український політичний рух на Лівобережжі(90-і рр. XIX ст. – лютий 1917 р.): Монографія. – Xарків: ХНУ імені в. Н. Каразіна, 2006. –344 с.
74. Наумов С. Харківський осередок радикальної течії в українському русі(кінець ХІХ – початок ХХ ст.) // Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2004. – №2(31). – С. 37 – 63.
75. Наумов С. Створення РУП // УІЖ. – 2006. – №2. – С. 49 – 59.
76. Наумов С. Харківська Українська студентська громада: організація,склад, ідеологія (1897 – 1904 рр.) // Вісн. Харк. ун-ту. – 2002. – № 566. –Історія. – Вип. 34. – С. 252 – 260.
77. Павко А. Партійно-політична проблематика – важливий напрям сучаснихісторичних досліджень // Історія України. – 2001. – №43. – С. 14 – 15.
78. Павко А. Теоретико-методологічні засади дослідження діяльностіполітичних партій та організацій на Україні напр. ХІХ – поч. ХХ ст. // УІЖ. –2001. – №4. – С. 112 – 125.
79. Пащук А. Проблеми суспільного розвитку в ідеології революційного демократизму вУкраїні (2-га пол. ХІХ – поч. ХХ ст..). – Львів: Вища школа, 1982. – 182 с.
80. Перші програми Революційної Української Партії // Українськасуспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. /Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник – К.: Сучасність, 1983. – С. 71 – 86.
81. Платформа Української Радикальної Партії // Українська суспільно-політичнадумка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1./ Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник – К.: Сучасність, 1983. – С. 245 – 253.
82. Плачинда В. Сергій Єфремов та його спогади // Молоданація: альманах. – К.: Смолоскип, 2002. – №1 (22). – С. 142 – 144.
83. Политические партии России. Конец XIX – первая треть XX века.Энциклопедия / отв. Ред. Шелохоев. – М.: РОССПЭН, 1996. – 872 с.
84. Політична анатомія України: [Зб. ст., доп. і виступів]. – К.:Парлам. вид-во, 2004. – 386 с.
85. Політична історія України. ХХ ст.: У 6 т. Т 1.На зламі століть (кінець Х1Х ст. – 1917 р.) / Редкол.: І. Курас та ін. –К.: Генеза, 2003. – 424 с.
86. Політична історія України: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл./ за ред. В. Танцюри. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001.– 488 с.
87. Політичні партії та організації України напр. ХІХ – ХХ ст. // ІсторіяУкраїни. – 2003. – № 10. – С. 13 – 16
88. Приходько С. Проблема політичної влади в українськійсуспільно-політичній думці на поч. ХХ ст. // Історія України. –1999. № 47. – С. 6 – 7.
89. Проблеми соборності України в ХХ ст. / ред. І. Курас. – К.:Інститут національних відносин і політології НАН України, 1994. – 230 с.
90. Програма Української Демократичної партії // Українська суспільно-політичнадумка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор.Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 272 – 274.
91. Програма Української Демократично-Радикальної Партії // Українськасуспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. /Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 295 –304.
92. Програма Української Трудової Громади у ІІ Державній Думі // Українськасуспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. /Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 80 – 83.
93. Реєнт О. Деякі проблеми історії України ХІХ – поч.ХХ ст.: стан і перспективи наукової розробки // УІЖ. – 2006. – № 2. – С. 3– 26.
94. Реєнт О. Революційні та соціальні рухи трудящих мас України//УІЖ. – 2005. – №4. – С. 8 – 106.
95. Романенко Е. Проблема парламентаризму в діяльностіукраїнських національних партій (1905 – 1907 рр.) // Нова політика. –2002. – № 1. – С. 46 – 50.
96. Романенко Е. Українські національні партії в Російськійімперії // Нова політика. – 2001. – №3. – С46 – 49.
97. Романрович-Ткаченко Н. Твори: оповідання, повісті, спогади /упорядн. В.І. Тищенко, Н.М.Шумило. – К.: Дніпро, 1967. – 397 с.
98. Русова С. Мої спомини. – Львів: Хортиця, 1937. – 280 с.
99. Самостійна Україна. Зб. Програмних документів політичних партійпоч. ХХ ст./ Упор. О. Федоров – Тернопіль: Редакційно-видавничийвідділ по пресі, 1991. – 80 с.
100. Свідзинський М. Речники української незалежності на зламістоліть // Розбудова держави. – 1997. – №5 (травень). – С. 39 – 42.
101. Слюсаренко А., Томенко М. Історія українськоїконституції. – К.: Знання, 1993. – 192 с.
102. Таран Л. Провідні тенденції світової історіографії в XX ст. тапроблеми кризи сучасної української історичної науки // УІЖ. – 1999. – № 1. –С. 84 – 100.
103. Телешун С. Національне питання в програмах українськихполітичних партій в кінці XIX – на початку XX ст. – К.: [б.в.],1996. – 129 с.
104. Тимошенко О. Національне питання в програмах та діяльностіукраїнських партій на поч. ХХ ст.: автореферат дисертації на здобуттянакового ступеня кандидата історичних наук. – К.: [б.в.], 1997. – 19 с.
105. Україна в ХХ столітті (1900 – 2000 рр.): Зб. Документів іматеріалів / Упор. А. Слюсаренко, В. Гусєв, В. Король та ін. –К., 2000. – 351 с.
106. Українська народна партія і національне питання // Українськасуспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. /Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 24 – 31.
107. Українська революційна демократична партія (УРДП-УДПР): збірникматеріалів і документів / Упор. О. Коновалов. – Чикаго; К.: Ф-ція ім.І. Багряного, 1997. – 849 с.
108. Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. – К.: Генеза, 1999.– 268 с.
109. Українська Соціалістична Партія і група УСД // Українська суспільно-політичнадумка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор.Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.: Сучасність, 1983. – С. 88-101.
110. Українські політичні партії кін. ХІХ – поч. ХХ ст.: програмніі довідкові матеріали / упоряди. В. Шевченко. – К.: Консалтинг: Фенікс,1993. – 333 с.
111. Федьков О. Політичні партії та селянські громадськіорганізації на Правобережній Україні у 1905 – 1907 рр.: авторефератдисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. – К.: [б.в.],1993. – 25 с.
112. Фон Хаген Марк. Держава, нація та національна свідомість:російсько-українські відносини у першій половині XX ст. // УІЖ – 1998.– № 1. – С. 122 – 131.
113. Чикаленко Є. Спогади: 1861 – 1907 рр… – Нью-Йорк:Українська вільна академія наук у США, 1955. – 504 с.
114. Чикаленко Є. Щоденник (1907 – 1917 рр.). У 2-х т.:Документально-художнє видання. – К.: Темпора, 2004. – т.1.: 428 с.
115. Чорна Т. Розвиток українського національного руху (поч.ХХ ст.). // Історія України. – 2001. – № 17. – С. 11 – 12.
116. Шаповал Ю. “Діло” (1880 – 1939 рр.): поступ українськоїсуспільної думки. – Львів: [б.в.], 1994. – 384 с.
117. Шаповал Ю. “Літературно-науковий вісник” (1898 –1932 рр.): творення державницької ідеології українства. – Львів: [б.в.],2000. – 351 с.
118. Шаповал Ю. І в Україні святилось те слово...: наукові праці.– Львів: ПАІС, 2003. – 680 с.
119. Шишко О. Ідея державності в програмних та теоретичних документахукраїнських політичних партій та організацій: 1900 – березень 1917 р.:автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.– Одеса :[б.в.], 1998. – 18 с.
120. Шморгун П. Національно-визвольний рух на Україні на поч.ХХ ст. // Науковіпраці з питань політичної історії. – К., 1992. – Вип… 173. – С.3 – 13.
ДОДАТКИ
1. Дмитро Антоновичу студентські роки
2. Юрій Коллард
3. Лев Мацієвич
4. Михайло Русов
5. Андрій Жук
6. Склад РУП з 1900по 1905 роки
7. Видання РУП з 1900 по1904 роки
8. “Десятьзаповідей” М. Міхновського
9. Розлам РУП
ДОДАТОК 1
Дмитро Антонович у студентські роки
/>
Коллард Ю. Спогадиюнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада в Харковіі Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972.
ДОДАТОК 2
Юрій Коллард
/>
Коллард Ю. Спогадиюнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада в Харковіі Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972.
ДОДАТОК 3
Лев Мацієвич
/>
Коллард Ю.Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада вХаркові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972.
ДОДАТОК 4
Михайло Русов
/>
Коллард Ю.Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада вХаркові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972.
ДОДАТОК 5
Андрій Жук
/>
Коллард Ю.Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада вХаркові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972.
ДОДАТОК 6
СкладРУП з 1900 по 1905 роки
І.Харківська «Вільна Громада».
1. Д.Антонович(Муха, С.Войнилович), 2. М.Русов (Тоцький), 3. Б.Камінський (Папаша),4. Л.Мацієвич, 5. Ол.Коваленко (Журбенко), 6. Ю.Коллард (Жорж,Удовиченко), 7. Д.Познанський, 8. Г.Благов, 9. А.Жук(А.Андрієнко), 10. П.Андрієвський, 11. С.Андрієвський, 12. О.Шевченко, 13. Терещенко, 14. К.Серебрякова(Антонович).
ІІ.Київська «Вільна Громада».
1.В.Козіненко (Граб), 2. Є.Голицинський (Лозенко), 3. К.Голицинська (Лоза), 4. П.Канівець(Кавун, П.Петрик), 5. В.Винниченко (Деде), 6. М.Ткаченко (Хвиля), 7. Б.Матюшенко(Ніяк), 8. Марія Боженко (Матюшенко), 9. А.Лівицький (Сократ), 10. М.Лівицька, 11.О.Скоропис-Йолтуховський (Попович, Г.Будляк, Л.Галін), 12. М.Галаган(Левко), 13. В.Баланін (Бойко), 14. М.Вороний, 15. М.Троцький (Микола, М.Данько),16. Л.Юркевич, 17. В.Степанківський, 18. В.Чеховський, 19. Я.Міхура (ФедірКучерявий), 20. М.Порш (М. Чацький, Микола І, Владек), 21. Д.Піщанський(Ціхоцький), 22. В.Базілевич (Базя).
ІІІ. Полтавська«Вільна Громада».
1.В.Кошовий, 2. П.Понятенко, 3. М.Кохановський, 4. А.Кучерявенко,5. С.Петлюра (Святослав Тагон), 6. К.Шаревський, 7. О.Мишта, 8.Г.Іваницький (Калоша), 9. В.Фідровський, 10. Настя Грінченко, 11. МарусяВиноградова, 12. Ол.Мерклінґ, 13. В.Дорошенко, 14. М.Гмиря.
IV. ПетербурзькаГрупа (Північний Комітет)
1.С.Тимошенко, 2. В.Мазуренко, 3. Д.Дорошенко, 4. В.Баланін, 5. Наталка Шликевич,6. І.Вовкушевський, 7. П.Дятлов, 8. Д.Розов, 9. О.Назаріїв, 10. І.Ротар.
V. Закордонна Група.)
1. Д.Антонович, 2.М.Русов, 3. Є.Голицинський, 4. К.Голицинська, 5. О.Скоропис-Йолтуховський, 6.М.Меленевськии (Басок), 7. П.Канівець, 8. В.Винниченко, 9. В.Мазуренко(Карась), 10. М.Ткаченко.
ПровінціяльніГрупи:
VI. Люботинська Група(На Харківщині)
1.Ю.Коллард, 2. П.Стешенко, 3. І.Манжелій, 4. П.Нечитайло, 5. І.Сокальський(Калістрат), 6. Водлевськии, 7. Степанів, 8. Г.Бойченко, 9. І.Северин, 10.В.Гудзеев, 11. М.Попов, 12. Латишов.
VII. Лубенська Група(На Полтавщині). 1. М.Порш, 2. А.Лівицький, 3. М.Сахаров, 4. НастяГрінченко, 5. М.Коренецький, 6. В.Дорошенко.
VIII. Кобеляцька Група На Полтавщині. 1. Ю.Коллард, 2.К.Струць, 3. Олексій Маляров, 4. Ліза Олексенко, 5. Д.Маляров.
IX. На Донщині. 1. ВікторМазуренко, 2. Василь Мазуренко.
X. На Чорноморщині.1. С.Ерастов, 2.П.Понятенко, 3. С.Петлюра, 4. М.Ткаченко, 5. К.Безкровна (Тітка).
Коллард Ю.Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада вХаркові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972. –С.83-84
ДОДАТОК 7
Видання РУП з 1900 по1904 роки
І.Агітаційна література.
1.Самостійна Україна, М. Міхновського 1900 р. (1,000 прим.); 2. ДядькоДмитро, 1901 р. (10,000 прим.); 3. Чи є тепер панщина, 1901 р. (5,000прим.); 4. Власна Земля, переробив з російської с.-р. брошурки Д. нтонович,1902 р. (1,000 прим.); 5. Страйк чи бойкот, перерібка Д.Антоновича зброшури Будзиновського. Три видання 1902, 1903 і 1904 рр. (9,200 прим.);6. Народня Справа, перерібка Д.Антоновича з білоруської брошури,1903 р.(5,000 прим.).
ІІ.Історична бібліотека.
1.Козаччина (написав Д.Антонович), 1902 (3,000 примір.); 2. Революція в Німеччинів 1848 році (переклад М.Порша), 1902 р. (1,000 прим.); 3. Оповідання зфранцузької революції в 4-ох книгах (в перекладі Є.Голицинського), 1903 р.25,000 прим.).
ІІІ.Політична бібліотека.
1.Лясаль: Програма робітників (переклали В.Сімович та Л.Когут), 1903 р. (3,000 прим.);2. Маркс і Енгельс: Комуністичний маніфест (переклав В.Степанківський), 1903 р. (1,000 прим.);3. Винниченко: Боротьба, 1903 р. (3,000 прим.); 4. Винниченко: Роботи, 1903 р. (1,000 прим.);5. Аграрна програма французької робітничої партії (переклав Д.Антонович), 1903 р. (1,000 прим.);6. Лібкнехт: Державна зрада й революція (переклав О.Світлик), 1903 р. (1,000 прим.);7. Ляфарґ: Селянська посілість і економічна еволюція (переклали В.Сімович іЛ.Когут), 1903 р. (1,000 прим.);8. Каутський: Соціяльна революція (переклала М.Виноградова), 1904 р. (3,000 прим.);9. Лясаль: Про суть конституції (переклали В.Сімович і Л.Когут), 1904 р. (2,000 прим.).
IV. Часописи ймісячники.
“Гасло” (17 чисел), 1902-1903 рр.; “Селянин” (34 числа), 1903-1905 рр. (26,000 прим.); “Добра Новина” (4 числа) – 1903-1904 рр. (2,400 прим.); “Праця” (13 чисел) 1904-1905 рр. (7,500 прим.).
V. Бібліотека«Гасла». 1. Лібкнехт: “Павуки та Мухи” (переклад П. Різниченка) (1,000 прим.); 2.Бебель: Студенти й соціялізм (переклад В. Сімовича і Л. Когута) (1,000 прим.);3. Промова Лібкнехта на суді (переклад В.Сімовича і Л.Когута) (1,000 прим.); 4. Програмаробітників (переклад М.Порша з переднім словом В.Сімовича) (1,00 прим.).
Коллард Ю.Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада вХаркові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972. –С.76-77.
ДОДАТОК 8
“Десять заповідей” М. Міхновського
ІОдна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна – Республіка робочихлюдей.
II. Усі люди твої брати, але(далі вичислено кілька націй) – се вороги нашого народу, поки вони панують над нами івизискують нас.
ПІ.Україна для українців...
IV. Усюди й завсідивживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовоючужинців-гнобителів.
V.Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажайперевертнів-відстушшків і добре буде цілому твоєму народові й тобі.
V. Не вбивай Україну своєюбайдужністю до всенародніх інтересів.
VII. Не зробисяренеґатом-відступником.
VШ. Не обкрадайвласного народу, працюючи на ворогів України.
IX. Допомагай свому земляковіпоперед усіх. Держись купи.
X. Не бери собі дружини зчужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу,бо ти додаєш їм сили й відваги; не накладай укупі з гнобителями нашими, бозрадником будеш.
Коллард Ю.Спогади юнацьких днів (1897 – 1906 рр.): Українська студентська громада вХаркові і Революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна Сурма, 1972. –С.76-77.
ДОДАТОК 9
Розлам РУП
Внаслідокцілої низки обставин які привели Україну до повного злиття в єдинийекономічно-політичний організм з Росією, на початку епохи капіталістичногорозвитку Росії українська національна свідомість являла собою ледвищо жевріючуіскру. Ті групи суспільства які раніше культивували цю свідомість не малидостатньо соціяльної сили надати цій свідомості політичного значення і цясвідомість була звичайною традицією славного минулого, яке культивувалося якепос серед широких народніх мас. Втягнення Росії в сферу світового торговогообороту, яке віщувало будучий капіталістичний розвиток, призвело до зміни тогостану, в якім знаходилася українська національна свідомість. Наслідки цьогопроцесу для цілого російського суспільства були кольосальні не менш сильні буливони і для українського [суспільства] яке стало інтегральною частиною цегосуспільства. Це втягнення привело до упадку кріпацтва, до поміж двома огнями –польським і московським. Я бажаю тілько одного – звернути Вашу увагу, молодіприятелі, звернути увагу усеї суспільности на ту велику історичну хвилю, якоїнаближене чуємо всі. Здобувайте знане, теоретичне й практичне, гартуйте своюволю, виробляйте себе на серіозних, сьвідомих і статочних мужів, повних любовидо свого народа і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, аневтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історичнадоба, а в двоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всійнашій Україні перший раз у її історичнім життю всміхнеться хоч трохи повнагорожанська і політична свобода.
І. Франко
Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи іматеріали. В 2-х т. Т. 1. / Упор. Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – К.:Сучасність, 1983.